Хори та ансамблі на кшталт імені Г. Верьовки і П. Вірського – «нафталінова» творчість чи високе мистецтво? «Бабусі» у районних Будинках культури – «шароварщина» (далі – «Ш.») чи невинна самодіяльність? Театри пісні і танцю й поп-виконавці з безсмертними хітами про «калину» і «вербу» – банальна низькопробність чи бомба уповільненої дії? Феномен «Ш.» в українській музичній культурі, про який вперше заговорили у 90-х, трактують по-різному. Варто одразу зазначити, ця стаття не має на меті вести боротьбу з цим явищем. Її завдання – простежити причинно-наслідкові зв’язки походження «Ш.», означити різні її прояви у музиці і якомога об’єктивніше висвітлити цей прецедент. Адже, як відомо, названа проблема – це, можна вважати, вилікувана. Пропонуємо читачеві, подібно Орфеєві, зануритись у серцевину «Ш.», пройти всі її митарства і дійти до омріяного просвітлення (фолк-нірвани чи етно-дзену – як вам завгодно).    50 відтінків шароварщини   Термін «Ш.» зазвичай вживається як негативний випад проти несмаку і примітивізму у зображенні національного. Етимологія веде коріння від чоловічих шароварів, яким судилося стати яблуком розбрату у «райському» саду української культури, вписавшись до переліку найпопулярніших стереотипних образів українського: «сало-оселедець-вареники-гопак». Юрко Іздрик називає їх культурними, ідентифікаційними кодами, що становлять значну частину identity нації-носія і виконують репрезентативну функцію – є своєрідною візитівкою нації для виходу в світ. Ні для кого не секрет, що спрощена репрезентація країни у мистецтві з використанням культурних маркерів розповсюджена по всьому світу: пригадаймо «циганщину», російські «матрьошки-ікру-водку», французьких шансоньє, брюхатих добродіїв німців з келихами пива і гармошкою, шотландців в кілтах і з волинками. В Україні маємо свій готовий, легко схоплюваний іншими культурами шаблон – вічно хмільний козак в широчезних червоних шароварах. Поруч із ним – вірна пишногруда козачка у строкатій сорочці, яка явно перегинає палку з вуглеводами та жирами (сувенір у вигляді українки з мискою вареничків красується на холодильнику чи не в кожного іноземця/туриста, який тут побував). Зі здобуттям Україною Незалежності ці образи неабияк активізувалися і дали горду назву всьому явищу – «шароварщина». Вона справляється зі своїм завданням на всі 100 % – слугує простим засобом відрізнити своє від чужого для представників того чи іншого етносу. Інша річ, якщо зображення нації вульгарне, примітивне, яке затьмарює глибинний зміст окремої культури. На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land». Примітно, що і в нашій свідомості засів той самий стереотип, яким ми ж користуємось для самовисміювання, а подекуди і їдкого сарказму. Оце проблема!   Також існує версія, що етимологія «Ш.» веде свій початок і через видатного українського режисера масових заходів Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури. Він взяв за основу ту ж систему національних образів – спрощених та узагальнених. Такий собі «комбікорм для мас» (за визначенням композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова). Проте «Ш.» визрівала ще задовго до Незалежності України. Тенденція до редукції та уніфікації фольклору (так званого кічу) відома ще з початку ХХ століття. Так родзинками спектаклів тієї доби стали інсценізації пісень, а також створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу. На авансцену найперше висувалися пісенні зразки пізньої традиції, а королем народно-сценічної хореографії надовго став гопак.   На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land».   Згодом цю тенденцію підхопили численні шоу-групи, які піддавалися гарячій критиці з боку корифеїв українського театру. Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало на жінці нижче пояса, і це звався народний український театр!». В той час це явище називали «малоросійщиною», яка передбачала вульгаризацію усіх  складових театрального дійства: «Костюм – величезний вінок на голові з безліччю стьожок, буси замість намиста, півпуда стеклярусу, нашитого на вбрання, все це не мало нічого спільного з тим народним костюмом, який ми завжди можемо бачити, чи то на селі, чи в кожному першому-ліпшому музеї. Танок, не танок, а циркова акробатика. Пісня, не пісня, а один крик, галасування та вигуки». Так поступово «малоросійський кіч» входив у моду ХХ століття. Та головний інгредієнт у рецепті «Ш.» – музика. Пам’ятаєте російську народну «Эх, яблочко» – приблизно так звучить обробка української народної пісні у «шароварному» стилі. Наш слух з перших секунд ідентифікує це звучання, яке формує психологічну установку на певний лад сприйняття. Проаналізуємо, в які етапи у свідомості слухача формується установка на «Ш.» – від фонізму до усвідомлення композиційного рівня:   Масивне звучання хору – практика народного гуртового співу замінена на хор з 200 чоловік, яким орудує диригент; розлогі заспіви солістів хору, в той час як у звичаєвій традиції заспів соліста (виводчика) короткий, зазвичай, це лише перші слова куплету; Штучна манера співу (гібрид двох традицій – народної (черевне дихання) та академічної (грудне). Варто зауважити, що експериментальний хоровий спів, який синтезував народну та академічну виконавські манери, вперше було випробувано на зламі ХІХ-ХХ століть в «Охматівському» хорі під орудою Порфірія Демуцького. Колектив налічував 200 чоловік, які були носіями фольклорної традиції даного регіону; їх діяльність охоплювала одразу дві сфери виконавського фольклоризму: автентичний гуртовий спів (первинний тип) та експериментальна інтерпретація автентичного співу (вторинний); Гармонізація, голосоведення – академічна хорова традиція; Інструментарій – поєднання традиційного українського (цимбали, народні духові) та академічного (струнні, дерев’яні духові, хроматична бандура, баяни); Виструнчена композиція, нетипова для автентичного виконавства (переважно трихвилинні твори хвилеподібної будови з генеральною кульмінацією і апофеозним фіналом на кшталт «Циганочки»);   У підборі пісень характерні жанрові обмеження: жартівливі (діалогічного типу), ліричні, історичні пісні без регіональної прив’язки, які б годилися для зручної обробки. Відтак, усі деформації фольклору на різних параметрах зумовлені виключно вимогами сцени, яка диктує свої правила стосовно видовищності й акустики великого залу. Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу. До речі, сценічні танці і досі продовжують помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі. Це авторська хореографія з окремими елементами народної, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має.   Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.   «Сцена – інший жанр, там має бути яскраво, ти маєш бути картиною, на яку стоять і дивляться, щоб із заднього ряду, за 50 метрів тебе бачили і відчували, яка ти красива, але зблизька це, звичайно, буде вирви око. Тому воно було і залишилося», – говорить музикант гурту «Баламути», засновник Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Руслан Павлюк (Прорва). – «Пісню “Ой на горі два дубки” не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав «Не верю!». Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Ми виросли від цього насправді. Колись, можливо, у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. Я ж сам на Вірського виростав. Але потім це стало рафінованим мистецтвом, нецікавим, некорисним (як рафіновані продукти не радять вживати у великих кількостях). А насправді пісня-то хороша, просто що її заялозили».   Тому головні вимоги у сценічній подачі народної пісні – гучно, помпезно, яскраво, доступно. Хтось скаже, що це охудожнення «дикої» фольклорної стихії, я ж схиляюся до трактування кічової форми як спрощення виразових можливостей автентики. У 40-х роках минулого століття цей метод був дуже зручним та ефективним, адже дозволяв зрівняти, пригладити, причесати колорит, самобутність різних народів, що входили у велику радянську родину. Так виникла штучна культура «совоукр», а її музичним обличчям став Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, створений 1943 року в Харкові.   В епоху розквіту ідеологічного кічу фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології.   Музикознавець, музичний критик Олеся Найдюк визначає хор ім. Верьовки як суто радянський феномен – «гламурна версія фольклору, імітування, копіювання, стилізація, – втім дуже грамотна й фахова». У статті «Український кіч імені Верьовки» авторка описує розквіт ідеологічного кічу, під час якого фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології. Та крім цього хор ім. Верьовки, а слідом за ним й інші подібні колективи (Академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», Волинський, Черкаський, Чернігівський народні хори та ще багато інших) пропагували естетику поверхневу й сміховинну, найчастіше апелюючи до образів козака в шароварах та його подруги, які постійно з’ясовують стосунки під жартівливі пісні з діалогічною формою типу «А мій милий вареничків хоче». Народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися більш легшими про куму, кума, сусідку, дівчиноньку й парубонька.     Україна вийшла з Радянського Союзу в 1991-му, а народні хори й ансамблі досі працюють по інерції совкової доби – майже той самий репертуар, ті ж аранжування, та ж подача. До прикладу наведу репертуар Народного аматорського ансамблю української пісні «Любисток» (смт. Нова Ушиця) станом на 1990-2000 рр.. Поряд з авторськими творами колектив виконував народні пісні в обробках, зокрема такі хіти як «Ой чий то кінь стоїть» (обр. А. Авдієвського), «Дівка в сінях стояла» (К. Котенка), «Ой у неділеньку рано» (О. Яковчука), «Сусідка» (Я. Яциневича), «Як була я маленька» (Г. Верьовки), «Вийди, Грицю» (Є. Кухарця). І все це, звісно, під супровід баянів.   Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів.       Як ви думаєте, для чого це все, з яким меседжем виходять на сцену такі колективи? Виявляється, вони творять «з метою збереження і популяризації традиційної народної пісенної творчості, унікальних взірців гуртового співу, широкого показу художніх багатств народної хорової поліфонії і виконавських стилів» (із прес-релізу VІІI Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького). У кожній фразі цього кредо ставимо прочерк, бо ані традиційного гуртового співу, ані унікальних пісень, ані народного багатоголосся у цих колективів не спостерігається. Відтак, розпізнати автентику в народних хорах – все одно, що виявити мелодію у славнозвісному хіті Півника Петі «Ти ж моя курочка». Єдине, у чому вони не лукавлять, то це в ідеї тріумфально поширювати світом українську народну пісню та українське музичне мистецтво. У ній зчитується типовий радянський пафос, возвеличення, гіперболізм, які отримали відповідне музичне втілення. Так народна пісня стала звучати наближено до гімнів, маршів і масових пісень радянської доби, і це все як подавалося, так і продовжує подаватися: як фолк-пропаганда, на ура-патріотичній ноті. Найприкріше те, що в українців склалось стійке враження, що український фольклор – це народні хори. Співати традиційно стало не комільфо, надто екзотично, тому усі хотіли наслідувати Ніну Матвієнко з її художньо-естетичним переосмисленням народного співу. І це був лише початок…   Чим гірше, тим краще (Мао Цзедун)   Буремні 90-ті – розквіт жлобства, рогулізму і «Ш.», яка шукала нових форм і знайшла їх у вітчизняній естраді. «Сало-вареники-верба-кропива-калина-черешня-мама-борщ» – стандартний набір шароварної пісні a la Поплавський. «Концерти Поплавського – ніщо інше як рогулізм», – зазначає музичний продюсер Володимир Бебешко, автор знаменитої «Кропиви». У збірці есеїв «Жлобологія» (К.: Наш формат, 2015) детально розбираються поняття рогуль, жлоб – «зразкова біологічна істота, звичайна людина – мінус духовні запити і цілі» (театральний критик, журналіст Сергій Васильєв); «жлобство у масовій культурі – мистецькі твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей» (письменник, перекладач Юрій Винничук). Відштовхуючись від цих визначень, очевидна паралель із музичною «Ш.», яка також працює за моделлю спрощення.   Через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.   Про «шароварну» естраду – музичний продюсер Юрко Зелений: «У будь-якій культурі є різні культурні шари. Тобто завжди була умовно низька і висока культура, рівень кабаре і опери, театру. Так було в усі часи. Високі пісні прославляли Бога, а низькі мали побутову тематику. Але ніколи рівень кабаре не видавався за рівень класики, низьке завжди було на задвірках. І ніхто з кабаре не прирівнювався до вершини культури. А в нас все сталося з ніг на голову. Справжнє мистецтво було зачавлене, відправлене на задвірки, в підвали, а рівень низького кабаре був виведений у ранг високого мистецтва. Звідси ми маємо і блатняки, і Сердючок. Це все нав’язувалось впродовж 25-ти років. Естрадна “шароварщина”, як і радянська, продовжує створювати образ того, що українська культура меншовартісна, низькопробна». Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів. Тому не дивно, що на будь-якому національному святкуванні не можливо позбутися відчуття, ніби живеш на окупованій шароварами території. Більше того, бутафорність зі сцени перейшла у ресторанний бізнес. І як довго споживач буде варитися у цьому замкнутому колі – питання?     Ефект метелика   У фольклорних колах поширена думка, що колективи «сільського розливу», які лабають низькопробні польочки і «7:40» під Ямаху – це шароварна самодіяльність, а народно-академічні хори на кшталт ім. Верьовки – високе мистецтво, адже його формують професіонали з вищою музичною освітою (!). Аматорство чи професіоналізм? Думаю, справа не в якості, а в естетиці. Народні хори, хоч вже і не співають про Сталіна, продовжують нести радянську ідіоматику в музиці. Коли ти їх слухаєш, наче потрапляєш у капсулу часу і здається, що на дворі 70-ті. А справжнє мистецтво – це коли ніщо не здається нічим. Низькопробні аранжування народних пісень розраховані на невибагливе вухо і не несуть аж такої кривди. Тут треба пам’ятати – є поганий мейнстрім, а є хороший. Зроблене якісно з музичної точки зору – ще не означає, що це музично оправдано. Коли я чую чисте, професійне, злагоджене, помпезне виконання народної пісні «Ой, на горі два дубки» того чи іншого заслуженого національного хору, то це мене аж ніяк не підкуповує. Я розумію, що це ті ж самі «дубки», що і в репертуарі аматорських «весільних гуртів», але через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації. Прислухаючись до соціологів, хибно критикувати явище, яке є інтегральною частиною культурної системи. Народно-академічні хори стали перехідним етапом між композиторським фольклоризмом та ф’южном, який зараз особливо актуальний. Можливо, якби не хор ім. Верьовки, ми б не мали зараз таких проектів як  «ДахаБраха», Катя Chilly, ONUKA, Joryi Kłoc, The Doox... Тому «Ш.» бити не варто, як і робити їй чорного піару. Як говорить Євген Єфремов – відомий етномузиколог, керівник ансамблю «Древо» (Київ), людина, яка пізнала етно-дзен: «Не потрібно ні з чим боротися. Все, що у нас є сьогодні – має право на існування. А болячки мають тенденцію самі по собі відходити. Покоління любителів “шароварщини” відходить, натомість приходять ті, яким подобається автентичне. У мене немає ілюзій, що фольклор стане провідною дорогою у розвитку музичної культури, врешті так і не повинно бути. Але я вважаю, що це живильний струмочок і завдання фольклористів – щоб він не пересох».   Автор:  Катря Гончарук Музичний критик, радіоведуча cultprostir.ua

9 березня у Нідерландах розпочинається судовий процес щодо збитого у липні 2014 році у небі над окупованим російськими військами Донбасом цивільного літака авіарейсу MH-17 “Малайзійських авіаліній”. Трагедію, яка відібрала життя 298 людей, вже порівнюють з історичною справою Локербі, коли у грудні 1988 року агенти лівійської спецслужби підірвали цивільний літак з пасажирами у небі над цим шотландським містом. Паралелі між цими двома справами полягають, перш за все, у поведінці як тоді лівійського (М.Каддафі), так і тепер російського (В.Путін) диктаторів не тільки у перші дні після трагедій, а й впродовж декількох наступних років. Коли зараз весь світ дивується як можна було Кремлю настільки цинічно і відверто брехати про дійсні причини катастрофи MH-17, які за 5,5 років міжнародними експертами розкладені по поличкам без шансів на сприйняття російських “версій”, слід нагадати, що і по справі Локербі лівійський режим відкидав будь-яку свою причетність до того теракту. Перші офіційні звинувачення тоді Державний департамент юстиції Шотландії висунув лише у листопаді 1991 року – тобто майже через 3 роки після події. Як у 1991 році, так і у нинішній справі MH-17 звинувачення ґрунтуються на конкретних фактах і свідченнях проти виконавців терактів. У справі Локербі проти двох агентів лівійської спецслужби, у справі MH-17 – проти трьох громадян Росії та одного колаборанта з України. На даному етапі паралелі між цими двома справами очевидні. Дійсно цікаво чи будуть вони зберігатися і надалі, а якщо так, то нагадаємо як це відбувалось на прикладі справи Локербі: Висунення звинувачень у 1991 році і очікувана відмова лівійського режиму визначити свою провину за знищення цивільного літака. Введення Радою безпеки ООН у 1992 році перших санкцій проти Лівії за причетність до знищення цивільного Боїнгу та відмову видати правосуддю звинувачуваних. Тут є цікавим той факт, що ці санкції на той час не забороняли експорт лівійської нафти…, то ж тут Росія може сподіватися на збереження каналів збагачення своєї еліти… 1999 рік – через 7 років після введення санкцій лівійський диктатор надав дозвіл на видачу шотландській поліції виконавців теракту. 2002 рік – Лівія визнає причетність своїх офіційних осіб до теракту у небі над Локербі, хоча на той час вони вже як 2 роки відбували тюремне покарання, Каддафі погоджується виплатити родичам загиблих грошову компенсацію. 2004 рік – Вашингтон оголосив про часткове зняття санкцій з Лівії. 20 жовтня 2011 року – старіючий Каддафі, який так і не втримався від спроб поширити свій диктаторський вплив, помер у місті Сирт від поранень, отриманих у бойовому зіткненні з лівійськими повстанцями. Його вбили його ж колишні прихильники… Чи повторюється історія? Чи може людство розраховувати на неминучість покарання за цинічні злочини проти них? Час покаже. Автор: Ян Роман спеціально для UAPORTAL.CZ

Країни Центральної Європи зацікавлені в тому, аби Україна втрималась від російської окупації у будь-якій формі. І в інтересах України, аби втрималась Центральна Європа – й не стала залежною від Росії. Фронт на Донбасі стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде російська дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі. Її мета – послабити інстиції влади й державий механізм як такий. Про те, як Росія непомітно знищує незалежність Чеської республіки, розповідає Ленка Віх – україніст, редактор "Українського журналу", який виходить у Чехії. Розмовляв: Роман Кульчинський – Президент Чехії Мілош Земан має проросійську позицію. Але в Україні його подають як випадкового персонажа у чеській політиці. Це так? – Ні, Мілош Земан зовсім невипадкова персона на чеській політичній арені. Він з'явився (і тут питання чи випадково) під час Оксамитової революції. Став депутатом ще федерального парламенту, очолив одну з найпотужніших політичних партій соціал-демократів, став головою Парламенту, а пізніше – головою уряду. Після невдалої спроби стати президентом відійшов на кілька років із політичного життя, в яке повернувся у 2013-му з партією, в якої не було ні членів, ні потенціалу. Зате були зв’язки із Росією, принаймні фінансові, – але я би ризикнула сказати, що не тільки. Земан надзвичайно сильний маніпулятор, який дуже добре орієнтується у чеській політичній реальності. А його проросійськість не випливає із незнання або нерозуміння ситуації. Повірте, чеські спеціальні служби працюють, так само як працюють інші гілки дежравного апарату. І йому все прекрасно відомо. Ми не знаємо, яка у нього мотивація, ми взагалі ще багато чого про нього не знаємо, але знаємо, бо за цим спостерігаємо не один рік, що він робить усе можливе, аби послабити чеські державні інституції й саму державу. – Наскільки взагалі сильний російський вплив у Чехії? – Дуже сильний. Бо окрім інформаційної атаки, якій піддався чеський інформаційний простір, як і більшість інформпросторів у Європі, й окрім сильного тиску бізнесу, передусім з енергетичної сфери, що повязаний із Росією, тут ще багато інших «земанів». Вони так само або присутні у чеській політиці десятки років, або через свої амбіції не бачать серйозних загроз для країни. Акція протесту біля Граду, офісу президента Чехії Мілоша Земана – Земан завжди був проросійським, із часів Оксамитової революції? – Не уявляю, як би мала виглядати «проросійськість» у дев'яностих чи нулевих роках. Звичайно, в його діяльності можна спостерігати певні незрозумілі кроки на користь Росії, але вони ніяк не відрізняються від інших, скажемо так, «прагматичних» кроків європейських політиків. Його мотиви нам невідомі. Тому ми й не знаємо, чи він до такої ролі готувався довго, чи, може, як вважає мій колега, в певний момент хтось зумів скористатися його патологічним нарцисизмом, жагою не до грошей, а до влади. В кожному разі, він не один, хто здивував своєю позицією. З’явилися навіть колишні дисиденти, авторитети, які нібито боролися упродовж десятиліть із комуністичною системою, а тут стали на захист «оточеної» й «атакованої зі всіх боків», «миролюбної» Росії з її «історичною правдою» і «історичними правом» на Крим. Мабуть, просто настав час, коли всі були змушені себе ідентифікувати. – Хто з дисидентів виступав з такою позицією? – Ці імена в Україні нікому невідомі, оскільки, на жаль, контактів між українськими й чеськими дисидентськкими рухами фактично не існувало. Але, для прикладу, це був вже покійний Ян Петранек, довголітній журналіст і коментатор Чеського радіо, який від 1968 року й аж до 1989-го не міг працювати за своїм фахом. А до того він був кореспондентом і в Індії, й у Радянському Союзі. Людина з високим авторитетом у суспільстві, хоча його й пов’язували з різними спецслужбами. Але саме він під кінець свого життя, будучи вже дуже хворою людиною, тиражував різного роду російські фейки й підтримував Нічних вовків (російські байкери – ред.), вказуючи на їхню любов до свободи. Наступним цікавим прикладом міг би бути так само журналіст і колишній політик Петр Угл, який під час Майдану й на початку анексії Криму розповсюджував інформацію про так звані Корсунські масові вбивства. Ви, мабуть, не знаєте, як і більшість моїх знайомих українців, про що мова – і правильно, бо такого убивства не було. Але в чеському інфопросторі цей міф певний час жив. Цікаво, що саме Петр Угл під час Оксамитової революції був розповсюдив інформацію про вбитого студента, яка пішла по цілому світові. Пізніше виявилося, що цього «вбитого» студента імітував співробітник таємної поліції. Тобто, ця людина не вперше поширювала фейк, який мав викликати емоційний струс. І питання лише в тому, чи він ці фейки поширював свідомо, чи ні. Але, якщо ви самі в певний час зрозумієте, що вашою довірливістю хтось раз вже скористався, то, мабуть, обережніше почнете ставитися до ще не підтверджених інформацій, чи не так? – Тобто, люстрація й відкриття архівів радянських спецслужб не спрацювало? – Мета люстраційного закону полягала в тому, аби на час, доки не відбудеться заміна генерацій, не допустити до важливих і високих державних посад колишніх працівників і співробітників комуністичної Служби безпеки чи представників комуністичної номенклатури. Без негативного так званого люстраційного посвідчення людина такої посади отримати не могла, хоча були випадки, десь біля сотні, коли перевірка не спрацювала. Так само виявилося, що орган, який цю перевірку реалізує, не мав доступу до архівів військової розвідки, тож ці люди могли й далі займати високі посади. Іншою проблемою є те, що виставлені за двері номеклатурники й співробітники держбезпеки через 20 років повернулися у вигляді олігархів, які скупили медіа та створили приватні партії. Економічної діяльності їм же ніхто не забороняв – а в них з часів минулого режиму залишилися неоціненні зв’язки як удома, так і за кордоном. – Можете детальніше розповісти, як Росія крок за кроком нарощувала вплив у Чехії? І чому їй це вдалося? В моєму уявленні Чехія – це країна, яка символізує спротив радянському режимові. Адже у вас були й Празька весна, й Оксамитова революція. – Росія після 1989 року нікуди не зникла. Із колишньої Чехословаччини відійшли лише радянські війська. Все інше залишилося. Ми її просто не бачили. Росія та її чеські колаборанти були тут присутні у 2008 році, коли вирішувалася доля американського радару – і їм вдалося переконати суспільство, що Чехії радар непотрібний, і що він для неї навіть небезпечний. Під час президентських виборів у 2013 році роль Росії вже не можна було не помітити, так само як і відверту проросійськійсть і російські гроші в оточенні нинішнього президента. До речі, Вратіслав Мінарж, голова секретаріату президента та його права рука, досі не отримав від Національного бюро безпеки дозвіл на доступ до державної таємниці. Тобто, він не має права працювати з секретними матеріалами й інформаціями, бо спецслужби йому не довіряють. Крім того, чеська контррозвідка вже роками в кожному своєму відкритому звіті інформує про високу активність російських спецслужб на території Чехії. Наведу цікавий приклад. За даними Містерства закордонних справ Чеської Республіки, у російському посольстві працює 140 працівників, з них – 53 дипломати. Для порівняння, в американському посольстві працює 70 працівників, і з них – 44 дипломати. Тобто, росіян набагато більше. Але, що цікаво, у 53 російських дипломатів є 71 дипломатична машина, які, як відомо, чеська поліція не має право контролювати. Постає запитання, хто користується тими машинами і в яких цілях. Уявлення українців про Чехію та її спротив проти радянському режиму – це все до певної міри ілюзія. Це добре, що ви знаєте ці кращі сторінки чеської історії й на них рівняєтеся. Але реальність трохи інша. Празька весна – це гарно, це час відлиги, коли суспільство змогло після сумних 50-их подихати свіжим повітрям, хоча й ненадовго. До слова, я погоджуюся з думкою, що чехи, на жаль, донині не змогли інтерпретувати події 68-го року по-іншому, ніж з точки зору тодішніх реформаторських комуністів. 68-й – рік це так само рік приниження, розуміння того, що у чехословацької комуністичної еліти не було жодного плану. Що гірше, в неї не було розуміння того, якими методами діють її совєтські «брати». Тож еліта виявилася цілком безсилою й непідготовленою до конфронтації з Москвою, і врешті капітулювала та частково колаборувала. До речі, для українців могло би бути цікавим, що єдиним чехословацьким політиком, який відмовився підписати так званий Московський протокол – тобто, фактично, капітуляцію – був Франтішек Крігель, який на початку минулого століття народився в родині галицьких євреїв у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. І єдине, чим чехословацька делегація не зганьбилася остаточно, – це відмова поїхати з Москви без Крігеля. 68-ий – це також усвідомлення того, що тодішня чеська еліта – це не лише комуністи-реформатори, але також сталіністи й колаборанти, які були готові негайно надіслати в Москву лист-запрошення, легітимізуючи прихід окупаційних військ. Усе це були чехи чи чехословаки. Це – невесела картина, якої ми не бажаємо бачити, зосереджуючись лише на тих речах, які нам подобаються і за які не соромно. Так, як нікуди не поділися колаборанти у 68-ому році – так вони нікуди не поділися й нині. А про деяких «героїв» Оксамитової революції я вже розказала вище. Так, є імена, якими можна і треба пишатися. Є Вацлав Гавел, але він був скоріше винятком із правила. За нормальних обставин людина з його характером не могла б ніколи потрапити у високу політику і стати президентом. Довгі роки окупації не можна подолати одною революцією. Й навіть двома. Цим натякаю на те, що «третій» майдан-революція, якою весь час лякають чи обіцяють певні українські політики, не замінить еволюції. – Чим пояснюється висока активність російської дипломатії та спецслужб саме в Чехії? – А я не думаю, що Чехія – якийсь великий виняток. Я, звісно, не фахівець у цьому питанні, але, скажімо, австрійський аналітик, колишній керівник стратегічного відділення Міністерства оборони Австрії Густав Грессел в одному з інтерв'ю для чеських ЗМІ заявив, що Австрія є епіцентром російського шпіонажу в Європі, оскільки в Австрії були дуже вигідні банківські умови й досі є недосконалі правила щодо банківської таємниці. І саме в австрійських банках є дуже багато рахунків незрозумілих організацій, пов'язаних із Росією. – Як діяла Росія з моменту розвалу СРСР? Є загальна думка, що Росія впливає через бізнес. Чи можете назвати конкретні механізми цього впливу, які використовувалися в Чехії? – Зі звітів чеської контррозвідки випливає, що Росія впливає на Чехію різними інструментами, і лише відстежуючи увесь цей інструментарій, можна приблизно зрозуміти шпигунські цілі Москви. Це й інформаційний вплив – вкидання в чеський інфопростір тем, пов’язаних із закордонною політикою, метою яких є вплив на внутрішню політику держави. Це й монополія на історію – до речі, контррозвідка вперше минулого року визнала, що сучасне подання історії, як її вчать у школах, дуже близьке до совєтської інтерпретації. Це, звичайно, контакт із громадськими організаціями, політиками й урядовцями. Вони часто не усвідомлюють, що якщо російські «дипломати» отримують із різних джерел велику кількість інтерної інформації, тобто, інформації невідкритого характеру, хоч і не з грифом секретно – то їм уже не потрібно красти секретну інформацію. Але одною з найбільших проблем є контроль росіян над чеськими приватними підприємствами, які опинилися в корупційних скандалах. Російський інвестор, часто колишній співпрацівник спецслужб, захований за чеськими підставними особами чи офшорами, перехоплює підприємство, яке намагається отримати державні замовлення, наприклад, від Міністерства оборони чи внутрішніх справ. На таких підприємствах можуть на менеджерських посадах працювати особи з не найкращою репуацією, які раніше фігурували в корупційних скандалах. Таким чином Росія отримує доступ до великої кількості копромату, який має потенціал послабити чехів, пов’язаних із корупційними справами. А ними часто є політики, урядовці і т.п. Ленка Віх, фото: heroes.sk, автор фото: Ондржей Тилчер – Ви говорите про чеську контрозвідку. Як їй вдається викривати Росію при проросійському президенті? Президент Чехії є одним із адресатів контррозвідки, тобто, одержувачів інформації. Він навіть може давати їй завдання, але лише за згоди уряду. Бо саме уряд є тим інститутом, якому контррозвідка підзвітна. Земан, після публікації останнього звіту Служби безпеки та інформації (BIS), в якому Росію й Китай названо найбільшими безпековими проблемами для країни, розпочав проти контррозвідки відкриту війну навіть у ЗМІ. Він назвав працівників спецслужб невдахами, а їхні звіти – «дурними розмовами без доказів», і вже вдруге не надав голові BIS звання генерала. На це працівники цієї спецслужби відповіли тим, що не сприймають критики Президента. Вони нагадали, що від початку минулого року всі законні адресати, включно з Президентом, були інформовані про те, що чеській контррозвідці вдалось розбити мережу шпигунів одної з російських служб, завдавши їй непоправної шкоди. За словами шефа BIS, ішлося про видворення трьох російських «дипломатів» у справі Скрипалів. – Наскільки сильні проросійські позиції в уряді та парламенті? – На це запитання важко відповісти. В уряді є такі особи, як міністриня промисловості та торгівлі Матра Новакова, яка нещодавно дала інтерв’ю російському телеканалу «Спутнік» – і, мабуть, не очікувала, що це викличе здивування. Провину за це взяла на себе її прес-секретар, але хіба можливо, аби політик на такій посаді міг не розуміти, що таке «Спутнік»? З іншого боку, є міністр закордонних справ Томаш Петржічек, який своєю, скажемо так, проукраїнською, але насправді проєвропейською, пратлантичною і прочеською позицією дуже розгнівав як президента Земана, так і чеських комуністів. Іще тиждень тому здавалося, що Петржічек не мусить втриматись ані у кріслі міністра, ані на посаді заступника голови соціал-демократів. До речі, його відважна позиція, яку він проявив саме довкола українського питання, принесла йому схвалення від журналістів і звичайних людей. Що стосується парламенту – там те саме. Є партії – як, наприклад, комуністична – у яких реалізується не чеська, а російська політика. Причому, вони не лише зачаровані політикою Москви, вони самі вкидають у чеський простір московські наративи. Є Партія прямої демократії, якій вигідно паразитувати на московських планах, бо саме ненависть до мігрантів і Заходу як такого їх привела в Парламент. Є в Парламенті нова партія Пірати, де є як проросійські чи потенційно проросійські депутати, так і явно проєвропейські. І так – у кожній партії. Незважаючи на те, йдеться про лівих чи правих. – Якщо Україна понесе поразку у війні з Росією – це якось вплине на ситуацію в Чехії? – У наших найглибших інтересах, аби Україна втрималась, так само як і в найглибших інтересах України, аби втрималась Центральна Європа. Донбас стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде теж деструктивна і дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі, метою якої є послабити інституції й державний механізм як такий. Ви тільки гляньте, що коїться в Угорщині, Польщі, Чехії чи Словаччині. Послабивши остаточно інститути, ми можемо легко опинитися у позиції України 2013 року. А в таких країнах, де не працюють інститути, як каже Тімоті Снайдер, можливо все, включно з концтаборами. Але ж цю роботу роблять не росіяни. Тут, як ніколи, актуальні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, нам страшні українські (чеські, польські.. – авт.) гниди». Тому це треба розуміти, але ми так само маємо мати на увазі те, що надмірна паніка теж не у наших інтересах. Бо, панікуючи над «салямовим» методом (коли території чи вплив набуваються невеликими частинами, як нарізання салямі – ред.) поступового ковтання Росією наступних територій, ми підтримуємо один з її наративів. Він полягає в тому, що не спрацює п’ята стаття Вашингтонського договору, тобто, країни НАТО не стануть воювати за малі країни – Словачинну, Чехію, та навіть за Польщу. А якщо ми перестанемо вірити у нашу єдність, то цієї єдності не буде. Тому наші політики та високі урядовці часто занадто обережно вибирають слова. Але моя порада така: не слухати те, що хто говорить, а дивитися на те, що він робить. На жаль, наші медіа не дуже готові до екстраординарного часу і подій. Полюбляють або розганяти паніку, або інтелектуально не в силі підхопити сигнали й правильно їх аналізувати. З дуже великим сумом дивлюся на часто неадекватне подавання інформації про Україну в центральноєвропейських ЗМІ. Але з таким самим сумом стежу за саркастичними висловлюваннями декотрих українських коментаторів про позицію Європи, про її вічну «стурбованість» в часи, коли українці помирають на фронті за Європу. Повірте, справа не настільки проста. Тому що без цього «слабкого» Заходу – до речі, це, знову ж таки. наратив Москви, що Захід слабкий і за Україну не постоїть – Україні було би набагато важче. Джерело: TEXTY.ORG.UA Головне фото: Aktuálně

Державна фіскальна служба за 2,5 роки виписала штрафів на суму понад 205,6 мільйона гривень водіям авто на іноземних номерах. Причиною є порушення митного законодавства, бо водії перевищили дозволені терміни транзиту та тимчасового ввезення таких автівок. За неофіційною інформацією, кількість автомобілів на «єврономерах» в Україні перевищує півтора мільйона. Влада заявляє, що не має можливості контролювати такі авто, бо вони використовуються в Україні, а зареєстровані в іншій країні, схема їхнього придбання є ухиленням від сплати податків, та й критичне зростання кількості таких автомобілів призводить до знецінювання українських автомобільних номерів.  Утримання авто в Європі: може, краще велосипед?  У Бельгії кажуть: «Мати авто – це як утримувати хворого члена сім’ї». Чимало витрат припадає на страхування, податок за «перший виїзд на дорогу» для нових авто і щорічний податок, не враховуючи техобслуговування та техогляду.  У деяких країнах податок доведеться сплачувати і в разі, якщо володієте більш ніж одним автомобілем.  Однією з найбільших витрат для власників авто в Європі є страхування. Так, у Чехії обов’язкове страхування цивільної відповідальності, яке одночасно є так званою «зеленою карткою», може коливатись (у перерахунку) від 500 до 800 доларів на рік. Однак в разі автоаварії «зелена картка» значною мірою покриває завдані автомобілю збитки.     За безцінь в Україну – який сенс? Користуватись старим автомобілем в Європі дорожче, ніж придбати новий. З кожним роком екологічний податок для такої машини буде все більшим, як і страхування, без якого неможливо використовувати авто. В Німеччині одні з найвищих екологічних податків. Близько 1,5-2 тисячі євро на рік може обійтися користування старою автівкою. В Чехії машину, старшу за 8 років, можна ввезти тільки з інших країн ЄС.   Що з розмитненням в Європі? В країнах ЄС діють особливі правила щодо користування автівками на реєстрації не своєї країни. Вільно пересуватисякраїнами ЄС можна протягом 6 місяців без реєстрації та сплати податків. В інакшому випадку – доведеться просто зареєструватися і сплатити податки, які встановлені в цій країні: в середньому в межах 400-600 євро. У Литві, наприклад, немає податку при перереєстрації автівки і умови користування автомобілем з європейською реєстрацією в країні досить лояльні. Якщо ви є громадянином країни ЄС і хочете купити машину в іншій країні Євросоюзу, то сплатите (чи повернете собі) різницю у ПДВ в цих країнах. Митне оформлення для автомобілів з інших країн (поза межами ЄС) разом із ПДВ обійдеться в середньому у 30-40% від вартості транспортного засобу, але слід враховувати, що національні законодавства все ж відрізняються. До того ж в європейських країнах сплачують дорожні податки, податок при реєстрації та екологічні податки. В будь-якому разі в європейських країнах законодавство побудоване таким чином, що економічно не вигідно ввозити автомобіль з країн, які не входять до ЄС, тим більше, якщо він старий. Таким чином європейський виробник захищений від американського чи японського автопрому. Однак у 2016 році було імпортовано близько 3 мільйонів автівок: переважно з Туреччини, Японії та Південної Кореї. Лазівки в європейських законах теж є, то як їх вирішують? Раніше латвійці часто їздили на авто з литовськими чи естонськими номерами. Пов’язано це з тим, що в Литві й Естонії техогляд проходять раз на два роки, а в Латвії раз на рік, отже, слід щороку платити дорожній податок. Тож в Латвії дозволили їздити на авто, зареєстрованому в іншій державі, коли за кермом перебуватиме житель Латвії, за сплати мита: за добу – 10 євро, місяць – 250 євро, рік – 1000 євро. Штраф за порушення – до 400 євро. Річна сума мита зрештою робить невигідним постійне використання авто з номерами іншої країни,- повідомляє  Радіо Свобода   Погані дороги, девальвація, високі податки. Що ж підштовхнуло українців завозити автомобілі на єврономерах. Проблема “євроблях” (автівок на єврономерах) виникла ще кілька років тому. Зараз українськими дорогами, за даними ДФС, їздить понад 383,3 тис. авто з іноземною реєстрацією. Неофіційна статистика свідчить про понад мільйон машин на єврореєстрації. Стати володарями “євроблях” не гребують і представники влади - у деклараціях чиновників за 2016 років нарахували 295 автомобілів на європейських номерах. Можливість задешево завозити такі авто розділила суспільство на два табори. В Раді зареєстровано 23 законопроекти, що покликані врегулювати це питання. Зараз власників таких автівок штрафують, машини крадуть, за розслідування їх походження взялися й закордоном. Тривають суперечки між владою та активістами щодо їх легалізації, у вересні останні навіть перекривали вулиці Києва, під Радою влаштовували “бляхомайдан”. Та все має свої причини. Що ж призвело до такого масового поширення автомобілів на євробляхах. Законодавчі колізії Митний кодекс України (частина 4 статті 380) забороняє ввезення таких авто для власного користування, але активісти люблять посилатися на Стамбульську конвенцію, яку Україна ратифікувала ще в 1997 році. Стамбульська конвенція - це міжнародний договір,тому він має вищу юридичну силу, аніж українське право. В статті 7 додатку С до конвенції йдеться про те, що для здійснення комерційної діяльності транспортні засоби можуть бути зареєстровані на особу, що фактично не перебуває в країні. Ввозити та використовувати автівки в такому випадку можуть особи, які проживають в Україні. Але якщо авто потрібне для приватного використання, його обов'язково реєструвати та розмитнювати за всіма правилами. Тобто, громадянин України, який працює комерційним агентом іноземної фірми, керуючись ст. 7 додатку до Конвенції, має право користуватися пільгами, передбаченими конвенцією, а саме ставити авто в митний режим. Митний режим, як вже зазначалось, передбачає ввезення строком виїзду до 1 року. В коментарі Еспресо Директор Всеукраїнської асоціації автомобільних імпортерів і дилерів (ВААІД) Олег Назаренко заявив, що схема завезення авто в такому режимі далеко не нова, тож вона не спричинена якимись законодавчими змінами.   Бум на євробляхи був ще в 90-ті роки, але тоді вдалося вирішити цю проблему за тиждень.   “Понад мільйон автівок в 90-ті лише за тиждень вдалося повернути назад. Було наказано спецпідрозділу “Кобра” зупиняти такі машини на кожному кроці. Водії швидко зрозуміли, що платити по 100 доларів на кожній такій зупинці - зовсім невигідна справа, тому намагалися спекатися таких авто”, - пояснює Назаренко. Девальвація гривні, дорогі кредити та банкопад Після девальвації гривні та зниження реальних доходів автомобіль для переважної більшості громадян став майже казковою розкішшю. Нове авто середнього класу коштує як невелика квартира в районному центрі. А на вживані авто в хорошому стані потрібно працювати роками. Якщо в 2013 році навіть німецьку чи японську малолітражку можна було взяти за 100-150 тис грн з салону, то в 2017 році ця сума перетворилася в мізер. Кредити для придбання автомобіля відносно дорогі - зараз за можливість користуватися 400 тис. грн для придбання авто впродовж 24 місяців доведеться виплачувати 20-30%. Джерело: finance.ua Банківська система після так званого банкопаду досі не відновила довіру населення, тож люди вирішували, що краще витратити гроші на дешеве (нехай навіть не зовсім законне) авто, аніж довірити їх банку. Протекціонізм українського виробника Підтримуючи національного виробника, в Україні роками намагалися зробити придбання імпортного авто невигідним. Наприклад, до 2008 року ввізне мито на імпортні автівки становило 25%. Потім зі вступом України до ВОТ в 2008 році мито знизили до 10%, але вже в 2009 ввели додаткове спецмито в розмірі 13%. Укравтопром вимагав підвищити ставку до 47%. Зрештою, після розслідування Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі спецмито встановили на рівні 6-13% (також введено утилізаційний збір). Повністю скасувати спецмито на імпортні авто вдалося лише в 2015 році.  Все це не допомогло українському виробникові залучити інвестиції та витримати конкуренцію. Українці зрозуміли, що Lanos без кондиціонера та подушок безпеки за 10 тис. доларів - надто дороге задоволення, тому шукали дешевші альтернативи, наприклад ввозити авто на європейських номерах. Нещодавно ЗАЗ довелося відмовитися від цієї моделі, посилаючись на неможливість конкурувати з євробляхами.  Податкове навантаження Та відміна спецмита не зробила імпортні авто значно доступнішими. Зараз українці, що хочуть придбати вживане авто закордоном, повинні сплатити акцизний збір (залежить від віку, типу палива, об’єму двигуна ТЗ), ПДВ (20% митної вартості), ввізне мито (в середньому 10%), збір до Пенсійного фонду (3-5% митної вартості) та транспортний податок (лише, якщо авто з двигуном понад 3 літрів не старше 5 років). Частина з них - взагалі штучна, вважає Назаренко. Він наводить приклад відрахування до пенсійного фонду при ввезенні автомобілів з-за кордону, яке свого часу запроваджувалося як тимчасовий захід на один рік до виплати заборгованостей перед пенсіонерами. Але тепер дія цього правила автоматично подовжується разом із ухваленням чергового закону про державний бюджет. Читайте також: З 1 січня знизиться ввізне мито на машини з ЄС. Наскільки подешевшають автівки Також тривалий час існувала проблема з подвійною сплатою ПДВ, зараз її частково вирішує система відшкодування. Податок на додану вартість платився на імпортні деталі раз на кордоні й все уже включалося у вартість деталей. Натомість автосервіси, вираховуючи людям вартість роботи, вартість деталей вдруге включали у квитанцію ПДВ. Тобто, споживач податок на додану вартість платив двічі. Висока вартість розмитнення через Євро-5 З 1 січня 2016 року в Україні запровадили стандарт екологічної безпеки Євро-5, який передбачає, що мінімальний вік ввезених в Україну автомобілів може бути не більше 7 років (2010 року випуску). Автомобілі, що відповідають Євро-5, коштують в ЄС 7-8 тис. євро. Автівку на “євробляхах” можна придбати навіть за 1,5-2 тис. євро.   Пільгове оформлення для автомобілів екологічного класу Євро-5, вироблених не пізніше 2010 року, обійдеться в плюс 40% від його вартості.   А на загальних умовах за митне оформлення часто потрібно заплатити більше, ніж за саме авто. Мережею навіть блукає іронічна історія про те, як «Запорожця» 1991 р.в. для експерименту спочатку продали в Польшу і поставили на польську реєстрацію, заплативши близько 700 євро (вартість авто, розмитнення, техогляд, постановка на облік тощо). А щоб пригнати “горбатого” назад в Україну і поставити на українську реєстрацію, довелося викласти близько 3500 євро. Близькість ринків Найпопулярніші серед українців автівки на литовських чи польських номерах. Й справа тут не лише в географічній близькості. Просто саме туди автівки віком “за 10 років” стікаються з усієї Європи. Якщо загалом у зоні Євросоюзу середній вік авто 10,7 року, то в цих країнах – 16-17 років. Середній вік автівок в ЄС А все тому, що користуватись старим автомобілем в Європі дорожче, ніж придбати новий. З кожним роком екологічний податок, страхування та обслуговування для такої машини буде все більшим, тож власники радо їх продають. Ці авто потрапляють спочатку до Литви, Польщі, Румунії, Молдови, а потім - в Україну. Щоб вести бізнес в цих країнах, навіть не потрібно знати іноземні мови (в Литві багато російськомовного населення, з поляками порозумітися не тяжко навіть, якщо говорити українськю). Та й в порівнянні з цінами в ЄС, послуги в Литві та Польщі для українців є “порівняно доступними”. Крім того, поліція не має доступудо баз Держфіскалслужби (ДФС), яка відзначає всі авто, що перетинають кордон. Термін перебування транзитної машини в країні становить 5-10 днів. Якщо більше, то фіскали на кордоні виписують штраф — 8,5 тис. грн. Та як поліцейські можуть зрозуміти, скільки часу авто перебуває в Україні? Тому вже на території країни за транзитною машиною ніхто не ганяється для перевірки документів. Погані дороги, малі ризики та прагнення жити краще З дорогами все зрозуміло: людина думає, навіщо працювати 10 років, щоб купити автівку, якщо її можна потім “вбити” за два-три роки по українських дорогах. Особливо проблема актуальна для водіїв таксі, тому навіть усвідомлюючи, що схема нелегальна, вони віддають перевагу дешевому авто. Тим паче, що ризики за кермування такими машинами - нижчі. Якщо власник автомобіля з українською реєстрацією потрапить в ДТП з вини "іноземця ", то він ризикує не отримати кошти на ремонт від винного. Також популярний аргумент серед тих, хто займається ввезенням авто: “навіть якщо ухвалять якийсь закон для заборони євроблях, автівку можна просто продати на деталі”. Й подекуди навіть залишитися в плюсі. Якщо авто конфіскують, втрати також будуть відносно невеликими. Ну й останній аргумент - прагнення жити краще, аніж можна собі дозволити. Українці часто люблять похизуватися, щоб переплюнути принаймні сусіда. Бо інших причин пояснити, чому “зубожіле” населення приганяє з-за кордону моделі Mercedes, BMW чи навіть Cadillac з двигунами понад 3 куб. м., коли бензин коштує 30 грн за літр, немає. Повідомляє УЛЯНА БУКАТЮК  espreso.tv