У Донецьку зник безвісти журналіст – пише у власному блозі на сторінках видання «Українська правда» народний депутат України VII та VIII скликань Єгор Фірсов. Цю звістку 11 червня у коментарі Громадському підтвердила й СБУ. Станіслав Асєєв, котрий працював під псевдонімом Станіслав Васін, зник на початку червня – повідомляє екс-депутат Фірсов: «Востаннє він [Асєєв] виходив на зв’язок із матір’ю у другій половині дня 2 червня. Сказав, що наближається до Донецька та навідається до неї наступного дня. Але не прийшов». Місцева влада ДНР родичам зниклого жодної інформації про його місцезнаходження не надала. Утім, за даними неофіційних джерел, Станіслава утримують представники так званого Міністерства державної безпеки ДНР. Цілком можливо, його піддають тортурам, і ніхто не може гарантувати, що Станіслав залишиться живим - пише у своєму зверненні Єгор Фірсов. Протягом трьох років окупації територій Донбасу Станіслав Асєєв працював журналістом на непідконтрольних Україні територіях, надаючи матеріали провідним українським медіа: «Радіо Свобода», «Дзеркало тижня»,  «Українська Правда», «Український тиждень», «Остров» тощо. Найбільш вірогідною причиною затримання Станіслава Асєєва є саме робота, адже серед деяких зниклих із його квартири речей – робочий ноутбук. Підозріло активним є і профіль Станіслава у мережі Facebook, де від його імені були розіслані повідомлення із запитаннями стосовно розслідувань та контактів. Про це йдеться у пості Фірсова. До вимог розслідувати зникнення та звільнити Станіслава Асєєва долучаються міжнародні організації. Радіо Свобода повідомляє, що над пошуком Станіслава працює спеціальна моніторингова комісія ООН, та посилається на голову місії Фіону Фрейзер: «Ми досі намагаємося отримати доступ туди, щоб зрозуміти, де він перебуває, і що з ним». До вимог звільнити донецького журналіста закликає і Комітет захисту журналістів, базований у Нью-Йорку, а також головний редактор RFE/RL Ненад Пеїч – про це йдеться на сторінках Радіо Свобода. Вимогу негайного звільнення журналіста на своєму сайті опублікувала й міжнародна організація «Репортери без кордонів». Під час конференції ОБСЄ щодо свободи медіа у Відні до заклику сприяти звільненню Асєєва приєдналась і Спілка журналістів Росії – зазначає Радіо Свобода.   Посилання на джерела інформації: Українська правда блоги http://blogs.pravda.com.ua/authors/firsov/593bd88be7bce/ Громадське https://hromadske.ua/posts/v-sbu-pidtverdyly-znyknennia-publitsysta-asieieva-u-donetsku-i-povidomyly-pro-ioho-poshuky Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news/28544718.html https://www.radiosvoboda.org/a/news/28559396.html   https://www.radiosvoboda.org/a/news/28566785.html Reporters without borders https://rsf.org/en/news/journalist-missing-separatist-eastern-ukraine Маргарита Голобродська для uaportal.cz  

Празький міський транспорт – у топ-10 Європейських – так вирішили самі мешканці Праги. За даними офіційного репорту Європейського Союзу, 86% «пражаків» задоволені міським транспортом (автобусами, трамваями й метро). На власному досвіді я у зручності міського транспорту в столиці Чехії переконалась вже давно. Чотири речі, які вражають зручністю після прибуття до Праги: реально існуючий та функціонуючий розклад цілодобовий рух міського транспорту універсальність квитків відсутність турнікетів та «оплати при вході»   Міський транспорт у Празі ходить за розкладом. І крапка. Настільки за розкладом, що іноді можна бачити, як водій трамваю закриває двері прямо перед носом добігаючого пасажира – адже за розкладом  мусить від’їжджати вже зараз. Жарти жартами, але добігати зовсім не обов’язково, адже Ви завжди зможете розрахувати маршрут руху заздалегідь, і спокійнесенько прямувати на свій трамвай чи автобус, або метро. Цю функцію пропонують на сайті празького міського транспорту IDOS.cz, а також у спеціально розроблених мобільних додатках, наприклад Jízdní řády IDOS або Mapy Google. Задаєте пункти відправлення й прибуття – і маєте розроблений маршрут – із вказаними пересадками, якщо такі потрібні. У більшості випадків можна також обирати між найзручнішим та найшвидшим варіантами. На інформацію про розклад руху цілком можна покластись, адже транспорт у Празі надзвичайно пунктуальний. За три з половиною роки мені жодного разу не довелося стати свідком спізнення метро, і буквально разів 5 довелося чекати на трамвай чи автобус довше. Мій досвід у цьому плані не унікальний. П’ятихвилинне запізнення міського транспорту в Празі – це привід для здивування.  А ось спізнення на 10 хвилин – це вже зовсім ненормально. Це стосується, між іншим, будь-якої години доби. Приблизно о першій ночі, коли перестає ходити метро, залишаються трамваї та автобуси. Чекати на нічний транспорт доведеться довше – інтервал руху становить в середньому 30 хвилин – але дістатися ним можна майже всюди десь до 5 ранку, коли знову починає діяти розклад денний.    Система квитків у Празі (та у Чехії взагалі) також суттєво відрізняється від української. Суттєвість різниці полягає в тому, що квиточок або проїзний діють не певну кількість поїздок, а певний проміжок часу. І дія його розповсюджується на всі види міського транспорту. Наприклад, Ви зможете придбати квиток на 30 або 90 хвилин, один чи три дні, а також проїзний на термін від одного місяця до року. Стандартні ціни на квитки діють наступні: 24, 32, 110, 310 чеських крон  відповідно. За місячний проїзний у Празі заплатите 550 крон, а за річний – 3650. А студенти, діти та літні люди зможуть їздити місяць за 260 або  5 місяців за 1200 крон в середньому. (Чеська крона наразі приблизно дорівнює гривні). Придбавши квиток чи проїзний, Ви можете вільно пересуватись Прагою, пересідаючи із одного транспортного засобу на інший скільки завгодно разів. «Навіщо купувати квитки, коли у міському транспорті немає турнікетів, а водії трамваїв та автобусів наявністю квитка не цікавляться?» - часто питають мене особливо хитрі гості міста. «Їздити «зайцем» у Празі – можливо, і навіть відносно просто…» - відповідаю я, - «…але не варто». Замість турнікетів та касирів на бажаючих проїхатися «зайцем» будуть чекати контролери, котрі можуть «навідатись у гості» в найбільш неочікуваний момент. На станціях метрополітену та у вагонах, в трамваях чи автобусах – вони мають право зобов’язати Вас продемонструвати діючий квиток або проїзний. Або виписати «зайцям» кругленьку суму штрафу у 800 крон.  І якщо Вам колись буде здаватись, що у неділю о шостій ранку, коли на вулиці +1 і дощить, до квиткового автомату іти так далеко, а Вам їхати всього дві зупинки трамваєм, можна обійтись без квитка – з власного досвіду та з гаманцем на 800 крон тоншим Вам раджу цього не робити.     Міський транспорт у Празі з його фінансовою доступністю (особливо за празькими фінансовими мірками) можна впевнено назвати важливим фактором втілення багатьох планів і функціонування багатьох бізнесів. Тому що у такому питанні, як опинитися у потрібному місці в потрібний час, на «громадноу доправу» чеської столиці однозначно можна покластись.   Маргарита Голобродська, для UAPORTAL.CZ Фото: TN.cz

Історія про те, як колишній «ватник», якому не вдалося потрапити до так званого «ополчення ДНР», став одним із найбільш завзятих захисників України. Старший лейтенант, помічник керівника штабу першого батальйону, командир розвідки 93-ї бригади Олександр Проскурін, за словами товаришів по службі, відрізняється тією правильною формою безбашенності, яка неодноразово дозволяла йому зберегти життя своїх людей під час виконання бойових завдань. Сам він і про війну, і про отримані поранення розповідає настільки весело, що його розповідь сприймається ще більш страшною. В інтерв’ю для сайту «24» Проскурін розповів, чому вирішив спокутувати провину перед Україною кров’ю, як опинився у ЗСУ та пояснив, чому у нього все вийшло саме так, як мало вийти. Як починалась твоя служба? До армії я прийшов у серпні 2014 року, до добровольчого батальйону «Донбас». Всьому цьому передували ті події, що розпочинались у нашій країні в березні цього ж року. Я взагалі не був прихильником Майдану. Ватник був страшний. Тобто, у мене в голові та свідомості були ось всі ті речі «Росія прийди!» та «Путін – президент світу»… Тричі намагався потрапити до «ополчення» в Краматорську. Чому аж тричі? Знаєш, постійно, як кажуть, Бог беріг. Вперше прийшов до них – нема зброї, вдруге прийшов – бланків нема, втретє теж щось не склалось, сказали пізніше підійти. І через два дні до нашого міста заходить українська армія. А нам же розповідали що? Що українська армія – це карателі, фашисти, бандерівці, котрі ще під час Другої світової війни боролися за звільнення українського народу вад радянської влади, і тепер знову до нас прийдуть із такими ж намірами! Пропаганда зі сторони Росії в нашому місті, як і у більшості східних областей, як тоді, так і зараз, дійсно якісна. Ми, у сенсі інформаційної політики, їм програли на всіх фронтах. Заходить українська армія – і? І я ж чекаю, що зараз вже шибениці на площі ставити будуть, почнуть людей відправляти у трудові команди на роботи. Минає день, два, три, чотири – а в місті нічого не відбувається. Зовсім? Ні-чо-го! Ну і з цього моменту я, як людина, котра себе позиціонує як розсудливу, замислився. Якщо нічого не відбувається, значить, нам брехали. Адже якщо в українській армії всі такі негідники, як розповідали, то хоч один якийсь епізод – коли когось зґвалтували, вбили, пограбували, зарізали – мав би статись. А його не було, жодного. Починаєш розуміти, що щось тут не так, що тебе обманювали. Якщо тебе обманювали, то який сенс одній стороні, що бореться за правду, брехати? Тобто, якщо вони брешуть – значить, вони неправі. Якщо вони неправі, а я на це клюнув – значить, я дурень, і треба спокутувати провину перед Батьківщиною кров’ю. Пішов до військкомату. Я ж офіцер запасу, у 2011 році закінчив військову кафедру в Києві, командир радіолокаційної станції. Приходжу, говорю: «Добровольців до армії набираєте?». Там дядька сидить, на мене дивиться й питає: «А ти проти кого воювати зібрався?». О, ск*а! Я розвернувся й пішов. В інтернеті тоді писали, що в Донецькій та Луганській областях мобілізації не буде. Посидів, потилицю почухав – треба ж на фронт іти, якщо вирішив, не можна назад здавати. Так вийшов батальйон «Донбас»? «Донбас» абсолютно випадково вийшов. Дивився на YouTube різну інформацію, знайшов відео, де дівчинка Маша у балаклаві розповідала про батальйон «Донбас». Потім вона знімає балаклаву – дивлюсь, а вона такою вродливою виявилась! Одразу зрозумів – треба йти в «Донбас»! Подав заявку. За кілька днів передзвонили, сказали 18 серпня прибути до Курахово, дали список, що мати із собою. Попередили, що спочатку ні документів, ні оформлення не буде. Погодився. Таким чином я і всі мої товариші, з якими зараз воюємо разом в батальйоні, прибули зі мною в один день. Національне поривання ось на той момент було, так, сильне. А потім? Потім починаєш розуміти цю кухню. Починаєш дивитися. Ми ж люди, ми звикли часто брати окремі випадки й сприймати їх як абсолютні. Припустимо, побачив офіцера-негідка, й думаєш, що у всій армії офіцери – сволоти. Побачив, що десь хтось зі складу щось тягне, і думаєш, що у всій армії щось тягнуть. Такий менталітет. Нас за два дні, числа до 21 серпня, набралась приблизно рота – 100-120 добровольців, встигли сформувати три або чотири навчальних взводи. Мене призначили командиром другого навчального взводу. Нас тоді на Іловайськ дивом не кинули. Начальник розвідки батальйону призупинив ситуацію, тому що зброї на всіх було недостатньо, а екіпірування не було взагалі.    Що було потім? Потім ми почали кочувати з батальйоном «Донбас», як цигани. З Курахово – до Дніпра. Потім мали їхати до Київської області на полігон Нацгвардії, але нас перевезли з однієї точки Дніпра на іншу – до піонертабору імені Терешкової. Ми потім сміялись і називали себе не батальйон «Донбас», а батальйон імені Терешкової. Ближче до осені перевели на полігон 93-ї бригади. На той час вже почалось розшарування. Тобто? Тобто, ми воювати хотіли, діяти, брати активну участь у звільненні та обороні своєї країни, приносити користь, а не бути на полігонах і чекати, коли, нарешті, нас відправлять до зони проведення АТО, на війну. Всі ці розмови «коли ж на фронт?». Хоча ті, хто в казармах більше за всіх кричав: «Нам би скоріше ворога дістатись, та ми їм горлянки порвемо!», ті, при першому ж обстрілі, здулись – і все. Я потім цю закономірність частенько зустрічав – ті, хто голосніше за всіх кричать, потім менше за всіх роблять. Перша частина з батальйону «Донбас» перейшла добровольцями до 93-ї бригади наприкінці жовтня 2014 року. Тоді контрактників не було, бажаючих воювати – не було, а тут такий скарб під боком! На нашій основі повністю сформулювали одну контрактну роту, ще за старим штатом - 100 чоловік, частково АГС-ний взвод і частково протитанковий взвод. Все це було сформовано також із добровольців. Коли виїхали до зони АТО? У січні 2015 року. До Донецької області, в Очеретяне. У ніч із 16 на 17 січня нам сказали, що ми їдемо на завдання. Їхали-їхали, не зрозуміло куди. Місцевість ніхто не знав. Можливо, у командирів мапа й була, але у взводних її не було. Єдиний орієнтир – аеропорт. Він там, де стріляють. Заночували у свинарнику якомусь, тоді вперше бачив як «Гради» працюють. Був такий мандраж. Навіть не те, що страшно… Просто поки ще не знаєш, що воно таке, воно так – уууууух! Цікавенько, що ж це буде? Переночували, підняли нас о 6 ранку. Дорогою між Водяним та Тоненьким – це я зараз знаю, що це Водяне й Тоненьке, а тоді для мене це були незвідані далі: дорога, якийсь розвалений тваринницький комплекс, південь – прямо і на 10 годину аеропорт знаходиться.   Куди їхали? Нам дають завдання: «Мужики, треба взяти під контроль Свято-Іверський монастир біля нового терміналу». Нам розклали роздруковану гуглмепівську мапу – я б узагалі не зрозумів, що це таке мені показують. Почали пояснювати, мовляв, буде така-то арт-підготовка, що артилерія все просто змете. Казали: «Ви просто зайдете, зачистите приміщення від сепаратистів, займете монастир і тримайтесь, чекайте на підкріплення». На питання, який вид зброї може бути використаний проти нас, сказали, що там один, ну, максимум два крупнокаліберних кулеметів і все. На новому терміналі: нульовий і четвертий поверхи не наші, все інше – наше, прямо перед нами монастир, потім стара пожежна станція та смугастик. Звідти, можливо, по нам можуть працювати, але там не більше ручного кулемета. Зрозуміло? Зрозуміло. Завантажились. Поїхали. Механізована рота без трьох машин, плюс нам була дана танкова рота. Рота була поділена на дві групи, в кожну з яких входило по два танки та ще два як резервні були. Обмінялись частотами, все нормально працює, їдемо. Пам’ятаю, я по-похідному їхав до повороту з траси на метеостанцію. Я їду, щось пострілює, цікаво так! Потім повертаюсь – дивлюсь, вже всі позакривались, а я досі лицем торгую. Вниз зістрибнув, люк закрив. Тільки ми виїхали на злітну смугу – як понеслось звідусіль! Трах! Бах! Що відбувається – нічого не зрозуміло. Звідки стріляють – незрозуміло. У мене оператор починає нервувати, крутиться на всі боки, не розуміє, де ціль, куди стріляти. А чим більше біля мене людина нервує та панікує, тим мені простіше. Мені тоді простіше зібратись. Якщо біля мене людина буде спокійна як камінь, то я сам буду нервувати. А тут же треба тримати образ, треба підтримати людину. Ось я йому кажу: «Сергію, не панікуй! Маршрут знаєш – рухаємось». Доїхали. Одна група полетіла між диспетчерською вишкою та пожежною прямо на монастир. Наша група мусила забезпечити флангове оточення, обходячи вишку з правого боку. І? І танки нас кинули. Танкісти виїхали на злітну смугу, почався обстріл, танкісти не стріляють. Вони потім розповідали, що у них триплекси побило, і все заклинило. Коротше, вони розвернулись та поїхали. І ми такі стоїмо, типу, ось ми, вітайте! Стріляють звідкись. У мене на 15-му снаряді клинить пушку. Потім кулемет заклинило. Висадили нашу піхоту, але висадили не там, де треба. Частина закрилась на диспетчерській вежі, частина на монастирі воює. У нас пішли перші «трьохсоті». Був там такий «Мерлін», він відправив людей пішим ладом на БМП, дві щільненькі колони, вони поруч стояли. Прилетіла 28-ма міна, перелетіла БМП, перелетіла групу й упала біля основи вежі. Ну, й усім по ногах уламками дало. Трьохсотих було дуже багато. Важкі? Здебільшого – так, з перебитими ногами. Почали їх вантажити. Перших вивезли на метеостанцію до «правосеків». Це ще добре, що нам сказали, що вони там. А то виходить, що коли з’явились перші поранені, куди їх вивозити – ніхто не знав. Ніхто не знав, де хоч якийсь пункт медичний, де взагалі начальство. Зв’язку нема, заглох. Коли виникло питання, куди поранених везти – згадав, що на метео були наші. Поїхали на метеовежу? Так. Прилетіли до паркану метеостанції. Там з північної сторона була хвіртка. При тому, що в паркані плити вибиті, шматка нема. Не знаю, чому я, як порядна людина, не став ломитись до цього пролому, а почав стукати у двері хвіртки. Навколо всі стріляють, а я стою, кричу: «Гей ви! Тут поранені!». Нам відкрили, ми давай їх заносити. Завантажили «трьохсотих», а вони потім питають: «А як ви поперлись напролом? У нас там все МОН-ками затягнуто, ви, якби туди пішли – вам би кінець був». Коротше, ввічливість міста завойовує. Перше поранення як отримав? Ми ще коли занесли першу партію поранених на метео – нас тоді сепари помітили та почали обстрілювати. До півбатареї 82-х, точно. Часто обкладали, але так, не прицільно. А так як у мене нема досвіду участі у бойових діях, не знаєш, що відбувається, то і не страшно, ну так, стріляють, ну так, свистить. Ось я підходжу до цієї хвіртки, а тут раптом свист такий пронизливий, що розумію – летить у мене. Тобто, це я вже потім додумав, а тоді на інстинктах просто щучкою за паркан стрибнув. Міна розірвалась на території метеостанції, а у мене половина тулуба перелетіла паркан, половина – залишилась, ну і прилетів уламок до стегна. Хоча, тоді здавалось, що просто шматком землі по нозі ляпнуло. Помацав – крові начебто нема. Ми зробили ще ходки три-чотири, вивезли людей. Коротше, за день ми вивезли всіх важко поранених, а потім, в останню ходку, забрали вже лікаря, який відбився від своїх, капелана… О першій ночі ми на Водяне поїхали. Сиджу, відчуваю, що нога замерзла – холодно так… Знімаю штани – а там крові десь з долоню напеклось, по підштаниках розтеклась. Якраз лікар цей, котрого ми вивезли, мені говорить: «О, дружок! Так у тебе уламок!» Зробив мені перев’язку. До цього я ж війну бачив тільки у фільмах, а там товариші з уламками ще воювали по три дні. Ну, ось я приходжу до лікаря, кажу: «У мене тут уламок у стегні, начебто нормально все, кістку не зачепив. Ви мені його витягніть, і я назад воювати піду». Лікар на мене подивився, сказав: «Ти дурний, чи що? Поїхали!». Я заперечив, мовляв, яке поїхали, там фронт, там люди гинуть! Лікар велів закрити рот, і таким чином я опинився в Дніпрі. 10 днів у госпіталі, 10 днів реабілітації. Загалом 20 днів… Так. Ще коли вдома, у відпустці був, батько на мене подивився, і каже: «Я теж хочу на фронт». Зателефонував одному товаришу, котрий у нас документами займався, пояснив, що є людина, яка срочку не служила, але дуже рветься країну захищати, через військкомат його не беруть, чи можемо ми його на контракт влаштувати. А це – початок 2015 року, контрактників нема, у них гостра потреба, тому тоді брали багатьох, аби було кому хоч під танк із гранатою лягти. Через 20 днів повернувся на фронт. Перші чотири дні було дуже страшно! Просто паніка, особливо коли стріляли, навіть якщо було зрозуміло, що воно не поряд лягає. Потім сказали, що треба поїхати хлопців з висоти замінити. Ну, треба, так треба. Поїхали, замінили, повернулись. Подумав: угу, начебто нічого страшного. Потім ще раз поїхали. А потім уже сам заступив на висоту. Позивний висоти «Пульсар», сепари називали «Мурашник». Мужики там власноруч зробили маленький Сталінград. Бувало, що до перемир’я, до 14 лютого, там обстріли продовжувались по шість годин, причому всім підряд. Сепари штурмом її кілька разів намагались брати, одного ми прямо там «зрізали». Ну, що ще? Беху сепарську знищили на 8 травня, якраз до свята. І собі, і їм зробили подарунок. Із ПТУРа. Одного разу на метеостанцію заїхав російський полковник. Ми по перехопленому почули. Весна, звичайний день, сидимо собі. З лівого флангу повідомляють, що БТР їде. Біжу туди, лягаю за наш ПТУР, стріляю і майже потрапляю – якби не кущ, то ракета би втрапила, а так – чисто у кущах підірвалась. По перехопленому зрозуміли, що там велика шишка їде. «Ґіві» почав горлати своїм: «Придурки! Не дай Боже із ним щось станеться!» Після цього почали метеостанцію крити зі всього: АГС-ники «насипали», мінометники, ми додавали чогось… Загалом, він там під обстрілом просидів, напевно, години три. Але валити ж треба. Наші дали команду «Відбій, буде рух – будете працювати». Вони стрибають до БТР, вилітають, я пускаю другу ракету, ракета повз пролетіла. Але відчуття ось це – наче на охоті, кров, як шампанське, піниться. Ух, я тоді злий після цього ходив! Не потрапив же! Ну і до літа 2015 року був лейтенантом, командиром взводу, потім старлея дали, поставили начальником розвідки батальйону. Ну і так, в принципі, начальником розвідки на Донецькому напрямку до березня 2016 був. Потім ми вийшли, переформування, Ширлан і потім – Луганська область. І там ти отримав друге поранення? Так. Пішли на вихід – у сірій зоні, в районі 31-го блокпоста стояв фугас із зенітно-ракетного комплексу «Куб» С-125, якщо не помиляюсь. Потрібно було фугас цей забрати. Прийшли, почали забирати. А там пнм-ок було напхано. Одну побачив, інші до цього у мене бійці зняли. От я ходив там, перевіряв і лівою ногою на одну наступив. Бах! Упав, погорлав секунд п’ять, потім думаю: «А чого кричати? Ноги все одно вже нема». Повертаюсь, так, дійсно, ноги нема, до гомілковостопного суглобу відірвало повністю. І тиша така, всі подумали, що у нас гранату кинули. Кажу їм, що на міні підірвався, треба валити – нам до сепарів метрів 800 було, нас АГС-ами могли запросто накрити. Намагаємося відходити, мужики мене закинули, протягли метрів 20, поклали. Я кажу: «Хвилиночку! Давайте джгут накладемо!». Дістали, наклали, пішли далі. Мене протягли ще метрів 20, знову поклали. Згадав, що у мене в розгрузці ІПП лежить, ще радянського зразку. Почали накладати, один боєць спочатку наклав подушку, зробив виток, потім маленьку подушку, ще виток, і, як тільки він почав затягувати – я як закричу, так він все одразу взяв і кинув. Кажу йому: «Ти розумієш, що я горланити буду в будь-якому разі? Немає різниці, мотай давай, поки в мене ще адреналін, і не дуже болить». Замотали. У хлопців питаю: знеболююче є у когось? Ні, - відповідають. Ммм, думаю, прекрасно – півтора кілометри сірою зоною! Вони мене поки тягли, думав: «Господи, хай вже скоріше або закінчиться, або хай мене вирублять!». Дотягли, прибігли пацани з передових позицій, носилки притягли, лікар підбіг. Коротше, у Светличному мене закинули до машини медроти, почали знімати ІПП, стали накладати ізраїльську, а її затягувати треба. У мене вже починається тремор, адреналін виходить, вони мені щось вколюють, воно мене не бере, тому що кров так швидко ганяється, що організм нічого не сприймає. Лікар починає перетягати… Я там ледь зуби собі не покришив усі. Потім була захоплююча поїздка до госпіталю до Сєвєродонецьку, везли мене близько чотирьох годин. Ще у самому Сєвєродонецьку водій тричі питав, як проїхати до військового госпіталю, у перехожих… У госпіталі стало легше? Поклали на стіл, лежу, вони починають задавати одразу дурні питання: де народився, хрестився, алергії, звання? А мені вже настільки хріново, що я їм обіцяю все сказати, аби тільки не чіпали. Кажу: «Ви мене вирубіть спочатку, а потім уже розмотуйте, перемотуйте. Що хочете робіть, тільки спочатку – знеболююче!». І один лікар розмотує мені культяпку, і поливає її чи то бетадином, чи ще чимось. Відчуття були, наче мені ногу у піч всунули. Я починаю кричати «Піда*и!!!». І вони мені одразу маску на обличчя, і щось у вену швиденько – вжик! Пам’ятаю, що я роблю вдих, вся картинка перед очима від’їжджає на задній план, ще вдих – і полетів космос. Це було навіть краще, ніж секс! Прокинувся я ще до кінця операції. Думав, що мені це все наснилось, зараз у себе в будиночку прокинусь. Відкриваю очі – біла стеля, купа світла. Ні, не будиночок. Починаю вставати, а мене одразу так за голову – хлоп. Питають: «Ти тут?». Кажу: «Я тут. Я де?». Потім почав трошки істерити, мені знову дали анестезію, і я вирубився. Прокинувся вранці, першим ділом подзвонив своєму товаришу, механіку-водію, котрий на протитанковій міні підірвався. Ампутація у нього була така ж, як і у мене, телефоную йому та питаю: «Ігорку, і як воно без ноги жити?». Загалом, ми ще з ним посміялись. Наступного дня мене перевезли до Харкова. На той момент батька вже комісували, але друзі у нього залишились служити, і вони йому доповіли, що ось, мовляв, Сашці ногу відірвало. Батько мені телефонує з питанням: «Що, ногу відірвало?». Я ще відморозитись намагався: «Ні! Все нормально! Що за вульгарності взагалі?»… Як родина сприйняла? Матері ввечорі подзвонив. Вона нормально сприйняла. Але у нас вся сімейка така, неординарна, скажімо. Жарти у стилі «Здраствуй, мамо, повернувся я з війни, але не весь – ось нога моя, на цвях її повішай!» були ще навіть до того, як мені ногу відірвало. Батя мене постійно підколював, питав, коли мені рубанок дадуть, щоб ногу виточував. Підірвався я 4-го листопада, а день народження у мене 26-го, і я дівчині своїй замовив подарунок – берці  "Corcoran Marauder", класні такі, з пластинами. От, дзвоню їй з Харківського госпіталю, говорю: «Привіт! Що робиш?». Вона якраз ходила подарунок мені обирала. Ммм, думаю, чарівно! Повідомляю, що у мене для неї сюрприз. Не сюрприз, а смаколик прям! Кажу: «Іди сідай в машину. Сіла? У мене все нормально, живий. В госпіталі. Ногу відірвало. Тільки не реви! Все нормально! Я цілий! Не реви!». Вона молодець, нормально все сприйняла, без соплів. Приїхали вони до мене, побачили. В принципі, весело було. Ти, здається, теж нормально ампутацію сприйняв… Я нормально до цього поставився, і коли ногу втратив, і коли мене лікували. Дуже вдячний лікарям у Сєвєродонецькому госпіталі. Мене прийняла харківська зміна, і вони якісно зробили операцію. Ось вони як закільцювали усе – судини, тканини – так воно у мене і залишилось, жодних реампутацій, нічого. Я на третій або четвертий день після операції перестав знеболююче приймати. Коли до Києва приїхав, і лікарі дізнались, що мені у Сєвєродонецькому госпіталі ампутацію робили – очманіли. Вони коли про Сєвєродонецьк чують, думають, що там людей  іржавою пилою «Дружба» перепилюють. Зараз ось думаю: якби мене взяли до сепарів, то я б давно червяків годував би, або, може, замість Едьки Басуріна зараз розповідав, які ми фашисти і як ми обстрілюємо мирний Донецьк. А так, все вийшло, як мало вийти. Фото: Едуард Крижановский Автор: Євгенія Мазур Джерело: 24 канал http://24tv.ua/ru/razvedchik_esli_by_menja_vzjali_k_separam_to_davno_chervej_kormil_by_n771884 Переклад: Маргарита Голобродська для uaportal.cz Стиль за можливості збережено.

Чехія – країна, що серед багатьох українців відома як «вікно до Європи» завдяки привітності, говорячи метафорами, своєї вищої освіти. Чеські університети на тлі ВНЗ багатьох інших європейських країн вирізняються доступністю для іноземних (зокрема українських та російських) студентів із двох причин: нульової вартості навчання чеською мовою та відносної легкості тієї самої мови.  (Про систему вищої освіти в Чеській Республіці йшлося раніше https://uaportal.cz/blogs/28/121/-) Навчання у Чехії, в самому центрі Європи, для українських студентів є набагато ближчим, ніж може видатись з першого погляду. Будучи студенткою третього курсу Карлового університету, я часто отримую питання від знайомих і малознайомих людей, а також від «друзів подруги мого знайомого», і саме тому з’явилось бажання згадати основні аспекти вступу до чеського університету в одному тексті. Я навчаюсь на бакалавріаті факультету гуманітарних наук, і важливо підкреслити, що специфіка навчання може суттєво різнитись від інших спеціальностей. Утім, якщо Ви наразі перебуваєте на етапі вибору країни для навчання в цілому, цей текст Вам має стати у пригоді.(http://zpravy.idnes.cz) Перша й головна річ, яку необхідно усвідомити – здобуття вищої освіти в Чехії безкоштовне для усіх, незважаючи на походження, громадянство, паспорт, колір шкіри, релігійні переконання, та будь-які інші можливі причини, за трьох умов: 1)      Вам іще не виповнилось 26 років 2)      йдеться про освіту в державному університеті 3)      чеською мовою Одразу додам, що можливості навчатись англійською мовою або в приватному університеті (пліткують, що вони легші) існують, але за такі програми доведеться платити. Надалі в цьому тексті йтиметься про досвід вступу до державного університету на програму бакалавра чеською мовою. Суттєвою відмінністю від української системи вищих навчальних закладів є розуміння так званого навчання «на бюджеті». Складаючи іспити до чеського університету, абітурієнт не мусить боротись за місце на бюджеті – всі прийняті не перший курс студенти автоматично «на бюджеті». Система стипендій тут також відрізняється – місце на бюджеті не гарантує їх отримання. Натомість, стипендію за успіхи в навчанні наприкінці кожного року автоматично нараховують певному відсотку найвищих у рейтингу студентам. Критерії для вирахування середнього балу та нарахування стипендії складаються з багатьох пунктів – враховуються оцінки, кількість перездач екзаменів тощо. Варіюється і сума стипендії, зазвичай в залежності від загального бюджету та кількості студентів, чиї результати були на достатньо високому рівні. З власного досвіду можу навести точну цифру у 33 000 чеських крон  за навчальний рік 2015/2016, що наразі становить максимально можливу стипендію за успіхи в навчанні. (Станом на 20.04.17 це приблизно 36300 гривень). Отже, якщо хочете отримувати стипендію, завдання перед Вами стоятиме лиш одне – добре вчитись. Як же нам, українцям, до чеського університету потрапити? Для цього необхідно виконати чотири кроки: отримати студентську візу вивчити чеську мову нострифікувати український шкільний атестат здати вступні екзамени  (http://jitkapourova.cz) Перші два кроки зовсім необов’язково мусять бути в такому порядку, але візове питання ми в даному тексті у будь-якому разі оминемо й одразу перейдемо до вивчення чеської мови. Ви, звісно, можете вивчити чеську в Україні. Але якщо виникне бажання перебувати у мовному середовищі від самого початку, то у різних містах Чехії є багато мовних шкіл з інтенсивними семестральними й річними курсами, де чеську вивчають починаючи від базових речей на кшталт «Мене звати» і до спеціалізованих тем із соціальних, точних, медичних та інших дисциплін. Мовних шкіл існує багато, вони варіюються за рівнями навантаження, складності уроків, вартості й так далі. Вони можуть бути приватними чи при університетах, але у більшості випадків за них доведеться платити. Безкоштовні курси чеської мови знайти можливо, але вони зазвичай орієновані на тих іноземців, що вже знаходяться у Празі й потребують чеську мову для використання у щоденному житті. Такі курси є зазвичай менш інтенсивними ніж ті, що орієнтовані на студентів. Якщо Ви вирішите вчити мову у Празі, то напевно зможете підібрати щось і для себе, озброївшись комп’ютером з доступом до мережі Інтернет. Сама ж чеська мова є відносно легкою у вивченні та часто схожа на українську, хоч на перший погляд так може й не здатись. Найбільше труднощів зазвичай виникає із граматикою та побудовою речень, але із лексикою в україномовної людини не має виникати серйозних складнощів. Мені особисто вистачило семестрального мовного курсу в Празі (що реально означає приблизно 4,5 місяців), аби вступити до університету, переклавши текст із англійської до чеської. Варто додати, що я не була найбільш завзятою студенткою на той час – домашні завдання виконувались не завжди, а до контрольних тестів ми готувались в метро дорогою на курси. Тож мовне питання не мало б стати на заваді. (https://styler.rbc.ua та regionews.sumy.ua) Що зазвичай забирає в українських студентів більше енергії та часу – це нострифікація шкільного атестату. Це офіційна процедура, що виконується під контролем магістрату (мерії) міста, будь то Прага, Брно, чи будь-яке інше, де Ви будете знаходитись. Заява з проханням нострифікувати атестат, власне сам атестат і список шкільних предметів за 9-11 класи із кількістю годин уроків подаються до магістрату міста. На підставі цих документів та різниці між Вашою шкільною програмою та чеською обирається 3-4 предмети, екзамени з яких треба буде скласти, аби атестат визнали дійсним для вступу до чеського університету. Найменш приємним у цій процедурі є той факт, що обираючи предмети для нострифікації, магістрат не цікавиться тим, куди Ви хочете вступати й на яку спеціальність. Мені, зацікавленій у журналістиці й гуманітарних науках, на першій спробі призначили екзамени з хімії, географії та суспільствознавстві. Більш приємний факт – на нострифікацію можна подаватись повторно. Після успішно заваленої хімії, я нострифікувала атестат із другої спроби із трохи інакшим набором предметів. Головне – встигнути це зробити до реєстрації на перший курс університету. Найбільш приємний факт – якщо Ви вважаєте, що не володієте чеською на достатньому рівні, то маєте право прийти з перекладачем. Я цією можливістю не скористалась, але мушу визнати, що хімія чеською мовою для гуманітарія – не найкраща ідея для того хто мову лише вивчає. А ось суспільствознавство – це вже приємніше. Тож нострифікація атестату – це процес, який не варто відкладати на останній момент з декількох причин: аби залишилось вдосталь часу на можливу перездачу, й аби була можливість обрати перекладача. (http://fhs.cuni.cz) Після нострифікації наступає етап, на якому Ви стаєте повноцінним чеським абітурієнтом – екзамени. Реєстрація на екзамени відбувається взимку (іноді до березня) он-лайн або фізично в університеті, в залежності від ВНЗ. Самі екзамени відбуваються у травні-червні місяцях. За кожен екзамен треба заплатити від 300 до 500 крон. На відміну від системи в Україні, у Чехії на більшість факультетів, а часто й окремих спеціальностей потрібно здавати окремі екзамени. Альтернативою ЗНО є так званий тест SCIO– тест із загальних схильностей до навчання, який має на меті перевірити здібність логічно мислити та працювати з текстами, а також базові знання із кількох предметів (в залежності від вибору конкретної варіації тесту). На відміну від ЗНО, ці тести проводяться приватною компанією та не є безкоштовними, а також приймаються тільки на певні спеціальності. Наприклад, екзамен на факультеті гуманітарних наук полягав у перекладі тексту з англійської мови на чеську; на журналістику на факультеті соціальних наук – із англійської та чеської мов, а також інтегрованого тесту на знання чеських історії, політики й культури, а також важливих питань сучасності. (Наприклад, одне із питань в цьому тесті у році 2014 стосувалося революції та президентських виборів в Україні). А ось аби вступити на медіальні науки на тому ж факультеті соціальних наук, мені вистачило здати тест SCIO. Тож екзамени для вступу до чеських університетів дуже різноманітні. При вступі на деякі спеціальності (наприклад, технічного спрямування) від Вас можуть також вимагати надати сертифікат з чеської мови на рівні B2. Утім, коли знання мови перевіряється під час вступних екзаменів, цей сертифікат не є необхідним. Важливо усвідомлювати, що для іноземця, котрий володіє чеською мовою та має нострифікований шкільний атестат, двері до чеського державного вищого навчального закладу відкриті настільки ж широко, як і для абітурієнта чеського. (http://www.npr.org) Отримання вищої освіти в Чехії може стати серйозним кроком до Вашої інтеграції не лише до європейського суспільства, але й до світової спільноти в цілому – завдяки співпраці університетів, програма обміну для студентів тощо. Шлях до цього складається лише з чотирьох кроків, згаданих на початку тексту, та помірної фінансової інвестиції до процесу.   Přeji úspěchu!   Маргарита Голобродська для uaportal.cz Головне фото - http://www.prahapamatky.cz