View By Date

Tags

Statistics

  • 440
    Blogs
  • 36
    Active Bloggers
Точка зору: 15 blogs
  • 18 Apr 2019
    "За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики, культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди",- пише Сергій Жадан на своїй офіційній сторінці у фейсбук "А поміж тим саме останні п’ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренду трипільських артефактів. На рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення. Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому й не запрацював), Мистецький арсенал, Довженко-центр, Держкіно, загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографу, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новій історії. Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі й серйозні. Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектору, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань, все це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п’ять, в часи єдиного гастрольного простору, і марною виявиться п’ятирічна робот тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – в реаліях війни, в реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку. Дивує, з яким марнотратством ми ставимось до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає. Не дивує лише одне – те, що речі, пов’язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки." Джерело: Сергій Жадан / Facebook 
  • "За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики, культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди",- пише Сергій Жадан на своїй офіційній сторінці у фейсбук "А поміж тим саме останні п’ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренду трипільських артефактів. На рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення. Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому й не запрацював), Мистецький арсенал, Довженко-центр, Держкіно, загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографу, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новій історії. Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі й серйозні. Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектору, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань, все це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п’ять, в часи єдиного гастрольного простору, і марною виявиться п’ятирічна робот тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – в реаліях війни, в реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку. Дивує, з яким марнотратством ми ставимось до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає. Не дивує лише одне – те, що речі, пов’язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки." Джерело: Сергій Жадан / Facebook 
    Apr 18, 2019 167
  • 19 Mar 2019
    Країни Центральної Європи зацікавлені в тому, аби Україна втрималась від російської окупації у будь-якій формі. І в інтересах України, аби втрималась Центральна Європа – й не стала залежною від Росії. Фронт на Донбасі стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде російська дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі. Її мета – послабити інстиції влади й державий механізм як такий. Про те, як Росія непомітно знищує незалежність Чеської республіки, розповідає Ленка Віх – україніст, редактор "Українського журналу", який виходить у Чехії. Розмовляв: Роман Кульчинський – Президент Чехії Мілош Земан має проросійську позицію. Але в Україні його подають як випадкового персонажа у чеській політиці. Це так? – Ні, Мілош Земан зовсім невипадкова персона на чеській політичній арені. Він з'явився (і тут питання чи випадково) під час Оксамитової революції. Став депутатом ще федерального парламенту, очолив одну з найпотужніших політичних партій соціал-демократів, став головою Парламенту, а пізніше – головою уряду. Після невдалої спроби стати президентом відійшов на кілька років із політичного життя, в яке повернувся у 2013-му з партією, в якої не було ні членів, ні потенціалу. Зате були зв’язки із Росією, принаймні фінансові, – але я би ризикнула сказати, що не тільки. Земан надзвичайно сильний маніпулятор, який дуже добре орієнтується у чеській політичній реальності. А його проросійськість не випливає із незнання або нерозуміння ситуації. Повірте, чеські спеціальні служби працюють, так само як працюють інші гілки дежравного апарату. І йому все прекрасно відомо. Ми не знаємо, яка у нього мотивація, ми взагалі ще багато чого про нього не знаємо, але знаємо, бо за цим спостерігаємо не один рік, що він робить усе можливе, аби послабити чеські державні інституції й саму державу. – Наскільки взагалі сильний російський вплив у Чехії? – Дуже сильний. Бо окрім інформаційної атаки, якій піддався чеський інформаційний простір, як і більшість інформпросторів у Європі, й окрім сильного тиску бізнесу, передусім з енергетичної сфери, що повязаний із Росією, тут ще багато інших «земанів». Вони так само або присутні у чеській політиці десятки років, або через свої амбіції не бачать серйозних загроз для країни. Акція протесту біля Граду, офісу президента Чехії Мілоша Земана – Земан завжди був проросійським, із часів Оксамитової революції? – Не уявляю, як би мала виглядати «проросійськість» у дев'яностих чи нулевих роках. Звичайно, в його діяльності можна спостерігати певні незрозумілі кроки на користь Росії, але вони ніяк не відрізняються від інших, скажемо так, «прагматичних» кроків європейських політиків. Його мотиви нам невідомі. Тому ми й не знаємо, чи він до такої ролі готувався довго, чи, може, як вважає мій колега, в певний момент хтось зумів скористатися його патологічним нарцисизмом, жагою не до грошей, а до влади. В кожному разі, він не один, хто здивував своєю позицією. З’явилися навіть колишні дисиденти, авторитети, які нібито боролися упродовж десятиліть із комуністичною системою, а тут стали на захист «оточеної» й «атакованої зі всіх боків», «миролюбної» Росії з її «історичною правдою» і «історичними правом» на Крим. Мабуть, просто настав час, коли всі були змушені себе ідентифікувати. – Хто з дисидентів виступав з такою позицією? – Ці імена в Україні нікому невідомі, оскільки, на жаль, контактів між українськими й чеськими дисидентськкими рухами фактично не існувало. Але, для прикладу, це був вже покійний Ян Петранек, довголітній журналіст і коментатор Чеського радіо, який від 1968 року й аж до 1989-го не міг працювати за своїм фахом. А до того він був кореспондентом і в Індії, й у Радянському Союзі. Людина з високим авторитетом у суспільстві, хоча його й пов’язували з різними спецслужбами. Але саме він під кінець свого життя, будучи вже дуже хворою людиною, тиражував різного роду російські фейки й підтримував Нічних вовків (російські байкери – ред.), вказуючи на їхню любов до свободи. Наступним цікавим прикладом міг би бути так само журналіст і колишній політик Петр Угл, який під час Майдану й на початку анексії Криму розповсюджував інформацію про так звані Корсунські масові вбивства. Ви, мабуть, не знаєте, як і більшість моїх знайомих українців, про що мова – і правильно, бо такого убивства не було. Але в чеському інфопросторі цей міф певний час жив. Цікаво, що саме Петр Угл під час Оксамитової революції був розповсюдив інформацію про вбитого студента, яка пішла по цілому світові. Пізніше виявилося, що цього «вбитого» студента імітував співробітник таємної поліції. Тобто, ця людина не вперше поширювала фейк, який мав викликати емоційний струс. І питання лише в тому, чи він ці фейки поширював свідомо, чи ні. Але, якщо ви самі в певний час зрозумієте, що вашою довірливістю хтось раз вже скористався, то, мабуть, обережніше почнете ставитися до ще не підтверджених інформацій, чи не так? – Тобто, люстрація й відкриття архівів радянських спецслужб не спрацювало? – Мета люстраційного закону полягала в тому, аби на час, доки не відбудеться заміна генерацій, не допустити до важливих і високих державних посад колишніх працівників і співробітників комуністичної Служби безпеки чи представників комуністичної номенклатури. Без негативного так званого люстраційного посвідчення людина такої посади отримати не могла, хоча були випадки, десь біля сотні, коли перевірка не спрацювала. Так само виявилося, що орган, який цю перевірку реалізує, не мав доступу до архівів військової розвідки, тож ці люди могли й далі займати високі посади. Іншою проблемою є те, що виставлені за двері номеклатурники й співробітники держбезпеки через 20 років повернулися у вигляді олігархів, які скупили медіа та створили приватні партії. Економічної діяльності їм же ніхто не забороняв – а в них з часів минулого режиму залишилися неоціненні зв’язки як удома, так і за кордоном. – Можете детальніше розповісти, як Росія крок за кроком нарощувала вплив у Чехії? І чому їй це вдалося? В моєму уявленні Чехія – це країна, яка символізує спротив радянському режимові. Адже у вас були й Празька весна, й Оксамитова революція. – Росія після 1989 року нікуди не зникла. Із колишньої Чехословаччини відійшли лише радянські війська. Все інше залишилося. Ми її просто не бачили. Росія та її чеські колаборанти були тут присутні у 2008 році, коли вирішувалася доля американського радару – і їм вдалося переконати суспільство, що Чехії радар непотрібний, і що він для неї навіть небезпечний. Під час президентських виборів у 2013 році роль Росії вже не можна було не помітити, так само як і відверту проросійськійсть і російські гроші в оточенні нинішнього президента. До речі, Вратіслав Мінарж, голова секретаріату президента та його права рука, досі не отримав від Національного бюро безпеки дозвіл на доступ до державної таємниці. Тобто, він не має права працювати з секретними матеріалами й інформаціями, бо спецслужби йому не довіряють. Крім того, чеська контррозвідка вже роками в кожному своєму відкритому звіті інформує про високу активність російських спецслужб на території Чехії. Наведу цікавий приклад. За даними Містерства закордонних справ Чеської Республіки, у російському посольстві працює 140 працівників, з них – 53 дипломати. Для порівняння, в американському посольстві працює 70 працівників, і з них – 44 дипломати. Тобто, росіян набагато більше. Але, що цікаво, у 53 російських дипломатів є 71 дипломатична машина, які, як відомо, чеська поліція не має право контролювати. Постає запитання, хто користується тими машинами і в яких цілях. Уявлення українців про Чехію та її спротив проти радянському режиму – це все до певної міри ілюзія. Це добре, що ви знаєте ці кращі сторінки чеської історії й на них рівняєтеся. Але реальність трохи інша. Празька весна – це гарно, це час відлиги, коли суспільство змогло після сумних 50-их подихати свіжим повітрям, хоча й ненадовго. До слова, я погоджуюся з думкою, що чехи, на жаль, донині не змогли інтерпретувати події 68-го року по-іншому, ніж з точки зору тодішніх реформаторських комуністів. 68-й – рік це так само рік приниження, розуміння того, що у чехословацької комуністичної еліти не було жодного плану. Що гірше, в неї не було розуміння того, якими методами діють її совєтські «брати». Тож еліта виявилася цілком безсилою й непідготовленою до конфронтації з Москвою, і врешті капітулювала та частково колаборувала. До речі, для українців могло би бути цікавим, що єдиним чехословацьким політиком, який відмовився підписати так званий Московський протокол – тобто, фактично, капітуляцію – був Франтішек Крігель, який на початку минулого століття народився в родині галицьких євреїв у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. І єдине, чим чехословацька делегація не зганьбилася остаточно, – це відмова поїхати з Москви без Крігеля. 68-ий – це також усвідомлення того, що тодішня чеська еліта – це не лише комуністи-реформатори, але також сталіністи й колаборанти, які були готові негайно надіслати в Москву лист-запрошення, легітимізуючи прихід окупаційних військ. Усе це були чехи чи чехословаки. Це – невесела картина, якої ми не бажаємо бачити, зосереджуючись лише на тих речах, які нам подобаються і за які не соромно. Так, як нікуди не поділися колаборанти у 68-ому році – так вони нікуди не поділися й нині. А про деяких «героїв» Оксамитової революції я вже розказала вище. Так, є імена, якими можна і треба пишатися. Є Вацлав Гавел, але він був скоріше винятком із правила. За нормальних обставин людина з його характером не могла б ніколи потрапити у високу політику і стати президентом. Довгі роки окупації не можна подолати одною революцією. Й навіть двома. Цим натякаю на те, що «третій» майдан-революція, якою весь час лякають чи обіцяють певні українські політики, не замінить еволюції. – Чим пояснюється висока активність російської дипломатії та спецслужб саме в Чехії? – А я не думаю, що Чехія – якийсь великий виняток. Я, звісно, не фахівець у цьому питанні, але, скажімо, австрійський аналітик, колишній керівник стратегічного відділення Міністерства оборони Австрії Густав Грессел в одному з інтерв'ю для чеських ЗМІ заявив, що Австрія є епіцентром російського шпіонажу в Європі, оскільки в Австрії були дуже вигідні банківські умови й досі є недосконалі правила щодо банківської таємниці. І саме в австрійських банках є дуже багато рахунків незрозумілих організацій, пов'язаних із Росією. – Як діяла Росія з моменту розвалу СРСР? Є загальна думка, що Росія впливає через бізнес. Чи можете назвати конкретні механізми цього впливу, які використовувалися в Чехії? – Зі звітів чеської контррозвідки випливає, що Росія впливає на Чехію різними інструментами, і лише відстежуючи увесь цей інструментарій, можна приблизно зрозуміти шпигунські цілі Москви. Це й інформаційний вплив – вкидання в чеський інфопростір тем, пов’язаних із закордонною політикою, метою яких є вплив на внутрішню політику держави. Це й монополія на історію – до речі, контррозвідка вперше минулого року визнала, що сучасне подання історії, як її вчать у школах, дуже близьке до совєтської інтерпретації. Це, звичайно, контакт із громадськими організаціями, політиками й урядовцями. Вони часто не усвідомлюють, що якщо російські «дипломати» отримують із різних джерел велику кількість інтерної інформації, тобто, інформації невідкритого характеру, хоч і не з грифом секретно – то їм уже не потрібно красти секретну інформацію. Але одною з найбільших проблем є контроль росіян над чеськими приватними підприємствами, які опинилися в корупційних скандалах. Російський інвестор, часто колишній співпрацівник спецслужб, захований за чеськими підставними особами чи офшорами, перехоплює підприємство, яке намагається отримати державні замовлення, наприклад, від Міністерства оборони чи внутрішніх справ. На таких підприємствах можуть на менеджерських посадах працювати особи з не найкращою репуацією, які раніше фігурували в корупційних скандалах. Таким чином Росія отримує доступ до великої кількості копромату, який має потенціал послабити чехів, пов’язаних із корупційними справами. А ними часто є політики, урядовці і т.п. Ленка Віх, фото: heroes.sk, автор фото: Ондржей Тилчер – Ви говорите про чеську контрозвідку. Як їй вдається викривати Росію при проросійському президенті? Президент Чехії є одним із адресатів контррозвідки, тобто, одержувачів інформації. Він навіть може давати їй завдання, але лише за згоди уряду. Бо саме уряд є тим інститутом, якому контррозвідка підзвітна. Земан, після публікації останнього звіту Служби безпеки та інформації (BIS), в якому Росію й Китай названо найбільшими безпековими проблемами для країни, розпочав проти контррозвідки відкриту війну навіть у ЗМІ. Він назвав працівників спецслужб невдахами, а їхні звіти – «дурними розмовами без доказів», і вже вдруге не надав голові BIS звання генерала. На це працівники цієї спецслужби відповіли тим, що не сприймають критики Президента. Вони нагадали, що від початку минулого року всі законні адресати, включно з Президентом, були інформовані про те, що чеській контррозвідці вдалось розбити мережу шпигунів одної з російських служб, завдавши їй непоправної шкоди. За словами шефа BIS, ішлося про видворення трьох російських «дипломатів» у справі Скрипалів. – Наскільки сильні проросійські позиції в уряді та парламенті? – На це запитання важко відповісти. В уряді є такі особи, як міністриня промисловості та торгівлі Матра Новакова, яка нещодавно дала інтерв’ю російському телеканалу «Спутнік» – і, мабуть, не очікувала, що це викличе здивування. Провину за це взяла на себе її прес-секретар, але хіба можливо, аби політик на такій посаді міг не розуміти, що таке «Спутнік»? З іншого боку, є міністр закордонних справ Томаш Петржічек, який своєю, скажемо так, проукраїнською, але насправді проєвропейською, пратлантичною і прочеською позицією дуже розгнівав як президента Земана, так і чеських комуністів. Іще тиждень тому здавалося, що Петржічек не мусить втриматись ані у кріслі міністра, ані на посаді заступника голови соціал-демократів. До речі, його відважна позиція, яку він проявив саме довкола українського питання, принесла йому схвалення від журналістів і звичайних людей. Що стосується парламенту – там те саме. Є партії – як, наприклад, комуністична – у яких реалізується не чеська, а російська політика. Причому, вони не лише зачаровані політикою Москви, вони самі вкидають у чеський простір московські наративи. Є Партія прямої демократії, якій вигідно паразитувати на московських планах, бо саме ненависть до мігрантів і Заходу як такого їх привела в Парламент. Є в Парламенті нова партія Пірати, де є як проросійські чи потенційно проросійські депутати, так і явно проєвропейські. І так – у кожній партії. Незважаючи на те, йдеться про лівих чи правих. – Якщо Україна понесе поразку у війні з Росією – це якось вплине на ситуацію в Чехії? – У наших найглибших інтересах, аби Україна втрималась, так само як і в найглибших інтересах України, аби втрималась Центральна Європа. Донбас стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде теж деструктивна і дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі, метою якої є послабити інституції й державний механізм як такий. Ви тільки гляньте, що коїться в Угорщині, Польщі, Чехії чи Словаччині. Послабивши остаточно інститути, ми можемо легко опинитися у позиції України 2013 року. А в таких країнах, де не працюють інститути, як каже Тімоті Снайдер, можливо все, включно з концтаборами. Але ж цю роботу роблять не росіяни. Тут, як ніколи, актуальні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, нам страшні українські (чеські, польські.. – авт.) гниди». Тому це треба розуміти, але ми так само маємо мати на увазі те, що надмірна паніка теж не у наших інтересах. Бо, панікуючи над «салямовим» методом (коли території чи вплив набуваються невеликими частинами, як нарізання салямі – ред.) поступового ковтання Росією наступних територій, ми підтримуємо один з її наративів. Він полягає в тому, що не спрацює п’ята стаття Вашингтонського договору, тобто, країни НАТО не стануть воювати за малі країни – Словачинну, Чехію, та навіть за Польщу. А якщо ми перестанемо вірити у нашу єдність, то цієї єдності не буде. Тому наші політики та високі урядовці часто занадто обережно вибирають слова. Але моя порада така: не слухати те, що хто говорить, а дивитися на те, що він робить. На жаль, наші медіа не дуже готові до екстраординарного часу і подій. Полюбляють або розганяти паніку, або інтелектуально не в силі підхопити сигнали й правильно їх аналізувати. З дуже великим сумом дивлюся на часто неадекватне подавання інформації про Україну в центральноєвропейських ЗМІ. Але з таким самим сумом стежу за саркастичними висловлюваннями декотрих українських коментаторів про позицію Європи, про її вічну «стурбованість» в часи, коли українці помирають на фронті за Європу. Повірте, справа не настільки проста. Тому що без цього «слабкого» Заходу – до речі, це, знову ж таки. наратив Москви, що Захід слабкий і за Україну не постоїть – Україні було би набагато важче. Джерело: TEXTY.ORG.UA Головне фото: Aktuálně
  • Країни Центральної Європи зацікавлені в тому, аби Україна втрималась від російської окупації у будь-якій формі. І в інтересах України, аби втрималась Центральна Європа – й не стала залежною від Росії. Фронт на Донбасі стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде російська дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі. Її мета – послабити інстиції влади й державий механізм як такий. Про те, як Росія непомітно знищує незалежність Чеської республіки, розповідає Ленка Віх – україніст, редактор "Українського журналу", який виходить у Чехії. Розмовляв: Роман Кульчинський – Президент Чехії Мілош Земан має проросійську позицію. Але в Україні його подають як випадкового персонажа у чеській політиці. Це так? – Ні, Мілош Земан зовсім невипадкова персона на чеській політичній арені. Він з'явився (і тут питання чи випадково) під час Оксамитової революції. Став депутатом ще федерального парламенту, очолив одну з найпотужніших політичних партій соціал-демократів, став головою Парламенту, а пізніше – головою уряду. Після невдалої спроби стати президентом відійшов на кілька років із політичного життя, в яке повернувся у 2013-му з партією, в якої не було ні членів, ні потенціалу. Зате були зв’язки із Росією, принаймні фінансові, – але я би ризикнула сказати, що не тільки. Земан надзвичайно сильний маніпулятор, який дуже добре орієнтується у чеській політичній реальності. А його проросійськість не випливає із незнання або нерозуміння ситуації. Повірте, чеські спеціальні служби працюють, так само як працюють інші гілки дежравного апарату. І йому все прекрасно відомо. Ми не знаємо, яка у нього мотивація, ми взагалі ще багато чого про нього не знаємо, але знаємо, бо за цим спостерігаємо не один рік, що він робить усе можливе, аби послабити чеські державні інституції й саму державу. – Наскільки взагалі сильний російський вплив у Чехії? – Дуже сильний. Бо окрім інформаційної атаки, якій піддався чеський інформаційний простір, як і більшість інформпросторів у Європі, й окрім сильного тиску бізнесу, передусім з енергетичної сфери, що повязаний із Росією, тут ще багато інших «земанів». Вони так само або присутні у чеській політиці десятки років, або через свої амбіції не бачать серйозних загроз для країни. Акція протесту біля Граду, офісу президента Чехії Мілоша Земана – Земан завжди був проросійським, із часів Оксамитової революції? – Не уявляю, як би мала виглядати «проросійськість» у дев'яностих чи нулевих роках. Звичайно, в його діяльності можна спостерігати певні незрозумілі кроки на користь Росії, але вони ніяк не відрізняються від інших, скажемо так, «прагматичних» кроків європейських політиків. Його мотиви нам невідомі. Тому ми й не знаємо, чи він до такої ролі готувався довго, чи, може, як вважає мій колега, в певний момент хтось зумів скористатися його патологічним нарцисизмом, жагою не до грошей, а до влади. В кожному разі, він не один, хто здивував своєю позицією. З’явилися навіть колишні дисиденти, авторитети, які нібито боролися упродовж десятиліть із комуністичною системою, а тут стали на захист «оточеної» й «атакованої зі всіх боків», «миролюбної» Росії з її «історичною правдою» і «історичними правом» на Крим. Мабуть, просто настав час, коли всі були змушені себе ідентифікувати. – Хто з дисидентів виступав з такою позицією? – Ці імена в Україні нікому невідомі, оскільки, на жаль, контактів між українськими й чеськими дисидентськкими рухами фактично не існувало. Але, для прикладу, це був вже покійний Ян Петранек, довголітній журналіст і коментатор Чеського радіо, який від 1968 року й аж до 1989-го не міг працювати за своїм фахом. А до того він був кореспондентом і в Індії, й у Радянському Союзі. Людина з високим авторитетом у суспільстві, хоча його й пов’язували з різними спецслужбами. Але саме він під кінець свого життя, будучи вже дуже хворою людиною, тиражував різного роду російські фейки й підтримував Нічних вовків (російські байкери – ред.), вказуючи на їхню любов до свободи. Наступним цікавим прикладом міг би бути так само журналіст і колишній політик Петр Угл, який під час Майдану й на початку анексії Криму розповсюджував інформацію про так звані Корсунські масові вбивства. Ви, мабуть, не знаєте, як і більшість моїх знайомих українців, про що мова – і правильно, бо такого убивства не було. Але в чеському інфопросторі цей міф певний час жив. Цікаво, що саме Петр Угл під час Оксамитової революції був розповсюдив інформацію про вбитого студента, яка пішла по цілому світові. Пізніше виявилося, що цього «вбитого» студента імітував співробітник таємної поліції. Тобто, ця людина не вперше поширювала фейк, який мав викликати емоційний струс. І питання лише в тому, чи він ці фейки поширював свідомо, чи ні. Але, якщо ви самі в певний час зрозумієте, що вашою довірливістю хтось раз вже скористався, то, мабуть, обережніше почнете ставитися до ще не підтверджених інформацій, чи не так? – Тобто, люстрація й відкриття архівів радянських спецслужб не спрацювало? – Мета люстраційного закону полягала в тому, аби на час, доки не відбудеться заміна генерацій, не допустити до важливих і високих державних посад колишніх працівників і співробітників комуністичної Служби безпеки чи представників комуністичної номенклатури. Без негативного так званого люстраційного посвідчення людина такої посади отримати не могла, хоча були випадки, десь біля сотні, коли перевірка не спрацювала. Так само виявилося, що орган, який цю перевірку реалізує, не мав доступу до архівів військової розвідки, тож ці люди могли й далі займати високі посади. Іншою проблемою є те, що виставлені за двері номеклатурники й співробітники держбезпеки через 20 років повернулися у вигляді олігархів, які скупили медіа та створили приватні партії. Економічної діяльності їм же ніхто не забороняв – а в них з часів минулого режиму залишилися неоціненні зв’язки як удома, так і за кордоном. – Можете детальніше розповісти, як Росія крок за кроком нарощувала вплив у Чехії? І чому їй це вдалося? В моєму уявленні Чехія – це країна, яка символізує спротив радянському режимові. Адже у вас були й Празька весна, й Оксамитова революція. – Росія після 1989 року нікуди не зникла. Із колишньої Чехословаччини відійшли лише радянські війська. Все інше залишилося. Ми її просто не бачили. Росія та її чеські колаборанти були тут присутні у 2008 році, коли вирішувалася доля американського радару – і їм вдалося переконати суспільство, що Чехії радар непотрібний, і що він для неї навіть небезпечний. Під час президентських виборів у 2013 році роль Росії вже не можна було не помітити, так само як і відверту проросійськійсть і російські гроші в оточенні нинішнього президента. До речі, Вратіслав Мінарж, голова секретаріату президента та його права рука, досі не отримав від Національного бюро безпеки дозвіл на доступ до державної таємниці. Тобто, він не має права працювати з секретними матеріалами й інформаціями, бо спецслужби йому не довіряють. Крім того, чеська контррозвідка вже роками в кожному своєму відкритому звіті інформує про високу активність російських спецслужб на території Чехії. Наведу цікавий приклад. За даними Містерства закордонних справ Чеської Республіки, у російському посольстві працює 140 працівників, з них – 53 дипломати. Для порівняння, в американському посольстві працює 70 працівників, і з них – 44 дипломати. Тобто, росіян набагато більше. Але, що цікаво, у 53 російських дипломатів є 71 дипломатична машина, які, як відомо, чеська поліція не має право контролювати. Постає запитання, хто користується тими машинами і в яких цілях. Уявлення українців про Чехію та її спротив проти радянському режиму – це все до певної міри ілюзія. Це добре, що ви знаєте ці кращі сторінки чеської історії й на них рівняєтеся. Але реальність трохи інша. Празька весна – це гарно, це час відлиги, коли суспільство змогло після сумних 50-их подихати свіжим повітрям, хоча й ненадовго. До слова, я погоджуюся з думкою, що чехи, на жаль, донині не змогли інтерпретувати події 68-го року по-іншому, ніж з точки зору тодішніх реформаторських комуністів. 68-й – рік це так само рік приниження, розуміння того, що у чехословацької комуністичної еліти не було жодного плану. Що гірше, в неї не було розуміння того, якими методами діють її совєтські «брати». Тож еліта виявилася цілком безсилою й непідготовленою до конфронтації з Москвою, і врешті капітулювала та частково колаборувала. До речі, для українців могло би бути цікавим, що єдиним чехословацьким політиком, який відмовився підписати так званий Московський протокол – тобто, фактично, капітуляцію – був Франтішек Крігель, який на початку минулого століття народився в родині галицьких євреїв у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. І єдине, чим чехословацька делегація не зганьбилася остаточно, – це відмова поїхати з Москви без Крігеля. 68-ий – це також усвідомлення того, що тодішня чеська еліта – це не лише комуністи-реформатори, але також сталіністи й колаборанти, які були готові негайно надіслати в Москву лист-запрошення, легітимізуючи прихід окупаційних військ. Усе це були чехи чи чехословаки. Це – невесела картина, якої ми не бажаємо бачити, зосереджуючись лише на тих речах, які нам подобаються і за які не соромно. Так, як нікуди не поділися колаборанти у 68-ому році – так вони нікуди не поділися й нині. А про деяких «героїв» Оксамитової революції я вже розказала вище. Так, є імена, якими можна і треба пишатися. Є Вацлав Гавел, але він був скоріше винятком із правила. За нормальних обставин людина з його характером не могла б ніколи потрапити у високу політику і стати президентом. Довгі роки окупації не можна подолати одною революцією. Й навіть двома. Цим натякаю на те, що «третій» майдан-революція, якою весь час лякають чи обіцяють певні українські політики, не замінить еволюції. – Чим пояснюється висока активність російської дипломатії та спецслужб саме в Чехії? – А я не думаю, що Чехія – якийсь великий виняток. Я, звісно, не фахівець у цьому питанні, але, скажімо, австрійський аналітик, колишній керівник стратегічного відділення Міністерства оборони Австрії Густав Грессел в одному з інтерв'ю для чеських ЗМІ заявив, що Австрія є епіцентром російського шпіонажу в Європі, оскільки в Австрії були дуже вигідні банківські умови й досі є недосконалі правила щодо банківської таємниці. І саме в австрійських банках є дуже багато рахунків незрозумілих організацій, пов'язаних із Росією. – Як діяла Росія з моменту розвалу СРСР? Є загальна думка, що Росія впливає через бізнес. Чи можете назвати конкретні механізми цього впливу, які використовувалися в Чехії? – Зі звітів чеської контррозвідки випливає, що Росія впливає на Чехію різними інструментами, і лише відстежуючи увесь цей інструментарій, можна приблизно зрозуміти шпигунські цілі Москви. Це й інформаційний вплив – вкидання в чеський інфопростір тем, пов’язаних із закордонною політикою, метою яких є вплив на внутрішню політику держави. Це й монополія на історію – до речі, контррозвідка вперше минулого року визнала, що сучасне подання історії, як її вчать у школах, дуже близьке до совєтської інтерпретації. Це, звичайно, контакт із громадськими організаціями, політиками й урядовцями. Вони часто не усвідомлюють, що якщо російські «дипломати» отримують із різних джерел велику кількість інтерної інформації, тобто, інформації невідкритого характеру, хоч і не з грифом секретно – то їм уже не потрібно красти секретну інформацію. Але одною з найбільших проблем є контроль росіян над чеськими приватними підприємствами, які опинилися в корупційних скандалах. Російський інвестор, часто колишній співпрацівник спецслужб, захований за чеськими підставними особами чи офшорами, перехоплює підприємство, яке намагається отримати державні замовлення, наприклад, від Міністерства оборони чи внутрішніх справ. На таких підприємствах можуть на менеджерських посадах працювати особи з не найкращою репуацією, які раніше фігурували в корупційних скандалах. Таким чином Росія отримує доступ до великої кількості копромату, який має потенціал послабити чехів, пов’язаних із корупційними справами. А ними часто є політики, урядовці і т.п. Ленка Віх, фото: heroes.sk, автор фото: Ондржей Тилчер – Ви говорите про чеську контрозвідку. Як їй вдається викривати Росію при проросійському президенті? Президент Чехії є одним із адресатів контррозвідки, тобто, одержувачів інформації. Він навіть може давати їй завдання, але лише за згоди уряду. Бо саме уряд є тим інститутом, якому контррозвідка підзвітна. Земан, після публікації останнього звіту Служби безпеки та інформації (BIS), в якому Росію й Китай названо найбільшими безпековими проблемами для країни, розпочав проти контррозвідки відкриту війну навіть у ЗМІ. Він назвав працівників спецслужб невдахами, а їхні звіти – «дурними розмовами без доказів», і вже вдруге не надав голові BIS звання генерала. На це працівники цієї спецслужби відповіли тим, що не сприймають критики Президента. Вони нагадали, що від початку минулого року всі законні адресати, включно з Президентом, були інформовані про те, що чеській контррозвідці вдалось розбити мережу шпигунів одної з російських служб, завдавши їй непоправної шкоди. За словами шефа BIS, ішлося про видворення трьох російських «дипломатів» у справі Скрипалів. – Наскільки сильні проросійські позиції в уряді та парламенті? – На це запитання важко відповісти. В уряді є такі особи, як міністриня промисловості та торгівлі Матра Новакова, яка нещодавно дала інтерв’ю російському телеканалу «Спутнік» – і, мабуть, не очікувала, що це викличе здивування. Провину за це взяла на себе її прес-секретар, але хіба можливо, аби політик на такій посаді міг не розуміти, що таке «Спутнік»? З іншого боку, є міністр закордонних справ Томаш Петржічек, який своєю, скажемо так, проукраїнською, але насправді проєвропейською, пратлантичною і прочеською позицією дуже розгнівав як президента Земана, так і чеських комуністів. Іще тиждень тому здавалося, що Петржічек не мусить втриматись ані у кріслі міністра, ані на посаді заступника голови соціал-демократів. До речі, його відважна позиція, яку він проявив саме довкола українського питання, принесла йому схвалення від журналістів і звичайних людей. Що стосується парламенту – там те саме. Є партії – як, наприклад, комуністична – у яких реалізується не чеська, а російська політика. Причому, вони не лише зачаровані політикою Москви, вони самі вкидають у чеський простір московські наративи. Є Партія прямої демократії, якій вигідно паразитувати на московських планах, бо саме ненависть до мігрантів і Заходу як такого їх привела в Парламент. Є в Парламенті нова партія Пірати, де є як проросійські чи потенційно проросійські депутати, так і явно проєвропейські. І так – у кожній партії. Незважаючи на те, йдеться про лівих чи правих. – Якщо Україна понесе поразку у війні з Росією – це якось вплине на ситуацію в Чехії? – У наших найглибших інтересах, аби Україна втрималась, так само як і в найглибших інтересах України, аби втрималась Центральна Європа. Донбас стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде теж деструктивна і дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі, метою якої є послабити інституції й державний механізм як такий. Ви тільки гляньте, що коїться в Угорщині, Польщі, Чехії чи Словаччині. Послабивши остаточно інститути, ми можемо легко опинитися у позиції України 2013 року. А в таких країнах, де не працюють інститути, як каже Тімоті Снайдер, можливо все, включно з концтаборами. Але ж цю роботу роблять не росіяни. Тут, як ніколи, актуальні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, нам страшні українські (чеські, польські.. – авт.) гниди». Тому це треба розуміти, але ми так само маємо мати на увазі те, що надмірна паніка теж не у наших інтересах. Бо, панікуючи над «салямовим» методом (коли території чи вплив набуваються невеликими частинами, як нарізання салямі – ред.) поступового ковтання Росією наступних територій, ми підтримуємо один з її наративів. Він полягає в тому, що не спрацює п’ята стаття Вашингтонського договору, тобто, країни НАТО не стануть воювати за малі країни – Словачинну, Чехію, та навіть за Польщу. А якщо ми перестанемо вірити у нашу єдність, то цієї єдності не буде. Тому наші політики та високі урядовці часто занадто обережно вибирають слова. Але моя порада така: не слухати те, що хто говорить, а дивитися на те, що він робить. На жаль, наші медіа не дуже готові до екстраординарного часу і подій. Полюбляють або розганяти паніку, або інтелектуально не в силі підхопити сигнали й правильно їх аналізувати. З дуже великим сумом дивлюся на часто неадекватне подавання інформації про Україну в центральноєвропейських ЗМІ. Але з таким самим сумом стежу за саркастичними висловлюваннями декотрих українських коментаторів про позицію Європи, про її вічну «стурбованість» в часи, коли українці помирають на фронті за Європу. Повірте, справа не настільки проста. Тому що без цього «слабкого» Заходу – до речі, це, знову ж таки. наратив Москви, що Захід слабкий і за Україну не постоїть – Україні було би набагато важче. Джерело: TEXTY.ORG.UA Головне фото: Aktuálně
    Mar 19, 2019 2773
  • 02 Oct 2018
    Чи можна повернути співвітчизників, які поїхали шукати кращої долі до Євросоюзу? Останнім часом це питання стало дуже актуальним для України. Тим важливіше врахувати досвід, набутий країнами, які ще до нас зіткнулися зі схожими проблемами. Для початку – зазирнемо на кілька років назад. У 2015 році ЄвроПравда готувала низку матеріалів про загрози проросійського сепаратизму в ЄС.  Одне з найбільших вражень за результатами спілкування із заступником мера: у цьому регіоні, дуже депресивному за латвійськими мірками, знайшли кошти, щоб організовувати безкоштовні літні табори для дітей діаспорян. Навіть за хронічної нестачі коштів на розвиток у місцевому бюджеті це питання тут вважають надпріоритетним. Логіка цього кроку проста: такі табори не дозволяють дітям остаточно відірватися від рідного середовища, а отже, залишають надію, що згодом дехто з них може повернутися на батьківщину. За три роки ми знову згадали про ці спроби у Латвії. Чи принесла їхня політика результати? Чи з’явилися нові програми для діаспори? Як виявилося, на обидва питання відповідь ствердна. Звісно, всі проблеми латиші не вирішили, але окремим регіонам є чим похвалитися. І не дарма йдеться про регіони, а не про країну. Донедавна держава майже не опікувалася цим питанням, залишивши його місцевій владі. Саме тому кожне з міст вирішувало самотужки, чи є в них можливості заохочувати своїх земляків повернутися додому і як саме це варто робити. На яких умовах ви готові повернутися? Найуспішнішим виявився Цесіс – невеличке місто майже у двох годинах їзди від Риги. "Відвідання Цесіса – як похід у гості до латвійської бабусі", – переконує рекламний проспект, що дали кореспонденту ЄвроПравди в інформаційному пункті. Місто справді виглядає дещо провінційним: невеличкий історичний центр, напівзруйнований замок, розмірене життя. Здавалося б, звідки тут взятися проривним ідеям? Та у міській думі переконують: ці враження помилкові. Нині у Цесісі – один із найменших рівнів безробіття у Латвії, лише 4,7%. А крім того, є великий попит на кваліфіковану робочу силу. І це сталося не просто так. "Ідея звернутися до земляків, які зараз мешкають у Західній Європі, виникла 2015 року під час візиту до міста спеціального посла з питань зв’язків із діаспорою Роландса Лапуті. Він серед іншого сказав, що люди, які залишили Латвію через економічні проблеми, часто зберігають образу на державу, що перешкоджає спілкуванню з ними. Але – і це важливо – негативне ставлення поширюється саме на центральну владу, а не на місцеву. Тож наступного дня на планерці ми вирішили: маємо діяти", – розповідає спеціаліст мерії з питань комунікацій Александр Абрамовс. Першим ділом у мерії перевірили соціальні мережі, насамперед Facebook, шукаючи групи на кшталт "Латвійці в Англії" чи "Латвійці в Ірландії". А потім – створили власні групи, типу "Жителі Цесіса в Англії", та розпочали спілкування з людьми. А коли у таких групах набралося достатньо учасників, у мерії запропонували їм... поспілкуватися офлайн. "Переважна більшість людей залишили країну під час останньої фінансової кризи у 2008-2009 роках. Вони не стежили за ситуацією вдома; багато хто вважав, що там нічого не змінилося. А тут мер міста пропонує їм зустрітися поруч із ними, в Лондоні, Дубліні тощо, та розповісти, на що перетворилося їхнє рідне місто", – розповідає Александр Абрамовс. Так, мер міста особисто декілька разів їздив зустрічатися з колишніми земляками. Адже якщо завданням є переконати, що цих людей дійсно хочуть бачити вдома – то опікуватися цим має перша особа. "Головне – ці зустрічі не можна проводити напередодні виборів, бо люди вирішать, що їх хочуть використати", – уточнюють у Цесіській міській думі. Протягом 2016-2017 років мер провів зустрічі із земляками у Великій Британії, Ірландії та Данії. У планах на наступний рік – аналогічні зустрічі у Німеччині та Норвегії. Приміром, у Лондоні мерові допомогло посольство, надавши для зустрічі приміщення. Іноді місце для зустрічі орендували, а інколи – зустрічалися вдома у когось із діаспорян. "Ще одна проблема – латвійці, які живуть у Західній Європі, працюють по 10-12 годин на добу. Їм дуже важко знайти час на зустрічі, а тим більше – знайти час, зручний для всіх. Тому ми намагалися влаштовувати ці зустрічі у дні державних свят у країнах, до яких ми їхали", – ділиться досвідом Александр Абрамовс. Ще один секрет – не можна відразу починати розмову з пропаганди повернення. Краще розповісти про життя у місті, про зміни, а потім запитати: за яких умов люди можуть теоретично замислитися про повернення? Житло, гранти та спецпрограми для вчителів Як і варто було очікувати, перш за все "повертантам" потрібна робота. Але при цьому головне – не впустити тих, хто зважився бодай подумати про повернення. У мерії згадують, як один з британських латишів знайшов підходящу вакансію у Цесісі, але потенційному роботодавцю була потрібна особиста співбесіда. Співробітники мерії одразу поїхали до нього та влаштували скайп-зв'язок з Британією, не чекаючи, доки роботодавець узгодить деталі віртуальної співбесіди (або навпаки – вирішить "не заморочуватися"). А ще – як мерія допомогла двом землякам, які вирішили відкрити у Цесісі авторемонтну майстерню. Для них влада знайшла підходящу земельну ділянку. Чого не зробиш заради повернення людей! Виявилося, що більшість діаспорян готові повернутися, щоб відкрити власну справу. Та як це зробити без початкового капіталу? Саме тому у Цесісі створили грантовий фонд, де за наявності гарного бізнес-плану можна отримати грант у 2 тис. євро. Ну і, звичайно ж, лишаються побутові проблеми: житло, школи та садочки для дітей. Із першим вирішили дуже просто: у міста є база соціального житла, яке вони готові безкоштовно на два роки надавати тим, хто останні три роки прожив за кордоном і може це довести. Єдина умова – ця пільга не може бути пролонгована. За два роки ці люди мають знайти роботу чи влаштувати свій бізнес та переїхати до нового помешкання. З дітьми дещо складніше. І питання не в тому, що немає місць у школах чи садочках – вони є. Біда в тім, що діти емігрантів призабули рідну мову. Тому були створені спеціальні програми – в першу чергу для вчителів, які мають максимально прискорити інтеграцію дітей. "Все дуже просто – ми ніколи не обіцяли золотих гір. Але все, що в наших силах, ми намагаємося зробити, щоб повернути людей", – пояснює Александр Абрамовс. Вже за перший рік програми колишні діаспоряни відкрили у місті десять підприємств. А наразі йдеться про кількасот земляків, що повернулися до Цесіса. Досвід невеликого міста став широко відомий – участь у програмі стали брати й колишні мешканці інших латвійських міст, які захотіли переїхати до Цесіса. А одночасно цю практику стали впроваджувати й інші муніципалітети.   Експеримент на державному рівні Від нинішнього року з’явилися також державні програми щодо повернення діаспори. "Пілотна програма стартувала 1 березня і допрацює у вигляді експерименту до кінця року. За нею створили п’ять посад регіональних координаторів (в чотирьох регіонах Латвії та у столиці), до яких звертаються за допомогою діаспоряни, що хочуть повернутися. А ми, за можливості, намагаємося їм допомогти", – розповідає Ія Гроза, координатор рееміграції регіону Відземе. А ще держава створила грантовий фонд для допомоги. Наразі завершився прийом заявок на фінансування проектів, за яким можна отримати грант на суму до 9 тис. євро. Щоправда, кількість переможців поки буде невеликою – кожен із регіонів може виділити лише по 36 тис. євро. "У нашому регіоні дуже цікаві заявки, а от в інших є проблеми. Адже до участі у конкурсі допущені лише ті, хто має реєстрацію проживання за кордоном. А багато хто, працюючи поза країною, зберігають житло вдома та формально вважаються такими, що продовжують жити у Латвії", – розповідає Ія Гроза. Менше з тим, за три роки Латвія пройшла шлях від поодиноких ідей до державної програми повернення додому колишніх співвітчизників. А найголовніше – те, що ці ідеї мають успіх. Люди, які десять чи більше років жили за кордоном, повертаються додому. Часто – з новим досвідом та бажанням реалізовувати його на батьківщині.   Як виявилося, переїзд до Західної Європи – це не дорога в один кінець. І цей латвійський урок є принципово важливим для України.   Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди", з Латвії    
    1271 Posted by Oleksa Koba
  • Чи можна повернути співвітчизників, які поїхали шукати кращої долі до Євросоюзу? Останнім часом це питання стало дуже актуальним для України. Тим важливіше врахувати досвід, набутий країнами, які ще до нас зіткнулися зі схожими проблемами. Для початку – зазирнемо на кілька років назад. У 2015 році ЄвроПравда готувала низку матеріалів про загрози проросійського сепаратизму в ЄС.  Одне з найбільших вражень за результатами спілкування із заступником мера: у цьому регіоні, дуже депресивному за латвійськими мірками, знайшли кошти, щоб організовувати безкоштовні літні табори для дітей діаспорян. Навіть за хронічної нестачі коштів на розвиток у місцевому бюджеті це питання тут вважають надпріоритетним. Логіка цього кроку проста: такі табори не дозволяють дітям остаточно відірватися від рідного середовища, а отже, залишають надію, що згодом дехто з них може повернутися на батьківщину. За три роки ми знову згадали про ці спроби у Латвії. Чи принесла їхня політика результати? Чи з’явилися нові програми для діаспори? Як виявилося, на обидва питання відповідь ствердна. Звісно, всі проблеми латиші не вирішили, але окремим регіонам є чим похвалитися. І не дарма йдеться про регіони, а не про країну. Донедавна держава майже не опікувалася цим питанням, залишивши його місцевій владі. Саме тому кожне з міст вирішувало самотужки, чи є в них можливості заохочувати своїх земляків повернутися додому і як саме це варто робити. На яких умовах ви готові повернутися? Найуспішнішим виявився Цесіс – невеличке місто майже у двох годинах їзди від Риги. "Відвідання Цесіса – як похід у гості до латвійської бабусі", – переконує рекламний проспект, що дали кореспонденту ЄвроПравди в інформаційному пункті. Місто справді виглядає дещо провінційним: невеличкий історичний центр, напівзруйнований замок, розмірене життя. Здавалося б, звідки тут взятися проривним ідеям? Та у міській думі переконують: ці враження помилкові. Нині у Цесісі – один із найменших рівнів безробіття у Латвії, лише 4,7%. А крім того, є великий попит на кваліфіковану робочу силу. І це сталося не просто так. "Ідея звернутися до земляків, які зараз мешкають у Західній Європі, виникла 2015 року під час візиту до міста спеціального посла з питань зв’язків із діаспорою Роландса Лапуті. Він серед іншого сказав, що люди, які залишили Латвію через економічні проблеми, часто зберігають образу на державу, що перешкоджає спілкуванню з ними. Але – і це важливо – негативне ставлення поширюється саме на центральну владу, а не на місцеву. Тож наступного дня на планерці ми вирішили: маємо діяти", – розповідає спеціаліст мерії з питань комунікацій Александр Абрамовс. Першим ділом у мерії перевірили соціальні мережі, насамперед Facebook, шукаючи групи на кшталт "Латвійці в Англії" чи "Латвійці в Ірландії". А потім – створили власні групи, типу "Жителі Цесіса в Англії", та розпочали спілкування з людьми. А коли у таких групах набралося достатньо учасників, у мерії запропонували їм... поспілкуватися офлайн. "Переважна більшість людей залишили країну під час останньої фінансової кризи у 2008-2009 роках. Вони не стежили за ситуацією вдома; багато хто вважав, що там нічого не змінилося. А тут мер міста пропонує їм зустрітися поруч із ними, в Лондоні, Дубліні тощо, та розповісти, на що перетворилося їхнє рідне місто", – розповідає Александр Абрамовс. Так, мер міста особисто декілька разів їздив зустрічатися з колишніми земляками. Адже якщо завданням є переконати, що цих людей дійсно хочуть бачити вдома – то опікуватися цим має перша особа. "Головне – ці зустрічі не можна проводити напередодні виборів, бо люди вирішать, що їх хочуть використати", – уточнюють у Цесіській міській думі. Протягом 2016-2017 років мер провів зустрічі із земляками у Великій Британії, Ірландії та Данії. У планах на наступний рік – аналогічні зустрічі у Німеччині та Норвегії. Приміром, у Лондоні мерові допомогло посольство, надавши для зустрічі приміщення. Іноді місце для зустрічі орендували, а інколи – зустрічалися вдома у когось із діаспорян. "Ще одна проблема – латвійці, які живуть у Західній Європі, працюють по 10-12 годин на добу. Їм дуже важко знайти час на зустрічі, а тим більше – знайти час, зручний для всіх. Тому ми намагалися влаштовувати ці зустрічі у дні державних свят у країнах, до яких ми їхали", – ділиться досвідом Александр Абрамовс. Ще один секрет – не можна відразу починати розмову з пропаганди повернення. Краще розповісти про життя у місті, про зміни, а потім запитати: за яких умов люди можуть теоретично замислитися про повернення? Житло, гранти та спецпрограми для вчителів Як і варто було очікувати, перш за все "повертантам" потрібна робота. Але при цьому головне – не впустити тих, хто зважився бодай подумати про повернення. У мерії згадують, як один з британських латишів знайшов підходящу вакансію у Цесісі, але потенційному роботодавцю була потрібна особиста співбесіда. Співробітники мерії одразу поїхали до нього та влаштували скайп-зв'язок з Британією, не чекаючи, доки роботодавець узгодить деталі віртуальної співбесіди (або навпаки – вирішить "не заморочуватися"). А ще – як мерія допомогла двом землякам, які вирішили відкрити у Цесісі авторемонтну майстерню. Для них влада знайшла підходящу земельну ділянку. Чого не зробиш заради повернення людей! Виявилося, що більшість діаспорян готові повернутися, щоб відкрити власну справу. Та як це зробити без початкового капіталу? Саме тому у Цесісі створили грантовий фонд, де за наявності гарного бізнес-плану можна отримати грант у 2 тис. євро. Ну і, звичайно ж, лишаються побутові проблеми: житло, школи та садочки для дітей. Із першим вирішили дуже просто: у міста є база соціального житла, яке вони готові безкоштовно на два роки надавати тим, хто останні три роки прожив за кордоном і може це довести. Єдина умова – ця пільга не може бути пролонгована. За два роки ці люди мають знайти роботу чи влаштувати свій бізнес та переїхати до нового помешкання. З дітьми дещо складніше. І питання не в тому, що немає місць у школах чи садочках – вони є. Біда в тім, що діти емігрантів призабули рідну мову. Тому були створені спеціальні програми – в першу чергу для вчителів, які мають максимально прискорити інтеграцію дітей. "Все дуже просто – ми ніколи не обіцяли золотих гір. Але все, що в наших силах, ми намагаємося зробити, щоб повернути людей", – пояснює Александр Абрамовс. Вже за перший рік програми колишні діаспоряни відкрили у місті десять підприємств. А наразі йдеться про кількасот земляків, що повернулися до Цесіса. Досвід невеликого міста став широко відомий – участь у програмі стали брати й колишні мешканці інших латвійських міст, які захотіли переїхати до Цесіса. А одночасно цю практику стали впроваджувати й інші муніципалітети.   Експеримент на державному рівні Від нинішнього року з’явилися також державні програми щодо повернення діаспори. "Пілотна програма стартувала 1 березня і допрацює у вигляді експерименту до кінця року. За нею створили п’ять посад регіональних координаторів (в чотирьох регіонах Латвії та у столиці), до яких звертаються за допомогою діаспоряни, що хочуть повернутися. А ми, за можливості, намагаємося їм допомогти", – розповідає Ія Гроза, координатор рееміграції регіону Відземе. А ще держава створила грантовий фонд для допомоги. Наразі завершився прийом заявок на фінансування проектів, за яким можна отримати грант на суму до 9 тис. євро. Щоправда, кількість переможців поки буде невеликою – кожен із регіонів може виділити лише по 36 тис. євро. "У нашому регіоні дуже цікаві заявки, а от в інших є проблеми. Адже до участі у конкурсі допущені лише ті, хто має реєстрацію проживання за кордоном. А багато хто, працюючи поза країною, зберігають житло вдома та формально вважаються такими, що продовжують жити у Латвії", – розповідає Ія Гроза. Менше з тим, за три роки Латвія пройшла шлях від поодиноких ідей до державної програми повернення додому колишніх співвітчизників. А найголовніше – те, що ці ідеї мають успіх. Люди, які десять чи більше років жили за кордоном, повертаються додому. Часто – з новим досвідом та бажанням реалізовувати його на батьківщині.   Як виявилося, переїзд до Західної Європи – це не дорога в один кінець. І цей латвійський урок є принципово важливим для України.   Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди", з Латвії    
    Oct 02, 2018 1271
  • 16 May 2018
    Публікуємо актуальний і важливий матеріал наших партнерів з “Інформаційного Спротиву” про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля недопустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.   Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду – і зникнення. Розподіл сил На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської Православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП). УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена в 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами. УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: “Єпископа да поставляють два або три єпископи”. Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава, який в 1990 році був обраний в Києві патріархом УАПЦ. УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово “автокефальна” в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій. При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11 000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП – приблизно 5000, а УАПЦ – близько 1500. УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Помісну Церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ. Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить в ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) в православ’ї. Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто. Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. “З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу”, – так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату. В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що. Церковно-правовий аспект У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається в спільноті настоятелів православних помісних церков лише “першим серед рівних”. Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату. Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру. Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю, і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою. У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної Церкви в Польщі про надання їм автокефалії. Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3. Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині в православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів. До 1917 року РПЦ управлялася Святійшим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором – світським чиновником, який призначається імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади – обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян. Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму. З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення “собору” і обрання нового “патріарха”. Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній. У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську Православну Церкву Московського Патріархату і проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”. Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало. Нова “православна церква” будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост. Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами, і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася в офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг. Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним “дахом”. Нахабство самозванців і неминучий фінал Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими. Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом більш широкої структури, формально визнана державою, і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето. Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене – але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України. Велика ймовірність, що приблизно те ж саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації “протесту” широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви. Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим. На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи “Метінвест”, що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити “узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні”. 2 травня, на поромі Одеса-Стамбул (точніше, Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як “православні журналісти” і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося. Того ж дня, 4 травня, у  Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви не потрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня. У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія – ​​”католицький проект”, що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими – мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані. Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричніші. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви в США, самокерованої в складі Константинопольського Патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадоюпро “розкольників”, про те, що для США і Канади “характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія” і про невизнання “законності приєднання Константинопольським Патріархатом цих розкольників”, оскільки вони “відкололися від Російської Православної Церкви і повинні повертатися в її лоно”. Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати. Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП? По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдавські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя. Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки – добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають всі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази. Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП, і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка “РПЦ ФСБ” буде взагалі нікому не потрібна. Головний московський біс в патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу. Секція «Дельта» група «Інформаційний Спротив» Джерело: InformNapalm, 11. 05. 2018 р.Переклад: Валентина Андрієнко
  • Публікуємо актуальний і важливий матеріал наших партнерів з “Інформаційного Спротиву” про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля недопустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.   Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду – і зникнення. Розподіл сил На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської Православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП). УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена в 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами. УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: “Єпископа да поставляють два або три єпископи”. Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава, який в 1990 році був обраний в Києві патріархом УАПЦ. УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово “автокефальна” в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій. При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11 000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП – приблизно 5000, а УАПЦ – близько 1500. УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Помісну Церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ. Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить в ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) в православ’ї. Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто. Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. “З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу”, – так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату. В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що. Церковно-правовий аспект У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається в спільноті настоятелів православних помісних церков лише “першим серед рівних”. Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату. Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру. Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю, і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою. У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної Церкви в Польщі про надання їм автокефалії. Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3. Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині в православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів. До 1917 року РПЦ управлялася Святійшим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором – світським чиновником, який призначається імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади – обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян. Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму. З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення “собору” і обрання нового “патріарха”. Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній. У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську Православну Церкву Московського Патріархату і проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”. Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало. Нова “православна церква” будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост. Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами, і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася в офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг. Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним “дахом”. Нахабство самозванців і неминучий фінал Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими. Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом більш широкої структури, формально визнана державою, і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето. Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене – але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України. Велика ймовірність, що приблизно те ж саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації “протесту” широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви. Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим. На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи “Метінвест”, що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити “узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні”. 2 травня, на поромі Одеса-Стамбул (точніше, Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як “православні журналісти” і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося. Того ж дня, 4 травня, у  Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви не потрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня. У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія – ​​”католицький проект”, що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими – мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані. Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричніші. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви в США, самокерованої в складі Константинопольського Патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадоюпро “розкольників”, про те, що для США і Канади “характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія” і про невизнання “законності приєднання Константинопольським Патріархатом цих розкольників”, оскільки вони “відкололися від Російської Православної Церкви і повинні повертатися в її лоно”. Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати. Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП? По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдавські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя. Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки – добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають всі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази. Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП, і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка “РПЦ ФСБ” буде взагалі нікому не потрібна. Головний московський біс в патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу. Секція «Дельта» група «Інформаційний Спротив» Джерело: InformNapalm, 11. 05. 2018 р.Переклад: Валентина Андрієнко
    May 16, 2018 1032
  • 14 Feb 2018
    Як легко у нас приживаються чужі свята. Років 25 тому ніхто й не згадував про Валентинів день. А нині це ціла індустрія – усюди сердечка, амурчики, кульки, подарунки. Особливо популярні жіночі трусики із сердечками в різних місцях. Нічого прикрого в тому не бачу, бо свято закоханих, очевидно, краще за День працівника соціальної сфери чи День працівника суду. Будь-яке свято, яке спонукає людей бути кращими, вітається і благословляється. Я про інше. Про те, що сучасна людина легко і з задоволеням піддається комерціалізації. Індустрія подарунків підсовує закоханим трафаретні вирішення усіх святкових проблем – ось тобі валентинки, ось квіти, ось ресторан на двох, ось квитки на «місця для поцілунків»,  ось презервативи на особливий день. І навіть баба Параня з підльвівського села знає про Валентина, бо запаслась «блистючими» стрічками, якими обв'язує букетики підсніжників і продає їх у цей день під пивбаром біля Привокзального базару. Усе готове – лише простягни руку і купи, купи, купи! Обгортка свята яскрава, пишна і банально продавана. Але за цією штучною сухозліткою – нічого немає. Бо ніхто не каже, що валентинки і букетики квітів нічого не варті, якщо в серці немає любові. А любов – це справді Божий дар, який ще треба заслужити, і ніякий Валентин у цій справі не допоможе. Уся світова література – про любов і ненависть. Але скільки ви б не читали книжок і не писали валентинок, кохання це не замінить. Це неймовірно ніжне і трепетне почуття, від якого паморочиться в голові і теплішає в душі. Коли задля погляду, доторку, подиху коханої людини готовий віддати все і, навіть, більше. Зупиняється час, спалахують зірки на небі, душа співає. Як писав Олександр Олесь: Сміються, плачуть солов'їІ б'ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її, –Знов молодість не буде!» До речі, шкода, що у Валентинове свято книжкові магазини не влаштовують день знижок для закоханих. Чи вони вважають, що книжки читають лише нещасливі і закомплексовані люди? Тоді хай поговорять про маркетинг з бабою Паранею з Привокзального базару – вона направду знає, що потрібно закоханим у їх день. А загалом свято Валентина у нас міцно прижилось. І це добре. Бо все, що сприяє любові і збільшенню числа українців, – завжди буде добре. Піду напишу свою валентинку. І ви не баріться. Не баріться сказати коханим, як ви їх любите. І не лише у Валентинів день.   Автор: Богдан Марциняк Волошин, Вголосмалюнок Олега Коваленка
  • Як легко у нас приживаються чужі свята. Років 25 тому ніхто й не згадував про Валентинів день. А нині це ціла індустрія – усюди сердечка, амурчики, кульки, подарунки. Особливо популярні жіночі трусики із сердечками в різних місцях. Нічого прикрого в тому не бачу, бо свято закоханих, очевидно, краще за День працівника соціальної сфери чи День працівника суду. Будь-яке свято, яке спонукає людей бути кращими, вітається і благословляється. Я про інше. Про те, що сучасна людина легко і з задоволеням піддається комерціалізації. Індустрія подарунків підсовує закоханим трафаретні вирішення усіх святкових проблем – ось тобі валентинки, ось квіти, ось ресторан на двох, ось квитки на «місця для поцілунків»,  ось презервативи на особливий день. І навіть баба Параня з підльвівського села знає про Валентина, бо запаслась «блистючими» стрічками, якими обв'язує букетики підсніжників і продає їх у цей день під пивбаром біля Привокзального базару. Усе готове – лише простягни руку і купи, купи, купи! Обгортка свята яскрава, пишна і банально продавана. Але за цією штучною сухозліткою – нічого немає. Бо ніхто не каже, що валентинки і букетики квітів нічого не варті, якщо в серці немає любові. А любов – це справді Божий дар, який ще треба заслужити, і ніякий Валентин у цій справі не допоможе. Уся світова література – про любов і ненависть. Але скільки ви б не читали книжок і не писали валентинок, кохання це не замінить. Це неймовірно ніжне і трепетне почуття, від якого паморочиться в голові і теплішає в душі. Коли задля погляду, доторку, подиху коханої людини готовий віддати все і, навіть, більше. Зупиняється час, спалахують зірки на небі, душа співає. Як писав Олександр Олесь: Сміються, плачуть солов'їІ б'ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її, –Знов молодість не буде!» До речі, шкода, що у Валентинове свято книжкові магазини не влаштовують день знижок для закоханих. Чи вони вважають, що книжки читають лише нещасливі і закомплексовані люди? Тоді хай поговорять про маркетинг з бабою Паранею з Привокзального базару – вона направду знає, що потрібно закоханим у їх день. А загалом свято Валентина у нас міцно прижилось. І це добре. Бо все, що сприяє любові і збільшенню числа українців, – завжди буде добре. Піду напишу свою валентинку. І ви не баріться. Не баріться сказати коханим, як ви їх любите. І не лише у Валентинів день.   Автор: Богдан Марциняк Волошин, Вголосмалюнок Олега Коваленка
    Feb 14, 2018 941
  • 01 Feb 2018
    «Хто володіє інформацією, той володіє світом», - Вінстон Черчилль. Цю найпоширенішу тезу добре знають власники українських ЗМІ, більшість з яких представляють олігархічний та політичний "істеблішмент" країни. Політика є центром всіх рішень в Україні. І саме інформація у всіх її проявах та напрямках є основним інтересом тих, хто утримує владу. Трендом у сфері медіа-власності протягом 2017 року стало збільшення використання складних офшорних структур та збільшення впливу політиків на аудіовізуальні ЗМІ. Однак перелік власників ЗМІ не мінявся вже кілька років. Пише Інститут масової інформації. Дослідження "Політичної критики". Телеканали: Результати моніторингу концентрації ЗМІ показали, що найбільш концентрованим в Україні є ринок радіомовлення та телевізійний ринок. 76% аудиторії телеканалів покривають 4 компанії, пов’язані з одними з найбагатших людей країни: Віктором Пінчуком (СТБ, ICTV, «Новий канал», QTV, M1, M2) — 21,68% ефіру, Ігорем Коломойським (1+1, «Плюс Плюс», 2+2, ТЕТ, «Бігуді», УНІАН) — 20,49%, Дмитром Фірташем («Інтер», НТН, «Мега», К1, К2, Zoom, «Enter-Фільм», «Піксель») — 21,42% та Ринатом Ахметовим (ТРК «Україна», «НЛО TV», «Індиго ТВ») — 12,66%). Радіо: Ще більш концентрованим виглядає ринок радіомовлення, де в руках чотирьох основних гравців сконцентровані майже 93% усіх медіа. Зокрема, радіогрупа Віктора Пінчука  «Тавр Медіа» (Radio ROKS, Русское радио Украина, Хіт FM, Kiss FM, радіо «Мелодія», Радіо Relax) охоплює 39,53% аудиторії, Сергія Курченко (Ретро FM, «Наше радіо», Радіо NRJ, «Авторадіо», радіо «П’ятниця») — 30,73%, Анатолія Євтушенко (радіо «Шансон», «Любимое радио», DJFM) — 11,76% і Катерини Кіт-Садової (радіо «Люкс FM», Радіо 24) — 10,21%. Інтеренет-видання: Значно менш сконцентрованим є ринок друкованої преси та Інтернет-видань. Тут частка читацької аудиторії, яку охоплюють 4 найбільші власники, становить 18,60% для друкованих та 17,65% для Інтернет-видань, а найбільшими власниками є Сергій Курченко, Ігор Коломойський, Ринат Ахметов, Олександр Швець, Михайло Бродський, Денис Мозговий та Тетяна Олександрова. ГО «Інститут масової інформації» спільно з міжнародною організацією «Репортери без кордонів» провів своє щорічне дослідження і виявив, що основні зміни у сфері медіа-власності протягом останнього року були пов’язані з телеканалами «1+1», «Еспресо» та «Прямий» (колишній «Тоніс»). Зокрема, у кінці липня 2017 року стало відомо, що частка Ігоря Коломойського в структурі власності телеканалу «1+1» суттєво зменшилася, проте він залишається кінцевим бенефіціаром телеканалу. Згідно з інформацією на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, станом на 30 червня 2017 року частка власності Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса склала 24,8655% та 24,65595% відповідно (для порівняння, у квітні 2017 року частки Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса у структурі власності «1+1» складали 57,534% та 24,623% відповідно). Також у поданих «плюсами» до Нацради документах про зміну власності відображені попередньо описані придбання часток у статутному капіталі Олександром Ткаченко та іншими співробітниками «1+1 Медіа», які стали міноритарними власниками телеканалу «1+1» (ставши співвласниками Іноземного підприємства «1+1 Продакшн», яке володіє 30% ТОВ «Телерадіокомпанії “Студія 1+1″»). За даними експертів ІМІ та згідно з даними на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, зміни у власності «1+1» стосувалися того, що корпоративні права щодо п’яти офшорних компаній, які контролюють ІП «1+1 Продакшн» (30 % у ТОВ «ТРК Студія 1+1», блокуючий пакет) перейшли від Коломойського до групи фізосіб, кожна з яких опосередковано володіє менш як 10% у телерадіокомпанії. За словами юриста ІМІ Романа Головенка, іноді такі групи фізосіб, між якими подрібнено корпоративні права, ще називають «футбольними командами», оскільки в групі має бути мінімум 11 людей, аби на кожного припадало менше 10%, і тоді особи членів групи можуть не розкриваються у звітності. Ця ж група номінально і опосередковано контролює і телерадіокомпанію «1+1» (зокрема, через CME Ukraine Holding II B.V., Harley Trading Limited та фізособу Мічалакіса Ціцеккоса (Кіпр), що спостерігалося й до цього, але не виключено, що персональний склад групи змінився – однак це не можливо відслідкувати, бо особи членів групи не розкриваються. Іншою важливою зміною у сфері медіа-власності у 2017 році стало придбання Арсенієм Яценюком та Інною Аваковою часток у статутному капіталі ТОВ «Астра фінанс», що на 100% володіє ТОВ «Голдберрі» (телеканал «Еспресо»). Відповідну інформацію було розміщено у Держреєстрі юридичних та фізичних осіб підприємців. Інна Авакова та Арсеній Яценюк стали співвласниками 40% та 30% відповідно, та замінили ТОВ «Новини ТВ», які попередньо володіли 70% ТОВ «Голдберрі» та належали Ларисі Княжицькій (99% ТОВ «Новини ТВ») та Вадиму Денисенку (1% ТОВ «Новини ТВ»).  Ще одна зміна на медіа-ринку стосувалася колишнього телеканалу «Тоніс». Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення 20 липня переоформила сім ліцензій ТОВ «ТК ТОНІС», у зв’язку зі зміною власників, кінцевого бенефіціарного власника, пов’язаних осіб, логотипа, складу редакційної ради, адреси студії та програмної концепції мовлення. Відповідно до повідомлення Нацради, одноосібним власником і кінцевим бенефіціарним власником «Прямого» став український політик Володимир Макєєнко (колишній заступник голови фракції Партії Регіонів, у 2015 балотувався на посаду мера Києва від партії «Наш край»). Оновлений канал із логотипом «Прямий» (колишній «Тоніс») вийшов в ефір 24 серпня 2017. За інформацією видання «Українська правда», Макєєнко пов’язаний з оточенням Президента Петра Порошенка. Згідно з даними дослідження ІМІ та «Репортерів без кордонів», політичний вплив на українські телеканали, як і торік, лишається надзвичайно високим. 10 з 11 національних телеканалів, які було обрано для дослідження, прямо чи опосередковано пов’язані із політичними фігурами. Структури медіа-власності у сфері аудіовізуальних медіа лишаються дуже концентрованими — за даними дослідження ІМІ, більше ніж три чверті всієї глядацької аудиторії телеканалів в Україні (понад 75%) припадає всього лише на чотирьох найбільших власників телеканалів (Пінчука, Коломойського, Фірташа, і Ахметова) і так само понад 92% аудиторії українських радіослухачів припадають на чотири найбільші групи радіостанцій.  «Приватні власники продовжують домінувати на медіа-ринку України, і якщо говорити про власників національних аудіовізуальних ЗМІ, то майже всі вони займають місце серед найбагатших людей у цій країні. Не дивлячись на те, що імена медіа-власників відомі в більшості випадків, самі корпоративні структури часто залишаються прихованими через офшорні холдинги та різні схеми. Брак прозорості призводить до того, що українські ЗМІ у редакційній політиці лишаються залежними від інтересів їхніх власників», — заявила виконавча директорка ІМІ Оксана Романюк. В матеріалі використані такі джерела: сайт Інститут масової інформації, Політична критика, фото сайту Укрінформ
    1981 Posted by Natali Mizukina
  • «Хто володіє інформацією, той володіє світом», - Вінстон Черчилль. Цю найпоширенішу тезу добре знають власники українських ЗМІ, більшість з яких представляють олігархічний та політичний "істеблішмент" країни. Політика є центром всіх рішень в Україні. І саме інформація у всіх її проявах та напрямках є основним інтересом тих, хто утримує владу. Трендом у сфері медіа-власності протягом 2017 року стало збільшення використання складних офшорних структур та збільшення впливу політиків на аудіовізуальні ЗМІ. Однак перелік власників ЗМІ не мінявся вже кілька років. Пише Інститут масової інформації. Дослідження "Політичної критики". Телеканали: Результати моніторингу концентрації ЗМІ показали, що найбільш концентрованим в Україні є ринок радіомовлення та телевізійний ринок. 76% аудиторії телеканалів покривають 4 компанії, пов’язані з одними з найбагатших людей країни: Віктором Пінчуком (СТБ, ICTV, «Новий канал», QTV, M1, M2) — 21,68% ефіру, Ігорем Коломойським (1+1, «Плюс Плюс», 2+2, ТЕТ, «Бігуді», УНІАН) — 20,49%, Дмитром Фірташем («Інтер», НТН, «Мега», К1, К2, Zoom, «Enter-Фільм», «Піксель») — 21,42% та Ринатом Ахметовим (ТРК «Україна», «НЛО TV», «Індиго ТВ») — 12,66%). Радіо: Ще більш концентрованим виглядає ринок радіомовлення, де в руках чотирьох основних гравців сконцентровані майже 93% усіх медіа. Зокрема, радіогрупа Віктора Пінчука  «Тавр Медіа» (Radio ROKS, Русское радио Украина, Хіт FM, Kiss FM, радіо «Мелодія», Радіо Relax) охоплює 39,53% аудиторії, Сергія Курченко (Ретро FM, «Наше радіо», Радіо NRJ, «Авторадіо», радіо «П’ятниця») — 30,73%, Анатолія Євтушенко (радіо «Шансон», «Любимое радио», DJFM) — 11,76% і Катерини Кіт-Садової (радіо «Люкс FM», Радіо 24) — 10,21%. Інтеренет-видання: Значно менш сконцентрованим є ринок друкованої преси та Інтернет-видань. Тут частка читацької аудиторії, яку охоплюють 4 найбільші власники, становить 18,60% для друкованих та 17,65% для Інтернет-видань, а найбільшими власниками є Сергій Курченко, Ігор Коломойський, Ринат Ахметов, Олександр Швець, Михайло Бродський, Денис Мозговий та Тетяна Олександрова. ГО «Інститут масової інформації» спільно з міжнародною організацією «Репортери без кордонів» провів своє щорічне дослідження і виявив, що основні зміни у сфері медіа-власності протягом останнього року були пов’язані з телеканалами «1+1», «Еспресо» та «Прямий» (колишній «Тоніс»). Зокрема, у кінці липня 2017 року стало відомо, що частка Ігоря Коломойського в структурі власності телеканалу «1+1» суттєво зменшилася, проте він залишається кінцевим бенефіціаром телеканалу. Згідно з інформацією на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, станом на 30 червня 2017 року частка власності Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса склала 24,8655% та 24,65595% відповідно (для порівняння, у квітні 2017 року частки Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса у структурі власності «1+1» складали 57,534% та 24,623% відповідно). Також у поданих «плюсами» до Нацради документах про зміну власності відображені попередньо описані придбання часток у статутному капіталі Олександром Ткаченко та іншими співробітниками «1+1 Медіа», які стали міноритарними власниками телеканалу «1+1» (ставши співвласниками Іноземного підприємства «1+1 Продакшн», яке володіє 30% ТОВ «Телерадіокомпанії “Студія 1+1″»). За даними експертів ІМІ та згідно з даними на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, зміни у власності «1+1» стосувалися того, що корпоративні права щодо п’яти офшорних компаній, які контролюють ІП «1+1 Продакшн» (30 % у ТОВ «ТРК Студія 1+1», блокуючий пакет) перейшли від Коломойського до групи фізосіб, кожна з яких опосередковано володіє менш як 10% у телерадіокомпанії. За словами юриста ІМІ Романа Головенка, іноді такі групи фізосіб, між якими подрібнено корпоративні права, ще називають «футбольними командами», оскільки в групі має бути мінімум 11 людей, аби на кожного припадало менше 10%, і тоді особи членів групи можуть не розкриваються у звітності. Ця ж група номінально і опосередковано контролює і телерадіокомпанію «1+1» (зокрема, через CME Ukraine Holding II B.V., Harley Trading Limited та фізособу Мічалакіса Ціцеккоса (Кіпр), що спостерігалося й до цього, але не виключено, що персональний склад групи змінився – однак це не можливо відслідкувати, бо особи членів групи не розкриваються. Іншою важливою зміною у сфері медіа-власності у 2017 році стало придбання Арсенієм Яценюком та Інною Аваковою часток у статутному капіталі ТОВ «Астра фінанс», що на 100% володіє ТОВ «Голдберрі» (телеканал «Еспресо»). Відповідну інформацію було розміщено у Держреєстрі юридичних та фізичних осіб підприємців. Інна Авакова та Арсеній Яценюк стали співвласниками 40% та 30% відповідно, та замінили ТОВ «Новини ТВ», які попередньо володіли 70% ТОВ «Голдберрі» та належали Ларисі Княжицькій (99% ТОВ «Новини ТВ») та Вадиму Денисенку (1% ТОВ «Новини ТВ»).  Ще одна зміна на медіа-ринку стосувалася колишнього телеканалу «Тоніс». Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення 20 липня переоформила сім ліцензій ТОВ «ТК ТОНІС», у зв’язку зі зміною власників, кінцевого бенефіціарного власника, пов’язаних осіб, логотипа, складу редакційної ради, адреси студії та програмної концепції мовлення. Відповідно до повідомлення Нацради, одноосібним власником і кінцевим бенефіціарним власником «Прямого» став український політик Володимир Макєєнко (колишній заступник голови фракції Партії Регіонів, у 2015 балотувався на посаду мера Києва від партії «Наш край»). Оновлений канал із логотипом «Прямий» (колишній «Тоніс») вийшов в ефір 24 серпня 2017. За інформацією видання «Українська правда», Макєєнко пов’язаний з оточенням Президента Петра Порошенка. Згідно з даними дослідження ІМІ та «Репортерів без кордонів», політичний вплив на українські телеканали, як і торік, лишається надзвичайно високим. 10 з 11 національних телеканалів, які було обрано для дослідження, прямо чи опосередковано пов’язані із політичними фігурами. Структури медіа-власності у сфері аудіовізуальних медіа лишаються дуже концентрованими — за даними дослідження ІМІ, більше ніж три чверті всієї глядацької аудиторії телеканалів в Україні (понад 75%) припадає всього лише на чотирьох найбільших власників телеканалів (Пінчука, Коломойського, Фірташа, і Ахметова) і так само понад 92% аудиторії українських радіослухачів припадають на чотири найбільші групи радіостанцій.  «Приватні власники продовжують домінувати на медіа-ринку України, і якщо говорити про власників національних аудіовізуальних ЗМІ, то майже всі вони займають місце серед найбагатших людей у цій країні. Не дивлячись на те, що імена медіа-власників відомі в більшості випадків, самі корпоративні структури часто залишаються прихованими через офшорні холдинги та різні схеми. Брак прозорості призводить до того, що українські ЗМІ у редакційній політиці лишаються залежними від інтересів їхніх власників», — заявила виконавча директорка ІМІ Оксана Романюк. В матеріалі використані такі джерела: сайт Інститут масової інформації, Політична критика, фото сайту Укрінформ
    Feb 01, 2018 1981