Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 541
    Стаття
  • 41
    Активний Автор
525статей
  • 10 Вер 2018
    Нагадати про те, що Україна далі потерпає від агресії Росії, бореться і творить – таку мету поставили перед собою в українському посольстві у Празі, організовуючи прийняття з нагоди 100-ліття проголошення незалежності України. Презентувати сучасну високу українську культуру запросили до Праги талановитих молодих музикантів, яких зібрала до свого камерного ансамблю «Артехатта» відома українська скрипалька Мирослава Которович. Традиційно, прийом українського посольства в Чехії з нагоди Дня Незалежності України відбувається не у серпні, а на початку вересня, коли відновлюється політичне життя в країні. На цьогорічне свято український посол у Празі Євген Перебийніс покликав гостей до важливої історичної будівлі – Віфлеємської каплиці – місця, звідки почалася чеська боротьба за незалежність, місця, де виголошував свої проповіді чеський священик-реформатор Ян Гус. Український посол у Чехії Євген Перебийніс на концерті у Празі, 5 вересня 2018 «Ми хотіли надати нашому святу якогось символізму. Бо не тільки Чеська Республіка святкує цього року 100-річчя, але і Україна. І про це, на жаль, мало, хто знає. Тому таким девізом нашого прийняття було те, що Україні є 100 років, і сучасна Україна є прямою правонаступницею УНР», – розповідає український посол. Серед гостей був і міністр охорони здоров’я Чехії Адам Войтех. «Концерт був дуже гарний, мені дуже сподобався, і я радий, що Україна таким концертом нагадала про століття своєї державності. Зізнаюся, я цього не знав. Я так добре не знаю історію України у дорадянський період, так що це була і цікава і приємна інформація, бо століття України збіглося і зі 100-літтям чеської державності». Програма, яку привезли до Праги українські митці, також була створена спеціально для цього вечора. Це – твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, твори їхнього чеського сучасника Вацлава Водічки, і пізніших всесвітньо відомих чеських композиторів Антоніна Дворжака, Йозефа Сука. Аранжування творів готував баяніст ансамблю Ігор Саєнко, який говорить, що для ансамблю важливо було включити в програму твори сучасних українських композиторів, яких мало знають в Європі. Учасник ансамблю «Артехатта» Ігор Саєнко «Гірська легенда» Станковича – це вже сучасний композитор, в його гармонії є своє власне обличчя, коли почуєш, відразу чуєш, що це – Станкович. Його твір «Гірська легенда» – це музика з гір, саме з українських гір, і цей мелос західноукраїнський там відчувається теж», – зауважує Ігор Саєнко. Сучасні твори дуже гарно передають те, чим зараз дихає Україна, говорить керівник камерного ансамблю «Артехатта», відома українська скрипалька Мирослава Которович. «Я думаю, що «Елегію», яку зараз якраз репетирує оркестр, ми присвятимо пам’яті загиблих воїнів, і сподіваюсь, це буде кульмінаційною вершиною нашого виступу. Для мене це дуже важливо, бо і в моїй родині вже є загиблий у цій війні», – зазначила Которович. Мирослава Которович Чеське суспільство не залишається байдужим до українських проблем. Відбуваються протести, акції на підтримку українських політв’язнів, збирається гуманітарна допомога. За програмою чеського міністерства охорони здоров’я та інших урядових інституцій, у Чехії проходили лікування понад 50 українців із зони війни.​ «Ми використовуємо усі можливі засоби, щоб достукатися до чеського політикуму, до суспільства. І я б хотів сказати, що голос чеського суспільства чути. Чеське суспільство є надзвичайно активним. Ми хотіли нагадати, що в російських тюрмах перебувають українські в’язні. Олег Сенцов голодує сьогодні вже 115-й день. Щоб нагадати про це, ми зробили символічний жест – поставили стілець з написом #сенцов. І я у своєму виступі сказав, що понад 70 українських в’язнів є в Росії. Вони, як і Олег, не можуть бути сьогодні з нами, але від нас залежить їхня доля», – наголосив український посол Євген Перебийніс. Солідарність чехів дуже важлива зараз для українців, про що посол часто нагадує словами «ми були з вами, будьте з нами». Автор: Марія Щур Повідомляє Радіо Свобода   
    2941 Опубліковано Галина Андрейців
  • Нагадати про те, що Україна далі потерпає від агресії Росії, бореться і творить – таку мету поставили перед собою в українському посольстві у Празі, організовуючи прийняття з нагоди 100-ліття проголошення незалежності України. Презентувати сучасну високу українську культуру запросили до Праги талановитих молодих музикантів, яких зібрала до свого камерного ансамблю «Артехатта» відома українська скрипалька Мирослава Которович. Традиційно, прийом українського посольства в Чехії з нагоди Дня Незалежності України відбувається не у серпні, а на початку вересня, коли відновлюється політичне життя в країні. На цьогорічне свято український посол у Празі Євген Перебийніс покликав гостей до важливої історичної будівлі – Віфлеємської каплиці – місця, звідки почалася чеська боротьба за незалежність, місця, де виголошував свої проповіді чеський священик-реформатор Ян Гус. Український посол у Чехії Євген Перебийніс на концерті у Празі, 5 вересня 2018 «Ми хотіли надати нашому святу якогось символізму. Бо не тільки Чеська Республіка святкує цього року 100-річчя, але і Україна. І про це, на жаль, мало, хто знає. Тому таким девізом нашого прийняття було те, що Україні є 100 років, і сучасна Україна є прямою правонаступницею УНР», – розповідає український посол. Серед гостей був і міністр охорони здоров’я Чехії Адам Войтех. «Концерт був дуже гарний, мені дуже сподобався, і я радий, що Україна таким концертом нагадала про століття своєї державності. Зізнаюся, я цього не знав. Я так добре не знаю історію України у дорадянський період, так що це була і цікава і приємна інформація, бо століття України збіглося і зі 100-літтям чеської державності». Програма, яку привезли до Праги українські митці, також була створена спеціально для цього вечора. Це – твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, твори їхнього чеського сучасника Вацлава Водічки, і пізніших всесвітньо відомих чеських композиторів Антоніна Дворжака, Йозефа Сука. Аранжування творів готував баяніст ансамблю Ігор Саєнко, який говорить, що для ансамблю важливо було включити в програму твори сучасних українських композиторів, яких мало знають в Європі. Учасник ансамблю «Артехатта» Ігор Саєнко «Гірська легенда» Станковича – це вже сучасний композитор, в його гармонії є своє власне обличчя, коли почуєш, відразу чуєш, що це – Станкович. Його твір «Гірська легенда» – це музика з гір, саме з українських гір, і цей мелос західноукраїнський там відчувається теж», – зауважує Ігор Саєнко. Сучасні твори дуже гарно передають те, чим зараз дихає Україна, говорить керівник камерного ансамблю «Артехатта», відома українська скрипалька Мирослава Которович. «Я думаю, що «Елегію», яку зараз якраз репетирує оркестр, ми присвятимо пам’яті загиблих воїнів, і сподіваюсь, це буде кульмінаційною вершиною нашого виступу. Для мене це дуже важливо, бо і в моїй родині вже є загиблий у цій війні», – зазначила Которович. Мирослава Которович Чеське суспільство не залишається байдужим до українських проблем. Відбуваються протести, акції на підтримку українських політв’язнів, збирається гуманітарна допомога. За програмою чеського міністерства охорони здоров’я та інших урядових інституцій, у Чехії проходили лікування понад 50 українців із зони війни.​ «Ми використовуємо усі можливі засоби, щоб достукатися до чеського політикуму, до суспільства. І я б хотів сказати, що голос чеського суспільства чути. Чеське суспільство є надзвичайно активним. Ми хотіли нагадати, що в російських тюрмах перебувають українські в’язні. Олег Сенцов голодує сьогодні вже 115-й день. Щоб нагадати про це, ми зробили символічний жест – поставили стілець з написом #сенцов. І я у своєму виступі сказав, що понад 70 українських в’язнів є в Росії. Вони, як і Олег, не можуть бути сьогодні з нами, але від нас залежить їхня доля», – наголосив український посол Євген Перебийніс. Солідарність чехів дуже важлива зараз для українців, про що посол часто нагадує словами «ми були з вами, будьте з нами». Автор: Марія Щур Повідомляє Радіо Свобода   
    Вер 10, 2018 2941
  • 03 Вер 2018
    Цього разу уявімо таку ситуацію: Вам просто хочеться відпочити – вилетіти на кілька днів з Праги, куди завгодно, коли завгодно.  Скажу одразу: якщо у Вас є можливість доїхати до Польщі і полетіти звідти – це супер! Тому що Польща – це найближча до Чехії країна, яку сміливо можна називати раєм для мандрівників. Утім, якщо не маєте часу їхати до Польщі, не біда – подивимось на Прагу. Також раджу для подорожей із Чехії перевіряти Брно та Остраву.   Почнемо пошуки на сайті SkyScanner. Тут є можливість обрати виліт із Праги до пункту призначення із чудовою назвою «Куди завгодно». Також можна обирати дати місяцями.     Отримуємо список країн.       Обираємо країну та отримуємо список міст. Наприклад, у Франції.        Обираємо місто і дивимось на календар із цінами.        Хоча, звісно, купувати квитки до Франції у серпні на вересень – це задоволення не з дешевих. Поглянь-мо на жовтень – і ситуація налагоджується :)        Летимо, наприклад, на 5 днів, із 3.10 до 7.10 – всього за 1279 крон.       Про всяк випадок, раджу також перевірити ціни на сайті самої авіакомпанії, рейси якої Вам запропонув SkyScanner. А також подивитись, які є варіанти, якщо шукати рейси туди і назад окремо, у різних авіакомпаніях, і комбінувати самостійно.     Є також дуже корисна функція «пошуку вартості» у самих лоукостів. Виглядає вона по-різному, і я візьму для прикладу 3 лоукости, якими користувалась особисто.   RyanAir. Ідемо донизу сторінки і знаходимо Vyhledávač cen.         Принцип дії подібний: Прага – Куди завгодно. Тільки тепер обираємо не дату, а бюджет. А сайт вже сам підкаже, на коли є дешеві квитки.          WizzAirОдразу після вікна пошуку знаходимо Vyhledávač letenek.       У даному випадку не обираємо ані дати, ані бюджет, а населені пункти. Погана новина – через низьку зацікавленість WizzAir зменшує кількість рейсів з Праги та залишає всього три: до Барі, Кутаїсі та Лондона. Хороша новина – квитки на ці рейси досить дешеві.        Volotea.Ця компанія не має чеського перекладу, тож подивимось англійською. У вкладці Flights знаходимо Search by budget (пошук за бюджетом).     Задаємо пункт відправки, бажаний місяць або „будь-який місяць“, регулюємо максимальний бюджет – і обираємо, куди полетимо.         Додам іще як бонус компанію Vueling– я особисто нею поки що не літала, але вивчала їх сторінку. Знаходимо календар цін (Price calendar) у вкладці Travel.       Тут задаємо пункут відправки і пункт призначення – і все, отримуємо візуалізацію цін.       Сподіваюсь, що ці підказки стануть Вам у нагоді при плануванні пригод! Гарних Вам цін і польотів!   Маргарита Голобродська для UAportal.cz
    5291 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • Цього разу уявімо таку ситуацію: Вам просто хочеться відпочити – вилетіти на кілька днів з Праги, куди завгодно, коли завгодно.  Скажу одразу: якщо у Вас є можливість доїхати до Польщі і полетіти звідти – це супер! Тому що Польща – це найближча до Чехії країна, яку сміливо можна називати раєм для мандрівників. Утім, якщо не маєте часу їхати до Польщі, не біда – подивимось на Прагу. Також раджу для подорожей із Чехії перевіряти Брно та Остраву.   Почнемо пошуки на сайті SkyScanner. Тут є можливість обрати виліт із Праги до пункту призначення із чудовою назвою «Куди завгодно». Також можна обирати дати місяцями.     Отримуємо список країн.       Обираємо країну та отримуємо список міст. Наприклад, у Франції.        Обираємо місто і дивимось на календар із цінами.        Хоча, звісно, купувати квитки до Франції у серпні на вересень – це задоволення не з дешевих. Поглянь-мо на жовтень – і ситуація налагоджується :)        Летимо, наприклад, на 5 днів, із 3.10 до 7.10 – всього за 1279 крон.       Про всяк випадок, раджу також перевірити ціни на сайті самої авіакомпанії, рейси якої Вам запропонув SkyScanner. А також подивитись, які є варіанти, якщо шукати рейси туди і назад окремо, у різних авіакомпаніях, і комбінувати самостійно.     Є також дуже корисна функція «пошуку вартості» у самих лоукостів. Виглядає вона по-різному, і я візьму для прикладу 3 лоукости, якими користувалась особисто.   RyanAir. Ідемо донизу сторінки і знаходимо Vyhledávač cen.         Принцип дії подібний: Прага – Куди завгодно. Тільки тепер обираємо не дату, а бюджет. А сайт вже сам підкаже, на коли є дешеві квитки.          WizzAirОдразу після вікна пошуку знаходимо Vyhledávač letenek.       У даному випадку не обираємо ані дати, ані бюджет, а населені пункти. Погана новина – через низьку зацікавленість WizzAir зменшує кількість рейсів з Праги та залишає всього три: до Барі, Кутаїсі та Лондона. Хороша новина – квитки на ці рейси досить дешеві.        Volotea.Ця компанія не має чеського перекладу, тож подивимось англійською. У вкладці Flights знаходимо Search by budget (пошук за бюджетом).     Задаємо пункт відправки, бажаний місяць або „будь-який місяць“, регулюємо максимальний бюджет – і обираємо, куди полетимо.         Додам іще як бонус компанію Vueling– я особисто нею поки що не літала, але вивчала їх сторінку. Знаходимо календар цін (Price calendar) у вкладці Travel.       Тут задаємо пункут відправки і пункт призначення – і все, отримуємо візуалізацію цін.       Сподіваюсь, що ці підказки стануть Вам у нагоді при плануванні пригод! Гарних Вам цін і польотів!   Маргарита Голобродська для UAportal.cz
    Вер 03, 2018 5291
  • 03 Вер 2018
    Цього року влітку традиційно відбулись „Чеські канікули для дітей з України“ – ми провели табір для дітей загиблих і поранених воїнів АТО, уже п’ятий наш табір. Утім, цього року він був інакшим, нового формату. По-перше, цього року діти приїхали на табір спортивного характеру, певною мірою навіть скаутського. Жили ми у районі міста Колін у селищі Воларна, практично серед лісу, у дерев’яних будиночках, а іноді спали і під відкритим небом. Ми по-справжньому оцінили незамінність доброго туристичного килимка та теплого спальника. Дівчата навчились робити зачіски за світла ліхтарів і зірок.   Вранці ми прокидались на пробіжку та руханку, усі разом накривали столи та чергували. Ми сортували сміття та оптимально організовували свій побут – адже саме на наші плечі лягла відповідальність за красиве та вразливе навколишнє середовище, що на тиждень стало нашою домівкою. Готували вечері у казанах, співали пісні біля вогнища, насолоджувались повітрям. По-друге, цього року до нас приїхали старші діти – у віці від 14 до 17 років. Тож і дружба, і розмови, і рівень відповідальності у таборі цього року були інакшими. Ми традиційно називаємо учасників табору «діти», хоча й розуміємо, що це вже не так. Це підлітки, а часом і зовсім дорослі люди. У кожного з них є своя історія, свої пріоритети і свої прагнення та амбіції стосовно майбутнього. Учасники Табору На “Чеських Канікулах” 2018! Для таких «дорослих дітей» ми підготували насичену програму: спортом, активним відпочинком, новинками та знайомствами. Одразу по прибуттю до табору ми пішли до аквапарку в Коліні, наступного дня вирушили до Чеського Раю на самокатах і сплавлялись рікою на рафтах, а днем пізніше поїхали на оглядовий майданчик на горі Єштєд та до науково-розважального центру iQLandia у місті Ліберець. Ми також були у Пардубіце, аби спробувати сапсерфінг і зіграти в боулінг, були на картингу в Кутній Горі та грали в лазертаг у Празі. Їздили ми також на ферму Старий Колін, де тримають свійських і деяких екзотичних тварин, після прогулянки катались на конях. Активний відпочинок розбавляли тим, що знайомились із новими містами: Колін, Кутна Гора і Прага. Ми були в гостях у старости міста Колін у Кутногорській срібній шахті з 14 століття, на славнозвісному Карловому мості. Бачили Колінську ратушу, церкву святої Варвари, собор святого Віта. Табір також приймав гостей. На встановленні щогл та піднятті українського і чеського прапорів із нами були Посол України у Чехії Євген Перебийніс та представники дипломатичного корпусу. Староста міста Колін – Віт Ракушан – та селища Воларна – Олдржір Когоутек – також завітали до нас на один зі сніданків поспілкуватись із дітьми та волонтерами. А потім до нас в гості прийшли чеські скаути – і це був надзвичайно насичений день! Командні ігри, настільні теніс, хокей, трампліни, купання в озері та футбол, стрільба з лука, пісні і розмови: про скаутство, про Україну і Чехію, та в принципі, про все на світі. Цікаво, що цьому не перешкоджав навіть мовний бар’єр.   Волонтерам, звісно, доводилось перекладати – особливо на початку дня. Але пізніше взаєморозуміння почало налагоджуватись: тут і мова жестів, і трохи англійської, і подібності між українською та чеською мовами. Загалом, літні «Чеські канікули» 2018 стали для нас особливими. Це – великий крок вперед до того, аби мати свій власний осередок «українськості» тут, у Чехії. Цього року ми створили не просто табір, а осередок, до якого зможемо регулярно запрошувати дітей, який для них може стати другим домом. Ми у це віримо і всім серцем цього прагнемо! Більше інформації про те, як проходив табір для дітей з України, читайте на сторінках ННО "Українська Європейська Перспектива"  Фотоальбом "Чеські канікули 2018"
    3173 Опубліковано Галина Андрейців
  • Цього року влітку традиційно відбулись „Чеські канікули для дітей з України“ – ми провели табір для дітей загиблих і поранених воїнів АТО, уже п’ятий наш табір. Утім, цього року він був інакшим, нового формату. По-перше, цього року діти приїхали на табір спортивного характеру, певною мірою навіть скаутського. Жили ми у районі міста Колін у селищі Воларна, практично серед лісу, у дерев’яних будиночках, а іноді спали і під відкритим небом. Ми по-справжньому оцінили незамінність доброго туристичного килимка та теплого спальника. Дівчата навчились робити зачіски за світла ліхтарів і зірок.   Вранці ми прокидались на пробіжку та руханку, усі разом накривали столи та чергували. Ми сортували сміття та оптимально організовували свій побут – адже саме на наші плечі лягла відповідальність за красиве та вразливе навколишнє середовище, що на тиждень стало нашою домівкою. Готували вечері у казанах, співали пісні біля вогнища, насолоджувались повітрям. По-друге, цього року до нас приїхали старші діти – у віці від 14 до 17 років. Тож і дружба, і розмови, і рівень відповідальності у таборі цього року були інакшими. Ми традиційно називаємо учасників табору «діти», хоча й розуміємо, що це вже не так. Це підлітки, а часом і зовсім дорослі люди. У кожного з них є своя історія, свої пріоритети і свої прагнення та амбіції стосовно майбутнього. Учасники Табору На “Чеських Канікулах” 2018! Для таких «дорослих дітей» ми підготували насичену програму: спортом, активним відпочинком, новинками та знайомствами. Одразу по прибуттю до табору ми пішли до аквапарку в Коліні, наступного дня вирушили до Чеського Раю на самокатах і сплавлялись рікою на рафтах, а днем пізніше поїхали на оглядовий майданчик на горі Єштєд та до науково-розважального центру iQLandia у місті Ліберець. Ми також були у Пардубіце, аби спробувати сапсерфінг і зіграти в боулінг, були на картингу в Кутній Горі та грали в лазертаг у Празі. Їздили ми також на ферму Старий Колін, де тримають свійських і деяких екзотичних тварин, після прогулянки катались на конях. Активний відпочинок розбавляли тим, що знайомились із новими містами: Колін, Кутна Гора і Прага. Ми були в гостях у старости міста Колін у Кутногорській срібній шахті з 14 століття, на славнозвісному Карловому мості. Бачили Колінську ратушу, церкву святої Варвари, собор святого Віта. Табір також приймав гостей. На встановленні щогл та піднятті українського і чеського прапорів із нами були Посол України у Чехії Євген Перебийніс та представники дипломатичного корпусу. Староста міста Колін – Віт Ракушан – та селища Воларна – Олдржір Когоутек – також завітали до нас на один зі сніданків поспілкуватись із дітьми та волонтерами. А потім до нас в гості прийшли чеські скаути – і це був надзвичайно насичений день! Командні ігри, настільні теніс, хокей, трампліни, купання в озері та футбол, стрільба з лука, пісні і розмови: про скаутство, про Україну і Чехію, та в принципі, про все на світі. Цікаво, що цьому не перешкоджав навіть мовний бар’єр.   Волонтерам, звісно, доводилось перекладати – особливо на початку дня. Але пізніше взаєморозуміння почало налагоджуватись: тут і мова жестів, і трохи англійської, і подібності між українською та чеською мовами. Загалом, літні «Чеські канікули» 2018 стали для нас особливими. Це – великий крок вперед до того, аби мати свій власний осередок «українськості» тут, у Чехії. Цього року ми створили не просто табір, а осередок, до якого зможемо регулярно запрошувати дітей, який для них може стати другим домом. Ми у це віримо і всім серцем цього прагнемо! Більше інформації про те, як проходив табір для дітей з України, читайте на сторінках ННО "Українська Європейська Перспектива"  Фотоальбом "Чеські канікули 2018"
    Вер 03, 2018 3173
  • 29 Серп 2018
    Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  
    3005 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  
    Серп 29, 2018 3005
  • 17 Серп 2018
    Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
    5115 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
    Серп 17, 2018 5115
  • 09 Серп 2018
    8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    2783 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    Серп 09, 2018 2783