Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 237
    Статей
  • 27
    Активних Авторів
228статей
  • 13 Жовт 2017
    Нещодавні заяви президента Чехії Мілоша Земана на сесії ПАРЄ щодо Криму викликали не лише обурення української сторони, але не знайшли підтримки в самій Чехії.   Після того як від озвучених пропозицій віддати Крим Росії за грошову компенсацію офіційно відмежувалися уряд та парламент Чехії, своє слово сказало і чеське громадянське суспільство. В соціальних мережах декілька днів після заяв  Мілоша Земана триває флешмоб – чехи фотографуються з написом «Czech Republic is not Zeman” та позначають свої дописи хештегом #sorryukraine.     Однією з перших на флешмоб відгукнулася депутатка Чехії в ПАРЄ Ґабріела Пецкова (на знимці), котра опублікувала фотографію з написом «Чехія – це не Мілош Земан» ще у Страсбурзі, одразу після закінчення засідання ПАРЄ.   Z поспілкувався з Їржі Барешом, чоловіком, який «запустив» флешмоб: «Все життя я намагаюся мати чисте сумління. Коли я почув, що говорить глава нашої держави, як він рекомендує визнати російську анексію Криму а окуповані території виміняти на сировину, я не хотів, щоб будь-хто міг подумати, що це й моя позиція. Тому я просто зробив фото з написом «Чехія – це не Земан». Я радий, що моєму прикладу слідувало стільки людей і що ми таким чином хоч трішки очистилися від цього більшовицького свинства. Лише моє фото поширило понад 350 людей, десятки людей продовжують фотографуватися з подібним написом, і кожен з таких дописів має десятки поширень. Основне, що ці фотографії потрапили і в український сегмент fb, що про них дізнаються українські громадяни. Це було моїм головним наміром. Ми – це також народ Вацлава Гавела, а не лише Мілоша Земана».   Дівчата з Чехії застали заяву Земана у Києві і приєдналися до соцмережного "флешмобу"   Опубліковано на Zbruc.eu  
    711 Опубліковано Radko Mokryk
  • Автор Radko Mokryk
    Нещодавні заяви президента Чехії Мілоша Земана на сесії ПАРЄ щодо Криму викликали не лише обурення української сторони, але не знайшли підтримки в самій Чехії.   Після того як від озвучених пропозицій віддати Крим Росії за грошову компенсацію офіційно відмежувалися уряд та парламент Чехії, своє слово сказало і чеське громадянське суспільство. В соціальних мережах декілька днів після заяв  Мілоша Земана триває флешмоб – чехи фотографуються з написом «Czech Republic is not Zeman” та позначають свої дописи хештегом #sorryukraine.     Однією з перших на флешмоб відгукнулася депутатка Чехії в ПАРЄ Ґабріела Пецкова (на знимці), котра опублікувала фотографію з написом «Чехія – це не Мілош Земан» ще у Страсбурзі, одразу після закінчення засідання ПАРЄ.   Z поспілкувався з Їржі Барешом, чоловіком, який «запустив» флешмоб: «Все життя я намагаюся мати чисте сумління. Коли я почув, що говорить глава нашої держави, як він рекомендує визнати російську анексію Криму а окуповані території виміняти на сировину, я не хотів, щоб будь-хто міг подумати, що це й моя позиція. Тому я просто зробив фото з написом «Чехія – це не Земан». Я радий, що моєму прикладу слідувало стільки людей і що ми таким чином хоч трішки очистилися від цього більшовицького свинства. Лише моє фото поширило понад 350 людей, десятки людей продовжують фотографуватися з подібним написом, і кожен з таких дописів має десятки поширень. Основне, що ці фотографії потрапили і в український сегмент fb, що про них дізнаються українські громадяни. Це було моїм головним наміром. Ми – це також народ Вацлава Гавела, а не лише Мілоша Земана».   Дівчата з Чехії застали заяву Земана у Києві і приєдналися до соцмережного "флешмобу"   Опубліковано на Zbruc.eu  
    Жовт 13, 2017 711
  • 13 Жовт 2017
    З 8 по 10 жовтня в Празі пройшла Міжнародна суспільно-політична конференція «Форум 2000», яка є вагомою платформою для обговорення актуальних проблем сучасності, пов’язаних з розвитком демократії у світі, правами людини, розвитком громадянського суспільства, зміцнення релігійної, культурної і етнічної толерантності. Щороку у ній беруть участь відомі політики, експерти, науковці, державні та громадські діячі з різних країн світу, які порушують та відкрито дискутують з принципово важливих питань міжнародного життя. Перша конференція «Форум 2000» відбулася в Празі у 1997 році з ініціативи президента Чехії Вацлава Гавела у співпраці з ізраїльським письменником Елі Візелем та японським політиком і філантропом Рйоіті Сасакавою. Цього року в рамках конференції було організовано дискусію на тему «Крим, три роки потому», в якій взяли участь народний депутат України та лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, кримськотатарський адвокат Едем Семедляєв, двоюрідний брат політичного в’язня Євгена Панова, заарештованого в Криму, Ігор Котельянець. Учасників Форума 2000 та громадськість Праги було докладно поінформовано про актуальну ситуацію, що склалася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, грубі порушення російськими окупантами прав людини на півострові, методи залякування та тиску на кримськотатарських та проукраїнських активістів, якими діє окупаційна російська влада, наведено конкретні приклади репресій, катувань, незаконних арештів та вироків суду. Після дискусії за участю кримськотатарського ансамблю «Мусафір» відбувся вечір кримськотатарської культури. Повідомляє Посольство України в Чеській Республіці 
    37 Опубліковано Галина Андрейців
  • З 8 по 10 жовтня в Празі пройшла Міжнародна суспільно-політична конференція «Форум 2000», яка є вагомою платформою для обговорення актуальних проблем сучасності, пов’язаних з розвитком демократії у світі, правами людини, розвитком громадянського суспільства, зміцнення релігійної, культурної і етнічної толерантності. Щороку у ній беруть участь відомі політики, експерти, науковці, державні та громадські діячі з різних країн світу, які порушують та відкрито дискутують з принципово важливих питань міжнародного життя. Перша конференція «Форум 2000» відбулася в Празі у 1997 році з ініціативи президента Чехії Вацлава Гавела у співпраці з ізраїльським письменником Елі Візелем та японським політиком і філантропом Рйоіті Сасакавою. Цього року в рамках конференції було організовано дискусію на тему «Крим, три роки потому», в якій взяли участь народний депутат України та лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, кримськотатарський адвокат Едем Семедляєв, двоюрідний брат політичного в’язня Євгена Панова, заарештованого в Криму, Ігор Котельянець. Учасників Форума 2000 та громадськість Праги було докладно поінформовано про актуальну ситуацію, що склалася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, грубі порушення російськими окупантами прав людини на півострові, методи залякування та тиску на кримськотатарських та проукраїнських активістів, якими діє окупаційна російська влада, наведено конкретні приклади репресій, катувань, незаконних арештів та вироків суду. Після дискусії за участю кримськотатарського ансамблю «Мусафір» відбувся вечір кримськотатарської культури. Повідомляє Посольство України в Чеській Республіці 
    Жовт 13, 2017 37
  • 13 Жовт 2017
    Сьогодні у Чеській Республіці навчаються понад 43 000 іноземних студентів.  Чехія – країна великих можливостей, вона стає все більш популярною для міжнародних досліджень. Безумовно, є багато причин для вибору Чеської Республіки як місця навчання: університети з багаторічною репутацією, унікальні концепції та цікаві спеціалізації, доступні ціни на навчання та витрати на проживання, і, що не менш важливе , яскраве та насичене культурне життя в самому серці Європи! Варто також згадати, що Чехія є безпечною країною. Отже, батькам студентів не доведеться переживати з цього приводу. Вища освіта в Чеській Республіці завдяки своїй високій якості має світову репутацію. Це якість гарантується національною системою регулювання та контролю якості. Акцент на освіті є зрозумілим, оскільки вона завжди відігравала ключову роль у житті чеського народу. Ще в 1348 році в Празі чеським королем Карлом IV був заснований перший університет у Центральній Європі. Навчання та дослідження мають принципове значення для нового розвитку нації в її сучасній історії. Чехія, невелика країна в серці Європи, добре усвідомлює, що міжнародне співробітництво в галузі науки та інновацій є прерогативою для довгострокового успіху в глобалізованому світі. foto: Erasmus.com Навчання в Чеській Республіці, в країні, що є на перехресті культур, добре підходить для розвитку відкритого мислення та зміцнення здібностей кожного студента, щоб працювати разом з іншими людьми найрізноманітнішого походження. Таким чином, воно може також служити в якості концентратора для подальшої адаптації в сучасному освітньому середовищі як на європейському, так і на глобальному рівні. Рівень життя в Чехії досить високий, а вартість життя залишаються помірною. Кожен успішний студент України з настанням осені починає замислюватись про те до якого університету йому вступити, які університети є престижними, який прохідний бал до вступу та інше.Університети Чехії надають безкоштовну освіту чеською мовою майже по всіх напрямках підготовки. Крім того, чеські університети та інститути забезпечують широкий спектр високоякісних навчальних програм,  курсів, які охоплюють багато областей знань і досвіду, англійською мовою. Кожний навчальний заклад публікує на своєму веб-сайті  детальну інформацію щодо можливостей навчання.   Кожного року Міністерство освіти, молоді та спорту Чеської Республіки пропонує стипендії для підтримки навчання іноземних студентів в чеських державних вузах: 1. Державні стипендії (за умови іноземного співробітництва в області розвитку); 2. Надання стипендій згідно з двосторонніми міжнародними угодами про співробітництво в галузі освіти. Якщо ви ще не визначилися, в якому вищому навчальному закладі хотіли б навчатися, можете ознайомитись із навчальними закладами Чехії, термінами іспитів, роботою вузів і в який період університети Чехії мають Дні відкритих дверей, на  сторінках: vysokeskoly.com Такі відомі університети як Карлів Університет, Чеський Аграрний Університет, Вища Школа Економіки, Чеський Технічний Університет та інші, на Днях відкритих дверей  розповідають своїм відвідувачам про переваги освіти в європейських вузах, вступні іспити та життя студентів . Батьки і студенти зможуть побачити на власні очі приміщення в яких будуть навчатися студенти, студентські гуртожитки, де проживають студенти, обладнання, яке супроводжує процес навчання, технології за допомогою яких надається освіта. Вам також будуть цікаві наші попередні статті:   Один український погляд на вступ до чеського університету Система вищої освіти в Чеській Республіці  Навчання в Чехії - важлива інформація   Використані джерела інформації:  http://www.mzv.cz/kiev/uk/x2001_09_21/x2011_04_05/index.html http://www.studyin.cz/ Леся Рева для UAPORTAL.CZ головне фото: studyabroad
    35 Опубліковано Леся Рева
  • Автор Леся Рева
    Сьогодні у Чеській Республіці навчаються понад 43 000 іноземних студентів.  Чехія – країна великих можливостей, вона стає все більш популярною для міжнародних досліджень. Безумовно, є багато причин для вибору Чеської Республіки як місця навчання: університети з багаторічною репутацією, унікальні концепції та цікаві спеціалізації, доступні ціни на навчання та витрати на проживання, і, що не менш важливе , яскраве та насичене культурне життя в самому серці Європи! Варто також згадати, що Чехія є безпечною країною. Отже, батькам студентів не доведеться переживати з цього приводу. Вища освіта в Чеській Республіці завдяки своїй високій якості має світову репутацію. Це якість гарантується національною системою регулювання та контролю якості. Акцент на освіті є зрозумілим, оскільки вона завжди відігравала ключову роль у житті чеського народу. Ще в 1348 році в Празі чеським королем Карлом IV був заснований перший університет у Центральній Європі. Навчання та дослідження мають принципове значення для нового розвитку нації в її сучасній історії. Чехія, невелика країна в серці Європи, добре усвідомлює, що міжнародне співробітництво в галузі науки та інновацій є прерогативою для довгострокового успіху в глобалізованому світі. foto: Erasmus.com Навчання в Чеській Республіці, в країні, що є на перехресті культур, добре підходить для розвитку відкритого мислення та зміцнення здібностей кожного студента, щоб працювати разом з іншими людьми найрізноманітнішого походження. Таким чином, воно може також служити в якості концентратора для подальшої адаптації в сучасному освітньому середовищі як на європейському, так і на глобальному рівні. Рівень життя в Чехії досить високий, а вартість життя залишаються помірною. Кожен успішний студент України з настанням осені починає замислюватись про те до якого університету йому вступити, які університети є престижними, який прохідний бал до вступу та інше.Університети Чехії надають безкоштовну освіту чеською мовою майже по всіх напрямках підготовки. Крім того, чеські університети та інститути забезпечують широкий спектр високоякісних навчальних програм,  курсів, які охоплюють багато областей знань і досвіду, англійською мовою. Кожний навчальний заклад публікує на своєму веб-сайті  детальну інформацію щодо можливостей навчання.   Кожного року Міністерство освіти, молоді та спорту Чеської Республіки пропонує стипендії для підтримки навчання іноземних студентів в чеських державних вузах: 1. Державні стипендії (за умови іноземного співробітництва в області розвитку); 2. Надання стипендій згідно з двосторонніми міжнародними угодами про співробітництво в галузі освіти. Якщо ви ще не визначилися, в якому вищому навчальному закладі хотіли б навчатися, можете ознайомитись із навчальними закладами Чехії, термінами іспитів, роботою вузів і в який період університети Чехії мають Дні відкритих дверей, на  сторінках: vysokeskoly.com Такі відомі університети як Карлів Університет, Чеський Аграрний Університет, Вища Школа Економіки, Чеський Технічний Університет та інші, на Днях відкритих дверей  розповідають своїм відвідувачам про переваги освіти в європейських вузах, вступні іспити та життя студентів . Батьки і студенти зможуть побачити на власні очі приміщення в яких будуть навчатися студенти, студентські гуртожитки, де проживають студенти, обладнання, яке супроводжує процес навчання, технології за допомогою яких надається освіта. Вам також будуть цікаві наші попередні статті:   Один український погляд на вступ до чеського університету Система вищої освіти в Чеській Республіці  Навчання в Чехії - важлива інформація   Використані джерела інформації:  http://www.mzv.cz/kiev/uk/x2001_09_21/x2011_04_05/index.html http://www.studyin.cz/ Леся Рева для UAPORTAL.CZ головне фото: studyabroad
    Жовт 13, 2017 35
  • 10 Жовт 2017
    Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska
    1729 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska
    Жовт 10, 2017 1729
  • 08 Жовт 2017
    Прага – У Празі в самому центрі міста в історичній будівлі колишньої митниці відкрився Музей комунізму. Його експозиція розгорнулась на 1500 квадратних метрах і розповідає про історію колишньої Чехословаччини після комуністичного перевороту – від лютого 1948 року і до демократичної Оксамитної революції в листопаді 1989 року, тобто часу падіння тоталітарного режиму. Експозицію музею можна умовно розділити на три частини: «Ілюзії», «Реальність», «Тортури». На початку серед експонатів у залах представлені, зокрема, агітаційні й пропагандистські плакати комуністичної доби з маршами молоді на першотравневих демонстраціях чи із закликами до виконання і перевиконання норм праці. В цій частині музею також можна побачити низку пам’ятників і портретів вождів – від Карла Маркса до Леніна і Климента Ґотвальда. Один з пам’ятників автори експозиції все ж показали не в оригінальному розмірі, а лише на фото. Мова про найбільший в Європі пам’ятник Сталіну, встановлений на Летенському пагорбі у Празі в 1955 році. Його висота сягала неба – 22 метри, вага – 17 тисяч тонн, в народі цю велетенську глибу каменю називали «чергою за м’ясом», після розвінчання культу особи в 1962 році пам’ятник був демонтований. І з цією історією відвідувачів знайомить експозиція музею. Значна частина експонатів розповідає про переслідування інакодумців у Чехословаччині, про долі тих, кого комуністичний режим загнав за ґрати чи утримував в таборах праці в уранових шахтах. Для допитливих в експозиції музею є навіть протоколи допитів STB – комуністичної служби безпеки, з якими можна познайомитись, чи відтворений інтер’єр камери з дерев’яними лавами і гасовою лампою. Тут також ланцюги, замки і молоти – нехитрі засоби праці і побуту тієї доби. Як розповів Радіо Свобода один із авторів експозиції Алекс Кураб: «Ми не намагаємось розповідати, починаючи від першого експонату, що це був жахливий час, поганий час, що це було щось трагічного. Ми тільки говоримо: ось так ця історія розвивалась, ідіть і самі дивіться, це – факти. На самому початку була якась думка, потім дійшло до практики, до реальності, але далі – це страхіття. Для нас найтяжчим з усього в музеї є історії про багатьох ув’язнених людей. Якщо рахувати із загиблими в таборах праці, які були відкриті саме для політичних в’язнів, то ми говоримо про 7 тисяч жертв. Люди гинули в цих таборах за нелюдських умов праці в уранових шахтах чи потім помирали від наслідків ув’язнення». Серед почесних гостей на відкритті музею був відомий чеський письменник і дисидент Їржі Странскі, який сам був двічі режимом ув’язнений і провів за ґратами близько 10 років свого життя. На думку Їржі Странского, такі музей, як Музей комунізму в Празі, сучасникам потрібні. В коментарі для Радіо Свобода Їржі Странскі, зокрема, наголосив, що важливо, «щоб люди на власні очі побачили те, що було, ніж щоб хтось їм це пояснював, тому що коли пояснюють, можна подумати, що факти або прикрашають, або роблять ще гіршими, ніж вони були насправді, тож я радий, що музей є тут, у центрі міста, тому що люди сюди прийдуть». Як зазначив Їржі Странскі, сам він часто ходить до шкіл, зустрічається з учнями, розповідає їм про свою долю і життя: «Я майже двадцять років ходжу до шкіл на зустрічі з дітьми. Відомо, що, особливо раніше, в підручниках нічого про це не писалось. Після падіння режиму сьогодні мені приносять радість і зустрічі зі студентами. Думаю, що цей музей на часі». В експозиції музею можна також познайомитись з долею інших дисидентів і борців з комуністичним режимом, наприклад, в’язня, згодом першого президента Чехословаччини і Чеської Республіки Вацлава Гавела. Діяльність Музею комунізму в Празі проводиться завдяки підтримці чеської приватної фірми.   Оксана Пеленська Радіо Свобода  
    1071 Опубліковано Галина Андрейців
  • Прага – У Празі в самому центрі міста в історичній будівлі колишньої митниці відкрився Музей комунізму. Його експозиція розгорнулась на 1500 квадратних метрах і розповідає про історію колишньої Чехословаччини після комуністичного перевороту – від лютого 1948 року і до демократичної Оксамитної революції в листопаді 1989 року, тобто часу падіння тоталітарного режиму. Експозицію музею можна умовно розділити на три частини: «Ілюзії», «Реальність», «Тортури». На початку серед експонатів у залах представлені, зокрема, агітаційні й пропагандистські плакати комуністичної доби з маршами молоді на першотравневих демонстраціях чи із закликами до виконання і перевиконання норм праці. В цій частині музею також можна побачити низку пам’ятників і портретів вождів – від Карла Маркса до Леніна і Климента Ґотвальда. Один з пам’ятників автори експозиції все ж показали не в оригінальному розмірі, а лише на фото. Мова про найбільший в Європі пам’ятник Сталіну, встановлений на Летенському пагорбі у Празі в 1955 році. Його висота сягала неба – 22 метри, вага – 17 тисяч тонн, в народі цю велетенську глибу каменю називали «чергою за м’ясом», після розвінчання культу особи в 1962 році пам’ятник був демонтований. І з цією історією відвідувачів знайомить експозиція музею. Значна частина експонатів розповідає про переслідування інакодумців у Чехословаччині, про долі тих, кого комуністичний режим загнав за ґрати чи утримував в таборах праці в уранових шахтах. Для допитливих в експозиції музею є навіть протоколи допитів STB – комуністичної служби безпеки, з якими можна познайомитись, чи відтворений інтер’єр камери з дерев’яними лавами і гасовою лампою. Тут також ланцюги, замки і молоти – нехитрі засоби праці і побуту тієї доби. Як розповів Радіо Свобода один із авторів експозиції Алекс Кураб: «Ми не намагаємось розповідати, починаючи від першого експонату, що це був жахливий час, поганий час, що це було щось трагічного. Ми тільки говоримо: ось так ця історія розвивалась, ідіть і самі дивіться, це – факти. На самому початку була якась думка, потім дійшло до практики, до реальності, але далі – це страхіття. Для нас найтяжчим з усього в музеї є історії про багатьох ув’язнених людей. Якщо рахувати із загиблими в таборах праці, які були відкриті саме для політичних в’язнів, то ми говоримо про 7 тисяч жертв. Люди гинули в цих таборах за нелюдських умов праці в уранових шахтах чи потім помирали від наслідків ув’язнення». Серед почесних гостей на відкритті музею був відомий чеський письменник і дисидент Їржі Странскі, який сам був двічі режимом ув’язнений і провів за ґратами близько 10 років свого життя. На думку Їржі Странского, такі музей, як Музей комунізму в Празі, сучасникам потрібні. В коментарі для Радіо Свобода Їржі Странскі, зокрема, наголосив, що важливо, «щоб люди на власні очі побачили те, що було, ніж щоб хтось їм це пояснював, тому що коли пояснюють, можна подумати, що факти або прикрашають, або роблять ще гіршими, ніж вони були насправді, тож я радий, що музей є тут, у центрі міста, тому що люди сюди прийдуть». Як зазначив Їржі Странскі, сам він часто ходить до шкіл, зустрічається з учнями, розповідає їм про свою долю і життя: «Я майже двадцять років ходжу до шкіл на зустрічі з дітьми. Відомо, що, особливо раніше, в підручниках нічого про це не писалось. Після падіння режиму сьогодні мені приносять радість і зустрічі зі студентами. Думаю, що цей музей на часі». В експозиції музею можна також познайомитись з долею інших дисидентів і борців з комуністичним режимом, наприклад, в’язня, згодом першого президента Чехословаччини і Чеської Республіки Вацлава Гавела. Діяльність Музею комунізму в Празі проводиться завдяки підтримці чеської приватної фірми.   Оксана Пеленська Радіо Свобода  
    Жовт 08, 2017 1071
  • 04 Жовт 2017
    З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians
    57 Опубліковано Галина Андрейців
  • З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians
    Жовт 04, 2017 57