Фейсбук має таку чудову функцію, яка нагадує тобі, чим ти займався цього самого дня два чи три роки тому. Такий собі ненав’язливий фотоальбом, приємні спогади про минуле. Щоправда, коли живеш у країні, яка третій рік знаходиться в стані війни з агресором, спогади про події дво- чи трирічної давнини можуть видатися не такими ідилічними. Цими днями, наприкінці січня, стрічка українського ФБ повниться фотозгадками з зими 2014-го, з київського майдану. Так, ніби гортаєш родинний фотоальбом, а там на наступній сторінці раптом з’являється спалена на вулицях техніка й перші загиблі. Загиблих стає все більше, фотоспогади стають усе жорстокішими. Все це було в іншому житті. Вірніше не так – усе це було тоді, коли життя ставало іншим, цілком іншим. Три роки тому. Зовсім нещодавно. В минулому житті. Три роки тому в Україні тривала затяжна революція, формальною метою якої була євроінтеграція. Хоча вже тоді більшість людей, що виходили протестувати проти влади президента Януковича, розуміла (хоча й не завжди говорила про це вголос), що євроінтеграція – лише привід, зовнішній подразник, що справа насправді не про потребу Європи, скоріше – про потребу України. Суспільство вимагало перезавантаження. Влада викликала різку критику і в правих, і в лівих (звісно, мова йде про справжніх лівих, не про фінансованих олігархами «комуністів)», і в лібералів. Влада була тим спільним ворогом, який робив можливим компроміси між «демократами» та «консерваторами», між націоналістами та лібералами. Європа в цьому випадку виступала певною противагою всьому тому, що втілював собою постколоніальний, пострадянський, пропутінський політикум. Європа протиставлялась «совку», Європа протиставлялась реабілітації сталінізму, Європа протиставлялась російському шовінізму. Сама Європа, підозрюю, навіть не підозрювала, яку важливу з точки зору цінностей роль їй відводять українці, як безпідставно ідеалізують і як запекло на неї покладаються. На Європу покладались, до Європи апелювали. Європа, слід сказати, всіляко висловлювала підтримку, хоча, підозрюю, не надто розуміла природу того, що відбувається в центрі Києва. Потому революція перемогла й почалася російська агресія. Докорінно змінилися обставини. Ставлення до Європи, що прикметно, теж неухильно змінювалось. Виявилось, що рівень сподівань та розрахунку на Єропу не зовсім співпадає з рівнем готовності європейських суспільств підтримати українців у їхній боротьбі за власну свободу. Загалом, виявилось, що самі поняття «свобода» та «незалежність» можна трактувати доволі вільно, виходячи не так із власного розуміння свободи як такої, як із загальних геополітичних та історичних стереотипів та кліше. Дуже добре пам’ятаю дискусію на тему Криму, в якій довелось брати участь саме того дня, коли на захопленому росіянами полуострові в березні 2014-го відбувався організований росіянами референдум. Відбувалась дискусія в Берліні, участь у ній довелось брати разом із німецькими експертами та спеціалістами, які говорили про кримчан і від імені кримчан. Говорили про те, що Росія має право на Крим, що Росію можна й слід розуміти, що нічого дивного й страшного в такій несподіваній зміні державних кордонів немає. Була середина березня, про війну ніхто не хотів думати, думки публіки розділились – хтось вважав, що проводити референдуми на захопленій території – не дуже вірно з точки зору етики та моралі, хтось натомість заперечував і говорив, що іноді історична закономірність і право сили важать більше за будь-які норми закону та права. Демократична ситуація, одне слово – кожен лишився при своїм думці, Росія оголосила про приєднання Криму. Мені тоді здалось, що мої опоненти обговорюють якийсь підручник із історії, який до реальних подій у моїй країні не має жодного стосунку. Холодна війна, рука Америки, загроза націоналізму – громадяни вільної Європи мали десятки виправдань того, що одна країна (не їхня, до речі, просто країна, якій вони симпатизують) раптом вирішила забрати собі шматок іншої країни (якій вони не надто симпатизують). Таке враження, що вони ділять межу на чужому дачному майданчику, - подумав я тоді. Припускаю, вони про мене теж нічого хорошого не подумали. «Охолодження до Європи» в українському суспільстві зростало пропорційно ескалації бойових дій на Донбасі. Коли на появу російських диверсантів та озброєння на території України європейські лідери реагували «глибоким занепокоєнням» - це викликало, щонайменше, подив та нерозуміння. Коли розстріл українських військ російськими військовослужбовцями під Іловайськом призвів хіба що до введення антиросійських санкцій – це викликало роздратування й розчарування. Коли спроби дипломатичного втручання європейських політиків зав’язли в липкому болоті Мінських угод, які не влаштовують жодну зі сторін конфлікту – здається, навіть останні єврооптимісти втратили аргументи. Та й не потрібні Україні аргументи. Україні потрібні перемога й відновлення мирного життя. Отож, що лишилось від євроінтеграції? Україна й далі рухається в Європу. Хоче цього Європа чи ні (а вона, схоже, особливим бажанням бачити поруч Україну не горить). З тієї простої причини, що вибір в України не надто великий – або капітуляція й розчинення в просторах путінського імперського проекту, або збереження незалежності й свободи (які для багатьох українців за останні три роки набули зовсім інакшого – не книжкового й не теоретичного – звучання) в межах недосконалого й не надто надійного, сповненого внутрішніх протиріч та подвійних стандартів, але все одно рятівного євросоюзу. Звісно, ставлення українського суспільства до Європи (що б ми не розуміли під цим терміном) за останні три роки змінилось. Великою мірою, Європа сама спричинилась до цих змін. Дивлячись збоку на те, як розвиваються стосунки між Україною та ЄС, може скластись прикре враження, що нашій країні доводиться відбиватись на два фронти. Референдум у Нідерландах, різке погіршення стосунків із Польщею, постійні спроби деяких європейських політиків ініціювати зняття санкцій із РФ, зрештою, відмова у наданні безвізового режиму – все це щонайменше нагадує рівноцінні партнерські стосунки й щонайменше сприяє створенню якихось ілюзій. Україна давно подібних ілюзій не має. І це теж важливі світоглядні зміни, які з нами відбуваються: ми розуміємо, що в цій ситуації, ситуації війни, окупації та зміни геополітичної кон'юнктури, ми можемо покладатись лише на себе, ми чудово розуміємо й маємо можливість неодноразово переконатись у тому, що для багатьох громадян євросоюзу такі поняття як «демократія» та «гідність» давно перетворились на абстракцію, на щось із минулого часу, на щось, що має стосунок не так до реального життя, як до бібліотечних полиць. До чого за великим рахунком зводяться сьогодні стосунки між Україною та Європейським союзом? Кредити, обмеження, обіцянки. Відкриті посмішки політиків і наглухо зачинені перед українцями державні кордони. Стурбованість лідерів і безкінечні спекуляції в пресі на тему українських націоналізму та радикалізму, які, нібито, і є сьогодні головними тенденціями в українському суспільстві. Себто – відсутність рівноцінного діалогу, відсутність розуміння, політичні ігри замість принциповості, дипломатія – замість щирості. А якщо до цього додати ще й продажність та безпорадність українських політиків, які мають представляти Україну на офіційному рівні – ситуація загалом виглядає печально. Чи призведе це до відвертання України від Європи? Певен, що ні. Повторюсь, вибір у нас невеликий. Тим більше прикро відчувати закритість і надмірний прагматизм із боку тих, на кого покладаєшся. Ну, але політика, на відміну від солідарності – справа людей прагматичних. Себто, не завжди щирих. На завершення хочу додати: безперечно, моя позиція навіть не претендує на відстороненість та беземоційність. Моя країна третій рік веде війну з окупантом. Війну з окупантом, природно, я не вважаю громадянською. Я підтримую збройні сили своєї країни, оскільки саме вони забезпечують мою свободу та незалежність. І ще я вважаю зрадниками й колаборантами тих, хто взяв зброю проти своєї країни й підтримав агресора, який прийшов до українських міст. І так – я не вважаю, що з окупантом можна вести діалог. Особливо, коли він тримає в руках заряджену зброю. Підозрюю, що моя позиція навряд чи когось здивує – ні тих громадян ЄС, які відмовляють мої країні в праві на справедливість, ні тим більше тих, хто розуміє, за що останні три роки моя країна бореться. Здається, всі давно визначились із тим, у що вірити й на що заплющувати очі. Просто більш чесні з нас не називають себе при цьому експертами. Автор Сергій Жадан

Сьогодні — День Збройних Сил України Розмова з Віктором Миколайовичем Муженком — генералом армії, начальником Генерального штабу — Головнокомандувачем Збройних Сил України. Вікторе Миколайовичу, коли закінчиться війна? Війна закінчиться після нашої перемоги. Чи можемо ми визволити Донбас? Можемо. Але за умови, якщо кордони будуть закриті, якщо не надходитиме зброя і війська з Російської Федерації. І треба не забувати, що наш наступ може стати генератором агресії з боку РФ. Ви сказали, що ймовірність агресії існує. Якщо Російська Федерація піде наступом, чи здатні Збройні Сили захистити Україну? Ми розуміємо, виходячи з різних оцінок і аналізів, що для України існують загрози воєнного характеру. Тому у нас є відповідні плани, ми проводимо навчання, у ході яких розглядаємо і програємо сценарії реагування на ці загрози. У нас є можливість на сьогодні мінімально адекватно реагувати на всі ці ситуації, але у разі широкомасштабної агресії потрібно збільшувати кількість особового складу військовослужбовців. Йдеться про формування нових військових частин та розгортання угруповань військ на потенційно небезпечних напрямках. Наскільки ЗС України готові і за рівнем навченості і за рівнем забезпеченості до протистояння зовнішній агресії? Все залежить від того, як довго можуть тривати ці бойові дії. Існує і постає питання ресурсного забезпечення, наскільки економіка України зможе забезпечити ведення бойових дій підрозділами ЗСУ на тому чи іншому напрямку або на всіх напрямках, в тому числі і людський ресурс. Йдеться про те, що, за нашими розрахунками і прогнозами, за 10 діб проведення операції з відбиття широкомасштабної агресії загальні втрати можуть становити до 1012 тисяч людей. Для розуміння цього страшного числа, можемо навести такі цифри. З початку проведення АТО маємо 3 064 загиблих від усіх силових структур, із них 2 636 військовослужбовці ЗСУ, з цього числа 2 148 це бойові втрати. Поранених 10 753 людей, в тому числі 8 897 ЗСУ. (на момент інтерв’ю кінець листопада.) Чи є якісь зміни у контрактах на військову службу? У 2016 році ЗСУ поповнилися понад 64 тисячами контрактників. Ми ініціюємо питання змін до положення щодо проходження військової служби. Зміни вносяться постійно, серед іншого і щодо термінів контрактів. Крайні зміни в закони і підзаконні акти ми подали такі, що стосуються контрактів із офіцерським складом, а також контрактів на один рік для резервістів із збереженням місця попередньої роботи. Ти йдеш, рік служиш, але ти чітко впевнений, що повернешся на свою роботу. Президент України нещодавно затвердив зміни до положення про проходження громадянами України військової служби, якими передбачено передачу певних відповідних повноважень від вищих структур до нижчих. Мається на увазі, наприклад, повноваження присвоєння військових звань. Якщо раніше це все вирішувалося через Київ, через Командування Сухопутних військ, Генерального штабу, Міністерства оборони, то сьогодні така можливість дана і командувачам оперативних командувань. Вони мають право укладати контракт із офіцерським складом до капітана включно, Командування Сухопутних військ і Генеральний штаб до підполковника включно у своїх підпорядкованих частинах, Міністерство оборони від полковника і вище. З початку АТО державними нагородами, відзнаками Генерального штабу і Міністерства оборони нагороджено більш як 30 тисяч військовиків. З початку 2016 року у ЗСУ розподілено понад 1000 квартир. Нам потрібна та кількість професійно підготовлених бійців, яка необхідна для мінімально адекватного реагування на ті загрози, які є сьогодні стосовно України. Для забезпечення відповідної ротації підрозділів і військових частин у зоні АТО кількість бригад сьогодні є оптимальною. Для того щоб мати стратегічний резерв, ми ще повинні створювати військові частини, в якому форматі то вже інші питання. Ми вважаємо, що Україні необхідні Збройні Сили високої якості, високої професійної підготовки у кількості, яка забезпечить захист незалежності і територіальної цілісності нашої держави. Чи ухвалені всі необхідні закони для діяльності ЗСУ у наш особливий період, чи немає таких, які стоять у черзі? Удосконаленням і внесенням змін до відповідних законодавчих актів ми займаємося з 2015 року. Також за нашою ініціативою були внесені відповідні зміни до законодавства у травні і червні 2014 року, які дали нам змогу значно розширити повноваження застосування ЗСУ і вектор застосування підрозділів ЗСУ в АТО. Ця робота проводиться постійно, в тому числі ми подали відповідний проект закону про електронний реєстр щодо обліку громадян України, які повинні стояти на військовому обліку і в тих чи інших ситуаціях можуть бути призвані на військову службу, але цей закон ще не ухвалено, хоча він був поданий у листопаді 2014 року. Ми повинні мати електронну базу і здійснювати контроль, і у випадку загострення ситуацій (одна з них широкомасштабна російська агресія, загроза якої нікуди не зникла) мобілізувати необхідну кількість людей згідно з їх спеціальностями, розгорнути військові частини. Також у Верховну Раду нами подано проект закону про військову поліцію. У проекті йдеться про те, що структура Військової служби правопорядку переформовується у військову поліцію, і в неї є повноваження проводити оперативно-розшукову діяльність стосовно військових злочинів і військовослужбовців, які ці злочини скоїли. І це питання є найбільш проблемним, при погодженні відповідного закону. Чи може Генеральний штаб ініціювати якісь дії, рішення, закони про статус добровольців, які воювали у 2014 році? Генеральний штаб є головним органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають ЗСУ. Він ухвалює рішення і виступає з відповідними ініціативами у межах своїх повноважень. Що стосується добровольчих батальйонів, то це були військові організми, з певним обліком особового складу і спеціалізацією, і на сьогодні питання щодо статусу УБД в ЗС України вирішені, він наданий практично всім. Цей процес продовжується, оскільки війна триває, і дедалі більша і більша кількість людей має право набувати такий статус. Були у нас проблеми в «Айдарі», 47 загиблих у цьому батальйоні не були обліковані так, як цього вимагають нормативні акти. Нині всі питання вирішені, і їхні родини отримали відповідні компенсації. Отже, в ЗСУ ми цю проблему розв’язали. У ЗСУ перебувало майже 40 тисяч добровольців, які були призвані через військові комісаріати. Формально вони мобілізовані, але реально це добровольці вони самі прийшли у військові комісаріати. Можемо говорити про високий рівень патріотизму українців, що вилився в потужний добровольчий рух. Що стосується різних воєнізованих формувань, які не були структуровані і які не були у підпорядкуванні якоїсь силової структури, то питання на сьогодні має певні проблеми. Ми готові спільно з будь-якими групами і депутатів, і тих людей, які брали участь, підтримати роботу з надання статусу УБД всім бійцям, які захищали свою Батьківщину, свій народ і, отже, повинні мати і відповідні соціальні гарантії від держави, яку захищали. Як бути з виконанням міжнародних домовленостей? Ми ведемо вогонь у відповідь? Інколи в соціальних мережах піднімають ґвалт, мовляв, нам не дозволяють стріляти. Сіють таку паніку. Існують певні маніпуляції на тему цього питання: застосування важкої зброї, якими є артилерійські системи, міномети, танки і т. п. На сьогодні не існує і ніколи не існувало категоричної заборони щодо застосування даних систем, і командири повинні чітко розуміти, якщо життю і здоров’ю наших військовослужбовців загрожує небезпека, вони мають право відповісти на цю небезпеку. Якщо по них ведеться обстріл, повинна бути адекватна відповідь, якщо стрілецька зброя то стрілецька зброя, для цього у них є все необхідне, для цього ми постійно поповнюємо і підвищуємо потенціали і можливості наших підрозділів. Інформація про всі випадки обстрілів негайно надається до СЦКК та місії ОБСЄ, для цього існує відповідна процедура. Якщо ведеться вогонь мінометів, вони мають право відповісти таким самим способом. Те саме стосується артилерії і танків. Якщо бійці сидять під вогнем і не можуть дочекатися вогню у відповідь це неправильно, і якщо такі факти мають місце, то давайте нам ці факти, і ми будемо розбиратися з тими, хто не ухвалив рішення, я маю на увазі командирів відповідних рівнів. Кожний командир має свої повноваження для ухвалення таких рішень і свою відповідальність: командир відділення, взводу, роти, батальйону і т. д. Якщо він щось порушив буде відповідати, якщо він адекватно відреагував то вчинив правильно. Чи втрачали Ви на цій війні друзів? Як ви відчуваєте нашу війну і як посадовець, і як людина? Питання втрат на війні дуже важке і болюче, і не тільки близьких людей. Повірте мені, що кожна втрата, якої ми зазнали із самого початку цієї війни, тоді коли це було на моїх очах, і я бачив, хто там гинув, хто був поранений, як здійснювалася евакуація, поруч зі мною, які були поранення і загибелі це дуже тяжко. Це проходить через кожного командира, через мене, через душу і серце, і хто думає, що тут сидять люди без серця і душі, вони глибоко помиляються. І хотілося б, щоб війна була без жертв, але, на жаль, так не буває. Я ніколи не забуду і завжди пропускаю через себе і свої емоції ситуацію 3 червня 2014 року. То були бої в районі Семенівки і Слов’янську, якраз проводилась операція з визволення Красного Лиману. Тоді у безпосередній близькості до бойових порядків був пункт управління, тривали бойові дії, вівся артилерійський обстріл, застосовувалась авіація, і сюди ж виводили, виносили поранених і загиблих. Тоді було 57 поранених і 2 загиблих, в т. ч. командир батальйону 95 окремої аеромобільної бригади Герой України Тарас Сенюк. Коли сів перший вертоліт для евакуації, поруч стояло багато бійців, офіцерів, і всі боялися підходити до поранених, які були у перев’язках із червоними плямами крові. Довелось мені, борттехніку і полковнику Голубу завантажувати перших у вертоліт. Був такий психологічний барєр, але потім уже всі почали підходити і допомагати. А коли це все завершилося, в районі 21 години, були поодинокі постріли, вибухи, і оцей майданчик на роздоріжжі (дорога йде на Семенівку, поворот на Райгородку, на Красний Лиман, на Слов’янськ, на Славкурорт) водовозка почала змивати асфальт, і потекла вода червона, зі шматками бинтів… Я ніколи цього не забуду. Це було дуже непросто, повірте мені, дуже непросто. Тоді у мене постало питання до самого себе, яке ти маєш право, і чи маєш ти взагалі право відправляти людей туди, звідки їх виносять пораненими. Так, я розумів, що хтось повинен взяти на себе цю відповідальність, я розумів якщо не виконаємо ті завдання, які поставили перед собою під час планування операції, то післязавтра така операція принесе ще більшу кількість втрат, бо ворог уже буде нас очікувати, буде втрачено елемент раптовості. Ось така сувора проза війни. Як Ви вважаєте, якою буде перемога, як це виглядатиме? Я знаю тільки одне перемога повинна бути і буде обов’язково. Ми у це віримо і живемо для цього. У нас одна земля, у нас одна Україна: ми повинні її захистити і перемогти. А ще пам’ятати тих, хто віддав своє життя в кривавій борні. Чи будемо та як святкуватимемо перемогу не знаю, думаю, що це не має особливого значення. Значима лише пам’ять, щемлива туга за молодими, повними сил та снаги синами України, які загинули з вірою у мирне та заможне майбуття своєї держави. Україна вірить, бореться та вічно пам’ятатиме. Слава Україні! Героям слава! Інтерв’ю провів Олександр КЛИМЕНКО.Фото Олександра КЛИМЕНКА. Голос України  

Професор Мартін Путна приїздив до України у вересні – побував у Івано-Франківську, Львові, і навіть у Дрогобичі. То вже не перший його візит: пан Мартін брав участь у створенні телефільму «Україно, не злись» (Ukrajino nezlob se, 2016 ), знятого за мотивами його книги «Образи з культурної історії російської релігійності» (Obrazy z kulturních dějin ruské religiozity, 2015). Він народився 1968 року у місті Пісек, вивчав класичну філологію та славістику в Празі (1991) та теологію в Чеських Будєйовицях (2000). Від 1991 року викладає в Карловому Університеті. Дисертацію захистив 1998 року з порівняльного літературознавства, звання професора отримав у 2013 році за спеціальністю культурна антропологія.   Працював редактором часопису Souvislosti (1990-1997), був гостьовим професором в університеті в Регензбурзі (2004-2005), стипендіатом програми Фулбрайта-Масарика в Бостонському Університеті, США (2007-2008), та директором бібліотеки Вацлава Гавела (2008-2011).   Найбільше професора Путну цікавить зв’язок культури та релігії. Він опублікував чимало своїх досліджень, присвячених історії релігії у Чехії та загалом у світі (від античності і дотепер), також чимало писав про Вацлава Гавела. Керує виданням «Зібраних творів Якуба Демла», та виданням перекладів творів пізньої антики з коментарями «Останні Римляни». Перекладає з латинської, грецької, російської, німецької та англійської мов. Особлива примітка у його CV – займається співом з давньої музики; записав навіть кілька CD.   Довший час співпрацював з чеським радіо (Vltava) та телебаченням (як ведучий і сценарист). Наразі пише для газети Lidové Noviny, і готує наступну книгу про історію релігійності у Центральній Європі – що і привело його до Львова.   Свою публічну лекцію у Львівському національному університеті професор почав з зауваги: «Розповідати українцям про їхню історію – це як носити дрова до лісу». Тим не менш, оповідь пана Путни викликала чимало коментарів серед слухачів: багатьох дивувало, що і як знають про нас сусіди (зокрема, чехи) з загальнодоступних джерел. Україна, на думку професора, – «край, ключовий для розуміння цілого регіонального контексту», і неприпустимо, щоб інформація про неї транслювалася через старі, ще радянські схеми сприйняття.   Путна говорив про середньовічний обмін «святими і принцесами», який Київська Русь провадила у тодішній Європі на рівних з усіма, як органічна частина християнського світу; і про те, що у свідомості теперішніх європейців Київська Русь – це початок Росії, а не України. Згадував часи національного піднесення, і єдиного досить відомого у Європі ХІХ с. українського автора – Миколу Гоголя. «Чорнобиль – Помаранчева революція – Майдан» – ось, на думку професора, та логічна нитка, яку мають європейці в головах щодо нашої новітньої історії. Саме над подоланням цих упереджень та фрагментарності сприйняття, твердить Путна, й мають працювати сучасні інтелектуали Заходу і України.   Наша розмова відбувалася в Українському Католицькому Університеті, на новоствореній кафедрі культурології, де професор знайомився зі своїми українськими колегами. Лекція у Львівському університеті Євгенія Нестерович: Ви приїхали до України через власний дослідницький інтерес, але також читали лекцію «Історія України очима Європи» для української аудиторії. Чому саме така тема, і чи Ви справді вважаєте, що ревізія історії (а особливо починаючи так віддавна) може допомогти порозумінню в сучасній Європі?   Мартін Путна: Існують різні способи та підходи сприймати дійсність довкола нас, і моє сприйняття завжди йде через призму історії. Якщо ми приймаємо певні політичні рішення, ідентифікуємо самі себе певним чином, то в основу цих рішень лягають рішення наших предків. Коли настав Майдан, в чеському суспільстві було мало інформації та розуміння того, що таке історія України, що таке Україна загалом, і що там відбувається. Тому я як історик поставив собі за мету пояснити чеському суспільству, що таке Україна, і як вона вирізняється з того, що загалом сприймають в Чехії як Росію.   – Коли в Україні говорять про Чехію, то часто зауважують, що це країна агностиків. Як так сталося, що Чехія створила довкола себе такий стереотип?   – Відповіддю мала б бути лекція з історії Чехії, але спробуємо коротко. Занадто часто в історії чеського народу змінювалось уявлення про те, якою саме повинна бути наша релігія. Чехи ще в XV сторіччі стали першим народом Реформації, а в XVII сторіччі навпаки – нас насильно повернули в католицизм. У XIX с. національне відродження відбувалося під гаслами Реформації, при тому що головні актори цього відродження формально лишалися католиками. А засновник першої Чехословацької Республіки Томаш Масарик був релігійним філософом, але надихався США, де жив довгий час, і мав дружину американку. Його сприйняття релігії можна описати так: щось на кшталт американського унітаризму – вельми ліберальне, індивідуальне; релігія, де мова не йде про канони та обряди, а радше про індивідуальне сприйняття релігії. Зустріч зі студентами-богемістами у Івано-Франківську. – Оповідаючи про сучасну історію України в очах Європи, Ви згадали про звичну для українців літературну тріаду – Жадан, Андрухович, Забужко – і назвали дві риси українства, зчитувані іншими з їхніх текстів: індивідуалізм і горизонтальна релігійність. Я би просила Вас трохи розвинути думку, і розказати про те, якими виглядають українці і українська культура для чехів, котрі читають переклади з української літератури.   – Образ українця дуже відрізняється в старій і сучасній літературі. У старій літературі – це образ веселого селюка. Цей образ українця взято з перекладеної чеською української літератури. Звісно, це змінилося з наступом нового літературного покоління. Один з ключових моментів: у сучасній творчості українець постає як хтось, хто зголошується до європейської спадщини.   – Ті досвіди, які Жадан, Андрухович, Забужко описують в своїх текстах, якось промовляють до чехів? Питаю, бо навіть Жадан, наприклад, не кожного українського читача «зачіпає».   – Зрозуміло, що не існує однорідного суспільства та сприйняття, як не існує і того, хто може охопити одразу весь народ. Але якщо ми подивимося на те, хто сьогодні творить цей читаючий соціум, то передусім це жінки та інтелектуальна молодь. Тобто Забужко як прихильниця різкого фемінізму знаходить відгук у цій аудиторії. Жадан раніше сприймався як панк, а нині – як хіпстер, але він теж знаходить свій відгук. Ще один аспект – так звана австрійська ностальгія, характерна також і для Чехії. Особливо вона була поширена серед дисидентів у 80-х рр., але по суті – триває й досі. І якщо Станіславівський феномен характеризує і описує Галичину, то це те, що зрозуміло чехам; можливо, і не досить чітко, але це точно було присутнім у їхньому попередньому досвіді. У Станіславівському феномені є трошки магічного, таємного, а чеська публіка таке страшенно любить.   – Останнім часом в Україні добре популяризується чеська література – завдяки Чеському центру і участі авторів в багатьох літературних фестивалях. Чи ведуться в Чехії публічні дискусії щодо того, які саме автори варті уваги для закордону, та як через літературу чехи хочуть себе презентувати назовні?   – Це було би скоріше питання для пані Луції Ржегоржикової з Чеського центру. Чеська література сьогодні має декілька облич, і деякі прийшли ще з часів дисидентів. Над цим питанням треба було би добре подумати: що чехи хотіли би дати назовні? Те, що мені зараз спадає на думку – суперечка в чеській молодій поезії між прихильниками чистої поезії та заангажованої. Остання при тому часто має ліве спрямування. Для мене як для людини, котра застала останню хвилю дисидентів, і є строгим антикомуністом, таку постановку питання сприймати важко. З іншого боку, я навчився ставитися до цього серйозно, адже такі настрої присутні серед значної кількості сучасної молоді. І ми можемо зрозуміти, що це протест проти сучасного консюмеризму – і тут я з ними цілком можу погодитися. – Як на вашу думку, які твори чеської літератури були би наразі доречними для читання в України?   – Вацлав Гавел – це настільки само собою зрозуміло, що навіть можна не згадувати. Також у нас є цікаві релігійні мислителі. Я би порадив Зденєка Нойбауера – це той тип чеського католика, який вміє залучити до свого трактування елементи інших культур, і при тому не створити «ньюейджевого гуляшу». Пригадую його працю про явлення Матері Божої на Турзовце, куди він закладає маріанське трактування юліанських принципів (або й навпаки) – це могло би надихнути українських католиків.   – Література яких сусідніх країн найбільше впливає зараз на чеську?   – Чеська література сама по собі дуже егоїстична, але домінуючим є вплив американської літератури. З іншого боку, можемо сказати, що є вплив чогось такого, що можна охарактеризувати як загальноприйнятий канон (Салман Рушді, Харукі Муракамі). На диво маленький вплив має австрійська література (Ельфрида Єлінек), і це при тому, що вона дуже суспільно-критична; але попри велику кількість перекладів на чеську якогось відгуку вона не знаходить. Свого часу мала значний вплив польська література, і для кожного поважаючого себе інтелектуала було певним обов'язком вивчити польську, щоб читати мовою оригіналу. Але наразі такого вже немає. Ми не можемо говорити про загальний вплив російської літератури як чогось цілісного, але точковий вплив відбувся. Була, приміром, «хармсоманія». Зараз більше читають Володимира Сорокіна та Людмилу Уліцьку, але вони радше сприймаються як свідчення, літопис путінської епохи, аніж як самостійна література. Приз читачів газети «Lidove Noviny» виграла минулого року Світлана Алексієвич.   – Якось я мала розмову з польською молодою художницею, яка рік прожила в Чехії. І от її найбільше вразило у чеському мистецтві те, що молодим художникам немає проти чого воювати. Як вам здається, чи це справді так? Чи існують взагалі такі точки в чеській культурі, на які політики можуть легко маніпулятивно тиснути?   – Напевно можна сказати: те, проти чого варто боротися, – це неоконсервативна русофільска партія довкола президента Мілоша Земана. (Сам Путна мав з Мілошем Земаном публічний конфлікт через свою активну громадянську позицію; президент відмовлявся ратифікувати професорське звання пана Мартіна – Є.Н.). Але в мене немає враження, що це цікавить молодих митців. Вони його зневажають; втім, він не вартий того, щоб проти нього воювати.   – Я радше мала на увазі так звані «болючі питання» у чеському контексті. Наприклад, в Україні політики користають з мови та релігії, якщо прагнуть знову активізувати суспільну суперечку.   – Зрозуміло, що суспільство рухається завдяки якимось конфліктам. Декілька років тому це була величезна хвиля негативу проти ромів, тепер – хвиля антиісламізму. Але по суті, це якісь часткові псевдопроблеми, на основі яких політичні популісти заробляють собі бали. І молодша генерація протестує, бореться; але я не можу сказати, що це відображається в культурі.   На радіоефірі у Львові: Радко Мокрик та Мартін Путна – Чехію оминули значні мігрантські рухи, але виступи противників все одно є. Тим не менше, цього року Чеська Торгова палата підписала угоду про працевлаштування 5 тисяч українців щороку. Яку реакцію такі рішення викликають у суспільстві?   – Українців сприймають як чемних мігрантів, бо вони асоціюються з мотивацією працювати. Втім, донедавна взагалі не було жодного інтересу до їхньої культури. Подібне ставлення не можна назвати добрим, але спротиву чи протестів проти українців теж не було. Хоча, навіть політики-популісти говорять: якщо вже й міграція, то або з України, або з В'єтнаму. В'єтнамці – друга за чисельністю група, що веде свій початок в Чехії ще з часів соціалізму. Вони мають масу маленьких крамниць, і загалом навіть говорять «я йду до в'єтнамців» замість «я йду по хліб». Їхні діти ходять до чеських шкіл та університетів, і дуже часто стають найкращими студентами. Українці здебільшого – це прибиральники та будівельники. Навіть мені інколи допомагає вдома жіночка з Закарпаття. Вона мені радила туди поїхати й подивитися; я пообіцяв зробити це наступного разу.   Але зараз питання в тому, чи друге покоління українців зможе осісти в Чехії та завоювати свої позиції, бути видимим серед чеських еліт. Чи мають вони такі шанси? Я не в курсі юридичних аспектів, але якщо вони мають право на проживання, то вони мають право і вчитися. Головне, щоб вони мали бажання залишатися в нас, формувати родини.   – А куди їдуть працювати самі чехи? І яке до цього ставлення? Довкола польських заробітчан, як і довкола українських, вже виникли власні міфи чи навіть мистецькі проекти…   – Їдуть у Англію. Але я не думаю, що там їх так багато, щоб творити довкола них міфологію. Була історія зі вбивством молодого чеха англійськими хуліганами, але це радше загальноєвропейська тенденція негативного ставлення до всіх мігрантів.   – Прага і Братислава найближчим часом планують підписати угоду про «спільне небо» і повітряну оборону; а як стосовно культури? Чи живий іще концепт Чехословаччини і як про нього говорять?   – У сфері культури Чехословаччина все ще безумовно існує. На чеському радіо грає словацька музика, тисячі словаків навчаються в чеських університетах. Якщо людина зайде в будь-який книжковий магазин в Братиславі, то побачить, що третина книжок там чеською мовою. З іншого боку, слід зазначити, що в молодшого покоління вже поволі втрачається розуміння іншої мови. Передусім, з боку чехів. Словаки все ще можуть читати чеською, чехи ж словацькою – вже ні. Я для власного задоволення написав про словацьку літературу XVI-XVIII сторіччя, коли писемною мовою в словаків була чеська. Написав ці статті для чеських ЗМІ, щоб спробувати розбудити інтерес читачів до словацької літератури.   – І як це працює? Наприклад, у рамках Місяця авторських читань українських авторів перекладають лише чеською, і для Словаччини також. Чи намагаються словаки відвоювати свій мовний сектор? Чи є відчуття якоїсь культурної експансії?   – Це питання треба адресувати словакам. Якщо вони мають книжки чеською, і хочуть та можуть їх читати, тож у нас питань не виникає. – І не уникнемо питання про російську пропаганду в Чехії. Існує на неї запит в чеському суспільстві?   – У цьому питанні чеське суспільство дуже розділене. І тут вже не працює стара система поділу на дисидентів та комуністів. Можна сказати, що існує ціла ліга борців проти «бандерівців», сформована зі старих комуністів, але й серед них є дисиденти. Тобто, людина може шукати загальну логіку, чому той чи інший стоїть саме на таких позиціях, але інколи жодної логіки немає. Культурною основою цього є, звичайно, стара чеська русофілія. Ще в XIX сторіччі тут домінувало прагнення пригорнутися до слов'янського вогнища, а серед словаків подібне бажання було ще сильнішим.   – А хто є противагою русофілам?   – Це більшість ліберального середовища, демократичні ліві та демократичні праві. Вацлав Гавел казав, що існують ситуації, коли демократичні сили будь-якого спрямування мусять об'єднуватися – коли на кону стоїть все. А тепер як раз все стоїть на кону – адже Росія вперто хоче затягнути нас назад.   – Про це говорять прямо – наприклад, у новинах?   – У нас немає цензури в принципі. Проблема скоріше в тому, що звучать абсолютно всі можливі голоси. В рамках цього сприйняття існує переконання, що треба давати голос іншим – навіть радикалам. Межа того, хто ще мав би висловитись, постійно сунеться, і у підсумку виходить какофонія. Розмовляла Євгенія Нестерович  Перекладав розмову Радко Мокрик.