Новини, варті вашої уваги за тиждень, що минув. Ви читаєте дайджест найцікавіших та найважливіших новин, який є результатом моніторингу кількох десятків джерел різними мовами. З нашим дайджестом ви заощадите час і дізнаєтесь про всі новини, варті вашої уваги. Читайте нас щотижня.   Головне коротко: Українці за роботу в Чехії мають отримувати стільки ж, скільки чехи – профспілки Чехія спростить працевлаштування українців ЄС знову заявив про неможливість перегляду угоди про Brexit ЦВК зареєструвала вже 28 кандидатів у президенти України Православна церква України офіційно зареєстрована Звільнення голови правління НСТУ: Аласанія заявив про порушення В Україні нарахували 7 млн інтернет-покупців     Українці за роботу в Чехії мають отримувати стільки ж, скільки чехи – профспілки. Голова Чесько-моравської конфедерації профспілок Йозеф Стршедула заявив 30 січня, що українці, які працюють у Чехії, мають отримувати за однакову роботу таку саму зарплату, як і чехи. Міністр праці і соціальних справ Яна Малачова також наголосила, що іноземні працівники в Чехії «мають отримувати однакову платню, як місцеві, щоб не створювати конкуренцію дешевою роботою». (Радіо Свобода)   Чехія спростить працевлаштування українців. В Чехії готують програми, які мають спростити працевлаштування українців. повідомив міністр закордонних справ Чехії Томаш Петршичек під час свого першого офіційного візиту в Київ. «Українці допомагають нам будувати економіку, і наш уряд запровадить кілька спеціальних програм, які б спростили оформлення дозволів на працевлаштування українців. Кількість таких програм і квоти будуть підвищуватися», – заявив Томаш Петршичек. За даними міністра, у Чехії працюють понад 100 тис українців, і ще близько трьох тисяч українських студентів навчаються у чеських вищих навчальних закладах. (Радіо Свобода)   США зупинили виконання ракетного договору і звинувачують Росію. Сполучені Штати Америки запустили процес виходу з договору про ракети середньої і меншої дальності. Як заявив президент США Дональд Трамп, робиться це у відповідь на порушення угоди з боку Росії. В свою чергу, Росія припиняє участь у Договорі про ліквідацію ракет середнього та меншого радіусу дії, повідомив президент Росії Путін. Договір РСМД, укладений 1987 року, заборонив США і тодішньому СРСР, наступником якого стала Росія, мати, виробляти і ставити на бойове чергування цілий клас ракет досяжністю від 500 до 5 тис. кілометрів. США вперше звинуватили Росію в його порушенні ще 2014 року. (Радіо Свобода)   Набула чинності угода про найбільшу у світі зону вільної торгівлі. Укладена раніше угода про створення зони вільної торгівлі між Європейським Союзом та Японією набула чинності. Створена ЗВТ охопить країни, в яких проживають 635 мільйонів людей. Спільно на ЄС та Японію припадає близько третини світового ВВП. Очікується, що завдяки ЗВТ європейські компанії зможуть щороку заощадити близько одного мільярда євро лише внаслідок скасування ввізних мит. (DW)   Європа “розпадається на очах”. Про це йдеться у “маніфесті” 30 інтелектуалів з 21 країни. Документ написав французький філософ Бернар-Анрі Леві, а підписали, зокрема, романісти Ієн МакЕван та Салман Рушді, історик Саймон Шама, та лауреати Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич, Герта Мюллер, Орхан Памук та Ельфріде Єлінєк. Українців серед підписантів документу немає. “Покинута з іншого берегу Ла-Маншу та по той бік Атлантики двома великими союзниками, які два рази рятували її від самознищення в минулому столітті; вразлива до все більш відкритих маніпуляцій кремлівського майстра, Європа як ідея, як воля і відбиток, розпадається на очах”, - сказано в маніфесті. (The Guardian)   Європарламент визнав Гуайдо “законним тимчасовим президентом” Венесуели. Раніше країни ЄС заявляли, що підуть на такий крок, якщо у Венесуелі не оголосять дострокові вибори. Президент Ніколас Мадуро відкинув ультиматум. Визнання Гуайдо тимчасовим главою держави – до моменту проведення в країні вільних і прозорих виборів – підтримали 439 членів Європарламенту, проти висловилися 104, ще 88 – утрималися. (Радіо Свобода)   ЄС знову заявив про неможливість перегляду угоди про Brexit. Євросоюз не переглядатиме угоду про умови виходу Великої Британії зі складу ЄС. Про це заявив 30 січняголова Європейської ради Дональд Туск. Він зазначив, що позиція Євросоюзу щодо Brexit залишається незмінною. При цьому Брюссель, за його словами, досі не розуміє, чого хоче Лондон. Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер на сесії Європарламенту в Брюсселі повідомив, що Євросоюз активізує підготовку до виходу Великої Британії з ЄС без угоди. За словами Юнкера, ризик Brexit без угоди зріс після голосування в британському парламенті 29 січня. Зокрема, депутати схвалили поправку, згідно з якою не допускається поява прикордонної та митної інфраструктури між Ірландією, що входить до ЄС, і британською Північною Ірландією. Проти цього виступає Брюссель. (Радіо Свобода)   ЦВК зареєструвала вже 28 кандидатів у президенти України. Центральна виборча комісія зареєструвала 1 лютого ще двох кандидатів у президенти України. Кандидатами стали самовисуванець, голова Патріотичної партії України Микола Габер та Юрій Дерев’янко, якого висунула партія «Воля». Кандидати можуть реєструватися у ЦВК до 3 лютого. Чинний президент Петро Порошенко 29 січня заявив про висунення своєї кандидатури на другий термін на посаді. Вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року. (Радіо Свобода)   Православна церква України офіційно зареєстрована. Як йдеться в Єдиному реєстрі юридичних, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань, нова церква зареєстрована як релігійна організація під назвою «Київська митрополія Української православної церкви» з юридичною адресою – Трьохсвятительська, 6 (Михайлівський Золотоверхий монастир). Керівником вказаний предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній.Наступним кроком стане реєстрація окремих територіальних єпархій та їхніх статутів. Але для того, щоб церква створила єпархії, потрібно спершу створити керівні органи ПЦУ. Це буде зроблено на першому засіданні Синоду. За словами предстоятеля ПЦУ, Синод має відбутися після його інтронізації, запланованої на 3 лютого. Лише після створення і державної реєстрації єпархіальних управлінь ПЦУ будуть реєструватися окремі громади. А цей процес може затягнутись не на один рік. (Радіо Свобода/DW)   Закон про переходи релігійних громад набув чинності. Поправки до закону «Про свободу совісті й релігійні організації», які дають можливість релігійній громаді перейти з однієї церкви в іншу, набувають чинності 31 січня. Напередодні документ був опублікований в офіційному виданні «Голос України». Президент України Петро Порошенко підписав поправку до закону 28 січня. (Радіо Свобода)   Звільнення голови правління НСТУ: Аласанія заявив про порушення. Голова правління Публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телекомпанія України» Зураб Аласанія заявив про порушення з боку членів Наглядової ради НСТУ під час голосування про дострокове розірвання контракту з Аласанією. Наглядова рада «Суспільного» 31 січня більшістю голосів проголосувала за дострокове розірвання контракту з головою правління. Аласанія є головою правління Національної суспільної телерадіокомпанії України з квітня 2017-го. Згідно з контрактом, він мав працювати на цій посаді до 14 травня 2021 року. Незалежні журналісти виступили на підтримку Зураба Аласанії та оголосили про створення неформальної спільноти для протидії цензурі під назвою Ініціатива «34». (Радіо Свобода)   Меркель закриває свою сторінку у Facebook. На цю сторінку підписані понад 2,5 мільйони користувачів. “Я більше не голова ХДС, і тому я закрию свою Facebook-сторінку", - заявила Меркель у відеозверненні. Канцлер запросила слідкувати за її діяльністю на сторінці уряду Німеччини у Facebook та її Instagram-акаунті. Меркель збирається залишатися канцлером Німеччини до 2021 року. (DW)   Facebook заборонить виборчу рекламу в українському сегменті, куплену за межами України. Соціальна мережа Facebook заявила, що заборонить розміщувати в своєму українському сегменті виборчі оголошення, куплені за межами України під час президентської кампанії. Цей крок є частиною глобальної реакції соціальної мережі на поширення неправдивих повідомлень. Україна впродовж кількох років звертала увагу керівництва Facebook на кампанії дезінформації, підтримувані Москвою, включно з фейковими новинами, що мають на меті викликати недовіру до нинішнього прозахідного уряду, виправдати анексію Криму та підтримку Росією бойовиків на сході країни. (Радіо Свобода)   Популярність політиків у всьому світі йде на спад. Дослідження асоціації соціологів Gallup виявило тренд падіння популярності політиків у світі. У рамках цьогорічного аналізу між жовтнем 2018 року та січнем 2019-го у 45 країнах опитали 47 тисяч осіб. (DW)   В Україні нарахували 7 млн інтернет-покупців. Компанія OLX на базі дослідження GfK і власної аналітики оцінила український ринок онлайн-покупок у 2018 році. За 2018 рік кількість покупців в інтернеті виросла на 0,5 млн і сягнула 7 млн осіб. Середній чек покупок - 1 820 грн (на 200 грн більше, ніж минулого року). Найбільше купують дитячі товари, одяг і електроніку. Суттєво виріс сегмент автотоварів - продажі зросли на 24%. (AIN)   Українці розмитнили вже понад 65 тисяч автомобілів з єврономерами. З 25 листопада 2018 року по 31 січня 2019 року українці розмитнили понад 65 тисяч автомобілів з єврономерами. Про це повідомили у Державній фіскальній службі. Найактивніше авто оформлюють в Києві (майже 10,8 тис), Волинській (8,7 тис) та Чернівецькій (понад 6 тис) областях. 22 лютого спливає термін пільгового періоду застосування ставки акцизного податку (коефіцієнт 0,5) для митного оформлення автомобілів з іноземною реєстрацією. Після цього часу власники таких автівок будуть сплачувати акцизний податок за повною ставкою. (Радіо Свобода)   Допрем’єрний показ фільму «Крути 1918» у Львові пройшов з аншлагом. Допрем’єрний показ фільму у Львові відбувся 31 січня в переповненому залі. Спеціально приїхала на зустріч із глядачами знімальна група, третина з якої – львів’яни. Фільм «Крути 1918» почали знімати у 2017 році. Це історичний екшн за реальними подіями історичного бою на залізничній станції Крути взимку 1918 року між силами УНР (де були київські студенти й гімназисти-добровольці) і більшовиками. Бюджет фільму склав 52 млн грн, половину грошей надали з державного бюджету. (Радіо Свобода)   Відео тижня «Будинок Флінстоунів» і політ над Атлантикою. Гурт Антитіла презентував новий відеокліп і пісню з майбутнього альбому, яку виконають наживо під час стадіонного туру «Hello».   Автор: Сергій Рачинський для UAportal.cz

Іванка Іллєнко – балерина, вчитель мистецтва балету, українка, дуже щира й відкрита людина. Її шлях балерини розпочався у Києві, та через Росію і Німеччину привів її до Праги. Саме тут Маргарита Голобродська і зустрілась із Іванкою, аби поговорити про життя артистки балету, життя закордоном і життя у вдячності.     Маргарита: Розкажіть, як почалась Ваша історія з Прагою. Іванка: Я 5 років працювала у Штутгарті. Там був дуже добрий театр, та я розумліа, що Німеччина – це не моя країна. Просто не моя. І переді мною постав вибір, адже я на тому етапі життя вже хотіла працювати там, де мені подобається й жити. Штутгарт – це мале місто. Симпатичне, але маленьке. Мені ж були до вподоби або Прага, або Амстердам. Я собі подумала, що спробую Прагу й Амстердам, а якщо там не складеться – то я просто повертаюсь додому. Бо Київ я дуже люблю! От і спробувала. І у мене вийшло.   М.: Як відбувся переїзд до Європи, до Штутгарта? І.: Я вже певний час працювала у Києві, коли настала доба купонів і того жаху, коли грошей не було, коли не було чого їсти і не було за що доїхати на роботу. До нас тоді приїхав із Усті-над-Лабем хореограф, який набирав людей. Він обрав трьох із Київського театру й запросив нас до себе працювати. Я тоді зовсім не знала, що таке Усті-над-Лабем. І ось ми поїхали. Просто взяли і поїхали – нас троє із Києвської національної опери. Я і сьогодні люблю це місто, шматочок мого серця там є, там була дуже цікава робота з хореографом. Крім того, наш хореограф був словаком, а українці словаків зазвичай розуміють краще, ніж чехів. Ти одразу можеш зрозуміти 50-60%, того, що вони говорять. А там вже справи пішли! В Усті над Лабем я працювала три роки, а опісля поїхала до Штутгарту і пройшла конкурс, що було непросто, адже там дуже хороший театр. У Штутгарті я працювала 5 років, а потім вже вирішила, що треба кудись їхати. Чому саме Прага? По-перше, я вже розмовляла чеською. По-друге, Прагу я вже знала, бо ми часто сюди їздили – навіть просто на вихідні. Прага мені дуже подобалась, і я вирішила спробувати.     М.: Чим саме Ви займаєтесь у театрі? І.: “Ти”. (сміється) Я наразі перестала танцювати і залишилась у театрі на посаді, що називається “externí báletní místr” [“позаштатний маестро балету” - ред.]. Я веду уроки, як ми їх називаємо. Кожного ранку приходять артисти, і 1 годину та 15 хвилин вони мають великий, так би мовити, розігрів – ось це я їм і задаю. І ще я думаю, що робитиму у театрі пілатес для артистів.   М.: Скільки у тебе в театрі робочих днів на тиждень? І.: Взагалі у театрі я пропрацювала 23 або 24 роки – і у мене ніколи не було вікендів. Я так зараз радію! У мене зараз більш-менш є вікенди, і це просто клас! (сміється) Раніше завжди був тільки один день, і часто – понеділок, адже у суботу й неділю були вистави. А у понеділок – так званий “запасний вихідний”, відгул. У театрі люди працюють від ранку до вечора та від вечора до ранку.   М.: Чи мало значення твоє походження – на сцені, за кулісами, і взагалі у театральному середовищі? І.: Ні, навпаки, не мало абсолютно. Адже я взагалі ніколи не відчувала погане до мене ставлення. Я ніколи не допускала навіть на секунду думку про те, що хтось може думати, наче українка – це погано. Я думаю, що люди страшенно відчувають, коли хтось просто… недооцінює себе. У будь-якому сенсі, у тому числі й у контексті національності. Мені ніхто ніколи нічого поганого не сказав. Може, хтось щось подумав, але я ніколи не звертала на це уваги. Якось мене так навчили – я завжди пишалась тим, що я українка. Я навіть не допускаю, що хтось може про це погано думати. Просто цієї думки не існує в моїй голові. Вийшло так, що коли я була мала, я почала вчитись у києвському хореографічному училищі – це те, що тут, у Празі, називають консерваторією. А навесні стався Чорнобиль, і батьки мене відвезли до Москви й залишили там, подивившись, що я вже достатньо самостійна дитина. І я 7 років вчилась у Москві. А потім приїхала танцювати до Києва. Така ось цікава історія у моїй біографії. У Москві я вчилась у дуже хорошій школі – одній із найкращих балетних шкіл у світі, просто у топ-5, я б сказала! Це було “Московское академическое хореографическое училище”. І там теж ніколи моє походження не було проблемою… Якось я від самого дитинства не дозволяла нікому нічого з цього приводу казати. Ну як “не дозволяла”… Я сама просто про це не думала, і люди навколо мене не думали. Ми були всі діти, і це ж був Радянський Союз. Мене любили там. А от зараз вже не поїдеш...     М.: А чому не поїдеш? І.: А навіщо мені з таким прізвищем їхати до Москви, коли мій брат двоюрідний усі російські фільми заборонив в Україні? Але б я навіть не хотіла. Там класно – Пушкінський музей, наприклад, у якому можна просто жити місяць – ніхто не сперечається. Але зараз війна! Який музей?   М.: Твоя родина російськомовна, так? Чому ж, і відколи, ти розмовляєш українською? І.: Я перейшла на українську, коли почався Майдан. Іноді буває важко. (посміхається) Я завжди читала українською – це не було для мене проблемою. Але моторика – це моторика, для цього треба розмовляти.   М.: А сьогодні підтримуєш зв’язки з Україною? І.: Звісно, у мене ж там залишилась родина. Ось зараз якраз поїду. (сміється) Влітку також була. Я буваю в Києві щонайменше раз на рік – і таке бувало. Але зазвичай частіше. Крім того, я не маю чеського громадянства, хоч і давно могла б. Я вже тут досить довго, і чоловік у мене чех – тож я б уже 10 разів могла бути громадянкою Чехії. Але я не хочу. Кожен по-своєму ставиться до цього питання. Але Україна не доволяє мати два громадянства, а я не хочу якось обманювати…   М.: Кого у твоєму оточенні сьогодні більше – чехів чи українців? І.: Чехів. Дуже багато.   М.: І які ж серед них настрої стосовно українського питання? І.: Ми кожен живемо у своїй бульбашці… Тож навколо мене настрої дуже позитивні, я себе оточила такими людьми. Та звичайно, є і люди інші. Іноді людина подивиться до якихось коментарів, наприклад, на фейсбуці – і думає: “Боже, жах!” Але взагалі, на мою думку, ставлення до українців значно змінилось на краще. По-перше, нас відокремили. По-друге, я думаю, і з собою почали порівнювати. Мені так здається, адже раніше для них ми всі були однакові. Хоча, знаєте... деякі росіяни і сьогодні, дотепер, просять тут у крамничках карту Чехословаччини.   М.: Чи береш ти участь в українських заходах у Празі, у Чехії? І.: Зараз менше. По-перше, в особистому житті наразі багато змін – я відкрила свою школу, і це треба було готувати, багато цим займатись. А по-друге… Ми дуже були активні, і навіть мій чоловік – чех – він дуже був активний у цих речах. Але якось мені почалось здаватись, що ми товчемось на місці, що приходять ті самі люди, все те ж саме. Якось… А чого саме не вистачає, не знаю. Якби знала – то зробила б.   М.: А коли повертаєшся до Києва, після чергових місяців у Празі, відчуваєш зміни у суспільстві? І.: Зміни зараз дуже відчуваються. На мою думку, я б додала – адже насправді мало там буваю. Та для мене взагалі Київ такий… Я дуже люблю Київ. Я завжди кажу – це такий собі мій власний терапевт. Можна вранці вийти, ввечорі повернутись, і цілий день ходити по таких місцях! Київ завжди мене так поведе, як мені саме потрібно. Дуже люблю Київ! Зміни відчуваються, хоч і хочеться швидше. Хочеться, звичайно, швидше, але ж недарма Мойсей 40 років водив свій народ. Це ж не просто так! Потрібно, щоб багато чого змінилось докорінно. Це, на жаль, не буває так швидко. Це, як чехи кажуть – “běh na dlouhou trať” – біг на довгу відстань.     М.: У чому, на твою думку, полягає головна відмінність театрального середовища у Празі та у Києві? І.: Я дуже довго вже не була у Києві в театрі, не працювала там. Утім, контакти підтримую. У нас тут в Празі наразі дуже, дуже міжнародна компанія – тут є люди з цілого світу. Це цікаво! Там ще такого немає.   М.: А якою була найекзотичніша країна, у якій тобі доводилось танцювати на гастролях? І.: Думаю, що найекзотичнішою була… Це було з київським театром, досить давно – це була Мексика. Ми там провели, щоб не збрехати, більше місяця – десь місяць із половиною. Це було так цікаво! Це взагалі! Мрію ще колись туди поїхати – усі ці піраміди, все, що ми зазвичай бачимо у телевізорі… А ти бачиш це все на власні очі! Ось прямо перед тобою! Це одна з хороших сторінок нашої професії – можливість їздити світом.   М.: Якою була найбільша твоя жертва, на яку довелось піти, аби бути балериною? Аби бути балериною чи у Празі, чи взагалі. І.: У Празі жодних жертв уже не було. А ось взагалі… Поїхати до Москви. Це важко без батьків, коли тобі 10 років. Так сталось просто – Чорнобиль. Але їздили за мною дуже часто. Я думаю, що найчастіше з усіх. Адже Київ – Москва – це всього ніч у поїзді.   М.: Не шкодуєш? І.: Ну ні, зараз вже ні. Але я взагалі-то не хотіла бути балериною. (сміється) Мене не питали. Тоді ж був комунізм, Радянський Союз. Моя мама – сама балерина – вона перевірила, що я здібна, талановита фізично. Коли ти балерина – вже у 17 маєш свою роботу, через 20 років маєш пенсію – як у нас це все тоді було. Уяви собі, як люди раніше думали… Що я, як балерина, побачу світ! Розумієш, кудись поїхати і щось побачити – цього ж просто не існувало. Цікаво, так?… Тепер ми собі не можемо цього уявити. А київський театр дуже багато їздив! Від Японії – і аж не знаю, куди… У Мексиці ми були! Тож мене й повели на вступні іспити. І мене взяли. Вже у Москві, згадую, я насправді була здібна, але дуже довго не розуміла, що і для чого роблю. Я багато читала, щось собі мріяла. Така була замріяна, переходила з класу до класу – сама не знаю як. А потім прийшла дуже хороша професор – і якось я почала цю справу любити. Просто полюбила! Єдине, про що сьогодні шкодую – у мене там у Москві є багато людей, яким я дуже вдячна. Дуже багато. Іноді в житті хочеться “віддавати борги”. Але не виходить, бо я не хочу туди їхати, не хочу… Це так дивно! Ми раніше їздили один за другим, а зараз усе якось так… Словом, “борги віддавати” не виходить. Ось я і подумала, що буду вчителем, і таким чином зможу усе повернути. Ну ти розумієш. Можу комусь передати знання. Якщо не можу інакше.     М.: А де саме ти ділишся цими знаннями? Розкажи про свою школу. І.: У своїй власній школі я викладаю балет для дорослих непрофесіоналів, які мають бажання навчитись. Звичайно, ніхто з них потім не буде балериною, але можна прийти і трошки для постави, для свого тіла, позайматись. Також викладаю пілатес – перед цим я пішла й закінчила тут курси пілатесу. Є у моїй школі і для дітей балет, але їх я вже навчаю професійно, не роблю просту забавку. Я вмію професійно, і хочу цим вмінням ділитись. Якщо дитина прагне вступити до консерваторії, або вже туди ходить і хоче позайматись додатково – то я із нею працюю. Я також відкрила курс елегантної ходи – це цікаво! От як матимеш вільну годинку, сядь десь до кав’ярні та подивись, як жінки ходять. Адже сьогодні є багато жінок, котрі все життя ходять у кросівках, спортивних штанах і толстовках. І як ідуть раз на рік на якийсь бал – катастрофа – вони не вміють ходити на підборах. Цікавий феномен, насправді. Просто мене десь півроку тому спитала подруга, чи я б її не навчила ходити на підборах – мовляв, у мене добре виходить. А я собі думаю: “Вже мене про це питали й раніше...” Серйозно! Поки що все тільки починається – післязавтра буде місяць, як було відкрито школу. Кажуть, що потрібно пропрацювати мінімум три місяці, перш ніж реально аналізувати. Мені перед цим надійшла пропозиція від фірми “Grishko”, яка виробляє балетний одяг і взуття – їм була потрібна балерина, котра вже не танцює, аби їздила цілим світом по магазинах і розповідала про їх товари. Це просто класна робота! А я собі так думаю: “Ну добре, але ж податки вони платять Москві. Це ж російська фірма. Ну куди я піду?” Я ж собі це потім не пробачу ніколи, так не можна. Мені треба щось робити, аби я вірила, що роблю добру річ. Річ, яку я вмію, і за яку мені не було б соромно. Тож заходьте до мене, потанцюємо, позаймаємось!     Іванку Іллєнко можна впевнено назвати людиною, котра живе у пристрасті й любові до власної справи. Хіба може бути інакше, коли живеш у гармонії із самим собою?     Маргарита Голобродськадля UAportal.czФото - з особистого архіву Іванки Іллєнко  

Їздити поїздом в Чехії - комфортно, швидко і вигідно. Чисті, затишні вагони, майже ніколи не заповнені повністю. Хоча я не так часто користуюсь поїздом. Тому добре не знаю загальну ситуацію. Але деякі люди користуються цим видом транспорту мало не щодня. І відповідно, на придбання квитків тратять чимало коштів. Чеська залізниця звісно це передбачила і пропонує своїм постійним користувачам бонусну програму InKarta. InKarta – на вигляд звичайна пластикова картка з чіпом. Служить як носій проїзних документів і знижок. Тобто, ви купуєте InKarta і далі на неї можна докупити різні додатки. А тут вже є ряд цікавих пропозицій, починаючи зі знижки на квитки 25%... і аж до 100%. Картка дійсна 6 років з дня покупки. Стосується це як і внутрішніх так і міжнародних перевезень. Купівля квитка відбувається так само в касі, але за зниженою ціною. При перевірці паперового білету контролер прикладає InKarta до свого КПК і отримує інформацію про пасажира (його знижки). IN25 – знижка на 25% для всіх подорожуючих, включаючи дітей, школярів, студентів і людей, які дістаються потягом до робочих місць. Знижка діє в одну сторону, туди і назад, на приміські квитки (щотижневі, щомісячні або щоквартальні), знижки на квитки за кордон (по програмі Rail plus), та деякі акційні квитки. Додаток IN25 можна купити на 3 місяці, 1 рік чи 3 роки.   IN50 – знижка на 50% особливо підходить для щоденних поїздок молоді віком від 15 до 26 років і дорослих. За спеціальною ціною пропонується для пенсіонерів. Знижка діє в одну сторону, туди і назад, 50% знижки на приміські квитки для пасажирів віком 15+, знижки на квитки за кордон, та деякі акційні квитки. Додаток IN50 можна купити на 1-3 роки.   IN100 – необмежені поїздки в другому класі, без додаткової покупки квитка. Знижка буде цікава тим, хто часто подорожує поїздом на далекі відстані. Оцінять також любителі комфорту. Перевезення однієї тварини або велосипеда безкоштовно. Безкоштовна поїздка автобусом Airport Express між Прагою та аеропортом Václava Havla. Та багато інших бонусів. Додаток IN100 можна купити на 1-3 роки. Цікавою є пропозиція IN100 для бізнесу за акційною ціною. Таку картку може використати будь-хто зі співробітників фірми для відрядження.    Вартість InKarta: Замовити інкарту можна на сайті https://www.cd.cz/eshop/in-karta/ або у касах вокзалу. Для того щоб її отримати потрібно заповнити заяву, додати фотографію і оплатити вартість обраної карти у будь-якій касі вокзалу. Формуляр заяви можна отримати на касі або скачати з інтернету (https://old.cd.cz/vyhody-pro-cestujici/in-karta/). Опрацювання заявки і виготовлення карти триває 28 днів. Якщо замовляти на сайті то 21 день.  На період виготовлення карти можна отримати тимчасову карту і користуватися бонусами відразу.   Власники інкарти стверджують, що лише за декілька поїздок вона повністю окупиться і знижка відчувається вагомо. А знижки і бонуси - це завжди приємно, особливо коли йдуть в комплекті з комфортною поїздкою з гарним краєвидом за вікном. Світлана Малецька для UAPORTAL.CZ 

30 квітня 1883 р. у Празі народився Ярослав Гашек. Син празьких викладачів гімназії; затятий мандрівник: без копійки у кишені обійшов усю Центральну та Південну Європу. Коли вибухнула світова війна, Гашека мобілізували до 91-го Будейовицького піхотного полку, якому відтоді судилася слава, бо саме з цим полком пов'язані всі Швейкові подвиги. У червні 1915 р. Гашек вирушив на фронт до Галичини, а у вересні добровільно здався в російський полон. 500 км від Дубна до Києва пішки важким осіннім бездоріжжям пройшов Гашек. Як військовополонений № 294 217 він побував у таборі військовополонених у Дарниці під Києвом.  Двадцять дев’ять місяців жив Ярослав Гашек на землі України. У липні 1916-го він став фейлетоністом київського тижневика «Чехослован», який виходив чеською. Офіційно видавався він Президією Союзу Чехословацьких товариств (вул. Володимирська, 36, згодом у буд. №104 по вул. Жилянській). Мешкав Ярослав у редакції, спав на канапі в приймальні, підклавши під голову підшивку газети та накрившись шинеллю. Згодом переїхав до готелю «Прага», власником якого був чех В. Вондрак. Увесь день Гашек був із земляками: в таборі, в казармі, в генделиках. Усюди навколо нього було гамірно та весело. Пив Гашек багато, в основному пиво, замість горілки погоджувався на будь-яке вино. Як і в Празі, писав між ковтками пива. Улюбленою кав’ярнею була «У чеської корони» (вул. Б. Хмельницького, 19), навпроти театру. 20 січня 1917 року Гашек випадково зустрів Йозефа Майєра, брата колишньої дружини Ярмили. Швагро здався в полон, став офіцером російської армії. Вони пішли на «пивечко» до київської ресторації «Семадені», що на Хрещатику і влаштували там бій.  24 лютого 1917 р. на вул. Ярославів Вал, 1, у кав’ярні «Біля Золотих воріт», що біля редакції, Гашек зайшов разом із колишнім сербським офіцером Талавані. Сподіваючись, що його тут знають, солдат Гашек без дозволу опустився на стілець. Офіцер мирно запитав, чому солдат сів без дозволу. Гашек повівся як ображений, відмовився вийти. Коли ж офіцер спробував оголити шаблю, Гашек пляшкою розбив йому голову. Так письменник потрапив до гарнізонної буцегарні в Борисполі. Там, без пива та співбесідників, згадав «ідіота у військовій частині» на ім'я Швейк, якого вигадав 1911-го. Звідти передав друзям записку: «Сиджу тут у безпеці й пишу Швейка». За 11 днів він створив повість «Бравий вояк Швейк у полоні». «Пригоди бравого вояка Швейка», повна назва: «Пригоди доброго вояка Швейка під час світової війни», чеськ. Osudy dobrého vojáka Švejka za světové války. Твір написано у 1920–1922 роках і не завершено. У Києві, восени 1917-го, у друкарні видавництва «Чехослован» вийшла повість Гашека «Бравий вояка Швейк у полоні».  — Шкода, що в Борисполі мене не протримали довше, — бідкався романіст. — Я не закінчив «Швейка». Новий 1918 рік Гашек разом із майбутніми генералами Ланегером і Медеком зустрічали у пана Винаржа в пивному ресторані на Інститутській. Коли розходились, Гашек підбив друзів піти на Софіївську площу, встати навколішки, молитися та кланятися пам’ятнику українському гетьману Богдану Хмельницькому. До Центральної Ради автор «Швейка» поставився позитивно (твори «Різдвяний фейлетон», віршоване «Послання першому полку»), але очікував продовження збройної боротьби з німцями та австрійцями.  Коли у січні 1918-го на вулиці Києва Гашека зупинив червоний патруль, він пред’явив документ, виданий українською владою. Червоноармійці розглядали документ, передавали з рук в руки. Вирок був короткий: «Білий, контрреволюціонер! Розстріляти!» Скільки не пояснював Гашек, що він чех і нейтрал, у відповідь чув: «Все одно буржуй! До стінки його!» І повели до найближчого рівчака. Хоча Гашеку небо маковим зернятком здалося, він усе ж таки зумів переконати, що має право на останнє бажання, а саме — випити. Погодилися. Гашек повів патруль у грузинський винний погрібець «Замок Тамари», а там, за підмогою господаря винарні, досхочу напоїв своїх конвоїрів. Так Гашек урятувався і прийняв рішення терміново залишити Київ і відступив разом із червоними на схід.  У себе на батьківщині він харчувався тільки пивом, ніде не огинався, крім пивних генделиків: там знаходив теми, персонажів. При цьому Гашек творив одразу без виправлень та редагувань. Гашек посилено рекламував книжку про Швейка у празьких трактирах. 25 серпня 1921 року художник Ярослав Панушка забрав письменника до містечка Липниця.  Вони оселилися в трактирі «У чеської корони». Там Гашек півтора року дописував роман. Він погладшав, почав задихатися, потерпав від безсоння, сил ставало все менше. Гашек уже не міг писати сам, а диктував найнятому секретареві, востаннє секретар записував 29 грудня 1922 р. У ніч на 3 січня Ярослав Гашек продиктував лікареві духівницю і підписав її. Уранці він помер від паралічу серця, до 40-річчя не дожив три місяці.   Автор - Ганна Черкаська   фото ZN.UA

Відтік українців на роботу за кордон посилився з економічною кризою, ростом тарифів на комунальні послуги та падінням гривні. Цьому сприяє несприятлива ситуація з трудовими ресурсами в сусідніх країнах, які намагаються покращити її за рахунок приїжджих з України. Бажають виїхати переселенці з Донбасу, яким складно облаштуватися на новому місці в своїй країні. Даються взнаки відсутність держпідтримки у вигляді програм адаптації та працевлаштування, забезпечення житлом – у необхідному обсязі. Валізні настрої В Україні промислове виробництво пішло на спад вдруге з 2012 року. Хроніка падіння виглядає так: 2012 рік – 5,4%, 2013 – 1%, 2014 – 17,2%, 2015 – 1,6%. На цьому тлі приріст 3,1% за підсумками 2016 року не дозволяє погодитися з міністром зовнішньої торгівлі Степаном Кубівим, який заявляє про подолання негативних явищ в економіці України. Так, вона трохи відскочила від дна – в межах статистичної похибки. Прем'єр Володимир Гройсман визнав: реального покращення добробуту громадяни наразі не відчули. В поточному році динаміка знову змінилася на негативну: за підсумками січня промвиробництво впало на 17,5%. Швидше за все, у 2017 році економічного стрибка вперед і вгору не буде. А це – десятки зупинених або переведених на неповний графік підприємств, зниження зарплат, девальвація гривні та лавиноподібне зростання тарифів на житлово-комунальні послуги. Ось і основні причини пошуку українцями роботи за кордоном. Копійки за закордонними мірками в Україні можуть вважатися добрим доходом. Знову ж таки «завдяки» стрімкому знеціненню гривні. Наприклад, у Чехії українцям готові платити 600 євро на місяць. Це 16-17 тисяч крон або гривень. Місцеві жителі на таку зарплату «крутять носом», бо після необхідних витрат від неї нічого не залишається. Але для українця це дуже достойна винагорода. З метою економії він може зняти місце в одній кімнаті з 10 особами і харчуватися щодня «китайською поливкою» - місцевим варіантом «мівіни». Про відвідання таких заходів, як футбол, театр чи корчма може й не мріяти. Тоді можна відкласти 300-350 євро для підтримки рідних в Україні. У сусідній Польщі Тут українцям готові платити навіть більше. Наприклад, на автоскладальному заводі в Познані пропонувалося 700 євро на місяць. Так, робота на конвеєрі – на знос, але щомісяця можна перерахувати своїм 11-13 тисяч гривень. Середня зарплата робітників на українських металургійних підприємствах становить 6,5 тисяч гривень, умови далеко не санаторні. Тому у трудові мігранти подаються не тільки безробітні або неповністю зайняті. Є довгий список вакансій на запорізький коксохімзавод: як робочих, так і інженерних спеціальностей, як у допоміжні цехи, так і в основні. А раніше навіть на робочу спеціальність сюди влаштуватися можна було лише завдяки потрібним знайомствам або за хабар. Колись основні потоки заробітчан були з Західної України, де зайнятість населення – традиційна проблема. Тепер трудова міграція охопила і промислові регіони. Відтоку кадрів посприяло й скасування пільгового виходу на пенсію для працівників з особливо важкими і шкідливими умовами праці. Тому не тільки у молоді, але і у людей середнього віку – найбільш кваліфікованих і цінних трудових кадрів – зник стимул спускатися в забій або стояти біля сталеплавильної печі. Стовпи і паркани в українських містах заклеєні оголошеннями: «Робота в Ізраїлі! Потрібні будівельники», «Робота в Польщі! Проживання та харчування за рахунок роботодавця, з. п. від € 600» тощо. До цієї ж категорії слід віднести оголошення «Поїздки до Москви мікроавтобусом, 700 грн», яких раніше не було. Але, як казав класик, попит народжує пропозицію. Бо за такі гроші цілу добу трястися на жорстких сидіннях в салоні не пристосованої маршрутки можуть тільки заробітчани, які економлять кожну копійку. А власники вантажних мікроавтобусів типу «мерседес-спринтер» переобладнали їх під перевезення пасажирів, і, користуючись моментом, заробляють на таких поїздках. Нові віяння За даними Інституту Горшеніна.   Те саме стосується і відкриття нових залізничних маршрутів в західному напрямку. Першою ластівкою став «Київ-Перемишль», відкритий 23 грудня 2016 року. Нинішнього літа анонсовані «Ковель-Холм» та «Мукачево-Будапешт», у перспективі навіть «Ужгород-Кошице». Та основний акцент робиться на Польщі. І зовсім не тому, що генеральний директор «Укрзалізниці» Войцех Бальчун – польський громадянин. В цій країні сьогодні перебуває 1-2 млн українських громадян. Польський уряд не цурається говорити про бажання і надалі приймати українців. Ці поїзди не призначаються не для туристів, бо при середній зарплаті $ 240 на місяць не так багато українців можуть дозволити собі поїздку до Польщі дивитися на пам'ятки або відпочивати. Наприклад, у 2015 році Туреччину відвідало близько 450 тисяч українських туристів, а у 2016 – близько 1 мільйона. Але при цьому у графі «організований туризм» проходить лише трохи більше за 36 тисяч і 93 тисячі осіб відповідно. Тобто левова частка – приватні поїздки. Наші люди працювали в турецьких готелях, на базарах різноробочими, мили посуд, були аніматорами, рятувальниками на пляжах тощо. Те саме стосується і Польщі. Туди у 2016 році було 10 мільйонів виїздів, з них тільки 9,4 тисяч – туризм. У 2013 році до регіону було зафіксовано 7 млн поїздок, серед них туристичних – 32 тисячі. Отже, за три останні роки число українських туристів впало в 3 рази, зате заробітчан побільшало у півтора. У промислових південно-східних регіонах про поїздки на заробітки в інші країни забули у 2000-х, але тепер згадали знову. Хоча в 1990-х звідти так само йшов пристойний потік – в основному в Росію. А зараз звідси також виїжджають до Польщі та інші країни ЄС. Понаїхалитути... Колись на іноземців тут дивилися косо, але тепер зустрічають краще. Польща сама зіткнулася з проблемою трудової міграції. Багато поляків виїжджали раніше на заробітки до Західної Європи: в Ірландію, Великобританію, Німеччину, Францію, Бельгію і Нідерланди. Кризові процеси у сусідів були такими самими, що й у нас. І в цьому їхня перевага. Міністерство у справах сім'ї, праці і соцполітики Польщі у 2016 році громадянам України видало 1,3 млн запрошень на тимчасову роботу. Це дуже багато, адже загальну кількість українців на заробітках за кордоном Міністерство соціальної політики України оцінює у 5 мільйонів осіб. Багато українців працюють в Польщі нелегально, на «пташиних правах». Вони ніяк не захищені, і в разі необґрунтованих дій роботодавця, наприклад, недоплати половини обумовленої суми, скаржитися нема кому. А такі випадки – не рідкість, як свідчать численні публікації у ЗМІ. Чому ж тоді потік заробітчан до Польщі тільки зростає? По-перше, надія на горезвісне «та якось воно буде»... По-друге, багато хто їде з «далеким прицілом» - мріючи отримати посвідку на постійне місце проживання, а потім і громадянство заможнішої, ніж Україна, держави. Заради цього люди готові терпіти негаразди. Міністр сім'ї, праці і соцполітики Елжбета Рафальська наприкінці січня цього року розповіла про плани залучення працівників з України. «Ситуація на ринку праці нам чітко показує, що в Польщі починає не вистачати робочих рук», - пояснила вона. Уряд прагне давати українцям робочі візи на тривалий час, заохочувати молодих українців до отримання права на проживання і польське громадянство, уточнив заступник міністра розвитку Єжи Квецінскій. Аналогічно і в Чехії, де на початку лютого очільник МЗС Любомир Заоралек повідомив про збільшення квот для трудових мігрантів з України й чисельності консульських працівників – щоб прискорити оформлення документів. Не залишилася осторонь і Литва, звідки в розвинені країни ЄС на заробітки поїхала приблизно половина працездатного населення. Прем'єр Саулюс Скверняліс 9 лютого повідомив, що уряд Литви вирішив полегшити працевлаштування деяких категорій спеціалістів із третіх країн, і чекає українських заробітчан. «За нашими даними, кілька десятків тисяч українців вже успішно інтегрувалися в трудовий ринок, створюють додаткову вартість і дозволяють бізнесу розвиватися», - сказав С.Скверняліс. Урядовців така ситуація влаштовує... Їм не треба «сушити голови» над поліпшенням інвестиційного клімату і створенням робочих місць для своїх громадян. Проблема припливу валюти в країну і виплат пенсіонерам вирішується за рахунок трудових мігрантів, котрі присилають гроші додому. Можна не підвищувати заробітну платню працівникам в своїй країні – що могло б стимулювати їх залишатися вдома. На низьку зарплату краще найняти приїжджих з України – це дозволяє виробляти продукцію з більш низькою собівартістю. По-перше, це робить її більш конкурентною при експорті, по-друге – приносить більше прибутку власникам підприємств в Польщі, Чехії чи тій же Литві. Легально працевлаштовані мігранти ще й наповнюють місцевий бюджет. З Україною ж все трохи інакше. Тут уряд так само не зацікавлений в припиненні експорту трудових ресурсів, бо їх все одно нічим заповнити. Підприємці не зможуть привезти сюди робітників з третіх країн, щоб заповнити вакансії. Бо в перерахунку на тверду валюту зарплата виходить занадто скромна навіть для малопродуктивних африканських держав. Через Україну вже давно проклали маршрути переправлення нелегальних мігрантів з Азії та Африки в ЄС. У ЗМІ повно повідомлень про затриманих прикордонниками жителів Сомалі, Афганістану, Сирії та інших подібних країн. Всі вони прямували в ЄС, але мало у кого з цих мігрантів виникло бажання осісти в Україні. У ще не так давно відсталих азіатських країнах – таких як Таїланд і В'єтнам – зарплата зараз вже вища, ніж в Україні. Трудовий експорт з України – явище соціально негативне, призводить до розриву сімейних зв'язків. Їдуть зазвичай далеко не найгірші працівники та загалом позитивні люди, які хочуть чесно заробляти на життя. Якщо раніше власники українських підприємств могли платити своїм працівникам тільки «на їжу», оскільки у тих все одно не залишалося вибору, то тепер вибір є. І робиться він не на користь «роботодавців», які є олігархами, як показує зимовий список вакансій на тому ж «Запоріжкоксі». При всіх мінусах роботи «за бугром», люди бачать там хоч якусь особисту перспективу. В Україні ж – ні. І тому місцевим роботодавцям невдовзі нічого іншого не залишиться, крім як підвищувати зарплату своїм працівникам до більш вартісного рівня. Принаймні до такого, який дозволить не думати про виїзд із країни.   Автор: Віталій КРИМОВ Пише часопис Пороги  

У монастирі Діви Марії Сніжної в центрі Праги 26 лютого відкрився фотопроект «Шляхи до свободи», в рамках якого була представлена виставка «Громадяни Підкарпатської Русі в боротьбі за свободу Чехословаччини 1938 – 1945 років». Світлини знайомлять відвідувачів із Закарпатською Україною часів Другої світової війни та приєднанням цього регіону до СРСР у 1945 році. Експозиція розповідає про боротьбу закарпатців проти нацизму, коли регіон входив до складу міжвоєнної Чехословаччини. Документи та фотографії свідчать, як закарпатські українці воювали в лавах чехословацької армії, а потім були піддані репресіям з боку радянської каральної системи. «Чеське суспільство має якесь уявлення про Закарпатську Русь (Закарпаття), але воно не сильно ознайомлене з участю закарпатців в лавах чехословацьких збройних формувань, тому ця виставка може заповнити прогалини», – сказав Радіо Свобода чеський військовий історик Їржі Плахі. Виставка також нагадує про переслідування чехословацьких військових у повоєнні роки, після встановлення в Чехословаччині комуністичного режиму. Йдеться і про першого президента міжвоєнної Чехословаччини Томаша Масарика, який симпатизував Україні та підтримував українську громаду у Чехословаччині. Повідомляє: Радіо Свобода