Напередодні Міжнародного дня боротьби за права жінок дівчата з підліткової редакції #teenside поговорили про найважливіше — те, що нас дратує, засмучує і злить.
Моя класна керівниця запропонувала провести до восьмого березня парад. Парад мод. А після мого обуреного спічу на цю тему, заявила, що нехай феміністки тягають гантелі й ідуть працювати у шахти, а вона хоче бути «слабым полом». «Слабый пол, — кажу я, — Валентино Василівно, це поганий ламінат. Ви з такою позицією природний відбір не пройдете. Я от на бокс ходжу, показати?»
У нас теж класна часто каже подібне. Вона давно у школі працює, ще клас нашого директора випускала. «Ти джентльмен, піди принеси», «ти дівчинка, полий квіти». Вона викладає зарубіжку і може сказати щось типу «вона жінка, то й писала про любов, про квіточки, а це — чоловік, він про важливі теми писав».
А якщо у твоїй родині тримаються за патріархальні цінності, а ти дозволяєш собі назватися феміністкою, то ризикуєш почути щось типу «ми тебе відправимо в ісламську країну», у таке середовище, де тобі покажуть твоє місце.
Іноді, коли я говорю про щось, що мені здається дискримінацією жінок, дехто каже: «Ой, та це фігня, ти думаєш, що це дискримінація? Та фемінізм був актуальним, коли жінки не могли голосувати». А зараз, типу, все вже ок. І це мій брат, я з ним постійно сварюся. Взагалі, дратує, коли люди не сприймають серйозно те, що я вважаю серйозним. І коли питають мене про щось, а потім не слухають, що я відповідаю.
Мене дратує, що я не можу зрозуміти, як виглядає моє тіло. Я дивлюся на себе і мене все бісить, а через десять хвилин — наче нічого, жити можна, а пізніше знову дивлюся на себе і все так погано, що я хотіла б народитися ким завгодно, але не собою. Я не розумію, як хочу виглядати та чи зможу я цього колись досягти.
Колись я заклалася з батьком, що зможу підтягнутися 10 разів, але мені заборонила мати це робити, бо «якщо підтягуватимешся, матимеш заширокі плечі, не жіночні». І я така: ААААА!
Після усіх божевільних штук, які я виробляла зі своїм харчуванням, у мене жахливо збився метаболізм і тепер, скільки б я не їла, мені здається, що я набираю вагу, і це справді так. Мені здається, що люди навколо тільки про це й думають, тож я постійно порівнюю, скільки їм я і скільки їдять інші. Чи не здається їм, що я забагато їм? Чи не думають вони: «Та скільки ж вона жере, може ти вже зупинишся, жирна свиня».
Я можу побачити в метро дівчину з дуже худими ногами та думатиму про це цілий день. Чому у мене не такі ноги? І якщо я хочу такі, чому не можу досягти цього? Чи є у мене хоч якась сила волі, якщо мої ноги досі не такі?
У мене є подруга, а у неї — брат. Подруга якось сказала, що хоче стати телеведучою, а він відповів, що телеведуча має бути гарною і він би відразу перемкнув канал, якби побачив її на екрані. Я взагалі не знала, як реагувати на таке. Колись ми були разом на морі та він мені сказав: «Або купи закритий купальник, або взагалі не купайся». Його батьки нормальні, я не знаю, що з ним не так.
Дратує, коли хтось вважає, що чоловіки не мають носити довге волосся, фарбувати нігті, робити собі макіяж. Те, що ти маєш між ніг, не повинно впливати на те, який одяг ти носиш і подібне. І це не визначає, яку сексуальну орієнтацію ти маєш. Якщо чоловік фарбує нігті, це не означає, що він з ЛГБТКІА+.
«Я не питиму цей коктейль, бо він блакитний і це по-бабськи». Штани у тебе бабські, дурню, пий своє несмачне пиво. А для того, щоб чоловік хоча б помився, потрібно написати на гелі для душу, що він із запахом вугілля, адреналіну й тестостерону. Добре, хоч є вже ютуб-блогери, які показують, що ти не перестаєш бути мужиком, якщо користуєшся сонцезахисним кремом чи фарбуєш нігті.
Дратують оголені жіночі тіла в рекламі. Не спідньої білизни, а автомийок, пилососів, будівельних магазинів. Навіщо, якщо це взагалі геть не пов’язано? Жінки у купальниках з головами єнотів танцюють на шпильках у рекламі швидких позик. Якого дідька?
Я бачила прекрасний соціальний проєкт, де малювали чоловічих персонажів коміксів так, як зазвичай малюють жіночих, у неадекватних позах, відвертому одязі й подібне. І ще міняли місцями чоловічі й жіночі костюми на Хелловін: стоїть чоловік у маєчці, стрінгах і поліцейському кашкеті, а поряд — жінка у цілком нормальній сорочці з жилетом.
Коли я обіймаюся з дівчиною, мої однокласники кричать на весь коридор «лесбійки!» Або якийсь однокласник, з яким ми взагалі не спілкуємося, підходить і каже: «А ви можете поцілуватися?» Якого біса? Або коли ми тримаємося за руки, а вчителька української така: «Романтику з дівчатами залиште за дверима». Але коли хлопець з дівчиною тримаються за руки, їм такого не кажуть. І в коридорах нічого не кричать.
Але з іншого боку часто різні обнімашки, поцілунки у щічку і подібні речі сприймають лише як милий вияв дружби між дівчатами та потім це переростає у фото з весілля з коментарями: «О, у найкращих подруг весілля в один день, а де ж їхні чоловіки».
Люди часто нав’язують іншим свій стиль життя. Вегани, які травлять м’ясоїдів, м’ясоїди, які травлять веганів, іноді це штуки, пов’язані з релігією, або коли просто хтось намагається нав’язати тобі щось, що вважає корисним/важливим/потрібним для себе. Робіть, що хочете, але не тикайте цим у мене!
Купила собі нарешті нову куртку — і почалося: «Ой, тільки спробуй сказати мені ще хоч раз, що у тебе немає грошей». Ну це ж так не працює! «Якщо ти така бідна, то що ж ти купила собі телефон». Якщо ти назбирав собі грошей на телефон, це не значить, що у тебе з’явилися гроші геть на все. Це ж пріоритети.
Мій шкільний біолог — взагалі окрема історія. Він каже, що дівчатам не можна робити розтяжку, неможна сидіти на дієтах, що ті, кого народили через кесарів розтин, неповноцінні. Він приходив у наш клас кататися на стільці на колесах, грати в Angry Birds і ділитися своїми думками про все підряд.
Мене дратують люди, які шукають у всьому привід позмагатися. Ти їм говориш: «Блін, я така втомлена, я проспала п’ять годин». А вони: «А я проспав три. І ти мені ще щось тут розказуватимеш?». Блін, ти серйозно? Я хотіла просто поспілкуватися з тобою, а не мірятися. Вони анулюють твої проблеми. Якщо тобі не найгірше, то проблем у тебе немає.
Або коли кажуть «Ну, у всіх так». Чи «Тебе що втомлює десятий клас? От у майбутньому…» Це так тупо, це нівелює досвід іншої людини. Складно може бути навіть дошкільнятам, бо це найскладніший період за все їхнє життя. Я не можу не божеволіти від курсової, бо колись провтикаю з податками й мене посадять.
Нещодавно я знайшла роботу й отримала першу зарплату. Коли розповіла про це знайомому, він відповів: «О, хоч шмот собі нормальний купиш».
Є правила 7-12 секунд: якщо щось у зовнішності не можна виправити протягом цього часу — типу петрушку між зубами видлубати — то закрий рота і сиди тихенько. «Ой, а ти шепелявиш». Серйозно? А я ж думаю, що відбувається?
А ще коли довіряєш людині, хочеш чимось поділитися, кажеш: «У мене багато роботи, я не встигаю, мені за це не платять…» — «Ну так йди звідти!». «Мені не вистачає грошей…» — «Ну так знайди роботу!». «У мене проблеми вдома» — «Переїдь!». Куди? Під будинок? Але якщо цій людині скажеш щось подібне — все, образиться. У мене з мамою таке. Коли відповідаю їй її ж фразами, така істерика починається.
І ще топ геніальних порад: «не хвилюйся», «розслабся», «та не сумуй» — це як сказати людині в інвалідному візку «встань і йди».
У мене діабет і мене страшенно дратують люди, які розказують, чого мені не можна їсти. Якого ви лізете? Я краще знаю, це ж я живу у своєму тілі! Я сама знаю, що можу і чого не можу робити. І ще коли дістаю шприц, починається: «Це що наркотики?»
Мені сумно, коли люди не помічають повсякденних речей, які забирають купу сил і часу. Наприклад, я щодня готую вечерю і, дідько, тобі що складно сказати, що це смачно, подякувати, «спасибі, що приготувала голубці», дві години на них кляті вбила.
Мене дратує, що зараз з усіх почали ліпити лідерів, особливо з дітей. Усі ці школи лідерства. Плани, які вішаєш на холодильник і монеткою витираєш, що зробив, — отакий план для юного лідера є. Якщо всі будуть лідерами, то ким вони керуватимуть? Хто буде робити усю роботу? Вони ж одне одного подушать. Це як під час музичного джему, де незнайомі музиканти мають зігратися і коли кожен виконує свою партію і слухає інших, виходить дуже круто, але коли з’являється одночасно кілька таких от лідерів, виходить якась какофонія, а не класна музика.
Мене дратують ідеальні люди. Оці блогерки, які «я найкрасивіша», «я була у Каліфорнії», «от я взяла себе в руки, встала о 5-й ранку і вивчила 10 англійських слів. Чому ви так не можете?». Та на біса, може, тому що я лягла о третій. І ці дамочки постійно у сторіз. Їх штук сто за день. «Коли у мене трапляється неприємність, я згадую, зі скількома проблемами я вже впоралася сама». А потім я чую від людей у школі: «Боже, вона так багато досягла. Я так хочу бути як вона».
Мене дратують успішні люди, які в Інстаграмі розповідають, щоб пробилися з низів. А насправді у них просто багаті батьки. І не треба розповідати, що всього можна досягти, якщо просто зосередитися на меті. Якби я вчилася на контракті, де хотіла, мені подарували у 16 років машину, влаштували на роботу, я б теж говорила, що всього сама досягла. А так виходить, ніби всі інші ліниві прокрастинатори.
У моєму класі лише двоє людей здаватимуть ЗНО з історії й іноді я просто відчуваю, як на мене дивляться. Коли ти сім років учишся у фізмат ліцеї, а потім вирішуєш здавати не математику. І ти здаєшся людиною, яка просто геть не розуміє, що їй робити. Хоча інші в 16 років, певно що точно знають, як жити й що робити далі.
Коли мені щось не вдається, я думаю, що жалію себе, але з іншого боку, що я все ж роблю все, що можу, що стараюсь, але у мене не виходить, а тоді знову думаю, що це ж я жалію себе, — і заплутуюся ще більше.
За матеріалами: Букмоль - Незалежний культурний проект для дітей, їхніх батьків та усіх-усіх небайдужих й охочих до читання.
Comments