Любити свою країну й емігрувати з неї… Чому так відбувається? Що виштовхує з України тих, хто готовий був віддати за неї життя? І що саме, попри «безвіз», впливає на свідомий вибір інших – «не їхати»? Про це – Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту із позивним «Доцент», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «Народний герой України», політолог, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультант знімальної групи художнього фільму «Кіборги». Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, брав участь у найважчих боях оборони Донецького аеропорту у вересні-жовтні 2014 року – На сторінці у мережі Facebook Ви написали про те, що багато ваших знайомих виїхали з країни. Чому вони це зробили? – Так, написав… До речі, за той пост мене навіть «провокатором» назвали, мовляв, я «закликаю виїжджати». Але було багато тих, хто зрозумів… Я написав, бо є привід замислитися над тим, що відбувається довкола, до чого прийшли і куди хотіли прийти. Цей пост я написав після того, як у черговий раз у моєму мобільному телефоні стало на один номер менше у зоні постійної досяжності. Причому не через те, що людина загинула чи зникла безвісти… Ні, вона просто поїхала за кордон – поїхала працювати і заробляти. Але це ж не просто якась людина поїхала! Це поїхав один із моїх бойових побратимів, який пройшов пекло Донецького аеропорту, один із тих, хто був дуже вмотивованим на війні, і не менш умотивованим у цивільному житті. Після повернення ми разом «долали наслідки», ми вчилися наново жити. Ніхто з моїх побратимів не «підсів» на наркотики чи алкоголь… Не було суїцидів чи намагань забрати чиєсь життя… Ніхто не подався у кримінал… Проте повернення із передової у суспільство, яке не дуже-то й змінилося, і зустріч з реаліями мирного життя виявилися для багатьох з нас дуже непростими. Реабілітація – поки у нас здебільшого якісь окремі проекти, а не відлагоджена система. Намагання будувати бізнес – у когось дало результати, а у когось ні, бо й не кожен до бізнесу має хист. Працювати «на дядю» – можна, але за чотири роки зарплата критично відстала від росту цін. З пільгами – все теж непросто і не всі ними користуються. Є ті, хто соромиться – на тлі загибелі чи поранень свої товаришів – ці пільги отримувати. Земля – хтось щось отримав, а хтось і досі «отримує», бо землі то немає, то вона десь на висілках, а то просто на місцевості не можна знайти той виділений шматок. Звісно, є багато тих, хто отримав усе належне від держави. Але ще є невизначеність не те що у далекому майбутньому, а навіть у найближчій перспективі. Тому я все більше переконуюся у тому, що проблеми ПТСР – це здебільшого проблеми ресоціалізації. Видається дивним, але ті, хто поїхав, нормально себе там почувають. Питав: чому? Отримав цілком передбачувану відповідь: «Впевненість у завтрашньому дні і відсутність повсякденної боротьби з самим собою і за виживання». – Як ви ставитеся до того, що за рік «безвізу» багато освічених і професійних людей переїхали на тимчасове чи постійне проживання до інших країн Європи? – Як я ставлюся? Як до нормальної… трагедії. Чому? Поясню: це є свідченням того, що у конкурентній боротьбі за найголовніший ресурс світової економіки – людський – ми програємо. Ми поки не змогли створити конкуренції на ринку праці, де навіть малокваліфікована робота за кордоном виграє у наших висококваліфікованих професій за рівнем реальної заробітної платні і купівельної спроможності, а також, що не менш важливо, за умовами праці. Більшість тих, що емігрує з України, роблять це тому, що хочуть передбачуваного завтрашнього дня і прозорості правил гри. Тим більше, це цілком нормальні очікування, якщо ти здатен заробляти своєю власною головою. Показовою з цього огляду, як на мене, є Польща. Що робить уряд Польщі в умовах зростання рівня нелегальної міграції з Близького Сходу? Вони лібералізують законодавство для мігрантів з України, бо, попри усі історичні перипетії, – ми ментально ближчі їм. Ми ж, українці, працьовиті і у багатьох моментах цілком передбачувані. Я вже мовчу про суто економічну доцільність – наповнення ринку праці (у Польщі є відтік власних громадян до інших країн ЄС, і не тільки), менша вартість праці, потреби наповнення бюджету й усе решта. Що ж стосується інтелектуальної праці, то, наприклад, «айтішнику» взагалі для роботи потрібен лише інтернет та нормальне «залізо» (комп’ютер – ред.), з якими він може працювати з будь-якої країни світу. І виграють при цьому лише дві країни – та, для якої він працює, і та, у якій він працює. Все. Крапка. Отже, доцільно поставити запитання, чому такий фахівець їде з країни, у якій він народився. І наступне запитання – що треба зробити, щоб «айтішник» повернувся працювати на батьківщину. На мою думку, це пріоритетні проблеми. Адже саме за цими сферами майбутнє, і зараз IT-сектор є рушійним не лише у сфері економіки, а і у сфері безпеки та оборони. Ну, а загалом, «безвіз» – це крута штука, яка відкриває світ… Але вона має свої плюси і мінуси. Відкриваючи кордони, ми мали розуміти ризики і готувати на них адекватні відповіді і дії… Лише конкурентна пропозиція може людині дати підстави для роздумів – емігрувати, їхати на тимчасове проживання чи жити «між країнами»: місяць тут, а місяць там. – Чи думали ви про щось схоже для себе? – Звісно, думав. Мені пропонували, а нещодавно поставили пряме питання: «Що ти тут ще робиш?». – І ви не їдете? Чому? Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, у Донецькому аеропорту, вересень 2014 року – Бо я не розумію, чому я маю робити це зараз – після усього, коли я не зробив цього у 2013-му, коли «ліг» бізнес; чи не зробив цього у 2014-му, коли почався «Крим», а потім війна; чи не зробив у 2015-му, коли демобілізувався, а потім міг поїхати на реабілітацію – і залишитися «з кінцями». І таких «чи» можна нарахувати багато… І от саме ці «чи» і не дають мені поїхати. Зараз для мене це б означало здатися… У нас дійсно зараз нелегкий час – час, коли вирішується майбутнє. Без перебільшення, саме зараз вирішується, чи є для нас і наших дітей майбутнє тут. І нам на цьому шляху потрібно бути першими, вимагаючи від себе ще більше, аніж від будь-кого. «Не вір. Не бійся. Не проси» – це і має бути частиною нашої національної ідеї. І я хочу пройти цим шляхом. Можливо, хтось зараз читає ці рядки і думає, що я «дурний» і «наївний». Але для мене це і є частиною шляху воїна: відповідати певним принципам, а не загальним маркерам «хто не з нами, той проти нас». При цьому я жодним чином не можу собі дозволити засуджувати тих, хто вирішив по-іншому. Я їх розумію і поважаю їхній вибір… Я знаю цих людей, і вони жодним чином не дали ніколи приводу сумніватися у їхньому патріотизмі… Питання у тому, чим патріотизм підкріплюють тут – в Україні. І я не розцінюю це як зраду… Точно не розцінюю. Бо ці люди ризикували життям, обороняючи свою землю, і їхній вибір – це чесний вибір. А що таке справжня зрада» і зрадники, я дуже добре знаю… – Що ж саме ви оцінюєте як «зраду», а що як «перемогу»? – Знаєте, тут вже у самому питанні головна «зрада». У нас немає напівтонів, немає середини, немає третього, а є або «зрада», або «перемога». Я от себе запитую: чому так? Може, це комусь вигідно отак розколювати суспільство? А таки вигідно, адже людям так простіше сприймати реальність, а з іншого боку, так легше маніпулювати і цими людьми, і суспільною думкою загалом. Над натовпом піднімається лише той, хто здатен мислити критично і аналізувати та втілювати у життя свої власні висновки. Тому свідомо виходжу із матриці «зрада-перемога» і кажу: є певні позитивні сторони і негативні. Позитивних речей, на жаль, я поки бачу мало. Але… вони є. Головним позитивом, на мою думку, є кристалізація «ядра» українського соціуму. Це якраз ті, хто, об’єктивно оцінюючи реалії, вирішив «не їхати». Тим самим вони демонструють осмислену згоду змінювати країну і створювати нову реальність. Цим людям не бракує витримки, адже попереду – невідомість, їм не бракує сміливості, адже немає жодних гарантій перемоги. Це люди із здоровою долею оптимізму і того ж критичного мислення, тому вони поміж безлічі «зрад» шукають те, що вони самі можуть змінити на «перемогу». Ну, і головне: ці люди явно надають перевагу діям, а не словам та ілюзіям. Вони не чекають, що прийде хтось, щоб змінити щось. Вони самі знають, що хочуть змінити. Це і є зародок майбутнього успішного українського соціуму. Це підтверджує і відомий закон Паретто, згідно з яким усього 20% зусиль дають 80% успіху, а останні 80% – лише 20%. Кирило Недря на знімальному майданчику художнього фільму «Кіборги» Що ж стосується негативу, то такого поки більше, принаймні, у короткостроковій перспективі. А саме: від’їзд вмотивованих громадян, втрати кадрового потенціалу держави, втрати бюджету, демографічна криза, зниження обороноздатності та економічної конкурентоспроможності на світових ринках, іміджеві втрати, втрати електорального виміру (міграція активних виборців, які не подаються на маніпулятивні впливи). Ну от, наприклад, бюджетна сфера. Їдуть молоді і здатні працювати, а залишаються пенсіонери. Як гадаєте, на кого лягає тягар наповнення бюджету? Правильно. На тих, хто лишився. А в плані виборчому як? Навпаки. Бо голосувати навряд чи будуть ті, хто поїхав. Можна ще багато чого додати. І це все нагальні проблеми держави, які необхідно вирішувати було «ще вчора». Ось через такі речі я дивлюся на світ, а не через «зради» чи «перемоги», бо навіть якщо скористатися біполярним сприйняттям світу, то програний бій ще не означає поразки у війні, як і навпаки. – Який ваш прогноз щодо майбутнього України? – Важко сказати. Це залежить від усіх нас. Так, я чітко усвідомлюю, що головною причиною будь-якої війни є байдужість… І це є причиною у всьому. Час іде, він біжить насправді. І я не впевнений, що це на нашу користь. Війна колись скінчиться, а переможе той, хто збереже найбільший людський потенціал. Тому проблема міграції стоїть нагально і вже «на вчора». І звинуватити когось зі сторони у цьому випадку не вийде. Відкритий світ дає людині можливість вибирати де краще. Такими є реалії сучасного глобалізованого мобільного світу без кордонів. Тому свій людський потенціал можна зберегти тільки за допомогою конкурентоспроможних пропозицій. Мене умовно тішить тільки те, що у нашого супротивника проблем у цьому плані не менше. Можливо, я і не дуже гарний прогнозист, але я чітко знаю, що на моїй пам’яті – з ДАПу) їхати мало хто хотів, не кажучи про те, щоб їхати з країни…   Автор: Ірина Штогрін Радіо Свобода       

Є люди, незвичайні, надзвичайні люди цієї війни. В моій голові та серці для них є особливе місце - ці люди апріорі не можуть загинути. Ну от ні при яких обставинах. Це от якась внутрішня фішка, яка має місце при дружбі на війні. Такі люди мають жити, захищати нас, створювати сім'ї і виховувати подібних собі незвичайно надзвичайних людей.Ми з ними дружимо, спілкуємося, разом радіємо і сумуємо. Але ми разом. І по моії теорії такі люди не мають ніякого права гинути. Сьогодні у мене з під ніг вибило ґрунт. Сьогодні у мене ніби вирвали серце, пожмакали і повернули назад.Сьогодні зі списку незвичайно надзвичайних людей пішов до неба Василь...Сьогодні моя теорія в чергове зазнала хиби.Не те що дуже важко, неможливо пояснити і описати той біль, шок, дисонанс в голові. Лірику я залишу для себе, проте дуже б хотілось щоб кожен українець заради якого сьогодні Василь віддав саме цінне - своє життя, знав, яку людину, якого сина України сьогодні втратив кожен з нас. Познайомились ми з ним на сході більше року тому.Коли я побачила, а потім ще й почула вперше Василя - мене аж тіліпнуло :) це зрозуміє кожен, хто колись з ним зустрічався.  Статний, великий, мужній... З чубом та вусами. Такий собі козак, образ якого вселився в мене з книжок.Час має звичку витирати з пам'яті такі деталі як голос, тембр, риси обличчя... Голос цієї людини забути неможливо. Звичайну манеру розмови, сміх, якісь звички... Василь рідко для нас співав. Проте колись нам вдалося таки бути присутніми при його доброму гуморі, коли для нас було виконано гімн України.Василь був оперним співаком. І коли на все Водяне лунало його шаленим тембром - ЩЕ НЕ ВМЕРЛА - мурахи окуповували все тіло. Він дуже хотів, щоб ми показали нашу виставку з зони АТО у Парижі. Він показував по скайпу свою квартиру, показував де ми будемо жити як приїдемо, ми разом сміялися з того, що мене тре поселити в Діснейленді і говорили, говорили, говорили... Такі люди - вони мають жити!!! Такі люди - вони коштують сотень, тисяч отієї всієї мразі, що сьогодні побачивши по ящику чергову новину про смерть в АТО - пожме плечима, риторично спитає коли ж то все закінчиться, відкриє чергову пляшку пива і скаже що все то ігри великих... Сьогодні до війська в небо пішов ше один воїн. Сьогодні для мене не стало людини, яка була одним зі стимулів того, щоб триматися, щоб не розклеюватися... В нас є тупа звичка - говорити про людей коли вони загинули. Сьогодні плаче дві країни - Україна та Франція. Сьогодні плаче цілий світ.Друже. Я не вірю. І мені нема чого сказати.  Спогади Аліни Михайлової - волонтер АРМІЯ SOS, 29 червня 2016 року.   

  Військовий капелан Андрій Зелінський "на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття", повідомляє у своєму інтерв'ю Gazeta.ua З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав'ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами. – Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти "Вести! Боротися! Перемагати!" у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, – говорить отець Андрій. Раніше в нас таких посібників для військових не було? – Нічого не було. Формування особистості – тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це – наш другий фронт. Чи задумувалися під час Майдану, що війна – можлива? – Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.   Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, 38 років, військовий капелан, священик УГКЦ. Народився у Львові в сім’ї робітників. Філософську освіту здобув y коледжі Святого Василія в американському місті Стамфорд, штат Коннектикут. Богословську – у Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія. Політологічну – у Національному університеті ”Києво-Могилянська академія”. Тема дисертаційного дослід­ження ”Ідеологія національної безпеки”. Проводить тренінги для студентів. Член чернечого згромадження ”Товариство Ісуса”. 11 років був капеланом Академії сухопутних військ. У червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював у найгарячіших точках: під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, у Пісках та ін. Досі перебуває в районах лінії розмежування. З 1-го червня 2017-го – штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Викладає у Київській Трисвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. За час перебування на Донеччині написав книжки ”Соняхи. Духовність під час війни” й ”На ріках Вавилонських”. Знає 10 мов: польську, французьку, німецьку, англійську, італійську, португальську, іспанську, старослов’янську, давньогрецьку й латинську. Захоплюється ранковими пробіжками, подорожами. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Роздуми на самоті” Томаса Мертона,,”Ворота вогню” Стівена Пресфілда  Відтоді почалося ваше капеланство? – Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову. Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п'ятої ранку писав "Репортаж із зони автентичності". Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою – автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність. Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною. Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски – один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім. Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні. В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі – значить, зберегти в собі здатність до людяності. Як ви пристосувалися до війни? – Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір. Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області – тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів. Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття. Багато почутого від бійців описав у книзі "Соняхи". Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона – про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів – рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну. Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР. Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного. З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами. – Втома – мій перманентний стан, але я її приручив, – сміється на прощання. – Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п'ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше – згадати, в якому ти місті. Як реформується армія? – Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил – одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з'явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м'язів. Українській армії сьогодні бракує душі. Душею війська є лідерство – механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства – це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець – одне, а воїн – зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги – найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні. Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто "честь", "відвага", "патріотизм", "професіоналізм" — це лише слова, які пишуть на білбордах. Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер. – Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас. Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше – за себе і за хлопця, який не повернувся з бою. Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути. Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас. У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення. Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого. У чому причина? – Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього – це суто особисті враження, досвіди, переживання. Ми вже забули, за що стояли? – Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам'ять, – це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата – закономірністю. Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога – це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога – це мета, до якої ми вирушили після Майдану. Як змінюється характер війни? – Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший – етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: "Що відбувається? Що я тут роблю?" Другий – етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську. Третій етап – поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність. Яким є нинішній етап на фронті? – Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це – небезпечно. В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну? – Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи – це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією. Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа – зможемо і ми. Ми – теж Європа. Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували? – Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір. Європа міняється, і не в усьому – у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею. – Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність. Для нас Європа – це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною – країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою. Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше? – Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це – один із наслідків радянського минулого. Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро – і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені – чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони – це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися. У чому секрет яскравого життя? – Я – священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя – джерела, звідки для мене з'являється сенс усього, що роблю. Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки – для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн – це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги. Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя – як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови. Ось мої здобутки, – отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. – Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті. Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Юлія ПАСІЧНИК, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО та Християнська служба порятунку  Gazeta.ua  

Історія про те, як колишній «ватник», якому не вдалося потрапити до так званого «ополчення ДНР», став одним із найбільш завзятих захисників України. Старший лейтенант, помічник керівника штабу першого батальйону, командир розвідки 93-ї бригади Олександр Проскурін, за словами товаришів по службі, відрізняється тією правильною формою безбашенності, яка неодноразово дозволяла йому зберегти життя своїх людей під час виконання бойових завдань. Сам він і про війну, і про отримані поранення розповідає настільки весело, що його розповідь сприймається ще більш страшною. В інтерв’ю для сайту «24» Проскурін розповів, чому вирішив спокутувати провину перед Україною кров’ю, як опинився у ЗСУ та пояснив, чому у нього все вийшло саме так, як мало вийти. Як починалась твоя служба? До армії я прийшов у серпні 2014 року, до добровольчого батальйону «Донбас». Всьому цьому передували ті події, що розпочинались у нашій країні в березні цього ж року. Я взагалі не був прихильником Майдану. Ватник був страшний. Тобто, у мене в голові та свідомості були ось всі ті речі «Росія прийди!» та «Путін – президент світу»… Тричі намагався потрапити до «ополчення» в Краматорську. Чому аж тричі? Знаєш, постійно, як кажуть, Бог беріг. Вперше прийшов до них – нема зброї, вдруге прийшов – бланків нема, втретє теж щось не склалось, сказали пізніше підійти. І через два дні до нашого міста заходить українська армія. А нам же розповідали що? Що українська армія – це карателі, фашисти, бандерівці, котрі ще під час Другої світової війни боролися за звільнення українського народу вад радянської влади, і тепер знову до нас прийдуть із такими ж намірами! Пропаганда зі сторони Росії в нашому місті, як і у більшості східних областей, як тоді, так і зараз, дійсно якісна. Ми, у сенсі інформаційної політики, їм програли на всіх фронтах. Заходить українська армія – і? І я ж чекаю, що зараз вже шибениці на площі ставити будуть, почнуть людей відправляти у трудові команди на роботи. Минає день, два, три, чотири – а в місті нічого не відбувається. Зовсім? Ні-чо-го! Ну і з цього моменту я, як людина, котра себе позиціонує як розсудливу, замислився. Якщо нічого не відбувається, значить, нам брехали. Адже якщо в українській армії всі такі негідники, як розповідали, то хоч один якийсь епізод – коли когось зґвалтували, вбили, пограбували, зарізали – мав би статись. А його не було, жодного. Починаєш розуміти, що щось тут не так, що тебе обманювали. Якщо тебе обманювали, то який сенс одній стороні, що бореться за правду, брехати? Тобто, якщо вони брешуть – значить, вони неправі. Якщо вони неправі, а я на це клюнув – значить, я дурень, і треба спокутувати провину перед Батьківщиною кров’ю. Пішов до військкомату. Я ж офіцер запасу, у 2011 році закінчив військову кафедру в Києві, командир радіолокаційної станції. Приходжу, говорю: «Добровольців до армії набираєте?». Там дядька сидить, на мене дивиться й питає: «А ти проти кого воювати зібрався?». О, ск*а! Я розвернувся й пішов. В інтернеті тоді писали, що в Донецькій та Луганській областях мобілізації не буде. Посидів, потилицю почухав – треба ж на фронт іти, якщо вирішив, не можна назад здавати. Так вийшов батальйон «Донбас»? «Донбас» абсолютно випадково вийшов. Дивився на YouTube різну інформацію, знайшов відео, де дівчинка Маша у балаклаві розповідала про батальйон «Донбас». Потім вона знімає балаклаву – дивлюсь, а вона такою вродливою виявилась! Одразу зрозумів – треба йти в «Донбас»! Подав заявку. За кілька днів передзвонили, сказали 18 серпня прибути до Курахово, дали список, що мати із собою. Попередили, що спочатку ні документів, ні оформлення не буде. Погодився. Таким чином я і всі мої товариші, з якими зараз воюємо разом в батальйоні, прибули зі мною в один день. Національне поривання ось на той момент було, так, сильне. А потім? Потім починаєш розуміти цю кухню. Починаєш дивитися. Ми ж люди, ми звикли часто брати окремі випадки й сприймати їх як абсолютні. Припустимо, побачив офіцера-негідка, й думаєш, що у всій армії офіцери – сволоти. Побачив, що десь хтось зі складу щось тягне, і думаєш, що у всій армії щось тягнуть. Такий менталітет. Нас за два дні, числа до 21 серпня, набралась приблизно рота – 100-120 добровольців, встигли сформувати три або чотири навчальних взводи. Мене призначили командиром другого навчального взводу. Нас тоді на Іловайськ дивом не кинули. Начальник розвідки батальйону призупинив ситуацію, тому що зброї на всіх було недостатньо, а екіпірування не було взагалі.    Що було потім? Потім ми почали кочувати з батальйоном «Донбас», як цигани. З Курахово – до Дніпра. Потім мали їхати до Київської області на полігон Нацгвардії, але нас перевезли з однієї точки Дніпра на іншу – до піонертабору імені Терешкової. Ми потім сміялись і називали себе не батальйон «Донбас», а батальйон імені Терешкової. Ближче до осені перевели на полігон 93-ї бригади. На той час вже почалось розшарування. Тобто? Тобто, ми воювати хотіли, діяти, брати активну участь у звільненні та обороні своєї країни, приносити користь, а не бути на полігонах і чекати, коли, нарешті, нас відправлять до зони проведення АТО, на війну. Всі ці розмови «коли ж на фронт?». Хоча ті, хто в казармах більше за всіх кричав: «Нам би скоріше ворога дістатись, та ми їм горлянки порвемо!», ті, при першому ж обстрілі, здулись – і все. Я потім цю закономірність частенько зустрічав – ті, хто голосніше за всіх кричать, потім менше за всіх роблять. Перша частина з батальйону «Донбас» перейшла добровольцями до 93-ї бригади наприкінці жовтня 2014 року. Тоді контрактників не було, бажаючих воювати – не було, а тут такий скарб під боком! На нашій основі повністю сформулювали одну контрактну роту, ще за старим штатом - 100 чоловік, частково АГС-ний взвод і частково протитанковий взвод. Все це було сформовано також із добровольців. Коли виїхали до зони АТО? У січні 2015 року. До Донецької області, в Очеретяне. У ніч із 16 на 17 січня нам сказали, що ми їдемо на завдання. Їхали-їхали, не зрозуміло куди. Місцевість ніхто не знав. Можливо, у командирів мапа й була, але у взводних її не було. Єдиний орієнтир – аеропорт. Він там, де стріляють. Заночували у свинарнику якомусь, тоді вперше бачив як «Гради» працюють. Був такий мандраж. Навіть не те, що страшно… Просто поки ще не знаєш, що воно таке, воно так – уууууух! Цікавенько, що ж це буде? Переночували, підняли нас о 6 ранку. Дорогою між Водяним та Тоненьким – це я зараз знаю, що це Водяне й Тоненьке, а тоді для мене це були незвідані далі: дорога, якийсь розвалений тваринницький комплекс, південь – прямо і на 10 годину аеропорт знаходиться.   Куди їхали? Нам дають завдання: «Мужики, треба взяти під контроль Свято-Іверський монастир біля нового терміналу». Нам розклали роздруковану гуглмепівську мапу – я б узагалі не зрозумів, що це таке мені показують. Почали пояснювати, мовляв, буде така-то арт-підготовка, що артилерія все просто змете. Казали: «Ви просто зайдете, зачистите приміщення від сепаратистів, займете монастир і тримайтесь, чекайте на підкріплення». На питання, який вид зброї може бути використаний проти нас, сказали, що там один, ну, максимум два крупнокаліберних кулеметів і все. На новому терміналі: нульовий і четвертий поверхи не наші, все інше – наше, прямо перед нами монастир, потім стара пожежна станція та смугастик. Звідти, можливо, по нам можуть працювати, але там не більше ручного кулемета. Зрозуміло? Зрозуміло. Завантажились. Поїхали. Механізована рота без трьох машин, плюс нам була дана танкова рота. Рота була поділена на дві групи, в кожну з яких входило по два танки та ще два як резервні були. Обмінялись частотами, все нормально працює, їдемо. Пам’ятаю, я по-похідному їхав до повороту з траси на метеостанцію. Я їду, щось пострілює, цікаво так! Потім повертаюсь – дивлюсь, вже всі позакривались, а я досі лицем торгую. Вниз зістрибнув, люк закрив. Тільки ми виїхали на злітну смугу – як понеслось звідусіль! Трах! Бах! Що відбувається – нічого не зрозуміло. Звідки стріляють – незрозуміло. У мене оператор починає нервувати, крутиться на всі боки, не розуміє, де ціль, куди стріляти. А чим більше біля мене людина нервує та панікує, тим мені простіше. Мені тоді простіше зібратись. Якщо біля мене людина буде спокійна як камінь, то я сам буду нервувати. А тут же треба тримати образ, треба підтримати людину. Ось я йому кажу: «Сергію, не панікуй! Маршрут знаєш – рухаємось». Доїхали. Одна група полетіла між диспетчерською вишкою та пожежною прямо на монастир. Наша група мусила забезпечити флангове оточення, обходячи вишку з правого боку. І? І танки нас кинули. Танкісти виїхали на злітну смугу, почався обстріл, танкісти не стріляють. Вони потім розповідали, що у них триплекси побило, і все заклинило. Коротше, вони розвернулись та поїхали. І ми такі стоїмо, типу, ось ми, вітайте! Стріляють звідкись. У мене на 15-му снаряді клинить пушку. Потім кулемет заклинило. Висадили нашу піхоту, але висадили не там, де треба. Частина закрилась на диспетчерській вежі, частина на монастирі воює. У нас пішли перші «трьохсоті». Був там такий «Мерлін», він відправив людей пішим ладом на БМП, дві щільненькі колони, вони поруч стояли. Прилетіла 28-ма міна, перелетіла БМП, перелетіла групу й упала біля основи вежі. Ну, й усім по ногах уламками дало. Трьохсотих було дуже багато. Важкі? Здебільшого – так, з перебитими ногами. Почали їх вантажити. Перших вивезли на метеостанцію до «правосеків». Це ще добре, що нам сказали, що вони там. А то виходить, що коли з’явились перші поранені, куди їх вивозити – ніхто не знав. Ніхто не знав, де хоч якийсь пункт медичний, де взагалі начальство. Зв’язку нема, заглох. Коли виникло питання, куди поранених везти – згадав, що на метео були наші. Поїхали на метеовежу? Так. Прилетіли до паркану метеостанції. Там з північної сторона була хвіртка. При тому, що в паркані плити вибиті, шматка нема. Не знаю, чому я, як порядна людина, не став ломитись до цього пролому, а почав стукати у двері хвіртки. Навколо всі стріляють, а я стою, кричу: «Гей ви! Тут поранені!». Нам відкрили, ми давай їх заносити. Завантажили «трьохсотих», а вони потім питають: «А як ви поперлись напролом? У нас там все МОН-ками затягнуто, ви, якби туди пішли – вам би кінець був». Коротше, ввічливість міста завойовує. Перше поранення як отримав? Ми ще коли занесли першу партію поранених на метео – нас тоді сепари помітили та почали обстрілювати. До півбатареї 82-х, точно. Часто обкладали, але так, не прицільно. А так як у мене нема досвіду участі у бойових діях, не знаєш, що відбувається, то і не страшно, ну так, стріляють, ну так, свистить. Ось я підходжу до цієї хвіртки, а тут раптом свист такий пронизливий, що розумію – летить у мене. Тобто, це я вже потім додумав, а тоді на інстинктах просто щучкою за паркан стрибнув. Міна розірвалась на території метеостанції, а у мене половина тулуба перелетіла паркан, половина – залишилась, ну і прилетів уламок до стегна. Хоча, тоді здавалось, що просто шматком землі по нозі ляпнуло. Помацав – крові начебто нема. Ми зробили ще ходки три-чотири, вивезли людей. Коротше, за день ми вивезли всіх важко поранених, а потім, в останню ходку, забрали вже лікаря, який відбився від своїх, капелана… О першій ночі ми на Водяне поїхали. Сиджу, відчуваю, що нога замерзла – холодно так… Знімаю штани – а там крові десь з долоню напеклось, по підштаниках розтеклась. Якраз лікар цей, котрого ми вивезли, мені говорить: «О, дружок! Так у тебе уламок!» Зробив мені перев’язку. До цього я ж війну бачив тільки у фільмах, а там товариші з уламками ще воювали по три дні. Ну, ось я приходжу до лікаря, кажу: «У мене тут уламок у стегні, начебто нормально все, кістку не зачепив. Ви мені його витягніть, і я назад воювати піду». Лікар на мене подивився, сказав: «Ти дурний, чи що? Поїхали!». Я заперечив, мовляв, яке поїхали, там фронт, там люди гинуть! Лікар велів закрити рот, і таким чином я опинився в Дніпрі. 10 днів у госпіталі, 10 днів реабілітації. Загалом 20 днів… Так. Ще коли вдома, у відпустці був, батько на мене подивився, і каже: «Я теж хочу на фронт». Зателефонував одному товаришу, котрий у нас документами займався, пояснив, що є людина, яка срочку не служила, але дуже рветься країну захищати, через військкомат його не беруть, чи можемо ми його на контракт влаштувати. А це – початок 2015 року, контрактників нема, у них гостра потреба, тому тоді брали багатьох, аби було кому хоч під танк із гранатою лягти. Через 20 днів повернувся на фронт. Перші чотири дні було дуже страшно! Просто паніка, особливо коли стріляли, навіть якщо було зрозуміло, що воно не поряд лягає. Потім сказали, що треба поїхати хлопців з висоти замінити. Ну, треба, так треба. Поїхали, замінили, повернулись. Подумав: угу, начебто нічого страшного. Потім ще раз поїхали. А потім уже сам заступив на висоту. Позивний висоти «Пульсар», сепари називали «Мурашник». Мужики там власноруч зробили маленький Сталінград. Бувало, що до перемир’я, до 14 лютого, там обстріли продовжувались по шість годин, причому всім підряд. Сепари штурмом її кілька разів намагались брати, одного ми прямо там «зрізали». Ну, що ще? Беху сепарську знищили на 8 травня, якраз до свята. І собі, і їм зробили подарунок. Із ПТУРа. Одного разу на метеостанцію заїхав російський полковник. Ми по перехопленому почули. Весна, звичайний день, сидимо собі. З лівого флангу повідомляють, що БТР їде. Біжу туди, лягаю за наш ПТУР, стріляю і майже потрапляю – якби не кущ, то ракета би втрапила, а так – чисто у кущах підірвалась. По перехопленому зрозуміли, що там велика шишка їде. «Ґіві» почав горлати своїм: «Придурки! Не дай Боже із ним щось станеться!» Після цього почали метеостанцію крити зі всього: АГС-ники «насипали», мінометники, ми додавали чогось… Загалом, він там під обстрілом просидів, напевно, години три. Але валити ж треба. Наші дали команду «Відбій, буде рух – будете працювати». Вони стрибають до БТР, вилітають, я пускаю другу ракету, ракета повз пролетіла. Але відчуття ось це – наче на охоті, кров, як шампанське, піниться. Ух, я тоді злий після цього ходив! Не потрапив же! Ну і до літа 2015 року був лейтенантом, командиром взводу, потім старлея дали, поставили начальником розвідки батальйону. Ну і так, в принципі, начальником розвідки на Донецькому напрямку до березня 2016 був. Потім ми вийшли, переформування, Ширлан і потім – Луганська область. І там ти отримав друге поранення? Так. Пішли на вихід – у сірій зоні, в районі 31-го блокпоста стояв фугас із зенітно-ракетного комплексу «Куб» С-125, якщо не помиляюсь. Потрібно було фугас цей забрати. Прийшли, почали забирати. А там пнм-ок було напхано. Одну побачив, інші до цього у мене бійці зняли. От я ходив там, перевіряв і лівою ногою на одну наступив. Бах! Упав, погорлав секунд п’ять, потім думаю: «А чого кричати? Ноги все одно вже нема». Повертаюсь, так, дійсно, ноги нема, до гомілковостопного суглобу відірвало повністю. І тиша така, всі подумали, що у нас гранату кинули. Кажу їм, що на міні підірвався, треба валити – нам до сепарів метрів 800 було, нас АГС-ами могли запросто накрити. Намагаємося відходити, мужики мене закинули, протягли метрів 20, поклали. Я кажу: «Хвилиночку! Давайте джгут накладемо!». Дістали, наклали, пішли далі. Мене протягли ще метрів 20, знову поклали. Згадав, що у мене в розгрузці ІПП лежить, ще радянського зразку. Почали накладати, один боєць спочатку наклав подушку, зробив виток, потім маленьку подушку, ще виток, і, як тільки він почав затягувати – я як закричу, так він все одразу взяв і кинув. Кажу йому: «Ти розумієш, що я горланити буду в будь-якому разі? Немає різниці, мотай давай, поки в мене ще адреналін, і не дуже болить». Замотали. У хлопців питаю: знеболююче є у когось? Ні, - відповідають. Ммм, думаю, прекрасно – півтора кілометри сірою зоною! Вони мене поки тягли, думав: «Господи, хай вже скоріше або закінчиться, або хай мене вирублять!». Дотягли, прибігли пацани з передових позицій, носилки притягли, лікар підбіг. Коротше, у Светличному мене закинули до машини медроти, почали знімати ІПП, стали накладати ізраїльську, а її затягувати треба. У мене вже починається тремор, адреналін виходить, вони мені щось вколюють, воно мене не бере, тому що кров так швидко ганяється, що організм нічого не сприймає. Лікар починає перетягати… Я там ледь зуби собі не покришив усі. Потім була захоплююча поїздка до госпіталю до Сєвєродонецьку, везли мене близько чотирьох годин. Ще у самому Сєвєродонецьку водій тричі питав, як проїхати до військового госпіталю, у перехожих… У госпіталі стало легше? Поклали на стіл, лежу, вони починають задавати одразу дурні питання: де народився, хрестився, алергії, звання? А мені вже настільки хріново, що я їм обіцяю все сказати, аби тільки не чіпали. Кажу: «Ви мене вирубіть спочатку, а потім уже розмотуйте, перемотуйте. Що хочете робіть, тільки спочатку – знеболююче!». І один лікар розмотує мені культяпку, і поливає її чи то бетадином, чи ще чимось. Відчуття були, наче мені ногу у піч всунули. Я починаю кричати «Піда*и!!!». І вони мені одразу маску на обличчя, і щось у вену швиденько – вжик! Пам’ятаю, що я роблю вдих, вся картинка перед очима від’їжджає на задній план, ще вдих – і полетів космос. Це було навіть краще, ніж секс! Прокинувся я ще до кінця операції. Думав, що мені це все наснилось, зараз у себе в будиночку прокинусь. Відкриваю очі – біла стеля, купа світла. Ні, не будиночок. Починаю вставати, а мене одразу так за голову – хлоп. Питають: «Ти тут?». Кажу: «Я тут. Я де?». Потім почав трошки істерити, мені знову дали анестезію, і я вирубився. Прокинувся вранці, першим ділом подзвонив своєму товаришу, механіку-водію, котрий на протитанковій міні підірвався. Ампутація у нього була така ж, як і у мене, телефоную йому та питаю: «Ігорку, і як воно без ноги жити?». Загалом, ми ще з ним посміялись. Наступного дня мене перевезли до Харкова. На той момент батька вже комісували, але друзі у нього залишились служити, і вони йому доповіли, що ось, мовляв, Сашці ногу відірвало. Батько мені телефонує з питанням: «Що, ногу відірвало?». Я ще відморозитись намагався: «Ні! Все нормально! Що за вульгарності взагалі?»… Як родина сприйняла? Матері ввечорі подзвонив. Вона нормально сприйняла. Але у нас вся сімейка така, неординарна, скажімо. Жарти у стилі «Здраствуй, мамо, повернувся я з війни, але не весь – ось нога моя, на цвях її повішай!» були ще навіть до того, як мені ногу відірвало. Батя мене постійно підколював, питав, коли мені рубанок дадуть, щоб ногу виточував. Підірвався я 4-го листопада, а день народження у мене 26-го, і я дівчині своїй замовив подарунок – берці  "Corcoran Marauder", класні такі, з пластинами. От, дзвоню їй з Харківського госпіталю, говорю: «Привіт! Що робиш?». Вона якраз ходила подарунок мені обирала. Ммм, думаю, чарівно! Повідомляю, що у мене для неї сюрприз. Не сюрприз, а смаколик прям! Кажу: «Іди сідай в машину. Сіла? У мене все нормально, живий. В госпіталі. Ногу відірвало. Тільки не реви! Все нормально! Я цілий! Не реви!». Вона молодець, нормально все сприйняла, без соплів. Приїхали вони до мене, побачили. В принципі, весело було. Ти, здається, теж нормально ампутацію сприйняв… Я нормально до цього поставився, і коли ногу втратив, і коли мене лікували. Дуже вдячний лікарям у Сєвєродонецькому госпіталі. Мене прийняла харківська зміна, і вони якісно зробили операцію. Ось вони як закільцювали усе – судини, тканини – так воно у мене і залишилось, жодних реампутацій, нічого. Я на третій або четвертий день після операції перестав знеболююче приймати. Коли до Києва приїхав, і лікарі дізнались, що мені у Сєвєродонецькому госпіталі ампутацію робили – очманіли. Вони коли про Сєвєродонецьк чують, думають, що там людей  іржавою пилою «Дружба» перепилюють. Зараз ось думаю: якби мене взяли до сепарів, то я б давно червяків годував би, або, може, замість Едьки Басуріна зараз розповідав, які ми фашисти і як ми обстрілюємо мирний Донецьк. А так, все вийшло, як мало вийти. Фото: Едуард Крижановский Автор: Євгенія Мазур Джерело: 24 канал http://24tv.ua/ru/razvedchik_esli_by_menja_vzjali_k_separam_to_davno_chervej_kormil_by_n771884 Переклад: Маргарита Голобродська для uaportal.cz Стиль за можливості збережено.