Українське подружжя із Кропивницького Таша і Алекс, вирішили відкрити у Празі затишне бістро, де українці зможуть посмакувати домашній борщ, а чехи та гості з інших країн скуштувати страви сучасної української кухні. Тут плануються майстер-класи, українські вечірки та багато цікавих зустрічей.   Коли у 2017 році Алексу, як ІТ-спеціалісту,  запропонували у Празі цікавий проект, він вирішив із дружиною переїхати до Праги.  "Ми полюбили Прагу і подружилися тут з людьми з різних країн. Ми обожнюємо приймати гостей і наш дім завжди відкритий для друзів. Звісно, ми любимо пригощати наших гостей чимось смачненьким. Ташин борщ — популярна страва на наших домашніх вечірках. На одній з них і народилась ідея відкрити затишну «борщарню. В Чехії популярні “полевкарни”, де продають перші страви (полевка — суп чеською). Нас надихнув цей формат. Український борщ ідеально вписується в таку модель з невичерпною кількістю варіацій: червоний, зелений, пісний з чорносливом і білими грибами.  Тож у нас буде своя борщова полевкарна. В меню — 2-3 види борщу, кілька традиційних українських страв: пиріжки, голубці, вареники та узвар і квас до них. А ще крафтове пиво з Чехії та України. Наші цінності: Гостинність і привітливий сервіс; Смачна їжа; Сучасність (вибачте, але жодних шароварів і глечиків).- розповідають про свою ідею Таша і Алекс.    Приміщення для майбутнього бісто знайшли в чудовому місці, центральному районі Праги - Виногради. Для гостей ідеальна локація,  та й за ціну нижче, ніж будь-що поруч. Але, як розповідають засновники "THE BORŠČ",  підвальне приміщення занедбане і потребує капітального ремонту.  "Мусимо відремонтувати буквально все. І, найдорожчий з проєктів, - замінити всю вентиляційну систему. Щоб повітря циркулювало, аромати з кухні не потрапляли на відвідувачів, щоб влітку було прохолодно, а взимку тепло. Це гігантська сума грошей. Ми не маємо її всю. Бо якщо зробимо вентиляцію, на головний зал не залишиться. А ще ж вивіски виготовити. І класний інтер'єр, яким можна буде пишатися",- розповідає Таша.  Саме тому Таша і Алекс започаткували краудфандингову кампанію зі збору коштів.  "Ми наперед прорахували свої можливості і розуміли приблизні витрати. Однак після двох місяців ремонту бачимо, що нам потрібна допомога. Що ми вже зробили: закінчили роботи кухні: встановили нові електрику і водопровід, оновили кахлі та придбали більшість техніки, якої не вистачало; ремонт у вбиральні; третину робіт з заміни вентиляційної системи; почистили стіни і стелю від старої штукатурки; замовили керамічний посуд ручної роботи; маємо круту айдентику від талановитої української художниці. Що ще залишилося: зробити нову проводку для вентиляції (стара не витримає навантаження потужних вентиляційних двигунів) — 150 000 чеських крон/€4400; придбати електродвигуни, вентилятори, поглиначі шуму в вентиляційну систему — 140 000 чеських крон/€5400; ремонт головної зали — до 220 000 чеських крон/€8500; заміна вивіски і вхідних дверей — 65 000 чеських крон/€2500; придбати частину техніки (холодильна камера, холодильна вітрина, конвекторна піч) — до 160 000 чеських крон/€6200",- розповідає подружжя.  " Ми вже інвестували приблизно дві третини необхідних коштів. Але без вашої допомоги, скоріше за все, дата відкриття борщарні значно відкладеться і світ ще довго не дізнається, що український борщ може бути таким же смачним і популярним, як рамен чи суп фо =) Які ризики? Для успіху проєкту ми маємо враховувати ризики. Ось основні: 1. Пандемія. Йой, ну вона вже точно скоро закінчиться. А навіть якщо не закінчиться, полевкарни прекрасно працюють на виніс. Ми не люксовий ресторан, де треба сидіти півтори-дві години. Ми гнучкі і цілком готові до викликів ковідної ситуації. 2. Відсутність досвіду. Ми не ресторатори. Алекс — айтішник. Таша працювала у менеджменті і продажах. Але в нас є багато знайомих-рестораторів, які допомагають нам порадами. У Чехії маємо друга-кухаря, який працював у крутих закладах української кухні “Шо” і “Барви». Він допоможе нам з меню. Також ми найняли досвідчених місцевих консультантів з ресторанної справи. 3. Конкуренція. Борщі в Празі, хоча їх і багато, далеко не найкращі. От вєтнамський фо ви тут знайдете розкішний. Борща, до якого хотілося б повертатися, — немає. Ми знаємо, що зможемо зварити борщ краще, ніж він зараз представлений на ринку. Також будемо пропонувати страви, яких ви не знайдете більше ніде в Празі.  4. До нас не прийдуть відвідувачі. У країні, де найбільша діаспора — це українці, і де немає жодного сучасного українського закладу, у нас величезна потенційна аудиторія",- розповідають Таша і Алекс.    Як допомогти: Переходьте за посиланням на краудфандингову кампанію і зробіть донейт в обмін на обраний подарунок. Що ще ви можете зробити? Розкажіть про проєкт своїм друзям (особливо у Чехії) Поширте інформацію в соц.мережах Підпишіться на проект в Інстаграм або сторінку у Фейсбуці, щоб стежити за успіхом Таші і Алекса.   Відкривайте українське світу разом з нами!

Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska

Є в Чехії компанія під назвою “Regabus” - перевізник, що вже досить довгий час возить тисячі діаспорян і туристів, сполучаючи Україну із Чехією. Компанія об’їхала земну кулю 1372 рази та перевезла популяцію штату Род-Айленд – так сама “Regabus” на своєму веб-сайті підбиває підсумки понад двадцятирічної роботи. UAPORTAL зустрівся зі співзасновником і теперішнім власником компанії, аби поговорити про шлях людини від заробітчанина до власника бізнесу. Де ж знаходиться межа та як її перетнути? Про це із Євгеном Реґою говорила Маргарита Голобродська.         Маргарита: Якби Ви хотіли розповісти про компанію Regabus за одну хвилину, то що б сказали?   Євген: Основний вид нашої діяльності – це регулярні автобусні перевезення між Україною та Чехією. На даний момент ми є, можна сказати, лідером у цьому напрямку, адже маємо найновіший парк і найкраще обладнані автобуси. Ми перш за все звертаємо увагу на те, аби люди подорожували спокійно. У більшості автобусів є стюардеса, яка обслуговує пасажирів, тобто пропонує їм каву, чай, шоколад для дітей. Ми також наполягаємо на тому, щоб в автобусі, у самому салоні, завжди була тиша. Практично всі автобуси обладнані індивідуальними моніторами для кожного пасажира – Ви собі можете взяти навушнички, подивитись фільм, послухати музику, пограти в ігри або подивитись, куди їде автобус. Немає фільмів на двох великих моніторах, коли звук лунає до салону – тобто один чує, другий не чує, третьому занадто гучно, четвертому затихо, п’ятий взагалі нічого не хоче дивитись. А ще не дай Боже якщо поставлять якісь хлопці російський серіал, то це взагалі зараз популярністю не користується.   Маргарита: Як свого часу народилась ідея займатись автобусними перевезеннями?   Євген: Знаєте… Ми приїхали до Чехії на початку 90х років… Я, наприклад, відслужив у ще тоді у радянській армії та приїхав 91 року, коли був путч і хотіли скинути Горбачова… Батько на той момент вже був два місяці в Чехії. Приїхали ми сюди, працювали на будівництві – в принципі, як і дуже багато наших заробітчан. І, безумовно, треба було їздити додому. Самі ми з Закарпаття, а з транспорту на той час був тільки поїзд. Прага – Москва, наприклад, що йшов через Чоп, де довго переставляли вагони, адже у нас ширші колії. І в один момент батько подумав – чому б нам не їздити автобусами. Він заснував фірму з двома чехами, вони найняли чеських перевізників, у яких на той час були автобуси. Тоді й почали їздити рейси з Праги до Закарпаття. Утім ті чехи дуже швидко зрозуміли, що це супер класний бізнес (сміється), швидко собі зробили регулярний маршрут, і ми, фактично, залишились трошки за бортом. Після цього ми з батьком вирішили заснувати власну транспортну фірму. Нас разом працювало троє – і ми назбирали певну суму грошей, купили один автобус Karosa і відкрили собі лінію. Але не на Закарпаття, адже воно вже було “зайнято” – ми відкрили першу лінію на Долину та Івано-Фанківщину. З того й почалось. Одна Karosa заробила на другу Karosa, дві Karosa – на третю, три – на четверту, і так пішло-поїхало.       Маргарита: Коли ж було засновано саме Regabus?   Євген: Regabus є послідовником. На момент закладення Regabus вже було відкрито фірму на приватну особу Івана Реґа – мого батька. А пізніше, у 99-му, ми зареєстрували фірму s.r.o. [ТОВ – ред.]. Роком початку саме роботи Regabus я б назвав 1994 – тоді була перша наша лінія, саме регулярний рейс.   Маргарита: Як Ви думаєте, якби Ви тоді починали подібний бізнес в Україні, наскільки б він був успішним?   Євген: Я думаю, що все б вийшло. Адже з того часу з’явилось дуже багато нових перевізників, які зараз успішно працюють. Проблема в тому, що наші люди просто тікають з України... Адже незважаючи на дві революції, там все одно із роботою дуже погано, і високий рівень корупції… Нема того результату, на який ми сподівались. Тому от пасажиропотік і збільшується.   Маргарита: Якщо людина приїде сьогодні до Чехії з бажанням розпочати власний бізнес, за який час вона, на Вашу думку, може розраховувати на його стабільну роботу?   Євген: Це дуже індивідуальне питання – адже темп залежить від того, з чим людина сюди йде, і хто йде. Якщо у людини вже була, скажімо, якась практика підприємницької діяльності в Україні, то, безумовно, буде простіше – підприємницька діяльність, мені здається, схожа всюди. У Чехії вона простіша тим, що тут немає такої бюрократії та корупції – тут це простіше робити. Але, безумовно, на даний момент ніші практично всіх сфер до значної міри зайняті. Конкуренція дуже висока. Утім, можна знайти нові напрямки. Зараз із розвитком нових технологій є дуже багато сфер, у яких можна розвинутись. Звичайна, як кажуть, практика показує, що коли людина вважає, що вона за рік чогось дійсно досягне, у більшості випадків це триває близько трьох років.         Маргарита: Скільки приблизно часу потрібно витратити на реєстрацію фірми у Чехії, та що для цього потрібно?   Євген: Наразі я точно не скажу, але думаю, до двох тижнів – більше б не мало зайняти. Два-три тижні. Це досить швидкий процес. Адреса потрібна – фірма мусить мати адресу реєстрації. Безумновно, якісь базові знання мови потрібні. Хоча зараз можна звернутись за допомогою – тут є багато наших фірм і людей, які у цій справі можуть порадити. Звісно, не безкоштовно. Але чогось надзвичайно складного у тому процесі, я вважаю, нема. Якщо робити фірму без капіталовливання, то у Чехії зараз s.r.o. [ТОВ – ред.] можна закласти, маючи щось на кшталт 2000 крон. Коли ми починали, це було, здається, 100 000, пізніше – 200 000. А потім змінили, близько шести років тому, закон – і сьогодні зареєструвати фірму можна буквально за одну чи дві тисячі. Немає із тим великої проблеми.   Маргарита: Які риси характеру, на Вашу думку, необхідні людині, котра приїхала ставати на ноги у новій країні?   Євген: Я не знаю, чи це можна назвати рисою характеру... але перше – у Вас мусить бути мета. Мета, а потім – не здаватись за жодних умов. Безумовно, будуть виникати перешкоди, будуть виникати проблеми, але я вважаю, що як і у будь-якій діяльності, головне – витримати.   Маргарита: А які Ви особисто зустрічали перешкоди на шляху?       Євген: Перешкоди були, перешкод було багато. По-перше, ми з цим бізнесом або з транспортом зовсім не були знайомі та не мали практики. Першою проблемою став обман тих чехів. Потім почались й інші… Ми купили автобус. Водії у нас були здебільшого чехи, один з яких казав: “Я знаю 120 способів, як надурити хазяїна автобуса”. А способів тих багато: крали пасажирів, крали нафту, крали запчастини. Одного року у нас був період, коли нам безвідповідальність водіїв знищила 6 моторів. У нас в офісі був такий собі “сувенір” – поршень із гільзою – як усе закипіло, було розбито. Коли до нас приходив новий водій – ми йому цей “сувенір” показували і питали, що це. Якщо він впізнавав, що це шматок з мотору [сміється], то ми тоді вже далі вели розмову. У той час було з кадрами важко - чехи тоді дуже похабно, я б сказав, ставились до такої роботи. Тоді ми почали набирати наших водіїв з України. Вони приходили й казали: “Ми потрапили до раю”. Ми давали водіям автобуси, давали запчастини, платили зарплату. Водії у наших українських автопарках працювали таким чином, що від директора автопарку отримували тільки автобус. “Ось Вам автобус, Ви його заправте, знайдіть собі пасажира, перевезіть, і мені принесіть ще 100 долларів з рейсу”. І сьогодні багато хто у нас таким чином працює... Хоча і у нас тут водії ще, само собою, примудрялись вкрасти пасажира. Якщо квиток коштував у компанії, скажімо, тисячу крон, а пасажир підійшов до водія особисто – водій його взяв за 800. І пасажиру добре, і гроші живі у кишені.   Маргарита: Якби Ви сьогодні розпочинали подібний бізнес – як думаєте, було б інакше?   Євген: Багато у цьому плані не змінилось. Можна було б і сьогодні починати, але сьогодні конкуренція набагато вища. Ми вже за ці роки – буде 23 – випрацювали собі ім’я. Тобто нас знають люди, у нас багато вірних пасажирів, котрі їздять постійно – ми вже впізнаємо їх в обличчя. За це ми їм, звісно, дуже вдячні [сміється]. Але конкуренція також не спить, і з’являються нові технології. Та мені здається, ми у будь-якому разі тримаємо рівень перших.       Маргарита: Як би Ви описали українського-чеські стосунки на буденному рівні у сфері бізнесу?   Євген: Якщо за себе особисто говорити, у мене з цим проблем нема. Я завжди вважав і вважаю, що як людина себе позиціонує і як вона примусить себе поважати – таке до неї і буде ставлення. В цілому я вважаю, що зараз ставлення до українців у Чехії покращилось. Ми вже не у тих 90х, коли медіа нагнітали ситуацію, коли тут були групи так званих “братків”, які кришували, тощо. У новинах постійно ця ситуація нагніталась. Тобто зараз у цьому плані набагато спокійніше.   Маргарита: Ви приїхали до Чехії, коли Вам було 21, одразу на роботу й без знання мови – чи не став мовний бар’єр проблемою?   Євген: Я вважаю, що це, знову ж, дуже великі блоки у людей в голові. Вони самі себе вже наперед програмують, що не зможуть вивчити мову. Чеська мова не є такою вже й складною. Я вважаю, що жодна мова не є дуже складною. Просто треба діяти за принципом соленого огірка. Принцип соленого огірка такий: хоче бути огірок соленим, чи не хоче – якщо Ви його залишете у соленій воді, то він соленим буде. Найкращий спосіб вивчити мову – це відрізати себе на певний час від спілкування рідною мовою. На якийсь період. Коли ми сюди приїхали, я брав наші українські та російські казки, які добре знав, але чеською мовою. У той час, безумовно, телефонів та інтернету не було – то ми просто йшли до бібліотеки. Я знав зміст книжок, але читав їх чеською мовою. Почав переписувати – от просто переписувати й читати. Потім я пішов працювати до бригади двох чехів, весь робочий час я був із чехами – і вони вже від мене тікали. Бо я до них: “А що це? А як це? А то як?” То вони й кажуть: “Ти вже дістав!” [сміється] Один з них, старший пан, мені був як за батька – завжди все пояснював. І я мову вивчив дуже швидко. Треба хотіти. Треба хотіти і поставити собі за мету: “Ось я хочу це зробити”.   На сьогоднішній день штат компанії Regabus – це така собі сім’я з 36 осіб, із яких 34 – українці. Компанія впевнено займає свою нішу на чеському ринку та відіграє важливу роль у налагодженНі повсякденних українсько-чеських стосунків. Адже із ними кордон перетинають як українці, так і чехи – туристи, близькі, друзі та знайомі.  Читайте також: Історія REGABUS - засновник Іван Рега  Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ

Україну на чеській мапі видно дуже виразно, українці тут залишили велику і досі ще мало відому на батьківщині духовну, інтелектуальну, культурну спадщину. Адже демократична Чехословаччина Томаша Ґарріґа Масарика впродовж міжвоєнних десятиліть (1919–1939) надала притулок багатьом тисячам українців, яких тоталітарний більшовицький режим змусив покинути батьківщину. На чеській землі за історично короткий період часу вони не тільки створили необхідні соціальні умови для повноцінного життя, а й заснували широку мережу культурних, наукових, освітніх, спортивних закладів і товариств, про це пише Радіо Свобода  Серед них найбільшим авторитетом і не тільки в Чехословаччині, але й в українському середовищі у світі користувались: Музей визвольної боротьби України у Празі, Український вільний університет, Українська мистецька академія, Український високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Українська гімназія. Особливо важливим знаком української присутності на чеських землях були Дипломатична місія Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки у Празі. На сценах празьких театрів із великим успіхом виступали українські актори, театральні й хорові колективи, серед них хор Олександра Кошиця і театр Миколи Садовського. Яскравий слід в історії міжвоєнної Праги залишили українські архітектори і митці, серед найвидатніших, наприклад, Олександр Архипенко. У Празі працювали відомі українські вчені Іван Пулюй, Михайло Грушевський, Іван Горбачевський, архітектор Артемій Корнійчук. Прага міжвоєнних десятиліть вирізнялась виразним українським акцентом – про це більше в нашій галереї «Українська Прага». Карлів університет Один із найстарших університетів Європи. У 1902–1903 роках його ректором був український учений – хімік Іван Горбачевський, в університеті викладали відомі українські вчені Іван Панькевич та Іван Зілинський. У Карловому університеті здобула вищу освіту низка відомих українців, серед них, зокрема, поет Олег Ольжич, підполковник Армії УНР Борис Сухоручко-Хословський, історик Симон Наріжний, археолог Ярослав Пастернак. Національний музей Національний музей (Národní muzeum) – одна з найшанованіших і найбільших музейних інституцій у Чехії. За свою столітню історію музей зібрав і нині зберігає унікальні пам’ятки чеської історії й археології, а також має одну з найбільших бібліотек. Історія музею тісно пов’язана з історією України. Протягом міжвоєнного періоду працівником археологічного відділу Національного музею був історик і поет Олег Ольжич. В архіві музею зберігаються наукові роботи з археології ще одного працівника музею – відомого українського вченого-археолога Ярослава Пастернака. Окрасою музею є одна з найбільших поза межами України збірок українського народного мистецтва Гуцульщини: кераміки, писанок, різьби по дереву. Ця збірка є результатом великого інтересу до України чеського етнографа Франтішека Ржегоржа і його тісної співпраці з Іваном Франком. У бібліотеці музею зберігаються прижиттєві видання відомих українських письменників і вчених Івана Франка, Лесі Українки, Сергія Шелухіна, Юрія Русова, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза та інші. Народний дім Народний дім (Obecní dům – муніципальний дім) – одна з найгарніших споруд у стилі сецесії в Європі. Будівля була зведена в 1905–1912 роках за проектом відомих чеських архітекторів Антоніна Балшанека і Освальда Полівки, а на оформленні її інтер’єрів працювали Альфонс Муха, Макс Швабінський, Міколаш Алеш та інші відомі чеські митці. У міжвоєнний період (1919–1939) Народний дім у Празі був одним із важливих центрів культурного життя української еміграції. Так, 9 квітня 1922 року тут відбувся концерт на честь Лесі Українки, а в грудні 1923 року українські пражани мали щасливу нагоду побувати на концерті відомої української піаністки Любки Колесси і композитора Нестора Нижанківського. 14 жовтня 1924 року в Народному домі з великим успіхом виступив український хор під керівництвом диригента Платониди Щуровської-Россіневич (дружина підполковника Армії УНР Миколи Россіневича). На українських вечорах у Народному домі 1 листопада 1925 року виступив відомий поет Євген Маланюк та історик, музеєзнавець Дмитро Антонович, а 2 червня 1928 року українська громада відзначала тут 40-ліття літературної праці Ольги Кобилянської. Письменницю, яка була присутня на вечорі, привітали літературознавець Олександр Колесса і учений-мовознавець Степан Смаль-Стоцький. Палац «Жофін» Новоренесансна пам’ятка архітектури Палац «Жофін» (Palác Žofín) є головною окрасою Слов’янського острова на Влтаві у Празі. Палац «Жофін» (назва походить від імені Жофії, тобто Софії – дружини австрійського імператора Франца Йосипа Першого) був і залишається місцем активного культурного і громадського життя столиці. Не випадково 18 травня 1891 року перший з’їзд слов’янського прогресивного студентства відбувся саме в його залі. Учасником цього зібрання був Іван Франко, якого цікавили проблеми слов’янства, зокрема, його течії – панславізму, до якої він ставився критично. Про Івана Франка – учасника з’їзду – нагадує сьогодні пам’ятна таблиця, встановлена в 1956 році «Слов’янським комітетом Чехословаччини» до 100-ліття від дня народження поета. Автор таблиці – Т. Константиновова-Амортова. Швандів театр Швандів театр (Švandovo divadlo) – один із найпопулярніших театрів драми у Празі. У червні 1922 року на його сцені дав 8 вистав театр Миколи Садовського. Грались п’єси української класики: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Бондарівна», «Суєта». Опубліковані рецензії свідчать, що вистави театру мали великий успіх серед української й чеської публіки. Національний театр Національний театр (Národní divadlo) в Празі – ця велика неоренесансна будівля, зведена в 1868–1881 роках, є однією з найгарніших на берегах Влтави. Театр і нині відіграє провідну роль в чеському культурному житті. На сцені театру 11 травня 1919 року відбувся перший за межами України виступ прославленої у світі Української республіканської капели Олександра Кошиця. Серед почесних гостей на першому концерті Капели були Михайло Грушевський і військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Церква Святого Архангела Михаїла Одна з найкрасивіших пам’яток української дерев’яної архітектури в Чехії розташована в парку Кінських у Празі. Церква зведена в другій половині 17-го століття в селі Великі Лучки, що поблизу Мукачева. У 1793 році її купили і перевезли парафіяни недалекого, але більш заможного села Медведівці. А в 1928 році відбулося друге перевезення: церкву з Медведівців перевезли до Праги як експонат для краєзнавчої збірки Національного музею в Празі. В 1929 році церква була встановлена у парку Кінських у Празі, храм нині належить Чехословацькій православній церкві. Національна бібліотека Чеської Республіки У фондах Національної бібліотеки, зокрема, в її відділі – Слов’янській бібліотеці, яка розташована в ареалі пам’ятки архітектури Клементинумі, – зберігається унікальна збірка українських стародруків 16–18-го соліть, історичної літератури 19-го століття, багата літературна Шевченкіана, до якої входить, зокрема, перше нецензуроване видання празького «Кобзаря» (1876 рік). Серед книг прижиттєві видання Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Чижевського, Софії Русової, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської. У Слов’янській бібліотеці зберігаються також твори українських художників Галини Мазепи, Василя Касіяна, Миколи Битинського, багатьох інших, а також великий архів матеріалів, який стосується історії української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині. Ольшанський цвинтар Це найбільше і найвідоміше чеське кладовище, місце спочинку багатьох відомих українців, життєвий шлях яких закінчився у Празі. На кладовищі поховані президент Гуцульської Республіки Степан Клочурак, дипломат Люцій Кобилянський, заступник міністра закордонних справ Уряду УНР, один із авторів Конституції УНР Отто Ейхельман, член Української Центральної Ради, посол УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії Кость Лоський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу Уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в Уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний і його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна. Є також могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – підполковника Армії УНР Мікі (Миколи) Тобілевича, письменника і драматурга Спиридона Черкасенка, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитораБориса Левитського, диригента і першого адміністратора Української республіканської капели Олекси Приходька. На Ольшанському цвинтарі також похований видатний археолог Іван Борковський. Національна галерея в Празі Одна з найстарших і найбільших мистецьких інституцій у Чехії свою історію пише з 1796 року, коли група освітян і чеської шляхти заснувала Товариство патріотичних друзів мистецтва. Нині збірка зосереджує твори мистецтва з Європи, Азії й Америки, її складовою є невелика, але надзвичайно виразна колекція творів українських митців. Окрасою збірки є твори Олександра Архипенка, Івана Кульця, Василя Касіяна, Сергія Мака. Пам’ятник Тарасу Шевченкові у Празі Пам’ятник Тарасу Шевченкові на площі Кінських у Празі. Відкритий 25 березня 2009 р. Автор пам’ятника Микола Зноба, архітектор Вероніка Дірова. Тарас Шевченко в чеській столиці не бував, та з Прагою пов’язана одна з найважливіших подій його творчої біографії: саме в Празі у 1876 році вийшло перше, нецензуроване видання «Кобзаря». Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському (1866–1934) на будинку в Празі, в якому в 1920 році жив Грушевський (вул. Добровськего 28, Прага 7-Голешовіце – Dobrovského 28, Praha 7-Holešovice). Відкрита 14 жовтня 1996 року за підтримки громадської організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» та посольства України у Чехії (скульптор Олександр Шлапак, архітектор Леонід Малий).     Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода