View By Date

Tags

Statistics

  • 493
    Blogs
  • 69
    Active Bloggers
Знай Наших: 9 blogs
  • 26 Mar 2019
    Україну на чеській мапі видно дуже виразно, українці тут залишили велику і досі ще мало відому на батьківщині духовну, інтелектуальну, культурну спадщину. Адже демократична Чехословаччина Томаша Ґарріґа Масарика впродовж міжвоєнних десятиліть (1919–1939) надала притулок багатьом тисячам українців, яких тоталітарний більшовицький режим змусив покинути батьківщину. На чеській землі за історично короткий період часу вони не тільки створили необхідні соціальні умови для повноцінного життя, а й заснували широку мережу культурних, наукових, освітніх, спортивних закладів і товариств, про це пише Радіо Свобода  Серед них найбільшим авторитетом і не тільки в Чехословаччині, але й в українському середовищі у світі користувались: Музей визвольної боротьби України у Празі, Український вільний університет, Українська мистецька академія, Український високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Українська гімназія. Особливо важливим знаком української присутності на чеських землях були Дипломатична місія Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки у Празі. На сценах празьких театрів із великим успіхом виступали українські актори, театральні й хорові колективи, серед них хор Олександра Кошиця і театр Миколи Садовського. Яскравий слід в історії міжвоєнної Праги залишили українські архітектори і митці, серед найвидатніших, наприклад, Олександр Архипенко. У Празі працювали відомі українські вчені Іван Пулюй, Михайло Грушевський, Іван Горбачевський, архітектор Артемій Корнійчук. Прага міжвоєнних десятиліть вирізнялась виразним українським акцентом – про це більше в нашій галереї «Українська Прага». Карлів університет Один із найстарших університетів Європи. У 1902–1903 роках його ректором був український учений – хімік Іван Горбачевський, в університеті викладали відомі українські вчені Іван Панькевич та Іван Зілинський. У Карловому університеті здобула вищу освіту низка відомих українців, серед них, зокрема, поет Олег Ольжич, підполковник Армії УНР Борис Сухоручко-Хословський, історик Симон Наріжний, археолог Ярослав Пастернак. Національний музей Національний музей (Národní muzeum) – одна з найшанованіших і найбільших музейних інституцій у Чехії. За свою столітню історію музей зібрав і нині зберігає унікальні пам’ятки чеської історії й археології, а також має одну з найбільших бібліотек. Історія музею тісно пов’язана з історією України. Протягом міжвоєнного періоду працівником археологічного відділу Національного музею був історик і поет Олег Ольжич. В архіві музею зберігаються наукові роботи з археології ще одного працівника музею – відомого українського вченого-археолога Ярослава Пастернака. Окрасою музею є одна з найбільших поза межами України збірок українського народного мистецтва Гуцульщини: кераміки, писанок, різьби по дереву. Ця збірка є результатом великого інтересу до України чеського етнографа Франтішека Ржегоржа і його тісної співпраці з Іваном Франком. У бібліотеці музею зберігаються прижиттєві видання відомих українських письменників і вчених Івана Франка, Лесі Українки, Сергія Шелухіна, Юрія Русова, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза та інші. Народний дім Народний дім (Obecní dům – муніципальний дім) – одна з найгарніших споруд у стилі сецесії в Європі. Будівля була зведена в 1905–1912 роках за проектом відомих чеських архітекторів Антоніна Балшанека і Освальда Полівки, а на оформленні її інтер’єрів працювали Альфонс Муха, Макс Швабінський, Міколаш Алеш та інші відомі чеські митці. У міжвоєнний період (1919–1939) Народний дім у Празі був одним із важливих центрів культурного життя української еміграції. Так, 9 квітня 1922 року тут відбувся концерт на честь Лесі Українки, а в грудні 1923 року українські пражани мали щасливу нагоду побувати на концерті відомої української піаністки Любки Колесси і композитора Нестора Нижанківського. 14 жовтня 1924 року в Народному домі з великим успіхом виступив український хор під керівництвом диригента Платониди Щуровської-Россіневич (дружина підполковника Армії УНР Миколи Россіневича). На українських вечорах у Народному домі 1 листопада 1925 року виступив відомий поет Євген Маланюк та історик, музеєзнавець Дмитро Антонович, а 2 червня 1928 року українська громада відзначала тут 40-ліття літературної праці Ольги Кобилянської. Письменницю, яка була присутня на вечорі, привітали літературознавець Олександр Колесса і учений-мовознавець Степан Смаль-Стоцький. Палац «Жофін» Новоренесансна пам’ятка архітектури Палац «Жофін» (Palác Žofín) є головною окрасою Слов’янського острова на Влтаві у Празі. Палац «Жофін» (назва походить від імені Жофії, тобто Софії – дружини австрійського імператора Франца Йосипа Першого) був і залишається місцем активного культурного і громадського життя столиці. Не випадково 18 травня 1891 року перший з’їзд слов’янського прогресивного студентства відбувся саме в його залі. Учасником цього зібрання був Іван Франко, якого цікавили проблеми слов’янства, зокрема, його течії – панславізму, до якої він ставився критично. Про Івана Франка – учасника з’їзду – нагадує сьогодні пам’ятна таблиця, встановлена в 1956 році «Слов’янським комітетом Чехословаччини» до 100-ліття від дня народження поета. Автор таблиці – Т. Константиновова-Амортова. Швандів театр Швандів театр (Švandovo divadlo) – один із найпопулярніших театрів драми у Празі. У червні 1922 року на його сцені дав 8 вистав театр Миколи Садовського. Грались п’єси української класики: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Бондарівна», «Суєта». Опубліковані рецензії свідчать, що вистави театру мали великий успіх серед української й чеської публіки. Національний театр Національний театр (Národní divadlo) в Празі – ця велика неоренесансна будівля, зведена в 1868–1881 роках, є однією з найгарніших на берегах Влтави. Театр і нині відіграє провідну роль в чеському культурному житті. На сцені театру 11 травня 1919 року відбувся перший за межами України виступ прославленої у світі Української республіканської капели Олександра Кошиця. Серед почесних гостей на першому концерті Капели були Михайло Грушевський і військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Церква Святого Архангела Михаїла Одна з найкрасивіших пам’яток української дерев’яної архітектури в Чехії розташована в парку Кінських у Празі. Церква зведена в другій половині 17-го століття в селі Великі Лучки, що поблизу Мукачева. У 1793 році її купили і перевезли парафіяни недалекого, але більш заможного села Медведівці. А в 1928 році відбулося друге перевезення: церкву з Медведівців перевезли до Праги як експонат для краєзнавчої збірки Національного музею в Празі. В 1929 році церква була встановлена у парку Кінських у Празі, храм нині належить Чехословацькій православній церкві. Національна бібліотека Чеської Республіки У фондах Національної бібліотеки, зокрема, в її відділі – Слов’янській бібліотеці, яка розташована в ареалі пам’ятки архітектури Клементинумі, – зберігається унікальна збірка українських стародруків 16–18-го соліть, історичної літератури 19-го століття, багата літературна Шевченкіана, до якої входить, зокрема, перше нецензуроване видання празького «Кобзаря» (1876 рік). Серед книг прижиттєві видання Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Чижевського, Софії Русової, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської. У Слов’янській бібліотеці зберігаються також твори українських художників Галини Мазепи, Василя Касіяна, Миколи Битинського, багатьох інших, а також великий архів матеріалів, який стосується історії української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині. Ольшанський цвинтар Це найбільше і найвідоміше чеське кладовище, місце спочинку багатьох відомих українців, життєвий шлях яких закінчився у Празі. На кладовищі поховані президент Гуцульської Республіки Степан Клочурак, дипломат Люцій Кобилянський, заступник міністра закордонних справ Уряду УНР, один із авторів Конституції УНР Отто Ейхельман, член Української Центральної Ради, посол УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії Кость Лоський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу Уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в Уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний і його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна. Є також могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – підполковника Армії УНР Мікі (Миколи) Тобілевича, письменника і драматурга Спиридона Черкасенка, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитораБориса Левитського, диригента і першого адміністратора Української республіканської капели Олекси Приходька. На Ольшанському цвинтарі також похований видатний археолог Іван Борковський. Національна галерея в Празі Одна з найстарших і найбільших мистецьких інституцій у Чехії свою історію пише з 1796 року, коли група освітян і чеської шляхти заснувала Товариство патріотичних друзів мистецтва. Нині збірка зосереджує твори мистецтва з Європи, Азії й Америки, її складовою є невелика, але надзвичайно виразна колекція творів українських митців. Окрасою збірки є твори Олександра Архипенка, Івана Кульця, Василя Касіяна, Сергія Мака. Пам’ятник Тарасу Шевченкові у Празі Пам’ятник Тарасу Шевченкові на площі Кінських у Празі. Відкритий 25 березня 2009 р. Автор пам’ятника Микола Зноба, архітектор Вероніка Дірова. Тарас Шевченко в чеській столиці не бував, та з Прагою пов’язана одна з найважливіших подій його творчої біографії: саме в Празі у 1876 році вийшло перше, нецензуроване видання «Кобзаря». Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському (1866–1934) на будинку в Празі, в якому в 1920 році жив Грушевський (вул. Добровськего 28, Прага 7-Голешовіце – Dobrovského 28, Praha 7-Holešovice). Відкрита 14 жовтня 1996 року за підтримки громадської організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» та посольства України у Чехії (скульптор Олександр Шлапак, архітектор Леонід Малий).     Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода 
  • Україну на чеській мапі видно дуже виразно, українці тут залишили велику і досі ще мало відому на батьківщині духовну, інтелектуальну, культурну спадщину. Адже демократична Чехословаччина Томаша Ґарріґа Масарика впродовж міжвоєнних десятиліть (1919–1939) надала притулок багатьом тисячам українців, яких тоталітарний більшовицький режим змусив покинути батьківщину. На чеській землі за історично короткий період часу вони не тільки створили необхідні соціальні умови для повноцінного життя, а й заснували широку мережу культурних, наукових, освітніх, спортивних закладів і товариств, про це пише Радіо Свобода  Серед них найбільшим авторитетом і не тільки в Чехословаччині, але й в українському середовищі у світі користувались: Музей визвольної боротьби України у Празі, Український вільний університет, Українська мистецька академія, Український високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Українська гімназія. Особливо важливим знаком української присутності на чеських землях були Дипломатична місія Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки у Празі. На сценах празьких театрів із великим успіхом виступали українські актори, театральні й хорові колективи, серед них хор Олександра Кошиця і театр Миколи Садовського. Яскравий слід в історії міжвоєнної Праги залишили українські архітектори і митці, серед найвидатніших, наприклад, Олександр Архипенко. У Празі працювали відомі українські вчені Іван Пулюй, Михайло Грушевський, Іван Горбачевський, архітектор Артемій Корнійчук. Прага міжвоєнних десятиліть вирізнялась виразним українським акцентом – про це більше в нашій галереї «Українська Прага». Карлів університет Один із найстарших університетів Європи. У 1902–1903 роках його ректором був український учений – хімік Іван Горбачевський, в університеті викладали відомі українські вчені Іван Панькевич та Іван Зілинський. У Карловому університеті здобула вищу освіту низка відомих українців, серед них, зокрема, поет Олег Ольжич, підполковник Армії УНР Борис Сухоручко-Хословський, історик Симон Наріжний, археолог Ярослав Пастернак. Національний музей Національний музей (Národní muzeum) – одна з найшанованіших і найбільших музейних інституцій у Чехії. За свою столітню історію музей зібрав і нині зберігає унікальні пам’ятки чеської історії й археології, а також має одну з найбільших бібліотек. Історія музею тісно пов’язана з історією України. Протягом міжвоєнного періоду працівником археологічного відділу Національного музею був історик і поет Олег Ольжич. В архіві музею зберігаються наукові роботи з археології ще одного працівника музею – відомого українського вченого-археолога Ярослава Пастернака. Окрасою музею є одна з найбільших поза межами України збірок українського народного мистецтва Гуцульщини: кераміки, писанок, різьби по дереву. Ця збірка є результатом великого інтересу до України чеського етнографа Франтішека Ржегоржа і його тісної співпраці з Іваном Франком. У бібліотеці музею зберігаються прижиттєві видання відомих українських письменників і вчених Івана Франка, Лесі Українки, Сергія Шелухіна, Юрія Русова, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза та інші. Народний дім Народний дім (Obecní dům – муніципальний дім) – одна з найгарніших споруд у стилі сецесії в Європі. Будівля була зведена в 1905–1912 роках за проектом відомих чеських архітекторів Антоніна Балшанека і Освальда Полівки, а на оформленні її інтер’єрів працювали Альфонс Муха, Макс Швабінський, Міколаш Алеш та інші відомі чеські митці. У міжвоєнний період (1919–1939) Народний дім у Празі був одним із важливих центрів культурного життя української еміграції. Так, 9 квітня 1922 року тут відбувся концерт на честь Лесі Українки, а в грудні 1923 року українські пражани мали щасливу нагоду побувати на концерті відомої української піаністки Любки Колесси і композитора Нестора Нижанківського. 14 жовтня 1924 року в Народному домі з великим успіхом виступив український хор під керівництвом диригента Платониди Щуровської-Россіневич (дружина підполковника Армії УНР Миколи Россіневича). На українських вечорах у Народному домі 1 листопада 1925 року виступив відомий поет Євген Маланюк та історик, музеєзнавець Дмитро Антонович, а 2 червня 1928 року українська громада відзначала тут 40-ліття літературної праці Ольги Кобилянської. Письменницю, яка була присутня на вечорі, привітали літературознавець Олександр Колесса і учений-мовознавець Степан Смаль-Стоцький. Палац «Жофін» Новоренесансна пам’ятка архітектури Палац «Жофін» (Palác Žofín) є головною окрасою Слов’янського острова на Влтаві у Празі. Палац «Жофін» (назва походить від імені Жофії, тобто Софії – дружини австрійського імператора Франца Йосипа Першого) був і залишається місцем активного культурного і громадського життя столиці. Не випадково 18 травня 1891 року перший з’їзд слов’янського прогресивного студентства відбувся саме в його залі. Учасником цього зібрання був Іван Франко, якого цікавили проблеми слов’янства, зокрема, його течії – панславізму, до якої він ставився критично. Про Івана Франка – учасника з’їзду – нагадує сьогодні пам’ятна таблиця, встановлена в 1956 році «Слов’янським комітетом Чехословаччини» до 100-ліття від дня народження поета. Автор таблиці – Т. Константиновова-Амортова. Швандів театр Швандів театр (Švandovo divadlo) – один із найпопулярніших театрів драми у Празі. У червні 1922 року на його сцені дав 8 вистав театр Миколи Садовського. Грались п’єси української класики: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Бондарівна», «Суєта». Опубліковані рецензії свідчать, що вистави театру мали великий успіх серед української й чеської публіки. Національний театр Національний театр (Národní divadlo) в Празі – ця велика неоренесансна будівля, зведена в 1868–1881 роках, є однією з найгарніших на берегах Влтави. Театр і нині відіграє провідну роль в чеському культурному житті. На сцені театру 11 травня 1919 року відбувся перший за межами України виступ прославленої у світі Української республіканської капели Олександра Кошиця. Серед почесних гостей на першому концерті Капели були Михайло Грушевський і військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Церква Святого Архангела Михаїла Одна з найкрасивіших пам’яток української дерев’яної архітектури в Чехії розташована в парку Кінських у Празі. Церква зведена в другій половині 17-го століття в селі Великі Лучки, що поблизу Мукачева. У 1793 році її купили і перевезли парафіяни недалекого, але більш заможного села Медведівці. А в 1928 році відбулося друге перевезення: церкву з Медведівців перевезли до Праги як експонат для краєзнавчої збірки Національного музею в Празі. В 1929 році церква була встановлена у парку Кінських у Празі, храм нині належить Чехословацькій православній церкві. Національна бібліотека Чеської Республіки У фондах Національної бібліотеки, зокрема, в її відділі – Слов’янській бібліотеці, яка розташована в ареалі пам’ятки архітектури Клементинумі, – зберігається унікальна збірка українських стародруків 16–18-го соліть, історичної літератури 19-го століття, багата літературна Шевченкіана, до якої входить, зокрема, перше нецензуроване видання празького «Кобзаря» (1876 рік). Серед книг прижиттєві видання Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Чижевського, Софії Русової, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської. У Слов’янській бібліотеці зберігаються також твори українських художників Галини Мазепи, Василя Касіяна, Миколи Битинського, багатьох інших, а також великий архів матеріалів, який стосується історії української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині. Ольшанський цвинтар Це найбільше і найвідоміше чеське кладовище, місце спочинку багатьох відомих українців, життєвий шлях яких закінчився у Празі. На кладовищі поховані президент Гуцульської Республіки Степан Клочурак, дипломат Люцій Кобилянський, заступник міністра закордонних справ Уряду УНР, один із авторів Конституції УНР Отто Ейхельман, член Української Центральної Ради, посол УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії Кость Лоський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу Уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в Уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний і його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна. Є також могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – підполковника Армії УНР Мікі (Миколи) Тобілевича, письменника і драматурга Спиридона Черкасенка, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитораБориса Левитського, диригента і першого адміністратора Української республіканської капели Олекси Приходька. На Ольшанському цвинтарі також похований видатний археолог Іван Борковський. Національна галерея в Празі Одна з найстарших і найбільших мистецьких інституцій у Чехії свою історію пише з 1796 року, коли група освітян і чеської шляхти заснувала Товариство патріотичних друзів мистецтва. Нині збірка зосереджує твори мистецтва з Європи, Азії й Америки, її складовою є невелика, але надзвичайно виразна колекція творів українських митців. Окрасою збірки є твори Олександра Архипенка, Івана Кульця, Василя Касіяна, Сергія Мака. Пам’ятник Тарасу Шевченкові у Празі Пам’ятник Тарасу Шевченкові на площі Кінських у Празі. Відкритий 25 березня 2009 р. Автор пам’ятника Микола Зноба, архітектор Вероніка Дірова. Тарас Шевченко в чеській столиці не бував, та з Прагою пов’язана одна з найважливіших подій його творчої біографії: саме в Празі у 1876 році вийшло перше, нецензуроване видання «Кобзаря». Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському (1866–1934) на будинку в Празі, в якому в 1920 році жив Грушевський (вул. Добровськего 28, Прага 7-Голешовіце – Dobrovského 28, Praha 7-Holešovice). Відкрита 14 жовтня 1996 року за підтримки громадської організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» та посольства України у Чехії (скульптор Олександр Шлапак, архітектор Леонід Малий).     Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода 
    Mar 26, 2019 1332
  • 17 Aug 2018
    Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
  • Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
    Aug 17, 2018 1750
  • 29 Jun 2018
    У самому центрі Праги 26 червня 2018 року відкрили Галерею українського мистецтва «P&B» (V Jirchářích 1285/12). Тут з нагоди святкування Дня Конституції України присутні мали нагоду насолодитися виставкою живопису сучасних українських художників. Як зазначив Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс Галерея українського мистецтва матиме не лише комерційний потенціал. Адже «ця чудова ідея, – за словами пана Євгена, – дозволить нам мати ще одне місце, де будуть збиратися українці, будуть збиратися ті, хто люблять і цікавляться Україною, де можна буде почути і побачити Україну. Це буде місце, де як мешканці Праги, так і десятки тисяч гостей Праги з інших країн, туристи зможуть побачити, чим сьогодні живе Україна і яке мистецтво сьогодні твориться в Україні». Є. Перебийніс також наголосив, що посольство має домовилено з власником галереї Олександром Запрудським про її відкритість для різних українських заходів, літературних і музичних зустрічей. Адже, як переконаний Посол, образотворче мистецтвоможе сказати про країну, про народ набагато влучніше, ніж політики, ніж дипломати.«Ми впевнені, що ця галерея доноситиме правду про Україну, доноситиме те, що сьогодні відбувається в Україні. Ви можете побачити, що при вході тут розміщений щит, простріляний кулями, як згадка про те, що в Україні сьогодні продовжується війна за її незалежність, але мистецтво все одно живе». Організатори пообіцяли, що регулярно оновлюватимуть експозиції. Очільник Дирекції виставок Національної спілки художників України Ігор Волощук назвав галерею «осередком українського мистецтва у Празі». Адже, за його словами, Запрудський «має розрахунок на звичайну людину. Талантів в Україні вистарчає, аби була можливість робити технічні речі: вивозити та завозити нові картини». Власник галереї О. Запрудський спецільно для UAPORTAL зізнався, що хоче поширювати українське мистецтво далі у світі. Він уже понад 15 років керує галерею в Києві (на початку Андріївського узвозу), яка називається «В гостях у гнома». 2017 року його галерея вийшла на міжнародний рівень – було відкрито її філіал у Відні. Пан Запрудський орієнтується на «гномів». Так він називає «прошарок людей, які готові віддавати гроші за живопис». Має на увазі зрілих чоловік, «яким бракує усмішки. Вони мають гроші, владу, але щоб усміхнутися їм треба мистецтва. А ціни на картини немаленькі»... Стосовно планів про співпрацю з Посольством України пан Олександр сказав, «що все просто. У цій справі важливий розголос. Якщо прийде Посол сюди, то інші теж прийдуть». Щодо самих картин, то галерея презентує твори майстрів з різних куточків України: Андрій Фіґоль (родом з Черкаської області, член Національної спілки художників України, акцентує на «швидкоплинних станах природи»),Олександр Фандіков (з Донецької області, працює у жанрі «фентезі»), Володимир Півень (з Полтавської області, його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, художній світ В. Півня – це «мерехтіння барв і контрастів»), Андрій Цой (народився в Мурманську, закінчив Дніпропетровське художнє училище, на полотні зображає «підсвідомий зміст світу»), Наталя Музиченко (промовисто зображає «напівреальні куточки міських пейзажів»),    також Діна Вальчук (родом з Хмельницької області, творить сентиментальні картини з сюжетами на дитячу тематику), Анатолій Козельський (уродженець Чернівців,його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, його художній світ – це промовиста «іронія втомлений людей») та ін. Згромадження в невеликому приміщенні колоритних праць талановитих людей відкриває перед реципієнтом колосальний і строкатий простір українського світовідчуття. Тож раджу завітати до місця, в якому сучасний український живопис промовисто «шепоче казку таємную». Це чудова нагода, щоб зупинитися в коловерті подій. Зупинитися, щоб відчути мить. Мить, яка пройшла через художника й лягла на полотно. Катерина Воїнська
  • У самому центрі Праги 26 червня 2018 року відкрили Галерею українського мистецтва «P&B» (V Jirchářích 1285/12). Тут з нагоди святкування Дня Конституції України присутні мали нагоду насолодитися виставкою живопису сучасних українських художників. Як зазначив Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс Галерея українського мистецтва матиме не лише комерційний потенціал. Адже «ця чудова ідея, – за словами пана Євгена, – дозволить нам мати ще одне місце, де будуть збиратися українці, будуть збиратися ті, хто люблять і цікавляться Україною, де можна буде почути і побачити Україну. Це буде місце, де як мешканці Праги, так і десятки тисяч гостей Праги з інших країн, туристи зможуть побачити, чим сьогодні живе Україна і яке мистецтво сьогодні твориться в Україні». Є. Перебийніс також наголосив, що посольство має домовилено з власником галереї Олександром Запрудським про її відкритість для різних українських заходів, літературних і музичних зустрічей. Адже, як переконаний Посол, образотворче мистецтвоможе сказати про країну, про народ набагато влучніше, ніж політики, ніж дипломати.«Ми впевнені, що ця галерея доноситиме правду про Україну, доноситиме те, що сьогодні відбувається в Україні. Ви можете побачити, що при вході тут розміщений щит, простріляний кулями, як згадка про те, що в Україні сьогодні продовжується війна за її незалежність, але мистецтво все одно живе». Організатори пообіцяли, що регулярно оновлюватимуть експозиції. Очільник Дирекції виставок Національної спілки художників України Ігор Волощук назвав галерею «осередком українського мистецтва у Празі». Адже, за його словами, Запрудський «має розрахунок на звичайну людину. Талантів в Україні вистарчає, аби була можливість робити технічні речі: вивозити та завозити нові картини». Власник галереї О. Запрудський спецільно для UAPORTAL зізнався, що хоче поширювати українське мистецтво далі у світі. Він уже понад 15 років керує галерею в Києві (на початку Андріївського узвозу), яка називається «В гостях у гнома». 2017 року його галерея вийшла на міжнародний рівень – було відкрито її філіал у Відні. Пан Запрудський орієнтується на «гномів». Так він називає «прошарок людей, які готові віддавати гроші за живопис». Має на увазі зрілих чоловік, «яким бракує усмішки. Вони мають гроші, владу, але щоб усміхнутися їм треба мистецтва. А ціни на картини немаленькі»... Стосовно планів про співпрацю з Посольством України пан Олександр сказав, «що все просто. У цій справі важливий розголос. Якщо прийде Посол сюди, то інші теж прийдуть». Щодо самих картин, то галерея презентує твори майстрів з різних куточків України: Андрій Фіґоль (родом з Черкаської області, член Національної спілки художників України, акцентує на «швидкоплинних станах природи»),Олександр Фандіков (з Донецької області, працює у жанрі «фентезі»), Володимир Півень (з Полтавської області, його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, художній світ В. Півня – це «мерехтіння барв і контрастів»), Андрій Цой (народився в Мурманську, закінчив Дніпропетровське художнє училище, на полотні зображає «підсвідомий зміст світу»), Наталя Музиченко (промовисто зображає «напівреальні куточки міських пейзажів»),    також Діна Вальчук (родом з Хмельницької області, творить сентиментальні картини з сюжетами на дитячу тематику), Анатолій Козельський (уродженець Чернівців,його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, його художній світ – це промовиста «іронія втомлений людей») та ін. Згромадження в невеликому приміщенні колоритних праць талановитих людей відкриває перед реципієнтом колосальний і строкатий простір українського світовідчуття. Тож раджу завітати до місця, в якому сучасний український живопис промовисто «шепоче казку таємную». Це чудова нагода, щоб зупинитися в коловерті подій. Зупинитися, щоб відчути мить. Мить, яка пройшла через художника й лягла на полотно. Катерина Воїнська
    Jun 29, 2018 795
  • 03 May 2018
    Сашко Лірник (Олександр Власюк) - сучасний український казкар, який прагне відроджувати і зберігати жанр усної словесної творчості. Казки - це не лише забава, запевняє Сашко. Які ж вони - сучасні українські казки, для кого і про що? Із Лірником Сашком говорила Маргарита Голобродська.   Маргарита: Коли Ви вперше були у Празі? Сашко: Я приїжджав на Різдво два роки тому. Мені дуже сподобалось. Ще якраз приїхали дітки, чиї батьки загинули на війні – то ми із ними на головній площі починали Різдво, відкривали ялинку, запалювали. Це була велика честь, і це дуже гарні спогади. Я спілкувався із дуже багатьма різними людьми, у мене були виступи не тільки у Празі, але й у інших містах, я спілкувався із дітками, із волонтерами, із українцями, із чехами. Мені дуже сподобалась Прага, я хотів потрапити сюди іще раз – цього разу я вже сам купив квитки. Я завжди стараюсь виступати там, де буваю. Тому що це моя місія. І мені то неважко. Казкарство – це незадіяний пласт культури. Усі звикли до чого? До телевізора, до різних шоу. А я роблю серйозні речі, які є вічними. Я помру, а мої казки лишаться.   М.: Навіщо людині, яка живе в інформаційному 21 сторіччі, потрібні казки? С.: Людина стала людиною не тоді, коли взяла до рук палицю, а тоді, коли почала розмовляти. Казка – це, за великим рахунком, розмова, формування мислення. Людина думає словами і діє відповідно до того, як вона цими словами думає. Мова – це не просто засіб спілкування, це код. Як із комп'ютерними програмами – чим більше знаєш мов, тим більше знаєш світ. Я – казкар у широкому розумінні цього слова. Не йдеться лише про забавляночки для дітей, не тільки про якісь оповіданнячка, а в тому числі й сценарії, і спектаклі, все-все-все. Тобто, казкар – це творча людина, яка за допомогою свого мислення і своєї мови творить світ.      М.: Як у сьогоднішньому світі, де більшість інформації і дітям, і дорослим доступна за кілька кліків комп’ютерної „миші", видозмінюється жанр казки? С.: Це жива творчість, і тому вона видозмінюється. Не може бути усе однакове. Наприклад, колись були патефони, а сьогодні у телефоні більше функцій, ніж у першому комп’ютері. Але основа залишається. Той самий комп’ютер – у ньому ми також шукаємо спілкування. Для усіх фільмів, комп’ютерних ігор та програм так само пишуться сценарії. Наприклад, коли ми переписуємось із друзями у соціальних мережах, то ми ж не сприймаємо чорні цяточки на екрані як своїх друзів. Ми читаємо, в голові формуються образи, ми повноцінно спілкуємось із людьми, можемо переживати разом із ними, повідомити щось важливе. Тобто, це якраз і є образи, які виникають у голові. „Спочатку було слово“ – недаремно це сказано. Якщо ми перестанемо розуміти слова, то жодні сучасні технології не будуть потрібні – ми ними просто не зможемо користуватись. Технології дають можливість швидко донести інформацію – і це добре. Я – сучасний казкар. Якби я ходив, як раніше, по хатах і розповідав – то мало хто би про мене знав. А я веду блог в інтернеті, маю відео, буваю на телебаченні та у YouTube. Тобто, я маю набагато більшу аудиторію, ніж міг би уявити собі середньовічний казкар. Відповідно, і теми є різні. Є, звичайно, традиційні казочки, адже без традицій неможливо продовжити нічого – для того, аби почати писати музику, треба вивчити ноти, правильно? Для того, аби написати якусь геніальну річ, потрібно вивчити слова і мову. Так само і тут – починається з простеньких казок, а потім вже починаєш творити якісь речі... може і не зовсім казки.   М.: Які, наприклад, речі? С.: От я на фронті буваю, і зараз пишу фронтові казки. Вони зовсім не схожі на казку у тому розумінні історії-забавляночки. Це – ціле епічне полотно. І талант казкаря у тому, щоб це не розтягти на 400 сторінок, а передати однією-двома фразами. От чим мені подобається українська пісня – там в одній фразі може бути ціле життя, розумієте? Так само і японське мистецтво хоку – там всього три рядочки... Так само і тут – казкар може за допомогою небагатьох слів передати... Найскладнішим для мене було написати сценарії короткометражних мультфільмів „Моя країна – Україна“, адже кожна серія – всього три хвилини, три хвилини! За цей час... навіть аркуш заповнити не встигнеш. Але треба передати цілу історію, показати характери, показати гумор. У маленькому сценарії кожне слово має стати на своє місце, і це дуже важливо. Звичайно, казка видозмінюється. Ми усі повинні зрозуміти, що казка – це не тільки забавляночка для дітей. Це – усна словесна творчість.    М.: Яке майбутнє в усної словесної творчості? С.: Тільки в неї і є майбутнє, решта відсіюється. Це правда, адже людина тільки тоді залишиться людиною, як вона буде творити, розмовляти і так далі. Тобто, казкарі завжди будуть. Казкар – це оповідач. Мама для своєї дитини є казкар, я для Вас є зараз казкар. Ви коли напишете інтерв’ю, то будете казкарем для своїх читачів. Тобто, людина дізнається щось нове від казкарів, від творців. А от чи потрібна казка, чи ні... Зараз війна в Україні. І, мабуть, унікальна річ – такого немає у світі ніде, і не було, мабуть... Мені бійці з фронту дзвонять на телефон серед ночі... і просять: „Дядько Сашко, розкажіть нам казку, нам страшно, нас обстрілюють“. І я їм розказую казки. Війна іде, вони мій телефон передають іншим, інші - іншим, я їм казки розказую. Приїжджаю до них туди, там розказую. На диво, у час війни цей жанр найбільш затребуваний.   М.: Як ви думаєте, чи можна через казки під час війни і через казки про війну впливати на виховання майбутнього покоління так... С.:  Можна.   М.: …так, аби подібного більше не сталось? С.: Ви зараз знаходитесь у полоні ілюзій. Ілюзій таких: “Ой, краще б не було війни, краще б цього більше ніколи не було!” Це пустопорожні фрази. Війни були завжди і війни будуть завжди.   М.: Але ж війни бувають різні. Війна, що сьогодні триває в Україні - надзвичайно підла. С.: І кожна війна страшна. І для того, хто на війні – для нього це завжди кінець світу. Людство завжди воює. Але якщо до цьго так ставитись і так цього боятись, то ми тоді станемо заздалегідь у програшну позицію, і зникнемо як люди, як вид, як народ і так далі. Українці завжди були нацією воїнів. Війна – це частина життя. От ми сьогодні мирні, а завтра я воюю. Козаки – це взагалі була нація воїнів. Тому до цьго треба інакше ставитись. Не треба казати: “Щоб цього більше не повторилося”, тому що можна виховати покоління пацифістів, яке буде нездатне себе оборонити. Але весь світ – він інший, і завжди знайдеться хтось, хто нападе. А ми не здатні будемо себе оборонити, як це було у 2014 році у Криму, тому що Україна була абсолютно пацифістична і пофігістична держава, де армії не було, де усе було знищено, де була ідеологія “Нас усі захистять, окрім нас самих”. Це була велика помилка, і саме через це Україна дуже багато втратила, у тому числі й загиблих. Але якщо тримати націю в тонусі, виховувати героїв і воїнів… Ось, наприклад, Ізраїль – в оточенні ворогів вони виживуть, і будуть виживати, тому що вони знають, як себе обороняти. Так само і місія казкаря, наприклад, мене – не виховати боягузів, які будуть говорити: “Ой, давайте краще мирно жити, поступатися, ласкаво просимо, тільки не воюйте. Ми пройдемо із прапором, заспіваємо гімн, і усе”. Ну і що з того, що пройдете й заспіваєте? Моя задача казкаря – виховувати нове покоління, покоління воїнів. І саме цим я займаюсь. Мої фронтові казки – це казки переможців. Це казки воїнів, про яких я пишу, розказую, і молоде покоління має зрозуміти, що у нього майбутнє тільки в такому стані, у стані героїчної боротьби за свою власну державу, свою націю. У всіх народів героїчний епос побудований на захисті власної держави, країни, хати, родини. На жаль, ми живемо все-таки у біологічному світі, у світі хижаків. З сусідньої держави хижаки нападають на слабкіших, і якщо ти відбиваєшся, то ти вижевеш. Відомий випадок, як жаба, що потрапила до глечика з молоком, бовталась-бовталась, збила масло і нарешті вилізла. Дуже просто. Треба боротися до останнього. Ось це місія казкарів, казкарів-вихователів. Якраз під час війни – це наш час. Наш час показувати, розказувати, вчити і робити висновки.       М.: Коли Ви виступаєте перед людьми в Україні і за кордоном, скажімо, тут у Празі, то Ви по-різному із ними спілкуєтесь, говорите на різні теми? Чи все ж українець всюди українець? С.: Я взагалі намагаюся... Поганий той казкар, який іде на поводу у публіки. Це не казкар, це блазень. Це блазень, який у цю секунду розсмішить людей, а далі що? Хороший казкар той, який веде за собою – це людина-творець. Тому я собі що запланував, яких струн прагнув торкнутись у серцях людей, я їх задіваю. Незалежно від того, чи це в Україні, чи в Канаді, чи в Чехії, чи в Польщі. Мої концерти завжди успішні, у мене не було провальних концертів, провальних виступів. Може більше людей прийде, може менше. Але такого, щоб людина слухала, а потім повернулась і пішла зі словами „А, це дурниця!“ – такого не було. Я думаю, що не кожен може бути казкарем, не кожен. Я шукаю таких людей... Дуже рідко трапляються люди, які можуть, а ще рідше ті, які хочуть. Адже люди часто хочуть одразу мати багато грошей, збирати величезні зали і стадіони, хочуть, щоб їх на руках носили. А мистецтво казкарства таке, що ти можеш для однієї людини працювати. Буває і таке. Буває, прийду до однієї до хворої дитинки. Я шукаю тих, хто міг би бути казкарями, шукаю учнів, буду відкривати школу казкарства. Такий жанр – він потрібний.   М.: У Вас є учні зараз? С.: Учні періодично з’являються. У мене немає такої школи, де б учні прийшли і сиділи за партами. Після моїх виступів дуже багато з’являється дітей, слухачів, які самі хочуть писати, творити, вигадувати. Хай із тисячі один – це вже добре! Адже коли я починав, то взагалі жодного не було. Я, наприклад, у Будапешті виступав двічі, і вже ті діти, які приходили слухатии, написали цілу книжечку і зараз будуть її видавати, надішлють мені на рецензію. Тобто, те, що я посіяв, дає своє результати – і це дуже добре.     М.: Чим Ви іще займаєтесь, окрім виступів із казками? С.: По-перше, я пишу казки у вигляді оповідань для дітей. По-друге, я вже давно веду в інтернеті так званий блог, який став дуже популярним. Я там пишу час від часу, чи казочку, чи якусь притчу, і викладаю – люди дуже люблять і читають, поширюють, просять іще. Цей жанр виявився дуже цікавим, і доступ в інтернеті є. Наприклад, деякі мої вдалі речі багато поширюють – 250 тисяч людей їх може прочитати. Не кожна телекомпанія має таку аудиторію. Тобто, я впливаю на мислення людей. Плюс, мої речі перекладають і видають іншими мовами.   М.: Якими мовами, наприклад, перекладають? С.: Я знаю, що перекладали англійською, іспанською, та з приводу італійської до мене звертались. Крім того, я видаю книжки зі своїми казками. Перша книжка вже є, зараз приїду додому – можливо, готовий уже і другий том. І вже маю готові казки для третього тому. Мій перший том кілька разів успішно перевидавався, і весь продався. Я також писав маленькі віршики для дитячих виступів, і зараз ми із товаришем готуємо книжку із цими віршиками для маленьких – про котиків, про собачок. Дуже гарне видання буде, може й встигнемо до Форуму видавців. Також ми закінчили знімати художній фільм по моїй казці “Чорний козак”. Ось зараз буде прем’єра, презентація, запускаємо! За моїм сценарієм і за фінансової підтримки держави зараз також знімаємо художній фільм, різдвяну казку. Я там теж граю. Також я буваю на фронті. От зараз приїду і за пару тижнів поїду на фронт до хлопців. Разом із волонтерами ми збираємо гроші, я щось купую оптом і привожу. Що можу, знаєте. Раніше я працював на будівництві, і нещодавно до мене звернулись старі клієнти за допомогою із певним обладнання – думаю, я знайду якось вільний час і допоможу їм як інженер. Також я організовую фестивалі. Ну і виступи, постійні виступи – школи, дитячі садочки. У мене є діти, син наразі має поступати до університету. Він буває зі мною на виступах, на концертах, і я дуже тому радий. Також у мене є онуки. У моєму житті дуже багато речей, які паралельно відбуваються.   М.: Плануєте привезти “Чорного Козака” до Праги? С.: Звичайно, я привезу. Ми привеземо його всюди. Це ж не наш кустарний фільм, це повнометражний художній видовищний фільм, який ми будемо показувати у кінотеатрах в прокаті. І Чехія, можливо, купить. Або привеземо самі.   М.: Коли фільм має вийти у прокат? С.: Я думаю, що вже. Сьогодні має бути. Або й учора. Ми ж не є державною компанією, ми самі за свої гроші знімали, і аби фільм пустити у прокат, треба дуже багато різних документів підготувати: право власності, право інтелектуальної власності, фінансові документи і так далі. Ми привеземо фільм, і всюди будемо його возити, адже це наша гордість, це 10 років життя.     Маргарита Голобродська для UAportal.czФото: Роман Михальчук     
    350 Posted by Marharyta Golobrodska
  • Сашко Лірник (Олександр Власюк) - сучасний український казкар, який прагне відроджувати і зберігати жанр усної словесної творчості. Казки - це не лише забава, запевняє Сашко. Які ж вони - сучасні українські казки, для кого і про що? Із Лірником Сашком говорила Маргарита Голобродська.   Маргарита: Коли Ви вперше були у Празі? Сашко: Я приїжджав на Різдво два роки тому. Мені дуже сподобалось. Ще якраз приїхали дітки, чиї батьки загинули на війні – то ми із ними на головній площі починали Різдво, відкривали ялинку, запалювали. Це була велика честь, і це дуже гарні спогади. Я спілкувався із дуже багатьма різними людьми, у мене були виступи не тільки у Празі, але й у інших містах, я спілкувався із дітками, із волонтерами, із українцями, із чехами. Мені дуже сподобалась Прага, я хотів потрапити сюди іще раз – цього разу я вже сам купив квитки. Я завжди стараюсь виступати там, де буваю. Тому що це моя місія. І мені то неважко. Казкарство – це незадіяний пласт культури. Усі звикли до чого? До телевізора, до різних шоу. А я роблю серйозні речі, які є вічними. Я помру, а мої казки лишаться.   М.: Навіщо людині, яка живе в інформаційному 21 сторіччі, потрібні казки? С.: Людина стала людиною не тоді, коли взяла до рук палицю, а тоді, коли почала розмовляти. Казка – це, за великим рахунком, розмова, формування мислення. Людина думає словами і діє відповідно до того, як вона цими словами думає. Мова – це не просто засіб спілкування, це код. Як із комп'ютерними програмами – чим більше знаєш мов, тим більше знаєш світ. Я – казкар у широкому розумінні цього слова. Не йдеться лише про забавляночки для дітей, не тільки про якісь оповіданнячка, а в тому числі й сценарії, і спектаклі, все-все-все. Тобто, казкар – це творча людина, яка за допомогою свого мислення і своєї мови творить світ.      М.: Як у сьогоднішньому світі, де більшість інформації і дітям, і дорослим доступна за кілька кліків комп’ютерної „миші", видозмінюється жанр казки? С.: Це жива творчість, і тому вона видозмінюється. Не може бути усе однакове. Наприклад, колись були патефони, а сьогодні у телефоні більше функцій, ніж у першому комп’ютері. Але основа залишається. Той самий комп’ютер – у ньому ми також шукаємо спілкування. Для усіх фільмів, комп’ютерних ігор та програм так само пишуться сценарії. Наприклад, коли ми переписуємось із друзями у соціальних мережах, то ми ж не сприймаємо чорні цяточки на екрані як своїх друзів. Ми читаємо, в голові формуються образи, ми повноцінно спілкуємось із людьми, можемо переживати разом із ними, повідомити щось важливе. Тобто, це якраз і є образи, які виникають у голові. „Спочатку було слово“ – недаремно це сказано. Якщо ми перестанемо розуміти слова, то жодні сучасні технології не будуть потрібні – ми ними просто не зможемо користуватись. Технології дають можливість швидко донести інформацію – і це добре. Я – сучасний казкар. Якби я ходив, як раніше, по хатах і розповідав – то мало хто би про мене знав. А я веду блог в інтернеті, маю відео, буваю на телебаченні та у YouTube. Тобто, я маю набагато більшу аудиторію, ніж міг би уявити собі середньовічний казкар. Відповідно, і теми є різні. Є, звичайно, традиційні казочки, адже без традицій неможливо продовжити нічого – для того, аби почати писати музику, треба вивчити ноти, правильно? Для того, аби написати якусь геніальну річ, потрібно вивчити слова і мову. Так само і тут – починається з простеньких казок, а потім вже починаєш творити якісь речі... може і не зовсім казки.   М.: Які, наприклад, речі? С.: От я на фронті буваю, і зараз пишу фронтові казки. Вони зовсім не схожі на казку у тому розумінні історії-забавляночки. Це – ціле епічне полотно. І талант казкаря у тому, щоб це не розтягти на 400 сторінок, а передати однією-двома фразами. От чим мені подобається українська пісня – там в одній фразі може бути ціле життя, розумієте? Так само і японське мистецтво хоку – там всього три рядочки... Так само і тут – казкар може за допомогою небагатьох слів передати... Найскладнішим для мене було написати сценарії короткометражних мультфільмів „Моя країна – Україна“, адже кожна серія – всього три хвилини, три хвилини! За цей час... навіть аркуш заповнити не встигнеш. Але треба передати цілу історію, показати характери, показати гумор. У маленькому сценарії кожне слово має стати на своє місце, і це дуже важливо. Звичайно, казка видозмінюється. Ми усі повинні зрозуміти, що казка – це не тільки забавляночка для дітей. Це – усна словесна творчість.    М.: Яке майбутнє в усної словесної творчості? С.: Тільки в неї і є майбутнє, решта відсіюється. Це правда, адже людина тільки тоді залишиться людиною, як вона буде творити, розмовляти і так далі. Тобто, казкарі завжди будуть. Казкар – це оповідач. Мама для своєї дитини є казкар, я для Вас є зараз казкар. Ви коли напишете інтерв’ю, то будете казкарем для своїх читачів. Тобто, людина дізнається щось нове від казкарів, від творців. А от чи потрібна казка, чи ні... Зараз війна в Україні. І, мабуть, унікальна річ – такого немає у світі ніде, і не було, мабуть... Мені бійці з фронту дзвонять на телефон серед ночі... і просять: „Дядько Сашко, розкажіть нам казку, нам страшно, нас обстрілюють“. І я їм розказую казки. Війна іде, вони мій телефон передають іншим, інші - іншим, я їм казки розказую. Приїжджаю до них туди, там розказую. На диво, у час війни цей жанр найбільш затребуваний.   М.: Як ви думаєте, чи можна через казки під час війни і через казки про війну впливати на виховання майбутнього покоління так... С.:  Можна.   М.: …так, аби подібного більше не сталось? С.: Ви зараз знаходитесь у полоні ілюзій. Ілюзій таких: “Ой, краще б не було війни, краще б цього більше ніколи не було!” Це пустопорожні фрази. Війни були завжди і війни будуть завжди.   М.: Але ж війни бувають різні. Війна, що сьогодні триває в Україні - надзвичайно підла. С.: І кожна війна страшна. І для того, хто на війні – для нього це завжди кінець світу. Людство завжди воює. Але якщо до цьго так ставитись і так цього боятись, то ми тоді станемо заздалегідь у програшну позицію, і зникнемо як люди, як вид, як народ і так далі. Українці завжди були нацією воїнів. Війна – це частина життя. От ми сьогодні мирні, а завтра я воюю. Козаки – це взагалі була нація воїнів. Тому до цьго треба інакше ставитись. Не треба казати: “Щоб цього більше не повторилося”, тому що можна виховати покоління пацифістів, яке буде нездатне себе оборонити. Але весь світ – він інший, і завжди знайдеться хтось, хто нападе. А ми не здатні будемо себе оборонити, як це було у 2014 році у Криму, тому що Україна була абсолютно пацифістична і пофігістична держава, де армії не було, де усе було знищено, де була ідеологія “Нас усі захистять, окрім нас самих”. Це була велика помилка, і саме через це Україна дуже багато втратила, у тому числі й загиблих. Але якщо тримати націю в тонусі, виховувати героїв і воїнів… Ось, наприклад, Ізраїль – в оточенні ворогів вони виживуть, і будуть виживати, тому що вони знають, як себе обороняти. Так само і місія казкаря, наприклад, мене – не виховати боягузів, які будуть говорити: “Ой, давайте краще мирно жити, поступатися, ласкаво просимо, тільки не воюйте. Ми пройдемо із прапором, заспіваємо гімн, і усе”. Ну і що з того, що пройдете й заспіваєте? Моя задача казкаря – виховувати нове покоління, покоління воїнів. І саме цим я займаюсь. Мої фронтові казки – це казки переможців. Це казки воїнів, про яких я пишу, розказую, і молоде покоління має зрозуміти, що у нього майбутнє тільки в такому стані, у стані героїчної боротьби за свою власну державу, свою націю. У всіх народів героїчний епос побудований на захисті власної держави, країни, хати, родини. На жаль, ми живемо все-таки у біологічному світі, у світі хижаків. З сусідньої держави хижаки нападають на слабкіших, і якщо ти відбиваєшся, то ти вижевеш. Відомий випадок, як жаба, що потрапила до глечика з молоком, бовталась-бовталась, збила масло і нарешті вилізла. Дуже просто. Треба боротися до останнього. Ось це місія казкарів, казкарів-вихователів. Якраз під час війни – це наш час. Наш час показувати, розказувати, вчити і робити висновки.       М.: Коли Ви виступаєте перед людьми в Україні і за кордоном, скажімо, тут у Празі, то Ви по-різному із ними спілкуєтесь, говорите на різні теми? Чи все ж українець всюди українець? С.: Я взагалі намагаюся... Поганий той казкар, який іде на поводу у публіки. Це не казкар, це блазень. Це блазень, який у цю секунду розсмішить людей, а далі що? Хороший казкар той, який веде за собою – це людина-творець. Тому я собі що запланував, яких струн прагнув торкнутись у серцях людей, я їх задіваю. Незалежно від того, чи це в Україні, чи в Канаді, чи в Чехії, чи в Польщі. Мої концерти завжди успішні, у мене не було провальних концертів, провальних виступів. Може більше людей прийде, може менше. Але такого, щоб людина слухала, а потім повернулась і пішла зі словами „А, це дурниця!“ – такого не було. Я думаю, що не кожен може бути казкарем, не кожен. Я шукаю таких людей... Дуже рідко трапляються люди, які можуть, а ще рідше ті, які хочуть. Адже люди часто хочуть одразу мати багато грошей, збирати величезні зали і стадіони, хочуть, щоб їх на руках носили. А мистецтво казкарства таке, що ти можеш для однієї людини працювати. Буває і таке. Буває, прийду до однієї до хворої дитинки. Я шукаю тих, хто міг би бути казкарями, шукаю учнів, буду відкривати школу казкарства. Такий жанр – він потрібний.   М.: У Вас є учні зараз? С.: Учні періодично з’являються. У мене немає такої школи, де б учні прийшли і сиділи за партами. Після моїх виступів дуже багато з’являється дітей, слухачів, які самі хочуть писати, творити, вигадувати. Хай із тисячі один – це вже добре! Адже коли я починав, то взагалі жодного не було. Я, наприклад, у Будапешті виступав двічі, і вже ті діти, які приходили слухатии, написали цілу книжечку і зараз будуть її видавати, надішлють мені на рецензію. Тобто, те, що я посіяв, дає своє результати – і це дуже добре.     М.: Чим Ви іще займаєтесь, окрім виступів із казками? С.: По-перше, я пишу казки у вигляді оповідань для дітей. По-друге, я вже давно веду в інтернеті так званий блог, який став дуже популярним. Я там пишу час від часу, чи казочку, чи якусь притчу, і викладаю – люди дуже люблять і читають, поширюють, просять іще. Цей жанр виявився дуже цікавим, і доступ в інтернеті є. Наприклад, деякі мої вдалі речі багато поширюють – 250 тисяч людей їх може прочитати. Не кожна телекомпанія має таку аудиторію. Тобто, я впливаю на мислення людей. Плюс, мої речі перекладають і видають іншими мовами.   М.: Якими мовами, наприклад, перекладають? С.: Я знаю, що перекладали англійською, іспанською, та з приводу італійської до мене звертались. Крім того, я видаю книжки зі своїми казками. Перша книжка вже є, зараз приїду додому – можливо, готовий уже і другий том. І вже маю готові казки для третього тому. Мій перший том кілька разів успішно перевидавався, і весь продався. Я також писав маленькі віршики для дитячих виступів, і зараз ми із товаришем готуємо книжку із цими віршиками для маленьких – про котиків, про собачок. Дуже гарне видання буде, може й встигнемо до Форуму видавців. Також ми закінчили знімати художній фільм по моїй казці “Чорний козак”. Ось зараз буде прем’єра, презентація, запускаємо! За моїм сценарієм і за фінансової підтримки держави зараз також знімаємо художній фільм, різдвяну казку. Я там теж граю. Також я буваю на фронті. От зараз приїду і за пару тижнів поїду на фронт до хлопців. Разом із волонтерами ми збираємо гроші, я щось купую оптом і привожу. Що можу, знаєте. Раніше я працював на будівництві, і нещодавно до мене звернулись старі клієнти за допомогою із певним обладнання – думаю, я знайду якось вільний час і допоможу їм як інженер. Також я організовую фестивалі. Ну і виступи, постійні виступи – школи, дитячі садочки. У мене є діти, син наразі має поступати до університету. Він буває зі мною на виступах, на концертах, і я дуже тому радий. Також у мене є онуки. У моєму житті дуже багато речей, які паралельно відбуваються.   М.: Плануєте привезти “Чорного Козака” до Праги? С.: Звичайно, я привезу. Ми привеземо його всюди. Це ж не наш кустарний фільм, це повнометражний художній видовищний фільм, який ми будемо показувати у кінотеатрах в прокаті. І Чехія, можливо, купить. Або привеземо самі.   М.: Коли фільм має вийти у прокат? С.: Я думаю, що вже. Сьогодні має бути. Або й учора. Ми ж не є державною компанією, ми самі за свої гроші знімали, і аби фільм пустити у прокат, треба дуже багато різних документів підготувати: право власності, право інтелектуальної власності, фінансові документи і так далі. Ми привеземо фільм, і всюди будемо його возити, адже це наша гордість, це 10 років життя.     Маргарита Голобродська для UAportal.czФото: Роман Михальчук     
    May 03, 2018 350
  • 04 Apr 2018
    У скількох містах України Ви бували? А до маленького села на кілька десятків хатин навідувались? Ми пропонуємо Вам познайомитись із проектом «Ukraїner»  - і відкрити для себе Україну по-новому. Ми хочемо познайомити Вас із командою ентузіастів, котрі запропонують свіжий погляд за куліси життя колоритного українського суспільства.  Із Богданом Логвиненко - автором проекту - говорила Маргарита Голобродська.  Маргарита: Ваша біографія дуже різнопланова, та ми сьогодні зосередимось на експедиції Ukraїner. Як саме правильно вимовляти цю назву? Богдан: Ми кажемо «юкраїнер». М. Тоді, «юкраїнер». Розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе і свою роль у проекті. Як би Вас можна було представити людям? Б. Я є автором проекту. М. Скільки років проекту? Б. Півтора року. М. Як взагалі функціонує Ukraїner, який Ви маєте штат, як фінансуєтесь? Б. Це – волонтерський проект. Фактично, більшість наших людей – волонтери. Є невеличка основна команда, яка працює виключно над «Ukraїner», і власне для цієї команди у нас є певний зарплатний фонд із бізнес-спонсорства. В залежності від експедиції у нас є від трьох до шести партнерів, які долучаються до кожної конкретної експедиції. Таким чином ми покриваємо наші витрати на подорож, покриваємо витрати власне на команду. Загалом до проекту за півтора роки долучились більше 200 волонтерів. Тобто, ці 200 людей не працюють у нас постійно, але долучаються за можливості: хтось раз на тиждень, хтось раз на місяць, хтось кожного дня – є і такі волонтери. У нашій команді є людина, яка координує волонтерів, є режисер, є продюсер та я; у нас є база основних операторів, котрі з нами їздять, є фотографи та автори текстів, адже ми створюємо різноманітний мультимедійний контент: експедиції представлені на відео, і у форматі 360, на фотографіях і власне у текстах. М. А як народився проект? Він виник, скажімо, на основі «sumno.com» який Ви вели, чи, можливо, Вам ця нова ідея просто наснилась? Б. «Сумно», напевно, лежить десь у закладах цього проекту, тому що «сумно» я також робив через те, що мені не вистачало культурно-інформаційного поля в Україні. Тому мені страшенно хотілось робити щось саме про культуру. Потім я досить довго жив за кордом, п’ять років, і… власне, за кордоном дуже часто ставлять ідентифікаційні питання – запитують звідки ти і хто ти. Люди часто усвідомлюють, хто вони є, саме виїжджаючи за межі країни – тому що саме тут такі питання найчастіше і ставляться. Коли ти живеш у своєму рідному місті, на своїй вулиці, тебе нечасто про це питатимуть. У цьому також є величезна проблема України, бо дуже багато українців не виїжджають за межі… цієї території, де такі питання не з’являються. Тому в багатьох ідентифікація в принципі не присутня. І от коли вже виїжджаєш за межі Батьківщини – думаєш про те, що можна розповісти, що можна показати про свою країну. Власне, моя ідея полягала в тому, що показати нема чого… хоча насправді є й історії, є і різні неймовірні українські дива. Спочатку я вирішив про них писати просто тексти, а потім зібралася команда, і ми вирішили це робити разом. Перша ідея проекту «Ukraїner» – це показати світові Україну. Друга ідея – розповісти самим українцям, що у нас є. Здебільшого тим, які не виїжджають за межі власних міст. Третє – це показати, що подорожувати Україною – цікаво. У нас для цього є формат відео-блогу, де ми просто показуємо, як ми їздимо. Четверте – це показати, що в Україні можна щось робити, і що є дуже багато «агентів змін», які, власне, і втілюють неймовірні проекти не виїжджаючи з маленьких сіл і містечок. П’яте – це познайомити регіони один з одним, тому що у нас українців надзвичайно багато стереотипів одне про одного – це пов’язано з інфраструктурними проблемами та з проблемами політичними й економічними. Таким чином, всі ці ідеї реалізувались разом, і з них вийшов ось такий проект. М. Як Ви вважаєте, для кого платформа «Ukraїner» буде кориснішою: для українців чи для гостей-іноземців? Б. Ми хотіли б зробити її однаково корисною і для українців, і для іноземців. Для іноземців ми трошки адаптуємо інформацію. Версії трошки відрізняються. М. Що значить "адаптуємо"?   Б. Ми в процесі коригування наших перекладів, в процесі збору команди, необхідної для того, аби робити цю адаптацію. Якщо текст цікавий у внутрішньо-українському контексті, це не означає, що він у світовому контексті має взагалі якесь значення. Тому ми вчимо наших авторів, по перше, писати спираючись хоча б на мінімальний європейський контекст – скажімо, щоб це було цікаво читати не лише в Україні. Власне, і коли ми перекладаємо тексти, ми також думаємо про те, як би це краще… читалось. М. А Ви могли б навести приклад такої адаптації для Чехії? Скажімо, який текст буде цікавий чеху? Б. Для Чехії найцікавіше читати про Закарпаття, про Колочаву. У нас матеріалів про Колочаву іще, на жаль, не було. Але планується. М. Чекаємо! Скажіть, Ви відслідковуєте, як вас читають за кордоном? Скажімо, чи маєте статистики того, якою із семи доступних мов вас найбільше читають? Яка країна вами найбільше цікавиться? Б. Я можу прямо зараз відкрити і сказати Вам. Ми відслідковуємо, але от актуальні за останні кілька місяців я ще не переглядав. М. Цікаво, наприклад, як читає Німеччина у порівнянні із нашою сусідкою Польщею. Б. Ок! У нас Польша складає близько 10 %, близько 10 % – Сполучені Штати, потім Німеччина, Канада, Росія. М. 10% від загальної кількості, включаючи українців? Б. Так. Сполучені Штати, Німеччина, Канада, Росія і потім сьоме місто Чехія. М. Ой-ой… окей. Скажіть, будь ласка, що саме ваша команда вкладає у слово експедиція? Це, наприклад, три людини, які їдуть однією машиною на три місяці, чи це короткі періодичні візити до певної локації? Б. Це – дослідження. Це, власне, дослідження території. Для нас сама експедиція, збір матеріалу – це надзвичайно важливий етап, тому що власне в експедиції ми знаходимо всі ті історії. Ми працюємо до експедиції, робимо аналіз кожного регіону, досліджуємо його ще до поїздки. А вже під час самої поїздки ми розуміємо, що було правдою, а що ні, порівнюємо наші очікування із реальністю і знаходимо все те, що потім стає історіями, відео, текстом. М. У вас є якась мережа «інформаторів», які до вас звертаються та кажуть: «От у нас є така цікава людина»? Чи це може бути будь хто? Б. Перед кожною експедицією ми оголошуємо збір інформації. Це нам також дуже допомагає поєднати всі місця й людей, дізнатися значно більше про регіон. Ми усвідомлюємо, що самотужки дізнатись стільки, як завдяки тим, як Ви кажете, «інформаторам», ми б не змогли. М. Як людина досвідчена, скажіть, чи можливо об’їхати Україну на чотирьох колесах? Чи доводилось вашим експедиціям діставатись локацій, наприклад, пішки? Б. Бували, звісно, різні ситуації. Особливо в горах. Мені здається, що в горах зі сполученням величезні проблеми… але ми завжди знаходили вихід. Поки що. М. На скільки люди, які живуть у віддалених зонах, селах, чи у горах, відрізняються від людей у містах? Наскільки у них інше, можливо, сприйняття світу? Б. Ми не соціологи, щоб робити такі висновки. Я вважаю, що люди в містах відрізняються від людей в горах так само, як люди в містах відрізняються від своїх міських сусідів. Я не думаю, що тут варто узагальнювати. Тим більше, ми якраз намагаємося розповісти, що всі люди надзвичайно різні у різних регіонах, і що нас об’єднує саме те, що ми всі різні. М. Тобто разючого впливу інфраструктури на людину ви не помічаєте? Б. Це дуже впливає на традиції насправді… Тут, напевне, можна швидше сказати не про людей, а про побут. Чим гірша дорога, тим краще зберігається певна автентичність. Тому, власне, з одного боку ми страшенно радіємо, коли з’являються нові дороги – їх зараз досить багато ремонтується по Україні. Але в той самий час нам часто прикро, що така якась безжалісна глобалізація вбиває автентичність в селах. М. Чи буває Вам важко або сумно писати матеріали, розкривати людей? Наскільки ці ваші експедиції емоційно навантажені?  Б. Я намагаюсь до них ставитись… з холодним серцем, як до історій. Дуже часто буває, що всім страшенно хочеться допомогти. Буває і таке, що хочеться змінити вид діяльності й почати займатися тим, чим займається кожна конкретна людина, до якої ми приїжджаємо. Адже дуже часто це люди, в яких страшенно запалені очі! Тому, напевно, і буває непросто – адже серед героїв наших історій – дуже багато людей, котрі насправді щось круте роблять. Тому доводиться дуже часто вимикати емоції і, власне, робити все так… холоднокровно. М. А може у Вас є якісь улюбленці, чи найяскравіші, найдивніші історії або місця, які Вам особливо запам’ятались? Б. Улюбленців немає, адже це б означало, що треба порівнювати людей, які стали героями наших експедицій. Напевно, завжди найкраще пам’ятаєш тих, хто були останніми… Власне, ці історії ще не вийшли. Ми знімали Карпати, і там було багато надзвичайно колоритних персонажів! Деякі з них, до речі, навіть не стануть героями наших історій, але назавжди нам запам’ятались. М. Це так круто! А розкажіть нам, де Вам особисто найбільш комфортно жити? Після того як Ви побачили фактично і практично майже всю Україну, і до того ж багато країн за кордоном? Б. Мені скрізь комфортно. Я не можу сказати, що я взагалі є людиною комфорту. Мені комфортно там, де щось діється, коли я відчуваю, що роблю щось корисне. Якщо це не так, то я починаю відчувати дискомфорт від того, що витрачаю свій час дарма. М. Скажіть, будь ласка, які плани у проекту на найближче майбутнє? Після завершення експедицій, що тривають зараз, плануєте якось продовжувати? Б. Все почнеться з нуля, знову будуть експедиції, просто їздитиме інша команда. Я сподіваюсь, що ми знайдемо відповідну команду, і все продовжиться. Тому що цей проект… Я боюсь сказати що ми винайшли цей формат, бо хтось скаже, що вже таке сто років існувало, а ми не знали… [Посміхається] А, власне, мені здається, що це дуже зручний формат. По-перше, він корисний для етнографії – розповідати про те, що відбувається зараз у тому чи іншому регіоні. По-друге, він корисний для того, аби об’єднувати людей. По-третє, проект корисний як регіональне медіа, але такого собі всеукраїнського масштабу. Проект завжди привертає увагу. Бували ситуації, коли ми приїжджали до села, а там всі про наш приїзд знали заздалегідь, в усіх районних газетах про це написали. Україна змінюється, з’являються нові проекти, нові люди народжуються, і тому, власне, ця експедиція не має права зупинятися. Але зрозуміло, що це вже будуть інші люди, трошки інший кут зору, інше бачення іншими очима. Крім того, ми зараз працюємо над фільмом про Валерія з Панасівки на Полтавщині – одного з героїв нашої експедиції. М. Не збираєтесь, часом, написати книжку по матеріалах з проектів? Не виникало у Вас такої ідеї? Ви ж пишете… Б. У мене, на жаль, зараз на писання зовсім немає часу, я навіть не можу написати тексти на Ukraїner. Власне, тому у нас багато дописувачів, журналістів, які працюють з матеріалами, що ми привозимо з експедицій – тому що фізично я, на жаль, не встигаю зараз писати. Мені надзвичайно прикро з цього приводу – можливо, по закінченню експедиції я візьмусь і за такий проект, побачимо. А цього року ми ще, можливо, встигнемо втілити ідею створення путівників. [Путівників, що пропонували б туристичні маршрути Україною– ред.] М. Якби Ви мали описати свою професію, то ким би Ви себе назвали? Б. Відкривачем. Мені просто це подобається. Це якась дитяча мрія, бо я не уявляю… мені не цікаво працювати з чимось, що вже відкрито, створено, втілено. Власне, найбільший інтерес – це робити щось таке, що напевно можна відкрити, або «перевідкрити». Тобто, багатьом може здатись, що ми розповідаємо про вже відомі місця, тому що серед тих історій, які у нас є, є справді відомі… Але ми намагаємось і на них подивитись під іншим кутом – саме тому це можливо назвати «перевідкритям». Здавалося б, що ще можна відкрити на Землі, вже час освоювати космос! Але є певні значення вже відомих нам речей, які все ще можна відкривати. М. Як Ви думаєте, чому в Україні такий вакуум з внутрішнім туризмом? Хіба не вистачає відкривачів? Чи людям не цікаво, чи немає можливостей? У чому причина, на Вашу думку? Б. Я не хочу казати, що знаю – можу лише здогадуватись… Мені здається, що в основі більшості проблем в Україні лежить страх. У багатьох цей страх навіть якийсь вроджений – через дуже яскраво-негативну історичну пам'ять. Це, власне, страх змін, страх будь-яких перетворень, перевтілень. Саме тому в Україні дуже важко втілюються будь-які реформи, в Україні дуже важко тим, хто намагається створювати щось нове. Для багатьох цей страх стає перепоною, але залишаються й ті, для кого він стає викликом – і це, мені здається, дуже важливо. І мені радісно жити в час, коли є так багато людей, які прийняли цей виклик. М. Які перспективи у цій сфері українського життя Ви бачите? Чи стає більш популярним їздити, скажімо, до сусідньої області замість сусідньої країни? Б. Так-так, постійно стає! Тобто, люди, насправді, все більше і більше подорожують, і це надзвичайно надихає і нас. Нам дуже часто пишуть, що їздять нашими маршрутами. Це при тому, що ми поки що не складаємо жодних маршрутів. Люди просто дивляться, де ми були, і як це було, які історії ми вже відзняли. І вони їдуть вже просто по наших слідах. М. Це прекрасно! Дякую Вам за розмову! Б. Дякую Вам!     Для UAportal.czМаргарита Голобродська Фото: http://ukrainer.netВідео: https://www.youtube.com/c/UkrainerNet
    2145 Posted by Marharyta Golobrodska
  • У скількох містах України Ви бували? А до маленького села на кілька десятків хатин навідувались? Ми пропонуємо Вам познайомитись із проектом «Ukraїner»  - і відкрити для себе Україну по-новому. Ми хочемо познайомити Вас із командою ентузіастів, котрі запропонують свіжий погляд за куліси життя колоритного українського суспільства.  Із Богданом Логвиненко - автором проекту - говорила Маргарита Голобродська.  Маргарита: Ваша біографія дуже різнопланова, та ми сьогодні зосередимось на експедиції Ukraїner. Як саме правильно вимовляти цю назву? Богдан: Ми кажемо «юкраїнер». М. Тоді, «юкраїнер». Розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе і свою роль у проекті. Як би Вас можна було представити людям? Б. Я є автором проекту. М. Скільки років проекту? Б. Півтора року. М. Як взагалі функціонує Ukraїner, який Ви маєте штат, як фінансуєтесь? Б. Це – волонтерський проект. Фактично, більшість наших людей – волонтери. Є невеличка основна команда, яка працює виключно над «Ukraїner», і власне для цієї команди у нас є певний зарплатний фонд із бізнес-спонсорства. В залежності від експедиції у нас є від трьох до шести партнерів, які долучаються до кожної конкретної експедиції. Таким чином ми покриваємо наші витрати на подорож, покриваємо витрати власне на команду. Загалом до проекту за півтора роки долучились більше 200 волонтерів. Тобто, ці 200 людей не працюють у нас постійно, але долучаються за можливості: хтось раз на тиждень, хтось раз на місяць, хтось кожного дня – є і такі волонтери. У нашій команді є людина, яка координує волонтерів, є режисер, є продюсер та я; у нас є база основних операторів, котрі з нами їздять, є фотографи та автори текстів, адже ми створюємо різноманітний мультимедійний контент: експедиції представлені на відео, і у форматі 360, на фотографіях і власне у текстах. М. А як народився проект? Він виник, скажімо, на основі «sumno.com» який Ви вели, чи, можливо, Вам ця нова ідея просто наснилась? Б. «Сумно», напевно, лежить десь у закладах цього проекту, тому що «сумно» я також робив через те, що мені не вистачало культурно-інформаційного поля в Україні. Тому мені страшенно хотілось робити щось саме про культуру. Потім я досить довго жив за кордом, п’ять років, і… власне, за кордоном дуже часто ставлять ідентифікаційні питання – запитують звідки ти і хто ти. Люди часто усвідомлюють, хто вони є, саме виїжджаючи за межі країни – тому що саме тут такі питання найчастіше і ставляться. Коли ти живеш у своєму рідному місті, на своїй вулиці, тебе нечасто про це питатимуть. У цьому також є величезна проблема України, бо дуже багато українців не виїжджають за межі… цієї території, де такі питання не з’являються. Тому в багатьох ідентифікація в принципі не присутня. І от коли вже виїжджаєш за межі Батьківщини – думаєш про те, що можна розповісти, що можна показати про свою країну. Власне, моя ідея полягала в тому, що показати нема чого… хоча насправді є й історії, є і різні неймовірні українські дива. Спочатку я вирішив про них писати просто тексти, а потім зібралася команда, і ми вирішили це робити разом. Перша ідея проекту «Ukraїner» – це показати світові Україну. Друга ідея – розповісти самим українцям, що у нас є. Здебільшого тим, які не виїжджають за межі власних міст. Третє – це показати, що подорожувати Україною – цікаво. У нас для цього є формат відео-блогу, де ми просто показуємо, як ми їздимо. Четверте – це показати, що в Україні можна щось робити, і що є дуже багато «агентів змін», які, власне, і втілюють неймовірні проекти не виїжджаючи з маленьких сіл і містечок. П’яте – це познайомити регіони один з одним, тому що у нас українців надзвичайно багато стереотипів одне про одного – це пов’язано з інфраструктурними проблемами та з проблемами політичними й економічними. Таким чином, всі ці ідеї реалізувались разом, і з них вийшов ось такий проект. М. Як Ви вважаєте, для кого платформа «Ukraїner» буде кориснішою: для українців чи для гостей-іноземців? Б. Ми хотіли б зробити її однаково корисною і для українців, і для іноземців. Для іноземців ми трошки адаптуємо інформацію. Версії трошки відрізняються. М. Що значить "адаптуємо"?   Б. Ми в процесі коригування наших перекладів, в процесі збору команди, необхідної для того, аби робити цю адаптацію. Якщо текст цікавий у внутрішньо-українському контексті, це не означає, що він у світовому контексті має взагалі якесь значення. Тому ми вчимо наших авторів, по перше, писати спираючись хоча б на мінімальний європейський контекст – скажімо, щоб це було цікаво читати не лише в Україні. Власне, і коли ми перекладаємо тексти, ми також думаємо про те, як би це краще… читалось. М. А Ви могли б навести приклад такої адаптації для Чехії? Скажімо, який текст буде цікавий чеху? Б. Для Чехії найцікавіше читати про Закарпаття, про Колочаву. У нас матеріалів про Колочаву іще, на жаль, не було. Але планується. М. Чекаємо! Скажіть, Ви відслідковуєте, як вас читають за кордоном? Скажімо, чи маєте статистики того, якою із семи доступних мов вас найбільше читають? Яка країна вами найбільше цікавиться? Б. Я можу прямо зараз відкрити і сказати Вам. Ми відслідковуємо, але от актуальні за останні кілька місяців я ще не переглядав. М. Цікаво, наприклад, як читає Німеччина у порівнянні із нашою сусідкою Польщею. Б. Ок! У нас Польша складає близько 10 %, близько 10 % – Сполучені Штати, потім Німеччина, Канада, Росія. М. 10% від загальної кількості, включаючи українців? Б. Так. Сполучені Штати, Німеччина, Канада, Росія і потім сьоме місто Чехія. М. Ой-ой… окей. Скажіть, будь ласка, що саме ваша команда вкладає у слово експедиція? Це, наприклад, три людини, які їдуть однією машиною на три місяці, чи це короткі періодичні візити до певної локації? Б. Це – дослідження. Це, власне, дослідження території. Для нас сама експедиція, збір матеріалу – це надзвичайно важливий етап, тому що власне в експедиції ми знаходимо всі ті історії. Ми працюємо до експедиції, робимо аналіз кожного регіону, досліджуємо його ще до поїздки. А вже під час самої поїздки ми розуміємо, що було правдою, а що ні, порівнюємо наші очікування із реальністю і знаходимо все те, що потім стає історіями, відео, текстом. М. У вас є якась мережа «інформаторів», які до вас звертаються та кажуть: «От у нас є така цікава людина»? Чи це може бути будь хто? Б. Перед кожною експедицією ми оголошуємо збір інформації. Це нам також дуже допомагає поєднати всі місця й людей, дізнатися значно більше про регіон. Ми усвідомлюємо, що самотужки дізнатись стільки, як завдяки тим, як Ви кажете, «інформаторам», ми б не змогли. М. Як людина досвідчена, скажіть, чи можливо об’їхати Україну на чотирьох колесах? Чи доводилось вашим експедиціям діставатись локацій, наприклад, пішки? Б. Бували, звісно, різні ситуації. Особливо в горах. Мені здається, що в горах зі сполученням величезні проблеми… але ми завжди знаходили вихід. Поки що. М. На скільки люди, які живуть у віддалених зонах, селах, чи у горах, відрізняються від людей у містах? Наскільки у них інше, можливо, сприйняття світу? Б. Ми не соціологи, щоб робити такі висновки. Я вважаю, що люди в містах відрізняються від людей в горах так само, як люди в містах відрізняються від своїх міських сусідів. Я не думаю, що тут варто узагальнювати. Тим більше, ми якраз намагаємося розповісти, що всі люди надзвичайно різні у різних регіонах, і що нас об’єднує саме те, що ми всі різні. М. Тобто разючого впливу інфраструктури на людину ви не помічаєте? Б. Це дуже впливає на традиції насправді… Тут, напевне, можна швидше сказати не про людей, а про побут. Чим гірша дорога, тим краще зберігається певна автентичність. Тому, власне, з одного боку ми страшенно радіємо, коли з’являються нові дороги – їх зараз досить багато ремонтується по Україні. Але в той самий час нам часто прикро, що така якась безжалісна глобалізація вбиває автентичність в селах. М. Чи буває Вам важко або сумно писати матеріали, розкривати людей? Наскільки ці ваші експедиції емоційно навантажені?  Б. Я намагаюсь до них ставитись… з холодним серцем, як до історій. Дуже часто буває, що всім страшенно хочеться допомогти. Буває і таке, що хочеться змінити вид діяльності й почати займатися тим, чим займається кожна конкретна людина, до якої ми приїжджаємо. Адже дуже часто це люди, в яких страшенно запалені очі! Тому, напевно, і буває непросто – адже серед героїв наших історій – дуже багато людей, котрі насправді щось круте роблять. Тому доводиться дуже часто вимикати емоції і, власне, робити все так… холоднокровно. М. А може у Вас є якісь улюбленці, чи найяскравіші, найдивніші історії або місця, які Вам особливо запам’ятались? Б. Улюбленців немає, адже це б означало, що треба порівнювати людей, які стали героями наших експедицій. Напевно, завжди найкраще пам’ятаєш тих, хто були останніми… Власне, ці історії ще не вийшли. Ми знімали Карпати, і там було багато надзвичайно колоритних персонажів! Деякі з них, до речі, навіть не стануть героями наших історій, але назавжди нам запам’ятались. М. Це так круто! А розкажіть нам, де Вам особисто найбільш комфортно жити? Після того як Ви побачили фактично і практично майже всю Україну, і до того ж багато країн за кордоном? Б. Мені скрізь комфортно. Я не можу сказати, що я взагалі є людиною комфорту. Мені комфортно там, де щось діється, коли я відчуваю, що роблю щось корисне. Якщо це не так, то я починаю відчувати дискомфорт від того, що витрачаю свій час дарма. М. Скажіть, будь ласка, які плани у проекту на найближче майбутнє? Після завершення експедицій, що тривають зараз, плануєте якось продовжувати? Б. Все почнеться з нуля, знову будуть експедиції, просто їздитиме інша команда. Я сподіваюсь, що ми знайдемо відповідну команду, і все продовжиться. Тому що цей проект… Я боюсь сказати що ми винайшли цей формат, бо хтось скаже, що вже таке сто років існувало, а ми не знали… [Посміхається] А, власне, мені здається, що це дуже зручний формат. По-перше, він корисний для етнографії – розповідати про те, що відбувається зараз у тому чи іншому регіоні. По-друге, він корисний для того, аби об’єднувати людей. По-третє, проект корисний як регіональне медіа, але такого собі всеукраїнського масштабу. Проект завжди привертає увагу. Бували ситуації, коли ми приїжджали до села, а там всі про наш приїзд знали заздалегідь, в усіх районних газетах про це написали. Україна змінюється, з’являються нові проекти, нові люди народжуються, і тому, власне, ця експедиція не має права зупинятися. Але зрозуміло, що це вже будуть інші люди, трошки інший кут зору, інше бачення іншими очима. Крім того, ми зараз працюємо над фільмом про Валерія з Панасівки на Полтавщині – одного з героїв нашої експедиції. М. Не збираєтесь, часом, написати книжку по матеріалах з проектів? Не виникало у Вас такої ідеї? Ви ж пишете… Б. У мене, на жаль, зараз на писання зовсім немає часу, я навіть не можу написати тексти на Ukraїner. Власне, тому у нас багато дописувачів, журналістів, які працюють з матеріалами, що ми привозимо з експедицій – тому що фізично я, на жаль, не встигаю зараз писати. Мені надзвичайно прикро з цього приводу – можливо, по закінченню експедиції я візьмусь і за такий проект, побачимо. А цього року ми ще, можливо, встигнемо втілити ідею створення путівників. [Путівників, що пропонували б туристичні маршрути Україною– ред.] М. Якби Ви мали описати свою професію, то ким би Ви себе назвали? Б. Відкривачем. Мені просто це подобається. Це якась дитяча мрія, бо я не уявляю… мені не цікаво працювати з чимось, що вже відкрито, створено, втілено. Власне, найбільший інтерес – це робити щось таке, що напевно можна відкрити, або «перевідкрити». Тобто, багатьом може здатись, що ми розповідаємо про вже відомі місця, тому що серед тих історій, які у нас є, є справді відомі… Але ми намагаємось і на них подивитись під іншим кутом – саме тому це можливо назвати «перевідкритям». Здавалося б, що ще можна відкрити на Землі, вже час освоювати космос! Але є певні значення вже відомих нам речей, які все ще можна відкривати. М. Як Ви думаєте, чому в Україні такий вакуум з внутрішнім туризмом? Хіба не вистачає відкривачів? Чи людям не цікаво, чи немає можливостей? У чому причина, на Вашу думку? Б. Я не хочу казати, що знаю – можу лише здогадуватись… Мені здається, що в основі більшості проблем в Україні лежить страх. У багатьох цей страх навіть якийсь вроджений – через дуже яскраво-негативну історичну пам'ять. Це, власне, страх змін, страх будь-яких перетворень, перевтілень. Саме тому в Україні дуже важко втілюються будь-які реформи, в Україні дуже важко тим, хто намагається створювати щось нове. Для багатьох цей страх стає перепоною, але залишаються й ті, для кого він стає викликом – і це, мені здається, дуже важливо. І мені радісно жити в час, коли є так багато людей, які прийняли цей виклик. М. Які перспективи у цій сфері українського життя Ви бачите? Чи стає більш популярним їздити, скажімо, до сусідньої області замість сусідньої країни? Б. Так-так, постійно стає! Тобто, люди, насправді, все більше і більше подорожують, і це надзвичайно надихає і нас. Нам дуже часто пишуть, що їздять нашими маршрутами. Це при тому, що ми поки що не складаємо жодних маршрутів. Люди просто дивляться, де ми були, і як це було, які історії ми вже відзняли. І вони їдуть вже просто по наших слідах. М. Це прекрасно! Дякую Вам за розмову! Б. Дякую Вам!     Для UAportal.czМаргарита Голобродська Фото: http://ukrainer.netВідео: https://www.youtube.com/c/UkrainerNet
    Apr 04, 2018 2145
  • 27 Nov 2017
    Мабуть, всі знають, про нашу любов до гурту Zapaska. Павло Нечитайло  та Яна Шпачинська  Познайомилися і... все. Знаєте це відчуття "мої люди"? :) Яна там - чарівна муза, голос і магія :) А Павло... Ну... В мене враження, що Павло не один, їх декілька, бо... Одна людина не може стільки всього робити одночасно. (Сподіваюсь, Яна на мене не образиться, але ця розповідь буде про Павла, бо... маємо на те поважні причини. Крім участі в гурті "Запаска" він ще й... лідер гурту «Пропала Грамота», поет, кандидат історичних наук, археолог, радіоведучий... Слухали його програми на радіо? То тааак цікаво :) Раджу. (Погугліть Urban World: хроніки взаємопроникнення).   Але зара, здається, Павло з головою занурився у археологію... І, той, хто його знає, не має сумнівів:там відбувається щось грандіозне. І зараз його експедиції потрібна наша спільна та реальна допомога! Дуже коротко (уривки з археологічного звіту за 2016й рік): З червня місяця 2016 року у місті працює Кам’янець-Подільська архітектурно-археологічна експедиція ДП НДЦ ОАСУ ІА НАНУ (керівник к.і.н. Нечитайло П.О.) створена на базі постійнодіючої археологічної експедиції «Кам’янець» (2012-2015 травень). Наукове значення отриманих результатів: - Знайдено сліди першого заселення сучасної площі Польський ринок (IV тис. до н.е) - Встановлено планувальну структуру поселення трипільської культури на території Старого міста (у вигляді концентричних кіл що звужувались до центру). Ці кола складались із житлової забудови, між якими розміщувались виробничі приміщення) - Відкрито першу в Україні металообробну майстерню віком 6 тисяч років. Знахідка розбиває теорію про імпортування міді з Балкан племенами трипільської культури і доводить наявність власних майстерень з переробки та виплавлення міді. - Отримано дані видового складу домашніх та диких тварин, що мешкали в Кам’янці та його околицях 6000 років тому. - Здобуто дані, що допомагають уточнити час заснування Кам’янця-Подільського як міста. Встановлено, що культурний шар з матеріалами середньовічної доби лежить безпосередньо на горизонті трипільської культури (IV тис. до н.е). Найраніші фрагменти кераміки, що можуть мати відношення до ранніх періодів існування Кам’янця-Подільського як міста датуються 2 половиною ХІІІ ст. - Знайдено найраніше кам’яне брукування міської площі в Україні. Мощення Польського ринку із великих вапнякових плит, що лежить між двома горизонтами: рівнем ринкової площі XVI-XVII ст. та бруківкою ХІХ ст. Це перше достовірне кам’яне брукування міської площі в Україні підтверджене як писемними так і археологічними джерелами. - Досліджено унікальну садибу (дім) І половини XVIII століття на Польському ринку. Споруда на кам’яному фундаменті із глинобитними стінами на дерев’яному каркасі. Ідеально збереглись: земляний погріб, цегляна піч, виробнича частина з місцем для плавки металів та обробки кістки. Дім є зразком нетипової для цього історичного періоду будівлі, поява якої була зумовлена важким, післявоєнним станом Кам’янця - З’ясовано важливі аспекти побуту та ремесла стародавнього населення Кам’янця-Подільського. Його ілюструє значна колекція знахідок. За матеріалом виготовлення це наступні категорії: вироби та заготовки з чорного металу (фрагаменти лез та піхов холодної зброї, ядра, гранати, цвяхи, сокири, мотика, вироби та заготовки з кольорового металу (кулі, кулелійки, пластини з орнаментом і без, наперстки, шпильки, кільця, печатки) вироби та заготовки з кістки (насадки та ручки для холодної зброї, гудзики), гончарний посуд, глиняні люльки, фаянсові, напівфаянсові та фарфорові кавові чашки виготовлені в місті Кутахйя та південних провінціях Китаю, раковини каурі, монети, будівельні матеріали (різноманітна цегла, кахлі, білокам’яні блоки). - З’ясовано особливості монетного обігу в Кам’янці-Подільському у XVІІІ ст. Знахідки турецьких та західноєвропейських монет доводять тісні торгівельні зв’язки з Османською імперією. Хронологія монет доволі широка XV-XVІІІ ст. Це показує, що ранні монети не втрачали своєї платоспроможності понад 200 років і ставить під сумнів точність нумізматичного методу датування. - Відкрито важливу сторінку в історії поширення кави та тютюну в Європі. За писемними джерелами, Кам’янець один з перших міст Європи, де з’явились кав’ярні. Тепер – це доведено археологічно, завдяки знахідці колекції турецьких та китайських кавових чашок. Наша колекція є однією з найбільших в Україні. Поширення кави відбувалось одночасно з розповсюдженням тютюну. Попередні наукові результати були представлені співробітниками Кам’янець-Подільської архітектурно-археологічної експедиції на VI-й міжнародній конференції Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника, Міжнародній науковій конференції у м. Винники «Освоєння простору: житло, поселення, регіон», V археологічні читання (м.Меджибіж), Щорічній науковій конференції Національного музею історії України (м.Київ). За матеріалами досліджень вже випущено кілька наукових статей. З результатами досліджень ознайомлені науковці Інституту археології НАН України, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Музею історії м. Києва, Рятівної археологічної служби (м.Львів), керівники та науковці підрозділів ОАСУ ІА НАНУ.       Практичне значення отриманих результатів: 1. Результати досліджень трипільської металообробної майстерні на Польському ринку мають всеукраїнське та міжнародне значення і будуть поширюватись як в вузькопрофільних фахових виданнях так і в підручниках з давньої історії Східної Європи. Це гарантує сотні додаткових згадок Кам’янця-Подільського у науковій, навчальній та популярній літературі. 2. Результати досліджень садиби на Польському Ринку дають уявлення про вигляд та планування значної частини площі Польський Ринок після закінчення турецького періоду і передачі міста під владу Речі Посполитої. 3. Знахідки у садибі турецьких люльок та чашок, польської зброї та шляхетської печатки, українського гончарного посуду вписують дім на Польському ринку у міжнародний контекст, і мають бути використані як підгрунтя для співпраці з Польщею та Туреччиною. 4. Проведені дослідження дозволяють відтворити особливості побуту кам’янчан (деталі одягу, прикрас, посуд, раціон, звички та спосіб життя). 5. Комплекс на Польському ринку (бруківки та садиба), за умов музеєфікації, можуть стати яскравим туристичним об’єктом, що не має аналогів в Україні. 6. Колекція знахідок з садиби І половини XVIII ст. може стати окрасою одного з музеїв міста, або представлена окремо як автономна експозиція. Це багатий, яскравий та непересічний матеріал, що справляє враження на фахівців та людей далеких від археології за сферою зацікавлень. 7. Місто поповнилось ще одним об’єктом історико-культурної спадщини. Було складено технічно-облікову документацію на щойновиявлені об’єкти та зареєстровано в обласному відділі охорони пам’яток історії та культури. 8. Дослідження дозволяють уточнити вік Кам’янця. З’ясовано, що перша планувальна структура на території Польського ринку та перша архітектура з’являється ще 6 000 років тому і належить племенам трипільської культури. Над шаром трипільської культури простежено горизонти: XIII-XIV, XV-XVI, XVII-XVІІІ ст. Більш ранніх слідів заселення чи використанні історичного центру міста не виявлено. Фактично, шар XIII-XIV «лежав» одразу на трипільському горизонті. 9. Отримані матеріали та інформація стали підґрунтям для міжнародних наукових зв’язків і залучення до роботи над історичною спадщиною Кам’янця-Подільського науковців Краківського археологічного музею, Жешувського університету, Познаньського університету, Національного музею історії Франції. 10. Інформацію, здобуту під час досліджень, можна ще довго використовувати для популяризації Кам’янця в мас-медіа, інтернеті, науковій літературі, для налагодження співпраці з фондами, міжнародними установами, партнерами та інвесторами. 11. За матеріалами досліджень готується монографія – «Кава і тютюн в Кам’янці. Каталог люльок та кавових чашок з досліджень площі Польський Ринок у 2016 році». 12. Інформація, отримана в ході досліджень є унікальною базою даних, які можна використовувати в міжнародних зв’язках, туристичній галузі, зацікавленні інвесторів, рекламі міста та міської влади, іміджу Кам’янця-Подільського.   Тут ви можете знайти значно більше документів: https://drive.google.com/file/d/1jx257saPRMkHvD6mpimjpo8AudOTWsag/view https://drive.google.com/file/d/1iBgOPXYHPom4kn_zYNHKfPztIwZ6l3x0/view https://drive.google.com/file/d/1s9OV6lFG2K8kdwKYK0L3t7UnMXht8I5_/view\ https://drive.google.com/uc?id=1s9OV6lFG2K8kdwKYK0L3t7UnMXht8I5_&export=download   UAPORTAL.CZ 
  • Мабуть, всі знають, про нашу любов до гурту Zapaska. Павло Нечитайло  та Яна Шпачинська  Познайомилися і... все. Знаєте це відчуття "мої люди"? :) Яна там - чарівна муза, голос і магія :) А Павло... Ну... В мене враження, що Павло не один, їх декілька, бо... Одна людина не може стільки всього робити одночасно. (Сподіваюсь, Яна на мене не образиться, але ця розповідь буде про Павла, бо... маємо на те поважні причини. Крім участі в гурті "Запаска" він ще й... лідер гурту «Пропала Грамота», поет, кандидат історичних наук, археолог, радіоведучий... Слухали його програми на радіо? То тааак цікаво :) Раджу. (Погугліть Urban World: хроніки взаємопроникнення).   Але зара, здається, Павло з головою занурився у археологію... І, той, хто його знає, не має сумнівів:там відбувається щось грандіозне. І зараз його експедиції потрібна наша спільна та реальна допомога! Дуже коротко (уривки з археологічного звіту за 2016й рік): З червня місяця 2016 року у місті працює Кам’янець-Подільська архітектурно-археологічна експедиція ДП НДЦ ОАСУ ІА НАНУ (керівник к.і.н. Нечитайло П.О.) створена на базі постійнодіючої археологічної експедиції «Кам’янець» (2012-2015 травень). Наукове значення отриманих результатів: - Знайдено сліди першого заселення сучасної площі Польський ринок (IV тис. до н.е) - Встановлено планувальну структуру поселення трипільської культури на території Старого міста (у вигляді концентричних кіл що звужувались до центру). Ці кола складались із житлової забудови, між якими розміщувались виробничі приміщення) - Відкрито першу в Україні металообробну майстерню віком 6 тисяч років. Знахідка розбиває теорію про імпортування міді з Балкан племенами трипільської культури і доводить наявність власних майстерень з переробки та виплавлення міді. - Отримано дані видового складу домашніх та диких тварин, що мешкали в Кам’янці та його околицях 6000 років тому. - Здобуто дані, що допомагають уточнити час заснування Кам’янця-Подільського як міста. Встановлено, що культурний шар з матеріалами середньовічної доби лежить безпосередньо на горизонті трипільської культури (IV тис. до н.е). Найраніші фрагменти кераміки, що можуть мати відношення до ранніх періодів існування Кам’янця-Подільського як міста датуються 2 половиною ХІІІ ст. - Знайдено найраніше кам’яне брукування міської площі в Україні. Мощення Польського ринку із великих вапнякових плит, що лежить між двома горизонтами: рівнем ринкової площі XVI-XVII ст. та бруківкою ХІХ ст. Це перше достовірне кам’яне брукування міської площі в Україні підтверджене як писемними так і археологічними джерелами. - Досліджено унікальну садибу (дім) І половини XVIII століття на Польському ринку. Споруда на кам’яному фундаменті із глинобитними стінами на дерев’яному каркасі. Ідеально збереглись: земляний погріб, цегляна піч, виробнича частина з місцем для плавки металів та обробки кістки. Дім є зразком нетипової для цього історичного періоду будівлі, поява якої була зумовлена важким, післявоєнним станом Кам’янця - З’ясовано важливі аспекти побуту та ремесла стародавнього населення Кам’янця-Подільського. Його ілюструє значна колекція знахідок. За матеріалом виготовлення це наступні категорії: вироби та заготовки з чорного металу (фрагаменти лез та піхов холодної зброї, ядра, гранати, цвяхи, сокири, мотика, вироби та заготовки з кольорового металу (кулі, кулелійки, пластини з орнаментом і без, наперстки, шпильки, кільця, печатки) вироби та заготовки з кістки (насадки та ручки для холодної зброї, гудзики), гончарний посуд, глиняні люльки, фаянсові, напівфаянсові та фарфорові кавові чашки виготовлені в місті Кутахйя та південних провінціях Китаю, раковини каурі, монети, будівельні матеріали (різноманітна цегла, кахлі, білокам’яні блоки). - З’ясовано особливості монетного обігу в Кам’янці-Подільському у XVІІІ ст. Знахідки турецьких та західноєвропейських монет доводять тісні торгівельні зв’язки з Османською імперією. Хронологія монет доволі широка XV-XVІІІ ст. Це показує, що ранні монети не втрачали своєї платоспроможності понад 200 років і ставить під сумнів точність нумізматичного методу датування. - Відкрито важливу сторінку в історії поширення кави та тютюну в Європі. За писемними джерелами, Кам’янець один з перших міст Європи, де з’явились кав’ярні. Тепер – це доведено археологічно, завдяки знахідці колекції турецьких та китайських кавових чашок. Наша колекція є однією з найбільших в Україні. Поширення кави відбувалось одночасно з розповсюдженням тютюну. Попередні наукові результати були представлені співробітниками Кам’янець-Подільської архітектурно-археологічної експедиції на VI-й міжнародній конференції Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника, Міжнародній науковій конференції у м. Винники «Освоєння простору: житло, поселення, регіон», V археологічні читання (м.Меджибіж), Щорічній науковій конференції Національного музею історії України (м.Київ). За матеріалами досліджень вже випущено кілька наукових статей. З результатами досліджень ознайомлені науковці Інституту археології НАН України, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Музею історії м. Києва, Рятівної археологічної служби (м.Львів), керівники та науковці підрозділів ОАСУ ІА НАНУ.       Практичне значення отриманих результатів: 1. Результати досліджень трипільської металообробної майстерні на Польському ринку мають всеукраїнське та міжнародне значення і будуть поширюватись як в вузькопрофільних фахових виданнях так і в підручниках з давньої історії Східної Європи. Це гарантує сотні додаткових згадок Кам’янця-Подільського у науковій, навчальній та популярній літературі. 2. Результати досліджень садиби на Польському Ринку дають уявлення про вигляд та планування значної частини площі Польський Ринок після закінчення турецького періоду і передачі міста під владу Речі Посполитої. 3. Знахідки у садибі турецьких люльок та чашок, польської зброї та шляхетської печатки, українського гончарного посуду вписують дім на Польському ринку у міжнародний контекст, і мають бути використані як підгрунтя для співпраці з Польщею та Туреччиною. 4. Проведені дослідження дозволяють відтворити особливості побуту кам’янчан (деталі одягу, прикрас, посуд, раціон, звички та спосіб життя). 5. Комплекс на Польському ринку (бруківки та садиба), за умов музеєфікації, можуть стати яскравим туристичним об’єктом, що не має аналогів в Україні. 6. Колекція знахідок з садиби І половини XVIII ст. може стати окрасою одного з музеїв міста, або представлена окремо як автономна експозиція. Це багатий, яскравий та непересічний матеріал, що справляє враження на фахівців та людей далеких від археології за сферою зацікавлень. 7. Місто поповнилось ще одним об’єктом історико-культурної спадщини. Було складено технічно-облікову документацію на щойновиявлені об’єкти та зареєстровано в обласному відділі охорони пам’яток історії та культури. 8. Дослідження дозволяють уточнити вік Кам’янця. З’ясовано, що перша планувальна структура на території Польського ринку та перша архітектура з’являється ще 6 000 років тому і належить племенам трипільської культури. Над шаром трипільської культури простежено горизонти: XIII-XIV, XV-XVI, XVII-XVІІІ ст. Більш ранніх слідів заселення чи використанні історичного центру міста не виявлено. Фактично, шар XIII-XIV «лежав» одразу на трипільському горизонті. 9. Отримані матеріали та інформація стали підґрунтям для міжнародних наукових зв’язків і залучення до роботи над історичною спадщиною Кам’янця-Подільського науковців Краківського археологічного музею, Жешувського університету, Познаньського університету, Національного музею історії Франції. 10. Інформацію, здобуту під час досліджень, можна ще довго використовувати для популяризації Кам’янця в мас-медіа, інтернеті, науковій літературі, для налагодження співпраці з фондами, міжнародними установами, партнерами та інвесторами. 11. За матеріалами досліджень готується монографія – «Кава і тютюн в Кам’янці. Каталог люльок та кавових чашок з досліджень площі Польський Ринок у 2016 році». 12. Інформація, отримана в ході досліджень є унікальною базою даних, які можна використовувати в міжнародних зв’язках, туристичній галузі, зацікавленні інвесторів, рекламі міста та міської влади, іміджу Кам’янця-Подільського.   Тут ви можете знайти значно більше документів: https://drive.google.com/file/d/1jx257saPRMkHvD6mpimjpo8AudOTWsag/view https://drive.google.com/file/d/1iBgOPXYHPom4kn_zYNHKfPztIwZ6l3x0/view https://drive.google.com/file/d/1s9OV6lFG2K8kdwKYK0L3t7UnMXht8I5_/view\ https://drive.google.com/uc?id=1s9OV6lFG2K8kdwKYK0L3t7UnMXht8I5_&export=download   UAPORTAL.CZ 
    Nov 27, 2017 667