User's Tags

Ірина Хмельницька 's Entries

38 blogs
  • 03 Sep 2019
    Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  
  • Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  
    Sep 03, 2019 213
  • 22 Aug 2019
    Чехія - країна чудових середньовічних замків і смачного старовинного пива. Компанія EuroTour Group пропонує ексклюзивну подорож для справжніх цінителів динамічного відпочинку, в якій об'єднано ці дві чеські візитівки. Під час туру ви відвідаєте атмосферний королівський замок Орлик і старовинну пивоварню «Велкопоповицький козел», де варять знамените пиво, у якого сотні тисяч шанувальників по всьому світі.   Організація екскурсії Екскурсія в замок Орлик і пивовар Козел - емоційний і дуже зручний тур. Ці дві знамениті чеські пам'ятки знаходяться поруч з Прагою. Трансфер займає трохи більше години і не буде виснажливим. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус і послуги досвідченого гіда, який дорогою розповість багато цікавого з історії дивовижної Чехії. Організація туру: дні проведення: середа та субота; тривалість: 8 годин; зустріч о 8:45 біля пам'ятника Святому Вацлаву на Вацлавській площі; відправлення о 9:00; вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €. Квитки можна забронювати на сайті https://eurotour-group.com.ua/ або придбати в офісі компанії EuroTour Group в Празі за адресою Вацлавська площа, 62. При оплаті онлайн, будь ласка, уточніть наявність вільних місць у менеджерів компанії. Зверніть увагу, що вхідні квитки на туристичні об'єкти не входять у вартість екскурсії та оплачуються додатково. Старовинний замок Орлик Замок Орлик - перша зупинка подорожі. Це один з найбільш популярних і знаменитих чеських замків. Щорічно Орлик відвідують десятки тисяч мандрівників з усього світу. Туристи люблять його за неповторний середньовічний колорит і приголомшливі панорамні краєвиди, які відкриваються з оглядових майданчиків фортеці. У перекладі Орлик - «орлине гніздо». Побачивши цей білосніжний замок, розташований на високому мальовничому скелястому березі Влтави, стає очевидним, що іншої назви у нього і бути не може. Він виглядає як мальовнича ілюстрація з казки про середньовічних лицарів. У замку дуже цікава історія. Він був побудований в XIII столітті як оборонна фортеця, яка охороняла брід через Влтаву. За такий довгий час Орлик багато разів реконструювався, але не втратив своєї старовинної чарівності. Уже дві сотні років старовинний замок належить відомому роду Шварценбергів. Князі надали фортеці благородного дворянського лоску. І сьогодні Орлик є приватним володінням, він знаходиться у власності Карла VII Шварценберга. Гостинний господар не має наміру приховувати пишність старовинної фортеці і радо запрошує сюди всіх бажаючих. Під час екскурсії замком і околицями ви побачите безліч унікальних колекцій домашнього княжого начиння, зброї, картин, унікальну бібліотеку, археологічний музей, акваріум, міні-зоопарк і красивий аристократичний парк. До речі, серед експонатів колекції є подарунки Наполеона і Олександра. Гостинний пивовар Велкопоповицький Козел Пиво Козел - чеська легенда і одна з головних визначних пам'яток країни. Цю марку пінного напою цінують і люблять у всьому світі. Компанія EuroTour Group надає унікальну можливість побувати на пивоварні, де вже багато століть готують цей легендарний напій. Пивовар Велкопоповицький Козел гостинно зустрічає кожного гостя. Секретом старовинних рецептів еталонного пива тут, звичайно, не поділяться, але із задоволенням покажуть процес його приготування і продемонструють музей, де зібрано безліч цікавих речей, пов'язаних з історією розвитку марки Козел. І, звичайно ж, тут ви спробуєте ексклюзивні сорти свіжого нефільтрованого пива Козел, а також зможете придбати подарункові набори для себе і близьких. А ще на пивоварні ви познайомитеся з живими символами марки Козел - доморощеними вгодованими козлами, яких тут дуже люблять і балують. Одного з домочадців пивоварні звуть Януш, так само як і директора. І відчуває він тут себе не менш впевнено, ніж керівник заводу.   Початок екскурсії: 09:00 Місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні) Тривалість: 8 годин Вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €.   Екскурсія проходить українською або російською мовою.    Приємної і цікавої подорожі Вам!   
  • Чехія - країна чудових середньовічних замків і смачного старовинного пива. Компанія EuroTour Group пропонує ексклюзивну подорож для справжніх цінителів динамічного відпочинку, в якій об'єднано ці дві чеські візитівки. Під час туру ви відвідаєте атмосферний королівський замок Орлик і старовинну пивоварню «Велкопоповицький козел», де варять знамените пиво, у якого сотні тисяч шанувальників по всьому світі.   Організація екскурсії Екскурсія в замок Орлик і пивовар Козел - емоційний і дуже зручний тур. Ці дві знамениті чеські пам'ятки знаходяться поруч з Прагою. Трансфер займає трохи більше години і не буде виснажливим. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус і послуги досвідченого гіда, який дорогою розповість багато цікавого з історії дивовижної Чехії. Організація туру: дні проведення: середа та субота; тривалість: 8 годин; зустріч о 8:45 біля пам'ятника Святому Вацлаву на Вацлавській площі; відправлення о 9:00; вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €. Квитки можна забронювати на сайті https://eurotour-group.com.ua/ або придбати в офісі компанії EuroTour Group в Празі за адресою Вацлавська площа, 62. При оплаті онлайн, будь ласка, уточніть наявність вільних місць у менеджерів компанії. Зверніть увагу, що вхідні квитки на туристичні об'єкти не входять у вартість екскурсії та оплачуються додатково. Старовинний замок Орлик Замок Орлик - перша зупинка подорожі. Це один з найбільш популярних і знаменитих чеських замків. Щорічно Орлик відвідують десятки тисяч мандрівників з усього світу. Туристи люблять його за неповторний середньовічний колорит і приголомшливі панорамні краєвиди, які відкриваються з оглядових майданчиків фортеці. У перекладі Орлик - «орлине гніздо». Побачивши цей білосніжний замок, розташований на високому мальовничому скелястому березі Влтави, стає очевидним, що іншої назви у нього і бути не може. Він виглядає як мальовнича ілюстрація з казки про середньовічних лицарів. У замку дуже цікава історія. Він був побудований в XIII столітті як оборонна фортеця, яка охороняла брід через Влтаву. За такий довгий час Орлик багато разів реконструювався, але не втратив своєї старовинної чарівності. Уже дві сотні років старовинний замок належить відомому роду Шварценбергів. Князі надали фортеці благородного дворянського лоску. І сьогодні Орлик є приватним володінням, він знаходиться у власності Карла VII Шварценберга. Гостинний господар не має наміру приховувати пишність старовинної фортеці і радо запрошує сюди всіх бажаючих. Під час екскурсії замком і околицями ви побачите безліч унікальних колекцій домашнього княжого начиння, зброї, картин, унікальну бібліотеку, археологічний музей, акваріум, міні-зоопарк і красивий аристократичний парк. До речі, серед експонатів колекції є подарунки Наполеона і Олександра. Гостинний пивовар Велкопоповицький Козел Пиво Козел - чеська легенда і одна з головних визначних пам'яток країни. Цю марку пінного напою цінують і люблять у всьому світі. Компанія EuroTour Group надає унікальну можливість побувати на пивоварні, де вже багато століть готують цей легендарний напій. Пивовар Велкопоповицький Козел гостинно зустрічає кожного гостя. Секретом старовинних рецептів еталонного пива тут, звичайно, не поділяться, але із задоволенням покажуть процес його приготування і продемонструють музей, де зібрано безліч цікавих речей, пов'язаних з історією розвитку марки Козел. І, звичайно ж, тут ви спробуєте ексклюзивні сорти свіжого нефільтрованого пива Козел, а також зможете придбати подарункові набори для себе і близьких. А ще на пивоварні ви познайомитеся з живими символами марки Козел - доморощеними вгодованими козлами, яких тут дуже люблять і балують. Одного з домочадців пивоварні звуть Януш, так само як і директора. І відчуває він тут себе не менш впевнено, ніж керівник заводу.   Початок екскурсії: 09:00 Місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні) Тривалість: 8 годин Вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €.   Екскурсія проходить українською або російською мовою.    Приємної і цікавої подорожі Вам!   
    Aug 22, 2019 372
  • 21 Aug 2019
    Якщо Ви власник робочої карти то ні в якому разі Ви не раб. І ніхто не має права тримати Вас силоміць на роботі. Є правила припинення роботи визначені державою. Є два варіанти як звільнитися. Уважно перечитайте Ваш договір про роботу! Зазвичай в договорі вказаний випробувальний термін. По закону цей термін не може бути довшим 3 місяців , винятком є працівники на керівних посадах, в них випробувальний термін максимально 6 місяців. Якщо в договорі прописаний випробувальний термін і він ще не закінчився, то Ви можете написати заяву на звільнення без пояснення причини. Візьмемо за приклад що до роботи Ви приступили  1.1.2019 . В договорі прописаний випробувальний термін 3 місяці. До 31.3.2019 Ви можете написати заяву на звільнення. Обов'язковою умовою є письмова заява, власноруч підписана і надана керівнику. Від нього вимагайте підписану копію.Якщо написали 8.3.2019. зранку то ви зобов'язані відпрацювати цей день. Наступного дня можете не виходити на роботу.У випадку якщо випробувальний термін вже пройшов , то після написання заяви роботодавець може вимагати від Вас відпрацювати два місяці. А можете домовитися за згодою обох сторін на іншому терміні. Якщо Ви написали заяву 31 березня то працювати зобов'язані до 31 травня включно.Але якщо написали 1 квітня то працювати доведеться до 30 червня включно. По закону термін відпрацювання обов'язкових двох місяців починається з першого числа наступного місяця . Тобто якщо написали заяву в перших числах то відпрацьовуєте майже три місяці, якщо наприкінці місяця, то лише два. Такий от хитрий нюанс.Після того як звільнилися у Вас є лише 60 днів аби змінити роботодавця. Інакше Ваша карта анулюється. Всім добра. Збирайте інформацію. Знайте свої права. Автор: Володимир Корда   
  • Якщо Ви власник робочої карти то ні в якому разі Ви не раб. І ніхто не має права тримати Вас силоміць на роботі. Є правила припинення роботи визначені державою. Є два варіанти як звільнитися. Уважно перечитайте Ваш договір про роботу! Зазвичай в договорі вказаний випробувальний термін. По закону цей термін не може бути довшим 3 місяців , винятком є працівники на керівних посадах, в них випробувальний термін максимально 6 місяців. Якщо в договорі прописаний випробувальний термін і він ще не закінчився, то Ви можете написати заяву на звільнення без пояснення причини. Візьмемо за приклад що до роботи Ви приступили  1.1.2019 . В договорі прописаний випробувальний термін 3 місяці. До 31.3.2019 Ви можете написати заяву на звільнення. Обов'язковою умовою є письмова заява, власноруч підписана і надана керівнику. Від нього вимагайте підписану копію.Якщо написали 8.3.2019. зранку то ви зобов'язані відпрацювати цей день. Наступного дня можете не виходити на роботу.У випадку якщо випробувальний термін вже пройшов , то після написання заяви роботодавець може вимагати від Вас відпрацювати два місяці. А можете домовитися за згодою обох сторін на іншому терміні. Якщо Ви написали заяву 31 березня то працювати зобов'язані до 31 травня включно.Але якщо написали 1 квітня то працювати доведеться до 30 червня включно. По закону термін відпрацювання обов'язкових двох місяців починається з першого числа наступного місяця . Тобто якщо написали заяву в перших числах то відпрацьовуєте майже три місяці, якщо наприкінці місяця, то лише два. Такий от хитрий нюанс.Після того як звільнилися у Вас є лише 60 днів аби змінити роботодавця. Інакше Ваша карта анулюється. Всім добра. Збирайте інформацію. Знайте свої права. Автор: Володимир Корда   
    Aug 21, 2019 1433
  • 26 Jun 2019
    Кіборг Ігор Брановицький потрапив у полон під час оборони Донецького аеропорту. Аби врятувати від тортур своїх побратимів, він назвав себе тим кулеметником, якого розшукували російські бойовики. Після жорстоких катувань Ігор був застрелений у полоні одним із ватажків бойовиків. "Кімната вся була в засохлій крові — стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди. Мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість. Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Заходили якісь люди, пинали мене ногами — перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Так я пролежав три доби". А це спогади чоловіка, який пройшов “підвали” бойовиків і вижив. http://bit.ly/31VhLpx foto: pravda.com.ua За 5 років гібридної війни з Росією ми знаємо про багато випадків нелюдського поводження з полоненими — військовими та цивільними, знаємо про катування та психологічний тиск. Імітації страт, удушення, побиття та підпалювання тіла, здерту шкіру, відрізані кінцівки та поламані кістки, зґвалтування та застосування електричного струму — про все свідчать українці, які пройшли полон російських бойовиків на окупованих територіях. http://bit.ly/2RA63f8 Це також документують свідки та міжнародні правозахисні організації. За даними правозахисників, кожен другий цивільний та майже 90% військових, які потрапили в полон, зазнали катувань. http://bit.ly/2KGfbhE, http://bit.ly/2Fwi0Oi foto: ©Shutterstock Росія уже 5 років вчиняє злочини проти українських громадян — катує полонених військових та цивільних, вбиває поранених, вдається до психологічного тиску та позбавляє людей критично необхідної медичної допомоги. Катують також вагітних жінок і дітей. Це стосується й українських полонених, яких утримують у російських тюрмах та окупованому Криму. Важкохворого Едема Бекірова, попри рішення Європейського суду з прав людини, Росія так і не доправляє до лікарні. Поранені українські моряки за 7 місяців так і не отримали якісної медичної допомоги. Павло Гриб, якого російська ФСБ підступно викрала, довгий час не мав доступу до необхідних медикаментів та медичної допомоги. Мало не всі українські бранці розповідають про катування і психологічний тиск. Сьогодні Міжнародний день на підтримку жертв катувань. Маємо вкотре вимагати від Росії виконувати свої міжнародні зобов’язання в повному обсязі. Адже вона є стороною Конвенції проти катувань та Європейської конвенції про запобігання катуванням. Вимагати звільнення українських полонених — моряків, військових, активістів — всіх, кого Кремль роками тримає в полоні. Маємо і всередині країни працювати над притягненням до відповідальності причетних до катувань. Важливим кроком є зокрема ухвалення законопроекту про військових злочинців. На шостий рік війни Верховна Рада підтримала його в першому читанні — очікуємо остаточного затвердження законопроекту #9438. Він виокремить злочини проти людяності та дасть змогу карати винних у катуванні полонених, обстрілах житлових кварталів Маріуполя та маршрутки під Волновахою. Маємо притягнути до відповідальності воєнних злочинців та тих, хто скоював злочини проти людяності. Повідомляє в.о. міністра охорони здоров'я України Уляна Супруп на своїй сторінці у facebook
  • Кіборг Ігор Брановицький потрапив у полон під час оборони Донецького аеропорту. Аби врятувати від тортур своїх побратимів, він назвав себе тим кулеметником, якого розшукували російські бойовики. Після жорстоких катувань Ігор був застрелений у полоні одним із ватажків бойовиків. "Кімната вся була в засохлій крові — стеля і стіни. Мене били вчотирьох. По всіх частинах тіла. Особливо ногами в груди. Мене били близько 15 хвилин, потім втратив свідомість. Я опритомнів в іншій кімнаті. Це був колишній холодильник. Заходили якісь люди, пинали мене ногами — перевіряли, чи я живий. Мене не годували, води не давали, в туалет не виводили. Холодильник був герметичним. Повітря вистачало на кілька годин. Так я пролежав три доби". А це спогади чоловіка, який пройшов “підвали” бойовиків і вижив. http://bit.ly/31VhLpx foto: pravda.com.ua За 5 років гібридної війни з Росією ми знаємо про багато випадків нелюдського поводження з полоненими — військовими та цивільними, знаємо про катування та психологічний тиск. Імітації страт, удушення, побиття та підпалювання тіла, здерту шкіру, відрізані кінцівки та поламані кістки, зґвалтування та застосування електричного струму — про все свідчать українці, які пройшли полон російських бойовиків на окупованих територіях. http://bit.ly/2RA63f8 Це також документують свідки та міжнародні правозахисні організації. За даними правозахисників, кожен другий цивільний та майже 90% військових, які потрапили в полон, зазнали катувань. http://bit.ly/2KGfbhE, http://bit.ly/2Fwi0Oi foto: ©Shutterstock Росія уже 5 років вчиняє злочини проти українських громадян — катує полонених військових та цивільних, вбиває поранених, вдається до психологічного тиску та позбавляє людей критично необхідної медичної допомоги. Катують також вагітних жінок і дітей. Це стосується й українських полонених, яких утримують у російських тюрмах та окупованому Криму. Важкохворого Едема Бекірова, попри рішення Європейського суду з прав людини, Росія так і не доправляє до лікарні. Поранені українські моряки за 7 місяців так і не отримали якісної медичної допомоги. Павло Гриб, якого російська ФСБ підступно викрала, довгий час не мав доступу до необхідних медикаментів та медичної допомоги. Мало не всі українські бранці розповідають про катування і психологічний тиск. Сьогодні Міжнародний день на підтримку жертв катувань. Маємо вкотре вимагати від Росії виконувати свої міжнародні зобов’язання в повному обсязі. Адже вона є стороною Конвенції проти катувань та Європейської конвенції про запобігання катуванням. Вимагати звільнення українських полонених — моряків, військових, активістів — всіх, кого Кремль роками тримає в полоні. Маємо і всередині країни працювати над притягненням до відповідальності причетних до катувань. Важливим кроком є зокрема ухвалення законопроекту про військових злочинців. На шостий рік війни Верховна Рада підтримала його в першому читанні — очікуємо остаточного затвердження законопроекту #9438. Він виокремить злочини проти людяності та дасть змогу карати винних у катуванні полонених, обстрілах житлових кварталів Маріуполя та маршрутки під Волновахою. Маємо притягнути до відповідальності воєнних злочинців та тих, хто скоював злочини проти людяності. Повідомляє в.о. міністра охорони здоров'я України Уляна Супруп на своїй сторінці у facebook
    Jun 26, 2019 157
  • 12 Jun 2019
    Знаменитий Карлів міст, Празький Град, фортеця Вишеград, Староміська площа, Нове місто. Їх знає весь світ. Якщо ви в Празі вперше, безумовно, ці дивовижні місця варто відвідати в першу чергу. Але не потрібно забувати про те, що Прага багатогранна. Це місто-загадка, і загадковий дух багатовікової історії тут химерно переплітається з сучасністю. Не пропустіть черговий цікавий і незвичайний тур по Празі від нашої дружньої компанії EuroTour Group! Найчастіше чеську столицю називають середньовічним містом бароко і готики. Це дійсно так. Празі вдалося зберегти приголомшливий середньовічний колорит. Але не варто забувати, що це місто, виткане з протиріч. Прага вражає своєю багатогранністю. Разом з багатовіковими королівськими палацами і лицарськими замками тут у дивовижній гармонії існують сучасні арт-об'єкти, які руйнують всі раціональні уявлення про дійсність. Багато з них - творіння скандального і провокаційного чеського скульптора Давида Черного.   Пісяючі чоловіки, святий Вацлав, що сидить на пузі перевернутого мертвого коня, велетенська дзеркальна голова Франца Кафки, яка постійно рухається, величезні повзаючі по Жижковській телевежі і у парку Кампа малюки ...   Роботи Давида Черного у одних викликають обурення, у інших - захоплення, але, безумовно, нікого не залишають байдужим. Незважаючи на неоднозначність і епатажність, мистецтво чеського скульптора отримало світове визнання. Подібних арт-об'єктів в чеській столиці дуже багато. У програмі екскурсії компанії EuroTour Group - кращі з них.  Це унікальна подорож для справжніх гурманів, тих, хто шукає яскравих емоцій і незабутніх вражень. Ми пропонуємо вивчити найекстравагантніший і епатажний образ чеської столиці. У програмі екскурсії - фантастичні, провокаційні і навіть скандальні арт-об'єкти Праги. Таку Прагу ви ще не бачили! Організація екскурсії Це дуже зручна індивідуальна екскурсія, яка розрахована на 2,5 години. Тільки у вашому розпорядженні комфортабельний автомобіль і тільки для вас працює професійний гід, з яким ви не пропустите нічого цікавого. Крім того, ви можете вносити свої пропозиції щодо регулювання ходу екскурсії і визначати тривалість перебування на об'єктах. Місце збору і закінчення туру визначаєте ви самі і заздалегідь погоджуєте з оператором. Вхідні квитки на об'єкти не потрібні, вартість екскурсії оплачується єдиної сумою при замовленні туру. Маршрут екскурсії Маршрут екскурсії включає кілька десятків найцікавіших арт-об'єктів, які отримали світове визнання. До багатьох з них відношення вельми неоднозначне як з боку художніх критиків і цінителів сучасних творів мистецтва, так і з боку жителів Праги. До речі, багато хто з арт-об'єктів чеської столиці поміняли своє первісне розташування саме тому, що пражани побажали їх «заховати» куди-небудь подалі і не виносити на загальний огляд. У їх числі і епатажні твори скандально відомого чеського скульптора Давида Черного. Але як би не старалися мешканці Праги «приховати» провокаційні скульптури, вже багато років вони викликають величезний резонанс. Під час екскурсії з компанією EuroTour Group ви побачите: скульптуру мертвого перевернутого коня, підвішеного на маківці пасажу Луцерна, на пузі якого сидить Святий Вацлав; величезну обертову голову Франца Кафки вагою в 45 тонн; двотонну воскову інсталяцію «Серце для Вацлава Гавела», зроблену із залишків свічок, які скорботні чехи запалювали в пам'ять про улюбленого президента; скандальних і неоднозначних «Пісяючих чоловіків» Давида Черного; мерехтливого рожевим світлом Ембріона, пуповиною якому служить звичайна водостічна труба одного з празьких будинків; зловісного «шибеника», який високо над землею тримається однією рукою за сталеву щоглу, що стирчить з даху будинку. І це ще далеко не все. У програмі екскурсії - незвичайний і стильний готель Mosaic house, знаменитий празький Танцюючий будинок, меморіал Жертвам комунізму, легендарна Стіна Джона Ленона, маршируючі через Влтаву Жовті пінгвіни та ін. Дух і настрій цих творінь можна відчути, тільки побачивши їх на власні очі. У Празі комфортно в будь-який сезон, тому екскурсії по сучасним арт-об'єктів ми проводимо цілий рік. Записуйтеся, і ми покажемо вам Прагу із зовсім іншого ракурсу. Такою ви її ще не бачили. І як завжди,ми пропонуємо Вам приємні ціни від EuroTour Group!   Початок: 14:00   Місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні)   Тривалість: 2,5 години   Вартість екскурсії: 19 євро   Екскурсія проходить українською або російською мовою.    Приємної і цікавої подорожі Вам!   
  • Знаменитий Карлів міст, Празький Град, фортеця Вишеград, Староміська площа, Нове місто. Їх знає весь світ. Якщо ви в Празі вперше, безумовно, ці дивовижні місця варто відвідати в першу чергу. Але не потрібно забувати про те, що Прага багатогранна. Це місто-загадка, і загадковий дух багатовікової історії тут химерно переплітається з сучасністю. Не пропустіть черговий цікавий і незвичайний тур по Празі від нашої дружньої компанії EuroTour Group! Найчастіше чеську столицю називають середньовічним містом бароко і готики. Це дійсно так. Празі вдалося зберегти приголомшливий середньовічний колорит. Але не варто забувати, що це місто, виткане з протиріч. Прага вражає своєю багатогранністю. Разом з багатовіковими королівськими палацами і лицарськими замками тут у дивовижній гармонії існують сучасні арт-об'єкти, які руйнують всі раціональні уявлення про дійсність. Багато з них - творіння скандального і провокаційного чеського скульптора Давида Черного.   Пісяючі чоловіки, святий Вацлав, що сидить на пузі перевернутого мертвого коня, велетенська дзеркальна голова Франца Кафки, яка постійно рухається, величезні повзаючі по Жижковській телевежі і у парку Кампа малюки ...   Роботи Давида Черного у одних викликають обурення, у інших - захоплення, але, безумовно, нікого не залишають байдужим. Незважаючи на неоднозначність і епатажність, мистецтво чеського скульптора отримало світове визнання. Подібних арт-об'єктів в чеській столиці дуже багато. У програмі екскурсії компанії EuroTour Group - кращі з них.  Це унікальна подорож для справжніх гурманів, тих, хто шукає яскравих емоцій і незабутніх вражень. Ми пропонуємо вивчити найекстравагантніший і епатажний образ чеської столиці. У програмі екскурсії - фантастичні, провокаційні і навіть скандальні арт-об'єкти Праги. Таку Прагу ви ще не бачили! Організація екскурсії Це дуже зручна індивідуальна екскурсія, яка розрахована на 2,5 години. Тільки у вашому розпорядженні комфортабельний автомобіль і тільки для вас працює професійний гід, з яким ви не пропустите нічого цікавого. Крім того, ви можете вносити свої пропозиції щодо регулювання ходу екскурсії і визначати тривалість перебування на об'єктах. Місце збору і закінчення туру визначаєте ви самі і заздалегідь погоджуєте з оператором. Вхідні квитки на об'єкти не потрібні, вартість екскурсії оплачується єдиної сумою при замовленні туру. Маршрут екскурсії Маршрут екскурсії включає кілька десятків найцікавіших арт-об'єктів, які отримали світове визнання. До багатьох з них відношення вельми неоднозначне як з боку художніх критиків і цінителів сучасних творів мистецтва, так і з боку жителів Праги. До речі, багато хто з арт-об'єктів чеської столиці поміняли своє первісне розташування саме тому, що пражани побажали їх «заховати» куди-небудь подалі і не виносити на загальний огляд. У їх числі і епатажні твори скандально відомого чеського скульптора Давида Черного. Але як би не старалися мешканці Праги «приховати» провокаційні скульптури, вже багато років вони викликають величезний резонанс. Під час екскурсії з компанією EuroTour Group ви побачите: скульптуру мертвого перевернутого коня, підвішеного на маківці пасажу Луцерна, на пузі якого сидить Святий Вацлав; величезну обертову голову Франца Кафки вагою в 45 тонн; двотонну воскову інсталяцію «Серце для Вацлава Гавела», зроблену із залишків свічок, які скорботні чехи запалювали в пам'ять про улюбленого президента; скандальних і неоднозначних «Пісяючих чоловіків» Давида Черного; мерехтливого рожевим світлом Ембріона, пуповиною якому служить звичайна водостічна труба одного з празьких будинків; зловісного «шибеника», який високо над землею тримається однією рукою за сталеву щоглу, що стирчить з даху будинку. І це ще далеко не все. У програмі екскурсії - незвичайний і стильний готель Mosaic house, знаменитий празький Танцюючий будинок, меморіал Жертвам комунізму, легендарна Стіна Джона Ленона, маршируючі через Влтаву Жовті пінгвіни та ін. Дух і настрій цих творінь можна відчути, тільки побачивши їх на власні очі. У Празі комфортно в будь-який сезон, тому екскурсії по сучасним арт-об'єктів ми проводимо цілий рік. Записуйтеся, і ми покажемо вам Прагу із зовсім іншого ракурсу. Такою ви її ще не бачили. І як завжди,ми пропонуємо Вам приємні ціни від EuroTour Group!   Початок: 14:00   Місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні)   Тривалість: 2,5 години   Вартість екскурсії: 19 євро   Екскурсія проходить українською або російською мовою.    Приємної і цікавої подорожі Вам!   
    Jun 12, 2019 618
  • 04 Jun 2019
    На прикладі інтерв’ю Даґмар Мартінкової у «Младі Фронті Днес»   ТЕКСТ: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ   Коли у 1999 році я вперше приїхав до Праги і потрапив на стажування прямо до редакції найбільшої серйозної газети «Млада Фронта Днес», то швидко зрозумів, що «пропхати» якусь публікацію про Україну буде дуже складно.Причому йшлося не просто про об’єктивну, серйозну чи позитивну статтю, а просто будь-яку. Наче для чеських мас-медій тоді й не існувало ніякої України. Про неї писалося зрідка, і то вона мала бути тільки бідна, заробітчанська і кримінальна. У дещо «веселішому» руслі висвітлювалися ще спортивна та «колочаво-шугайська» теми. Часи змінилися, Майдани 2004 і 2013-2014 років привабили, зрештою, увагу чеської преси до України. Але упередженість навіть серйозних видань нікуди не зникла. Останнім часом вона настільки посилилась, що доводиться братися за критику публікації тієї ж «Млади Фронти Днес». Хоча вже тоді мене друзі й колеги попереджали, що серйозність цього видання насправді дуже умовна. Як в Україні, так і в Чехії кожен має право на висловлення своєї думки, поглядів й інтерпретацій. Та при цьому має бути й елементарне дотримання фактів, серйозна аргументація й повага до поглядів інших людей, а також утримання від обрáз, зокрема за етнічною приналежністю. Загалом реакція на якісь публікації у інших виданнях в журналістському середовищі – річ не дуже прийнята, та інтерв’ю Ладіслава Генека із головою «Спілки Чехів з Волині та їхніх друзів», істориком Даґмар Мартінковою у «МФДнес» від 16 березня цього року[1] вийшло за будь-які межі пристойності й вимагає відповіді. В цьому поверхневому матеріалі не просто геть відсутні етика й повага до іншого народу, а й багато неправди і звичайної маячні. Та вже сам факт того, що двоє чеських громадян у чеській газеті, перепрошую, обливають лайном Україну та українців, нагадує улюблене заняття ксенофобів – говорити «про нас без нас». Таким займатися прийнято хіба що на російському телебаченні або у пропагандистському бойовому листку комуністів «Гало новіни», на які нема чого й зважати. Пані історик розповідає, що часто їздить в Україну, спілкується як з чиновниками, так і звичайними людьми. Почуте й відчуте вона й переповіла пану редакторові. Очевидно, не без його співучасті тут зібрані воєдино практично всі сучасні чеські перекручення й стереотипи щодо українців, піднято на-гора всю продукцію проросійсько-комуністичної «фабрики брехні». Наскільки науково для науковця збирати чутки й інтерпретувати пересказане, навіть десь за горілкою в корчмі – залишмо стороною. Спростування майже стовідсоткового відхилення від реальності цієї розмови зайняло б, мабуть, місце у всьому журналі. Зосередимось хіба на основних, м’яко кажучи, невідповідностях цього інтерв’ю. Відбиток в он-лайн першої частини інтерв’ю пані Мартінкової у «МФ Днес».   Брехня №1: про децентралізацію «Я часто чую, що більшість грошей, які прийдуть до центру, запросто розкрадаються. І це не кажуть лише звичайні українці, кажуть так представники губерній, міст та сіл... Ряд українських міст зацікавлені у співпраці з тими чеськими. Але наголошують, що хочуть співпрацювати тільки прямо, у жодному разі фінансовий контакт через урядові установи. На питання «чому» відповідають завжди однаково: бо у центральних установах гроші загубляться і до нас не дійде нічого». По-перше, пані  історику слід нагадати, що в Україні не існує губерній та губернаторів, як у царській Росії. В Україні наразі є області. По-друге, в Україні ще у 2015 році розпочалася децентралізація, яка передала органам місцевого самоврядування чимало повноважень, зокрема фінансових. Наприклад, як і в Чехії свого часу, створюються об’єднані територіальні громади, у бюджеті яких залишається 85% власних надходжень: податки на землю, нерухомість, фіксовані податки господарств, фірм, сільгоспвиробників — 100%, податки на доходи фізичних осіб — 60%, реєстраційні внески тощо. Завдяки цьому села можуть відремонтувати дитсадки і школи, побудувати нові амбулаторії і навіть встановити вуличне освітлення. Наприклад, житомирське село Тетерівка реалізувало 13 проектів – від ремонту дитячого садка до відкриття Центру надання адміністративних послуг. «Місцева влада нарешті отримала повноваження, про які раніше і не мріяла», - пояснила голова місцевої громади Валентина Ільницька. По-третє, у партнерстві регіонів не існує якоїсь централізованої процедури. Скажімо, Закарпатська область і Височина понад десять років тому створили спільний фонд «Віза» і разом ремонтують школи й дитсадки у містечках та селах регіону, самі вирішують витрату коштів у сумі 5 мільйонів чеських крон щороку і на жодне узгодження з Києвом чи Прагою не чекають. Єдине, що вимагалося від Києва: це тільки під час підписання угоди у 2008 році відсутність заперечень з боку МЗС України. Сумнівне твердження й брехня №2: про війну «Українці від неї [війни] вже втомлені, розчаровані, бажають, щоб вона нарешті закінчилася... Не бачать причин, для чого треба йти воювати проти людей на сході...» Чимало «людей на Сході» знають, що Донеччина, Луганщина і Крим – це Україна, і чимало з них брали участь в АТО та беруть в ООС, відстоюючи законність і територіальну цілісність країни. Українці не воюють «з людьми на Сході». Йде боротьба із російськими загарбниками, сепаратистами і злочинцями, які волею чи неволею стали на їхній бік. І немає у цьому нічого дивного. Боротьбу із сепаратизмом веде країна ЄС Іспанія, боротьбу із тероризмом веде вже багато років цивілізований Ізраїль. І якщо цього не робити, можна розділити долю чехословаків, які восени 1938 року разом із союзниками також прагнули миру, не відважилися на боротьбу і поступилися територіями, та все одно через півроку втратили державу. Так, українці бажають миру, але тільки після перемоги, а не капітуляції, після відновлення законності на захоплених Росією та проросійськими бойовиками територіях. До анексії Криму у 2014 році Україна ні з ким не воювала і не мала війну за самоціль, на відміну від росіян, які, за даними опитувань, підтримували й підтримують війни свого керівництва у Молдові, Чечні, Грузії, Україні, Сирії. Чужого українцям ніколи не потрібно було, та добровільно здавати території вони не бажають. Якби ж то пані історик Мартінкова у своїх розповідях опиралася не тільки на власні враження, а й на серйозні дослідження. Можемо тут зацитувати відомого соціолога Ірину Бекешкіну, яка підвела підсумки опитування, проведеного спільно трьома різними центрами: «Чи згодні люди на мир за будь-яку ціну, чи вони вважають, що треба повернути окуповані території силовим шляхом? За «силовий шлях»... зараз 17%. І за «мир за будь-яку ціну»... - 18%. Основна маса вважає, що мир на Донбасі треба здобувати мирним шляхом, але не за будь-яку ціну... Найменше згодні на проведення місцевих виборів на умовах, яких вимагають бойовики. Згодні на це лише 12%. Це ключове питання для Росії, яка вважає, що треба провести спочатку вибори, визнати ці вибори, а тоді вже Україні домовлятися з цією вже начебто новою «місцевою владою». Ще категорично не погоджуються на формування там судів та прокуратури винятково з місцевих представників. Не погоджуються на особливі політичні та економічні відносини з тимчасово непідконтрольними територіями: 20% погоджуються, 49% - ні. І на надання і закріплення в Конституції особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей теж згодні майже 30%, але майже 50% не погоджуються». Українці практично всіх регіонів категорично не згодні з проведенням «місцевих виборів на умовах, які вимагають бойовики, на формування місцевої поліції з місцевих представників, на особливий статус Донбасу», каже соціолог. Брехня №3: про призов «Коли молода людина отримує повістку, армія не надає всього необхідного. На обмундирування на війну, у тому числі бронежилет, мусять складатися люди із села або міста, де він живе... Має прийти нова революція, бо то у людях кипить». Спорядження солдатів української армії зараз набагато краще, ніж 4 роки тому. По-перше, в зону проведення Операції Об’єднаних Сил військовослужбовці строкової служби – а це, як правило, призвані молоді люди 1992-2001 років народження – не направляються. Це прописано у військовій доктрині України. Виняток – мобілізація або особисте бажання призовника, але і в такому разі він зобов’язаний пройти учбовий курс. В зоні ООС на Донбасі наразі служать тільки контрактники з навичками та досвідом. По-друге, зараз вже не 2014-2015 роки, коли вояки після довголітнього навмисного недофінансування й розвалювання армії проросійським урядом Януковича-Азарова дійсно не мали необхідного спорядження, багато чого – від їжі до касок, бронежилетів, тепловізорів та навіть автомобілів – забезпечували не тільки рідня, а й волонтери. Вже кілька років як забезпечення армії стало набагато кращим, надходять сотні одиниць нової техніки, Міноборони для військовослужбовців закуповує спецодяг, взуття та екіпірування – тобто те, що раніше постачалося за рахунок міжнародної допомоги або не постачалося взагалі. Звісно, очистити й розвернути величезну воєнну машину непросто, й Україна наступила й тут на старі корупційні граблі, але казати, що українські солдати «голодні, голі й босі» є абсолютною неправдою. По-третє, висловлювання щодо революції. Дивно таке читати від освіченої людини... Юристи могли б розгледіти у таких словах іноземного громадянина не лише втручання у внутрішні справи іншої країни, а й заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, а на це є у Кримінальному кодексі України стаття №295, нехай навіть пані Мартінкова приписує ці слова невідомим співрозмовникам-українцям. Та обійдемо зараз це стороною. Візьмемося за суть висловлювання. Східний сусід дійсно мріє розвалити Україну зсередини. Мабуть, розуміння українцями цього фактору є причиною того, що всі спроби скликати «третій майдан» за останні 5 років були провальними. Сотні і навіть тисячі людей виходили на вулиці проти високих комунальних тарифів, за дешеве розмитнення ввезених із країн ЄС вживаних автомобілів, Михеіл Саакашвілі намагався скликати «антикорупційний майдан», крайньо праві регулярно проводять антиурядові акції на різні теми, то вимагаючи блокади сепаратистських територій, то протестуючи проти спекулянтів у сфері оборони. Україна – демократична держава, кожен може висловлювати свою думку на мирно скликаних зібраннях. У деяких випадках вимоги цих зібрань були владою виконані. Та ці «майдани» не збирали настільки велику і тривку кількість прихильників, щоб вони призвели до революційних змін. Помічено, що швидше моральні, а не «шлункові» причини можуть підштовхнути українців до протестів. Наприклад, наприкінці 1990-х років доходи в Україні були мізерними, зарплати роками не виплачувалися, але антиурядові протести масово підтримані не були. А от фальсифікація виборів 2004 року і різка відмова від євроінтеграції 2013 року вивели на вулиці мільйони людей.   Спекулятивне твердження й брехня №4: про медицину   «Розвалюється, наприклад, охорона здоров’я... Ліки треба купувати в аптеці... Швидка приїхала, коли родичі склалися на бензин».   Якщо, шановна, кажете «А», то кажіть вже й «Б». З 2016 року в Україні триває медична реформа. В. о. міністра Уляна Супрун вже кілька років не допускає корумповані бюрократичні схеми, знижуючи в рази ціну ліків. Наприклад, раніше на держзакупівлі ліків медичні «бізнесмени» отримували частку в 40% з кожного витраченого державою мільярда гривень. 30 березня 2018 року була створена Національна служба здоров’я України. Її принцип: «гроші йдуть за пацієнтом». Вона оплачує вартість реально наданих медичних послуг. Цей механізм оплати нарешті запрацював в Україні цього року, поступово замінюючи неефективну радянську модель оплати ліжко-місць. Сімейні лікарі підписують декларації з пацієнтами, і відповідно до них отримують кошти за надані послуги. Тому ця система не розвалюється, а навпаки – відновлюється.   Якщо ж знайомим пані Мартінкової – очевидно, іноземцям – довелось в Україні заплатити десь за ліки, десь за приїзд «швидкої», то нічого дивного у цьому немає. Якщо, наприклад, громадянин України у Чехії звернеться до лікаря, не маючи страховки, то йому також доводиться сплачувати за медичні послуги чималу частку. Чому ж пацієнтам в Україні доводиться бігати по аптеках? Причиною цього є те, що дотеперішні постсоціалістичні уряди не наважувалися запровадити, як це зроблено вже давно у Чехії, обов’язкове медичне страхування. В Україні воно планується на 2020 рік. Тому лікар і відіслав до аптеки, а не в касу лікарні. А пацієнти-іноземці мали згодом звернутися по відшкодування витрат на ці ліки до своїх страхових компаній, де вони придбали поліс чи платять внески. Українці ж можуть придбати добровільну медичну страховку – і чимало з них (до 10 відсотків, за даними МОЗ), особливо працюючих, так і вчиняють, а у випадку необхідності звернення до лікаря йдуть у приватну клініку, де якість обслуговування вища і де можуть оформити формальності зі страховою компанією. Принаймні у Києві та великих містах така система працює вже достатньо добре.   Та не стверджую, що у державних клініках в Україні медики не «беруть». За пологи, операції, на лікування важких хвороб, навіть за призначення статусу «інваліда» приймаються «благодійні внески», «подарунки» чи «конверти». Численні збірки на операції – свідчення цьому. Та все це – через відсутність системи страхової медицини. Тим не менше, правоохоронні органи борються з корупцією у медичній сфері. Повідомлення про те, що якогось медика затримали за хабар, у пресі лунають мало не щодня. Пошукова система в новинах про затримання чи засудження лікаря за хабар видає тисячі повідомлень.   Брехня №5: про зайнятість   «Величезне безробіття. Хто працює, має смішну зарплату». Київ та великі міста України зараз сильно розбудовуються і потребують робочих рук. «Величезне безробіття» в Україні – це міф. Фото:The Village Україна За даними Держстату, в Україні півтора мільйона людей не має роботи, офіційно зареєстрованих безробітних – трохи менше 300 тисяч. Це немало – 9 відсотків. Звісно, у порівнянні з Чехією (2,3 відсотка) це – велика цифра, але у країнах ЄС Іспанії й Греції, наприклад, 15 і 20 відсотків. Загалом по ЄС – 7-відсоткове безробіття, тож цифра з українською не надто різниться, і «величезною» цю цифру аж ніяк не можна назвати. Вона була такою понад 20 років тому, коли 40, а у деяких регіонах і 60 відсотків населення не мали постійної роботи, перебивалися випадковими заробітками, «човникарством» та тіньовими доходами. Зараз же чимало працедавців в Україні відчувають дефіцит робочих рук. У найдешевшому регіоні країни – Тернопільщині і тій же Волині, наприклад, не можуть знайти працівників на підприємства із зарплатою 7 тисяч гривень, тому на сайтах вакансій пропонують 10-15 тисяч гривень. «Терміново шукаємо штукатурів, офіційне працевлаштування, страховки, обіди, житло, спецодяг», - сотні оголошень у будівельній галузі можна знайти на сайтах із працевлаштування в Києві, причому зарплата пропонується у 20-25 тисяч гривень, бо місто останнім часом масово розбудовується. За чотири останні роки в Україні відкрилося 207 нових заводів, у тому числі «KVS» на Хмельниччині, «UHLK» на Житомирщині, «УкрТехноФос» на Рівненщині чи насіннєвий завод «П’ятидні» на Волині. Суперечливе, спекулятивне твердження №6: про бюрократію й корупцію «Бігаєте кілька днів адміністраціями і з’ясовуєте, що результат – нульовий, що не тільки за печатку, а й за найменшу адміністративну процедуру, навіть за відповідь на вашу заяву очікується хабар». Пані Мартінкова каже вище, що «не дай Боже все вирішувати через центр», та вже через кілька рядків сама собі суперечить і заявляє, що їй не подобаються підходи вже й на місцевому рівні. Якщо йдеться про міждержавну співпрацю, то, може, дійсно краще довірити цю справу офіційно визначеним органам – міністерствам закордонних справ, працювати через дипломатів, які вміють писати ноти і вести діалог, «через Прагу», «через Київ» тощо, а не у якості активіста однієї із сотень громадських організацій приїжджати на власний страх і ризик в українські райцентри й «домовлятися» із чиновниками? Кілька разів в інтерв’ю вона звинувачує неназваних українських чиновників у прийманні хабарів. Цікаво, скільки разів вона звернулася у зв’язку з цим до поліції? До антикорупційної прокуратури? До СБУ? До антикорупційного бюро? До Агентства з питань запобігання корупції? Ну або хоча б до колег по громадському сектору, наприклад, «Центру протидії корупції»? Без сумніву, в Україні є корупція і слабка прозорість діяльності влади. Це те, що залишає у спадок «совок» і «русскій мір», те, від чого країна намагається відійти за допомогою євроінтеграції. Та впроваджуються й антикорупційні заходи, наприклад, процедура автоматичного відшкодування податку на додану вартість, розширення сфер роботи системи ProZorro чи робота інституту бізнес-омбудсмена. Але якщо немає конкретної заяви про злочин на конкретного чиновника-корупціонера, покарати його за ці ганебні вчинки вкрай важко. Брехня №7: про вшанування вояків й назви вулиць. «Кілька років тому не було проблем розмістити пам’ятну дошку чеському військовому ветеранові. Тепер нам сказали, що це вже проблема... Радикальна зміна назв вулиць та населених пунктів, щоб звучали українською». Відкриття меморіальної таблиці на будівлі колишньої чеської школи в Луцьку, 2 березня 2019 року. Одна з ілюстрацій того, що в Україні вшановуються досягнення національних меншин і визначних постатей інших народів. Невідомо, про якого саме ветерана і де йдеться, але в Україні вшановується чимало чеських вояків та відомих осіб. Наприклад, у вересні 2014 року, в самому центрі Києва, на стіні історичної пам’ятки – Софійського собору, відкрили таблицю на честь чеської дружини, яка прийняла тут присягу у 1914 році. Це єдина така таблиця у цьому святому для українців місці, хоча тут відбулися десятки різних історичних подій. Дружина, а згодом і чеські легіони, служили, як відомо, у складі російського імператорського війська. А російське, вже путінське, військо на час відкриття таблиці вже захопило Крим і безцеремонно бомбардувало з «градів» захисників України й населені пункти на Донбасі. Та толерантні українці не мали нічого проти вшанування чеських патріотів у Києві. Через певний час у Києві з’явилася й таблиця та вулиця на честь Вацлава Гавела. Вулиця письменника Ярослава Гашека є у Києві та у Львові, а у Мукачеві така з’явилася нещодавно. У Хусті у березні минулого року відкрили меморіальну дошку президентові Масарику, таку ж планують і у Мукачеві. Цього року відкрили меморіальну дошку і на будівлі колишньої чеської школи у Луцьку. Щороку 14 жовтня у селі Світанок на Чернігівщині вшановується півсотні воїнів армії Лудвіка Свободи, які полягли тут під час Другої Світової війни, діє й музей українсько-чесько-словацької дружби. Відоме вшанування полеглих відбувається кожні 5 років у березні і на Харківщині, де біля села Соколове чехословацька бригада вступила у бій із гітлерівськими окупантами. Вшановуються й відновлюються могили чехословацьких воїнів у Білій Церкві чи на Лук’янівському військовому кладовищі. В Києві збереглася навіть вулиця Юліуса Фучіка, чеського прорадянського журналіста, якого замучили гестапівці, який став ідолом комуністичної ідеології і культ якого у Чехії давно розвінчаний. Список чеських історичних постатей, яких поважають в Україні, можна продовжувати й продовжувати. Тут годі уявити, щоб виникла така ситуація, як на Олшанському кладовищі у Празі, коли рештки українця Олександра Олеся та його дружини витягли з могили, а держава не змогла захистити вічний спокій цих визначних осіб. Або як у російській Самарі, де пам’ятник чеським легіонерам не можуть встановити вже кілька років, бо їх там і надалі перекручено називають «білочехами», а на існуючі пам’ятники пишуть образливі написи. Звісно, є у спільній історії й суперечливі постаті. Думаю, що встановити меморіальну дошку в Хусті генералові Льву Прхалі, який дав наказ роззброювати січовиків напередодні угорської навали, було б справді проблематично. Непорозуміння українців з чехами виникло хіба що навколо меморіальної дошки у Зборові на Тернопільщині, де Київ наполягає на заміні слова «слов’янській» на «українській». А щодо нових назв вулиць, щоб звучали українською... А як інакше мають звучати вулиці в Україні? І далі по-більшовицьки? Вулиці, проспекти й площі Леніна справді замінили або історичними назвами, або новими, наприклад Соборна площа у Черкасах. Багато прикладів надання назв вулицям на честь постатей міжнародного масштабу – Єжи Ґедройця в Києві, Леха Качинського в Житомирі, Т. Ґ. Масарика в Ужгороді та Львові, Бориса Нємцова в Луцьку... Чимало вулиць отримали цілком милозвучні природні назви – Абрикосова, Виноградна, Ягідна тощо. Та українофоби найбільш кричать про вулиці Бандери й Шухевича, складаючи враження, наче в Україні інших назв і не дають. Спекулятивне твердження №8: про пам’ятники та вулиці «У містах ростуть Бандерові пам’ятники... За другої світової війни, коли виростав український націоналізм, пов’язаний із особистістю його ідейного вождя Стєпана Бандери, так то було щось страшне. І сьогодні це дуже небезпечно, як ці події починають переписуватися». Всього в Україні встановлено біля 40 пам’ятників та погруддь Степану Бандері переважно у трьох галицьких областях, поодиноко на Волині та Поділлі. Названо біля 75 вулиць й провулків, і два проспекти. Багато це чи мало? Для порівняння візьмемо найбільш яскраві приклади. Наприклад, у 2013 році в Україні налічувалося біля 2,2 тисяч пам’ятників більшовицькому вождю Леніну. Навіть найбільшому українському поетові Тарасові Шевченку пам’ятників в Україні – удвічі менше. Зараз, після декомунізації, «Ленінів» налічується 328 штук, з них 294 штуки – на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. 5-6 років тому в Україні налічувалось біля 500 вулиць Леніна тільки у містах, по селах – тисячі. Вулиць імені різних російських більшовицьких діячів було у 20 разів більше, ніж вулиць з українськими назвами. Тобто тисячі вшанувань засновника радянської держави, яка вбивала людей мільйонами в голодоморах та репресіях, пані Мартінковій не заважали. Заважають кілька десятків скульптур Бандери – в’язня німецького концтабору Заксенхаузен, який потрапив туди за спробу відновити українську державу. І з іншого боку – в Україні і надалі вшановуються російські визначні діячі, такі як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Ілля Рєпін та інші. Вулиці, пам’ятники, бюсти чи меморіальні таблиці, присвячені їм, знайдете чи не у кожному місті України, і вони здебільшого не перейменовувалися і не демонтувалися. Суперечливих пам’ятників та таблиць чимало й у інших країнах. Є особи, які для одних народів – герої, у інших викликають прокляття. Наприклад, не думаю, що німецьким туристам, перебуваючи у Чехії, приємно ходити вулицями й площами президента Едварда Бенеша, який після війни наказав жорстоко депортувати мільйони їхніх співвітчизників із Судет. Те саме стосується й Юзефа Пілсудського, шанованого в Польщі повсюди. Незважаючи на співпрацю з Петлюрою, навряд чи українціпокладуть йому квіти, бо знають про жорстоку «пацифікацію» ним українського населення Галичини на початку 1930-х років. Остаточно не визначилися у ставленні до лідера «Словацької держави» 1939-1945 Йозефа Тисо й словаки – одні кажуть, що він винуватий у депортації євреїв і взагалі «був фашистом», інші – що він врятував бодай частину Словаччини від розділення між Угорщиною, Німеччиною й Польщею і став «мучеником за віру». Така сама справа й з регентом Угорщини Міклошем Горті, який тісно співпрацював з Гітлером, віддав наказ про напад на Чехословаччину, але якого військовим злочинцем визнано не було, і він спокійно дожив віку у Португалії, і його з почестями було перепоховано в Угорщині. Переписуваннями української історії займалися комуністи, які протягом 60 років щодня малювали жахіття у підручниках, пресі, через агітаторів про злющих «українських буржуазних націоналістів». Нині ж відкриті архіви дозволяють проводити наукові дослідження й відкривати правду. Пані Мартінкова багато розповідає про співпрацю українських націоналістів та німців. Така співпраця дійсно була до 1941-1942 років. З німцями співпрацювали і «совєти», які розділили з ними Польщу у вересні 1939 року, і навіть сама Польща, яка напала разом з ними на ЧСР на півроку раніше. Служили поляки і у німецьких допоміжних підрозділах – шуцманшафті. Але ніде не сказано, наприклад, про розстріл 621 українців, серед яких відома поетеса Олена Теліга, у київському Бабиному Яру навесні 1942 року, про масові арешти бандерівців гестапівцями у жовтні-листопаді 1942 року і страту 210 з них. Про відправку у липні 1942 року німецькою поліцією з безпеки у концентраційний табір Аушвіц 23 бандерівців, двоє з яких були рідними братами Степана Бандери, які там і загинули. Про арешт у грудні 1942 року 18 активістів львівської референтури ОУН(б), яких мордувало гестапо. Таких випадків було дуже багато, і насправді між майбутньою УПА й гітлерівцями вже із 1942 року тривав серйозний конфлікт. Ніколи, скажімо, Український Інститут Національної Пам’яті не стверджував, що трагедії на Волині у 1943 році не було або що до неї українські повстанці непричетні. Київ визнає етнічні чистки між поляками й українцями взаємною трагедією, і немалу роль їхньому провокуванні зіграли окупанти – як німецькі, так і радянські. Президенти України і Польщі, справжні історики і громадські діячі роками намагаються досягти порозуміння і примирення за тезою «просимо пробачення і пробачаємо», але завжди знаходяться провокатори, нерідко проросійських поглядів, які не дають загоїтися ранам і щороку все брутальніше описують «злочини бандерівців», виправдовують діяння Армії Крайової і збільшують кількість «невинних польських жертв українських садистів» на сотні тисяч.   Брехня №9: про російську мову   «Заборона у громадських місцях розмовляти російською... Викреслювання слів тільки тому, що звучать занадто по-російськи... Ніхто в західній та центральній Україні не наважиться казати нічого іншого ніж те, що стверджують націоналісти». Пряме спростування маячні Мартінкової про російську мову: відкриття скверу імені росіянина Бориса Нємцова в Києві, 15 березня 2019 року. На таблиці розміщено напис українською, російською та англійською мовами. На фото мер Києва Віталій Кличко та донька правозахисника Жанна Нємцова. Ніде , ніхто й ніколи заборони розмовляти російською не приймав. У школах масово викладається російська як «друга іноземна», великі міста в побуті залишаються російськомовними. Діють квоти про обов’язкову наявність на радіо принаймні третини україномовних пісень, і це дало поштовх відкриттю нових талантів. Українською показуються фільми у кінотеатрах, але на це ніхто вже не скаржиться, навіть російськомовні, бо, наприклад, у містах Дніпро, Харків, Запоріжжя та навіть Київ це – одна із небагатьох можливостей почути живу розмовну літературну українську мову. Новий закон про мови перебуває щойно на розгляді парламенту. Української мови на міських вулицях лунає більше, це дійсно так, але до рівня вжитку тієї ж чеської мови у Празі дуже і дуже далеко. Від половини (на телебаченні) до 90 відсотків (у пресі й інтернеті) масової інформації надається українцям російською мовою. Російська впевнено себе почуває у дитсадках, школах, бізнесі, спорті, поліції й навіть армії. У Києві і навіть «націоналістичному», але насправді зараз більше туристичному Львові – російська нерідко лунає не лише від приїжджих, а й від барменів, продавців і консультантів у торгових центрах, лікарів та аптекарів, кондукторів та водіїв громадського транспорту, охоронців фірм та квартир, екскурсоводів і так далі. Інколи вони намагаються розмовляти із клієнтами українською, але зазвичай виходить така суміш, яку називають «суржиком» (наприклад, «приємного», тобто «приємного апетиту», що є калькою з російської, бо українською буде «смачного»). Незалежній Україні майже 30 років, однак внаслідок неохайного ставлення держави до рідної мови велика частина молоді її або не знає, або знає погано, або, знаючи, не користується нею, вважаючи російську «крутішою». Якби така ситуація тривала б і надалі, українську мову спіткала б доля білоруської або ірландської, яких з побуту витіснили сильніші сусідні – російська та англійська мови. Подібним чином оберігаються французька та словенська мови у своїх країнах. Та й чеська трохи більше за сто років тому могла б зникнути з повсякденного життя, Прага розмовляла б німецькою, якби не виникла Чехословаччина і не почала всюди офіційно впроваджуватися чеська мова. І чеська мова оберігається від іноземних впливів, зі «словника викреслюються» запозичення на зразок «комп’ютер» і «театр», і застосовуються богемізми - «почітач» чи «дівадло». В Україні не вітаються виступи російською хіба що у парламенті – спікер Андрій Парубій навіть вимикає мікрофони, вимагаючи говорити державною. І це не дивно, адже у чеському парламенті також виступи ведуться чеською. В нелегітимному російському парламенті і державних установах федерації використовується тільки російська мова. Мови національних меншин, хоч і вважаються офіційними у деяких автономіях, практично не використовуються, хіба що у народних піснях. Русифікація не принесла народам більше знань, а лише позбавила їх розвитку автентичної культури. Брехня №10: про «добрих українців» «Але цим не хочу сказати, що в Україні все погано. Знаю багато українців там і у Чехії, які прекрасно працюють... Я цю країну і її людей люблю. Українці сприймаються у нас і на захід від нас як добрі і працелюбні люди». Окрім цієї фрази, у розмові не прозвучало більше абсолютно жодної позитивної фрази про українців. Пані Мартінкова знову сама собі суперечить і всюди в інтерв’ю каже, що в Україні все погано, «страшно», «все гірше й гірше», «безнадія» та використовує інші епітети. Висловлювання про «любов до цієї країни» - ніщо інше, як єхидство, яке нагадує любов «по-путінськи», а це означає: «я люблю «добрих» українців, коли вони по-малоросійськи мовчки прислуговують чи виконують накази». Або любов «патриціїв» до своїх «плебеїв», тобто коли «працелюбні» «укачки» лише мовчки і задешево гарують на важких будівництвах, миють посуд, слухняно прибирають приміщення чи виконують іншу брудну роботу. А ще «добрі українці» мають завжди слухати чужі повчання, визнавати себе у всьому винуватими і перед усіма вибачатися. А ще можна насміхатися з їхніх банальних пісеньок «а-ля Вєрка Сєрдючка»... Українці, очевидно, у розумінні таких пані Мартінкових, не мають права ні на власну історію, ні права обирати собі власних героїв, взагалі, мабуть, права «писати й малювати», як зазначав російський цар Микола І у сумнозвісному наказі заслати Тараса Шевченка у солдати. Тисячі чехів приїздять в Україну щороку – туристи, бізнесмени, студенти, викладачі, науковці, волонтери... Звісно, враження складаються у них різні, але переважно позитивні, багато хто повертається, дехто навіть пробує оселитися в Україні. Але якщо якогось гостя країна дратує, він бачить її тільки у чорних тонах – то для чого туди їздити? Для чого мучити, нервувати себе й інших? Щоб потім проклинати її по дружній «жовтій» пресі? Можна залишити справу, наприклад, опікування над могилами комусь іншому, який спокійніше, дипломатичніше реагуватиме на різні суперечливі чи кризові моменти. А пані Мартінкова могла б тим часом спокійно, вдома чи у бібліотеці, різносторонньо повчити всі обставини як сучасних, так і 80-літньої давності подій, а не лише крізь призму своїх власних, вузькоорієнтованих та вузькоспеціалізованих поглядів. Саме такий підхід називається історизмом або історицизмом.  Олекса Лівінський, часопис Пороги Головне фото: Akademie věd ČR        
  • На прикладі інтерв’ю Даґмар Мартінкової у «Младі Фронті Днес»   ТЕКСТ: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ   Коли у 1999 році я вперше приїхав до Праги і потрапив на стажування прямо до редакції найбільшої серйозної газети «Млада Фронта Днес», то швидко зрозумів, що «пропхати» якусь публікацію про Україну буде дуже складно.Причому йшлося не просто про об’єктивну, серйозну чи позитивну статтю, а просто будь-яку. Наче для чеських мас-медій тоді й не існувало ніякої України. Про неї писалося зрідка, і то вона мала бути тільки бідна, заробітчанська і кримінальна. У дещо «веселішому» руслі висвітлювалися ще спортивна та «колочаво-шугайська» теми. Часи змінилися, Майдани 2004 і 2013-2014 років привабили, зрештою, увагу чеської преси до України. Але упередженість навіть серйозних видань нікуди не зникла. Останнім часом вона настільки посилилась, що доводиться братися за критику публікації тієї ж «Млади Фронти Днес». Хоча вже тоді мене друзі й колеги попереджали, що серйозність цього видання насправді дуже умовна. Як в Україні, так і в Чехії кожен має право на висловлення своєї думки, поглядів й інтерпретацій. Та при цьому має бути й елементарне дотримання фактів, серйозна аргументація й повага до поглядів інших людей, а також утримання від обрáз, зокрема за етнічною приналежністю. Загалом реакція на якісь публікації у інших виданнях в журналістському середовищі – річ не дуже прийнята, та інтерв’ю Ладіслава Генека із головою «Спілки Чехів з Волині та їхніх друзів», істориком Даґмар Мартінковою у «МФДнес» від 16 березня цього року[1] вийшло за будь-які межі пристойності й вимагає відповіді. В цьому поверхневому матеріалі не просто геть відсутні етика й повага до іншого народу, а й багато неправди і звичайної маячні. Та вже сам факт того, що двоє чеських громадян у чеській газеті, перепрошую, обливають лайном Україну та українців, нагадує улюблене заняття ксенофобів – говорити «про нас без нас». Таким займатися прийнято хіба що на російському телебаченні або у пропагандистському бойовому листку комуністів «Гало новіни», на які нема чого й зважати. Пані історик розповідає, що часто їздить в Україну, спілкується як з чиновниками, так і звичайними людьми. Почуте й відчуте вона й переповіла пану редакторові. Очевидно, не без його співучасті тут зібрані воєдино практично всі сучасні чеські перекручення й стереотипи щодо українців, піднято на-гора всю продукцію проросійсько-комуністичної «фабрики брехні». Наскільки науково для науковця збирати чутки й інтерпретувати пересказане, навіть десь за горілкою в корчмі – залишмо стороною. Спростування майже стовідсоткового відхилення від реальності цієї розмови зайняло б, мабуть, місце у всьому журналі. Зосередимось хіба на основних, м’яко кажучи, невідповідностях цього інтерв’ю. Відбиток в он-лайн першої частини інтерв’ю пані Мартінкової у «МФ Днес».   Брехня №1: про децентралізацію «Я часто чую, що більшість грошей, які прийдуть до центру, запросто розкрадаються. І це не кажуть лише звичайні українці, кажуть так представники губерній, міст та сіл... Ряд українських міст зацікавлені у співпраці з тими чеськими. Але наголошують, що хочуть співпрацювати тільки прямо, у жодному разі фінансовий контакт через урядові установи. На питання «чому» відповідають завжди однаково: бо у центральних установах гроші загубляться і до нас не дійде нічого». По-перше, пані  історику слід нагадати, що в Україні не існує губерній та губернаторів, як у царській Росії. В Україні наразі є області. По-друге, в Україні ще у 2015 році розпочалася децентралізація, яка передала органам місцевого самоврядування чимало повноважень, зокрема фінансових. Наприклад, як і в Чехії свого часу, створюються об’єднані територіальні громади, у бюджеті яких залишається 85% власних надходжень: податки на землю, нерухомість, фіксовані податки господарств, фірм, сільгоспвиробників — 100%, податки на доходи фізичних осіб — 60%, реєстраційні внески тощо. Завдяки цьому села можуть відремонтувати дитсадки і школи, побудувати нові амбулаторії і навіть встановити вуличне освітлення. Наприклад, житомирське село Тетерівка реалізувало 13 проектів – від ремонту дитячого садка до відкриття Центру надання адміністративних послуг. «Місцева влада нарешті отримала повноваження, про які раніше і не мріяла», - пояснила голова місцевої громади Валентина Ільницька. По-третє, у партнерстві регіонів не існує якоїсь централізованої процедури. Скажімо, Закарпатська область і Височина понад десять років тому створили спільний фонд «Віза» і разом ремонтують школи й дитсадки у містечках та селах регіону, самі вирішують витрату коштів у сумі 5 мільйонів чеських крон щороку і на жодне узгодження з Києвом чи Прагою не чекають. Єдине, що вимагалося від Києва: це тільки під час підписання угоди у 2008 році відсутність заперечень з боку МЗС України. Сумнівне твердження й брехня №2: про війну «Українці від неї [війни] вже втомлені, розчаровані, бажають, щоб вона нарешті закінчилася... Не бачать причин, для чого треба йти воювати проти людей на сході...» Чимало «людей на Сході» знають, що Донеччина, Луганщина і Крим – це Україна, і чимало з них брали участь в АТО та беруть в ООС, відстоюючи законність і територіальну цілісність країни. Українці не воюють «з людьми на Сході». Йде боротьба із російськими загарбниками, сепаратистами і злочинцями, які волею чи неволею стали на їхній бік. І немає у цьому нічого дивного. Боротьбу із сепаратизмом веде країна ЄС Іспанія, боротьбу із тероризмом веде вже багато років цивілізований Ізраїль. І якщо цього не робити, можна розділити долю чехословаків, які восени 1938 року разом із союзниками також прагнули миру, не відважилися на боротьбу і поступилися територіями, та все одно через півроку втратили державу. Так, українці бажають миру, але тільки після перемоги, а не капітуляції, після відновлення законності на захоплених Росією та проросійськими бойовиками територіях. До анексії Криму у 2014 році Україна ні з ким не воювала і не мала війну за самоціль, на відміну від росіян, які, за даними опитувань, підтримували й підтримують війни свого керівництва у Молдові, Чечні, Грузії, Україні, Сирії. Чужого українцям ніколи не потрібно було, та добровільно здавати території вони не бажають. Якби ж то пані історик Мартінкова у своїх розповідях опиралася не тільки на власні враження, а й на серйозні дослідження. Можемо тут зацитувати відомого соціолога Ірину Бекешкіну, яка підвела підсумки опитування, проведеного спільно трьома різними центрами: «Чи згодні люди на мир за будь-яку ціну, чи вони вважають, що треба повернути окуповані території силовим шляхом? За «силовий шлях»... зараз 17%. І за «мир за будь-яку ціну»... - 18%. Основна маса вважає, що мир на Донбасі треба здобувати мирним шляхом, але не за будь-яку ціну... Найменше згодні на проведення місцевих виборів на умовах, яких вимагають бойовики. Згодні на це лише 12%. Це ключове питання для Росії, яка вважає, що треба провести спочатку вибори, визнати ці вибори, а тоді вже Україні домовлятися з цією вже начебто новою «місцевою владою». Ще категорично не погоджуються на формування там судів та прокуратури винятково з місцевих представників. Не погоджуються на особливі політичні та економічні відносини з тимчасово непідконтрольними територіями: 20% погоджуються, 49% - ні. І на надання і закріплення в Конституції особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей теж згодні майже 30%, але майже 50% не погоджуються». Українці практично всіх регіонів категорично не згодні з проведенням «місцевих виборів на умовах, які вимагають бойовики, на формування місцевої поліції з місцевих представників, на особливий статус Донбасу», каже соціолог. Брехня №3: про призов «Коли молода людина отримує повістку, армія не надає всього необхідного. На обмундирування на війну, у тому числі бронежилет, мусять складатися люди із села або міста, де він живе... Має прийти нова революція, бо то у людях кипить». Спорядження солдатів української армії зараз набагато краще, ніж 4 роки тому. По-перше, в зону проведення Операції Об’єднаних Сил військовослужбовці строкової служби – а це, як правило, призвані молоді люди 1992-2001 років народження – не направляються. Це прописано у військовій доктрині України. Виняток – мобілізація або особисте бажання призовника, але і в такому разі він зобов’язаний пройти учбовий курс. В зоні ООС на Донбасі наразі служать тільки контрактники з навичками та досвідом. По-друге, зараз вже не 2014-2015 роки, коли вояки після довголітнього навмисного недофінансування й розвалювання армії проросійським урядом Януковича-Азарова дійсно не мали необхідного спорядження, багато чого – від їжі до касок, бронежилетів, тепловізорів та навіть автомобілів – забезпечували не тільки рідня, а й волонтери. Вже кілька років як забезпечення армії стало набагато кращим, надходять сотні одиниць нової техніки, Міноборони для військовослужбовців закуповує спецодяг, взуття та екіпірування – тобто те, що раніше постачалося за рахунок міжнародної допомоги або не постачалося взагалі. Звісно, очистити й розвернути величезну воєнну машину непросто, й Україна наступила й тут на старі корупційні граблі, але казати, що українські солдати «голодні, голі й босі» є абсолютною неправдою. По-третє, висловлювання щодо революції. Дивно таке читати від освіченої людини... Юристи могли б розгледіти у таких словах іноземного громадянина не лише втручання у внутрішні справи іншої країни, а й заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, а на це є у Кримінальному кодексі України стаття №295, нехай навіть пані Мартінкова приписує ці слова невідомим співрозмовникам-українцям. Та обійдемо зараз це стороною. Візьмемося за суть висловлювання. Східний сусід дійсно мріє розвалити Україну зсередини. Мабуть, розуміння українцями цього фактору є причиною того, що всі спроби скликати «третій майдан» за останні 5 років були провальними. Сотні і навіть тисячі людей виходили на вулиці проти високих комунальних тарифів, за дешеве розмитнення ввезених із країн ЄС вживаних автомобілів, Михеіл Саакашвілі намагався скликати «антикорупційний майдан», крайньо праві регулярно проводять антиурядові акції на різні теми, то вимагаючи блокади сепаратистських територій, то протестуючи проти спекулянтів у сфері оборони. Україна – демократична держава, кожен може висловлювати свою думку на мирно скликаних зібраннях. У деяких випадках вимоги цих зібрань були владою виконані. Та ці «майдани» не збирали настільки велику і тривку кількість прихильників, щоб вони призвели до революційних змін. Помічено, що швидше моральні, а не «шлункові» причини можуть підштовхнути українців до протестів. Наприклад, наприкінці 1990-х років доходи в Україні були мізерними, зарплати роками не виплачувалися, але антиурядові протести масово підтримані не були. А от фальсифікація виборів 2004 року і різка відмова від євроінтеграції 2013 року вивели на вулиці мільйони людей.   Спекулятивне твердження й брехня №4: про медицину   «Розвалюється, наприклад, охорона здоров’я... Ліки треба купувати в аптеці... Швидка приїхала, коли родичі склалися на бензин».   Якщо, шановна, кажете «А», то кажіть вже й «Б». З 2016 року в Україні триває медична реформа. В. о. міністра Уляна Супрун вже кілька років не допускає корумповані бюрократичні схеми, знижуючи в рази ціну ліків. Наприклад, раніше на держзакупівлі ліків медичні «бізнесмени» отримували частку в 40% з кожного витраченого державою мільярда гривень. 30 березня 2018 року була створена Національна служба здоров’я України. Її принцип: «гроші йдуть за пацієнтом». Вона оплачує вартість реально наданих медичних послуг. Цей механізм оплати нарешті запрацював в Україні цього року, поступово замінюючи неефективну радянську модель оплати ліжко-місць. Сімейні лікарі підписують декларації з пацієнтами, і відповідно до них отримують кошти за надані послуги. Тому ця система не розвалюється, а навпаки – відновлюється.   Якщо ж знайомим пані Мартінкової – очевидно, іноземцям – довелось в Україні заплатити десь за ліки, десь за приїзд «швидкої», то нічого дивного у цьому немає. Якщо, наприклад, громадянин України у Чехії звернеться до лікаря, не маючи страховки, то йому також доводиться сплачувати за медичні послуги чималу частку. Чому ж пацієнтам в Україні доводиться бігати по аптеках? Причиною цього є те, що дотеперішні постсоціалістичні уряди не наважувалися запровадити, як це зроблено вже давно у Чехії, обов’язкове медичне страхування. В Україні воно планується на 2020 рік. Тому лікар і відіслав до аптеки, а не в касу лікарні. А пацієнти-іноземці мали згодом звернутися по відшкодування витрат на ці ліки до своїх страхових компаній, де вони придбали поліс чи платять внески. Українці ж можуть придбати добровільну медичну страховку – і чимало з них (до 10 відсотків, за даними МОЗ), особливо працюючих, так і вчиняють, а у випадку необхідності звернення до лікаря йдуть у приватну клініку, де якість обслуговування вища і де можуть оформити формальності зі страховою компанією. Принаймні у Києві та великих містах така система працює вже достатньо добре.   Та не стверджую, що у державних клініках в Україні медики не «беруть». За пологи, операції, на лікування важких хвороб, навіть за призначення статусу «інваліда» приймаються «благодійні внески», «подарунки» чи «конверти». Численні збірки на операції – свідчення цьому. Та все це – через відсутність системи страхової медицини. Тим не менше, правоохоронні органи борються з корупцією у медичній сфері. Повідомлення про те, що якогось медика затримали за хабар, у пресі лунають мало не щодня. Пошукова система в новинах про затримання чи засудження лікаря за хабар видає тисячі повідомлень.   Брехня №5: про зайнятість   «Величезне безробіття. Хто працює, має смішну зарплату». Київ та великі міста України зараз сильно розбудовуються і потребують робочих рук. «Величезне безробіття» в Україні – це міф. Фото:The Village Україна За даними Держстату, в Україні півтора мільйона людей не має роботи, офіційно зареєстрованих безробітних – трохи менше 300 тисяч. Це немало – 9 відсотків. Звісно, у порівнянні з Чехією (2,3 відсотка) це – велика цифра, але у країнах ЄС Іспанії й Греції, наприклад, 15 і 20 відсотків. Загалом по ЄС – 7-відсоткове безробіття, тож цифра з українською не надто різниться, і «величезною» цю цифру аж ніяк не можна назвати. Вона була такою понад 20 років тому, коли 40, а у деяких регіонах і 60 відсотків населення не мали постійної роботи, перебивалися випадковими заробітками, «човникарством» та тіньовими доходами. Зараз же чимало працедавців в Україні відчувають дефіцит робочих рук. У найдешевшому регіоні країни – Тернопільщині і тій же Волині, наприклад, не можуть знайти працівників на підприємства із зарплатою 7 тисяч гривень, тому на сайтах вакансій пропонують 10-15 тисяч гривень. «Терміново шукаємо штукатурів, офіційне працевлаштування, страховки, обіди, житло, спецодяг», - сотні оголошень у будівельній галузі можна знайти на сайтах із працевлаштування в Києві, причому зарплата пропонується у 20-25 тисяч гривень, бо місто останнім часом масово розбудовується. За чотири останні роки в Україні відкрилося 207 нових заводів, у тому числі «KVS» на Хмельниччині, «UHLK» на Житомирщині, «УкрТехноФос» на Рівненщині чи насіннєвий завод «П’ятидні» на Волині. Суперечливе, спекулятивне твердження №6: про бюрократію й корупцію «Бігаєте кілька днів адміністраціями і з’ясовуєте, що результат – нульовий, що не тільки за печатку, а й за найменшу адміністративну процедуру, навіть за відповідь на вашу заяву очікується хабар». Пані Мартінкова каже вище, що «не дай Боже все вирішувати через центр», та вже через кілька рядків сама собі суперечить і заявляє, що їй не подобаються підходи вже й на місцевому рівні. Якщо йдеться про міждержавну співпрацю, то, може, дійсно краще довірити цю справу офіційно визначеним органам – міністерствам закордонних справ, працювати через дипломатів, які вміють писати ноти і вести діалог, «через Прагу», «через Київ» тощо, а не у якості активіста однієї із сотень громадських організацій приїжджати на власний страх і ризик в українські райцентри й «домовлятися» із чиновниками? Кілька разів в інтерв’ю вона звинувачує неназваних українських чиновників у прийманні хабарів. Цікаво, скільки разів вона звернулася у зв’язку з цим до поліції? До антикорупційної прокуратури? До СБУ? До антикорупційного бюро? До Агентства з питань запобігання корупції? Ну або хоча б до колег по громадському сектору, наприклад, «Центру протидії корупції»? Без сумніву, в Україні є корупція і слабка прозорість діяльності влади. Це те, що залишає у спадок «совок» і «русскій мір», те, від чого країна намагається відійти за допомогою євроінтеграції. Та впроваджуються й антикорупційні заходи, наприклад, процедура автоматичного відшкодування податку на додану вартість, розширення сфер роботи системи ProZorro чи робота інституту бізнес-омбудсмена. Але якщо немає конкретної заяви про злочин на конкретного чиновника-корупціонера, покарати його за ці ганебні вчинки вкрай важко. Брехня №7: про вшанування вояків й назви вулиць. «Кілька років тому не було проблем розмістити пам’ятну дошку чеському військовому ветеранові. Тепер нам сказали, що це вже проблема... Радикальна зміна назв вулиць та населених пунктів, щоб звучали українською». Відкриття меморіальної таблиці на будівлі колишньої чеської школи в Луцьку, 2 березня 2019 року. Одна з ілюстрацій того, що в Україні вшановуються досягнення національних меншин і визначних постатей інших народів. Невідомо, про якого саме ветерана і де йдеться, але в Україні вшановується чимало чеських вояків та відомих осіб. Наприклад, у вересні 2014 року, в самому центрі Києва, на стіні історичної пам’ятки – Софійського собору, відкрили таблицю на честь чеської дружини, яка прийняла тут присягу у 1914 році. Це єдина така таблиця у цьому святому для українців місці, хоча тут відбулися десятки різних історичних подій. Дружина, а згодом і чеські легіони, служили, як відомо, у складі російського імператорського війська. А російське, вже путінське, військо на час відкриття таблиці вже захопило Крим і безцеремонно бомбардувало з «градів» захисників України й населені пункти на Донбасі. Та толерантні українці не мали нічого проти вшанування чеських патріотів у Києві. Через певний час у Києві з’явилася й таблиця та вулиця на честь Вацлава Гавела. Вулиця письменника Ярослава Гашека є у Києві та у Львові, а у Мукачеві така з’явилася нещодавно. У Хусті у березні минулого року відкрили меморіальну дошку президентові Масарику, таку ж планують і у Мукачеві. Цього року відкрили меморіальну дошку і на будівлі колишньої чеської школи у Луцьку. Щороку 14 жовтня у селі Світанок на Чернігівщині вшановується півсотні воїнів армії Лудвіка Свободи, які полягли тут під час Другої Світової війни, діє й музей українсько-чесько-словацької дружби. Відоме вшанування полеглих відбувається кожні 5 років у березні і на Харківщині, де біля села Соколове чехословацька бригада вступила у бій із гітлерівськими окупантами. Вшановуються й відновлюються могили чехословацьких воїнів у Білій Церкві чи на Лук’янівському військовому кладовищі. В Києві збереглася навіть вулиця Юліуса Фучіка, чеського прорадянського журналіста, якого замучили гестапівці, який став ідолом комуністичної ідеології і культ якого у Чехії давно розвінчаний. Список чеських історичних постатей, яких поважають в Україні, можна продовжувати й продовжувати. Тут годі уявити, щоб виникла така ситуація, як на Олшанському кладовищі у Празі, коли рештки українця Олександра Олеся та його дружини витягли з могили, а держава не змогла захистити вічний спокій цих визначних осіб. Або як у російській Самарі, де пам’ятник чеським легіонерам не можуть встановити вже кілька років, бо їх там і надалі перекручено називають «білочехами», а на існуючі пам’ятники пишуть образливі написи. Звісно, є у спільній історії й суперечливі постаті. Думаю, що встановити меморіальну дошку в Хусті генералові Льву Прхалі, який дав наказ роззброювати січовиків напередодні угорської навали, було б справді проблематично. Непорозуміння українців з чехами виникло хіба що навколо меморіальної дошки у Зборові на Тернопільщині, де Київ наполягає на заміні слова «слов’янській» на «українській». А щодо нових назв вулиць, щоб звучали українською... А як інакше мають звучати вулиці в Україні? І далі по-більшовицьки? Вулиці, проспекти й площі Леніна справді замінили або історичними назвами, або новими, наприклад Соборна площа у Черкасах. Багато прикладів надання назв вулицям на честь постатей міжнародного масштабу – Єжи Ґедройця в Києві, Леха Качинського в Житомирі, Т. Ґ. Масарика в Ужгороді та Львові, Бориса Нємцова в Луцьку... Чимало вулиць отримали цілком милозвучні природні назви – Абрикосова, Виноградна, Ягідна тощо. Та українофоби найбільш кричать про вулиці Бандери й Шухевича, складаючи враження, наче в Україні інших назв і не дають. Спекулятивне твердження №8: про пам’ятники та вулиці «У містах ростуть Бандерові пам’ятники... За другої світової війни, коли виростав український націоналізм, пов’язаний із особистістю його ідейного вождя Стєпана Бандери, так то було щось страшне. І сьогодні це дуже небезпечно, як ці події починають переписуватися». Всього в Україні встановлено біля 40 пам’ятників та погруддь Степану Бандері переважно у трьох галицьких областях, поодиноко на Волині та Поділлі. Названо біля 75 вулиць й провулків, і два проспекти. Багато це чи мало? Для порівняння візьмемо найбільш яскраві приклади. Наприклад, у 2013 році в Україні налічувалося біля 2,2 тисяч пам’ятників більшовицькому вождю Леніну. Навіть найбільшому українському поетові Тарасові Шевченку пам’ятників в Україні – удвічі менше. Зараз, після декомунізації, «Ленінів» налічується 328 штук, з них 294 штуки – на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. 5-6 років тому в Україні налічувалось біля 500 вулиць Леніна тільки у містах, по селах – тисячі. Вулиць імені різних російських більшовицьких діячів було у 20 разів більше, ніж вулиць з українськими назвами. Тобто тисячі вшанувань засновника радянської держави, яка вбивала людей мільйонами в голодоморах та репресіях, пані Мартінковій не заважали. Заважають кілька десятків скульптур Бандери – в’язня німецького концтабору Заксенхаузен, який потрапив туди за спробу відновити українську державу. І з іншого боку – в Україні і надалі вшановуються російські визначні діячі, такі як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Ілля Рєпін та інші. Вулиці, пам’ятники, бюсти чи меморіальні таблиці, присвячені їм, знайдете чи не у кожному місті України, і вони здебільшого не перейменовувалися і не демонтувалися. Суперечливих пам’ятників та таблиць чимало й у інших країнах. Є особи, які для одних народів – герої, у інших викликають прокляття. Наприклад, не думаю, що німецьким туристам, перебуваючи у Чехії, приємно ходити вулицями й площами президента Едварда Бенеша, який після війни наказав жорстоко депортувати мільйони їхніх співвітчизників із Судет. Те саме стосується й Юзефа Пілсудського, шанованого в Польщі повсюди. Незважаючи на співпрацю з Петлюрою, навряд чи українціпокладуть йому квіти, бо знають про жорстоку «пацифікацію» ним українського населення Галичини на початку 1930-х років. Остаточно не визначилися у ставленні до лідера «Словацької держави» 1939-1945 Йозефа Тисо й словаки – одні кажуть, що він винуватий у депортації євреїв і взагалі «був фашистом», інші – що він врятував бодай частину Словаччини від розділення між Угорщиною, Німеччиною й Польщею і став «мучеником за віру». Така сама справа й з регентом Угорщини Міклошем Горті, який тісно співпрацював з Гітлером, віддав наказ про напад на Чехословаччину, але якого військовим злочинцем визнано не було, і він спокійно дожив віку у Португалії, і його з почестями було перепоховано в Угорщині. Переписуваннями української історії займалися комуністи, які протягом 60 років щодня малювали жахіття у підручниках, пресі, через агітаторів про злющих «українських буржуазних націоналістів». Нині ж відкриті архіви дозволяють проводити наукові дослідження й відкривати правду. Пані Мартінкова багато розповідає про співпрацю українських націоналістів та німців. Така співпраця дійсно була до 1941-1942 років. З німцями співпрацювали і «совєти», які розділили з ними Польщу у вересні 1939 року, і навіть сама Польща, яка напала разом з ними на ЧСР на півроку раніше. Служили поляки і у німецьких допоміжних підрозділах – шуцманшафті. Але ніде не сказано, наприклад, про розстріл 621 українців, серед яких відома поетеса Олена Теліга, у київському Бабиному Яру навесні 1942 року, про масові арешти бандерівців гестапівцями у жовтні-листопаді 1942 року і страту 210 з них. Про відправку у липні 1942 року німецькою поліцією з безпеки у концентраційний табір Аушвіц 23 бандерівців, двоє з яких були рідними братами Степана Бандери, які там і загинули. Про арешт у грудні 1942 року 18 активістів львівської референтури ОУН(б), яких мордувало гестапо. Таких випадків було дуже багато, і насправді між майбутньою УПА й гітлерівцями вже із 1942 року тривав серйозний конфлікт. Ніколи, скажімо, Український Інститут Національної Пам’яті не стверджував, що трагедії на Волині у 1943 році не було або що до неї українські повстанці непричетні. Київ визнає етнічні чистки між поляками й українцями взаємною трагедією, і немалу роль їхньому провокуванні зіграли окупанти – як німецькі, так і радянські. Президенти України і Польщі, справжні історики і громадські діячі роками намагаються досягти порозуміння і примирення за тезою «просимо пробачення і пробачаємо», але завжди знаходяться провокатори, нерідко проросійських поглядів, які не дають загоїтися ранам і щороку все брутальніше описують «злочини бандерівців», виправдовують діяння Армії Крайової і збільшують кількість «невинних польських жертв українських садистів» на сотні тисяч.   Брехня №9: про російську мову   «Заборона у громадських місцях розмовляти російською... Викреслювання слів тільки тому, що звучать занадто по-російськи... Ніхто в західній та центральній Україні не наважиться казати нічого іншого ніж те, що стверджують націоналісти». Пряме спростування маячні Мартінкової про російську мову: відкриття скверу імені росіянина Бориса Нємцова в Києві, 15 березня 2019 року. На таблиці розміщено напис українською, російською та англійською мовами. На фото мер Києва Віталій Кличко та донька правозахисника Жанна Нємцова. Ніде , ніхто й ніколи заборони розмовляти російською не приймав. У школах масово викладається російська як «друга іноземна», великі міста в побуті залишаються російськомовними. Діють квоти про обов’язкову наявність на радіо принаймні третини україномовних пісень, і це дало поштовх відкриттю нових талантів. Українською показуються фільми у кінотеатрах, але на це ніхто вже не скаржиться, навіть російськомовні, бо, наприклад, у містах Дніпро, Харків, Запоріжжя та навіть Київ це – одна із небагатьох можливостей почути живу розмовну літературну українську мову. Новий закон про мови перебуває щойно на розгляді парламенту. Української мови на міських вулицях лунає більше, це дійсно так, але до рівня вжитку тієї ж чеської мови у Празі дуже і дуже далеко. Від половини (на телебаченні) до 90 відсотків (у пресі й інтернеті) масової інформації надається українцям російською мовою. Російська впевнено себе почуває у дитсадках, школах, бізнесі, спорті, поліції й навіть армії. У Києві і навіть «націоналістичному», але насправді зараз більше туристичному Львові – російська нерідко лунає не лише від приїжджих, а й від барменів, продавців і консультантів у торгових центрах, лікарів та аптекарів, кондукторів та водіїв громадського транспорту, охоронців фірм та квартир, екскурсоводів і так далі. Інколи вони намагаються розмовляти із клієнтами українською, але зазвичай виходить така суміш, яку називають «суржиком» (наприклад, «приємного», тобто «приємного апетиту», що є калькою з російської, бо українською буде «смачного»). Незалежній Україні майже 30 років, однак внаслідок неохайного ставлення держави до рідної мови велика частина молоді її або не знає, або знає погано, або, знаючи, не користується нею, вважаючи російську «крутішою». Якби така ситуація тривала б і надалі, українську мову спіткала б доля білоруської або ірландської, яких з побуту витіснили сильніші сусідні – російська та англійська мови. Подібним чином оберігаються французька та словенська мови у своїх країнах. Та й чеська трохи більше за сто років тому могла б зникнути з повсякденного життя, Прага розмовляла б німецькою, якби не виникла Чехословаччина і не почала всюди офіційно впроваджуватися чеська мова. І чеська мова оберігається від іноземних впливів, зі «словника викреслюються» запозичення на зразок «комп’ютер» і «театр», і застосовуються богемізми - «почітач» чи «дівадло». В Україні не вітаються виступи російською хіба що у парламенті – спікер Андрій Парубій навіть вимикає мікрофони, вимагаючи говорити державною. І це не дивно, адже у чеському парламенті також виступи ведуться чеською. В нелегітимному російському парламенті і державних установах федерації використовується тільки російська мова. Мови національних меншин, хоч і вважаються офіційними у деяких автономіях, практично не використовуються, хіба що у народних піснях. Русифікація не принесла народам більше знань, а лише позбавила їх розвитку автентичної культури. Брехня №10: про «добрих українців» «Але цим не хочу сказати, що в Україні все погано. Знаю багато українців там і у Чехії, які прекрасно працюють... Я цю країну і її людей люблю. Українці сприймаються у нас і на захід від нас як добрі і працелюбні люди». Окрім цієї фрази, у розмові не прозвучало більше абсолютно жодної позитивної фрази про українців. Пані Мартінкова знову сама собі суперечить і всюди в інтерв’ю каже, що в Україні все погано, «страшно», «все гірше й гірше», «безнадія» та використовує інші епітети. Висловлювання про «любов до цієї країни» - ніщо інше, як єхидство, яке нагадує любов «по-путінськи», а це означає: «я люблю «добрих» українців, коли вони по-малоросійськи мовчки прислуговують чи виконують накази». Або любов «патриціїв» до своїх «плебеїв», тобто коли «працелюбні» «укачки» лише мовчки і задешево гарують на важких будівництвах, миють посуд, слухняно прибирають приміщення чи виконують іншу брудну роботу. А ще «добрі українці» мають завжди слухати чужі повчання, визнавати себе у всьому винуватими і перед усіма вибачатися. А ще можна насміхатися з їхніх банальних пісеньок «а-ля Вєрка Сєрдючка»... Українці, очевидно, у розумінні таких пані Мартінкових, не мають права ні на власну історію, ні права обирати собі власних героїв, взагалі, мабуть, права «писати й малювати», як зазначав російський цар Микола І у сумнозвісному наказі заслати Тараса Шевченка у солдати. Тисячі чехів приїздять в Україну щороку – туристи, бізнесмени, студенти, викладачі, науковці, волонтери... Звісно, враження складаються у них різні, але переважно позитивні, багато хто повертається, дехто навіть пробує оселитися в Україні. Але якщо якогось гостя країна дратує, він бачить її тільки у чорних тонах – то для чого туди їздити? Для чого мучити, нервувати себе й інших? Щоб потім проклинати її по дружній «жовтій» пресі? Можна залишити справу, наприклад, опікування над могилами комусь іншому, який спокійніше, дипломатичніше реагуватиме на різні суперечливі чи кризові моменти. А пані Мартінкова могла б тим часом спокійно, вдома чи у бібліотеці, різносторонньо повчити всі обставини як сучасних, так і 80-літньої давності подій, а не лише крізь призму своїх власних, вузькоорієнтованих та вузькоспеціалізованих поглядів. Саме такий підхід називається історизмом або історицизмом.  Олекса Лівінський, часопис Пороги Головне фото: Akademie věd ČR        
    Jun 04, 2019 956