User's Tags

Галина Андрейців 's Дописи

220статей
  • 21 Лист 2019
    Знову цікава пропозиція від нашого дружнього партнера - компанії EuroTour Group.  Ми пропонуємо Вам насолодитися чарівними пейзажами Моравії. Все краще, що створила людина і природа в одній екскурсії. Ви побачите справжні перлини цього району Чехії  - старовинне місто Західної Європи Брно і дивовижні, містичні печери унікального природного заповідника  Моравський Крас. Ця подорож для тих, хто шукає особливих вражень і емоцій. І, як завжди, - приємні ціни і найвищий рівень турсервісу від EuroTour Group! Організація екскурсії Екскурсійний тур до Моравії організований з виїздом з Праги. Програма подорожі розрахована на 14 годин. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус, послуги досвідченого гіда і чітка організація екскурсії • місце зустрічі: 6:45 Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні); • групу зустрічає гід з табличкою EuroTour Group; • виїзд: 7:00; • по дорозі передбачена санітарна зупинка; • екскурсійний аудіосупровід з радіонавушниками; • вартість екскурсії: для дорослих - 50 €, для дітей - 45 €; • вхідні квитки на екскурсійні об'єкти в вартість туру не входять і оплачуються додатково на місці. Замовити екскурсію Моравський Крас-місто Брно можна на сайті туроператора eurotour-group.com.ua або в офісах компанії в Празі. Програма екскурсії Головні об'єкти туристичної програми - топові чеські пам'ятки і перлини чарівної Моравії - Старовинне колоритне місто Брно і чудовий заповідник карстових печер Моравський Крас. Щорічно ці місця відвідують сотні тисяч туристів. Як експертами, так і мільйонами мандрівників вони визнані найкрасивішими в Європі. Багато хто називає екскурсію Моравією  подорож в казку. І це абсолютно виправдано, тому що місця тут дійсно казкові. Моравський Крас Моравський Крас або Карст, як його ще називають - перша зупинка подорожі з EuroTour Group. Це фантастичної краси природний комплекс карстових печер, найбільший в Європі. Над його створенням природа працювала багато століть. Величезні сталактити і сталагміти, гроти, підземні струмки, річки і озера, а ще - найглибша прірва в Центральній Європі. Всього в Моравському Красі - понад 1000 печер і розташовані вони на відстані 25 км. Для туристів відкриті 5. Але навіть для їх вивчення може знадобитися кілька днів. У деяких печерах цього унікального природного комплексу збереглися наскальні малюнки і сліди життя первісних людей. Під час подорожі по Моравському Красу ви пройдете по красивим гротам підземних печер, пропливете по підземній річці Пунква, підніметеся на вершину скелі і зможете подивитися на дно найглибшої європейської прірви - Мацоха. Місто Брно Екскурсію продовжимо вивченням пам'яток старовинного міста Брно. Це столиця казкової Моравії, друге за величиною чеське місто. Воно знаходиться на верхніх позиціях у списку найкрасивіших міст Європи. Брно було засноване в XI столітті. Як і Празі, йому вдалося зберегти свою середньовічну пишність. Тут багато колоритних куточків і затишних старовинних вуличок, де живуть багатовікові легенди і містичні привиди минулого. У числі екскурсійних об'єктів, які ви відвідаєте, подорожуючи по цьому дивовижному старовинному місту - неприступна фортеця Шпільберк, яка мужньо витримала тривалі облоги шведів і росіян, а потім стала однією з найсуворіших і страшних в'язниць в Чехії, старовинний Собор святих Петра і Павла в стилі нової готики, площа Свободи з Чумної колоною і незвичайними курантами, міську ратушу XIII століття, де відбувалися найважливіші події в історії міста і багато інших атмосферних старовинних місць і пам'яток. Поспішайте замовити тур з Праги до Моравії від компанії EuroTour Group, і не забувайте, що для постійних клієнтів і читачів UAportal в EuroTour Group діють вигідні бонуси і знижки! Екскурсія проходить українською або російською мовою.   Приємної і цікавої подорожі Вам, друзі! 
    6150 Опубліковано Галина Андрейців
  • Знову цікава пропозиція від нашого дружнього партнера - компанії EuroTour Group.  Ми пропонуємо Вам насолодитися чарівними пейзажами Моравії. Все краще, що створила людина і природа в одній екскурсії. Ви побачите справжні перлини цього району Чехії  - старовинне місто Західної Європи Брно і дивовижні, містичні печери унікального природного заповідника  Моравський Крас. Ця подорож для тих, хто шукає особливих вражень і емоцій. І, як завжди, - приємні ціни і найвищий рівень турсервісу від EuroTour Group! Організація екскурсії Екскурсійний тур до Моравії організований з виїздом з Праги. Програма подорожі розрахована на 14 годин. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус, послуги досвідченого гіда і чітка організація екскурсії • місце зустрічі: 6:45 Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні); • групу зустрічає гід з табличкою EuroTour Group; • виїзд: 7:00; • по дорозі передбачена санітарна зупинка; • екскурсійний аудіосупровід з радіонавушниками; • вартість екскурсії: для дорослих - 50 €, для дітей - 45 €; • вхідні квитки на екскурсійні об'єкти в вартість туру не входять і оплачуються додатково на місці. Замовити екскурсію Моравський Крас-місто Брно можна на сайті туроператора eurotour-group.com.ua або в офісах компанії в Празі. Програма екскурсії Головні об'єкти туристичної програми - топові чеські пам'ятки і перлини чарівної Моравії - Старовинне колоритне місто Брно і чудовий заповідник карстових печер Моравський Крас. Щорічно ці місця відвідують сотні тисяч туристів. Як експертами, так і мільйонами мандрівників вони визнані найкрасивішими в Європі. Багато хто називає екскурсію Моравією  подорож в казку. І це абсолютно виправдано, тому що місця тут дійсно казкові. Моравський Крас Моравський Крас або Карст, як його ще називають - перша зупинка подорожі з EuroTour Group. Це фантастичної краси природний комплекс карстових печер, найбільший в Європі. Над його створенням природа працювала багато століть. Величезні сталактити і сталагміти, гроти, підземні струмки, річки і озера, а ще - найглибша прірва в Центральній Європі. Всього в Моравському Красі - понад 1000 печер і розташовані вони на відстані 25 км. Для туристів відкриті 5. Але навіть для їх вивчення може знадобитися кілька днів. У деяких печерах цього унікального природного комплексу збереглися наскальні малюнки і сліди життя первісних людей. Під час подорожі по Моравському Красу ви пройдете по красивим гротам підземних печер, пропливете по підземній річці Пунква, підніметеся на вершину скелі і зможете подивитися на дно найглибшої європейської прірви - Мацоха. Місто Брно Екскурсію продовжимо вивченням пам'яток старовинного міста Брно. Це столиця казкової Моравії, друге за величиною чеське місто. Воно знаходиться на верхніх позиціях у списку найкрасивіших міст Європи. Брно було засноване в XI столітті. Як і Празі, йому вдалося зберегти свою середньовічну пишність. Тут багато колоритних куточків і затишних старовинних вуличок, де живуть багатовікові легенди і містичні привиди минулого. У числі екскурсійних об'єктів, які ви відвідаєте, подорожуючи по цьому дивовижному старовинному місту - неприступна фортеця Шпільберк, яка мужньо витримала тривалі облоги шведів і росіян, а потім стала однією з найсуворіших і страшних в'язниць в Чехії, старовинний Собор святих Петра і Павла в стилі нової готики, площа Свободи з Чумної колоною і незвичайними курантами, міську ратушу XIII століття, де відбувалися найважливіші події в історії міста і багато інших атмосферних старовинних місць і пам'яток. Поспішайте замовити тур з Праги до Моравії від компанії EuroTour Group, і не забувайте, що для постійних клієнтів і читачів UAportal в EuroTour Group діють вигідні бонуси і знижки! Екскурсія проходить українською або російською мовою.   Приємної і цікавої подорожі Вам, друзі! 
    Лист 21, 2019 6150
  • 13 Лист 2019
    Будівельнику в Україні легко знайти роботу. В оголошеннях про найм приємно вражають розміри зарплати, яка може сягати 30 й більше тисяч гривень. Йдеться передусім про плиточників, малярів, сантехніків, арматурників тощо. Але щоб знайти пристойну роботу на таку зарплату, треба витратити час. І, звісно, на практиці не все так ідилічно, як видається на перший погляд. Оголошені суми досить приблизні, оскільки оплата здійснюється, здебільшого, відповідно до обсягів, і цифри можуть бути дуже різними. А от роботу з зарплатою до 20 тисяч на місяць навіть некваліфікованим робітникам знайти набагато легше. На замовлення UAPORTAL.CZ ,  texty.org.ua провели розслідування і підготували матеріал.   Автор: Андрій Гарасим, опубліковано разом із texty.org.ua- Медія для розумних Ще одна ложка дьогтю – переважна більшість оголошень стосується найбільших міст в Україні. Мова йде насамперед про Київ: саме столиця нині є основним ринком найманої робочої сили в країні. На наступних місцях за кількістю оголошень – Одеса, Львів та інші великі обласні центри. Відповідно, по низхідній іде й розмір заробітної плати. Перед частиною українців постав реальний вибір: залишатися вдома чи таки їхати за кордон на ті самі гроші. Різнороб Сергій. Приїхав до Києва Сергій на вигляд суттєво старший за тридцять, хоча йому лише 29. Цементує східці в під’їзді будинку в одному з київських районів. Одягнутий у поношений одяг кольору «міського камуфляжу», який колись носили тепер уже розформовані «беркути». Це не політичний маніфест, як міг би подумати політично заклопотаний фейсбук-користувач. Все набагато простіше. У себе вдома на Миколаївщині він підробляє охоронцем – звідси й уніформа. За роботу в Києві домовляється бригадир. Сергій каже, що це разова робота, а насправді поряд є ще й постійна – робітники ремонтують приміщення, де буде «магазин чи космолот». Мій співрозмовник зараз різнороб, проте сам він досить високо оцінює свої навички у володінні іншими будівельними професіями і вважає, що зможе при нагоді працювати «й маляром, і столяром, да ким завгодно». На питання відносно розміру свого місячного доходу на будівельних роботах в Києві Сергій називає декілька цифр, які суттєво різняться між собою. Зрештою, зупиняється на «десь приблизно 15 тисячах». Живе з іншими роботягами зі своєї бригади у хостелі в напівпідвальному приміщенні «хрущовки» тут же поряд. Платить тисячу гривень за койко-місце, але, за його словами, бригадир ще щось доплачує власникам хостелу. Сергій поїхав би попрацювати кудись у Польщу – дехто з його знайомих там бував – але йому бракує грошей на таку поїздку. За його словами, більшість зарплати йде на утримання сім’ї. Але я живу поряд і частенько бачу Сергія поряд з «наливайкою», в якій зазвичай збирається заробітчанський люд. Як свідчить недавно оприлюднене дослідження Центру близькосхідних досліджень щодо природи української бідності , саме відсутність «підйомних» коштів зупиняє багатьох від поїздок на роботу за кордон: людина не може собі дозволити міграційний старт, бо не має базового капіталу для того, щоб оформити візу, купити квитки, мати якусь суму на перший час. До міграції вдаються ті, хто, як мінімум, може назбирати ці кошти. З іншого боку, якщо є певний рівень забезпеченості, то це не заохочує вирушати кудись у далекі краї. В умовах, коли можна заробити гроші на місці, частина людей вирішує, що краще таки залишитися вдома. І при цьому суміщати роботу з якимись своїми власними справами чи підробітками. Василь і Петро. Майстри на всі руки. Живуть під Києвом Василю 35. Це міцний чоловік, він мешкає з сім’єю в селі під Києвом. Не планував і не планує виїжджати за кордон. Якщо Сергій з Миколаївщини мусить проїхати півкраїни, аби знайти роботу, то у Василя все під боком - в цьому ж селі. Тут і місцеві при грошах, і кияни часто хочуть звести будинок. У селі добре знають його сіру «Деу», завжди вщерть забиту всіляким інструментом. «Я в місто хіба що по матеріали їжджу», – говорить. Роботи вдосталь. Замовлення розписані наперед на 3 – 4 місяці. Замовники самі його шукають, передають одне одному його контакти, хвалиться Василь. Він має славу добросовісного працівника, що якісно виконує широкий спектр будівельних робіт за адекватну ціну. До роботи він, залежно від завантаженості та складності, долучає дружину й сина. Для специфічних підрядів – наприклад, покрівлі – наймає свого родича, також будівельника. Загалом оцінює свій дохід за місяць від 20 до 30 тисяч гривень, залежно від замовлення. Проте тут треба враховувати, що разом із ним також частково працюють члени його сім’ї – дружина та син. До створення власної будівельної бригади й розширення бізнесу ставиться скептично. Його скепсис поділяє й родич-компаньйон Петро. Мовляв, із нашими людьми важко щось організувати, як і нести відповідальність за чужу роботу. Він – тертий калач: працював будівельником у Польщі. Міркує, чи не поїхати знову туди або до Чехії. За кордоном працював у будівельній бригаді, і йому сподобалася не лише зарплатня, але й те, як там організована робота. Петро має досвід роботи і в українських фірмах, які займаються будівельними роботами. Скаржиться на хаос в організації і “руки з задниці” у багатьох співробітників. «Зроблять абияк, а ти потім доробляй». «Я кладу з однієї сторони стінки плитку, а з іншої сторони вже хтось дрелить. Прошу – почекай, а він – мені ніколи, за півгодини вже треба працювати на іншому місці. З нашими людьми дуже важко», – підсумовує він. Кухар Володимир. Повернувся з Чехії Сім’я. Дружина і діти. Про них згадують усі: й ті, що поїхали на заробітки за кордон, і ті, що залишилися тут. Працювати в Україні – чи їхати? З одного боку на шальках терезів – потенційні вигоди, а з іншого – життя без дружини й далеко від дітей. Не дивно, що серед найбільш радикальних залишенців за кордоном – неодружені або розлучені. Сім’янин, який довго пропадає на заробітках, нерідко втрачає сім'ю. Загальновідомий факт і замкнене коло. Володимир повернувся в Україну переважно через родину. Хоч тут він мав досвід роботи на різних спеціальностях, за кордоном вирішив працювати за своїм основним фахом – кухарем. Працював у ресторанній мережі з власниками-росіянами. Всі його колеги – вихідці з колишнього СРСР. Жили в чомусь схожому на гуртожиток, за проживання та їжу платили роботодавці. Володимир помітив, що попит на українців-кухарів у Чехії слабкий. Хоча бувають і винятки, як у його випадку. Набагато більше запитів на супутні роботи – барменів чи розробників туш десь на м’ясокомбінаті. До речі, й зарплата на цих роботах, за словами Володимира, вища, ніж у кухаря. Розповідає, що в середньому кухар-заробітчанин отримує трохи більше тисячі доларів. Звісно, у шеф-кухарів зарплата вища, але пробитися туди – це окрема справа. Після повернення в Україну Володимир змінив свій фах. За його словами, середня зарплата кухарів навіть у Києві сягає 10 – 15 тисяч гривень. Володимир вважає роботу за кордоном цікавою, але одразу ж додає, що це справа для молодих і неодружених. Для тих, у кого в Україні сім’ї, все це загрожує призвести до сварок з дружиною, від чого щасливішим не станеш. Як ми вже згадували, сім’я стала причиною повернення. Але не єдиною. В Чехії він відчував незахищеність і самотність: не мав жодної медичної страховки, а після роботи не було з ким і поговорити: «Якщо з тобою там щось станеться, тобі ніхто не допоможе». Зараз Володимир працює ріелтером у Києві, й новий фах його надихає: «Нормальні гроші можна мати й тут!» – такий його висновок. Сергій, різьбяр по дереву. Працював у Чехії на складі Робота за кордоном – це їзда незнайомою покрученою дорогою. Ніколи не знаєш, що вигулькне завтра. Ми поговорили з нашими заробітчанами в Чехії. Це популярна серед українців країна. Люди приїздять, щоб заробити, і працюють по 10 – 12 годин без вихідних. Оплата погодинна. Працівник без навиків може розраховувати максимум на 5 доларів за годину, а зазвичай і менше. В місяць набігає десь 1000 доларів. Але робітники затребуваних спеціальностей та з досвідом – а це серед українців, головним чином, будівельники – можуть отримувати набагато більше. Зазвичай приїздять, скориставшись безвізовим режимом або короткочасною візою, за допомогою якої шукають роботу. Історія Сергія Коновалова з Житомирщини – напевне, одне з багатьох свідчень про різницю між реальністю та тим, що описують рекрутерські фірми. Сергій – один з небагатьох, хто ствердно киває на запитання, чи можна назвати його прізвище. Вочевидь, він дійсно хоче поділитися своїми спогадами про роботу в Чехії: як він каже, «може, комусь наукою буде». За фахом Сергій різьбяр по дереву, воював на Сході. Коли він звернувся в одну з компаній-посередників, які займаються відправкою українських робітників на роботу до Чехії, там пообіцяли роботу за фахом. «Приїхав і тиждень просто сидів без роботи», – розповідає Сергій. За його словами, фірма-посередник надала йому житло безкоштовно, але харчувався за свій кошт. Зрештою, після того, як Сергій пригрозив скандалом, представник компанії привіз його на виробництво, яке складало меблі з ДСП – зовсім не та робота, на яку мав влаштуватися Сергій. До того ж, він повинен був самотужки організувати своє робоче місце, зокрема, зібрати робочий стіл. «Я подивися на це все, у мене всередині закипіло», – резюмує Сергій. Після повторної розмови з агентством, йому запропонували роботу в сортувальному цеху на пошті. Його заробіток на новому місці повністю залежав від виробітку: він отримував 95 крон (одна крона приблизно коштує одну гривню) за годину (коли їхав влаштовуватися до Чехії, йому обіцяли зарплату на рівні 120 – 130 крон за годину). «Відповідно, я старався працювати якомога побільше. Я приходив на роботу о 5 години ранку і залишався до 8 вечора», – згадує Сергій. Він знімав кімнатку, яка йому обходилася в 4,5 тисяч крон на місяць. Сергій також кілька разів намагався самостійно влаштуватися на роботу – хотів таки працювати за фахом. Але все безрезультатно. Різьблення по дереву виявилося в Чехії переважно сімейним бізнесом. Заробітчанам не дають складну й гарно оплачувану роботу, відводячи їм місце підмайстрів. Попри все, Сергій позитивно сприймає свій досвід. «Для мене це було як реабілітація. Довелося багато ходити, і це дуже добре. Після АТО мені треба було переключитися, я мав контузію, треба було привести себе в порядок. Дома у мене не виходило це зробити, а закордон реально мобілізує», – пояснює Сергій. Він також критично ставиться до можливості добре заробляти своїм фахом як у рідному Житомирі, так і в Києві. «Ну знайду роботу в столиці. Треба жити в Києві, відповідно, знайти таку роботу, на якій би мав півтори тисячі доларів. А приїхати й отримувати 15 – 20 тисяч гривень, як мені пропонували – ну це вдвічі менше. Так, я знаю людей, які заробляють різьбою більше, але вони роблять замовлення для Росії», – рахує Сергій. Найбільшим мінусом своїх заробітків у Чехії Сергій називає співпрацю з фірмою-посередником: «Підозрюю, що такі фірми не зацікавлені в якомусь свідомому доборі адекватних посад для клієнтів. Вони просто гонять вал, заганяють велику кількість людей на будь-яку роботу, бо чим більше людей, тим вони більше мають. Фактично, беруть не якістю, а кількістю». За його словами, зарплату він отримував не напряму, йому сплачувала її фірма-посередник. Якщо Сергій отримував за годину 95 крон, то ті, хто влаштувався самостійно, отримували більше. Сергій переконаний, що різниця між справжньою зарплатою та тим, що він отримував на руки, осідала в компанії-посереднику. Ми цей його здогад перевіряли. «Якщо все-таки їхати в Чехію на роботу, то найкраще мати домовленості безпосередньо з роботодавцями», – резюмує Сергій. Катерина, активістка з Чехії Одна з активісток «празького Майдану», яка вже досить давно проживає у Чехії, Катерина С., багато спілкується з українськими заробітчанами. «Щонеділі ми проводимо в центрі Праги акцію на підтримку України – називається Празький Майдан. Ми стоїмо на вулиці з українськими прапорами. Українці, які не мають до кого звернутися по допомогу, підходять до нас», – розповідає Катерина. За її словами, найбільше скарг – на те, що не заплатили за роботу. Люди їдуть працювати в Чехію переважно нелегально, і їх просто «кидають». «Або вони приїхали сюди з одними обіцянками по оплаті, а їм платять зовсім інше. Наприклад, їм обіцяли 5 – 5,5 євро за годину, а насправді платять 3 – 4. Або ще – їм обіцяють, що вони нелегально тут пропрацюють усі три місяці, вони приїжджають сюди, працюють два тижні – а потім їм кажуть, що роботи немає. Далі вони сидять без роботи і намагаються її якось знайти. Вони не можуть нікуди звернутися, тому що нелегали. «Якщо ми можемо допомогти, то, звичайно, допомагаємо. Правда, в більшості випадків ми не маємо реальних можливостей це зробити», – додає вона. За словами Катерини, уникнути «кидка» з працевлаштуванням можна, зазирнувши у відкриті реєстри чеських компаній, де вказані ті позиції, на які вони хочуть взяти працівників-іноземців. Ця інформація є у відкритому доступі. Наприклад, посередник говорить, що для якогось заводу в Чехії набирають людей з України. Тоді претендент на роботу, маючи ідентифікаційний номер компанії, може в інтернеті перевірити, чи справді завод набирає людей на ті посади, які обіцяє посередник, і чи готові брати іноземців. Іноді самі компанії шукають потрібних фахівців в Україні. Так, до одного з наших співрозмовників свого часу звернулася відома міжнародна компанія з автобудування, яка має офіс у Чехії. Просили знайти двох механіків з України. З ними провели онлайн-співбесіди та тестування, тому залишилось тільки законно оформити їх на роботу в Чехії. Це зробили завдяки державній програмі «Режим Україна». Єдиною проблемою в цій ситуації була довга процедура оформлення, яка тривала майже півроку. Але працівник отримав офіційний договір, офіційну зарплату та медичне страхування. Фактично, це єдиний спосіб легально й повноцінно працевлаштуватися в Чехії. Для того, аби чеська компанія могла звернутися через цей режим, вона має відповідати низці критеріїв – зокрема, не мати заборгованостей. Крім того, в її штаті має бути щонайменше 6 людей. Попри те, що квота цього року була збільшена вдвічі – до 40 тисяч, охочих працювати по ній набагато більше. За різними оцінками, сьогодні в Чехії перебуває кілька сотень тисяч українських заробітчан. І саме українці є найбільшою групою заробітчан з-поза меж ЄС в Чехії, залишаючи далеко позаду заробітчан із Росії та країн Азії. «Українці сьогодні рятують чеську економіку від сповільнення. В Чехії спостерігається велика нестача робочих рук. І українці ментально, мовно і здатністю працювати найближче підходять під цей ринок, порівняно з працівниками з усіх сусідніх країн. Людям легко вивчити чеську мову, вони дуже швидко освоюються, приїжджають і практично відразу починають працювати. Нікого більше, хто б міг замінити українців сьогодні в Чехії, я не бачу. На мій погляд, Чехія робить дуже велику помилку і проблему для самої себе, що видає візи таким складним шляхом. Хоча, можливо, для України це добре – інакше поїхало б ще більше», – зазначає Катерина С. І хоч у 90 % випадків мова йде про досить вузький перелік спеціальностей або просто про низькокваліфіковану важку фізичну працю, українці досить охоче їдуть до Чехії. Вочевидь, не всі в нас є умілими майстрами-плиточниками чи класними штукатурами або айтішніками. І Чехія та Польща можуть дати роботу набагато більшій кількості низькокваліфікованих українців, ніж Київ та великі регіональні центри в Україні. Володимир, програміст. Працює в Чехії За словами українського айтішника, який працює в Чехії, керівника порталу українців у Чехії Uaportal.cz Володимира Теленька, особливої різниці в умовах роботи в Україні та Чехії для програмістів немає. «Звичайно, якщо ти працюєш у чеській компанії, то, принаймні, повинен показати, що можеш вивчити чеську мову», – зазначає він. За його словами, після приїзду до Чехії він одразу отримав роботу з зарплатою, яка була вищою від української на півтисячі доларів. Зараз, вважає, в Україні міг би заробляти навіть більше. Проте у Чехії його приваблює не лише зарплата. Говорить і про певний стиль життя: «Тут спокійніше, люди привітніші, добре пиво і немає проблем з переходом в іншу культуру». Розповідає, що будні офіційно працевлаштованих українців з видом на проживання суттєво відрізняються від життя українських нелегалів. В Чехії сьогодні зарплати вищі порівняно з тією ж Польщею. Відповідно, до Чехії намагається приїхати багато заробітчан. «З одного боку, чеська сторона декларує, що ринок відкритий, що дуже бракує робочих рук, а з іншого – вони ставлять обмеження. Чехи побоюються, що коли настане криза, їм самим не буде де працювати. Тож вони намагаються захищати свій ринок праці правдами й неправдами», – ділиться оцінкою ситуації Володимир. До того ж, за його словами, нелегальні заробітчани вигідні й чеському бізнесу, який не платить за них податків. Ситуацію ускладнює й те, що сьогодні прийшли до влади популістські проросійські політики, які заграють зі страхами виборців втратити роботу через мігрантів. «Я не розумію українців, які просто пхають голову в петлю та їдуть сюди нелегально, живуть як худоба, заробляють не так уже й багато, при цьому гаруючи по 12 годин на добу – і при цьому їх як нелегалів можуть «кинути», або поліція в будь-який момент може вислати з країни. І от мене завжди цікавило: в чому сенс таких заробітків? Чому люди платять незрозумілим посередникам по 1000 доларів замість того, щоб ці гроші вкласти в здобуття цінного фаху, а потім поїхати працювати легально й на більші гроші? Або, здобувши затребуваний фах, чому б не заробляти більше вдома?» Чому їдуть? Риторичне запитання. Український бізнес останнім часом теж часто скаржиться на нестачу працівників. І платять іноді добре. Наприклад, висококваліфікований зварювальник на кораблебудівних підприємствах в Україні може заробляти до 50 тисяч гривень на місяць. Але треба мати досвід і вміти читати документацію. Простий зварювальник у Києві отримує 15 – 20 тисяч. Курсів, на яких можна навчитися, чимало – щоправда, якість навчання ми не перевіряли. Можливо, це просто мода: їхати на заробітки в Польщу чи Чехію, бо всі їдуть. І мало хто знає про можливість більше заробляти в Україні. Крім того, нормально оплачувана робота в Україні є не всюди, а лише у великих містах чи там, де розташовані потужні підприємства. До того, ж у нас не прийнято перевозити сім’ю в інше місто, туди, де знайшлася гарна робота. А якщо вже їхати, то особливої різниці, до Києва чи до Кракова – немає. З урахуванням того, що дітей в іншому українському місті з боями треба буде влаштовувати у школи чи дитсадочки, власники квартир не горять бажанням здавати свою нерухомість сім’ям із дітьми, дружина зароблятиме не дуже багато – іноді з умовних Черкас простіше поїхати в Чехію на три місяці, ніж перевезти сім’ю до Києва. Та й зарплата у 20 тисяч гривень, якщо немає власного житла, не така вже й велика. До того ж, робота в Україні стабільно нестабільна: сьогодні є, а завтра немає. Тому варіант, коли сім’я живе у власному будинку/квартирі десь у провінції (а чимало сімей отримали нерухомість у спадок чи можуть жити з батьками в їхньому житлі), а чоловік/дружина робить рейди на заробітки – виглядає цілком практичним. Ще й після заробітків можна приїхати додому й наступні три місяці відпочивати – така поведінка цілком поширена, як випливає із дослідження про причини бідності, яке ми цитували в цій статті вище. А може, відповідь у тому, що охоронець Сергій з Миколаєва, який цементує сходи в Києві, вважає себе й так майстром на всі руки, не відчуваючи потреби ще чомусь вчитися. Просто сьогодні йому не пощастило з роботою. А в Чехії точно пощастить. Там же немає олігархів і бариги Порошенка. Використані фото: https://pixabay.com/
    10263 Опубліковано Галина Андрейців
  • Будівельнику в Україні легко знайти роботу. В оголошеннях про найм приємно вражають розміри зарплати, яка може сягати 30 й більше тисяч гривень. Йдеться передусім про плиточників, малярів, сантехніків, арматурників тощо. Але щоб знайти пристойну роботу на таку зарплату, треба витратити час. І, звісно, на практиці не все так ідилічно, як видається на перший погляд. Оголошені суми досить приблизні, оскільки оплата здійснюється, здебільшого, відповідно до обсягів, і цифри можуть бути дуже різними. А от роботу з зарплатою до 20 тисяч на місяць навіть некваліфікованим робітникам знайти набагато легше. На замовлення UAPORTAL.CZ ,  texty.org.ua провели розслідування і підготували матеріал.   Автор: Андрій Гарасим, опубліковано разом із texty.org.ua- Медія для розумних Ще одна ложка дьогтю – переважна більшість оголошень стосується найбільших міст в Україні. Мова йде насамперед про Київ: саме столиця нині є основним ринком найманої робочої сили в країні. На наступних місцях за кількістю оголошень – Одеса, Львів та інші великі обласні центри. Відповідно, по низхідній іде й розмір заробітної плати. Перед частиною українців постав реальний вибір: залишатися вдома чи таки їхати за кордон на ті самі гроші. Різнороб Сергій. Приїхав до Києва Сергій на вигляд суттєво старший за тридцять, хоча йому лише 29. Цементує східці в під’їзді будинку в одному з київських районів. Одягнутий у поношений одяг кольору «міського камуфляжу», який колись носили тепер уже розформовані «беркути». Це не політичний маніфест, як міг би подумати політично заклопотаний фейсбук-користувач. Все набагато простіше. У себе вдома на Миколаївщині він підробляє охоронцем – звідси й уніформа. За роботу в Києві домовляється бригадир. Сергій каже, що це разова робота, а насправді поряд є ще й постійна – робітники ремонтують приміщення, де буде «магазин чи космолот». Мій співрозмовник зараз різнороб, проте сам він досить високо оцінює свої навички у володінні іншими будівельними професіями і вважає, що зможе при нагоді працювати «й маляром, і столяром, да ким завгодно». На питання відносно розміру свого місячного доходу на будівельних роботах в Києві Сергій називає декілька цифр, які суттєво різняться між собою. Зрештою, зупиняється на «десь приблизно 15 тисячах». Живе з іншими роботягами зі своєї бригади у хостелі в напівпідвальному приміщенні «хрущовки» тут же поряд. Платить тисячу гривень за койко-місце, але, за його словами, бригадир ще щось доплачує власникам хостелу. Сергій поїхав би попрацювати кудись у Польщу – дехто з його знайомих там бував – але йому бракує грошей на таку поїздку. За його словами, більшість зарплати йде на утримання сім’ї. Але я живу поряд і частенько бачу Сергія поряд з «наливайкою», в якій зазвичай збирається заробітчанський люд. Як свідчить недавно оприлюднене дослідження Центру близькосхідних досліджень щодо природи української бідності , саме відсутність «підйомних» коштів зупиняє багатьох від поїздок на роботу за кордон: людина не може собі дозволити міграційний старт, бо не має базового капіталу для того, щоб оформити візу, купити квитки, мати якусь суму на перший час. До міграції вдаються ті, хто, як мінімум, може назбирати ці кошти. З іншого боку, якщо є певний рівень забезпеченості, то це не заохочує вирушати кудись у далекі краї. В умовах, коли можна заробити гроші на місці, частина людей вирішує, що краще таки залишитися вдома. І при цьому суміщати роботу з якимись своїми власними справами чи підробітками. Василь і Петро. Майстри на всі руки. Живуть під Києвом Василю 35. Це міцний чоловік, він мешкає з сім’єю в селі під Києвом. Не планував і не планує виїжджати за кордон. Якщо Сергій з Миколаївщини мусить проїхати півкраїни, аби знайти роботу, то у Василя все під боком - в цьому ж селі. Тут і місцеві при грошах, і кияни часто хочуть звести будинок. У селі добре знають його сіру «Деу», завжди вщерть забиту всіляким інструментом. «Я в місто хіба що по матеріали їжджу», – говорить. Роботи вдосталь. Замовлення розписані наперед на 3 – 4 місяці. Замовники самі його шукають, передають одне одному його контакти, хвалиться Василь. Він має славу добросовісного працівника, що якісно виконує широкий спектр будівельних робіт за адекватну ціну. До роботи він, залежно від завантаженості та складності, долучає дружину й сина. Для специфічних підрядів – наприклад, покрівлі – наймає свого родича, також будівельника. Загалом оцінює свій дохід за місяць від 20 до 30 тисяч гривень, залежно від замовлення. Проте тут треба враховувати, що разом із ним також частково працюють члени його сім’ї – дружина та син. До створення власної будівельної бригади й розширення бізнесу ставиться скептично. Його скепсис поділяє й родич-компаньйон Петро. Мовляв, із нашими людьми важко щось організувати, як і нести відповідальність за чужу роботу. Він – тертий калач: працював будівельником у Польщі. Міркує, чи не поїхати знову туди або до Чехії. За кордоном працював у будівельній бригаді, і йому сподобалася не лише зарплатня, але й те, як там організована робота. Петро має досвід роботи і в українських фірмах, які займаються будівельними роботами. Скаржиться на хаос в організації і “руки з задниці” у багатьох співробітників. «Зроблять абияк, а ти потім доробляй». «Я кладу з однієї сторони стінки плитку, а з іншої сторони вже хтось дрелить. Прошу – почекай, а він – мені ніколи, за півгодини вже треба працювати на іншому місці. З нашими людьми дуже важко», – підсумовує він. Кухар Володимир. Повернувся з Чехії Сім’я. Дружина і діти. Про них згадують усі: й ті, що поїхали на заробітки за кордон, і ті, що залишилися тут. Працювати в Україні – чи їхати? З одного боку на шальках терезів – потенційні вигоди, а з іншого – життя без дружини й далеко від дітей. Не дивно, що серед найбільш радикальних залишенців за кордоном – неодружені або розлучені. Сім’янин, який довго пропадає на заробітках, нерідко втрачає сім'ю. Загальновідомий факт і замкнене коло. Володимир повернувся в Україну переважно через родину. Хоч тут він мав досвід роботи на різних спеціальностях, за кордоном вирішив працювати за своїм основним фахом – кухарем. Працював у ресторанній мережі з власниками-росіянами. Всі його колеги – вихідці з колишнього СРСР. Жили в чомусь схожому на гуртожиток, за проживання та їжу платили роботодавці. Володимир помітив, що попит на українців-кухарів у Чехії слабкий. Хоча бувають і винятки, як у його випадку. Набагато більше запитів на супутні роботи – барменів чи розробників туш десь на м’ясокомбінаті. До речі, й зарплата на цих роботах, за словами Володимира, вища, ніж у кухаря. Розповідає, що в середньому кухар-заробітчанин отримує трохи більше тисячі доларів. Звісно, у шеф-кухарів зарплата вища, але пробитися туди – це окрема справа. Після повернення в Україну Володимир змінив свій фах. За його словами, середня зарплата кухарів навіть у Києві сягає 10 – 15 тисяч гривень. Володимир вважає роботу за кордоном цікавою, але одразу ж додає, що це справа для молодих і неодружених. Для тих, у кого в Україні сім’ї, все це загрожує призвести до сварок з дружиною, від чого щасливішим не станеш. Як ми вже згадували, сім’я стала причиною повернення. Але не єдиною. В Чехії він відчував незахищеність і самотність: не мав жодної медичної страховки, а після роботи не було з ким і поговорити: «Якщо з тобою там щось станеться, тобі ніхто не допоможе». Зараз Володимир працює ріелтером у Києві, й новий фах його надихає: «Нормальні гроші можна мати й тут!» – такий його висновок. Сергій, різьбяр по дереву. Працював у Чехії на складі Робота за кордоном – це їзда незнайомою покрученою дорогою. Ніколи не знаєш, що вигулькне завтра. Ми поговорили з нашими заробітчанами в Чехії. Це популярна серед українців країна. Люди приїздять, щоб заробити, і працюють по 10 – 12 годин без вихідних. Оплата погодинна. Працівник без навиків може розраховувати максимум на 5 доларів за годину, а зазвичай і менше. В місяць набігає десь 1000 доларів. Але робітники затребуваних спеціальностей та з досвідом – а це серед українців, головним чином, будівельники – можуть отримувати набагато більше. Зазвичай приїздять, скориставшись безвізовим режимом або короткочасною візою, за допомогою якої шукають роботу. Історія Сергія Коновалова з Житомирщини – напевне, одне з багатьох свідчень про різницю між реальністю та тим, що описують рекрутерські фірми. Сергій – один з небагатьох, хто ствердно киває на запитання, чи можна назвати його прізвище. Вочевидь, він дійсно хоче поділитися своїми спогадами про роботу в Чехії: як він каже, «може, комусь наукою буде». За фахом Сергій різьбяр по дереву, воював на Сході. Коли він звернувся в одну з компаній-посередників, які займаються відправкою українських робітників на роботу до Чехії, там пообіцяли роботу за фахом. «Приїхав і тиждень просто сидів без роботи», – розповідає Сергій. За його словами, фірма-посередник надала йому житло безкоштовно, але харчувався за свій кошт. Зрештою, після того, як Сергій пригрозив скандалом, представник компанії привіз його на виробництво, яке складало меблі з ДСП – зовсім не та робота, на яку мав влаштуватися Сергій. До того ж, він повинен був самотужки організувати своє робоче місце, зокрема, зібрати робочий стіл. «Я подивися на це все, у мене всередині закипіло», – резюмує Сергій. Після повторної розмови з агентством, йому запропонували роботу в сортувальному цеху на пошті. Його заробіток на новому місці повністю залежав від виробітку: він отримував 95 крон (одна крона приблизно коштує одну гривню) за годину (коли їхав влаштовуватися до Чехії, йому обіцяли зарплату на рівні 120 – 130 крон за годину). «Відповідно, я старався працювати якомога побільше. Я приходив на роботу о 5 години ранку і залишався до 8 вечора», – згадує Сергій. Він знімав кімнатку, яка йому обходилася в 4,5 тисяч крон на місяць. Сергій також кілька разів намагався самостійно влаштуватися на роботу – хотів таки працювати за фахом. Але все безрезультатно. Різьблення по дереву виявилося в Чехії переважно сімейним бізнесом. Заробітчанам не дають складну й гарно оплачувану роботу, відводячи їм місце підмайстрів. Попри все, Сергій позитивно сприймає свій досвід. «Для мене це було як реабілітація. Довелося багато ходити, і це дуже добре. Після АТО мені треба було переключитися, я мав контузію, треба було привести себе в порядок. Дома у мене не виходило це зробити, а закордон реально мобілізує», – пояснює Сергій. Він також критично ставиться до можливості добре заробляти своїм фахом як у рідному Житомирі, так і в Києві. «Ну знайду роботу в столиці. Треба жити в Києві, відповідно, знайти таку роботу, на якій би мав півтори тисячі доларів. А приїхати й отримувати 15 – 20 тисяч гривень, як мені пропонували – ну це вдвічі менше. Так, я знаю людей, які заробляють різьбою більше, але вони роблять замовлення для Росії», – рахує Сергій. Найбільшим мінусом своїх заробітків у Чехії Сергій називає співпрацю з фірмою-посередником: «Підозрюю, що такі фірми не зацікавлені в якомусь свідомому доборі адекватних посад для клієнтів. Вони просто гонять вал, заганяють велику кількість людей на будь-яку роботу, бо чим більше людей, тим вони більше мають. Фактично, беруть не якістю, а кількістю». За його словами, зарплату він отримував не напряму, йому сплачувала її фірма-посередник. Якщо Сергій отримував за годину 95 крон, то ті, хто влаштувався самостійно, отримували більше. Сергій переконаний, що різниця між справжньою зарплатою та тим, що він отримував на руки, осідала в компанії-посереднику. Ми цей його здогад перевіряли. «Якщо все-таки їхати в Чехію на роботу, то найкраще мати домовленості безпосередньо з роботодавцями», – резюмує Сергій. Катерина, активістка з Чехії Одна з активісток «празького Майдану», яка вже досить давно проживає у Чехії, Катерина С., багато спілкується з українськими заробітчанами. «Щонеділі ми проводимо в центрі Праги акцію на підтримку України – називається Празький Майдан. Ми стоїмо на вулиці з українськими прапорами. Українці, які не мають до кого звернутися по допомогу, підходять до нас», – розповідає Катерина. За її словами, найбільше скарг – на те, що не заплатили за роботу. Люди їдуть працювати в Чехію переважно нелегально, і їх просто «кидають». «Або вони приїхали сюди з одними обіцянками по оплаті, а їм платять зовсім інше. Наприклад, їм обіцяли 5 – 5,5 євро за годину, а насправді платять 3 – 4. Або ще – їм обіцяють, що вони нелегально тут пропрацюють усі три місяці, вони приїжджають сюди, працюють два тижні – а потім їм кажуть, що роботи немає. Далі вони сидять без роботи і намагаються її якось знайти. Вони не можуть нікуди звернутися, тому що нелегали. «Якщо ми можемо допомогти, то, звичайно, допомагаємо. Правда, в більшості випадків ми не маємо реальних можливостей це зробити», – додає вона. За словами Катерини, уникнути «кидка» з працевлаштуванням можна, зазирнувши у відкриті реєстри чеських компаній, де вказані ті позиції, на які вони хочуть взяти працівників-іноземців. Ця інформація є у відкритому доступі. Наприклад, посередник говорить, що для якогось заводу в Чехії набирають людей з України. Тоді претендент на роботу, маючи ідентифікаційний номер компанії, може в інтернеті перевірити, чи справді завод набирає людей на ті посади, які обіцяє посередник, і чи готові брати іноземців. Іноді самі компанії шукають потрібних фахівців в Україні. Так, до одного з наших співрозмовників свого часу звернулася відома міжнародна компанія з автобудування, яка має офіс у Чехії. Просили знайти двох механіків з України. З ними провели онлайн-співбесіди та тестування, тому залишилось тільки законно оформити їх на роботу в Чехії. Це зробили завдяки державній програмі «Режим Україна». Єдиною проблемою в цій ситуації була довга процедура оформлення, яка тривала майже півроку. Але працівник отримав офіційний договір, офіційну зарплату та медичне страхування. Фактично, це єдиний спосіб легально й повноцінно працевлаштуватися в Чехії. Для того, аби чеська компанія могла звернутися через цей режим, вона має відповідати низці критеріїв – зокрема, не мати заборгованостей. Крім того, в її штаті має бути щонайменше 6 людей. Попри те, що квота цього року була збільшена вдвічі – до 40 тисяч, охочих працювати по ній набагато більше. За різними оцінками, сьогодні в Чехії перебуває кілька сотень тисяч українських заробітчан. І саме українці є найбільшою групою заробітчан з-поза меж ЄС в Чехії, залишаючи далеко позаду заробітчан із Росії та країн Азії. «Українці сьогодні рятують чеську економіку від сповільнення. В Чехії спостерігається велика нестача робочих рук. І українці ментально, мовно і здатністю працювати найближче підходять під цей ринок, порівняно з працівниками з усіх сусідніх країн. Людям легко вивчити чеську мову, вони дуже швидко освоюються, приїжджають і практично відразу починають працювати. Нікого більше, хто б міг замінити українців сьогодні в Чехії, я не бачу. На мій погляд, Чехія робить дуже велику помилку і проблему для самої себе, що видає візи таким складним шляхом. Хоча, можливо, для України це добре – інакше поїхало б ще більше», – зазначає Катерина С. І хоч у 90 % випадків мова йде про досить вузький перелік спеціальностей або просто про низькокваліфіковану важку фізичну працю, українці досить охоче їдуть до Чехії. Вочевидь, не всі в нас є умілими майстрами-плиточниками чи класними штукатурами або айтішніками. І Чехія та Польща можуть дати роботу набагато більшій кількості низькокваліфікованих українців, ніж Київ та великі регіональні центри в Україні. Володимир, програміст. Працює в Чехії За словами українського айтішника, який працює в Чехії, керівника порталу українців у Чехії Uaportal.cz Володимира Теленька, особливої різниці в умовах роботи в Україні та Чехії для програмістів немає. «Звичайно, якщо ти працюєш у чеській компанії, то, принаймні, повинен показати, що можеш вивчити чеську мову», – зазначає він. За його словами, після приїзду до Чехії він одразу отримав роботу з зарплатою, яка була вищою від української на півтисячі доларів. Зараз, вважає, в Україні міг би заробляти навіть більше. Проте у Чехії його приваблює не лише зарплата. Говорить і про певний стиль життя: «Тут спокійніше, люди привітніші, добре пиво і немає проблем з переходом в іншу культуру». Розповідає, що будні офіційно працевлаштованих українців з видом на проживання суттєво відрізняються від життя українських нелегалів. В Чехії сьогодні зарплати вищі порівняно з тією ж Польщею. Відповідно, до Чехії намагається приїхати багато заробітчан. «З одного боку, чеська сторона декларує, що ринок відкритий, що дуже бракує робочих рук, а з іншого – вони ставлять обмеження. Чехи побоюються, що коли настане криза, їм самим не буде де працювати. Тож вони намагаються захищати свій ринок праці правдами й неправдами», – ділиться оцінкою ситуації Володимир. До того ж, за його словами, нелегальні заробітчани вигідні й чеському бізнесу, який не платить за них податків. Ситуацію ускладнює й те, що сьогодні прийшли до влади популістські проросійські політики, які заграють зі страхами виборців втратити роботу через мігрантів. «Я не розумію українців, які просто пхають голову в петлю та їдуть сюди нелегально, живуть як худоба, заробляють не так уже й багато, при цьому гаруючи по 12 годин на добу – і при цьому їх як нелегалів можуть «кинути», або поліція в будь-який момент може вислати з країни. І от мене завжди цікавило: в чому сенс таких заробітків? Чому люди платять незрозумілим посередникам по 1000 доларів замість того, щоб ці гроші вкласти в здобуття цінного фаху, а потім поїхати працювати легально й на більші гроші? Або, здобувши затребуваний фах, чому б не заробляти більше вдома?» Чому їдуть? Риторичне запитання. Український бізнес останнім часом теж часто скаржиться на нестачу працівників. І платять іноді добре. Наприклад, висококваліфікований зварювальник на кораблебудівних підприємствах в Україні може заробляти до 50 тисяч гривень на місяць. Але треба мати досвід і вміти читати документацію. Простий зварювальник у Києві отримує 15 – 20 тисяч. Курсів, на яких можна навчитися, чимало – щоправда, якість навчання ми не перевіряли. Можливо, це просто мода: їхати на заробітки в Польщу чи Чехію, бо всі їдуть. І мало хто знає про можливість більше заробляти в Україні. Крім того, нормально оплачувана робота в Україні є не всюди, а лише у великих містах чи там, де розташовані потужні підприємства. До того, ж у нас не прийнято перевозити сім’ю в інше місто, туди, де знайшлася гарна робота. А якщо вже їхати, то особливої різниці, до Києва чи до Кракова – немає. З урахуванням того, що дітей в іншому українському місті з боями треба буде влаштовувати у школи чи дитсадочки, власники квартир не горять бажанням здавати свою нерухомість сім’ям із дітьми, дружина зароблятиме не дуже багато – іноді з умовних Черкас простіше поїхати в Чехію на три місяці, ніж перевезти сім’ю до Києва. Та й зарплата у 20 тисяч гривень, якщо немає власного житла, не така вже й велика. До того ж, робота в Україні стабільно нестабільна: сьогодні є, а завтра немає. Тому варіант, коли сім’я живе у власному будинку/квартирі десь у провінції (а чимало сімей отримали нерухомість у спадок чи можуть жити з батьками в їхньому житлі), а чоловік/дружина робить рейди на заробітки – виглядає цілком практичним. Ще й після заробітків можна приїхати додому й наступні три місяці відпочивати – така поведінка цілком поширена, як випливає із дослідження про причини бідності, яке ми цитували в цій статті вище. А може, відповідь у тому, що охоронець Сергій з Миколаєва, який цементує сходи в Києві, вважає себе й так майстром на всі руки, не відчуваючи потреби ще чомусь вчитися. Просто сьогодні йому не пощастило з роботою. А в Чехії точно пощастить. Там же немає олігархів і бариги Порошенка. Використані фото: https://pixabay.com/
    Лист 13, 2019 10263
  • 31 Жовт 2019
    Зустріч чеського президента Мілоша Земана з представницею проросійської організації кримських татар і повідомлення про його заяву, що він, начебто, вважає Крим частиною Російської Федерації, зацікавили, в першу чергу, чеську громадськість. Вони дійсно мало що змінюють і у ставленні міжнародного товариства до статусу Криму, у ставленні більшості кримських татар до авторитету Меджлісу. Але запрошення Земана демонструє російську тактику просування «повзучого визнання» анексії півострова. Віталій Портников спеціально для Крим.Реалії План дій досить простий і не відрізняється від дій радянських спецслужб та пропагандистів щодо територій, які опинилися у складі або у «сфері впливу» СРСР. Спочатку створюються підроблені організації, які покликані підмінити справжні політичні партії або громадські організації. У самому Радянському Союзі та у «країнах народної демократії» таких організацій і партій було хоч греблю гати. Мало хто пам'ятає, але і в НДР, і в Польщі, і в тій самій Чехословаччині була багатопартійна система. Я думав написати «справжня», але насправді, звичайно ж, не справжня, адже всі партії і громадські організації підпорядковувалися диктату комуністів. БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Кримський синдром Земана Тепер той самий нехитрий прийом застосовується щодо кримських татар. Меджліс ‒ унікальний національний представницький орган ‒ оголошується екстремістським і забороняється. А як альтернативу пропонують створені поспіхом «громадські організації», представники яких нікого не представляють. Але залишається проблема ‒ як таким організаціям отримати визнання? І тоді використовується арсенал зв'язків із політиками, які не приховують своїх проросійських симпатій і можуть ризикнути репутацією. Причому не так вже серйозно ризикнути. Той же Мілош Земан не влаштовував спеціальну зустріч із проросійською активісткою Тамілою Німетуллаєвою. Вона лише отримала запрошення на офіційний прийом, присвячений 101-й річниці створення незалежної Чехословаччини. Зрозуміло, разом із десятками інших запрошених. Так що в разі чого цілком можна пояснити присутність Німетуллаєвої на цьому прийомі помилкою протоколу ‒ зрозуміло, що сам президент країни списки запрошених не затверджує. Однак справа вже зроблена. Активістка присутня на прийомі, спілкується з президентом як «представниця кримськотатарського народу», вислуховує його думку про статус Криму ‒ знову-таки, зроблену під час приватної бесіди, не оформлену як офіційну заяву. До того ж, Німетуллаєва ходить Празьким градом, спілкується і фотографується з місцевими політиками, які й не підозрюють, хто вона така. І в результаті створюється штучна конкуренція. Мустафа Джемілєв зустрічається з одними політиками, а Таміла Німетуллаєва ‒ з іншими, ось вам і визнання «корисних» Кремлю кримських татар. А далі у справу вже вступає російська пропаганда, яка, зрозуміло, має множити сумніви: бачите, вже й президент Чехії, країни-члена Європейського Союзу, визнав «російський» статус Криму, і представники проросійських кримських організацій отримують запрошення на офіційні прийоми. Рано чи пізно «російський» Крим буде визнаний усіма, навіщо чіплятися за минуле? Те, що ми, схоже, просто стали свідками звичайної пропагандистської диверсії, російські медіа своїм глядачам і читачам, звичайно ж, не розкажуть. Але те, що у виставі брали участь все ті ж знайомі актори ‒ Земан, який не раз виступав із проросійськими заявами, та представниця спеціально створеної для існування в кремлівській реальності організації, у черговий раз продемонструвало: склад трупи, яку можна залучити для потреб російської пропаганди, має одних і тих самих виконавців. Які б прийомчики російська пропагандистська машина не застосовувала і на які б прийоми її представників не запрошували.   Автор Віталій Портников Київський журналіст, оглядач Крим.Реалії Джерело: Крим Реалії  
    2053 Опубліковано Галина Андрейців
  • Зустріч чеського президента Мілоша Земана з представницею проросійської організації кримських татар і повідомлення про його заяву, що він, начебто, вважає Крим частиною Російської Федерації, зацікавили, в першу чергу, чеську громадськість. Вони дійсно мало що змінюють і у ставленні міжнародного товариства до статусу Криму, у ставленні більшості кримських татар до авторитету Меджлісу. Але запрошення Земана демонструє російську тактику просування «повзучого визнання» анексії півострова. Віталій Портников спеціально для Крим.Реалії План дій досить простий і не відрізняється від дій радянських спецслужб та пропагандистів щодо територій, які опинилися у складі або у «сфері впливу» СРСР. Спочатку створюються підроблені організації, які покликані підмінити справжні політичні партії або громадські організації. У самому Радянському Союзі та у «країнах народної демократії» таких організацій і партій було хоч греблю гати. Мало хто пам'ятає, але і в НДР, і в Польщі, і в тій самій Чехословаччині була багатопартійна система. Я думав написати «справжня», але насправді, звичайно ж, не справжня, адже всі партії і громадські організації підпорядковувалися диктату комуністів. БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Кримський синдром Земана Тепер той самий нехитрий прийом застосовується щодо кримських татар. Меджліс ‒ унікальний національний представницький орган ‒ оголошується екстремістським і забороняється. А як альтернативу пропонують створені поспіхом «громадські організації», представники яких нікого не представляють. Але залишається проблема ‒ як таким організаціям отримати визнання? І тоді використовується арсенал зв'язків із політиками, які не приховують своїх проросійських симпатій і можуть ризикнути репутацією. Причому не так вже серйозно ризикнути. Той же Мілош Земан не влаштовував спеціальну зустріч із проросійською активісткою Тамілою Німетуллаєвою. Вона лише отримала запрошення на офіційний прийом, присвячений 101-й річниці створення незалежної Чехословаччини. Зрозуміло, разом із десятками інших запрошених. Так що в разі чого цілком можна пояснити присутність Німетуллаєвої на цьому прийомі помилкою протоколу ‒ зрозуміло, що сам президент країни списки запрошених не затверджує. Однак справа вже зроблена. Активістка присутня на прийомі, спілкується з президентом як «представниця кримськотатарського народу», вислуховує його думку про статус Криму ‒ знову-таки, зроблену під час приватної бесіди, не оформлену як офіційну заяву. До того ж, Німетуллаєва ходить Празьким градом, спілкується і фотографується з місцевими політиками, які й не підозрюють, хто вона така. І в результаті створюється штучна конкуренція. Мустафа Джемілєв зустрічається з одними політиками, а Таміла Німетуллаєва ‒ з іншими, ось вам і визнання «корисних» Кремлю кримських татар. А далі у справу вже вступає російська пропаганда, яка, зрозуміло, має множити сумніви: бачите, вже й президент Чехії, країни-члена Європейського Союзу, визнав «російський» статус Криму, і представники проросійських кримських організацій отримують запрошення на офіційні прийоми. Рано чи пізно «російський» Крим буде визнаний усіма, навіщо чіплятися за минуле? Те, що ми, схоже, просто стали свідками звичайної пропагандистської диверсії, російські медіа своїм глядачам і читачам, звичайно ж, не розкажуть. Але те, що у виставі брали участь все ті ж знайомі актори ‒ Земан, який не раз виступав із проросійськими заявами, та представниця спеціально створеної для існування в кремлівській реальності організації, у черговий раз продемонструвало: склад трупи, яку можна залучити для потреб російської пропаганди, має одних і тих самих виконавців. Які б прийомчики російська пропагандистська машина не застосовувала і на які б прийоми її представників не запрошували.   Автор Віталій Портников Київський журналіст, оглядач Крим.Реалії Джерело: Крим Реалії  
    Жовт 31, 2019 2053
  • 15 Жовт 2019
    «Я ніколи не забуду першу кримську жертву окупаційного російського режиму – тіло 38-річного Решата Аметова знайшли зі слідами численним поранень, ударів і тортур, які свідчать про те, що йому намагалися ножем по живому вирізати хребет», – розповідає режисерка Галина Джикаєва про ідею створення цього перформенсу, який у Празі повторили двічі: першого разу під відкритим небом і вдруге вже в стінах чеського театру. Київський «PostPlayТеатр» спільно із Посольством України у Чехії презентував у Празі театральний перформанс режисера Галини Джикаєвої про життя в окупованому Криму. У чеській столиці відбулося 2 покази, повідомили Укрінформу в Посольстві України в Чехії. «Найважче в перформансі – це не реагувати на агресію, а приймати її з гордістю і величчю, боротися проти зла лише власною людською гідністю, як це роблять кримські татари на окупованому Росією півострові», - розповів драматург Ден Гуменний, який виконував роль і на півгодини сам мав перевтілитися в жертву тортур. Режисер із Сімферополя Галина Джикаєва змушена була під тиском ФСБ залишити окупований півострів у 2014 році, оскільки вона фігурувала в т.зв. «справі Олега Сенцова». У Києві Галина заснувала експериментальну театральну сцену «PostPlayТеатр». Чеська прем’єра перформенсу про життя на півострові, «коли з дня на день не лише море стало чорним», відбулася просто на площі перед Національним театром у Празі в рамках «Фестивалю демократії», що проходить при найбільшій у Чехії суспільно-політичній конференції «Форум 2000». Другий показ відбувся на сцені експериментального театрального театру «НоД». У перформансі звучать вірші кримськотатарських поетес Сеяре Кокча і Аліє Кенжалієвої. Музичний супровід спеціально для цього проєкту створили молоді композитори Тетяна Хорошун і Яна Шлябанська з електро-акустичним дуетом GUMA. В основі проєкту «Трава пробиває землю» лежить сучасна кримськотатарська поезія, звіт організацій «КримSOS» та Amnesty International про тортури та порушення прав людини в Криму та на Сході України, доповідь Управління верховного комісара ООН з прав людини та розповіді переселенців. Ці документи надихнули на створення «фізичного театру та нової неакадемічної музики: Біль перетворюється на поезію, звук та рух». «Трава пробиває землю» – результат співпраці “PostPlayТеатр” та Кримського дому у Києві. Організаторами чеської прем’єри є Посольство України та неприбуткова організація «Людина в біді», які вже третій рік поспіль спільними зусиллями проводять «кримський вечір» під час конференції «Форум 2000». У статті використані матеріали: ukrinform.ua
    2088 Опубліковано Галина Андрейців
  • «Я ніколи не забуду першу кримську жертву окупаційного російського режиму – тіло 38-річного Решата Аметова знайшли зі слідами численним поранень, ударів і тортур, які свідчать про те, що йому намагалися ножем по живому вирізати хребет», – розповідає режисерка Галина Джикаєва про ідею створення цього перформенсу, який у Празі повторили двічі: першого разу під відкритим небом і вдруге вже в стінах чеського театру. Київський «PostPlayТеатр» спільно із Посольством України у Чехії презентував у Празі театральний перформанс режисера Галини Джикаєвої про життя в окупованому Криму. У чеській столиці відбулося 2 покази, повідомили Укрінформу в Посольстві України в Чехії. «Найважче в перформансі – це не реагувати на агресію, а приймати її з гордістю і величчю, боротися проти зла лише власною людською гідністю, як це роблять кримські татари на окупованому Росією півострові», - розповів драматург Ден Гуменний, який виконував роль і на півгодини сам мав перевтілитися в жертву тортур. Режисер із Сімферополя Галина Джикаєва змушена була під тиском ФСБ залишити окупований півострів у 2014 році, оскільки вона фігурувала в т.зв. «справі Олега Сенцова». У Києві Галина заснувала експериментальну театральну сцену «PostPlayТеатр». Чеська прем’єра перформенсу про життя на півострові, «коли з дня на день не лише море стало чорним», відбулася просто на площі перед Національним театром у Празі в рамках «Фестивалю демократії», що проходить при найбільшій у Чехії суспільно-політичній конференції «Форум 2000». Другий показ відбувся на сцені експериментального театрального театру «НоД». У перформансі звучать вірші кримськотатарських поетес Сеяре Кокча і Аліє Кенжалієвої. Музичний супровід спеціально для цього проєкту створили молоді композитори Тетяна Хорошун і Яна Шлябанська з електро-акустичним дуетом GUMA. В основі проєкту «Трава пробиває землю» лежить сучасна кримськотатарська поезія, звіт організацій «КримSOS» та Amnesty International про тортури та порушення прав людини в Криму та на Сході України, доповідь Управління верховного комісара ООН з прав людини та розповіді переселенців. Ці документи надихнули на створення «фізичного театру та нової неакадемічної музики: Біль перетворюється на поезію, звук та рух». «Трава пробиває землю» – результат співпраці “PostPlayТеатр” та Кримського дому у Києві. Організаторами чеської прем’єри є Посольство України та неприбуткова організація «Людина в біді», які вже третій рік поспіль спільними зусиллями проводять «кримський вечір» під час конференції «Форум 2000». У статті використані матеріали: ukrinform.ua
    Жовт 15, 2019 2088
  • 30 Вер 2019
    Чеський художник із Чернігова Олександр Оніщенко, який перший в Європі відкрив приватну художню галерею ще у 90-х, у 2019 році підкорив Україну. Чернігів, Київ і Одеса відкрили двері своїх галерей та музеїв назустріч художнику, який причаровує своєю любов’ю до життя та стилем живопису. Відвідувачі експозицій побачили близько 30 пейзажів та 25 чорно-білих фотографій. Шалений успіх в Одесі, Києві та Чернігові відкрив нові можливості європейському майстру. Чеський художник має пропозиції щодо подальших експозицій, а також працює над новим образом і стилем своїх чорних полотен, щоб знову здивувати Україну. Оніщенко не вміє малювати, як стверджує сам, не має освіти та продає свої картини за десятки тисяч євро. Живе художник у старовинному католицькому храмі. Його полотна є в колекціях відомих акторів та політичних діячів. За плечима у митця 2 тис. картин та десятки виставок по світі, нагороди та визнання. Проте, як каже Олександр, саме в Україні нині йому цікаво, адже тут народжується нова епоха, яку не можна пропустити. В Україну чеський художник прагнув повернутися два роки тому. Проте саме у 2019 році спроба відкрити свою виставку чорно-білих фотографій, а з часом і картин стала реальною. Весна і літо для художника були переповнені підготовкою експозицій. Кожен окремий культурний проєкт потребував конкретних тем, а також стилю виконання. Так, Чернігів побачив фотографії, Київ – 11 картин, а ось Одесі пощастило більше. Саме для Одеського музею західного і східного мистецтва автор створив 27 полотен, в які включив морську тематику. Дві великі зали музею були переповнені чорними полотнами, на яких оживали пейзажі, еркер музею був заповнений чорно-білими фотографіями, які оспівують жіночу красу.  Художник і фотограф Оніщенко створив власний стиль наприкінці 80-х років, у 90-х покинув СРСР, переїхавши до Європи. Авантюризм, як згадує Олександр, став причиною його переїзду. Без необхідних документів він рік жив у Болгарії, потім випадково потрапив до Праги, плануючи поїздку в Югославію. Коли збагнув, що там війна, вирішив лишитися у старовинному місті майстрів і почав малювати на Карловому мості – центрі відродження чеської культури. Вже тоді Оніщенко активно використовував стиль малювання на чорному полотні. Це насправді звичайний підмальовок чорною фарбою, який є основним фоном кожної картини художника. Чорний колір дає картині графічний контур, концентрує увагу глядача на атмосфері сюжету, саме він і є маркером експресіонізму Оніщенка.  На самому початку життя у Празі Оніщенка причарувало те, що у 90-ті роки опалення було вугільне, а всі дахи у старому центрі зі середньовічної черепиці в оточенні сірого диму. У своєму рельєфному стилі він розпочав малювати празькі дахи. Вони стали головною візитівкою Оніщенка. Дахи вперше вразили покупницю з Англії, яка переконала автора зробити на цьому акцент. Тепер празькі дахи є темою, яку постійно малює автор, адже їхня магія причаровує людей з усіх куточків світу. Оніщенко вже давно не використовує пензель у своїй роботі. Це сталося ще з «болгарських часів», коли його вразили картини у мастихіновій техніці. Тоді, на початку 90-х, він взяв маленький шпатель, намалював хвилю і збагнув, що це його техніка. «Я не вмію малювати», – каже художник, і це частково так, адже академічної освіти у Оніщенка немає. Малювати Сашко почав у 10 років у звичайній «художці». Так сталося, що талант передався йому від батька, підтримка і основи майстерності – від перших вчителів Чернігова, а решта – це «пахати треба», як каже Оніщенко. Хоча секретом свого успіху у світі живопису вважає гру і вміння залишатися розбишакою. Саме ця риса дала йому можливість у середині 90-х миттєво зреагувати на пропозицію покупця поїхати в Грецію. Там художник зустрів колегу, який пояснив, що видатний художник малює на великих полотнах, а також виставляється у галереях. Покинути Карлов міст і відкрити власну галерею – такий шлях обрав митець і був правий. Галерея «Якубська» в центрі Праги – перша приватна галерея Європи. Вона стала центром тяжіння творчого потенціалу чеського художника з України – Олександра Оніщенка.  У 2019 році галерея вже відзначила своє 25-річчя. Сотні живописних картин побачили світ зі стін старовинного будинку історичного центру столиці Чехії. Оніщенко навіть не рахує свої полотна, каже, що за життя створив понад 2 тис. картин і вже не пам’ятає усіх. Він із легкістю прощається з картинами, адже саме вони забезпечують художнику гідне життя.   Скільки коштують ваші роботи?    Зараз вже від 10 до 25 тис. євро, але я не займаюся продажем. У мене є люди, які допомагають мені в цьому питанні, адже зі мною можна домовитись. Я намагаюся максимально займатися творчістю, але життя вимагає «барижити», адже важко втримати галерею, платити зарплату та податки. Колись я їх не платив, коли був ще не резидентом Чехії, а тепер вже все – плачу, як усі європейці 60 % з прибутку, це справжнє пограбування, але нічого не вдієш. Щоб якось виживати, я просто мушу виставлятися ще десь. От, наприклад, в Америці дві галереї мене виставляють, там картини продаються регулярно, це мене й рятує.    Як можна стати успішним і відомим художником без фундаментальної освіти?    Кожна дитина геніальна у своєму, а школа заганяє всіх у стадо і гальмує унікальність. Треба будувати майстерність на тому, що не виходить так, як потрібно, у тому ж і унікальність. У Чехії виховують художників на індивідуальних можливостях та оригінальності. Треба просто дозволити собі бути творцем. Страх і сумління – це ж ознака того, що ви на правильному шляху. Боятися слід у собі байдужості та відсутності зацікавленості. Постійна робота, спостерігання за світом, відкриття досвіду інших художників – все це мене наповнює і вчить.   Успіх художників – це десь 80 % ремесла і тільки 20 % таланту та гри.  Тобто щоб стати визнаним художником, талант митцю потрібен не дуже? Для мене взагалі важливо знати, як художник ставиться до жінок, тобто як реалізується його сексуальність. Адже все мистецтво субліматичне. Енергія, яка не має реалізації, виходить в творче русло. Тому мені не вдається будувати міцні та довгі стосунки з жінками, у комфорті та спокої у мене постійно все гасне. Я намагаюся в цьому навіть компроміс знаходити, краще підтримувати особисту драму і не втрачати себе. Чому ж тоді ви пишете такі красиві полотна? У них не відчувається драма, а лише торжество самотності. Самотність – це фішка, бренд, як не крути, це завжди привертає увагу. Мене в Одесі, до речі, розкусили: тут мистецтвознавець зрозумів, що я хочу подобатися. Я визнаю це, так, я знаю, що необхідно людям, і роблю це. От я відпахав на ці виставки півроку, і все – у мене вже відчуття неспокійне, ніби щось нове вже треба – більш сильне, екстремальне. Я перед таким завжди хвилююсь, як уперше. Такі роботи я готую для Києва, це буде теж чорне полотно, але вже інша історія. Ви називаєте себе автором техніки картин на чорному полотні, проте це ж не ваша техніка, ви її просто опанували.  Так, я її опанував, але, окрім мене, ніхто ще до 1989 року не використовував її постійно. Після того як це почав робити я, вже 30 років її впроваджують. Мені колись ще дуже давно в Америці навіть художники говорили, що почали так малювати, але тепер вже ніхто не признається. І полотна, до речі, чорні виробляють у світі вже скрізь. Але мої оригінальні, вони відрізняються повністю від інших: не поглинають фарбу. Секрет я не відкрию, але свої брендові чорні полотна я запатентую і планую продавати.  Звідки у вас це поєднання і творчої енергії, і матеріального світу? Ви ж виховані в радянські часи. Я з дитинства такий, завжди не вписувався у зовнішню картину. Мене в школі били часто, поки не вимахав у старших класах. Я завжди шукав щось своє у всьому. До речі, я непогано заробляв живописом і в Чернігові. В Європу поїхав на своїй «дев’ятці». Їхав від совка за новим досвідом і можливостями і знайшов їх. Але ці можливості постійно міняються. Тільки щось здобув – все поступово сходить на спад. Бізнес у творчості – це дуже важко, нікому не раджу мене наслідувати. А навіщо було обирати такий складний напрямок, ви ж могли відбутися десь ще? А це ж понт! От колись мене назвали художником, і я відчув: це круто, це моє. Ну і потім, я без цього просто не можу жити, я навіть не мислю себе без цього, у мене просто дах поїде без живопису. Чому ви відкрили свою школу? Ви ж проти цього. У мене зовсім інший підхід, я спостерігаю за своїми учнями, і розвиваю їхню індивідуальність, я хочу навчити їх не боятися бути собою, не дублювати мене, а створювати своє – неповторне. А також живопис – це ще й арттерапія, яка допомагає очищенню душі. Моя бабуся була монахинею, її навіть записали до святих. Тому, мабуть, у мене тяжіння таке особливе. Я з віком зрозумів, що готовий віддавати, навчати, ділитися, тому що розумію, що тільки живопису замало мені. Я свідомо увійшов у іншу фазу свого життя і тільки розпочав вивчати її.  У відвертій розмові художник зізнається, що саме живопис рятує його іноді від самого себе, від руйнівних думок чи вчинків. У своєму будинку, який нещодавно був звичайним католицьким храмом, прямо в колишньому вівтарі розташована його майстерня. Там він і створює свої яскраві полотна, на яких свято самотності та краси внутрішнього та зовнішнього об’єднані. Цей будинок як свою власну Мекку Оніщенко малює постійно. На кожній експозиції можна побачити картину, на якій поле з пагорбом і будівлею, яка і є основною таємницею чорного полотна художника.  Історія із творчим поверненням чеського художника Олександра Оніщенка в Україну тільки розпочалася. 13 вересня рідний митцю Чернігів побачить фотографії та картини художника в музеї сучасного мистецтва та творчому просторі «Зелена сцена». У Києві й Одесі поціновувачі мистецтва зможуть ознайомитися з його творчістю ще не раз, зізнається Олександр, адже це особливі міста в житті авантюриста та розбишаки-художника, який живе у гармонії зі своїми бурями та тишею. Розмовляла Наталя Мізюкіна Джерело: OPINION UA  
    4056 Опубліковано Галина Андрейців
  • Чеський художник із Чернігова Олександр Оніщенко, який перший в Європі відкрив приватну художню галерею ще у 90-х, у 2019 році підкорив Україну. Чернігів, Київ і Одеса відкрили двері своїх галерей та музеїв назустріч художнику, який причаровує своєю любов’ю до життя та стилем живопису. Відвідувачі експозицій побачили близько 30 пейзажів та 25 чорно-білих фотографій. Шалений успіх в Одесі, Києві та Чернігові відкрив нові можливості європейському майстру. Чеський художник має пропозиції щодо подальших експозицій, а також працює над новим образом і стилем своїх чорних полотен, щоб знову здивувати Україну. Оніщенко не вміє малювати, як стверджує сам, не має освіти та продає свої картини за десятки тисяч євро. Живе художник у старовинному католицькому храмі. Його полотна є в колекціях відомих акторів та політичних діячів. За плечима у митця 2 тис. картин та десятки виставок по світі, нагороди та визнання. Проте, як каже Олександр, саме в Україні нині йому цікаво, адже тут народжується нова епоха, яку не можна пропустити. В Україну чеський художник прагнув повернутися два роки тому. Проте саме у 2019 році спроба відкрити свою виставку чорно-білих фотографій, а з часом і картин стала реальною. Весна і літо для художника були переповнені підготовкою експозицій. Кожен окремий культурний проєкт потребував конкретних тем, а також стилю виконання. Так, Чернігів побачив фотографії, Київ – 11 картин, а ось Одесі пощастило більше. Саме для Одеського музею західного і східного мистецтва автор створив 27 полотен, в які включив морську тематику. Дві великі зали музею були переповнені чорними полотнами, на яких оживали пейзажі, еркер музею був заповнений чорно-білими фотографіями, які оспівують жіночу красу.  Художник і фотограф Оніщенко створив власний стиль наприкінці 80-х років, у 90-х покинув СРСР, переїхавши до Європи. Авантюризм, як згадує Олександр, став причиною його переїзду. Без необхідних документів він рік жив у Болгарії, потім випадково потрапив до Праги, плануючи поїздку в Югославію. Коли збагнув, що там війна, вирішив лишитися у старовинному місті майстрів і почав малювати на Карловому мості – центрі відродження чеської культури. Вже тоді Оніщенко активно використовував стиль малювання на чорному полотні. Це насправді звичайний підмальовок чорною фарбою, який є основним фоном кожної картини художника. Чорний колір дає картині графічний контур, концентрує увагу глядача на атмосфері сюжету, саме він і є маркером експресіонізму Оніщенка.  На самому початку життя у Празі Оніщенка причарувало те, що у 90-ті роки опалення було вугільне, а всі дахи у старому центрі зі середньовічної черепиці в оточенні сірого диму. У своєму рельєфному стилі він розпочав малювати празькі дахи. Вони стали головною візитівкою Оніщенка. Дахи вперше вразили покупницю з Англії, яка переконала автора зробити на цьому акцент. Тепер празькі дахи є темою, яку постійно малює автор, адже їхня магія причаровує людей з усіх куточків світу. Оніщенко вже давно не використовує пензель у своїй роботі. Це сталося ще з «болгарських часів», коли його вразили картини у мастихіновій техніці. Тоді, на початку 90-х, він взяв маленький шпатель, намалював хвилю і збагнув, що це його техніка. «Я не вмію малювати», – каже художник, і це частково так, адже академічної освіти у Оніщенка немає. Малювати Сашко почав у 10 років у звичайній «художці». Так сталося, що талант передався йому від батька, підтримка і основи майстерності – від перших вчителів Чернігова, а решта – це «пахати треба», як каже Оніщенко. Хоча секретом свого успіху у світі живопису вважає гру і вміння залишатися розбишакою. Саме ця риса дала йому можливість у середині 90-х миттєво зреагувати на пропозицію покупця поїхати в Грецію. Там художник зустрів колегу, який пояснив, що видатний художник малює на великих полотнах, а також виставляється у галереях. Покинути Карлов міст і відкрити власну галерею – такий шлях обрав митець і був правий. Галерея «Якубська» в центрі Праги – перша приватна галерея Європи. Вона стала центром тяжіння творчого потенціалу чеського художника з України – Олександра Оніщенка.  У 2019 році галерея вже відзначила своє 25-річчя. Сотні живописних картин побачили світ зі стін старовинного будинку історичного центру столиці Чехії. Оніщенко навіть не рахує свої полотна, каже, що за життя створив понад 2 тис. картин і вже не пам’ятає усіх. Він із легкістю прощається з картинами, адже саме вони забезпечують художнику гідне життя.   Скільки коштують ваші роботи?    Зараз вже від 10 до 25 тис. євро, але я не займаюся продажем. У мене є люди, які допомагають мені в цьому питанні, адже зі мною можна домовитись. Я намагаюся максимально займатися творчістю, але життя вимагає «барижити», адже важко втримати галерею, платити зарплату та податки. Колись я їх не платив, коли був ще не резидентом Чехії, а тепер вже все – плачу, як усі європейці 60 % з прибутку, це справжнє пограбування, але нічого не вдієш. Щоб якось виживати, я просто мушу виставлятися ще десь. От, наприклад, в Америці дві галереї мене виставляють, там картини продаються регулярно, це мене й рятує.    Як можна стати успішним і відомим художником без фундаментальної освіти?    Кожна дитина геніальна у своєму, а школа заганяє всіх у стадо і гальмує унікальність. Треба будувати майстерність на тому, що не виходить так, як потрібно, у тому ж і унікальність. У Чехії виховують художників на індивідуальних можливостях та оригінальності. Треба просто дозволити собі бути творцем. Страх і сумління – це ж ознака того, що ви на правильному шляху. Боятися слід у собі байдужості та відсутності зацікавленості. Постійна робота, спостерігання за світом, відкриття досвіду інших художників – все це мене наповнює і вчить.   Успіх художників – це десь 80 % ремесла і тільки 20 % таланту та гри.  Тобто щоб стати визнаним художником, талант митцю потрібен не дуже? Для мене взагалі важливо знати, як художник ставиться до жінок, тобто як реалізується його сексуальність. Адже все мистецтво субліматичне. Енергія, яка не має реалізації, виходить в творче русло. Тому мені не вдається будувати міцні та довгі стосунки з жінками, у комфорті та спокої у мене постійно все гасне. Я намагаюся в цьому навіть компроміс знаходити, краще підтримувати особисту драму і не втрачати себе. Чому ж тоді ви пишете такі красиві полотна? У них не відчувається драма, а лише торжество самотності. Самотність – це фішка, бренд, як не крути, це завжди привертає увагу. Мене в Одесі, до речі, розкусили: тут мистецтвознавець зрозумів, що я хочу подобатися. Я визнаю це, так, я знаю, що необхідно людям, і роблю це. От я відпахав на ці виставки півроку, і все – у мене вже відчуття неспокійне, ніби щось нове вже треба – більш сильне, екстремальне. Я перед таким завжди хвилююсь, як уперше. Такі роботи я готую для Києва, це буде теж чорне полотно, але вже інша історія. Ви називаєте себе автором техніки картин на чорному полотні, проте це ж не ваша техніка, ви її просто опанували.  Так, я її опанував, але, окрім мене, ніхто ще до 1989 року не використовував її постійно. Після того як це почав робити я, вже 30 років її впроваджують. Мені колись ще дуже давно в Америці навіть художники говорили, що почали так малювати, але тепер вже ніхто не признається. І полотна, до речі, чорні виробляють у світі вже скрізь. Але мої оригінальні, вони відрізняються повністю від інших: не поглинають фарбу. Секрет я не відкрию, але свої брендові чорні полотна я запатентую і планую продавати.  Звідки у вас це поєднання і творчої енергії, і матеріального світу? Ви ж виховані в радянські часи. Я з дитинства такий, завжди не вписувався у зовнішню картину. Мене в школі били часто, поки не вимахав у старших класах. Я завжди шукав щось своє у всьому. До речі, я непогано заробляв живописом і в Чернігові. В Європу поїхав на своїй «дев’ятці». Їхав від совка за новим досвідом і можливостями і знайшов їх. Але ці можливості постійно міняються. Тільки щось здобув – все поступово сходить на спад. Бізнес у творчості – це дуже важко, нікому не раджу мене наслідувати. А навіщо було обирати такий складний напрямок, ви ж могли відбутися десь ще? А це ж понт! От колись мене назвали художником, і я відчув: це круто, це моє. Ну і потім, я без цього просто не можу жити, я навіть не мислю себе без цього, у мене просто дах поїде без живопису. Чому ви відкрили свою школу? Ви ж проти цього. У мене зовсім інший підхід, я спостерігаю за своїми учнями, і розвиваю їхню індивідуальність, я хочу навчити їх не боятися бути собою, не дублювати мене, а створювати своє – неповторне. А також живопис – це ще й арттерапія, яка допомагає очищенню душі. Моя бабуся була монахинею, її навіть записали до святих. Тому, мабуть, у мене тяжіння таке особливе. Я з віком зрозумів, що готовий віддавати, навчати, ділитися, тому що розумію, що тільки живопису замало мені. Я свідомо увійшов у іншу фазу свого життя і тільки розпочав вивчати її.  У відвертій розмові художник зізнається, що саме живопис рятує його іноді від самого себе, від руйнівних думок чи вчинків. У своєму будинку, який нещодавно був звичайним католицьким храмом, прямо в колишньому вівтарі розташована його майстерня. Там він і створює свої яскраві полотна, на яких свято самотності та краси внутрішнього та зовнішнього об’єднані. Цей будинок як свою власну Мекку Оніщенко малює постійно. На кожній експозиції можна побачити картину, на якій поле з пагорбом і будівлею, яка і є основною таємницею чорного полотна художника.  Історія із творчим поверненням чеського художника Олександра Оніщенка в Україну тільки розпочалася. 13 вересня рідний митцю Чернігів побачить фотографії та картини художника в музеї сучасного мистецтва та творчому просторі «Зелена сцена». У Києві й Одесі поціновувачі мистецтва зможуть ознайомитися з його творчістю ще не раз, зізнається Олександр, адже це особливі міста в житті авантюриста та розбишаки-художника, який живе у гармонії зі своїми бурями та тишею. Розмовляла Наталя Мізюкіна Джерело: OPINION UA  
    Вер 30, 2019 4056
  • 29 Серп 2019
    Любителям відпочинку з перчинкою наші партнери - компанія EuroTour Group пропонують відвідати справжнє середньовічне шоу в знаменитій чеській корчмі Дєтеніце, яка знаходиться на території однойменного старовинного замку. Уже багато років задимлена середньовічна таверна святкує впевнену перемогу над ультрасучасними фешенебельними ресторанами. У Дєтеніце їдуть туристи з усього світу.  Шабаш середньовічних відьом і свист розбійників з великої дороги, карлики і жебраки, дівчата легкої поведінки і сміливі лицарі, тортури вогнем, бродячі музиканти, факіри, танцівниці, а ще справжні страви середньовічної кухні, що готуються на вугіллі, і пиво, зварене за багатовіковими старовинними рецептами короля Артура.   Тут дуже реалістично відтворена атмосфера романтичного казкового середньовіччя. Це подорож у часі, коли зовсім забуваєш про те, що перебуваєш в XXI столітті. Мега-колоритний інтер'єр, шоу від професійних акторів і смачна їжа, приготовлена на відкритому вогні, нікого не залишають байдужим. Бути в Чехії і не відвідати Дєтеніце - невиправдана помилка. Організація екскурсії Замок і корчма Дєтеніце знаходяться в невеликому селищі всього за 80 км від Праги, яке розташоване в мальовничому національному заповіднику Чеський Рай. Тому великою перевагою екскурсії є і те, що по дорозі ви зможете насолодитися красивими краєвидами унікального природного ландшафту, а гід розповість багато цікавого про це дивовижне місце. Програма екскурсії триває п'ять годин і вже о 22:00 знову Ви опинитеся в центрі Праги, в нашому сучасному світі ... Але з відчуттям, що Ви тільки що здійснили подорож машиною часу!: дні проведення: вт, ср, чт, пт, сб, нд; місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні); відправлення о 17:00; початок програми о 19:00; вартість екскурсії: дорослий квиток - 50 €, дитячий квиток - 45 €. Забронювати місце і придбати квитки можна заздалегідь на сайті нашого партнера - туроператора EuroTour Group Відпочинок у корчмі Дєтеніце У знаменитій корчмі Дєтеніце детально відтворена атмосфера XVI століття. У числі цікавих і незвичайних місць Чехії, які варто відвідати в першу чергу, експерти рекомендують саме Дєтеніце. У корчмі продумана кожна дрібниця інтер'єру для того, щоб відвідувачі з перших хвилин абсолютно забули про те, в якому часі живуть. У ресторані немає звичної електрики, тут горять смолоскипи, підлога встелена соломою, а на стінах висять шкури тварин. Всі меблі і предмети інтер'єру зроблені з дерева і каменю. Відвідувачів обслуговують не пещені офіціанти, а одягнені в середньовічний одяг міцні хлопці і дівчата. Протягом всього часу роботи закладу тут проходить барвисте і незвичайне середньовічне шоу. Розбійників змінюють лицарі, лицарів – дівчата легкої поведінки, колоритні факіри і віртуозні жонглери. Програма приводить у захват навіть бувалих мандрівників. Окремої уваги заслуговує меню цього незвичайного ресторану. Їжа тут готується у відкритих печах і їсти її доведеться руками. Ковбаски, м'ясо, картопля, овочі ... Все досить просто, але неймовірно смачно. І, звичайно ж, в Дєтеніце вас порадують справжнім чеським старовинним пивом, звареним прямо тут на місці. Кажуть, що пінний напій тут готують за рецептом самого короля Артура. Пиво з Дєтеніце називають напоєм «любові» і стверджують, що кожного, хто його спробує, напій наповнює «любовним» настроєм. Так це чи ні, ви зможете переконатися, приєднавшись до незвичайної і емоційної екскурсії від EuroTour Group. Ми бажаємо Вам приємної та цікавої подорожі! 
    3821 Опубліковано Галина Андрейців
  • Любителям відпочинку з перчинкою наші партнери - компанія EuroTour Group пропонують відвідати справжнє середньовічне шоу в знаменитій чеській корчмі Дєтеніце, яка знаходиться на території однойменного старовинного замку. Уже багато років задимлена середньовічна таверна святкує впевнену перемогу над ультрасучасними фешенебельними ресторанами. У Дєтеніце їдуть туристи з усього світу.  Шабаш середньовічних відьом і свист розбійників з великої дороги, карлики і жебраки, дівчата легкої поведінки і сміливі лицарі, тортури вогнем, бродячі музиканти, факіри, танцівниці, а ще справжні страви середньовічної кухні, що готуються на вугіллі, і пиво, зварене за багатовіковими старовинними рецептами короля Артура.   Тут дуже реалістично відтворена атмосфера романтичного казкового середньовіччя. Це подорож у часі, коли зовсім забуваєш про те, що перебуваєш в XXI столітті. Мега-колоритний інтер'єр, шоу від професійних акторів і смачна їжа, приготовлена на відкритому вогні, нікого не залишають байдужим. Бути в Чехії і не відвідати Дєтеніце - невиправдана помилка. Організація екскурсії Замок і корчма Дєтеніце знаходяться в невеликому селищі всього за 80 км від Праги, яке розташоване в мальовничому національному заповіднику Чеський Рай. Тому великою перевагою екскурсії є і те, що по дорозі ви зможете насолодитися красивими краєвидами унікального природного ландшафту, а гід розповість багато цікавого про це дивовижне місце. Програма екскурсії триває п'ять годин і вже о 22:00 знову Ви опинитеся в центрі Праги, в нашому сучасному світі ... Але з відчуттям, що Ви тільки що здійснили подорож машиною часу!: дні проведення: вт, ср, чт, пт, сб, нд; місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні); відправлення о 17:00; початок програми о 19:00; вартість екскурсії: дорослий квиток - 50 €, дитячий квиток - 45 €. Забронювати місце і придбати квитки можна заздалегідь на сайті нашого партнера - туроператора EuroTour Group Відпочинок у корчмі Дєтеніце У знаменитій корчмі Дєтеніце детально відтворена атмосфера XVI століття. У числі цікавих і незвичайних місць Чехії, які варто відвідати в першу чергу, експерти рекомендують саме Дєтеніце. У корчмі продумана кожна дрібниця інтер'єру для того, щоб відвідувачі з перших хвилин абсолютно забули про те, в якому часі живуть. У ресторані немає звичної електрики, тут горять смолоскипи, підлога встелена соломою, а на стінах висять шкури тварин. Всі меблі і предмети інтер'єру зроблені з дерева і каменю. Відвідувачів обслуговують не пещені офіціанти, а одягнені в середньовічний одяг міцні хлопці і дівчата. Протягом всього часу роботи закладу тут проходить барвисте і незвичайне середньовічне шоу. Розбійників змінюють лицарі, лицарів – дівчата легкої поведінки, колоритні факіри і віртуозні жонглери. Програма приводить у захват навіть бувалих мандрівників. Окремої уваги заслуговує меню цього незвичайного ресторану. Їжа тут готується у відкритих печах і їсти її доведеться руками. Ковбаски, м'ясо, картопля, овочі ... Все досить просто, але неймовірно смачно. І, звичайно ж, в Дєтеніце вас порадують справжнім чеським старовинним пивом, звареним прямо тут на місці. Кажуть, що пінний напій тут готують за рецептом самого короля Артура. Пиво з Дєтеніце називають напоєм «любові» і стверджують, що кожного, хто його спробує, напій наповнює «любовним» настроєм. Так це чи ні, ви зможете переконатися, приєднавшись до незвичайної і емоційної екскурсії від EuroTour Group. Ми бажаємо Вам приємної та цікавої подорожі! 
    Серп 29, 2019 3821