Згідно з даними Чеського статистичного уряду, станом на 31 грудня 2017 року, 117 061 українців проживає у Чехії. Легально. Тобто, це ті, хто мають у Чехії постійне місце проживання, дозвіл на довгострокове перебування чи довгострокову візу. Окрім того, є також українці, котрі отримали чеське громадянство. Є й такі, що у Чехії довгостроково знаходяться нелегально – не можемо на це закривати очі. Для порівняння: в’єтнамців у Чехії є 59 761, а росіян – 36 642, також у Чехії живуть 111 804 словаків, 21 261 німців та 20 669 поляків. Отже, легально проживаючі у Чеській Республіці українці за своєю чисельністю серед іноземців розділяють перше місце зі словаками.               Утім, мені частенько ставлять одне просте питання: а де вони? Особливо часто цікавляться ті, хто до Чехії переїхав нещодавно. Утім, не тільки вони. На жаль, значна частина української діаспори добровільно втрачає свої корені. Чому так відбувається? Чи це загострення уваги на економічних аспектах життя? Чи бажання асимілюватись у чеському суспільстві та перестати виділятись? Або ж непривабливий образ української діаспори? Одноманітність діаспори? Можливо, бажання відсторонитись від нав’язливого степеотипу українського «чорноробочого»? А можливо, прості людські лінощі?             Дуже хотілось би, аби українська діаспора стала привабливою. Перш за все, для самих українців. Але також, аби вона стала цікавою та інтригуючою для іноземців. Аби українська діаспора в Чехії міцно трималась власних коренів, але не залишалась у минулому. Аби українська діаспора виходила на демонстрації або організовувала івенти не лише задля поминань і протестів, але і для святкування власної самобутності.              Хочеться, аби діаспора плекала свою сучасність.             Українська культурна спадщина - могутня і важлива. Утім, Україна сьогодення – не менш вражаюча. Проживаючи певний ренесанс, сьогоднішня Україна – це сучасна музика та трендові дизайнери, це малі стартапи й успішні патенти, експериментальні театри та контроверсійні вистави, а також усе, що має запропонувати світові ХХІ сторіччя.             Тож дуже хочеться, аби й українська діаспора була такою. Аби часом була зовсім некласичною. Аби дивувала, провокувала. Аби була різною. Аби серед тих 117 тисяч українців у Чехії більшість знайшла щось "своє", і при цьому «українське».               А чого б хотіли ви? Чого бракує українській спільноті у Чехії? До чого їй прагнути?

UKR/ENG Нагадування про те, що підтримають усі, хто будуть дивитись, відвідають або будь-яким чином пропагуватимуть Чемпіонат Світу з футболу 2018. У довгих ланцюгах подій кожнний вчинок - має значення. Переглядом гри, навіть однієї, вживу або у трансляції, ми надсилатимемо простий сигнал: "Мені начхати на підтримку війн, порушення кордонів, підстрілювання літаків, фальсифікацію доказів задля ув’язнення людей. Я готовий/а закрити на це очі, аби насолодитись грою". Утім, відмова від переглядів буде мати зовсім інше повідомлення: "Я роблю те, що можу, ТУТ І ЗАРАЗ, аби розповсюдити інформацію про звірства, які чиняться у країні та від імені країни, яка цього року приймає Чемпіонат Світу з футболу, і аби боротись зі сліпотою та байдужістю". Адже стільки людей - хороших і світлих людей - у світі погано інформовані та не знають про те, що відбувається. Утім, як тільки вони зустрінуть тих, хто бойкотує Чемпіонат (особливо серед друзів і близьких), принаймні частина з них зацікавиться - чому? І хто знає, можливо, за тиждень, місяць або рік це відіграє ключову роль у (дез)інформаційній війні. Дозволивши Росії проводити чемпіонат - попри усі скандали із ХАБАРНИЦТВОМ заради цього права, після САБОТАЖУ Росією міжнародних законів і угод та доктрин людського права, ФІФА знехтувала принципами підтримки людських прав, рівності та чесної гри, які пропагує футбольний світ. На жаль, у ситуації коли країна АКТИВНО І У ДАННИЙ МОМЕНТ спонсорує декілька війн і АКТИВНО маніпулює людськими життями заради утримання режиму, більше не існує "спорт - окремо, політика - окремо". *** Just a reminder as to what anyone watching, visiting or promoting #WorldCup2018 would support. In the long chain of events every action matters. By watching the game, even one, of this Cup, either live or streaming, we will be sending out the message, that “I do not care about supporting wars, violating borders, shooting down the airplanes, falsifying evidences to imprison people. I am ready to be blind for the sake of enjoying the game”. While refusing to watch will send a message of “I am doing what I can RIGHT HERE AND RIGHT NOW to spread the word about the atrocities that are happening in and on behalf of the country hosting the World Cup this year and to stand against blindness and indifference”. Because so many people - good and nice people across the world - simply have no idea and are badly informed. But as soon as they meet someone boycotting the Cup (especially among friends and close ones), at least some of them would start wondering why. And the word would spread. And who knows, maybe in a week, month or a year it will play a crucial role in the war of (mis)information. By allowing Championship to happen in Russia - after all the scandals about BRIBING for this right, after Russia has been SABOTAGING international laws and agreements, as well as human rights doctrines - #FIFA has neglected the principles of human rights, equality and fair game, that the football world stands for. Unfortunately, when country is ACTIVELY AND AT THAT VERY MOMENT sponsoring several wars and is ACTIVELY manipulating human lives to prolong regime’s existence, there is no more “sport is separate, politics is separate”. *** #FifaWorldCup #WorldCup #FIFA2018 #WarCup2018#WarCup2018Russia #BoycottWorldCup2018 #StopRussianAgression #FreePrisonersOfKremlin #SaveOlegSentsov #FreeSentsov #TheyAreStillThere Credits for posters to @Andriy Yermolenko Video: InformNapalm  Text: Marharyta Golobrodska  

Тиждень тому пішов із життя режисер Леонід Кантер. Я, так само як і багато інших людей, не розумію обставин його смерті. Утім, я тут не для того, аби судити/виправдовувати/пояснювати. Я тут для того, аби пригадати Леоніда – таким, із яким ми мали честь познайомитись 2 травня у Празі на показі стрічки “Міф”.  Леонід справляв враження людини дії: прийшов – побачив – переміг. Вирішив сходити на край світу посидіти на табуреті повитріщатись на океан – пішов. Вирішив розказати правду про війну без прикрас – взяв, розказав і показав. А якщо вирішив поставити суспільсву надважливе питання про значущість людських жертв на війні – то поставив його так, що люди шукають відповіді самостійно, радяться із друзями, обговорюють у родинах.  Леонід – був і є автором проектів«Війна за Свій Рахунок», «Добровольці Божої Чоти», «Міф» і «Людина з Табуретом». Можливо, варто було б виправитись і назвати це документальними фільмами… Але не хочеться обмежуватись. Хоч ми із Кантером були особисто знайомі дуже мало і зовсім неблизько, цього було достатньо для того, аби документальні фільми, режисером яких був Леонід Кантер, називати саме проектами. Він не знімав фільми про війну і бійців лише тому, що це актуальна нині у суспільстві тема. Він сам був добровольцем на війні. Він не просто написав сценарій до майбутньої стрічки “Людина з Табуретом”, але сам понад десять років тому вигадав гру “З табуретом до океану” та разом із друзями подорожував світом, аби привезти київські чотириногі деталі інтер’єру на береги океанів.   “Щоб пізнати людину як вид, я вирішив пізнати себе. Береш себе акуратненько двома пальчиками – і занурюєш у незнайомі обставини”.   Для того, щоб зацікавитись майбутніми проектами Леоніда, мені вистачило одного виступу і десятихвилинної розмови із ним. Поки він не був упевнений, що проект матиме шанс на життя, що “пацан сказав – пацан зробив” вийде – не розкривав жодних карт. Тільки світився натхненно – і це інтригувало.   Про майбутнє говорив просто – якщо ми із вами будемо гідними людьми, то і майбутнє у нас буде хорошим.   Таким я і запам’ятала Леоніда – і то лише за короткі кілька годин знайомства. А ті, хто був із ним близько знайомий за життя – щасливчики. Тому що люди дії надихають.    За кілька днів до смерті Леонід оголосив початок роботи над стрічкою “Людина з Табуретом”. Режисера вже нема серед живих, але проект живе. Нещодавно було оголошено фінансову збірку на Спільнокошті, аби втілити задум у реальність. Леонід мені казав, що працює тільки з найкращими. А найкращі працюють із ним – на волонтерських засадах. Ось тільки часу для цих волонтерських засад мають надзвичайно мало - після робіт або на вихідних. Тому на все потрібні гроші. Ось тут Кантер розказував, для чого. А ось тут – говорив із theUkrainians, що “можливо, іще в один кінець світу поїде".   Подорожуй захоплююче у інших світах, Леоніде!   З любов’ю, Маргарита Голобродська  для UAportal.cz   Фото: Kiril Krautsou  

Людина – фізично здорова і міцна – може протриматись без їжі два місяці. Без води – до 10 днів. Плюс-мінус кілька діб. Організм у відчаї починає поїдати сам себе. Починаючи запасами глюкози та жирових тканин, продовжує печінкою та серцем. Тому на шпальтах газет і у заголовках на сайтах голодування може виглядати як героїчний протест і прояв надзвичайної сили волі. Але за ґратами реальність голодування – це також відчай, жалюгідність, втрата свідомості, атрофія м’язів і холод, проблеми із зором і свідомістю, з роботою мозку, іноді – глухота і сліпота, відсутність реакції на оточуючих. Голодування – це виклик. Який поступово стає катуванням себе самого. Тож чому сьогодні, у 21 столітті, у найбільшій за площею країні світу, що претендує на роль незамінного гравця на полі міжнародного права, знаходиться режисер, який оголошує голодування? Тому що його було ув’язнено за сфабрикованою справою. За абсурдним звинуваченням. За політичні вподобання. Тому що свідчив проти нього товариш. Примусово. Закатований. Тому що вже без 17 днів чотири роки кримчанин Олег Сенцов провів у слідчих ізоляторах, залах судових засідань, колоніях і в’язницях. Ми не хочемо знову обговорювати абсурдність звинувачень у підготовці підриву меморіалу Вічного вогню та пам’ятника Леніну, а також підпалів офісів «Русской общины Крыма» та «Единой России» у Сімферополі. Цю абсурдність визнає світова спільнота, визнають українські, російські та світові діячі кіно, Європейська кіноакадемія, відомі режисери, продюсери і актори багатьох країн світу. Не визнає її лише так само абсурдний російський політичний режим разом зі своїми арміями вірних телеглядачів, радіослухачів і користувачів інтернету.   Фото - Новое Время   Але ми хочемо обговорювати те, що Олег у своєму відчаї (все-таки, як іще охарактеризувати голодування?) не говорить тільки про власне повернення додому. 14 травня 2018 року він оголосив безстрокове голодування (на жаль, дійсно «безстрокових» голодувань не буває, і час спливає…) із єдиною умовою його припинення – звільнення всіх українських політв’язнів, які перебувають на території РФ. Шістдесят чотири. Політв’язні.   Список #LetMyPeopleGo (в алфавітному порядку) Абдуллаєв Теймур Абдуллаєв Узеір Абдурахманов Талят Абільтаров Рустем Абсеітов Зеврі Алієв Муслім Алімов Рефат Аметов Кязим Аметов Эрнес Асанов Алі Асанов Марлен Балух Володимир Бекіров Інвер Небієвич Белялов Мемет Бессарабов Олексій Ваітов Рустем Вигівський Валентин Гриб Павло Дадеу Микола Дегерменджи Бекір Дегерменджи Мустафа Джемаденов Эміль Джеппаров Арсен Долгополов Дмитро Дудка Володимир Захтей Андрій Зейтуллаєв Руслан Зекір’яєв Сервер Ібрагімов Тимур Ісмаїлов Рустем Карпюк Микола Клих Станіслав Коломієць Андрій Кольченко Олександр Костенко Олександр Куку Емір-Усєін Кубедінов Арсен Литвинов Сергій Мамутов Енвер Мемедінов Наріман Меметов Ремзі Мінасов Еміль Мустафаєв Сейран Панов Євген Примов Юрій (Нурі) Присіч Володимир Сайфуллаєв Ферат Салєдінов Айдер Салієв Сейран Сенцов Олег Сизонович Олексій Сірук Вадим Стогній Олексій Сулейманов Ренат Сухоносова Анна Сущенко Роман Трубач Руслан Чапух Асан Чирній Олексій Шаблій Глеб Шиптур Микола Штибліков Дмитро Шумков Олександр Шур Віктор Знаєте, іноді складається враження, що світ прагне розвиватись, країни – будувати нові типи взаємовідносин, суспільства – вчитись змінюватись на краще. І тільки один велетень на мапі світу загруз задніми лапами у минулому, а лапами передніми намагається тягнути за собою усіх, кому не пощастило опинитись поруч. Потенціал мільйонів людей країн СРСР було нівельовано, їх амбіції – знищено, а бажання самореалізації - зведено до прагнення купити до квартири якнайкращі меблі. На жаль, людина є людиною – вона адаптується і призвичаїться. На щастя, політика СРСР залишилась у минулому – або принаймні мала б залишитись. Саме тому коли Росія, просто не вбачаючи потенціалу існуючого режиму вигравати чесно, вдається до відродження підлих технік минулого… Нас охоплює злість. Але, можливо, нас охоплює іще більша огида і відчуття тотальної зневаги до режиму, а головне – до його вірних песиків. Тому що немає режиму без людей, які б його визнавали. Україні тяжко дається вирватись із срср-івського минулого. Але більшість із нас, українців, принаймні усвідомлює необхідність цього і стоїть, повзе, іде або біжить у правильному напрямку. Обличчям – до світу із баченням майбутнього, спиною – до російської агонії минулого. От тільки дуже важливо не залишати за спиною своїх. «Разом та до кінця!» - написав у своєму останньому листі Олег Сенцов. Давайте дуже сподіватись, що кінець буде – у визволенні та у тріумфі, а не у запамороченнях і відмові організму.   Фото - Радіо Свобода Сподіваючись на краще, Маргарита UAportal

Поки на вулиці дощить вже другий день, поговоримо із тобою, читачу, про літо :) У суботу 9 червня Прага 4 організовує традиційний мульткультурний фестиваль «Калейдоскоп», на якому від 12:00 до 20:00 будемо і ми! Ця сімейно-дружньо-культурно-інтернаціонально-розважально-освітньо-кулінарно-мистецька подія – наш фаворит вже декілька років.     Сьогодні, я думаю… точніше, я впевнена, дуже важливо знати інші культури. Дуже важливо бути відкритим і бажати зрозуміти інші культури. Саме зрозуміти: послухати, скуштувати, прочитати, протанцювати, промалювати. У сьогоднішьому глобалізованому світі можна спостерігати дуже цікаву річ: з одного боку, суспільства прямують до інтернаціональності і руйнування кордонів, зокрема ментальних; з іншого – виникає страх загубитись у інтернаціональному морі, посилюється відчуття власної національної приналежності. Таким чином, ми із тобою часто стаємо учасниками або свідками парадоксальних ситуацій: люди спілкуються, зустрічаються і працюють із десятками людей із різних країн та континентів, утім часто закриваються один від одного – начебто мультинаціональне суспільство загрожує або применшує важливість власної національності, власних коренів та власної історії. Звідси, на жаль, часто народжуються ворожість і неприязнь. Саме тому такі фестивалі як «Калейдоскоп» - важливі та прекрасні. Тому що такі фестивалі – це прояв того, як різноманітні культури можуть співіснувати разом, кожна у своїй незабутності. Як можуть доповнювати одна одну, гармонійно формуючи сучасне суспільство. І водночас – як залишаються кожна по-своєму особлива. Як адаптуються до контексту конкретної країни (у нашому випадку – Чехії), не втрачаючи зв’язку з власними коренями.     Цього року ми знову будемо на «Калейдоскопі». Знову приготуємо страви національної кухні та запропонуємо наливочки і квас – будемо частувати усіх голодних і зацікавлених :) Познайомимо людей із мистецтвом писанкарства, проведемо майстер-класи з вишивання та плетіння віночків із польових квітів. Проведемо виставку фото і плакатів. А якщо у твоїй родині є маленькі українці, обов’язково приходь із ними – адже до нас приїде українська письменниця Дзвінка Торохтушко із віршиками, а із нею – художних-ілюстратор Олександр Курило. Тож беріть малечу, дорослих, родичів, друзів, знайомих і малознайомих, а також знайомих знайомих і зустрічних перехожих – і приходьте! Ти знаєш, читачу, ми із тобою опинились, можна сказати, в епіцентрі інтернаціонального суспільста – у столиці центральноєвропейської країни. Я сподіваюсь, що твоє серце відкрите новим культурам, але залишається назавжди українським А також сподіваюсь познайомитись із тобою зовсім скоро! З любов’ю,Маргарита   Фото: Прага-4, відео: Роман Михальчук

Привіт, читачу! Дозволите „на Ти“? :)  Сьогодні, у четвер 10 травня, у Празі розпочався 24-й щорічний книжковий ярмарок – „Світ Книги 2018“. Це міжнародний книжковий фестиваль, участь у якому цього року беруть представники 21 країни, між якими традиційно і Україна. (Підказуємо: український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 ;-) )     Фото: Svět knihy Praha Цього року участь України на книжковому фестивалі „Світ Книги“ стала можливою зусиллями волонтерів із Чехії та України, практично новонародженого Українського інституту книги, створеному при Міністерстві культури України у вересні-жовтні 2017 року, а також Посольства України у Чеській Республіці. Посол України у Чехії Євген Перебийніс у коментарі для нас сказав: “Ми почали працювати над участю в нинішньому "Світі Книги" одразу після закінчення минулорічного ярмарку. Я особисто кілька разів зустрічався з директором "Світу Книги" паном Ауером, домовлялися про умови, знижки і конкретне місце стенду”. Отже, після багатьох років практичної самодіяльності небайдужих людей, організація українського стенду на “Світі Книги” нарешті вийшла на інституціональний рівень. До Праги приїхали 11 видавництв і декілька молодих сучасних авторів (які? хто? звідки? цікаві. різні. звідусіль. Продивись наш Портал і приходь на “Світ Книги”, аби познайомитись). Посол зауважив, що видавництва самостійно оплачують свою участь у ярмарку, а посольство безпосередньо фінансує участь авторів у супровідних заходах – за рахунок коштів, що МЗС України виділяє на іміджеві проекти за кордоном.       Фото: www.blog-svetknihy.cz Чому це важливо?  „Світ Книги“ – це своєрідний осередок обміну досвідом і світобаченням між видавцями й читачами з різних кінців світу – буквально – від Китаю до Сполучених Штатів. Минулого 2017 року 44 тисячі учасників завітали на ярмарок – подивитись на представлену літературу, придбати книжки, послухати і взяти участь у дискусіях. Без перебільшення скажу, що це – чудова можливість для України.  Чудова можливість познайомитись зі світом і познайомити світ із собою. Нагода показати „пражакам“ і чехам з різних куточків країни, а також гостям міста, що Україна – це не тільки робочі руки, АТО і корупція. Як би не було тривожно, але факт залишається фактом – про це треба говорити. Сучасна Україна – історично молода, недосвічена, розграбована країна. І живемо ми однією ногою у СРСР, а іншою у сьогоденні. (Точніше, свідомістю частини громадян – у СРСР, а свідомістю іншої частини – у сьогоденні). На сьогоднішній день ситуація закордоном стосовно сприйняття України виглядає так: нас по-справжньому знають тільки ті, хто цілеспрямовано цікавиться українським питанням. Для величезної кількості пересічних європейських громадян (не буду заглядати за межі частини світу, із якою маю безпосередній досвід) Україна – це джерело робочої сили – якісної та доступної. Це, звісно, спрощений погляд на ситуацію. Утім, суть його полягає у тому, що сьогодні на наших із вами плечах лежить відповідальність працювати над тим самим іміджем. Українці – амбіційні, українці переймають досвід та втілюють проекти, будують успішні бізнеси, досягають визначних успіхів у спорті, у навчанні, пишуть музику, розвивають кінематограф і розвиваються самі. Щодня. Всупереч усьому негативному. Дуже важливо, аби нас знали і такими. Тоді зможе народитись справедлива повага – з чистого листа з оглядом на те, хто ти є і що ти робиш – а не на основі того, з якого контексту і з якого минулого ти походиш. Ми – не лише героїчне майбутнє і народна творчість. Ми також – теперішнє і майбутнє.  Для цього, звісно, потрібен час. Але ще більше для цього потрібна ініціатива, або принаймні відсутність безініціативності. Тому що ніхто, у жодній країні світу, ані в минулому, ані у майбутньому не здатен змінити імідж України так, як це можемо зробити ми.    Коли ти, читачу, купиш квиток на “Світ Книги” замість того, аби випити кави. Коли я прийду на фестиваль “Калейдоскоп” допомогти із українським стендом. Коли ми запросимо друзів на коцерт молодого українського гурту. Коли наші українські друзі-туристи замовлять екскурсію в українських гідів. Коли кожен із нас не змовчить у відповідь на зневажливі слова стосовно України.   Тоді настане завтра. І тоді ми будемо українцями, а не людьми із українським паспортом або корінням.     З любов’ю, Маргарита Голобродськадля UAportal.cz Фото муралу: Тиждень.ua

 “Як і минулого року, опівдні сонце засліпить промінням сотні портретів учасників 2. Світової війни, які в руках турботливо триматимуть нащадки воїнів-визволителів. Росіяни і Чехи стоятимуть пліч-о-пліч, але у цей день національності не матимуть значення, адже перемога була спільною” - так розпочинає анонс чергового походу Безсмертного полку у Чехії найбільш епічний проекремлівський інформаційний (інформаційно-пропагандистський) ресурс cz.sputniknews.com   За інформацією "Спутника", минулого 2017 року в Празі замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей. Утім, відкриваємо минулорічний анонс ходи Безсмертного полку та читаємо цитату однієї з організаторок Ольги Кондрашилової: “Минулого року [тобто року 2016] замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей”. Дежавю або геніальний маркетинг, який стабільно гарантує удвічі більше людей, ніж очікувалось? Цілком вірогідно, що 8 травня цього 2018 року так само прийде понад 1000 людей – тобто удвічі більше, ніж зголоситься.     "Безсмертний полк" Прага 2017 Що ж таке Безсмертний полк? Організацію "Безсмертний полк" було зареєстровано трьома журналістами у Томську у 2011 році. Організація має офіційний веб-сайт, на який кожен бажаючий може додати фото та історію загиблого у Другій світовій війні родича. Регулярно у травні організація проводить марші, на які люди виходять із портретами учасників Другої світової війни, аби таким чином вшанувати пам’ять загиблих. Як мінімум, мали б виходити. Це - хороший задум, хіба не так? Надати Дню перемоги або Дню звільнення від фашизму (в залежності від часово-просторового контексту) обличчя людськості. Проблема лиш у тому, що ідеологія Російської Федерації цей хороший задум поглинула і перетворила його на інструмент пропаганди. Ми розкажемо вам, як це працює у Празі, де хода Безсмертного полку цьогоріч проходитиме вже втретє:     Фото: AFP Очевидно, перемога у Другій світовій війні – це героїчне досягнення Росії. Над колоною майорять десятки російських триколорів разом із червоними комуністичними прапорами. Іноді видніються чеські стяги. І все. Чи воювали українці проти фашистів? Забули. Чи воювали білоруси, казахи, грузини? Також забули. Хтось іще воював? Нічого не знаємо - Росія врятувала всіх.     Як пройшов безсмертний полк у Празі у 2017 р.   Якби не Росія, то Європа би сьогодні була «милом, яким би фашисти мили ноги!» Цей факт, а також багато інших історичних екскурсів можна почути від учасників ходи Безсмертного полку. Якщо Ви наважитесь порівнювати тоталітарну політику Сталіна із політикою Гітлера, то напевно почуєте, що нічого ви не розумієте! «Вы там были? Откуда вы знаете?» А почуєте Ви це, цілком імовірно, від жіночки років тридцяти –  і досі залишається таємницею, де саме, коли і як вона там побувала, аби так упевнено "аргументувати". Після поминальної ходи має відбуватись концерт. Із виступами хорів. Дитячих. Із Чехії та… Росії, саме так.   Цього року хода Безсмертного полку пройде у чотирьох містах Чехії: Празі, Брно, Карлових Варах та Остраві.     Окупація Чехословакії в1968 році і її жертви. фото VHÚ   Чехи ж розділились на два табори. Табір «ностальгічний» виходить на марш, згадує чарівні й романтичні комуністичні часи та дякує сильній державі Росії за мирне небо над чеськими головами. Табір «прогресивний» виходить на мовчазну акцію протесту і намагається звернути увагу людей на виразні подібності гітлерівського і сталінського режимів, вимагаючи уваги до історичної справедливості.  Минулого року невелика група чеських активістів під час ходи Безсмертного полку організувала мовчазну акцію, під час якої вони пригадували жертв російської агресії. «Нас було всього декілька людей із плакатами» – згадує активістка Соня Поспішилова, котра вийшла на акцію протесту через те, що їй не подобається перекручування історії та зловживання пам’яттю загиблих. Соня розповідає, що демонстрантів з Безсмертного полку було декілька сотень: «Деякі накинулись на нас, розірвали наші плакати. На одну з наших учасниць врешті-решт накинулась чеська пропутінська активістка, подряпала її та зірвала фотоапарат. Дуже нахабно нас лаяли та погрожували, що їх будуть мільйони, і вони будуть нами правити». Поліції під час сутичок не було. Наостанок, не забуваймо, що історії з Чехії – це навіть не найбільш абсурдні історії. У Празі минулого року роздавали тільки Георгіївські стрічки. А ось дехто на цьому не зупинився – роздавали дідів. Тих самих, котрі воювали. Або й не воювали. Хіба може людина знати, якщо бачить фото вперше у житті, та й усього на кілька годин?       Дідів роздавали   Ми живемо у суперечливий час, коли історія часто стає не більше і не менше ніж інструментом пропаганди. Друга світова війна була страшною. І наші з вами батьки, дідусі й бабусі дійсно воювали. Чи заслуговують їх жертви на вшанування? Звісно ж, заслуговують. Утім, чи заслуговують вони на зловживання? На це не заслуговує ніхто.   Мій прадід не любив говорити про війну. Я була дитиною і мені було страшенно цікаво, що ж таке ця «Велика вітчизняна війна»? Прадід хотів, щоб я знала одне: «Війна – це страшно. І чим менше цього страху ти знатимеш, тим краще». І я переконана, що це – реалії героїзму. А маніпулювання трагічним минулим на користь сучасного домінування однієї держави – це політична гра. Пам’ять існує вдома за родинним столом, у запаленій свічці, у родинних фотоальбомах. А Безсмертний полк – це спосіб вкоренити війну і жорстокість у свідомості людей. Навіщо малим дітям знати, як це – марширувати у військовій формі червоної армії? Навіщо піднімати прапори Комуністичної партії, яка закатувала і знищила тисячі людей? Як можна використовувати день пам’яті для розповсюдження пропаганди? Цьому можна знайти лише одне пояснення: аби зробити відчуття близькості війни нормою – у той чи інший спосіб.   Автор: Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ 

Ввечері 2 травня у Празькому кінотеатрі Bio|Око відбувся показ документального фільму “Міф”. Якщо Ви із цим фільмом іще не знайомі, то щиро радимо цю ситуацію виправити. “Міф” – це фільм про Василя Сліпака, українця, соліста Паризької національної опери, який загинув у бою від кулі снайпера на Сході України. Один із режисерів стрічки Леонід Кантер назвав “Міф” найбільш касовим документальним фільмом в Україні: “Його показали в усіх великих містах усі найбільші кінотеатри”.       Показ у Празі відбувся зусиллями громадської організації “Українська Європейська Перспектива” та  “UAportal” за підтримки Посольства України в Чеській Республіці. “У нас немає можливості робити велику рекламу, тож ми діємо методами партизанського маркетингу і запрошуємо вас усіх включитись у цю партизанську боротьбу” –  жартівливо (а у кожному жарті, як відомо, є лише частина жарту) прокоментував ситуацію режисер фільму Леонід Кантер. Адже саме громадські організації та волонтери українських діаспор допомагають організовувати покази у країнах світу. Таким чином “Міф” уже побував у великих турах Сполученими Штатами, Канадою, Італією, Німеччиною, і після Праги попрямував до Польщі. Постійна гастрольна команда фільму складається всього із двох осіб: режисера стрічки Леоніда Кантера і продюсера Катерини Мізіної. На деяких показах присутній також хужодник-карикатурист Юрко Журавель.  Один із режисерів фільму "Міф" Леонід Кантер Леонід Кантер пояснив UAportal рішення особисто супроводжувати фільм під час гастролів країнами Європи та світу: - Коли народжується маленька дитинка, треба спершу навчити її ходити – умовно кажучи. Це те, що наразі відбувається із нашим фільмом. Фільм уже є, але якщо його просто віддати, то його будуть показувати у жахливих умовах, жахливо показувати. Тобто, треба його супроводжувати. Ми возимо фільм по світу, стежимо за тим, щоб його показували у технічно якісних умовах, щоби були люди, щоби була класна реклама, і так далі. Чому? Тому що для нас дуже важливо, аби історію Василя Сліпака дізнались якомога більше людей. Всі, хто дізнаються цю історію, вони вже не сприйматимуть Україну лише як вареники або як Чорнобиль. Вони сприйматимуть Україну як Василя Сліпака, будуть любити Україну, поважати Україну і намагатися допомогти цій країні.                                                                                                                                         Гроші, отримані за показ фільму, ГО “Українська Європейська Перспектива” передасть команді на подальші проекти. Також безпосередньо у глядачів була можливість підтримати українське кіновиробництво. Крім традиційної скриньки для фінансових внесків, Леонід із Катериною привезли до Праги футболки із дизайном фільму “Міф” та DVD із документальним фільмом “The Ukrainians: Добровольці Божої чоти” про захист Донецького аеропорту – від режисерів “Міфу” Леоніда Кантера та Івана Яснія. З аукціону також продали календар “Знай наших” із ілюстраціями Юрка Журавля – ціна піднялась до трьох тисяч крон. Юрко Журавель – автор анімацій у фільмі “Міф”, лідер музичного гурту “OT VINTA” і український просвітник, створив календар-галерею, яка вміщує 108 портретів українських видатних особистостей, починаючи Ярославом Мудрим і до героїв сьогодення: військових, вчених, композиторів, художників, які увійшли в українську та світову історію, науку, культуру;  також містяться короткі відомості про їх діяльність, подвиги, винаходи, твори та цитати і вислови, що стали крилатими. На останній сторінці календаря є і Василь Сліпак. Календар надрукований українською та англійською мовами.       Ми поцікавились, наскільки велика постійна команда Міфотворців, на що Леонід Кантер відповів просто: “У нас немає постійної команди”. - Ми працюємо завжди на основі фрілансу та збираємось завжди під проект. Ми завжди намагаємося зібрати зоряний склад, тобто всіх найкращих – найкращих з найкращих. Я їх всіх знаю, насправді, тому що я із кимось вчився, із кимось виріс, з кимось працював. Питання найчастіше постають стосовно грошей. Хоч майже всі вони кажуть: „Ми готові працювати безкоштовно“, – по факту це означає, що вони готові працювати у вільний від роботи час. А роботи у цих людей стільки, що вільного часу немає. І тому така робота – день на тиждень, або вночі після роботи – є неефективною. - Як довго створювався „Міф“? - 17 місяців. До команди Міфотворців у якийсь момент залучили рідного брата Василя – Ореста Сліпака: - Він включився, він підказував нам усе, він розказував. Ми постійно із ним зустрічалися, спілкувались, ми їздили до Франції – він теж приїжджав. Тобто, він був нашим гідом по життю свого брата.     Фільм “Міф”, можна сказати, не надає відповідей про життя, вибір і смерть Василя Сліпака, а навпаки – ставить запитання. “За що загинув Василь Сліпак?” Чому він обрав окопи Донбасу замість паризької сцени? Як любив Василь Сліпак? Тема двох світів – світів життя і війни – невичерпна, індивідуальна, особлива, простих відповідей нема. Сам Леонід Кантер знає обидва світи “із перших рук” – він також був на війні. У 2014 році Леонід служив у добровольчому батальйоні: “3 дні розбиралися з автоматами і 3 дні марширували, через 6 днів підготовки на сьомий вирушили на фронт”. Василь Сліпак служив у добровольчому батальйоні ДУК “Правий сектор”. У добровольчих батальйонах воювали люди переконань і люди вибору, люди із мінімальним досвідом, але із максимальною силою волі. Адже це була єдина можливість для цивільного потрапити на передову – у лавах ЗСУ ніхто би Василя не пустив на фронт. А він хотів потрапити “на вістря ножа” – як зазначив Леонід Кантер.  “Ми не можемо продовжувати брехати самим собі” – сказав Василь Сліпак і вирушив на фронт. У фільмі показали, що Василь вертався на фронт двічі, насправді ж – тричі. І за третім разом він загинув. “Коли ти потрапляєш у це середовище, - говорив Кантер глядачам у залі, - ти потрапляєш у братство. Там немає напівміри, там є лише життя або смерть. Там немає якихось хитрощів, чогось такого. І, звичайно, дуже хочеться повертатися до такого”. Окрім Василя, серед живих уже немає трьох інших героїв фільму. Один із них – “Сім’янин” – є героєм “Міфу” та “Добровольців божої чоти”, був Кіборгом, після його смерті залишилось п’теро дітей. І ці герої – лиш менша частина загиблих, ті, чиї імена ми пам’таємо, про яких ми говоримо і пишемо, про яких знімають фільми. Утім із життя пішло значно більше хлопців і дівчат. Ми, на жаль, не пам’ятаємо імена усіх, і навряд чи колись їх усі зможемо запам’ятати. Тож чого варта їх смерть? Ми не претендуємо на те, аби відповісти на це питання. Але ми радимо вам подивитись “Міф”, аби самостійно поставити важливі для Вас запитання і самостійно знайти на них відповіді. Ми радимо Вам подивитись “Добровольці Божої чоти” та усі інші документальні й художні фільми про війну в Україні. Ми радимо Вам подивитись на війну через призму людського – людських переконань, людських прагнень, людських життів. Чи була даремною, чи недаремною смерть Василя – це питання піднімається у фільмі, як зауважує режисер. “Насправді, відповідь залежить від кожного з нас, від вас, і від мене. Якщо ми проживемо своє життя на всі 100%, щиро, чесно, якщо ми не дозволимо вирубувати український ліс, якщо ми не будемо кидати недопалки собі під ноги, якщо ми припинимо давати хабарі, то, звичайно, ця смерть буде недаремною. І навпаки. Тому “борітеся, і поборете!” Я стараюсь і вас закликаю. Будь ласка, давайте всі разом!” – додав Леонід.  Режисер наголосив, що у будь-якому суспільстві є не більше 2% людей, яким не байдуже: “Революція зробила так, що в Україні є 10% людей, яким не байдуже. Це дуже велика кількість. Але є ще ті 90%, котрим байдуже”. Якщо Ви вважаєте, що належите до 10% небайдужих, то дуже важливо небайдуже жити. Команда Міфотворців докладає власних зусиль, аби не залишатись осторонь. Вони опікуються власним продуктом – кожною деталлю до останніх дрібниць (це ми точно знаємо, як співорганізатори показу фільму “Міф”). Вони планують створювати нове, хоч і тримають поки що у секреті деталі: - Плани є, але у мене є такий принцип, що „Пацан сказав – пацан зробив“. Тому я ніколи не кажу, коли напевно не знаю, що я це зроблю. Бо я змушений буду зробити, але в мене немає ще жодних коштів на це. Робота вже йде, а коштів іще нема – як завжди [посміхається]. Тому, як я буду знати, що назад дороги уже нема, ми про це оголосимо. Я думаю, що це станеться у найближчий тиждень, і всі дізнаються, що ми робимо і коли це буде. Важливо те, що команда продовжить створювати. Українське кіно відроджується, про що свідчать останні кілька років. Цей процес вражає стрімкістю і пристрастю, і ми з вами відіграємо у ньому дуже важливу роль. Продукт українського кінематографа буде існувати тільки тоді, коли буде споживач. Тож давайте дивитись фільми, хвалити і критикувати, запрошувати близьких і ледь знайомих людей. І тоді ми будемо бачити більше якісного українського кіно.   Прем'єра фільму "Міф" у Празі. Відео Роман Михальчук   Для UAportal Маргарита Голобродська Фото: Роман Михальчук, Марія Щур (Радіо Свобода) 

Сашко Лірник (Олександр Власюк) - сучасний український казкар, який прагне відроджувати і зберігати жанр усної словесної творчості. Казки - це не лише забава, запевняє Сашко. Які ж вони - сучасні українські казки, для кого і про що? Із Лірником Сашком говорила Маргарита Голобродська.   Маргарита: Коли Ви вперше були у Празі? Сашко: Я приїжджав на Різдво два роки тому. Мені дуже сподобалось. Ще якраз приїхали дітки, чиї батьки загинули на війні – то ми із ними на головній площі починали Різдво, відкривали ялинку, запалювали. Це була велика честь, і це дуже гарні спогади. Я спілкувався із дуже багатьма різними людьми, у мене були виступи не тільки у Празі, але й у інших містах, я спілкувався із дітками, із волонтерами, із українцями, із чехами. Мені дуже сподобалась Прага, я хотів потрапити сюди іще раз – цього разу я вже сам купив квитки. Я завжди стараюсь виступати там, де буваю. Тому що це моя місія. І мені то неважко. Казкарство – це незадіяний пласт культури. Усі звикли до чого? До телевізора, до різних шоу. А я роблю серйозні речі, які є вічними. Я помру, а мої казки лишаться.   М.: Навіщо людині, яка живе в інформаційному 21 сторіччі, потрібні казки? С.: Людина стала людиною не тоді, коли взяла до рук палицю, а тоді, коли почала розмовляти. Казка – це, за великим рахунком, розмова, формування мислення. Людина думає словами і діє відповідно до того, як вона цими словами думає. Мова – це не просто засіб спілкування, це код. Як із комп'ютерними програмами – чим більше знаєш мов, тим більше знаєш світ. Я – казкар у широкому розумінні цього слова. Не йдеться лише про забавляночки для дітей, не тільки про якісь оповіданнячка, а в тому числі й сценарії, і спектаклі, все-все-все. Тобто, казкар – це творча людина, яка за допомогою свого мислення і своєї мови творить світ.      М.: Як у сьогоднішньому світі, де більшість інформації і дітям, і дорослим доступна за кілька кліків комп’ютерної „миші", видозмінюється жанр казки? С.: Це жива творчість, і тому вона видозмінюється. Не може бути усе однакове. Наприклад, колись були патефони, а сьогодні у телефоні більше функцій, ніж у першому комп’ютері. Але основа залишається. Той самий комп’ютер – у ньому ми також шукаємо спілкування. Для усіх фільмів, комп’ютерних ігор та програм так само пишуться сценарії. Наприклад, коли ми переписуємось із друзями у соціальних мережах, то ми ж не сприймаємо чорні цяточки на екрані як своїх друзів. Ми читаємо, в голові формуються образи, ми повноцінно спілкуємось із людьми, можемо переживати разом із ними, повідомити щось важливе. Тобто, це якраз і є образи, які виникають у голові. „Спочатку було слово“ – недаремно це сказано. Якщо ми перестанемо розуміти слова, то жодні сучасні технології не будуть потрібні – ми ними просто не зможемо користуватись. Технології дають можливість швидко донести інформацію – і це добре. Я – сучасний казкар. Якби я ходив, як раніше, по хатах і розповідав – то мало хто би про мене знав. А я веду блог в інтернеті, маю відео, буваю на телебаченні та у YouTube. Тобто, я маю набагато більшу аудиторію, ніж міг би уявити собі середньовічний казкар. Відповідно, і теми є різні. Є, звичайно, традиційні казочки, адже без традицій неможливо продовжити нічого – для того, аби почати писати музику, треба вивчити ноти, правильно? Для того, аби написати якусь геніальну річ, потрібно вивчити слова і мову. Так само і тут – починається з простеньких казок, а потім вже починаєш творити якісь речі... може і не зовсім казки.   М.: Які, наприклад, речі? С.: От я на фронті буваю, і зараз пишу фронтові казки. Вони зовсім не схожі на казку у тому розумінні історії-забавляночки. Це – ціле епічне полотно. І талант казкаря у тому, щоб це не розтягти на 400 сторінок, а передати однією-двома фразами. От чим мені подобається українська пісня – там в одній фразі може бути ціле життя, розумієте? Так само і японське мистецтво хоку – там всього три рядочки... Так само і тут – казкар може за допомогою небагатьох слів передати... Найскладнішим для мене було написати сценарії короткометражних мультфільмів „Моя країна – Україна“, адже кожна серія – всього три хвилини, три хвилини! За цей час... навіть аркуш заповнити не встигнеш. Але треба передати цілу історію, показати характери, показати гумор. У маленькому сценарії кожне слово має стати на своє місце, і це дуже важливо. Звичайно, казка видозмінюється. Ми усі повинні зрозуміти, що казка – це не тільки забавляночка для дітей. Це – усна словесна творчість.    М.: Яке майбутнє в усної словесної творчості? С.: Тільки в неї і є майбутнє, решта відсіюється. Це правда, адже людина тільки тоді залишиться людиною, як вона буде творити, розмовляти і так далі. Тобто, казкарі завжди будуть. Казкар – це оповідач. Мама для своєї дитини є казкар, я для Вас є зараз казкар. Ви коли напишете інтерв’ю, то будете казкарем для своїх читачів. Тобто, людина дізнається щось нове від казкарів, від творців. А от чи потрібна казка, чи ні... Зараз війна в Україні. І, мабуть, унікальна річ – такого немає у світі ніде, і не було, мабуть... Мені бійці з фронту дзвонять на телефон серед ночі... і просять: „Дядько Сашко, розкажіть нам казку, нам страшно, нас обстрілюють“. І я їм розказую казки. Війна іде, вони мій телефон передають іншим, інші - іншим, я їм казки розказую. Приїжджаю до них туди, там розказую. На диво, у час війни цей жанр найбільш затребуваний.   М.: Як ви думаєте, чи можна через казки під час війни і через казки про війну впливати на виховання майбутнього покоління так... С.:  Можна.   М.: …так, аби подібного більше не сталось? С.: Ви зараз знаходитесь у полоні ілюзій. Ілюзій таких: “Ой, краще б не було війни, краще б цього більше ніколи не було!” Це пустопорожні фрази. Війни були завжди і війни будуть завжди.   М.: Але ж війни бувають різні. Війна, що сьогодні триває в Україні - надзвичайно підла. С.: І кожна війна страшна. І для того, хто на війні – для нього це завжди кінець світу. Людство завжди воює. Але якщо до цьго так ставитись і так цього боятись, то ми тоді станемо заздалегідь у програшну позицію, і зникнемо як люди, як вид, як народ і так далі. Українці завжди були нацією воїнів. Війна – це частина життя. От ми сьогодні мирні, а завтра я воюю. Козаки – це взагалі була нація воїнів. Тому до цьго треба інакше ставитись. Не треба казати: “Щоб цього більше не повторилося”, тому що можна виховати покоління пацифістів, яке буде нездатне себе оборонити. Але весь світ – він інший, і завжди знайдеться хтось, хто нападе. А ми не здатні будемо себе оборонити, як це було у 2014 році у Криму, тому що Україна була абсолютно пацифістична і пофігістична держава, де армії не було, де усе було знищено, де була ідеологія “Нас усі захистять, окрім нас самих”. Це була велика помилка, і саме через це Україна дуже багато втратила, у тому числі й загиблих. Але якщо тримати націю в тонусі, виховувати героїв і воїнів… Ось, наприклад, Ізраїль – в оточенні ворогів вони виживуть, і будуть виживати, тому що вони знають, як себе обороняти. Так само і місія казкаря, наприклад, мене – не виховати боягузів, які будуть говорити: “Ой, давайте краще мирно жити, поступатися, ласкаво просимо, тільки не воюйте. Ми пройдемо із прапором, заспіваємо гімн, і усе”. Ну і що з того, що пройдете й заспіваєте? Моя задача казкаря – виховувати нове покоління, покоління воїнів. І саме цим я займаюсь. Мої фронтові казки – це казки переможців. Це казки воїнів, про яких я пишу, розказую, і молоде покоління має зрозуміти, що у нього майбутнє тільки в такому стані, у стані героїчної боротьби за свою власну державу, свою націю. У всіх народів героїчний епос побудований на захисті власної держави, країни, хати, родини. На жаль, ми живемо все-таки у біологічному світі, у світі хижаків. З сусідньої держави хижаки нападають на слабкіших, і якщо ти відбиваєшся, то ти вижевеш. Відомий випадок, як жаба, що потрапила до глечика з молоком, бовталась-бовталась, збила масло і нарешті вилізла. Дуже просто. Треба боротися до останнього. Ось це місія казкарів, казкарів-вихователів. Якраз під час війни – це наш час. Наш час показувати, розказувати, вчити і робити висновки.       М.: Коли Ви виступаєте перед людьми в Україні і за кордоном, скажімо, тут у Празі, то Ви по-різному із ними спілкуєтесь, говорите на різні теми? Чи все ж українець всюди українець? С.: Я взагалі намагаюся... Поганий той казкар, який іде на поводу у публіки. Це не казкар, це блазень. Це блазень, який у цю секунду розсмішить людей, а далі що? Хороший казкар той, який веде за собою – це людина-творець. Тому я собі що запланував, яких струн прагнув торкнутись у серцях людей, я їх задіваю. Незалежно від того, чи це в Україні, чи в Канаді, чи в Чехії, чи в Польщі. Мої концерти завжди успішні, у мене не було провальних концертів, провальних виступів. Може більше людей прийде, може менше. Але такого, щоб людина слухала, а потім повернулась і пішла зі словами „А, це дурниця!“ – такого не було. Я думаю, що не кожен може бути казкарем, не кожен. Я шукаю таких людей... Дуже рідко трапляються люди, які можуть, а ще рідше ті, які хочуть. Адже люди часто хочуть одразу мати багато грошей, збирати величезні зали і стадіони, хочуть, щоб їх на руках носили. А мистецтво казкарства таке, що ти можеш для однієї людини працювати. Буває і таке. Буває, прийду до однієї до хворої дитинки. Я шукаю тих, хто міг би бути казкарями, шукаю учнів, буду відкривати школу казкарства. Такий жанр – він потрібний.   М.: У Вас є учні зараз? С.: Учні періодично з’являються. У мене немає такої школи, де б учні прийшли і сиділи за партами. Після моїх виступів дуже багато з’являється дітей, слухачів, які самі хочуть писати, творити, вигадувати. Хай із тисячі один – це вже добре! Адже коли я починав, то взагалі жодного не було. Я, наприклад, у Будапешті виступав двічі, і вже ті діти, які приходили слухатии, написали цілу книжечку і зараз будуть її видавати, надішлють мені на рецензію. Тобто, те, що я посіяв, дає своє результати – і це дуже добре.     М.: Чим Ви іще займаєтесь, окрім виступів із казками? С.: По-перше, я пишу казки у вигляді оповідань для дітей. По-друге, я вже давно веду в інтернеті так званий блог, який став дуже популярним. Я там пишу час від часу, чи казочку, чи якусь притчу, і викладаю – люди дуже люблять і читають, поширюють, просять іще. Цей жанр виявився дуже цікавим, і доступ в інтернеті є. Наприклад, деякі мої вдалі речі багато поширюють – 250 тисяч людей їх може прочитати. Не кожна телекомпанія має таку аудиторію. Тобто, я впливаю на мислення людей. Плюс, мої речі перекладають і видають іншими мовами.   М.: Якими мовами, наприклад, перекладають? С.: Я знаю, що перекладали англійською, іспанською, та з приводу італійської до мене звертались. Крім того, я видаю книжки зі своїми казками. Перша книжка вже є, зараз приїду додому – можливо, готовий уже і другий том. І вже маю готові казки для третього тому. Мій перший том кілька разів успішно перевидавався, і весь продався. Я також писав маленькі віршики для дитячих виступів, і зараз ми із товаришем готуємо книжку із цими віршиками для маленьких – про котиків, про собачок. Дуже гарне видання буде, може й встигнемо до Форуму видавців. Також ми закінчили знімати художній фільм по моїй казці “Чорний козак”. Ось зараз буде прем’єра, презентація, запускаємо! За моїм сценарієм і за фінансової підтримки держави зараз також знімаємо художній фільм, різдвяну казку. Я там теж граю. Також я буваю на фронті. От зараз приїду і за пару тижнів поїду на фронт до хлопців. Разом із волонтерами ми збираємо гроші, я щось купую оптом і привожу. Що можу, знаєте. Раніше я працював на будівництві, і нещодавно до мене звернулись старі клієнти за допомогою із певним обладнання – думаю, я знайду якось вільний час і допоможу їм як інженер. Також я організовую фестивалі. Ну і виступи, постійні виступи – школи, дитячі садочки. У мене є діти, син наразі має поступати до університету. Він буває зі мною на виступах, на концертах, і я дуже тому радий. Також у мене є онуки. У моєму житті дуже багато речей, які паралельно відбуваються.   М.: Плануєте привезти “Чорного Козака” до Праги? С.: Звичайно, я привезу. Ми привеземо його всюди. Це ж не наш кустарний фільм, це повнометражний художній видовищний фільм, який ми будемо показувати у кінотеатрах в прокаті. І Чехія, можливо, купить. Або привеземо самі.   М.: Коли фільм має вийти у прокат? С.: Я думаю, що вже. Сьогодні має бути. Або й учора. Ми ж не є державною компанією, ми самі за свої гроші знімали, і аби фільм пустити у прокат, треба дуже багато різних документів підготувати: право власності, право інтелектуальної власності, фінансові документи і так далі. Ми привеземо фільм, і всюди будемо його возити, адже це наша гордість, це 10 років життя.     Маргарита Голобродська для UAportal.czФото: Роман Михальчук     

У скількох містах України Ви бували? А до маленького села на кілька десятків хатин навідувались? Ми пропонуємо Вам познайомитись із проектом «Ukraїner»  - і відкрити для себе Україну по-новому. Ми хочемо познайомити Вас із командою ентузіастів, котрі запропонують свіжий погляд за куліси життя колоритного українського суспільства.  Із Богданом Логвиненко - автором проекту - говорила Маргарита Голобродська.  Маргарита: Ваша біографія дуже різнопланова, та ми сьогодні зосередимось на експедиції Ukraїner. Як саме правильно вимовляти цю назву? Богдан: Ми кажемо «юкраїнер». М. Тоді, «юкраїнер». Розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе і свою роль у проекті. Як би Вас можна було представити людям? Б. Я є автором проекту. М. Скільки років проекту? Б. Півтора року. М. Як взагалі функціонує Ukraїner, який Ви маєте штат, як фінансуєтесь? Б. Це – волонтерський проект. Фактично, більшість наших людей – волонтери. Є невеличка основна команда, яка працює виключно над «Ukraїner», і власне для цієї команди у нас є певний зарплатний фонд із бізнес-спонсорства. В залежності від експедиції у нас є від трьох до шести партнерів, які долучаються до кожної конкретної експедиції. Таким чином ми покриваємо наші витрати на подорож, покриваємо витрати власне на команду. Загалом до проекту за півтора роки долучились більше 200 волонтерів. Тобто, ці 200 людей не працюють у нас постійно, але долучаються за можливості: хтось раз на тиждень, хтось раз на місяць, хтось кожного дня – є і такі волонтери. У нашій команді є людина, яка координує волонтерів, є режисер, є продюсер та я; у нас є база основних операторів, котрі з нами їздять, є фотографи та автори текстів, адже ми створюємо різноманітний мультимедійний контент: експедиції представлені на відео, і у форматі 360, на фотографіях і власне у текстах. М. А як народився проект? Він виник, скажімо, на основі «sumno.com» який Ви вели, чи, можливо, Вам ця нова ідея просто наснилась? Б. «Сумно», напевно, лежить десь у закладах цього проекту, тому що «сумно» я також робив через те, що мені не вистачало культурно-інформаційного поля в Україні. Тому мені страшенно хотілось робити щось саме про культуру. Потім я досить довго жив за кордом, п’ять років, і… власне, за кордоном дуже часто ставлять ідентифікаційні питання – запитують звідки ти і хто ти. Люди часто усвідомлюють, хто вони є, саме виїжджаючи за межі країни – тому що саме тут такі питання найчастіше і ставляться. Коли ти живеш у своєму рідному місті, на своїй вулиці, тебе нечасто про це питатимуть. У цьому також є величезна проблема України, бо дуже багато українців не виїжджають за межі… цієї території, де такі питання не з’являються. Тому в багатьох ідентифікація в принципі не присутня. І от коли вже виїжджаєш за межі Батьківщини – думаєш про те, що можна розповісти, що можна показати про свою країну. Власне, моя ідея полягала в тому, що показати нема чого… хоча насправді є й історії, є і різні неймовірні українські дива. Спочатку я вирішив про них писати просто тексти, а потім зібралася команда, і ми вирішили це робити разом. Перша ідея проекту «Ukraїner» – це показати світові Україну. Друга ідея – розповісти самим українцям, що у нас є. Здебільшого тим, які не виїжджають за межі власних міст. Третє – це показати, що подорожувати Україною – цікаво. У нас для цього є формат відео-блогу, де ми просто показуємо, як ми їздимо. Четверте – це показати, що в Україні можна щось робити, і що є дуже багато «агентів змін», які, власне, і втілюють неймовірні проекти не виїжджаючи з маленьких сіл і містечок. П’яте – це познайомити регіони один з одним, тому що у нас українців надзвичайно багато стереотипів одне про одного – це пов’язано з інфраструктурними проблемами та з проблемами політичними й економічними. Таким чином, всі ці ідеї реалізувались разом, і з них вийшов ось такий проект. М. Як Ви вважаєте, для кого платформа «Ukraїner» буде кориснішою: для українців чи для гостей-іноземців? Б. Ми хотіли б зробити її однаково корисною і для українців, і для іноземців. Для іноземців ми трошки адаптуємо інформацію. Версії трошки відрізняються. М. Що значить "адаптуємо"?   Б. Ми в процесі коригування наших перекладів, в процесі збору команди, необхідної для того, аби робити цю адаптацію. Якщо текст цікавий у внутрішньо-українському контексті, це не означає, що він у світовому контексті має взагалі якесь значення. Тому ми вчимо наших авторів, по перше, писати спираючись хоча б на мінімальний європейський контекст – скажімо, щоб це було цікаво читати не лише в Україні. Власне, і коли ми перекладаємо тексти, ми також думаємо про те, як би це краще… читалось. М. А Ви могли б навести приклад такої адаптації для Чехії? Скажімо, який текст буде цікавий чеху? Б. Для Чехії найцікавіше читати про Закарпаття, про Колочаву. У нас матеріалів про Колочаву іще, на жаль, не було. Але планується. М. Чекаємо! Скажіть, Ви відслідковуєте, як вас читають за кордоном? Скажімо, чи маєте статистики того, якою із семи доступних мов вас найбільше читають? Яка країна вами найбільше цікавиться? Б. Я можу прямо зараз відкрити і сказати Вам. Ми відслідковуємо, але от актуальні за останні кілька місяців я ще не переглядав. М. Цікаво, наприклад, як читає Німеччина у порівнянні із нашою сусідкою Польщею. Б. Ок! У нас Польша складає близько 10 %, близько 10 % – Сполучені Штати, потім Німеччина, Канада, Росія. М. 10% від загальної кількості, включаючи українців? Б. Так. Сполучені Штати, Німеччина, Канада, Росія і потім сьоме місто Чехія. М. Ой-ой… окей. Скажіть, будь ласка, що саме ваша команда вкладає у слово експедиція? Це, наприклад, три людини, які їдуть однією машиною на три місяці, чи це короткі періодичні візити до певної локації? Б. Це – дослідження. Це, власне, дослідження території. Для нас сама експедиція, збір матеріалу – це надзвичайно важливий етап, тому що власне в експедиції ми знаходимо всі ті історії. Ми працюємо до експедиції, робимо аналіз кожного регіону, досліджуємо його ще до поїздки. А вже під час самої поїздки ми розуміємо, що було правдою, а що ні, порівнюємо наші очікування із реальністю і знаходимо все те, що потім стає історіями, відео, текстом. М. У вас є якась мережа «інформаторів», які до вас звертаються та кажуть: «От у нас є така цікава людина»? Чи це може бути будь хто? Б. Перед кожною експедицією ми оголошуємо збір інформації. Це нам також дуже допомагає поєднати всі місця й людей, дізнатися значно більше про регіон. Ми усвідомлюємо, що самотужки дізнатись стільки, як завдяки тим, як Ви кажете, «інформаторам», ми б не змогли. М. Як людина досвідчена, скажіть, чи можливо об’їхати Україну на чотирьох колесах? Чи доводилось вашим експедиціям діставатись локацій, наприклад, пішки? Б. Бували, звісно, різні ситуації. Особливо в горах. Мені здається, що в горах зі сполученням величезні проблеми… але ми завжди знаходили вихід. Поки що. М. На скільки люди, які живуть у віддалених зонах, селах, чи у горах, відрізняються від людей у містах? Наскільки у них інше, можливо, сприйняття світу? Б. Ми не соціологи, щоб робити такі висновки. Я вважаю, що люди в містах відрізняються від людей в горах так само, як люди в містах відрізняються від своїх міських сусідів. Я не думаю, що тут варто узагальнювати. Тим більше, ми якраз намагаємося розповісти, що всі люди надзвичайно різні у різних регіонах, і що нас об’єднує саме те, що ми всі різні. М. Тобто разючого впливу інфраструктури на людину ви не помічаєте? Б. Це дуже впливає на традиції насправді… Тут, напевне, можна швидше сказати не про людей, а про побут. Чим гірша дорога, тим краще зберігається певна автентичність. Тому, власне, з одного боку ми страшенно радіємо, коли з’являються нові дороги – їх зараз досить багато ремонтується по Україні. Але в той самий час нам часто прикро, що така якась безжалісна глобалізація вбиває автентичність в селах. М. Чи буває Вам важко або сумно писати матеріали, розкривати людей? Наскільки ці ваші експедиції емоційно навантажені?  Б. Я намагаюсь до них ставитись… з холодним серцем, як до історій. Дуже часто буває, що всім страшенно хочеться допомогти. Буває і таке, що хочеться змінити вид діяльності й почати займатися тим, чим займається кожна конкретна людина, до якої ми приїжджаємо. Адже дуже часто це люди, в яких страшенно запалені очі! Тому, напевно, і буває непросто – адже серед героїв наших історій – дуже багато людей, котрі насправді щось круте роблять. Тому доводиться дуже часто вимикати емоції і, власне, робити все так… холоднокровно. М. А може у Вас є якісь улюбленці, чи найяскравіші, найдивніші історії або місця, які Вам особливо запам’ятались? Б. Улюбленців немає, адже це б означало, що треба порівнювати людей, які стали героями наших експедицій. Напевно, завжди найкраще пам’ятаєш тих, хто були останніми… Власне, ці історії ще не вийшли. Ми знімали Карпати, і там було багато надзвичайно колоритних персонажів! Деякі з них, до речі, навіть не стануть героями наших історій, але назавжди нам запам’ятались. М. Це так круто! А розкажіть нам, де Вам особисто найбільш комфортно жити? Після того як Ви побачили фактично і практично майже всю Україну, і до того ж багато країн за кордоном? Б. Мені скрізь комфортно. Я не можу сказати, що я взагалі є людиною комфорту. Мені комфортно там, де щось діється, коли я відчуваю, що роблю щось корисне. Якщо це не так, то я починаю відчувати дискомфорт від того, що витрачаю свій час дарма. М. Скажіть, будь ласка, які плани у проекту на найближче майбутнє? Після завершення експедицій, що тривають зараз, плануєте якось продовжувати? Б. Все почнеться з нуля, знову будуть експедиції, просто їздитиме інша команда. Я сподіваюсь, що ми знайдемо відповідну команду, і все продовжиться. Тому що цей проект… Я боюсь сказати що ми винайшли цей формат, бо хтось скаже, що вже таке сто років існувало, а ми не знали… [Посміхається] А, власне, мені здається, що це дуже зручний формат. По-перше, він корисний для етнографії – розповідати про те, що відбувається зараз у тому чи іншому регіоні. По-друге, він корисний для того, аби об’єднувати людей. По-третє, проект корисний як регіональне медіа, але такого собі всеукраїнського масштабу. Проект завжди привертає увагу. Бували ситуації, коли ми приїжджали до села, а там всі про наш приїзд знали заздалегідь, в усіх районних газетах про це написали. Україна змінюється, з’являються нові проекти, нові люди народжуються, і тому, власне, ця експедиція не має права зупинятися. Але зрозуміло, що це вже будуть інші люди, трошки інший кут зору, інше бачення іншими очима. Крім того, ми зараз працюємо над фільмом про Валерія з Панасівки на Полтавщині – одного з героїв нашої експедиції. М. Не збираєтесь, часом, написати книжку по матеріалах з проектів? Не виникало у Вас такої ідеї? Ви ж пишете… Б. У мене, на жаль, зараз на писання зовсім немає часу, я навіть не можу написати тексти на Ukraїner. Власне, тому у нас багато дописувачів, журналістів, які працюють з матеріалами, що ми привозимо з експедицій – тому що фізично я, на жаль, не встигаю зараз писати. Мені надзвичайно прикро з цього приводу – можливо, по закінченню експедиції я візьмусь і за такий проект, побачимо. А цього року ми ще, можливо, встигнемо втілити ідею створення путівників. [Путівників, що пропонували б туристичні маршрути Україною– ред.] М. Якби Ви мали описати свою професію, то ким би Ви себе назвали? Б. Відкривачем. Мені просто це подобається. Це якась дитяча мрія, бо я не уявляю… мені не цікаво працювати з чимось, що вже відкрито, створено, втілено. Власне, найбільший інтерес – це робити щось таке, що напевно можна відкрити, або «перевідкрити». Тобто, багатьом може здатись, що ми розповідаємо про вже відомі місця, тому що серед тих історій, які у нас є, є справді відомі… Але ми намагаємось і на них подивитись під іншим кутом – саме тому це можливо назвати «перевідкритям». Здавалося б, що ще можна відкрити на Землі, вже час освоювати космос! Але є певні значення вже відомих нам речей, які все ще можна відкривати. М. Як Ви думаєте, чому в Україні такий вакуум з внутрішнім туризмом? Хіба не вистачає відкривачів? Чи людям не цікаво, чи немає можливостей? У чому причина, на Вашу думку? Б. Я не хочу казати, що знаю – можу лише здогадуватись… Мені здається, що в основі більшості проблем в Україні лежить страх. У багатьох цей страх навіть якийсь вроджений – через дуже яскраво-негативну історичну пам'ять. Це, власне, страх змін, страх будь-яких перетворень, перевтілень. Саме тому в Україні дуже важко втілюються будь-які реформи, в Україні дуже важко тим, хто намагається створювати щось нове. Для багатьох цей страх стає перепоною, але залишаються й ті, для кого він стає викликом – і це, мені здається, дуже важливо. І мені радісно жити в час, коли є так багато людей, які прийняли цей виклик. М. Які перспективи у цій сфері українського життя Ви бачите? Чи стає більш популярним їздити, скажімо, до сусідньої області замість сусідньої країни? Б. Так-так, постійно стає! Тобто, люди, насправді, все більше і більше подорожують, і це надзвичайно надихає і нас. Нам дуже часто пишуть, що їздять нашими маршрутами. Це при тому, що ми поки що не складаємо жодних маршрутів. Люди просто дивляться, де ми були, і як це було, які історії ми вже відзняли. І вони їдуть вже просто по наших слідах. М. Це прекрасно! Дякую Вам за розмову! Б. Дякую Вам!     Для UAportal.czМаргарита Голобродська Фото: http://ukrainer.netВідео: https://www.youtube.com/c/UkrainerNet