User's Tags

Галина Андрейців 's Дописи

220статей
  • 08 Жовт 2017
    Прага – У Празі в самому центрі міста в історичній будівлі колишньої митниці відкрився Музей комунізму. Його експозиція розгорнулась на 1500 квадратних метрах і розповідає про історію колишньої Чехословаччини після комуністичного перевороту – від лютого 1948 року і до демократичної Оксамитної революції в листопаді 1989 року, тобто часу падіння тоталітарного режиму. Експозицію музею можна умовно розділити на три частини: «Ілюзії», «Реальність», «Тортури». На початку серед експонатів у залах представлені, зокрема, агітаційні й пропагандистські плакати комуністичної доби з маршами молоді на першотравневих демонстраціях чи із закликами до виконання і перевиконання норм праці. В цій частині музею також можна побачити низку пам’ятників і портретів вождів – від Карла Маркса до Леніна і Климента Ґотвальда. Один з пам’ятників автори експозиції все ж показали не в оригінальному розмірі, а лише на фото. Мова про найбільший в Європі пам’ятник Сталіну, встановлений на Летенському пагорбі у Празі в 1955 році. Його висота сягала неба – 22 метри, вага – 17 тисяч тонн, в народі цю велетенську глибу каменю називали «чергою за м’ясом», після розвінчання культу особи в 1962 році пам’ятник був демонтований. І з цією історією відвідувачів знайомить експозиція музею. Значна частина експонатів розповідає про переслідування інакодумців у Чехословаччині, про долі тих, кого комуністичний режим загнав за ґрати чи утримував в таборах праці в уранових шахтах. Для допитливих в експозиції музею є навіть протоколи допитів STB – комуністичної служби безпеки, з якими можна познайомитись, чи відтворений інтер’єр камери з дерев’яними лавами і гасовою лампою. Тут також ланцюги, замки і молоти – нехитрі засоби праці і побуту тієї доби. Як розповів Радіо Свобода один із авторів експозиції Алекс Кураб: «Ми не намагаємось розповідати, починаючи від першого експонату, що це був жахливий час, поганий час, що це було щось трагічного. Ми тільки говоримо: ось так ця історія розвивалась, ідіть і самі дивіться, це – факти. На самому початку була якась думка, потім дійшло до практики, до реальності, але далі – це страхіття. Для нас найтяжчим з усього в музеї є історії про багатьох ув’язнених людей. Якщо рахувати із загиблими в таборах праці, які були відкриті саме для політичних в’язнів, то ми говоримо про 7 тисяч жертв. Люди гинули в цих таборах за нелюдських умов праці в уранових шахтах чи потім помирали від наслідків ув’язнення». Серед почесних гостей на відкритті музею був відомий чеський письменник і дисидент Їржі Странскі, який сам був двічі режимом ув’язнений і провів за ґратами близько 10 років свого життя. На думку Їржі Странского, такі музей, як Музей комунізму в Празі, сучасникам потрібні. В коментарі для Радіо Свобода Їржі Странскі, зокрема, наголосив, що важливо, «щоб люди на власні очі побачили те, що було, ніж щоб хтось їм це пояснював, тому що коли пояснюють, можна подумати, що факти або прикрашають, або роблять ще гіршими, ніж вони були насправді, тож я радий, що музей є тут, у центрі міста, тому що люди сюди прийдуть». Як зазначив Їржі Странскі, сам він часто ходить до шкіл, зустрічається з учнями, розповідає їм про свою долю і життя: «Я майже двадцять років ходжу до шкіл на зустрічі з дітьми. Відомо, що, особливо раніше, в підручниках нічого про це не писалось. Після падіння режиму сьогодні мені приносять радість і зустрічі зі студентами. Думаю, що цей музей на часі». В експозиції музею можна також познайомитись з долею інших дисидентів і борців з комуністичним режимом, наприклад, в’язня, згодом першого президента Чехословаччини і Чеської Республіки Вацлава Гавела. Діяльність Музею комунізму в Празі проводиться завдяки підтримці чеської приватної фірми.   Оксана Пеленська Радіо Свобода  
    2814 Опубліковано Галина Андрейців
  • Прага – У Празі в самому центрі міста в історичній будівлі колишньої митниці відкрився Музей комунізму. Його експозиція розгорнулась на 1500 квадратних метрах і розповідає про історію колишньої Чехословаччини після комуністичного перевороту – від лютого 1948 року і до демократичної Оксамитної революції в листопаді 1989 року, тобто часу падіння тоталітарного режиму. Експозицію музею можна умовно розділити на три частини: «Ілюзії», «Реальність», «Тортури». На початку серед експонатів у залах представлені, зокрема, агітаційні й пропагандистські плакати комуністичної доби з маршами молоді на першотравневих демонстраціях чи із закликами до виконання і перевиконання норм праці. В цій частині музею також можна побачити низку пам’ятників і портретів вождів – від Карла Маркса до Леніна і Климента Ґотвальда. Один з пам’ятників автори експозиції все ж показали не в оригінальному розмірі, а лише на фото. Мова про найбільший в Європі пам’ятник Сталіну, встановлений на Летенському пагорбі у Празі в 1955 році. Його висота сягала неба – 22 метри, вага – 17 тисяч тонн, в народі цю велетенську глибу каменю називали «чергою за м’ясом», після розвінчання культу особи в 1962 році пам’ятник був демонтований. І з цією історією відвідувачів знайомить експозиція музею. Значна частина експонатів розповідає про переслідування інакодумців у Чехословаччині, про долі тих, кого комуністичний режим загнав за ґрати чи утримував в таборах праці в уранових шахтах. Для допитливих в експозиції музею є навіть протоколи допитів STB – комуністичної служби безпеки, з якими можна познайомитись, чи відтворений інтер’єр камери з дерев’яними лавами і гасовою лампою. Тут також ланцюги, замки і молоти – нехитрі засоби праці і побуту тієї доби. Як розповів Радіо Свобода один із авторів експозиції Алекс Кураб: «Ми не намагаємось розповідати, починаючи від першого експонату, що це був жахливий час, поганий час, що це було щось трагічного. Ми тільки говоримо: ось так ця історія розвивалась, ідіть і самі дивіться, це – факти. На самому початку була якась думка, потім дійшло до практики, до реальності, але далі – це страхіття. Для нас найтяжчим з усього в музеї є історії про багатьох ув’язнених людей. Якщо рахувати із загиблими в таборах праці, які були відкриті саме для політичних в’язнів, то ми говоримо про 7 тисяч жертв. Люди гинули в цих таборах за нелюдських умов праці в уранових шахтах чи потім помирали від наслідків ув’язнення». Серед почесних гостей на відкритті музею був відомий чеський письменник і дисидент Їржі Странскі, який сам був двічі режимом ув’язнений і провів за ґратами близько 10 років свого життя. На думку Їржі Странского, такі музей, як Музей комунізму в Празі, сучасникам потрібні. В коментарі для Радіо Свобода Їржі Странскі, зокрема, наголосив, що важливо, «щоб люди на власні очі побачили те, що було, ніж щоб хтось їм це пояснював, тому що коли пояснюють, можна подумати, що факти або прикрашають, або роблять ще гіршими, ніж вони були насправді, тож я радий, що музей є тут, у центрі міста, тому що люди сюди прийдуть». Як зазначив Їржі Странскі, сам він часто ходить до шкіл, зустрічається з учнями, розповідає їм про свою долю і життя: «Я майже двадцять років ходжу до шкіл на зустрічі з дітьми. Відомо, що, особливо раніше, в підручниках нічого про це не писалось. Після падіння режиму сьогодні мені приносять радість і зустрічі зі студентами. Думаю, що цей музей на часі». В експозиції музею можна також познайомитись з долею інших дисидентів і борців з комуністичним режимом, наприклад, в’язня, згодом першого президента Чехословаччини і Чеської Республіки Вацлава Гавела. Діяльність Музею комунізму в Празі проводиться завдяки підтримці чеської приватної фірми.   Оксана Пеленська Радіо Свобода  
    Жовт 08, 2017 2814
  • 04 Жовт 2017
    З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians
    1970 Опубліковано Галина Андрейців
  • З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians
    Жовт 04, 2017 1970
  • 04 Жовт 2017
    У серпні 2017 року вступила в силу новела закону № 326/1999 Sb., про перебування іноземців на території Чеської Республіки, та її ухвала № 223/2017Sb., про встановлення подробиць, пов’язаних з видачею та продовженням довгострокового дозволу на проживання з метою інвестування. Яким чином Чехія підтримуватиме нових інвесторів і про які зміни в чеському законодавстві їм потрібно знати ? В § 42 нової новели закону про довгострокове проживання понад 90 днів з метою інвестування, для підприємців і офіційних представників компаній, передбачається отримання ними так званої «карти інвестора»(kartainvestor), яка видаватиметься в прискореному порядку – до 30 днів. Метою нововведень є регулювання ряду практичних аспектів ( конкретний обсяг і спосіб інвестування в Чеській Республіці) та інші умови, пов’язані з видачею або продовженням довгострокового проживання з метою інвестування. Також члени сімей інвесторів мають змогу отримати дозвіл на довгострокове проживання з метою возз’єднання сім’ї, на підставі якого вони можуть жити і працювати в Чехії. Зміни в законодавстві також визначають значимість цих інвестицій, щоб уникнути будь-яких сумнівів з цього приводу. Іноземний інвестор (громадянин третіх країн) може отримати карту інвестора, якщо задовольнить ряд вимог. Наприклад, розмір його інвестицій досягне мінімально 75 млн. чеських крон і в рамках інвестиції буде створено мінімально 20 нових робочих місць. Згідно попереднього Положення Закону, інвестори, які відповідали певним вимогам, користувались існуючим проектом Уряду Чеської Республіки «Welcome Package» для отримання трудової картки. Також, до ухвали нової новели Закону, громадяни третіх країн, які є офіційними представниками чеських компаній (jednatel), могли здійснювати свої повноваження на основі підприємницької візи або дозволу на роботу і трудової картки. Відповідно до нових правил, офіційні представники компаній здійснюватимуть свої повноваження лише на основі підприємницьких віз, або карти інвестора. Разом з поданням заяви на карту інвестора, інвестор повинен буде, окрім необхідних документів, докласти свій інвестиційний проект та бізнес-план. Взірець такого проекту можете знайти за посиланням:  Šablona k podnikatelskému záměru [doc, 64 kB] В статті використані матеріали mpo.cz Фото: E15 Автор: Галина Андрейців, для UAPORTAL.CZ
    3623 Опубліковано Галина Андрейців
  • У серпні 2017 року вступила в силу новела закону № 326/1999 Sb., про перебування іноземців на території Чеської Республіки, та її ухвала № 223/2017Sb., про встановлення подробиць, пов’язаних з видачею та продовженням довгострокового дозволу на проживання з метою інвестування. Яким чином Чехія підтримуватиме нових інвесторів і про які зміни в чеському законодавстві їм потрібно знати ? В § 42 нової новели закону про довгострокове проживання понад 90 днів з метою інвестування, для підприємців і офіційних представників компаній, передбачається отримання ними так званої «карти інвестора»(kartainvestor), яка видаватиметься в прискореному порядку – до 30 днів. Метою нововведень є регулювання ряду практичних аспектів ( конкретний обсяг і спосіб інвестування в Чеській Республіці) та інші умови, пов’язані з видачею або продовженням довгострокового проживання з метою інвестування. Також члени сімей інвесторів мають змогу отримати дозвіл на довгострокове проживання з метою возз’єднання сім’ї, на підставі якого вони можуть жити і працювати в Чехії. Зміни в законодавстві також визначають значимість цих інвестицій, щоб уникнути будь-яких сумнівів з цього приводу. Іноземний інвестор (громадянин третіх країн) може отримати карту інвестора, якщо задовольнить ряд вимог. Наприклад, розмір його інвестицій досягне мінімально 75 млн. чеських крон і в рамках інвестиції буде створено мінімально 20 нових робочих місць. Згідно попереднього Положення Закону, інвестори, які відповідали певним вимогам, користувались існуючим проектом Уряду Чеської Республіки «Welcome Package» для отримання трудової картки. Також, до ухвали нової новели Закону, громадяни третіх країн, які є офіційними представниками чеських компаній (jednatel), могли здійснювати свої повноваження на основі підприємницької візи або дозволу на роботу і трудової картки. Відповідно до нових правил, офіційні представники компаній здійснюватимуть свої повноваження лише на основі підприємницьких віз, або карти інвестора. Разом з поданням заяви на карту інвестора, інвестор повинен буде, окрім необхідних документів, докласти свій інвестиційний проект та бізнес-план. Взірець такого проекту можете знайти за посиланням:  Šablona k podnikatelskému záměru [doc, 64 kB] В статті використані матеріали mpo.cz Фото: E15 Автор: Галина Андрейців, для UAPORTAL.CZ
    Жовт 04, 2017 3623
  • 26 Вер 2017
    Наша співрозмовниця – Оксана Пеленська, славіст, мистецтвознавець, культуролог, автор дослідження «Український портрет на тлі Праги». З пані Оксаною ми зустрічаємось в улюбленому кафе колишнього легендарного президента Чехії Вацлава Гавела «Славія», яке розташоване поруч з Національним театром – Народним Дівадлом, як називають його чехи. Й до сьогодні це найулюбленіше місце творчої інтелігенції Праги. – Пані Оксано, Україна та Чехія мають дещо схожі історії мовного поневолення. Як чехам вдалося виграти?– Фактично з 1620 року і аж до 1918 року, коли почалося життя нової Чехословацької Республіки, тобто без 2 років аж 3 століття чехи були під владою свого сусіда, країни набагато сильнішої у всіх відношеннях – економічному, політичному, інших. Велика потужна держава династії Габсбургів і маленька Чехословаччина. Та ці 3 століття чехи не сиділи склавши руки. Вони терпіли – терпіли, потім всередині 19 століття еліта народу (а це були філософи, письменники) зібралися докупи і стали вирішувати: як же нам рятувати мову? І почали вигадувати, наприклад, новий чеський словник, те, що навіть видається сьогодні смішно згадувати, але є такі слова, і їх дуже багато, які живуть успішно по нинішній день. Чеською мовою створили майже всю військову термінологію, вони відкинули всі ці обер-лейтенанти, запровадили своє. Весь народ в Європі грає в волейбол, чехи – в одбієну(те, що відбивається). Усі ходять на футбол, а чехи грають в копану (копають м’яча), всі – в баскетбол, чехи грають в кошікову(кидають в кошик).   – Тобто завчасно очищували мову від інтернаціоналізмів? – Вони хотіли зберегти своє і робили, здавалося б, багато штучного. Але знову ж таки: ось ми поруч із Національним театром. Усі ходять до театру, тільки не чехи. Вони ходять до дівадла, вони ходять дивитися. Було багато вигадано і чимало збереглося слів, пов’язаних з військовою термінологією, спортом, побутом від середини 19 століття. Завдяки лідерам, які відроджували, групі людей – ентузіастів, які вирішили зберегти чеську мову. Тому мовна проблематика в Чехії і по сьогоднішній день дуже й дуже чутлива. Останній приклад – всі ми працюємо на чому? На комп’ютері. А чехи – на почітачі, дослівно – це інструмент, на якому ви рахуєте. Усі сідають за комп’ютер, чех – за почітач, і йому дуже добре при цьому. У мене таке ставлення чехів до своєї мови викликає велику повагу. Скільки українців – 43 мільйони? А чехів – 10. І вони зберегли свою мову, культуру, історію. І тому кожен наїзд, якась спроба щось виправити, перекривити або сказати неправильно – тут же вас виправлять, дуже коректно, дуже гарно поправлять, скажуть, що ви не мали рації, що треба говорити ось так, так і так. І одним із тих, хто ставився до цього дуже коректно, був Томаш Гарріг Масарик, перший Президент Чехословаччини. У цьому причина, можливо, чому його поважають як першого Президента незалежної Чехословаччини. Дуже-дуже шанують. І, мабуть, ще Вацлава Гавела. Це – та людина, яка перехопила це знамено ставлення до історії, людей і по нинішній день до нього тут дуже велика повага. Будете мати хвильку часу, трішечки далі пройдіть вперед, побачите велике червоне серце біля Національного Театру. Це«серце Гавела». Він коли підписувався, писав Вацлав Гавел і креслив сердечко. І ось тепер ця площа так і називається – площа Вацлава Гавела. І там велике червоне серце. Ви на нього можете поглянути. – Чехам пощастило з Гавелом, правда? – Напевне, так. – Українці, на жаль, не мають такого рівня національного лідера…– Мені пощастило, я мала нагоду з Вацлавом Гавелом зустрічатись доволі часто. Зустрічей сім, за різних обставин. Одного разу тут, недалеко. Звідси видно пагорб, на ньому є щось таке як Ейфелева вежа. Називається Петршін, там дуже гарні парки. І коли підніматись на Петршін, де можна відпочивати, десь в половині дороги можна побачити дуже гарний пам’ятник Карелу Гінеку Масі. Маха – поет, історик, в німецький час писав чеською мовою і Гавел завжди на його день народження ходив до його пам’ятника покласти квіти. Я згадую таку зустріч, у мене були мої знайомі, яким я показувала Прагу, і запропонувала піти на Петршін. От піднімаємось, підійшли до пам’ятника Масі, я їм щось розповідаю, дивимось, прийшов Гавел з маленьким букетиком, не ті наші совєтські«мітли», а маленький скромний букетик. Гавел став собі скромно, схилив голову, поклонився, постояв 5 хвилин і пішов. У мене і у всіх інших був шок. – Це він був ще Президентом на той час?– Так. Звісно, була і охорона, але це не ті бодігарди, які вичищають площу, бо якісь VIPи мають прийти. Всі стояли в шоці. Прийшов пан Президент поклонитися поету. Поклонився й пішов. – Чехи мають добру історичну пам’ять, якщо так завзято відстоюють свою ідентичність…– Отже, що я вам розповіла про Білу Гору – 1620 і 1918, оці 3 століття – думаю, про це треба якомога більше говорити українцям, тому що подібну історію мали й вони. Не завжди вдавалося зберегти ставлення до мови чи до історії. Тому що чехи не переживали Голодомор, вони були менше на 30 років під владою більшовиків. Це колосальна для нас втрата – 30-і роки: розстріляне Відродження, багато всього. Але і чехи теж мали складні стосунки. Вони по нинішній день, скажімо, вважають: так, Німеччина – добрий сусід, але давайте будемо коректними і все. Тому що ця історична пам’ять – вона збереглася. Хоча нинішній німець від того «білогорського» німця відрізняється, між ними колосальна різниця й століття між ними, але чех пам’ятає. Вони можуть говорити: давайте зробимо як у Німеччині, але за тим немає отакого поклоніння. Просто треба раціонально відібрати те, що треба, але ми лишимося чехами. А німці хай собі живуть. Я говорю, що це було б несправедливо: українців порівнювати з чехами, тому що та історична катастрофа, яку пережила Україна – ніхто такої в Європі не переживав. Але оці уроки – ставлення до історії і прагнення понад усе зберегти своє – вони у чехів залишились. По сьогоднішній день вони працюють на «почітачі», вони вигадують всю термінологію на комп’ютері – вона вся чеською мовою. Вони шанують іноземців, але вважають себе найкращими. – В Україні довго насаджувалась думка, що українська мова – це мова селян. Чи не було чогось подібного в Чехії? Адже німецька так само, як у нас російська, була мовою освіти, бюрократії, державних установ. – Не кажіть чехові, що в нього селянська мова. Це мова цивілізованого народу. Все. Це не можна так говорити – селянська мова. Як і не можна говорити, що українська мова –селянська. Це неправильно. Є міський діалект і є діалект села, і вони між собою різняться. Те, що Україна була переважно сільською країною – не означає, що й мова сільська. І ніколи не можна так казати, це – мова цивілізованого народу, так само як і українська. Люди говорили й намагались зберегти своє. Як би не було тяжко, і в селі, і в місті. У чехів нема того, що має Україна – колосальна земля, дуже багата земля. І, відповідно, населення сільське преважало над міським. Я не знаю, яке зараз співвідношення, здається, уже немає такого. Але так бувало завжди.– Здається, зараз 31 % сільського населення в Україні, відповідно 69% – міського.– Сільське населення і в нас, і в чехів, і скрізь переважно підживлює мови. Той же фольклор – це скарб невикористаний. – А в чехів дуже популярні народні звичаї, народні гуляння. Розкажіть про це.– У кожному селі є день – свято патрона – якогось святого, чи народне. Тоді всі одягають народний одяг, і хай це буде всього 200 людей, вони будуть святкувати у себе на площі, і до них приїде телебачення, і про це село будуть розповідатиі всім показувати, який стиль одягу народного, і якою говіркою вони про щось розмовляють, кажуть, наприклад, не вино, а «вінко», або якось інакше. І з великим захопленням все це роблять, на відміну від українців. – Тобто вони кращі промоутери чеського, ніж ми – українського?– Розумієте, народна драма – поневолення на 3 століття – вона консолідувала чехів, не розбила, а консолідувала. Вони якось згуртувалися, їм було цікавіше, потихеньку. Подивіться на фото Праги кінця 19 століття: хмара вивісок німецькою мовою, але вони заходили все одно по своє «півечко», до своєї кантини і розмовляли по-своєму, по-чеськи. – Діяч чеського відродження Йосип Юнгман колись сказав, що чехом є той, хто розмовляє чеською.– Любити свою мову й культуру може будь-хто: росіянин, чех, німець. Але чомусь якщо хтось в Україні заявляє, що любить власну країну, мову й культуру, чомусь відразу прикріплюють йому ярлик націоналіста. – В Україні актуальна боротьба з суржиком. Чи є у чехів подібна проблема?– У чехів суржику нема. Престижно розмовляти чеською. Міста мають свої особливості, є, звісно, й діалекти. Дуже гарно розмовляють на Мораві – там тягуча, співуча мова. І вони надсміхаються над пражанами: мовляв, вони розмовляють, наче стріляють. Отож, ті «стріляють», а ті «тягнуть». Але є набута властивість – зберегти своє: нас мало, якщо ми не будемо себе берегти – то нас не стане. Треба своє шанувати. – Цікаво, а в часи Чехословаччини яким чином співіснували чеська й словацька? Наскільки я знаю, на телебаченні було, як у нас зараз – хтось говорить українською, хтось – російською. Так само було і тут, так?– Дуже-дуже чітко було, не можна сказати – виміряно, але вивчено співставлення. Приблизно якщо можна говорити про нинішню Словаччину – це 5 млн. Нинішня Чехія – 10 млн. Може, трішечки більше. Всі радіоканали, пригадую, говорили по-чеськи й по-словацьки, так і так. Словаки з великою радістю, коли тільки настав момент від’єднатися, чи, скажімо, мати свою країну, вони це зробили. Бо ментальність: вони відчували себе таким немовби «молодшим братом». Не хотілося їм цього. Були чехословаки, не словаки. По-різному воно відбувалося, але хотілося мати своє. Тому вони від’єдналися і зберегли мову. Розумієте? Під тим «старшим братом» вони зберегли мову, свою словацьку. – Ви як фахівець у цій сфері, культуролог, як ви вважаєте, чому мова така важлива? Чому серед політиканів вона буває таким дражливим фактором?– Я не скажу нічого нового: якщо є мова – є нація. Якщо немає мови – ви перестаєте існувати. Все. Якщо ви йдете до крамниці в Києві, заходите до книгарні – і не можете знайти книжки українською мовою, то варто задуматись, кому це потрібно і на чию це користь грає? Тут такої проблеми немає і ніколи не було. За німців, у ті часи – так. Але були ті будителі, які завжди закликали, власне, те, що ви сказали – не забувати мову. Перестане існувати чеська мова – перестане існувати чеська нація і держава. Тому вигадували, як здавалось, смішні слова. І це були недаремні зусилля, мова їх прийняла. Якщо б я знала, що ви мене про це запитаєте, знайшла б приклади – дуже й дуже смішні слова, котрими вони хотіли замінити оці інтернаціоналізми. Якось так хустинка смішно називалась, не згадаю зараз.– Але вони не прижилися?– Деякі не прижилися, інші – використовуються. Наприклад, у спортивній термінології, культурі. От є бібліотека, у чехів – «кніговна». Ми можемо, слава Богу, вже зараз говорити книгарня. А вони давно говорять. – А чому нема в українців, як Ви думаєте, отакого самодостоїнства сприйняти свою мову? Не вважається це предметом гордості, як у чехів? –Навіть якщо піти тут на уроки танців, то й там навіть іноземці з інших країн говорять чеською. У них є розуміння, якщо вони в Чехії, то їхнім обов’язком є спілкування чеською. Їх би чехи не прийняли на навчання до Чеської Республіки,це перша умова – вивчити чеську. По нинішній день. Хочете тут жити й працювати? Перше, що зроблять, вас навчать мови.  – А як щодо шкіл національних меншин?– Є повністю українські, російські і т.д. Але якщо ви тут – обов’язковою є чеська мова. Навіть ніхто не буде питатись. Спочатку мова, а потім працюйте, і т.д. Якщо ви захочете навчатись на своїй, то це вам буде коштувати дуже й дуже дорого – платне навчання.– Це дражливе питання для України: мова російської, угорської меншин…– Якщо ви вступаєте, наприклад, в Карлів університет, ви будете слухати лекції чеською мовою. Нема такого, щоб викладач Карлового університету з історії, фізики, математики чи географії читав лекції німецькою чи будь-якою іншою іноземною. Чеською, звичайно. Якщо ви хочете вчитись на загальних умовах в університеті, ви повинні володіти чеською мовою. Якщо ви цього не зробите, ви будете вчитися, скажімо, українською, англійською, але це навчання платне. Все.– Дорого платне?– Дорого. Для студентів, якщо в нього немає якоїсь підтримки, то якщо ви навчаєтесь за кордоном, мусите мати якусь підтримку. А це платне, це дуже дороге навчання. І це закон. Хочете отримати чеське громадянство? Перше, що вам треба – здати іспит з чеської мови. Без цього іспиту ви, наприклад, якщо й були б головою якоїсь великої корпорації, й у вас би тут був банк – ви повинні здати іспит з чеської мови. –  Де ще, окрім цього, запобіжники збереження мови у чехів?–  Побутує скрізь, у побуті всюди чеська мова. Ви питали, чому ми не маємо такої гордості? Бо в українців у крові ще страх, цей пострадянський, дуже важливий гіркий синдром. Він ще довго буде існувати. За захист свого загинули покоління, за захист своєї мови, історії, культури. На Сибіру – десятки тисяч, і не просто українців, а цвіту нації, відомий «матвєєвський»розстрільний список 1111 осіб. Це відомі імена. Ніхто такого не пережив, як пережила Україна. Голодомор, НКВС… Слава Богу, що зараз вже з’явилися джерела, відкрились архіви, і ми змогли про це дізнатись.В Чехії, наприклад, дуже раді піти до архіву, вивчати, писати, говорити. На чеському громадському ТБ є програма, яка називається «Історія». Вона мене дуже багато чому навчила. Йдеться про речі, які стосуються колишніх чи нинішніх фактів, але в основному це криваве 20 століття. І, звісно ж, розмовляють лише чеською мовою відомі фахівці, відомі знавці. Це півгодинна програма з повторами, дуже повчально й цікаво. І кожного разу після цієї програми мені прикро, чому в нас немає такої програми. Це по-перше. А, по-друге, нема усвідомлення того, що це потрібно. Без цього просто не вижити. Поки не будуть названі імена всіх, хто загинув, не буде чітко сказано, хто в цьому винний. – Тут ще й інше ставлення до цінності життя, мені здається. У нас культивується жертвоприношення, продукуються гасла. Напевне, визначення патріотизму у нас і тут відрізняються?– Відрізняються. Тому що тут цілком інша історія. Хоча слов’янські народи і не так дуже географічно віддалені один від одного. Але в історичному розвитку це абсолютно дві різні лінії. Цілком. І передусім це власне совєтський період, який на Україні позначився катастрофічно. Адам Міхнік висловив дуже гарну думку:  найстрашніше в комунізмі – те, що після нього залишилось. Тому що це перекручена, знищена свідомість українського народу як чогось гіршого. І страх. Оце є 2 такі фактори. От зараз народилось перше покоління. Тим людям зараз – 20 – 25 років. Вони лише входять в історію. Хоча би ще 2 – 3 покоління. Хоча б ще 20 – 25 років.– Якщо вони не втечуть.– Думаю, не втечуть. Будемо разом жити в Європейському Союзі, дружно, без кордонів. Будемо мігрувати. Але бачите, що діється в Європі – з однієї крайнощі в іншу. – Але ж Чехія займає особливу нішу щодо міграції.– Бо вони знають – що то таке, чужий у своїй хаті. Вони це мали 300 років, вони цього не хочуть. Тому вони дуже й дуже обережні. Тут є табори для мігрантів, біженців, в яких 20 осіб, докупи – 700 – 800. Багато розголосу довкола цього, ніби біженців Бог знає скільки. Чехи дуже упереджені щодо цього. І це – наслідок їхнього історичного досвіду. – Через те вони більше й залучають українців, бо ми ментально близькі.– Це по-перше. По-друге, вони мають щодо цього добрий досвід. Коли після Перщої світової війни прийшла Велика Жовтнева Революція, а після того більшовики захопили Україну, а вже опісля у 1918-у перестала існувати УНР, і ті люди, які мали можливість, вони рятувались, емігрували. Скажімо, члени Української Центральної Ради, тому що ті, які не виїхали, їхнє життя закінчилось або в ГУЛАГах, або їх розстріляли. Тож велика кількість українців, які все ж виїхали, опинилася тут, у Чехословаччині Масарика, приблизно понад 20 тисяч. Можете собі уявити, країна, яка тільки-тільки записалася на карті, почала існувати, президент Масарик розумів, що цим людям, які тікають не від того, що їм погано і вони шукають щось краще, а від того, що рятують своє життя від комуністичного режиму. Хоча уявлення Масарика про незалежну Україну не було ще до кінця сформоване, він думав, що можна було лишатись автономією у складі Росії. Але це вже інша тема. І він прийняв отих 20 тисяч українських утікачів, серед них були й поети, й письменники, вчені, науковці, педагоги. І протягом 2 десятиліть – з 1919 по 1939, до початку війни, українці тут створили Український вільний університет, Український педагогічний інститут імені Драгоманова, Українську господарську академію, Українську мистецьку академію (вона називалась Студія образотворчого мистецтва), були свої театри, школи, громадські товариства, видавництва. Українці видавали неймовірну кількість друкованої періодики. Є така Мар’яна Савка, вона про це навіть книжку написала. Тому українці мають тут своє історичне коріння. Навіть Президент Мілош Земан, я сама була свідком, чула, сказав: треба приймати на роботу українців, вони працьовиті, і вони нам культурно близькі. Так що отаке ставлення до українців має історичне підгрунтя, тут багато українських архівів, українських бібліотек і т.д. Це те, що зібрала українська міжвоєнна громада, що вдалося зберегти. – Нині, коли Чехія в ЄСі всі знають та вивчають англійську – чи немає знову проблеми збереження мовної ідентичності?– Цілком ні. Це чужа мова. Чужі мови треба знати, але свою передусім. – А в радянський період чи були утиски чеської мови?– Ні, не було. Єдине те, що серед іноземних мов превалювала російська. Старше покоління її знає.Знайома журналіст з України розповідала, що, беручи недавно в чеського посадовця інтерв’ю англійською, побачила, що той засмутився трохи, що не чеською, хоч він і прекрасно володіє англійською. В Україні ми зазвичай дуже поблажливо ставимось до іноземців і відразу переходимо на їхню мову, включно з російською. – Хотіла спитати: ви собі уявляєте подібну ситуацію в Україні, щоб там хтось так відреагував? –Наша 45-мільйонна нація не може собі такого уявити, а 10-мільйонна, з такою історією, може. Чехи пишаються своєю мовою. Розумієте, от те, що вони вижили, дало їм привід усвідомити себе народом, який здатен чинити опір і зберегти найдорожче – мову. І вони тим пишаються. Якийсь там німець приїхав. Ну Боже мій, їх 80 мільйонів, нас – 10, ну і що? –Вони пишаються й минулим, і сучасним. Українці зазвичай – минулим. Процвітає таке собі пишаторство: шаровари, глечики, вареники. Не вистачає глибинності. – Тому що треба вчити вчителів. Нема кому про це розповісти. Мало хто про це знає. І немає людей, які б про це знали. Вони лежать десь там між Москвою і ГУЛАГом в Сибіру. –Відомий чеський художник – Альфонс Муха – намагався створити фундамент ідентичності, мешкаючи у Франції. У нас є Шевченко, який теж тривалий час творив на чужині. Виходить, чужина допомагає усвідомити ідентичність.– Це питання складне. Залежить від того, з якою метою і як. В Мухи це був власний вибір, це була ще й країна, яка його навчила фаху. Але він лишився тут, для нього чеське було елементом натхнення. Візьміть,наприклад, нашого Олександра Архипенка. Якщо ви зараз поглянете в довідники, навіть в інтернет, то прочитаєте, що Архипенко – росіянин. Українці ніколи не крали і не хотіли мати чужого. Але повернути своє потрібно. Тут, в Чехії, я бачила твори Архипенка, які має Національна галерея Чехії. Чому б не поговорити тій громаді, що тут є, про ці цінності – як вони сюди потрапили, чому вони можуть нас навчити і зрештою повернути їх додому. Архипенко не російський, а український скульптор. І таких прикладів багато: українець чи росіянин? У чехів такого немає. Візьміть Божену Нємцову і її «Бабусю»: якщо читати цей твір, то з першої літери і до останнього рядочка – це дуже чеська література. І не лише в мовному відношенні. Як можна загорнути дитинку, говорити зі старшими, пройтися селом, які паралелі викликає погода? Але це все в чеському контексті. Герой цього твору ніколи не зробить порівняння з німцями, ще з кимось, тому, коли говорять про Божену і «Бабусю» – це квінтесенція чеського. Дуже потрібного, без цього не вижити, не підете далі, не будете рухатись. Чи виїдете за кордон, як Муха, але зі своїм, а не з чужим. Якби не було трагедії, яка перервала ланцюг поколінь, була б і в Україні ситуація інша. Але була перервана традиція, ланцюг традицій. У нас є люди, які поняття не мають про історію, і не хочуть знати, і не хочуть принципово до цього наближатись. Але треба, бо інакше буде тяжко рухатись далі. Ну, може, Шевченко, Франко – все. На цьому все закінчується. Називаєте в мистецтві пару імен – будуть говорити, що це російські композитори, художники. Нам непотрібно чужого брати, але своє потрібно повернути.   – Наприклад, відомий чех Франц Кафка –з єврейським корінням, при цьому писав німецькою. Яке до нього ставлення?– Чеське. Так як Бруно Шульц – український письменник, який писав німецькою. Або той же Гоголь, який писав російською.Це називається російська школа в українській літературі. Микола Гоголь не може бути однозначно російським письменником. Був тут такий поет – Євген Маланюк. До речі, дуже наполягав, щоб його називали Евген, бо колись так говорилось українською. Він говорив про Гоголя, назвав це явище – «українськість». Вийшла його «Книга спостережень», вже за кордоном, в Америці, в 1954 році, а з 1923 по 1945 рік Маланюк жив у Чехословаччині. Написав розкішне есе, яке увійшло в цю книгу, і там він пише про «українськість» Гоголя, про ланцюг української культурної традиції. – Які зараз нові виклики має українська громада в Чехії, адже хвилі еміграції інші?– Ви дуже слушно зауважили – інші покоління, хвилі. Перед нашим посольством, як ніколи, сьогодні дуже великі й серйозні завдання. Громада велика – 120 тисяч, найбільша після словаків. Тільки у Празі – 52 тисяч українців. Ці люди – переважно вихованці вже радянської школи. Мало знають про історію, але спраглі до історії, культури, і з ними треба працювати, проводити літературні вечори, є потреба запрошувати письменників, говорити про історію. Потрібно урізноманітнювати роботу. – Сприятлива економічна ситуація в Чехії спонукає українців сюди їхати?– Так, чехи шанують працю українців, вони дуже дисципліновані, у Чехії реноме успішної та цікавої туристичної країни, туризм – важливе джерело надходжень. Вони пережили економічну кризу й пішли далі. І на вістрі буму зацікавлені в робочій силі з України, щоб набрати людей і заповнити вільні місця.Загалом те мовне й культурне просвітництво, яким займається СловОпис – це дуже цікаво. В Україні загалом мала поінформованість про власну історію, культуру. І треба вчити вчителів. Я не можу уявити, щоб тут говорили викладачі з помилками. Увесь би світ уже знав, що такий професор зробив помилку, і завтра він би вже не викладав. А в нас може бути титулована особа, і за 10 хвилин зробити тисячу помилок. – Так, у нас ще відсутня лінгвоекологія.– Немає запиту, але думаю, що це прийде. Вірю в нове вільне покоління. Вони хочуть і в них це вийде. Інтерв’ю записала Тамара Куцай СловОпис
    15898 Опубліковано Галина Андрейців
  • Наша співрозмовниця – Оксана Пеленська, славіст, мистецтвознавець, культуролог, автор дослідження «Український портрет на тлі Праги». З пані Оксаною ми зустрічаємось в улюбленому кафе колишнього легендарного президента Чехії Вацлава Гавела «Славія», яке розташоване поруч з Національним театром – Народним Дівадлом, як називають його чехи. Й до сьогодні це найулюбленіше місце творчої інтелігенції Праги. – Пані Оксано, Україна та Чехія мають дещо схожі історії мовного поневолення. Як чехам вдалося виграти?– Фактично з 1620 року і аж до 1918 року, коли почалося життя нової Чехословацької Республіки, тобто без 2 років аж 3 століття чехи були під владою свого сусіда, країни набагато сильнішої у всіх відношеннях – економічному, політичному, інших. Велика потужна держава династії Габсбургів і маленька Чехословаччина. Та ці 3 століття чехи не сиділи склавши руки. Вони терпіли – терпіли, потім всередині 19 століття еліта народу (а це були філософи, письменники) зібралися докупи і стали вирішувати: як же нам рятувати мову? І почали вигадувати, наприклад, новий чеський словник, те, що навіть видається сьогодні смішно згадувати, але є такі слова, і їх дуже багато, які живуть успішно по нинішній день. Чеською мовою створили майже всю військову термінологію, вони відкинули всі ці обер-лейтенанти, запровадили своє. Весь народ в Європі грає в волейбол, чехи – в одбієну(те, що відбивається). Усі ходять на футбол, а чехи грають в копану (копають м’яча), всі – в баскетбол, чехи грають в кошікову(кидають в кошик).   – Тобто завчасно очищували мову від інтернаціоналізмів? – Вони хотіли зберегти своє і робили, здавалося б, багато штучного. Але знову ж таки: ось ми поруч із Національним театром. Усі ходять до театру, тільки не чехи. Вони ходять до дівадла, вони ходять дивитися. Було багато вигадано і чимало збереглося слів, пов’язаних з військовою термінологією, спортом, побутом від середини 19 століття. Завдяки лідерам, які відроджували, групі людей – ентузіастів, які вирішили зберегти чеську мову. Тому мовна проблематика в Чехії і по сьогоднішній день дуже й дуже чутлива. Останній приклад – всі ми працюємо на чому? На комп’ютері. А чехи – на почітачі, дослівно – це інструмент, на якому ви рахуєте. Усі сідають за комп’ютер, чех – за почітач, і йому дуже добре при цьому. У мене таке ставлення чехів до своєї мови викликає велику повагу. Скільки українців – 43 мільйони? А чехів – 10. І вони зберегли свою мову, культуру, історію. І тому кожен наїзд, якась спроба щось виправити, перекривити або сказати неправильно – тут же вас виправлять, дуже коректно, дуже гарно поправлять, скажуть, що ви не мали рації, що треба говорити ось так, так і так. І одним із тих, хто ставився до цього дуже коректно, був Томаш Гарріг Масарик, перший Президент Чехословаччини. У цьому причина, можливо, чому його поважають як першого Президента незалежної Чехословаччини. Дуже-дуже шанують. І, мабуть, ще Вацлава Гавела. Це – та людина, яка перехопила це знамено ставлення до історії, людей і по нинішній день до нього тут дуже велика повага. Будете мати хвильку часу, трішечки далі пройдіть вперед, побачите велике червоне серце біля Національного Театру. Це«серце Гавела». Він коли підписувався, писав Вацлав Гавел і креслив сердечко. І ось тепер ця площа так і називається – площа Вацлава Гавела. І там велике червоне серце. Ви на нього можете поглянути. – Чехам пощастило з Гавелом, правда? – Напевне, так. – Українці, на жаль, не мають такого рівня національного лідера…– Мені пощастило, я мала нагоду з Вацлавом Гавелом зустрічатись доволі часто. Зустрічей сім, за різних обставин. Одного разу тут, недалеко. Звідси видно пагорб, на ньому є щось таке як Ейфелева вежа. Називається Петршін, там дуже гарні парки. І коли підніматись на Петршін, де можна відпочивати, десь в половині дороги можна побачити дуже гарний пам’ятник Карелу Гінеку Масі. Маха – поет, історик, в німецький час писав чеською мовою і Гавел завжди на його день народження ходив до його пам’ятника покласти квіти. Я згадую таку зустріч, у мене були мої знайомі, яким я показувала Прагу, і запропонувала піти на Петршін. От піднімаємось, підійшли до пам’ятника Масі, я їм щось розповідаю, дивимось, прийшов Гавел з маленьким букетиком, не ті наші совєтські«мітли», а маленький скромний букетик. Гавел став собі скромно, схилив голову, поклонився, постояв 5 хвилин і пішов. У мене і у всіх інших був шок. – Це він був ще Президентом на той час?– Так. Звісно, була і охорона, але це не ті бодігарди, які вичищають площу, бо якісь VIPи мають прийти. Всі стояли в шоці. Прийшов пан Президент поклонитися поету. Поклонився й пішов. – Чехи мають добру історичну пам’ять, якщо так завзято відстоюють свою ідентичність…– Отже, що я вам розповіла про Білу Гору – 1620 і 1918, оці 3 століття – думаю, про це треба якомога більше говорити українцям, тому що подібну історію мали й вони. Не завжди вдавалося зберегти ставлення до мови чи до історії. Тому що чехи не переживали Голодомор, вони були менше на 30 років під владою більшовиків. Це колосальна для нас втрата – 30-і роки: розстріляне Відродження, багато всього. Але і чехи теж мали складні стосунки. Вони по нинішній день, скажімо, вважають: так, Німеччина – добрий сусід, але давайте будемо коректними і все. Тому що ця історична пам’ять – вона збереглася. Хоча нинішній німець від того «білогорського» німця відрізняється, між ними колосальна різниця й століття між ними, але чех пам’ятає. Вони можуть говорити: давайте зробимо як у Німеччині, але за тим немає отакого поклоніння. Просто треба раціонально відібрати те, що треба, але ми лишимося чехами. А німці хай собі живуть. Я говорю, що це було б несправедливо: українців порівнювати з чехами, тому що та історична катастрофа, яку пережила Україна – ніхто такої в Європі не переживав. Але оці уроки – ставлення до історії і прагнення понад усе зберегти своє – вони у чехів залишились. По сьогоднішній день вони працюють на «почітачі», вони вигадують всю термінологію на комп’ютері – вона вся чеською мовою. Вони шанують іноземців, але вважають себе найкращими. – В Україні довго насаджувалась думка, що українська мова – це мова селян. Чи не було чогось подібного в Чехії? Адже німецька так само, як у нас російська, була мовою освіти, бюрократії, державних установ. – Не кажіть чехові, що в нього селянська мова. Це мова цивілізованого народу. Все. Це не можна так говорити – селянська мова. Як і не можна говорити, що українська мова –селянська. Це неправильно. Є міський діалект і є діалект села, і вони між собою різняться. Те, що Україна була переважно сільською країною – не означає, що й мова сільська. І ніколи не можна так казати, це – мова цивілізованого народу, так само як і українська. Люди говорили й намагались зберегти своє. Як би не було тяжко, і в селі, і в місті. У чехів нема того, що має Україна – колосальна земля, дуже багата земля. І, відповідно, населення сільське преважало над міським. Я не знаю, яке зараз співвідношення, здається, уже немає такого. Але так бувало завжди.– Здається, зараз 31 % сільського населення в Україні, відповідно 69% – міського.– Сільське населення і в нас, і в чехів, і скрізь переважно підживлює мови. Той же фольклор – це скарб невикористаний. – А в чехів дуже популярні народні звичаї, народні гуляння. Розкажіть про це.– У кожному селі є день – свято патрона – якогось святого, чи народне. Тоді всі одягають народний одяг, і хай це буде всього 200 людей, вони будуть святкувати у себе на площі, і до них приїде телебачення, і про це село будуть розповідатиі всім показувати, який стиль одягу народного, і якою говіркою вони про щось розмовляють, кажуть, наприклад, не вино, а «вінко», або якось інакше. І з великим захопленням все це роблять, на відміну від українців. – Тобто вони кращі промоутери чеського, ніж ми – українського?– Розумієте, народна драма – поневолення на 3 століття – вона консолідувала чехів, не розбила, а консолідувала. Вони якось згуртувалися, їм було цікавіше, потихеньку. Подивіться на фото Праги кінця 19 століття: хмара вивісок німецькою мовою, але вони заходили все одно по своє «півечко», до своєї кантини і розмовляли по-своєму, по-чеськи. – Діяч чеського відродження Йосип Юнгман колись сказав, що чехом є той, хто розмовляє чеською.– Любити свою мову й культуру може будь-хто: росіянин, чех, німець. Але чомусь якщо хтось в Україні заявляє, що любить власну країну, мову й культуру, чомусь відразу прикріплюють йому ярлик націоналіста. – В Україні актуальна боротьба з суржиком. Чи є у чехів подібна проблема?– У чехів суржику нема. Престижно розмовляти чеською. Міста мають свої особливості, є, звісно, й діалекти. Дуже гарно розмовляють на Мораві – там тягуча, співуча мова. І вони надсміхаються над пражанами: мовляв, вони розмовляють, наче стріляють. Отож, ті «стріляють», а ті «тягнуть». Але є набута властивість – зберегти своє: нас мало, якщо ми не будемо себе берегти – то нас не стане. Треба своє шанувати. – Цікаво, а в часи Чехословаччини яким чином співіснували чеська й словацька? Наскільки я знаю, на телебаченні було, як у нас зараз – хтось говорить українською, хтось – російською. Так само було і тут, так?– Дуже-дуже чітко було, не можна сказати – виміряно, але вивчено співставлення. Приблизно якщо можна говорити про нинішню Словаччину – це 5 млн. Нинішня Чехія – 10 млн. Може, трішечки більше. Всі радіоканали, пригадую, говорили по-чеськи й по-словацьки, так і так. Словаки з великою радістю, коли тільки настав момент від’єднатися, чи, скажімо, мати свою країну, вони це зробили. Бо ментальність: вони відчували себе таким немовби «молодшим братом». Не хотілося їм цього. Були чехословаки, не словаки. По-різному воно відбувалося, але хотілося мати своє. Тому вони від’єдналися і зберегли мову. Розумієте? Під тим «старшим братом» вони зберегли мову, свою словацьку. – Ви як фахівець у цій сфері, культуролог, як ви вважаєте, чому мова така важлива? Чому серед політиканів вона буває таким дражливим фактором?– Я не скажу нічого нового: якщо є мова – є нація. Якщо немає мови – ви перестаєте існувати. Все. Якщо ви йдете до крамниці в Києві, заходите до книгарні – і не можете знайти книжки українською мовою, то варто задуматись, кому це потрібно і на чию це користь грає? Тут такої проблеми немає і ніколи не було. За німців, у ті часи – так. Але були ті будителі, які завжди закликали, власне, те, що ви сказали – не забувати мову. Перестане існувати чеська мова – перестане існувати чеська нація і держава. Тому вигадували, як здавалось, смішні слова. І це були недаремні зусилля, мова їх прийняла. Якщо б я знала, що ви мене про це запитаєте, знайшла б приклади – дуже й дуже смішні слова, котрими вони хотіли замінити оці інтернаціоналізми. Якось так хустинка смішно називалась, не згадаю зараз.– Але вони не прижилися?– Деякі не прижилися, інші – використовуються. Наприклад, у спортивній термінології, культурі. От є бібліотека, у чехів – «кніговна». Ми можемо, слава Богу, вже зараз говорити книгарня. А вони давно говорять. – А чому нема в українців, як Ви думаєте, отакого самодостоїнства сприйняти свою мову? Не вважається це предметом гордості, як у чехів? –Навіть якщо піти тут на уроки танців, то й там навіть іноземці з інших країн говорять чеською. У них є розуміння, якщо вони в Чехії, то їхнім обов’язком є спілкування чеською. Їх би чехи не прийняли на навчання до Чеської Республіки,це перша умова – вивчити чеську. По нинішній день. Хочете тут жити й працювати? Перше, що зроблять, вас навчать мови.  – А як щодо шкіл національних меншин?– Є повністю українські, російські і т.д. Але якщо ви тут – обов’язковою є чеська мова. Навіть ніхто не буде питатись. Спочатку мова, а потім працюйте, і т.д. Якщо ви захочете навчатись на своїй, то це вам буде коштувати дуже й дуже дорого – платне навчання.– Це дражливе питання для України: мова російської, угорської меншин…– Якщо ви вступаєте, наприклад, в Карлів університет, ви будете слухати лекції чеською мовою. Нема такого, щоб викладач Карлового університету з історії, фізики, математики чи географії читав лекції німецькою чи будь-якою іншою іноземною. Чеською, звичайно. Якщо ви хочете вчитись на загальних умовах в університеті, ви повинні володіти чеською мовою. Якщо ви цього не зробите, ви будете вчитися, скажімо, українською, англійською, але це навчання платне. Все.– Дорого платне?– Дорого. Для студентів, якщо в нього немає якоїсь підтримки, то якщо ви навчаєтесь за кордоном, мусите мати якусь підтримку. А це платне, це дуже дороге навчання. І це закон. Хочете отримати чеське громадянство? Перше, що вам треба – здати іспит з чеської мови. Без цього іспиту ви, наприклад, якщо й були б головою якоїсь великої корпорації, й у вас би тут був банк – ви повинні здати іспит з чеської мови. –  Де ще, окрім цього, запобіжники збереження мови у чехів?–  Побутує скрізь, у побуті всюди чеська мова. Ви питали, чому ми не маємо такої гордості? Бо в українців у крові ще страх, цей пострадянський, дуже важливий гіркий синдром. Він ще довго буде існувати. За захист свого загинули покоління, за захист своєї мови, історії, культури. На Сибіру – десятки тисяч, і не просто українців, а цвіту нації, відомий «матвєєвський»розстрільний список 1111 осіб. Це відомі імена. Ніхто такого не пережив, як пережила Україна. Голодомор, НКВС… Слава Богу, що зараз вже з’явилися джерела, відкрились архіви, і ми змогли про це дізнатись.В Чехії, наприклад, дуже раді піти до архіву, вивчати, писати, говорити. На чеському громадському ТБ є програма, яка називається «Історія». Вона мене дуже багато чому навчила. Йдеться про речі, які стосуються колишніх чи нинішніх фактів, але в основному це криваве 20 століття. І, звісно ж, розмовляють лише чеською мовою відомі фахівці, відомі знавці. Це півгодинна програма з повторами, дуже повчально й цікаво. І кожного разу після цієї програми мені прикро, чому в нас немає такої програми. Це по-перше. А, по-друге, нема усвідомлення того, що це потрібно. Без цього просто не вижити. Поки не будуть названі імена всіх, хто загинув, не буде чітко сказано, хто в цьому винний. – Тут ще й інше ставлення до цінності життя, мені здається. У нас культивується жертвоприношення, продукуються гасла. Напевне, визначення патріотизму у нас і тут відрізняються?– Відрізняються. Тому що тут цілком інша історія. Хоча слов’янські народи і не так дуже географічно віддалені один від одного. Але в історичному розвитку це абсолютно дві різні лінії. Цілком. І передусім це власне совєтський період, який на Україні позначився катастрофічно. Адам Міхнік висловив дуже гарну думку:  найстрашніше в комунізмі – те, що після нього залишилось. Тому що це перекручена, знищена свідомість українського народу як чогось гіршого. І страх. Оце є 2 такі фактори. От зараз народилось перше покоління. Тим людям зараз – 20 – 25 років. Вони лише входять в історію. Хоча би ще 2 – 3 покоління. Хоча б ще 20 – 25 років.– Якщо вони не втечуть.– Думаю, не втечуть. Будемо разом жити в Європейському Союзі, дружно, без кордонів. Будемо мігрувати. Але бачите, що діється в Європі – з однієї крайнощі в іншу. – Але ж Чехія займає особливу нішу щодо міграції.– Бо вони знають – що то таке, чужий у своїй хаті. Вони це мали 300 років, вони цього не хочуть. Тому вони дуже й дуже обережні. Тут є табори для мігрантів, біженців, в яких 20 осіб, докупи – 700 – 800. Багато розголосу довкола цього, ніби біженців Бог знає скільки. Чехи дуже упереджені щодо цього. І це – наслідок їхнього історичного досвіду. – Через те вони більше й залучають українців, бо ми ментально близькі.– Це по-перше. По-друге, вони мають щодо цього добрий досвід. Коли після Перщої світової війни прийшла Велика Жовтнева Революція, а після того більшовики захопили Україну, а вже опісля у 1918-у перестала існувати УНР, і ті люди, які мали можливість, вони рятувались, емігрували. Скажімо, члени Української Центральної Ради, тому що ті, які не виїхали, їхнє життя закінчилось або в ГУЛАГах, або їх розстріляли. Тож велика кількість українців, які все ж виїхали, опинилася тут, у Чехословаччині Масарика, приблизно понад 20 тисяч. Можете собі уявити, країна, яка тільки-тільки записалася на карті, почала існувати, президент Масарик розумів, що цим людям, які тікають не від того, що їм погано і вони шукають щось краще, а від того, що рятують своє життя від комуністичного режиму. Хоча уявлення Масарика про незалежну Україну не було ще до кінця сформоване, він думав, що можна було лишатись автономією у складі Росії. Але це вже інша тема. І він прийняв отих 20 тисяч українських утікачів, серед них були й поети, й письменники, вчені, науковці, педагоги. І протягом 2 десятиліть – з 1919 по 1939, до початку війни, українці тут створили Український вільний університет, Український педагогічний інститут імені Драгоманова, Українську господарську академію, Українську мистецьку академію (вона називалась Студія образотворчого мистецтва), були свої театри, школи, громадські товариства, видавництва. Українці видавали неймовірну кількість друкованої періодики. Є така Мар’яна Савка, вона про це навіть книжку написала. Тому українці мають тут своє історичне коріння. Навіть Президент Мілош Земан, я сама була свідком, чула, сказав: треба приймати на роботу українців, вони працьовиті, і вони нам культурно близькі. Так що отаке ставлення до українців має історичне підгрунтя, тут багато українських архівів, українських бібліотек і т.д. Це те, що зібрала українська міжвоєнна громада, що вдалося зберегти. – Нині, коли Чехія в ЄСі всі знають та вивчають англійську – чи немає знову проблеми збереження мовної ідентичності?– Цілком ні. Це чужа мова. Чужі мови треба знати, але свою передусім. – А в радянський період чи були утиски чеської мови?– Ні, не було. Єдине те, що серед іноземних мов превалювала російська. Старше покоління її знає.Знайома журналіст з України розповідала, що, беручи недавно в чеського посадовця інтерв’ю англійською, побачила, що той засмутився трохи, що не чеською, хоч він і прекрасно володіє англійською. В Україні ми зазвичай дуже поблажливо ставимось до іноземців і відразу переходимо на їхню мову, включно з російською. – Хотіла спитати: ви собі уявляєте подібну ситуацію в Україні, щоб там хтось так відреагував? –Наша 45-мільйонна нація не може собі такого уявити, а 10-мільйонна, з такою історією, може. Чехи пишаються своєю мовою. Розумієте, от те, що вони вижили, дало їм привід усвідомити себе народом, який здатен чинити опір і зберегти найдорожче – мову. І вони тим пишаються. Якийсь там німець приїхав. Ну Боже мій, їх 80 мільйонів, нас – 10, ну і що? –Вони пишаються й минулим, і сучасним. Українці зазвичай – минулим. Процвітає таке собі пишаторство: шаровари, глечики, вареники. Не вистачає глибинності. – Тому що треба вчити вчителів. Нема кому про це розповісти. Мало хто про це знає. І немає людей, які б про це знали. Вони лежать десь там між Москвою і ГУЛАГом в Сибіру. –Відомий чеський художник – Альфонс Муха – намагався створити фундамент ідентичності, мешкаючи у Франції. У нас є Шевченко, який теж тривалий час творив на чужині. Виходить, чужина допомагає усвідомити ідентичність.– Це питання складне. Залежить від того, з якою метою і як. В Мухи це був власний вибір, це була ще й країна, яка його навчила фаху. Але він лишився тут, для нього чеське було елементом натхнення. Візьміть,наприклад, нашого Олександра Архипенка. Якщо ви зараз поглянете в довідники, навіть в інтернет, то прочитаєте, що Архипенко – росіянин. Українці ніколи не крали і не хотіли мати чужого. Але повернути своє потрібно. Тут, в Чехії, я бачила твори Архипенка, які має Національна галерея Чехії. Чому б не поговорити тій громаді, що тут є, про ці цінності – як вони сюди потрапили, чому вони можуть нас навчити і зрештою повернути їх додому. Архипенко не російський, а український скульптор. І таких прикладів багато: українець чи росіянин? У чехів такого немає. Візьміть Божену Нємцову і її «Бабусю»: якщо читати цей твір, то з першої літери і до останнього рядочка – це дуже чеська література. І не лише в мовному відношенні. Як можна загорнути дитинку, говорити зі старшими, пройтися селом, які паралелі викликає погода? Але це все в чеському контексті. Герой цього твору ніколи не зробить порівняння з німцями, ще з кимось, тому, коли говорять про Божену і «Бабусю» – це квінтесенція чеського. Дуже потрібного, без цього не вижити, не підете далі, не будете рухатись. Чи виїдете за кордон, як Муха, але зі своїм, а не з чужим. Якби не було трагедії, яка перервала ланцюг поколінь, була б і в Україні ситуація інша. Але була перервана традиція, ланцюг традицій. У нас є люди, які поняття не мають про історію, і не хочуть знати, і не хочуть принципово до цього наближатись. Але треба, бо інакше буде тяжко рухатись далі. Ну, може, Шевченко, Франко – все. На цьому все закінчується. Називаєте в мистецтві пару імен – будуть говорити, що це російські композитори, художники. Нам непотрібно чужого брати, але своє потрібно повернути.   – Наприклад, відомий чех Франц Кафка –з єврейським корінням, при цьому писав німецькою. Яке до нього ставлення?– Чеське. Так як Бруно Шульц – український письменник, який писав німецькою. Або той же Гоголь, який писав російською.Це називається російська школа в українській літературі. Микола Гоголь не може бути однозначно російським письменником. Був тут такий поет – Євген Маланюк. До речі, дуже наполягав, щоб його називали Евген, бо колись так говорилось українською. Він говорив про Гоголя, назвав це явище – «українськість». Вийшла його «Книга спостережень», вже за кордоном, в Америці, в 1954 році, а з 1923 по 1945 рік Маланюк жив у Чехословаччині. Написав розкішне есе, яке увійшло в цю книгу, і там він пише про «українськість» Гоголя, про ланцюг української культурної традиції. – Які зараз нові виклики має українська громада в Чехії, адже хвилі еміграції інші?– Ви дуже слушно зауважили – інші покоління, хвилі. Перед нашим посольством, як ніколи, сьогодні дуже великі й серйозні завдання. Громада велика – 120 тисяч, найбільша після словаків. Тільки у Празі – 52 тисяч українців. Ці люди – переважно вихованці вже радянської школи. Мало знають про історію, але спраглі до історії, культури, і з ними треба працювати, проводити літературні вечори, є потреба запрошувати письменників, говорити про історію. Потрібно урізноманітнювати роботу. – Сприятлива економічна ситуація в Чехії спонукає українців сюди їхати?– Так, чехи шанують працю українців, вони дуже дисципліновані, у Чехії реноме успішної та цікавої туристичної країни, туризм – важливе джерело надходжень. Вони пережили економічну кризу й пішли далі. І на вістрі буму зацікавлені в робочій силі з України, щоб набрати людей і заповнити вільні місця.Загалом те мовне й культурне просвітництво, яким займається СловОпис – це дуже цікаво. В Україні загалом мала поінформованість про власну історію, культуру. І треба вчити вчителів. Я не можу уявити, щоб тут говорили викладачі з помилками. Увесь би світ уже знав, що такий професор зробив помилку, і завтра він би вже не викладав. А в нас може бути титулована особа, і за 10 хвилин зробити тисячу помилок. – Так, у нас ще відсутня лінгвоекологія.– Немає запиту, але думаю, що це прийде. Вірю в нове вільне покоління. Вони хочуть і в них це вийде. Інтерв’ю записала Тамара Куцай СловОпис
    Вер 26, 2017 15898
  • 22 Вер 2017
    Влаштувати дитину в чеський дитсадок, за словами місцевих мам, не є великою проблемою. Місць не бракує, а батьки обирають між державною та приватною установою, переважно орієнтуючись на ціну та пакет послуг. Як відбувається процес улаштування дитини в державний дитсадок у Празі та наскільки комфортним він є, саме про ми розповімо у статті.  Декретна відпустка у Чехії триває, як і в Україні, три роки. І саме з трьох років, як правило, дитину віддають у дитсадок. Туди маля ходить до початку школи, тобто до шести чи семи років. Іноді до дитсадків приймають і молодших дітей, але це, швидше, виняток, аніж правило. А ось останній рік дошкільної освіти є обов’язковим, пояснює у коментарі Радіо Свобода речник Міністерства освіти Чехії Ярміла Балажова. «У Чеській Республіці є закон, який каже, що дитина обов’язково мусить ходити в дитсадочок мінімум рік перед початком школи», – каже вона. Процес улаштування дитини в дитячий садочок в ідеальному варіанті складається із двох етапів: подання заявки та отримання рішення про зарахування. Для молодої мами Євгенії Худак процес улаштування сина – від першого знайомства із дитсадком до отримання офіційного рішення – тривав приблизно два місяці. Дитсадки в Чехії: батьки не знають, що таке черги (Відео) Ще до подання заяви батьки можуть прийти до дитячий садочок, який їх цікавить, на день відкритих дверей. Після цього необхідно скачати з інтернету й заповнити заявку із анкетою, додати медичні довідки, після чого у призначений день особисто прийти в дитсадок і подати документи. Кожен дитсадок може призначити власну дату подання заяв (як правило, у березні), так само, як і дату видачі рішення про зарахування (здебільшого у травні). Процедура зарахування У найкращих дитсадочках можуть бути черги, розповідає Євгенія, але загалом труднощів, як правило, не виникає. Крім того, цей час іноді використовують для того, щоб познайомитись із дітками: проводять ігри, готують подарунки. Чи можливо вирішити це питання повністю он-лайн? Наразі ні. Євгенія пояснює: «Ви можете скачати всі необхідні документи з інтернету, можете там слідкувати за усіма новинами й оголошеннями дитсадочка. Наприклад, ніхто не дзвонив мені стосовно сьогоднішньої дати – я просто прослідкувала в мережі, що маю прийти за документами про зарахування дитини. Але ви маєте прийти особисто й подати заяву та познайомитися із директором». Батьки можуть податися в декілька дитсадочків на випадок, якщо їх дитину не приймуть в перший обраний. «Іноді радять подавати лише одну заяву, тому що дитсадки підтримують між собою зв’язок. Якщо Ви подались у певний дитсадочок, а Вашу дитину туди не прийняли, то Вам дадуть знати, де є вільні місця», – додає Євгенія. Вона й сама подавала три заявки, а влаштувала сина, врешті-решт, у четвертий дитсадок. Причиною відмов був вік хлопчика, якому ще не виповнилось трьох років. Але натомість Євгенії порадили звернутись у дитсадочок в іншому районі міста, де ще були вільні місця. Електронних черг немає, все вирішує директор Вирішальне слово стосовно того, приймати чи ні конкретну дитину в дитсадок, має директор. Пріоритетними для нього є два критерії: вік і місце проживання. Так, старші дітки отримають місце з більшою ймовірністю, ніж молодші. А ті, хто наступного року йтиме до школи, мають абсолютний пріоритет. Наприклад, найстаршій дитині в дитсадочку, куди ходитиме Артур, наразі 7 років, а наймолодшій нещодавно виповнилось 3. Директор цього дитсадочка Ганна Томашова також пояснює, що місце проживання є важливим, але не вирішальним фактором. У випадку із державними дитсадочками засновником виступає місто. Тому пріоритетом є задовольнити потреби усіх жителів певної частини міста. А потім, якщо залишаться вільні місця, дитсадок прийматиме і дітей з інших районів і навіть з області. Що робити, якщо дитину не прийняли до жодного із дитсадочків? Існує декілька варіантів: батьки можуть подати апеляцію, чекати осені (часто місця звільняються на початку навчального року) або віддати дитину до приватного дитячого садка. У Чехії існують різні типи дошкільних освітніх закладів: державні, церковні, приватні, корпоративні тощо. Наразі у чеських дитсадочках достатньо місць, аби всі дітки провчились щонайменше обов’язковий рік перед школою – це можливе завдяки підтримці різноманітних фондів, у тому числі і європейських, зазначає речник Міністерства освіти Чехії. Крім того, у найближчі роки кількість місць планують збільшити ще на 65 тисяч. Приватний дитячий садочок у Чехії коштує до 1000 євро Ціни на приватні дитсадочки у Празі досить різноманітні: від 200 до 900 євро на місяць, вартість залежить від кількості днів на тиждень та годин, які дитина перебуватиме у дитсадку. Але й державні дитсадочки не є безкоштовними. Закон встановлює, що, крім держави, певний внесок на їхнє функціонування мають сплачувати і батьки. Утім, цей внесок становить малий відсоток від загального бюджету – витрати на те, чим дитина користується в дитсадочку (від канцелярських потреб до постільної білизни), покриває здебільшого державний бюджет, пояснює Ганна Томашова.   Вона також додає: «Плата за дитсадок у нас варіюється щороку. Минулого року вона становила 817 крон, наступного буде приблизно 820 крон на місяць (приблизно 30 євро – ред.). Плюс щодня сплачується 32 крони (приблизно 1,20 євро – ред.) за харчування. Харчування оплачується авансом, а потім гроші вираховуються, відповідно до того, скільки днів дитина фактично ходила в дитсадочок». Безкоштовних дитячих садків у Чехії не існує. Директор Томашова пояснює, що у виняткових випадках батьки можуть подати заяву, щоб із них зняли зобов’язання сплачувати внески. «Але подібне відбувається дуже рідко. Я особисто ще жодного разу нікого від плати не звільнила. Причиною для цього мають бути складні соціальні обставини, в яких опинилась родина. А ми тут, напевно, не настільки бідні», – розповідає вона.   Влаштувати дитину до дитсадочка в Празі з першої спроби цілком реально, буквально у декілька кроків. Головне – вчасно приділити цьому достатньо уваги. В Україні ж на 12 дітей – лише 10 місць. Щоправда, лібералізація законів може дозволити «квартирним» садочкам без власного харчоблоку і пральних машин стати альтернативою. Автори   Маргарита Голобродська Яна Полянська Радіо Свобода 
    12148 Опубліковано Галина Андрейців
  • Влаштувати дитину в чеський дитсадок, за словами місцевих мам, не є великою проблемою. Місць не бракує, а батьки обирають між державною та приватною установою, переважно орієнтуючись на ціну та пакет послуг. Як відбувається процес улаштування дитини в державний дитсадок у Празі та наскільки комфортним він є, саме про ми розповімо у статті.  Декретна відпустка у Чехії триває, як і в Україні, три роки. І саме з трьох років, як правило, дитину віддають у дитсадок. Туди маля ходить до початку школи, тобто до шести чи семи років. Іноді до дитсадків приймають і молодших дітей, але це, швидше, виняток, аніж правило. А ось останній рік дошкільної освіти є обов’язковим, пояснює у коментарі Радіо Свобода речник Міністерства освіти Чехії Ярміла Балажова. «У Чеській Республіці є закон, який каже, що дитина обов’язково мусить ходити в дитсадочок мінімум рік перед початком школи», – каже вона. Процес улаштування дитини в дитячий садочок в ідеальному варіанті складається із двох етапів: подання заявки та отримання рішення про зарахування. Для молодої мами Євгенії Худак процес улаштування сина – від першого знайомства із дитсадком до отримання офіційного рішення – тривав приблизно два місяці. Дитсадки в Чехії: батьки не знають, що таке черги (Відео) Ще до подання заяви батьки можуть прийти до дитячий садочок, який їх цікавить, на день відкритих дверей. Після цього необхідно скачати з інтернету й заповнити заявку із анкетою, додати медичні довідки, після чого у призначений день особисто прийти в дитсадок і подати документи. Кожен дитсадок може призначити власну дату подання заяв (як правило, у березні), так само, як і дату видачі рішення про зарахування (здебільшого у травні). Процедура зарахування У найкращих дитсадочках можуть бути черги, розповідає Євгенія, але загалом труднощів, як правило, не виникає. Крім того, цей час іноді використовують для того, щоб познайомитись із дітками: проводять ігри, готують подарунки. Чи можливо вирішити це питання повністю он-лайн? Наразі ні. Євгенія пояснює: «Ви можете скачати всі необхідні документи з інтернету, можете там слідкувати за усіма новинами й оголошеннями дитсадочка. Наприклад, ніхто не дзвонив мені стосовно сьогоднішньої дати – я просто прослідкувала в мережі, що маю прийти за документами про зарахування дитини. Але ви маєте прийти особисто й подати заяву та познайомитися із директором». Батьки можуть податися в декілька дитсадочків на випадок, якщо їх дитину не приймуть в перший обраний. «Іноді радять подавати лише одну заяву, тому що дитсадки підтримують між собою зв’язок. Якщо Ви подались у певний дитсадочок, а Вашу дитину туди не прийняли, то Вам дадуть знати, де є вільні місця», – додає Євгенія. Вона й сама подавала три заявки, а влаштувала сина, врешті-решт, у четвертий дитсадок. Причиною відмов був вік хлопчика, якому ще не виповнилось трьох років. Але натомість Євгенії порадили звернутись у дитсадочок в іншому районі міста, де ще були вільні місця. Електронних черг немає, все вирішує директор Вирішальне слово стосовно того, приймати чи ні конкретну дитину в дитсадок, має директор. Пріоритетними для нього є два критерії: вік і місце проживання. Так, старші дітки отримають місце з більшою ймовірністю, ніж молодші. А ті, хто наступного року йтиме до школи, мають абсолютний пріоритет. Наприклад, найстаршій дитині в дитсадочку, куди ходитиме Артур, наразі 7 років, а наймолодшій нещодавно виповнилось 3. Директор цього дитсадочка Ганна Томашова також пояснює, що місце проживання є важливим, але не вирішальним фактором. У випадку із державними дитсадочками засновником виступає місто. Тому пріоритетом є задовольнити потреби усіх жителів певної частини міста. А потім, якщо залишаться вільні місця, дитсадок прийматиме і дітей з інших районів і навіть з області. Що робити, якщо дитину не прийняли до жодного із дитсадочків? Існує декілька варіантів: батьки можуть подати апеляцію, чекати осені (часто місця звільняються на початку навчального року) або віддати дитину до приватного дитячого садка. У Чехії існують різні типи дошкільних освітніх закладів: державні, церковні, приватні, корпоративні тощо. Наразі у чеських дитсадочках достатньо місць, аби всі дітки провчились щонайменше обов’язковий рік перед школою – це можливе завдяки підтримці різноманітних фондів, у тому числі і європейських, зазначає речник Міністерства освіти Чехії. Крім того, у найближчі роки кількість місць планують збільшити ще на 65 тисяч. Приватний дитячий садочок у Чехії коштує до 1000 євро Ціни на приватні дитсадочки у Празі досить різноманітні: від 200 до 900 євро на місяць, вартість залежить від кількості днів на тиждень та годин, які дитина перебуватиме у дитсадку. Але й державні дитсадочки не є безкоштовними. Закон встановлює, що, крім держави, певний внесок на їхнє функціонування мають сплачувати і батьки. Утім, цей внесок становить малий відсоток від загального бюджету – витрати на те, чим дитина користується в дитсадочку (від канцелярських потреб до постільної білизни), покриває здебільшого державний бюджет, пояснює Ганна Томашова.   Вона також додає: «Плата за дитсадок у нас варіюється щороку. Минулого року вона становила 817 крон, наступного буде приблизно 820 крон на місяць (приблизно 30 євро – ред.). Плюс щодня сплачується 32 крони (приблизно 1,20 євро – ред.) за харчування. Харчування оплачується авансом, а потім гроші вираховуються, відповідно до того, скільки днів дитина фактично ходила в дитсадочок». Безкоштовних дитячих садків у Чехії не існує. Директор Томашова пояснює, що у виняткових випадках батьки можуть подати заяву, щоб із них зняли зобов’язання сплачувати внески. «Але подібне відбувається дуже рідко. Я особисто ще жодного разу нікого від плати не звільнила. Причиною для цього мають бути складні соціальні обставини, в яких опинилась родина. А ми тут, напевно, не настільки бідні», – розповідає вона.   Влаштувати дитину до дитсадочка в Празі з першої спроби цілком реально, буквально у декілька кроків. Головне – вчасно приділити цьому достатньо уваги. В Україні ж на 12 дітей – лише 10 місць. Щоправда, лібералізація законів може дозволити «квартирним» садочкам без власного харчоблоку і пральних машин стати альтернативою. Автори   Маргарита Голобродська Яна Полянська Радіо Свобода 
    Вер 22, 2017 12148
  • 21 Вер 2017
    З метою пошуку обдарованої студентської молоді, створення умов для її творчого зростання, активізації науково-дослідної роботи студентів, набуття та обміну практичного досвіду студентами вітчизняних та іноземних ВНЗ проводиться І Міжнародний конкурс студентських наукових проектів " ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ". Захід відбудеться 18 листопада 2017 року на базі Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького.  Особливістю конкурсу є те, що за результатами І Міжнародного конкурсу студентських наукових проектів кращі команди за рішенням Міжнародного журі будуть нагороджені Дипломами І, ІІ та ІІІ ступенів, Дипломами в окремих номінаціях, а також спеціальними відзнаками організаторів та пам’ятними цінними подарунками від організаторів та партнерів заходу. Конкурс наукових проектів проводиться за участю провідних вітчизняних та зарубіжних науковців, юристів-практиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, здобувачів вищої освіти та ін. У межах проведеного заходу плануються майстер-класи міжнародних та вітчизняних відомих вчених, юристів-практиків та політиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування за конкретними тематичними напрямами з актуальних проблем охорони та захисту прав людини. У конкурсі з науковим проектом запрошуються взяти участь здобувачі вищої освіти ВНЗ України та зарубіжних країн. Проект має бути пошуковим та інноваційним за своїм характером, мати наукове й практичне значення, містити положення щодо самостійно виконаного удосконалення окремих теоретичних положень та чинного законодавства з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду та бути спрямованим на вирішення проблем за наступними напрямками: - Правова держава як модель організації влади. - Сучасний стан та перспективи розвитку цивільно-правової охорони та захисту майнових та особистих немайнових прав. - Політика в сфері протидії злочинності. - Інформаційна безпека – елемент національної безпеки України. - Охорона та захист прав споживачів. - Актуальні проблеми децентралізації влади: європейський та світовий досвід. - Альтернативні форми вирішення спорів. - Професійна етика та психологія діяльності правника. - Юридична техніка у побудові правової держави. - Проблеми реформування та ефективного функціонування системи правосуддя.   Кожна команда обов’язково проходить реєстрацію в електронній формі та подає проект до 1 листопада 2017 року. Процедура реєстрації передбачає подання організаторам заявки встановленого зразка. Протягом 2-3 днів з моменту відправлення заявки учасники отримують повідомлення щодо її надходження. Заявки надсилаються на адресу: з поміткою «На конкурс (назва навчального закладу, країна)». Останній термін подачі проекту (дедлайн) – 1 листопада 2017 року.   Вимоги до оформлення проекту: титульна сторінка, зміст, список скорочень (у разі необхідності), основний текст до 25 сторінок (ураховуючи список використаних джерел без урахування додатків), додатки (у разі необхідності); шрифт Times New Roman, кегель 14, стиль – звичайний (normal), інтервал 1,5; поля: ліворуч, знизу та зверху – 20 мм, праворуч – 10 мм; абзац – 12,5 мм, вирівнювання по ширині. Посилання у тексті позначаються у квадратних дужках, наприклад [4, с. 3], [8, с. 25; 9, с. 14]. Усі проекти, які відповідають вимогам конкурсу будуть опубліковані в колективній студентській монографії (друкований варіант якої буде вручено безпосереднім часникам-командам, решта отримають електронний pdf варіант). Робочі мови: українська, англійська.   Порядок проведення конкурсу: За результатами відбору 10-ти командам з кращими науковими проектами буде надана можливість презентувати науковий проект перед міжнародним журі для визначення переможців (очна участь). Від навчального закладу на конкурсі може бути представлена одна команда (не більше 3 осіб). Команду може представляти один учасник. Детальний порядок проведення очного захисту (презентації) проектів буде повідомлено окремим листом командам відібраним для очної участі. УВАГА! Оргкомітет залишає за собою право відхилення робіт, які не відповідають вимогам або не пройшли перевірку на наявність плагіату. Не допускаються до розгляду наукові роботи, що мають менше ніж 50% оригінальності тексту. Організаційний комітет Конкурсу забезпечує команду та її наукового керівника (супроводжуючу особу) безкоштовними проживанням, харчуванням.   Участь в конкурсі є безкоштовною!   Місце проведення: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького (Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35)   Час проведення: 18.11.2017 р. 9.00-10.00 – реєстрація учасників Конкурсу. 10.00 – початок роботи Конкурсу.   Координати організаційного комітету Конкурсу: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького: Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35; www.iful.edu.ua   Контактні особи: Бабецька Іванна - моб. +380979217382 e-mail: ivanna.babetska@iful.edu.ua     За інформацією : Департаменту міжнародної співпраці Івано-Франківської обладміністрації.   
    2131 Опубліковано Галина Андрейців
  • З метою пошуку обдарованої студентської молоді, створення умов для її творчого зростання, активізації науково-дослідної роботи студентів, набуття та обміну практичного досвіду студентами вітчизняних та іноземних ВНЗ проводиться І Міжнародний конкурс студентських наукових проектів " ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ". Захід відбудеться 18 листопада 2017 року на базі Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького.  Особливістю конкурсу є те, що за результатами І Міжнародного конкурсу студентських наукових проектів кращі команди за рішенням Міжнародного журі будуть нагороджені Дипломами І, ІІ та ІІІ ступенів, Дипломами в окремих номінаціях, а також спеціальними відзнаками організаторів та пам’ятними цінними подарунками від організаторів та партнерів заходу. Конкурс наукових проектів проводиться за участю провідних вітчизняних та зарубіжних науковців, юристів-практиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, здобувачів вищої освіти та ін. У межах проведеного заходу плануються майстер-класи міжнародних та вітчизняних відомих вчених, юристів-практиків та політиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування за конкретними тематичними напрямами з актуальних проблем охорони та захисту прав людини. У конкурсі з науковим проектом запрошуються взяти участь здобувачі вищої освіти ВНЗ України та зарубіжних країн. Проект має бути пошуковим та інноваційним за своїм характером, мати наукове й практичне значення, містити положення щодо самостійно виконаного удосконалення окремих теоретичних положень та чинного законодавства з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду та бути спрямованим на вирішення проблем за наступними напрямками: - Правова держава як модель організації влади. - Сучасний стан та перспективи розвитку цивільно-правової охорони та захисту майнових та особистих немайнових прав. - Політика в сфері протидії злочинності. - Інформаційна безпека – елемент національної безпеки України. - Охорона та захист прав споживачів. - Актуальні проблеми децентралізації влади: європейський та світовий досвід. - Альтернативні форми вирішення спорів. - Професійна етика та психологія діяльності правника. - Юридична техніка у побудові правової держави. - Проблеми реформування та ефективного функціонування системи правосуддя.   Кожна команда обов’язково проходить реєстрацію в електронній формі та подає проект до 1 листопада 2017 року. Процедура реєстрації передбачає подання організаторам заявки встановленого зразка. Протягом 2-3 днів з моменту відправлення заявки учасники отримують повідомлення щодо її надходження. Заявки надсилаються на адресу: з поміткою «На конкурс (назва навчального закладу, країна)». Останній термін подачі проекту (дедлайн) – 1 листопада 2017 року.   Вимоги до оформлення проекту: титульна сторінка, зміст, список скорочень (у разі необхідності), основний текст до 25 сторінок (ураховуючи список використаних джерел без урахування додатків), додатки (у разі необхідності); шрифт Times New Roman, кегель 14, стиль – звичайний (normal), інтервал 1,5; поля: ліворуч, знизу та зверху – 20 мм, праворуч – 10 мм; абзац – 12,5 мм, вирівнювання по ширині. Посилання у тексті позначаються у квадратних дужках, наприклад [4, с. 3], [8, с. 25; 9, с. 14]. Усі проекти, які відповідають вимогам конкурсу будуть опубліковані в колективній студентській монографії (друкований варіант якої буде вручено безпосереднім часникам-командам, решта отримають електронний pdf варіант). Робочі мови: українська, англійська.   Порядок проведення конкурсу: За результатами відбору 10-ти командам з кращими науковими проектами буде надана можливість презентувати науковий проект перед міжнародним журі для визначення переможців (очна участь). Від навчального закладу на конкурсі може бути представлена одна команда (не більше 3 осіб). Команду може представляти один учасник. Детальний порядок проведення очного захисту (презентації) проектів буде повідомлено окремим листом командам відібраним для очної участі. УВАГА! Оргкомітет залишає за собою право відхилення робіт, які не відповідають вимогам або не пройшли перевірку на наявність плагіату. Не допускаються до розгляду наукові роботи, що мають менше ніж 50% оригінальності тексту. Організаційний комітет Конкурсу забезпечує команду та її наукового керівника (супроводжуючу особу) безкоштовними проживанням, харчуванням.   Участь в конкурсі є безкоштовною!   Місце проведення: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького (Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35)   Час проведення: 18.11.2017 р. 9.00-10.00 – реєстрація учасників Конкурсу. 10.00 – початок роботи Конкурсу.   Координати організаційного комітету Конкурсу: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького: Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35; www.iful.edu.ua   Контактні особи: Бабецька Іванна - моб. +380979217382 e-mail: ivanna.babetska@iful.edu.ua     За інформацією : Департаменту міжнародної співпраці Івано-Франківської обладміністрації.   
    Вер 21, 2017 2131