View By Date

Tags

Statistics

  • 440
    Blogs
  • 36
    Active Bloggers
Трохи історії: 6 blogs
  • 27 Feb 2018
    У монастирі Діви Марії Сніжної в центрі Праги 26 лютого відкрився фотопроект «Шляхи до свободи», в рамках якого була представлена виставка «Громадяни Підкарпатської Русі в боротьбі за свободу Чехословаччини 1938 – 1945 років». Світлини знайомлять відвідувачів із Закарпатською Україною часів Другої світової війни та приєднанням цього регіону до СРСР у 1945 році. Експозиція розповідає про боротьбу закарпатців проти нацизму, коли регіон входив до складу міжвоєнної Чехословаччини. Документи та фотографії свідчать, як закарпатські українці воювали в лавах чехословацької армії, а потім були піддані репресіям з боку радянської каральної системи. «Чеське суспільство має якесь уявлення про Закарпатську Русь (Закарпаття), але воно не сильно ознайомлене з участю закарпатців в лавах чехословацьких збройних формувань, тому ця виставка може заповнити прогалини», – сказав Радіо Свобода чеський військовий історик Їржі Плахі. Виставка також нагадує про переслідування чехословацьких військових у повоєнні роки, після встановлення в Чехословаччині комуністичного режиму. Йдеться і про першого президента міжвоєнної Чехословаччини Томаша Масарика, який симпатизував Україні та підтримував українську громаду у Чехословаччині. Повідомляє: Радіо Свобода 
  • У монастирі Діви Марії Сніжної в центрі Праги 26 лютого відкрився фотопроект «Шляхи до свободи», в рамках якого була представлена виставка «Громадяни Підкарпатської Русі в боротьбі за свободу Чехословаччини 1938 – 1945 років». Світлини знайомлять відвідувачів із Закарпатською Україною часів Другої світової війни та приєднанням цього регіону до СРСР у 1945 році. Експозиція розповідає про боротьбу закарпатців проти нацизму, коли регіон входив до складу міжвоєнної Чехословаччини. Документи та фотографії свідчать, як закарпатські українці воювали в лавах чехословацької армії, а потім були піддані репресіям з боку радянської каральної системи. «Чеське суспільство має якесь уявлення про Закарпатську Русь (Закарпаття), але воно не сильно ознайомлене з участю закарпатців в лавах чехословацьких збройних формувань, тому ця виставка може заповнити прогалини», – сказав Радіо Свобода чеський військовий історик Їржі Плахі. Виставка також нагадує про переслідування чехословацьких військових у повоєнні роки, після встановлення в Чехословаччині комуністичного режиму. Йдеться і про першого президента міжвоєнної Чехословаччини Томаша Масарика, який симпатизував Україні та підтримував українську громаду у Чехословаччині. Повідомляє: Радіо Свобода 
    Feb 27, 2018 569
  • 17 May 2018
    Прага – Зусилля посольства та української громади в Чехії дали результат. Міська рада Праги схвалила рішення назвати новий пішохідний міст через річку Ботіч, яка є притокою Влтави, у Празькому районі Вршовіце на честь українського дисидента та борця за свободу Василя Макуха. 5 листопада 1968 року В.Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. Символічно, що Прага прийняла це рішення у рік 50-х роковин Празької весни та трагічних подій серпня 1968 року. Також символічно, що прямо від цього мосту бере свій початок вулиця Українська у Празі. Віднині чимдалі більше чехів, почувши, що проходять мостом Василя Макуха, дізнаються про цього українського героя, який пожертвував своїм життям заради їхньої свободи. Дякую всім, хто доклав зусиль заради того, щоб це рішення стало реальністю,- повідомив на совї стрічці у фейсбук Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс    Перший українець, що вчинив самоспалення проти влади СРСР 5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Його називали "живим смолоскипом" він пробіг вулицею, закликаючи земляків до боротьби за незалежну, вільну Україну та за незалежну і вільну від окупантів Чехословаччину.  Василь Макух Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні. В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 році його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах. На волю вийшов у 1956 році, але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб. Плакат російською мовою «Окупанти, йдіть додому!» на вулиці чеського міста Плзень у день вторгнення в Чехословаччину військ країн Варшавського договору, 21 серпня 1968 року Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України». Василь Макух із дружиною Лідією Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 року, коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва. 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!» Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.   Радянські солдати намагаються загасити палаючий танк, підпалений протестувальниками біля будівлі Чехословацького радіо в Празі, 21 серпня 1968 року Його вогонь палає й досі Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 року він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.  Фотогалерея: 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини. «Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. 14 листопада – день народження Василя Макуха, йому б виповнилося 90 років. Рік тому група чеських активістів виступила з ініціативою присвоїти одній з празьких вулиць ім’я Василя Макуха. Однак, як зазначив у розмові з Радіо Свобода працівник Інституту з вивчення тоталітарних режимів ​Павел Риячек, «ініціативна група нас не контактувала». Меморіальна дошка Василю Макуху. Київ, Хрещатик 27, січень 2017 року «Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха», – зазначив Павел Риячек. А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику. За інформацією Радіо Свобода    До дня загибелі Василя Макуха (05.11.1968). ІскраНа диво, цього вечора метро не було переповнене. Можливо, тому що кияни вже залишили столицю Радянської України напередодні Жовтневих свят. Лариса із задоволенням сіла на місце, що звільнилося. Настрій у неї був чудовий, і не лише через вихідні, що наближалися. Справжня причина в неї на колінах. Велика картонна коробка з новенькими румунськими чобітками. Вони були такі чудові, що Лариса аж сама собі заздрила. Коричневі, замшеві, з високими до колін халявами — вони варті були тих кількох годин у черзі. Тих переживань, що їй «знову не вистачить», що «останню пару знову заберуть перед носом», що доведеться й цю зиму доношувати старі чоботи львівського «Прогресу» з вічно поламаними замками.Звістка, що в ЦУМі на Хрешатику «викинули» румунські чоботи, вимела з їхньої контори, напевно, весь жіночий колектив. І коли Лариса добігла до ЦУМу, зрозуміла — не лише їхньої контори. Черга тяглася довгим хвостом від входу і здавалася безкінечною. Вона побачила її, як тільки вийшла на Хрещатик з боку Бесарабки. Серце її геть упало: «Точно не вистачить», — і підтюпцем побігла до магазину. Дорогою зіткнулася з якимось дивним чоловіком. Він вискочив з одного з під’їздів і біг так, ніби теж нічого не бачив, тому й зачепив її, що так поспішала в бік черги. Чоловік був дуже збуджений, схоже, п’яний. Щось вигукував, тримаючи в руках якісь папірці. Коли вони зіткнулися, Лариса відчула, що від нього тхне, але не алкоголем, а бензином. Їхні погляди перетнулися. «Дивні очі, таких у п’яниць не буває», — мимохідь подумала. Чоловік ніби намагався щось сказати їй, щось сунув у руки, але Лариса лише додала темпу. Ще бракувало, щоб вона втратила шанс купити чудові чоботи.Саме стоячи в черзі, вона почула, що якийсь божевільний кілька хвилин тому підпалив себе, обливши бензином, і напевно помер. Тема лише на мить викликала жваве зацікавлення у жінок. Бо коли хтось прошепотів, що на місце прибули не лише міліціонери, але й «люди в цивільному», розмови швидко повернулися до того звичних тем: хто, що, де і як дістав. Лише тепер, сидячи у метро, Лариса усвідомила, що той божевільний, який спалив себе, коли вона була в магазині, — напевно, той самий, з яким вона зіткнулася. Їй стало не по собі. Це значить, що вона бачила того чоловіка за кілька хвилин до смерті — самогубства, самоспалення чи що воно там було. Пригадала, як він щось намагався їй сказати. Може, якби вона вислухала його, цього не сталося б? Може, вона могла б спинити цього п’яницю перед таким необачним кроком? Та ні, не був він п’яницею — не буває таких очей у п’яниць. Але вона тоді думала лише про чоботи, що зараз лежать у неї на колінах. А того чоловіка нині хтось не дочекається вдома. Хто він? Навіщо це зробив? Вона могла це зрозуміти, але не спинилася почути його.«Ще були якісь папірці в нього в руках», — промайнула думка. Лариса сунула руку в кишеню й намацала зім’ятий папірець. Тремтячими пальцями витягла та розправила на картонній коробці. Почала читати й похолола. Швидко кинула оком, чи бува хтось не заглядає в записку. Але в напівпорожньому вечірньому вагоні вона нікого не цікавила. Продовжила читати — про «Празьку весну», придушену радянськими танками, про поневолену комуністами Україну, про боротьбу за свободу. Чоловік писав, що спалює себе, щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну. Текст закінчувався підписом — «Василь Макух, українець, політв’язень». Ларису пройняв жах. Не те, щоб вона нічого цього взагалі не знала — і про події цього літа в Чехословаччині, і про борців за вільну Україну (їх називали дисидентами) вона краєм вуха чула. Про перше часом говорили в тих же чергах, де стояли перелякані жінки відправлених до Праги. Про друге розповідали по радіо, яке по ночах слухав її батько. Він попереджав, аби Лариса десь на роботі бува про це не обмовилася. Хоча вона й так розуміла, що про таке краще мовчати. Навіть попри те, що ці «ворожі голоси» під завивання радянських глушників слухали в багатьох квартирах. Але з усіх цих радіопередач із-за кордону складалося враження, що те все відбувається десь дуже далеко. Радянська ж преса взагалі запевняла, що то все вигадки «клятих імперіалістів». А тут Лариса усвідомила: ні, все це відбувається в тому ж світі, в якому вона живе, де ось вже третій рік після інституту щодня ходить на обридлу роботу, де годинами стоїть у чергах у гонитві за дефіцитом. Виявляється, серед людей, з якими вона щоденно перетинається, є ті, кому бракує не лише масла чи чобіт, але й свободи. Виявляється, здатні на вчинки можуть жити й у цей сірий, як їй здавалося, абсолютно безликий і нецікавий час. Не просто жити — вони можуть горіти, бути іскрою, яка прагне запалити інших.«Іскра», — зачепилася думкою за це слово і згадала дивний погляд того невідомого чоловіка. Та ні, вже відомого — Василя Макуха. Тепер вона пам’ятатиме це ім’я.Встаючи, Лариса акуратно склала пропахлий бензином папірець і заховала в сумочку. Розуміла, що буде, якщо його знайдуть, але не могла й допустити думки, щоб його викинути чи знищити.Потяг зупинився. Лариса вискочила з вагона й рушила до виходу. Самотня коробка з новими чобітьми поїхала далі. Із книги «(Не)історичні миті». Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. UAPORTAL.CZ  
  • Прага – Зусилля посольства та української громади в Чехії дали результат. Міська рада Праги схвалила рішення назвати новий пішохідний міст через річку Ботіч, яка є притокою Влтави, у Празькому районі Вршовіце на честь українського дисидента та борця за свободу Василя Макуха. 5 листопада 1968 року В.Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. Символічно, що Прага прийняла це рішення у рік 50-х роковин Празької весни та трагічних подій серпня 1968 року. Також символічно, що прямо від цього мосту бере свій початок вулиця Українська у Празі. Віднині чимдалі більше чехів, почувши, що проходять мостом Василя Макуха, дізнаються про цього українського героя, який пожертвував своїм життям заради їхньої свободи. Дякую всім, хто доклав зусиль заради того, щоб це рішення стало реальністю,- повідомив на совї стрічці у фейсбук Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс    Перший українець, що вчинив самоспалення проти влади СРСР 5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Його називали "живим смолоскипом" він пробіг вулицею, закликаючи земляків до боротьби за незалежну, вільну Україну та за незалежну і вільну від окупантів Чехословаччину.  Василь Макух Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні. В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 році його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах. На волю вийшов у 1956 році, але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб. Плакат російською мовою «Окупанти, йдіть додому!» на вулиці чеського міста Плзень у день вторгнення в Чехословаччину військ країн Варшавського договору, 21 серпня 1968 року Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України». Василь Макух із дружиною Лідією Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 року, коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва. 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!» Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.   Радянські солдати намагаються загасити палаючий танк, підпалений протестувальниками біля будівлі Чехословацького радіо в Празі, 21 серпня 1968 року Його вогонь палає й досі Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 року він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.  Фотогалерея: 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини. «Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. 14 листопада – день народження Василя Макуха, йому б виповнилося 90 років. Рік тому група чеських активістів виступила з ініціативою присвоїти одній з празьких вулиць ім’я Василя Макуха. Однак, як зазначив у розмові з Радіо Свобода працівник Інституту з вивчення тоталітарних режимів ​Павел Риячек, «ініціативна група нас не контактувала». Меморіальна дошка Василю Макуху. Київ, Хрещатик 27, січень 2017 року «Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха», – зазначив Павел Риячек. А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику. За інформацією Радіо Свобода    До дня загибелі Василя Макуха (05.11.1968). ІскраНа диво, цього вечора метро не було переповнене. Можливо, тому що кияни вже залишили столицю Радянської України напередодні Жовтневих свят. Лариса із задоволенням сіла на місце, що звільнилося. Настрій у неї був чудовий, і не лише через вихідні, що наближалися. Справжня причина в неї на колінах. Велика картонна коробка з новенькими румунськими чобітками. Вони були такі чудові, що Лариса аж сама собі заздрила. Коричневі, замшеві, з високими до колін халявами — вони варті були тих кількох годин у черзі. Тих переживань, що їй «знову не вистачить», що «останню пару знову заберуть перед носом», що доведеться й цю зиму доношувати старі чоботи львівського «Прогресу» з вічно поламаними замками.Звістка, що в ЦУМі на Хрешатику «викинули» румунські чоботи, вимела з їхньої контори, напевно, весь жіночий колектив. І коли Лариса добігла до ЦУМу, зрозуміла — не лише їхньої контори. Черга тяглася довгим хвостом від входу і здавалася безкінечною. Вона побачила її, як тільки вийшла на Хрещатик з боку Бесарабки. Серце її геть упало: «Точно не вистачить», — і підтюпцем побігла до магазину. Дорогою зіткнулася з якимось дивним чоловіком. Він вискочив з одного з під’їздів і біг так, ніби теж нічого не бачив, тому й зачепив її, що так поспішала в бік черги. Чоловік був дуже збуджений, схоже, п’яний. Щось вигукував, тримаючи в руках якісь папірці. Коли вони зіткнулися, Лариса відчула, що від нього тхне, але не алкоголем, а бензином. Їхні погляди перетнулися. «Дивні очі, таких у п’яниць не буває», — мимохідь подумала. Чоловік ніби намагався щось сказати їй, щось сунув у руки, але Лариса лише додала темпу. Ще бракувало, щоб вона втратила шанс купити чудові чоботи.Саме стоячи в черзі, вона почула, що якийсь божевільний кілька хвилин тому підпалив себе, обливши бензином, і напевно помер. Тема лише на мить викликала жваве зацікавлення у жінок. Бо коли хтось прошепотів, що на місце прибули не лише міліціонери, але й «люди в цивільному», розмови швидко повернулися до того звичних тем: хто, що, де і як дістав. Лише тепер, сидячи у метро, Лариса усвідомила, що той божевільний, який спалив себе, коли вона була в магазині, — напевно, той самий, з яким вона зіткнулася. Їй стало не по собі. Це значить, що вона бачила того чоловіка за кілька хвилин до смерті — самогубства, самоспалення чи що воно там було. Пригадала, як він щось намагався їй сказати. Може, якби вона вислухала його, цього не сталося б? Може, вона могла б спинити цього п’яницю перед таким необачним кроком? Та ні, не був він п’яницею — не буває таких очей у п’яниць. Але вона тоді думала лише про чоботи, що зараз лежать у неї на колінах. А того чоловіка нині хтось не дочекається вдома. Хто він? Навіщо це зробив? Вона могла це зрозуміти, але не спинилася почути його.«Ще були якісь папірці в нього в руках», — промайнула думка. Лариса сунула руку в кишеню й намацала зім’ятий папірець. Тремтячими пальцями витягла та розправила на картонній коробці. Почала читати й похолола. Швидко кинула оком, чи бува хтось не заглядає в записку. Але в напівпорожньому вечірньому вагоні вона нікого не цікавила. Продовжила читати — про «Празьку весну», придушену радянськими танками, про поневолену комуністами Україну, про боротьбу за свободу. Чоловік писав, що спалює себе, щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну. Текст закінчувався підписом — «Василь Макух, українець, політв’язень». Ларису пройняв жах. Не те, щоб вона нічого цього взагалі не знала — і про події цього літа в Чехословаччині, і про борців за вільну Україну (їх називали дисидентами) вона краєм вуха чула. Про перше часом говорили в тих же чергах, де стояли перелякані жінки відправлених до Праги. Про друге розповідали по радіо, яке по ночах слухав її батько. Він попереджав, аби Лариса десь на роботі бува про це не обмовилася. Хоча вона й так розуміла, що про таке краще мовчати. Навіть попри те, що ці «ворожі голоси» під завивання радянських глушників слухали в багатьох квартирах. Але з усіх цих радіопередач із-за кордону складалося враження, що те все відбувається десь дуже далеко. Радянська ж преса взагалі запевняла, що то все вигадки «клятих імперіалістів». А тут Лариса усвідомила: ні, все це відбувається в тому ж світі, в якому вона живе, де ось вже третій рік після інституту щодня ходить на обридлу роботу, де годинами стоїть у чергах у гонитві за дефіцитом. Виявляється, серед людей, з якими вона щоденно перетинається, є ті, кому бракує не лише масла чи чобіт, але й свободи. Виявляється, здатні на вчинки можуть жити й у цей сірий, як їй здавалося, абсолютно безликий і нецікавий час. Не просто жити — вони можуть горіти, бути іскрою, яка прагне запалити інших.«Іскра», — зачепилася думкою за це слово і згадала дивний погляд того невідомого чоловіка. Та ні, вже відомого — Василя Макуха. Тепер вона пам’ятатиме це ім’я.Встаючи, Лариса акуратно склала пропахлий бензином папірець і заховала в сумочку. Розуміла, що буде, якщо його знайдуть, але не могла й допустити думки, щоб його викинути чи знищити.Потяг зупинився. Лариса вискочила з вагона й рушила до виходу. Самотня коробка з новими чобітьми поїхала далі. Із книги «(Не)історичні миті». Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. UAPORTAL.CZ  
    May 17, 2018 3254
  • 27 Mar 2017
    Минає березень – місяць 100-ліття Української Центральної Ради (УЦР) – головного представницького, а згодом керівного органу Української Народної Республіки. Серед її найважливіших кроків – чотири Універсали (10 червня 1917 року, 3 липня 1917 року, 10 листопада 1917 року, 24 січня 1918 року), якими Україна задекларувала свій шлях до незалежності й свободи. Та після поразки визвольних змагань репресії більшовицького режиму в Україні надовго перервали ці шляхетні зусилля її громадян, розправи над членами УЦР і нині вражають своєю жорстокістю. Доля членів УЦР – велика і складна тема в історії України, багато нового відкрив для нас історик Сергій Білокінь. Сьогодні вже відомо, що доля великої більшості з тих, хто, після поразки у тодішніх національно-визвольних змаганнях, залишився вдома, на рідній землі, склалась трагічно, з ними режим розправився тупо і немилосердно. Ось лише кілька видатних осіб із сотень членів УЦР: інженер Микола Чечель – розстріляний (9 січня 1937 року), генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник – розстріляний (20 жовтня 1930 року), письменник, режисер, театрознавець Микола Вороний – розстріляний (7 червня 1938 року), дипломат і правник Микола Левитський – розстріляний (9 червня 1939 року), економіст Василь Мазуренко – розстріляний (в 1937 році). Члени УЦР, які виїхали на Захід після приходу до влади більшовиків, перебуваючи далеко від дому, активно продовжували національно-визвольну боротьбу. Вони прокладали українським біженцям дорогу до освіти, видавали книжки, навчали історії й рідній мові. Серед країн, які на початку 1920-х років прийняли найбільше, понад 20 тисяч українських емігрантів, була демократична Чехословаччина Томаша Масарика. Найактивніше українське життя розгорнулось у Празі й недалекому від столиці курортному місті Подєбради. Для багатьох з емігрантів чеські землі стали надовго не тільки другим домом, а й місцем останнього притулку. Із Україною у серці Саме члени Української Центральної Ради значною мірою очолили, задали високий духовний й інтелектуальний вимір життю і праці української еміграції на чеських землях. Був серед них Дмитро Антонович – історик мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі, організатор наукового і культурного життя українців за кордоном, меценат. Дмитро Антонович стояв біля витоків Українського вільного університету (у 1921 році) – однієї з найавторитетніших українських високих шкіл в Європі, яка працює й нині. У складних умовах еміграційного життя вже в 1922 році він заснував у Празі Українську студію пластичного мистецтва, яку чехи назвали коротко «Українська академія» і в якій разом з українцями захоплено навчались мистецькому ремеслу. З ініціативи Дмитра Антоновича у Празі в 1925 році був заснований Музей визвольної боротьби України. По крихтах формував він унікальні архіви з історії української державності, дипломатії й війська, заснував збірку образотворчого мистецтва, бібліотеку. При цьому він часто вкладав власні кошти для підтримки роботи музею та інших українських установ. Дмитро Антонович помер 12 жовтня 1945 року в Празі, похований на міському цвинтарі в місті Подєбради. Перед смертю просив, щоб на похороні не було ні квітів, ні гучних промов, просив тільки, щоб заспівали українські пісні. Заповіт не був виконаний, через острах перед переслідуваннями радянських органів СМЕРШу, які тривали в цей час, на похорон, крім дружини, прийшли тільки двоє осіб. Серед найвідоміших в українській громаді в Празі був видавець і меценат, член УЦР Євген Чикаленко. Це йому належить відоме гасло «Легко любити Україну до глибини душі, треба полюбити її й до глибини своєї кишені». На початку 1920-х років він заснував свій фонд допомоги емігрантам, а також із завзяттям працював над українською лісотехнічною термінологією, видавав словники. На похорон Євгена Чикаленка 20 червня 1929 року прийшло багато відомих українців – Дмитро Антонович, Максим Славінський, Олександр Шульгин, багато інших, урна з його прахом укладена в колумбарії на міському цвинтарі в Подєбрадах, нині майже забута. Так само в колумбарії укладений прах ще двох членів УЦР – директора департаменту народної освіти, інженера і дипломата, викладача Української господарської академії в Подєбрадах Олександра Вілінського і його дружини, письменниці, голови літературної секції Міністерства культури уряду УНР Валерії О’Коннор-Вілінської. Обоє багато писали й видавали книжки, перекладали, та життя на чужині було понад сили. Наприкінці 1928 року несподівано помер Олександр Вілінський, не витримавши самоти, і в тузі за чоловіком два роки пізніше добровільно пішла з життя Валерія О’Коннор Вілінська. «На еміграції» – так називається остання, з автобіографічними елементами і надзвичайно точними заувагами, книжка Валерії О’Коннор-Вілінської, присвячена початкам української дипломатії й її головним героям – першим посольствам і першим дипломатам. Твір, написаний у 1927 році, потім надовго, на майже на 80 років був втрачений. Рукопис у 31 зошиті виявив в бібліотеці Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві тодішній генеральний консул України у Кракові Олександр Медовников. Завдяки цьому і за підтримки письменника Романа Лубківського у 2005 році праця «На еміграції» вперше побачила світ. Так книжка «Мімози», як ласкаво звертався до Валерії О’Коннор-Вілінської історик Володимир Антонович, з далекої чужини повернулась додому, в Україну. На цвинтарі в місті Мельник знайшов останній притулок харизматичний полтавчанин, письменник і видавець, член УЦР Василь Королів-Старий. Він запам’ятався сучасникам своїми книжечками для дітей, а також книжкою «Згадками про мою смерть», яку дописав за день до смерті. Твір є унікальним свідоцтвом щоденного життя українців на еміграції в Польщі й Чехословаччині, написаний з певною іронією й потребою знайти однодумців. Є в книжці такі рядки: «Було тяжко, та ми таки ще тримались». І справді тримались мужньо, всупереч обставинам Королів-Старий, щоб ширити добре ім’я України у світі, ініціював видання чеською мовою книжечки «Пізнаймо Україну». Також малював, створив серію листівок «Українська жіноча ноша», перекладав з чеської. Його не стало 11 грудня 1943 року, його дружина, також письменниця Наталена Королева померла 1 листопада 1966 року, похована поруч із чоловіком на міському цвинтарі місті Мельник. Це місто розташоване всього в 50 кілометрах від Праги, але дуже далеко від Полтави. Цю відстань Королів-Старий не здолав, та передусім не здолав він свій бій з часом. Полтавчанин, який жив для України, осиротів, могилу його вже й не знайти. Жорсткою була розправа над членом УЦР Максимом Славінським – письменником, близьким приятелем Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне. Максим Славінський був першим послом УНР у Чехословаччині. 27 травня 1945 року, коли світ радів першим дням миру, Максима Славінського в Празі, незважаючи на вік – 78 років (найстарший серед репресованих українців), арештував радянський СМЕРШ. Правда, до Сибіру Славінський не доїхав, 23 листопада 1945 року загинув від тортур в Лук’янівській тюрмі Києва. У Празі на Ольшанському цвинтарі є його символічна могила in memoriam – на пам’ять. Подібна доля спіткала й видатного демографа, викладача Української господарської академії в Подєбрадах, члена УЦР Валентина Садовського. 12 травня 1945 року за «роботу, ворожу СРСР», як зазначено в документах слідства, його у Празі схопив СМЕРШ, після страшних поневірянь по київських тюрмах 24 листопада 1947 року Садовського не стало. На відомому празькому Ольшанському цвинтарі знайшли своє останнє пристанище й інші члени УЦР: одна з найактивніших членів української жіночої громади в Празі Зінаїда Мірна, також Софія Русова, завдяки зусиллям якої у Празі побачило світ перше нецензуроване видання «Кобзаря». Тут поховані також члени УЦР – правник, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866–1933), історик і дипломат Сергій Шелухін (1864–1938), вчений-геолог, професор Київського університету Федір Швець (1882–1940), геолог, підполковник армії УНР Арсен Чернявський (1898–1944), дипломат, міністр пошти і телеграфу, голова делегації УНР на мирній конференції в Парижі (січень-серпень 1919 року) Григорій Сидоренко (1874–1924). А неподалік Праги на кладовищі містечка Ржевніце похований член УЦР, дипломат і поет, голова Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал (1882–932). Звичайно, це не повний перелік членів УЦР, доля яких нерозривно пов’язана з чеськими землям. Його можна доповнити іменами багатьох відомих українців, які жили і працювали в Чехословаччині протягом міжвоєнних десятиліть, та потім через небезпеку від радянських репресивних органів були змушені мігрувати далі на Захід. Серед них, наприклад, знаний в цілому світі український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880–1953), письменник і педагог, один з організаторів українського війська Никифір Григоріїв (1883–1953) чи економіст і кооператор, голова уряду УНР Борис Мартос (1879 –1977). До 100-ліття Української Центральної Ради згадка про її членів, доля яких невіддільна від історії української еміграції, звернена передусім до України. Далеко від рідного дому вони, як зауважив Максим Славінський, «заховали в серці Україну». Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Оксана Пеленська Радіо Свобода
  • Минає березень – місяць 100-ліття Української Центральної Ради (УЦР) – головного представницького, а згодом керівного органу Української Народної Республіки. Серед її найважливіших кроків – чотири Універсали (10 червня 1917 року, 3 липня 1917 року, 10 листопада 1917 року, 24 січня 1918 року), якими Україна задекларувала свій шлях до незалежності й свободи. Та після поразки визвольних змагань репресії більшовицького режиму в Україні надовго перервали ці шляхетні зусилля її громадян, розправи над членами УЦР і нині вражають своєю жорстокістю. Доля членів УЦР – велика і складна тема в історії України, багато нового відкрив для нас історик Сергій Білокінь. Сьогодні вже відомо, що доля великої більшості з тих, хто, після поразки у тодішніх національно-визвольних змаганнях, залишився вдома, на рідній землі, склалась трагічно, з ними режим розправився тупо і немилосердно. Ось лише кілька видатних осіб із сотень членів УЦР: інженер Микола Чечель – розстріляний (9 січня 1937 року), генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник – розстріляний (20 жовтня 1930 року), письменник, режисер, театрознавець Микола Вороний – розстріляний (7 червня 1938 року), дипломат і правник Микола Левитський – розстріляний (9 червня 1939 року), економіст Василь Мазуренко – розстріляний (в 1937 році). Члени УЦР, які виїхали на Захід після приходу до влади більшовиків, перебуваючи далеко від дому, активно продовжували національно-визвольну боротьбу. Вони прокладали українським біженцям дорогу до освіти, видавали книжки, навчали історії й рідній мові. Серед країн, які на початку 1920-х років прийняли найбільше, понад 20 тисяч українських емігрантів, була демократична Чехословаччина Томаша Масарика. Найактивніше українське життя розгорнулось у Празі й недалекому від столиці курортному місті Подєбради. Для багатьох з емігрантів чеські землі стали надовго не тільки другим домом, а й місцем останнього притулку. Із Україною у серці Саме члени Української Центральної Ради значною мірою очолили, задали високий духовний й інтелектуальний вимір життю і праці української еміграції на чеських землях. Був серед них Дмитро Антонович – історик мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі, організатор наукового і культурного життя українців за кордоном, меценат. Дмитро Антонович стояв біля витоків Українського вільного університету (у 1921 році) – однієї з найавторитетніших українських високих шкіл в Європі, яка працює й нині. У складних умовах еміграційного життя вже в 1922 році він заснував у Празі Українську студію пластичного мистецтва, яку чехи назвали коротко «Українська академія» і в якій разом з українцями захоплено навчались мистецькому ремеслу. З ініціативи Дмитра Антоновича у Празі в 1925 році був заснований Музей визвольної боротьби України. По крихтах формував він унікальні архіви з історії української державності, дипломатії й війська, заснував збірку образотворчого мистецтва, бібліотеку. При цьому він часто вкладав власні кошти для підтримки роботи музею та інших українських установ. Дмитро Антонович помер 12 жовтня 1945 року в Празі, похований на міському цвинтарі в місті Подєбради. Перед смертю просив, щоб на похороні не було ні квітів, ні гучних промов, просив тільки, щоб заспівали українські пісні. Заповіт не був виконаний, через острах перед переслідуваннями радянських органів СМЕРШу, які тривали в цей час, на похорон, крім дружини, прийшли тільки двоє осіб. Серед найвідоміших в українській громаді в Празі був видавець і меценат, член УЦР Євген Чикаленко. Це йому належить відоме гасло «Легко любити Україну до глибини душі, треба полюбити її й до глибини своєї кишені». На початку 1920-х років він заснував свій фонд допомоги емігрантам, а також із завзяттям працював над українською лісотехнічною термінологією, видавав словники. На похорон Євгена Чикаленка 20 червня 1929 року прийшло багато відомих українців – Дмитро Антонович, Максим Славінський, Олександр Шульгин, багато інших, урна з його прахом укладена в колумбарії на міському цвинтарі в Подєбрадах, нині майже забута. Так само в колумбарії укладений прах ще двох членів УЦР – директора департаменту народної освіти, інженера і дипломата, викладача Української господарської академії в Подєбрадах Олександра Вілінського і його дружини, письменниці, голови літературної секції Міністерства культури уряду УНР Валерії О’Коннор-Вілінської. Обоє багато писали й видавали книжки, перекладали, та життя на чужині було понад сили. Наприкінці 1928 року несподівано помер Олександр Вілінський, не витримавши самоти, і в тузі за чоловіком два роки пізніше добровільно пішла з життя Валерія О’Коннор Вілінська. «На еміграції» – так називається остання, з автобіографічними елементами і надзвичайно точними заувагами, книжка Валерії О’Коннор-Вілінської, присвячена початкам української дипломатії й її головним героям – першим посольствам і першим дипломатам. Твір, написаний у 1927 році, потім надовго, на майже на 80 років був втрачений. Рукопис у 31 зошиті виявив в бібліотеці Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві тодішній генеральний консул України у Кракові Олександр Медовников. Завдяки цьому і за підтримки письменника Романа Лубківського у 2005 році праця «На еміграції» вперше побачила світ. Так книжка «Мімози», як ласкаво звертався до Валерії О’Коннор-Вілінської історик Володимир Антонович, з далекої чужини повернулась додому, в Україну. На цвинтарі в місті Мельник знайшов останній притулок харизматичний полтавчанин, письменник і видавець, член УЦР Василь Королів-Старий. Він запам’ятався сучасникам своїми книжечками для дітей, а також книжкою «Згадками про мою смерть», яку дописав за день до смерті. Твір є унікальним свідоцтвом щоденного життя українців на еміграції в Польщі й Чехословаччині, написаний з певною іронією й потребою знайти однодумців. Є в книжці такі рядки: «Було тяжко, та ми таки ще тримались». І справді тримались мужньо, всупереч обставинам Королів-Старий, щоб ширити добре ім’я України у світі, ініціював видання чеською мовою книжечки «Пізнаймо Україну». Також малював, створив серію листівок «Українська жіноча ноша», перекладав з чеської. Його не стало 11 грудня 1943 року, його дружина, також письменниця Наталена Королева померла 1 листопада 1966 року, похована поруч із чоловіком на міському цвинтарі місті Мельник. Це місто розташоване всього в 50 кілометрах від Праги, але дуже далеко від Полтави. Цю відстань Королів-Старий не здолав, та передусім не здолав він свій бій з часом. Полтавчанин, який жив для України, осиротів, могилу його вже й не знайти. Жорсткою була розправа над членом УЦР Максимом Славінським – письменником, близьким приятелем Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне. Максим Славінський був першим послом УНР у Чехословаччині. 27 травня 1945 року, коли світ радів першим дням миру, Максима Славінського в Празі, незважаючи на вік – 78 років (найстарший серед репресованих українців), арештував радянський СМЕРШ. Правда, до Сибіру Славінський не доїхав, 23 листопада 1945 року загинув від тортур в Лук’янівській тюрмі Києва. У Празі на Ольшанському цвинтарі є його символічна могила in memoriam – на пам’ять. Подібна доля спіткала й видатного демографа, викладача Української господарської академії в Подєбрадах, члена УЦР Валентина Садовського. 12 травня 1945 року за «роботу, ворожу СРСР», як зазначено в документах слідства, його у Празі схопив СМЕРШ, після страшних поневірянь по київських тюрмах 24 листопада 1947 року Садовського не стало. На відомому празькому Ольшанському цвинтарі знайшли своє останнє пристанище й інші члени УЦР: одна з найактивніших членів української жіночої громади в Празі Зінаїда Мірна, також Софія Русова, завдяки зусиллям якої у Празі побачило світ перше нецензуроване видання «Кобзаря». Тут поховані також члени УЦР – правник, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866–1933), історик і дипломат Сергій Шелухін (1864–1938), вчений-геолог, професор Київського університету Федір Швець (1882–1940), геолог, підполковник армії УНР Арсен Чернявський (1898–1944), дипломат, міністр пошти і телеграфу, голова делегації УНР на мирній конференції в Парижі (січень-серпень 1919 року) Григорій Сидоренко (1874–1924). А неподалік Праги на кладовищі містечка Ржевніце похований член УЦР, дипломат і поет, голова Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал (1882–932). Звичайно, це не повний перелік членів УЦР, доля яких нерозривно пов’язана з чеськими землям. Його можна доповнити іменами багатьох відомих українців, які жили і працювали в Чехословаччині протягом міжвоєнних десятиліть, та потім через небезпеку від радянських репресивних органів були змушені мігрувати далі на Захід. Серед них, наприклад, знаний в цілому світі український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880–1953), письменник і педагог, один з організаторів українського війська Никифір Григоріїв (1883–1953) чи економіст і кооператор, голова уряду УНР Борис Мартос (1879 –1977). До 100-ліття Української Центральної Ради згадка про її членів, доля яких невіддільна від історії української еміграції, звернена передусім до України. Далеко від рідного дому вони, як зауважив Максим Славінський, «заховали в серці Україну». Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Оксана Пеленська Радіо Свобода
    Mar 27, 2017 882
  • 05 Mar 2017
    Українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН Олена Теліга присвятила своє коротке життя боротьбі за Україну.  Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, а з 1911 року певний час виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.1918 року родина Шовгенових з трьома дітьми (в Олени були старші брати Андрій та Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 - 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенова було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР І. Шовгенов був евакуйований до Тарнова (Польща), де він жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. У цей час І. Шовгенов обіймав посаду товариша(заступника) міністра шляхів, керував відповідним міністерством (з вересня 1921 року також пошт і телеграфів). 24 квітня 1922 року І. Шовгенов з 21-річним сином прибув до Чехо-Словаччини. "Географія" ж доньки урядовця була така: у Київ Олена Шовгенова приїхала з міста Ізюм Харківської губернії, де жила, певне, у родині батька, який у вересні 1918 року перевів дочку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської.Несподіваний від'їзд у 1920 році батька родини за кордон, коли Олені було лише 13 років, поклав край її безтурботному життю.У липні 1922 року 15-річна Олена з матір'ю та 18-річним братом Сергієм вирушає на еміграцію до Чехо-Словаччини, де батько сімейства на той час став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії (УГА). Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга.1923 року Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. З невідомих причин диплому вона разом з однокурсниками - випускниками 1928/29 років не одержала. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави. Уже 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова. У листах цього часу поетеса звіряється: "Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще" (Цит. за ст. О. Кобець "Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки"). Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги - увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті "Сліпа вулиця", "Партачі життя", "Якими нас прагнете?", що й по сьогдні не втратили своєї актуальності. Стрільба в ціль ставала безпомильною, бо не спортивними і не віртуальними були мішені, в які прагнула поціляти молода патріотка ("Я радію, що ти непохитна українка", "Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси" - так означує О. Теліга свій ідеал - націоналістичну скерованість). "У далекій польській місцині, забута багатьма, борючись з неймовірними нестатками, вона сповіщає, що написала вірш про п о в о р о т на Україну" (О. Кобець). Це був вибір не на життя, а на смерть. Доля почала відлік останніх років Олени Теліги. Останніх її днів і хвилин. Життя рівнозначне чину вимагало посвяченості й жертовності, що її вона мала за найвище щастя. Дослідники життя й творчості Олени Теліги пишуть про "феномен цивільної відваги", притаманний письменниці як романтику націоналістичної ідеї і в цілому такій самій ідеалістці, яким був, до слова, і фанатично відданий Україні Олег Ольжич. "Партачі життя - це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ні в маси. "...Що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому - якнайліпше". Під час другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН - з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети "Українське слово" - журнал "Літаври".Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії одначе швидко й трагічно розвіялися: гестапівці полювали на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт. 21 лютого 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу, разом із її чоловіком Михайлом Телігою і Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами, розстріляли фашисти у зловісно-відомому Бабиному Яру... А лише п'ять років тому молода, енергійна, романтично налаштована поетеса виголошувала в Українській Студентській Громаді у Варшаві свій полум'яний реферат про нащадків Гете і Вагнера "Сила через радість". Вона щиро захоплювалася "небувалою силою", уособленням якої стали для неї носії генетичного коду арійської нації: "Праця і спочинок, сила і радість, обов'язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, на фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, - так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї"... Певно що куля одного з таких "радісних", екзальтованих вихованців гітлерюгенду поклала край трагічним ілюзіям і молодому життю Олени Теліги. У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова". Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею. З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. У лауреатському дипломі №1 такий індивідуальний текст почесної відзнаки: "ПОЕТЕСІ ЛІНІ ВАСИЛІВНІ КОСТЕНКО - ЗА ЛИЦАРСТВО В ЖИТТІ, ПОДВИЖНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІМ'Я УКРАЇНИ, ЗА СТВОРЕНІ ВИСОКОХУДОЖНІ ТВОРИ В ГАЛУЗІ ПОЕЗІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИКИ, ЩО Є ЗНАЧНИМ ВНЕСКОМ У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЗБАГАЧУЮТЬ ЙОГО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ, УТВЕРДЖУЮТЬ ВИСОКІ ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕАЛИ". Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко. (матеріал взятий з інтернетового джерела - ''Стожари'') В 2017 році був відкритий пам'ятник, присвячений Олені Телізі, в місці її розстрілу, в Бабиному Яру. В Чехії знаходиться пам'ятна дошка, в місті Подєбради, місті, де працював батько Олени, та де відбулась її зустріч з своїм життєвим коханням. Дошка знаходиться в ареалі готелю Лібень, на стіні прилеглого до головної будови лікувального відділку, ліворуч від вхідних дверей.
    795 Posted by Zina Havryljuk
  • Українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН Олена Теліга присвятила своє коротке життя боротьбі за Україну.  Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, а з 1911 року певний час виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.1918 року родина Шовгенових з трьома дітьми (в Олени були старші брати Андрій та Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 - 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенова було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР І. Шовгенов був евакуйований до Тарнова (Польща), де він жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. У цей час І. Шовгенов обіймав посаду товариша(заступника) міністра шляхів, керував відповідним міністерством (з вересня 1921 року також пошт і телеграфів). 24 квітня 1922 року І. Шовгенов з 21-річним сином прибув до Чехо-Словаччини. "Географія" ж доньки урядовця була така: у Київ Олена Шовгенова приїхала з міста Ізюм Харківської губернії, де жила, певне, у родині батька, який у вересні 1918 року перевів дочку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської.Несподіваний від'їзд у 1920 році батька родини за кордон, коли Олені було лише 13 років, поклав край її безтурботному життю.У липні 1922 року 15-річна Олена з матір'ю та 18-річним братом Сергієм вирушає на еміграцію до Чехо-Словаччини, де батько сімейства на той час став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії (УГА). Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга.1923 року Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. З невідомих причин диплому вона разом з однокурсниками - випускниками 1928/29 років не одержала. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави. Уже 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова. У листах цього часу поетеса звіряється: "Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще" (Цит. за ст. О. Кобець "Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки"). Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги - увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті "Сліпа вулиця", "Партачі життя", "Якими нас прагнете?", що й по сьогдні не втратили своєї актуальності. Стрільба в ціль ставала безпомильною, бо не спортивними і не віртуальними були мішені, в які прагнула поціляти молода патріотка ("Я радію, що ти непохитна українка", "Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси" - так означує О. Теліга свій ідеал - націоналістичну скерованість). "У далекій польській місцині, забута багатьма, борючись з неймовірними нестатками, вона сповіщає, що написала вірш про п о в о р о т на Україну" (О. Кобець). Це був вибір не на життя, а на смерть. Доля почала відлік останніх років Олени Теліги. Останніх її днів і хвилин. Життя рівнозначне чину вимагало посвяченості й жертовності, що її вона мала за найвище щастя. Дослідники життя й творчості Олени Теліги пишуть про "феномен цивільної відваги", притаманний письменниці як романтику націоналістичної ідеї і в цілому такій самій ідеалістці, яким був, до слова, і фанатично відданий Україні Олег Ольжич. "Партачі життя - це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ні в маси. "...Що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому - якнайліпше". Під час другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН - з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети "Українське слово" - журнал "Літаври".Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії одначе швидко й трагічно розвіялися: гестапівці полювали на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт. 21 лютого 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу, разом із її чоловіком Михайлом Телігою і Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами, розстріляли фашисти у зловісно-відомому Бабиному Яру... А лише п'ять років тому молода, енергійна, романтично налаштована поетеса виголошувала в Українській Студентській Громаді у Варшаві свій полум'яний реферат про нащадків Гете і Вагнера "Сила через радість". Вона щиро захоплювалася "небувалою силою", уособленням якої стали для неї носії генетичного коду арійської нації: "Праця і спочинок, сила і радість, обов'язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, на фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, - так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї"... Певно що куля одного з таких "радісних", екзальтованих вихованців гітлерюгенду поклала край трагічним ілюзіям і молодому життю Олени Теліги. У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова". Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею. З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. У лауреатському дипломі №1 такий індивідуальний текст почесної відзнаки: "ПОЕТЕСІ ЛІНІ ВАСИЛІВНІ КОСТЕНКО - ЗА ЛИЦАРСТВО В ЖИТТІ, ПОДВИЖНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІМ'Я УКРАЇНИ, ЗА СТВОРЕНІ ВИСОКОХУДОЖНІ ТВОРИ В ГАЛУЗІ ПОЕЗІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИКИ, ЩО Є ЗНАЧНИМ ВНЕСКОМ У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЗБАГАЧУЮТЬ ЙОГО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ, УТВЕРДЖУЮТЬ ВИСОКІ ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕАЛИ". Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко. (матеріал взятий з інтернетового джерела - ''Стожари'') В 2017 році був відкритий пам'ятник, присвячений Олені Телізі, в місці її розстрілу, в Бабиному Яру. В Чехії знаходиться пам'ятна дошка, в місті Подєбради, місті, де працював батько Олени, та де відбулась її зустріч з своїм життєвим коханням. Дошка знаходиться в ареалі готелю Лібень, на стіні прилеглого до головної будови лікувального відділку, ліворуч від вхідних дверей.
    Mar 05, 2017 795
  • 05 Mar 2017
    «Шановний Пане Президенте, допоможіть, прошу, українським воякам», – писав у березні 1921 року Михайло Грушевський Томашу Масарикові – першому президентові демократичної Чехословаччини, з яким був знайомий і погляди якого поважав. Томаш Масарик допоміг: кілька тисяч українських вояків, вигнаних з рідного дому більшовицьким переворотом, знайшли свій притулок на чеських землях. Лист сьогодні зберігається в Інституті Масарика – Архіві Академії наук Чехії в Празі. Михайла Грушевського в Чехословаччині знали добре, великий резонанс у наукових і політичних колах робила передусім його праця над «Історією України-Руси». Ще 1911 року Грушевського прийняли членом Чеської Академії наук і мистецтва, і досі він залишається єдиним українським ученим у складі цієї шанованої інституції. Рятуючись від переслідувань більшовицького режиму, Михайло Грушевський змушений був емігрувати, до Праги він приїхав у квітні 1919 року, зупинився в готелі «Central» і відразу зайнявся українськими справами. Мало хто тоді знав, яку особисту драму пережив він на початку того року, 24 січня в рідному Києві. Пізніше, у «Щоденнику» в 1926 році Михайло Грушевський лиш залишив лаконічний запис: «Сидів і працював в Ц. Раді під час облоги Києва большевиками, коли головний комендант розстріляв нашу хату запальними кулями так, що вона згоріла до тла з усіма колекціями і творами штуки української, моїми і мойого приятеля В.Г. Кричевського» (тут і далі цитати за правописом оригіналу). Покинувши все, Грушевський емігрував, щоб почати все з початку: «Мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся України. Що Україна, як і я, стоять на сій руїні тепер, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди». Ці «нові перспективи» для України обмірковував у Празі, про них говорив 20 серпня під час зустрічі з чехословацьким президентом Томашем Масариком. В особистих розмовах, у кореспонденціях Грушевського з Масариком, чеськими вченими розгортались дебати про становлення української державності, місце України на європейській мапі. «Україна-Русь» Важливо, що стосовно історичної назви країни у Грушевського сумнівів не було: «Україна-Русь». Тема «украденого імені», як згодом це влучно сформулював український історик Євген Наконечний, резонує й сьогодні. Крім Праги, протягом 1919–1920 років Михайло Грушевський побував також у Карлсбаді, як тоді називались Карлові Вари. Авторитет Грушевського в чеських наукових колах допомагав українським емігрантам, сприяв підтримці імені України, відкривав перспективи українській науці. З іменем Грушевського пов’язані початки роботи у Відні, а потім у Празі Українського вільного університету, Українського соціологічного інституту, становлення видавничої справи. У Празі в 1918 році в перекладі на чеську мову вийшла в світ праця «Україна та українці», а наступного року в серії «Пізнаймо Україну» побачила світ праця Грушевського «Україна і Росія». У Празі 18 квітня 1919 року Михайло Грушевський разом із військовим міністром УНР Олександром Жуковським став свідком першого закордонного виступу Української Республіканської капели Олександра Кошиця. Прага була місцем численних зустрічей з лідерами української еміграції – ученим Іваном Горбачевським, мовознавцем Олександром Колессою, соціологом і політологом Ольгердом Бочковським. Під час одного з приїздів до Праги в травні 1920 року Грушевський зупинився на приватній квартирі на вулиці Добровского 28, нині про подію нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на будинку в 1996 році. Протягом усього життя, і тоді, коли працював над історією України, яка, за словами Грушевського, стала його «задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї і свого покоління», так само потім на еміграції у Відні й Празі, і після повернення до Києва, так само згодом у засланні Михайло Грушевський не переставав вірити в «соборну нероздільну Україну», «самостійну Державу робочого українського люду, озброєного твердим залізом європейської культури». Михайло Грушевський вірив у перемогу українського народу в боротьбі «з непокликаними опікунами й володарями за волю, рівність і самоуправу», у цій боротьбі він вбачав «нашу гордість перед світом, нашу народну традицію, наш заповіт». Дорога до Михайла Грушевського у Празі відкрита кожному. Його прижиттєві видання й кореспонденції дбайливо зберігає Слов’янська бібліотека-Національна бібліотека Чеської Республіки. Зблизька торкнутись листування, прочитати думки Грушевського про Україну можна і в празькому Музеї – «Пам’ятнику національної писемності», де зберігається листування Грушевського з чеськими вченими. Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода фото: Tomáš Kozel   Меморіальна дошка Михайлові Грушевському у Празі
  • «Шановний Пане Президенте, допоможіть, прошу, українським воякам», – писав у березні 1921 року Михайло Грушевський Томашу Масарикові – першому президентові демократичної Чехословаччини, з яким був знайомий і погляди якого поважав. Томаш Масарик допоміг: кілька тисяч українських вояків, вигнаних з рідного дому більшовицьким переворотом, знайшли свій притулок на чеських землях. Лист сьогодні зберігається в Інституті Масарика – Архіві Академії наук Чехії в Празі. Михайла Грушевського в Чехословаччині знали добре, великий резонанс у наукових і політичних колах робила передусім його праця над «Історією України-Руси». Ще 1911 року Грушевського прийняли членом Чеської Академії наук і мистецтва, і досі він залишається єдиним українським ученим у складі цієї шанованої інституції. Рятуючись від переслідувань більшовицького режиму, Михайло Грушевський змушений був емігрувати, до Праги він приїхав у квітні 1919 року, зупинився в готелі «Central» і відразу зайнявся українськими справами. Мало хто тоді знав, яку особисту драму пережив він на початку того року, 24 січня в рідному Києві. Пізніше, у «Щоденнику» в 1926 році Михайло Грушевський лиш залишив лаконічний запис: «Сидів і працював в Ц. Раді під час облоги Києва большевиками, коли головний комендант розстріляв нашу хату запальними кулями так, що вона згоріла до тла з усіма колекціями і творами штуки української, моїми і мойого приятеля В.Г. Кричевського» (тут і далі цитати за правописом оригіналу). Покинувши все, Грушевський емігрував, щоб почати все з початку: «Мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся України. Що Україна, як і я, стоять на сій руїні тепер, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди». Ці «нові перспективи» для України обмірковував у Празі, про них говорив 20 серпня під час зустрічі з чехословацьким президентом Томашем Масариком. В особистих розмовах, у кореспонденціях Грушевського з Масариком, чеськими вченими розгортались дебати про становлення української державності, місце України на європейській мапі. «Україна-Русь» Важливо, що стосовно історичної назви країни у Грушевського сумнівів не було: «Україна-Русь». Тема «украденого імені», як згодом це влучно сформулював український історик Євген Наконечний, резонує й сьогодні. Крім Праги, протягом 1919–1920 років Михайло Грушевський побував також у Карлсбаді, як тоді називались Карлові Вари. Авторитет Грушевського в чеських наукових колах допомагав українським емігрантам, сприяв підтримці імені України, відкривав перспективи українській науці. З іменем Грушевського пов’язані початки роботи у Відні, а потім у Празі Українського вільного університету, Українського соціологічного інституту, становлення видавничої справи. У Празі в 1918 році в перекладі на чеську мову вийшла в світ праця «Україна та українці», а наступного року в серії «Пізнаймо Україну» побачила світ праця Грушевського «Україна і Росія». У Празі 18 квітня 1919 року Михайло Грушевський разом із військовим міністром УНР Олександром Жуковським став свідком першого закордонного виступу Української Республіканської капели Олександра Кошиця. Прага була місцем численних зустрічей з лідерами української еміграції – ученим Іваном Горбачевським, мовознавцем Олександром Колессою, соціологом і політологом Ольгердом Бочковським. Під час одного з приїздів до Праги в травні 1920 року Грушевський зупинився на приватній квартирі на вулиці Добровского 28, нині про подію нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на будинку в 1996 році. Протягом усього життя, і тоді, коли працював над історією України, яка, за словами Грушевського, стала його «задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї і свого покоління», так само потім на еміграції у Відні й Празі, і після повернення до Києва, так само згодом у засланні Михайло Грушевський не переставав вірити в «соборну нероздільну Україну», «самостійну Державу робочого українського люду, озброєного твердим залізом європейської культури». Михайло Грушевський вірив у перемогу українського народу в боротьбі «з непокликаними опікунами й володарями за волю, рівність і самоуправу», у цій боротьбі він вбачав «нашу гордість перед світом, нашу народну традицію, наш заповіт». Дорога до Михайла Грушевського у Празі відкрита кожному. Його прижиттєві видання й кореспонденції дбайливо зберігає Слов’янська бібліотека-Національна бібліотека Чеської Республіки. Зблизька торкнутись листування, прочитати думки Грушевського про Україну можна і в празькому Музеї – «Пам’ятнику національної писемності», де зберігається листування Грушевського з чеськими вченими. Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода фото: Tomáš Kozel   Меморіальна дошка Михайлові Грушевському у Празі
    Mar 05, 2017 1023
  • 26 Jan 2017
    Цими днями Україна здригнулась від звістки з Праги. Фото розкопаної могили Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі викликали шок і нерозуміння. І оскільки шукати винних у нас вміють, суспільний вирок винесли миттєво — звинувачення полетіли і в бік українського посольства, і в бік МЗС, і в бік тамтешньої української діаспори.  При тім у суть справи вникали далеко не всі «прокурори». Z взявся реконструювати перебіг подій і з’ясувати, як таке взагалі могло трапитися.   Найпершою новиною для загалу стало те, що за цвинтарне місце для могили видатного українця платила не держава, а приватна особа. Хоч це насправді ніяка не новина — це типова ситуація, яка є з усіма практично без винятку українськими могилами за кордоном. Та почнемо дещо здалеку… Останній прихисток у Празі Протягом ХХ століття Україна — особливо в сенсі країни-спільноти, а не УРСР — мала тісні культурні зв’язки з Чехо-Словаччиною. Більшовицький переворот та подальші події в Україні вигнали в еміґрацію величезну кількість української інтеліґенції. Прага стала одним з головних центрів українства за кордоном. Тут функціонував Український вільний університет, в Подєбрадах працювала Українська господарська академія. В українській літературі виник феномен «Празької школи» — Олена Теліга, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич та багато інших. В еміґрації опинилися родини професорів з України. Після поневірянь різними європейськими містами осів у Празі й Олександр Кандиба, більш відомий нам як Олександр Олесь.   Болить душа моя, болить…Пекучий біль її проймає…А день за днем пливе, біжить,А там і смерть страшна чекає… Я жив… а що кому зробив?Куди я дів чуття і думи,Коли й чиє життя зогрів,Кого на світ я вивів з стуми?.. Бажав я тільки і співавПро ніч землі, про сяйво неба,І в люде пісню посилавЗа мене здійснити, що треба. Олександр Олесь. 1906 рік Отож багато українських політичних та культурних діячів прожили життя й померли у Празі, були поховані на празьких цвинтарях. Далеко не всі українці мали нащадків чи достатньо матеріальних ресурсів для того, щоб забезпечити догляд могил. Традиційно такі могили оплачувала і доглядала українська громада. Серед них і могилу Олександра Олеся, нащадки родини якого замешкали в Канаді, бо диппредставництву офіційного Києва традиційно до таких справ діла нема. Отже, протягом багатьох років могилою українського поета опікувалися діаспоряни. Плату по черзі вносили окремі приватні особи. Похорон Олександра Кандиби. 1944 рік В 1969 році могилу Олеся привели до ладу і теж коштом української громади. З боку державних установ якоїсь концепції чи системи догляду за похованнями визначних українців за кордоном не існувало (це переважно були вороги СРСР) і не існує дотепер (жива пострадянська традиція). Традиційно все тримається на патріотичному ентузіазмі (волонтерстві) окремих людей. Хтось могили прибирав, хтось вносив оплату. Десять років на Ольшанському цвинтарі виходять у суму, еквівалентну $800 (20 тисяч чеських крон). І з суто юридичного погляду той, хто цю суму сплачує, отримує право розпоряджатися місцем на цвинтарі на свій розсуд протягом тих десяти років. Не вірив я в життя по смерті,Тепер я вірю в диво з див.Було для мене страшно вмерти,Умер і нагло знов ожив. Так само тут: і сонце, й зорі,І люди наче ті самі,Але якісь байдужі в горіІ в щасті, в радості — німі. Весна, зима, і дні, і ночі,Музика, сміх, і плач, і рух,Та скрізь, як привід опівночі,Блукає твій самотній дух. Олександр Олесь. 1925 рік             У 2008 році 20 тисяч крон за могилу, в якій поховані Олександр Кандиба та його дружина Віра з дому Свадковських, сплатив Володимир Михайлишин. Він — нащадок українських еміґрантів ще з тих довоєнних часів, знаний вчений-хімік і український активіст. Доглядали за могилою, яка є ще й символічним місцем поховання сина Олександра Кандиби — закатованого у німецькому концтаборі Олега Ольжича, представники української діаспори, зокрема з «Об'єднання Українок». Словом, досі ситуація з могилою родини Кандиб не вирізнялася із загального стану справ з похованнями українців у Празі.   Родина Михайлишиних: Моцарт чи Сальєрі?   Та сталося непередбачуване: Володимир Михайлишин помер, а його син Роман, який мешкає у Швейцарії, вирішує поховати батька в могилі подружжя Кандиб. Нагадаємо, що з юридичного погляду на таке рішення Михайлишин-молодший мав повне право. Але з погляду моралі виглядає воно цілковитим дикунством. Чи розумів син померлого, що робить? Чи мав інші варіанти способу виконання свого останнього обов'язку перед батьком? З усього виглядає, що на обидва питання відповідь ствердна. Щоправда, об'єктивної можливості знати усі обставини справи достеменно наразі нема. Натомість маємо кілька версій.    Перша: знайомі родини Михайлишиних стверджують, що між батьком та сином панували вкрай напружені відносини. Проживши якийсь час у Празі, родина Володимира Михайлишина переїхала до Швейцарії. Згодом старший Михайлишин повернувся до Праги. Син залишився в Швейцарії. Відтоді вони не спілкувалися протягом багатьох років. Такий жест сина може бути потрактований як вияв неприязні щодо батька. Роман, до речі, не носить батьківського прізвища — він пишеться не Михайлишин, а найімовірніше Діян (принаймні так воно фонетично сприймається на слух).   Але у рішенні поховати Володимира Михайлишина в могилі Кандиб Романа підтримали і онук покійного Марко, і дружина — пані Аліце.   Версія друга: існує заповіт, відповідно до якого сам Володимир Михайлишин хотів бути похованим у могилі Олександра Олеся, і син всупереч цілому світові виконував останню волю покійного. Але і тут виникає питання: для чого тоді Володимир Михайлишин оплачував ще одне — окреме — місце для поховання на тому ж таки Ольшанському цвинтарі. А вже це нам відомо абсолютно достеменно.   Ще один нюанс: Роман Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри та Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадити цьому вдалося представникам посольства України в Празі, де, власне і до речі, досі не призначено посла. Бо якби ж намір про «підпоховання» був здійснений, то подальша ексгумація і перепоховання Олександра Олеся були б неможливими без згоди тієї ж таки родини Михайлишиних. Українські дипломати довідалися про проблему на Ольшанському цвинтарі буквально за день перед похороном пана Володимира й намагалися переконати сина змінити рішення, однак вдалося їм зробити лише те, що ми вже описали вище.     Хай би які були мотиви вчинку родини покійного, незаперечним фактом залишається те, що з юридичного погляду ці люди мають право на таке рішення. І жодна діаспора, жодні дипломатичні установи за законом не можуть їм в цьому перешкодити. Згідно з чеським законодавством, право розпорядника місцем поховання до 2018 року належатиме правонаступникам родини Михайлишиних...   А могили Олександра Олеся в Празі більше не існує. Нащадки подружжя Кандиб — ті, що мешкають в Канаді, — вже дали згоду на перепоховання в Києві.   Нема ніц злого, щоби на добре не вийшло?   Вся ця ситуація — ляпас всій українській дипломатії та установам, які існують для того, щоб опікуватися справами українців та українства за кордоном. Пильнувати українську культурну спадщину — це теж важлива функція українських диппредставництв. А такі об'єкти, як поховання видатних діячів української культури, мають перебувати під пильним наглядом українських закордонних відомств. В разі, якщо таке поховання перебуває у «власності» приватної особи, завдання дипломатів — домовитися з тією особою. Питання варто поставити й інакше: чому за місце на цвинтарі для Олександра Олеся платила приватна особа, а не держава Україна? Чи 800 доларів за десять років — це надто велика сума для того, щоб уникнути такої ганьби, яку пережила Україна протягом перших днів нового року? Адже таких (ну, може трохи менш славетних) могил лише на тому ж цвинтарі в Празі є ще чимало: Софія Русова, Григорій Сидоренко, Іван та Зінаїда Мірні, Спиридон Черкасенко, родина Баб'юків та багато інших. Більшість тих могил мають такий самий статус, як і поховання Олександра Олеся.   Цікаво, що рівно рік тому в українському посольстві виникла ініціатива щодо створення спеціального комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за цей рік, — скласти список визначних поховань. Іншої інформації про його (цього комітету) діяльність не надходило.   Та насправді ситуація навколо Олександра Олеся може мати чимало позитивних наслідків. Вже провадяться розмови про створення Національного Пантеону. Олександр Олесь буде похований в рідній землі. Є добра підстава для перегляду профпридатності працівників українських посольств. Мають бути вирішені питання з іншими визначними похованнями за кордоном. Творчість Олександра Олеся заполонила українські соцмережі. А деякі  народні депутати, можливо, навіть довідаються роки життя українського поета. Як сказала Оксана Забужко, «Олександр Олесь передає нам привіт з того світу». Тож давайте його почуємо...    Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні...Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині! В краю холодному, німомуМинає наш короткий вік...Коли ж ми вернемось додомуІ чи пізнають нас, калік? Чи стріне сина рідна мати,Чи брат сестру не прокляне,Чи серед ночі в пустці хатиНа стукіт наш сірник блисне? Чи там, де ясним сном миналоДитинство наше золоте,Життя з землею все зрівняло,І тільки сам бур’ян росте?! Брати і сестри, вийдем в поле,Йде косовиця і жнива,Пшеницю звозять у стодоли,Утретє коситься трава. Чужі, здалека, збоку станьмо,Як край дороги — бур’яни,І навкруги крізь сльози гляньмоНа вкриті копами лани. Брати і сестри, даймо руки,Забудьмо помилки, гріхи:Одні нас палять, мучать муки,Одні нас душать ланцюги. Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні.Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині. Олександр Олесь. 1928 рік Автор статті Радко Мокрик Прага   Прах Олександра Олеся провели в Україну  У Празі відбулось прощання з Олександром Олесем та його дружиною. Після відспівування в церкві останки відомого українського письменника та громадського діяча спеціальним рейсом відправили з Праги до Києва, повідомив на своїй сторінці у Facebook голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. У Києві Олеся захоронять на алеї почесних перепоховань Лук'янівського цвинтаря. Дату перепоховання наразі, схоже, не визначено: Ратушний пише, що похорон заплановано на четвер, натомість директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович каже про п'ятницю, а можливо й пізніший час. "Плануємо попередньо його перепоховання на цю п’ятницю. Але ще уточнюють деякі моменти. То ще можливе певне перенесення. Перепоховання точно відбудеться на Лук’янівському кладовищі. Там на Лук’янівському кладовищі виділяється окрема ділянка для такого роду перепоховань. Ми будемо оформляти її як спеціальну алею почесних перепоховань для того, щоб рятувати останки тих визначних українців, які розсіяні десь по світу. Тобто це є одним із тих кроків уже більш системної роботи, спрямованої на догляд за могилами", – сказав В'ятрович у інтерв'ю "Радіо Свобода". 26.01.2017
  • Цими днями Україна здригнулась від звістки з Праги. Фото розкопаної могили Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі викликали шок і нерозуміння. І оскільки шукати винних у нас вміють, суспільний вирок винесли миттєво — звинувачення полетіли і в бік українського посольства, і в бік МЗС, і в бік тамтешньої української діаспори.  При тім у суть справи вникали далеко не всі «прокурори». Z взявся реконструювати перебіг подій і з’ясувати, як таке взагалі могло трапитися.   Найпершою новиною для загалу стало те, що за цвинтарне місце для могили видатного українця платила не держава, а приватна особа. Хоч це насправді ніяка не новина — це типова ситуація, яка є з усіма практично без винятку українськими могилами за кордоном. Та почнемо дещо здалеку… Останній прихисток у Празі Протягом ХХ століття Україна — особливо в сенсі країни-спільноти, а не УРСР — мала тісні культурні зв’язки з Чехо-Словаччиною. Більшовицький переворот та подальші події в Україні вигнали в еміґрацію величезну кількість української інтеліґенції. Прага стала одним з головних центрів українства за кордоном. Тут функціонував Український вільний університет, в Подєбрадах працювала Українська господарська академія. В українській літературі виник феномен «Празької школи» — Олена Теліга, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич та багато інших. В еміґрації опинилися родини професорів з України. Після поневірянь різними європейськими містами осів у Празі й Олександр Кандиба, більш відомий нам як Олександр Олесь.   Болить душа моя, болить…Пекучий біль її проймає…А день за днем пливе, біжить,А там і смерть страшна чекає… Я жив… а що кому зробив?Куди я дів чуття і думи,Коли й чиє життя зогрів,Кого на світ я вивів з стуми?.. Бажав я тільки і співавПро ніч землі, про сяйво неба,І в люде пісню посилавЗа мене здійснити, що треба. Олександр Олесь. 1906 рік Отож багато українських політичних та культурних діячів прожили життя й померли у Празі, були поховані на празьких цвинтарях. Далеко не всі українці мали нащадків чи достатньо матеріальних ресурсів для того, щоб забезпечити догляд могил. Традиційно такі могили оплачувала і доглядала українська громада. Серед них і могилу Олександра Олеся, нащадки родини якого замешкали в Канаді, бо диппредставництву офіційного Києва традиційно до таких справ діла нема. Отже, протягом багатьох років могилою українського поета опікувалися діаспоряни. Плату по черзі вносили окремі приватні особи. Похорон Олександра Кандиби. 1944 рік В 1969 році могилу Олеся привели до ладу і теж коштом української громади. З боку державних установ якоїсь концепції чи системи догляду за похованнями визначних українців за кордоном не існувало (це переважно були вороги СРСР) і не існує дотепер (жива пострадянська традиція). Традиційно все тримається на патріотичному ентузіазмі (волонтерстві) окремих людей. Хтось могили прибирав, хтось вносив оплату. Десять років на Ольшанському цвинтарі виходять у суму, еквівалентну $800 (20 тисяч чеських крон). І з суто юридичного погляду той, хто цю суму сплачує, отримує право розпоряджатися місцем на цвинтарі на свій розсуд протягом тих десяти років. Не вірив я в життя по смерті,Тепер я вірю в диво з див.Було для мене страшно вмерти,Умер і нагло знов ожив. Так само тут: і сонце, й зорі,І люди наче ті самі,Але якісь байдужі в горіІ в щасті, в радості — німі. Весна, зима, і дні, і ночі,Музика, сміх, і плач, і рух,Та скрізь, як привід опівночі,Блукає твій самотній дух. Олександр Олесь. 1925 рік             У 2008 році 20 тисяч крон за могилу, в якій поховані Олександр Кандиба та його дружина Віра з дому Свадковських, сплатив Володимир Михайлишин. Він — нащадок українських еміґрантів ще з тих довоєнних часів, знаний вчений-хімік і український активіст. Доглядали за могилою, яка є ще й символічним місцем поховання сина Олександра Кандиби — закатованого у німецькому концтаборі Олега Ольжича, представники української діаспори, зокрема з «Об'єднання Українок». Словом, досі ситуація з могилою родини Кандиб не вирізнялася із загального стану справ з похованнями українців у Празі.   Родина Михайлишиних: Моцарт чи Сальєрі?   Та сталося непередбачуване: Володимир Михайлишин помер, а його син Роман, який мешкає у Швейцарії, вирішує поховати батька в могилі подружжя Кандиб. Нагадаємо, що з юридичного погляду на таке рішення Михайлишин-молодший мав повне право. Але з погляду моралі виглядає воно цілковитим дикунством. Чи розумів син померлого, що робить? Чи мав інші варіанти способу виконання свого останнього обов'язку перед батьком? З усього виглядає, що на обидва питання відповідь ствердна. Щоправда, об'єктивної можливості знати усі обставини справи достеменно наразі нема. Натомість маємо кілька версій.    Перша: знайомі родини Михайлишиних стверджують, що між батьком та сином панували вкрай напружені відносини. Проживши якийсь час у Празі, родина Володимира Михайлишина переїхала до Швейцарії. Згодом старший Михайлишин повернувся до Праги. Син залишився в Швейцарії. Відтоді вони не спілкувалися протягом багатьох років. Такий жест сина може бути потрактований як вияв неприязні щодо батька. Роман, до речі, не носить батьківського прізвища — він пишеться не Михайлишин, а найімовірніше Діян (принаймні так воно фонетично сприймається на слух).   Але у рішенні поховати Володимира Михайлишина в могилі Кандиб Романа підтримали і онук покійного Марко, і дружина — пані Аліце.   Версія друга: існує заповіт, відповідно до якого сам Володимир Михайлишин хотів бути похованим у могилі Олександра Олеся, і син всупереч цілому світові виконував останню волю покійного. Але і тут виникає питання: для чого тоді Володимир Михайлишин оплачував ще одне — окреме — місце для поховання на тому ж таки Ольшанському цвинтарі. А вже це нам відомо абсолютно достеменно.   Ще один нюанс: Роман Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри та Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадити цьому вдалося представникам посольства України в Празі, де, власне і до речі, досі не призначено посла. Бо якби ж намір про «підпоховання» був здійснений, то подальша ексгумація і перепоховання Олександра Олеся були б неможливими без згоди тієї ж таки родини Михайлишиних. Українські дипломати довідалися про проблему на Ольшанському цвинтарі буквально за день перед похороном пана Володимира й намагалися переконати сина змінити рішення, однак вдалося їм зробити лише те, що ми вже описали вище.     Хай би які були мотиви вчинку родини покійного, незаперечним фактом залишається те, що з юридичного погляду ці люди мають право на таке рішення. І жодна діаспора, жодні дипломатичні установи за законом не можуть їм в цьому перешкодити. Згідно з чеським законодавством, право розпорядника місцем поховання до 2018 року належатиме правонаступникам родини Михайлишиних...   А могили Олександра Олеся в Празі більше не існує. Нащадки подружжя Кандиб — ті, що мешкають в Канаді, — вже дали згоду на перепоховання в Києві.   Нема ніц злого, щоби на добре не вийшло?   Вся ця ситуація — ляпас всій українській дипломатії та установам, які існують для того, щоб опікуватися справами українців та українства за кордоном. Пильнувати українську культурну спадщину — це теж важлива функція українських диппредставництв. А такі об'єкти, як поховання видатних діячів української культури, мають перебувати під пильним наглядом українських закордонних відомств. В разі, якщо таке поховання перебуває у «власності» приватної особи, завдання дипломатів — домовитися з тією особою. Питання варто поставити й інакше: чому за місце на цвинтарі для Олександра Олеся платила приватна особа, а не держава Україна? Чи 800 доларів за десять років — це надто велика сума для того, щоб уникнути такої ганьби, яку пережила Україна протягом перших днів нового року? Адже таких (ну, може трохи менш славетних) могил лише на тому ж цвинтарі в Празі є ще чимало: Софія Русова, Григорій Сидоренко, Іван та Зінаїда Мірні, Спиридон Черкасенко, родина Баб'юків та багато інших. Більшість тих могил мають такий самий статус, як і поховання Олександра Олеся.   Цікаво, що рівно рік тому в українському посольстві виникла ініціатива щодо створення спеціального комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за цей рік, — скласти список визначних поховань. Іншої інформації про його (цього комітету) діяльність не надходило.   Та насправді ситуація навколо Олександра Олеся може мати чимало позитивних наслідків. Вже провадяться розмови про створення Національного Пантеону. Олександр Олесь буде похований в рідній землі. Є добра підстава для перегляду профпридатності працівників українських посольств. Мають бути вирішені питання з іншими визначними похованнями за кордоном. Творчість Олександра Олеся заполонила українські соцмережі. А деякі  народні депутати, можливо, навіть довідаються роки життя українського поета. Як сказала Оксана Забужко, «Олександр Олесь передає нам привіт з того світу». Тож давайте його почуємо...    Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні...Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині! В краю холодному, німомуМинає наш короткий вік...Коли ж ми вернемось додомуІ чи пізнають нас, калік? Чи стріне сина рідна мати,Чи брат сестру не прокляне,Чи серед ночі в пустці хатиНа стукіт наш сірник блисне? Чи там, де ясним сном миналоДитинство наше золоте,Життя з землею все зрівняло,І тільки сам бур’ян росте?! Брати і сестри, вийдем в поле,Йде косовиця і жнива,Пшеницю звозять у стодоли,Утретє коситься трава. Чужі, здалека, збоку станьмо,Як край дороги — бур’яни,І навкруги крізь сльози гляньмоНа вкриті копами лани. Брати і сестри, даймо руки,Забудьмо помилки, гріхи:Одні нас палять, мучать муки,Одні нас душать ланцюги. Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні.Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині. Олександр Олесь. 1928 рік Автор статті Радко Мокрик Прага   Прах Олександра Олеся провели в Україну  У Празі відбулось прощання з Олександром Олесем та його дружиною. Після відспівування в церкві останки відомого українського письменника та громадського діяча спеціальним рейсом відправили з Праги до Києва, повідомив на своїй сторінці у Facebook голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. У Києві Олеся захоронять на алеї почесних перепоховань Лук'янівського цвинтаря. Дату перепоховання наразі, схоже, не визначено: Ратушний пише, що похорон заплановано на четвер, натомість директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович каже про п'ятницю, а можливо й пізніший час. "Плануємо попередньо його перепоховання на цю п’ятницю. Але ще уточнюють деякі моменти. То ще можливе певне перенесення. Перепоховання точно відбудеться на Лук’янівському кладовищі. Там на Лук’янівському кладовищі виділяється окрема ділянка для такого роду перепоховань. Ми будемо оформляти її як спеціальну алею почесних перепоховань для того, щоб рятувати останки тих визначних українців, які розсіяні десь по світу. Тобто це є одним із тих кроків уже більш системної роботи, спрямованої на догляд за могилами", – сказав В'ятрович у інтерв'ю "Радіо Свобода". 26.01.2017
    Jan 26, 2017 485