Посольство ЧР в Україні наполегливо заперечує спекуляції, які останніми днями з’явилися в українських медіа і до яких долучилися і деякі офіційні представники України про те, що ЧР має намір масово «роздавати громадянство колишнім громадянам Чехословаччини з сучасної Закарпатської області».  Йдеться про нічим необґрунтовані та неправдиві спекуляції, які випливають з цілком помилкової інформації про проект поправки до Закону №186/2013 Sb., який знаходиться на обговоренні, «Про державне громадянство Чеської Республіки». Як у дійсному законі, так і в запропонованому проекті, що знаходиться на обговоренні, у § 31 абсолютно чітко зазначено, що набуття державного громадянства спрощеним шляхом  (так званою «декларацією») не може стосуватися теперішніх мешканців Закарпатської області України (колишньої Підкарпатської Русі, яка була частиною міжвоєнної Чехословаччини). Цитата: «згідно з декларацією про набуття державного громадянства Чеської Республіки (далі лише «декларація») державне громадянство Чеської Республіки може набути фізична особа, яка втратила чеське або чехословацьке державне громадянство перед днем набуття чинності цього закону, якщо не йдеться про позбавлення чехословацького державного громадянства відповідно до конституційного декрету президента республіки «Про регуляцію чехословацького державного громадянства у осіб німецької та угорської національності» або відповідно до Договору між Чехословацькою Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік «Про Закарпатську Україну», або якщо не йдеться про чехословацького державного громадянина, який до 1 січня 1969 року став, або міг стати державним громадянином Словацької Соціалістичної Республіки або Словацької Республіки і дотепер є її громадянином». https://www.senat.cz/xqw/xervlet/pssenat/htmlhled?action=doc&value=88428   Із зазначеного вище чітко випливає, що зазначена поправка до Закону №186/2013 Sb. не передбачає і не уможливлює ані масове надання громадянства ЧР, ані чеських паспортів мешканцям Закарпаття. Повідомляє Чеське міністерство закордонних справ

Повернення рідній мові державного статусу після тривалого колоніального панування іншої мови, її модернізація, забезпечення умов для її вивчення і використання в усіх сферах життя для всіх прошарків населення – це виклик, який перед Україною прийняли і успішно на нього відповіли у сусідній колишній Чехословаччині. Настільки великим був вплив ідей цього процесу на українських мислителів та державних діячів ХІХ і ХХ століття, який вони називали його «чехізацією»? Як відбувалася «чехізація» у самій Чехословаччині? Після того, як чеські землі на довгі роки потрапили до складу Австрійської імперії Габсбургів, згодом Автро-Угорської імперії, чеська мова була обмежена у повсякденному житті, користувалося нею здебільшого сільське населення. Німецька ж була мовою освіти, документації та владного апарату. Після скасування кріпацтва в останній третині ХVIII століття до міст, які були майже виключно німецькомовними, починає прибувати сільське чеськомовне населення. Там поступово формується інтелігенція та дрібна буржуазія, які мислять чеською мовою. Процес «чехізації» виріс у рух за культурно-політичну автономію чехів – «Народне відродження», кульмінацією якого стала революція 1848 року. Професор Інституту чеської літератури та компаратистики факультету філософії Карлового університету в Празі Їржі Голий називає етапи відродження мови: «Народне відродження» відновило мову, натхненне мовою нижчих прошарків населення. Впродовж ХІХ століття чеська поступово ставала мовою літератури на науки. Коли виникла Чехословацька Республіка у 1918 році, чеську почали використовувати у військовій справі, дипломатії та інших суспільних галузях, де раніше її не було. Тож процес відродження чеської мови був досить тривалим – 100-150 років». Перший президент Чехословаччини Томаш Ґарріґ Масарик у своїй книзі «Чеське питання» написав, що у боротьбі за мову чехи стали «філологічним» народом. Розпочали публікуванням творів старочеської літератури і так званих «захистів» чеської культури та мови. Юзеф Юнґман створив п’ятитомний чесько-німецький словник, який мав довести, що кожен німецький вислів має відповідний чеський, що ці мови рівноправні. Можливо, найважче тоді було німецькомовним чехам, які не могли обрати між лояльністю до свого народу і монархії, якій вони служили. Ось, як це роздвоєння описав письменник Ярослав Гашек у своєму знаменитому романі «Пригоди бравого вояка Швейка». «Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлявілої Австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. У товаристві говорив німецькою, писав німецькою, але книжки читав чеські. Він дивився на чеський рух, мов на якусь таємну організацію, яку найкраще обминати десятою дорогою», – пише Гашек у своєму романі. Вироблення літературної мови Чеську мову як повноцінну почали використовувати в літературі після революції 1848 року. «Наприклад, Франтішек Палацький (чеський історик ХІХ століття – ред.) першу частину своєї «Історії чеського народу в Чехії та Моравії» написав німецькою, тому що вона була універсальною мовою інтелігенції, і вплив його твору, написаного німецькою, був набагато більшим. Після революції Палацький уже писав виключно чеською мовою. Тоді німецьку почали сприймати не як об’єднуючу, а як мову німців» – коментує Вацлав Велчовський, професор кафедри чеської мови педагогічного факультету Карлового університету в Празі. Після виникнення незалежної Першої Чехословацької Республіки у 1918 році офіційною мовою молодої країни стала чехословацька, але фактично переважала чеська. «Політична прокламація «чехословакізму» стверджувала, що чехи та словаки є єдиним народом та користуються однією мовою, яка має дві складові: чеську та словацьку. Однією з причин виникнення концепту «чехословакізму» була опозиція до німців. Німців тоді сприймали як меншину, хоча насправді словаків, наприклад, було менше. Навіть в областях, де жило 80-90% німців, звернення від громадян мусили приймати чеською мовою та чеською на них відповідати» – розповідає Вацлав Велчовський. За словами Їржі Голого, чехи та словаки сприймали відмову від німецької мови як щось позитивне. Обидві мови розквітали у сферах суспільного життя, які раніше були виділені німецькій. Але для деяких із них довелося вигадувати нову специфічну термінологію або переймати її з інших слов’янських мов. Вацлав Велчовський наводить приклади мовного планування: «В Міністерстві оборони відбулася зустріч групи мовознавців, які вигадали нову термінологію для зброї, війська, ведення бою тощо. Подібний процес відбувався і у Міністерстві внутрішніх справ, коли вирішувалося питання офіційних назв населених пунктів». «Чехізація» через освіту Важливим для відродження чеської мови стало її впровадження в освіту. Вацлав Велчовський визначає такі головні етапи у цьому: виникнення чеськомовних початкових шкіл наприкінці ХVІІІ сторіччя та гімназій після революційного 1848 року, розділення Карлового університету в Празі на німецький та чеський у році 1882-му. «Після отримання Чехословаччиною незалежності університети почали виникати в Брно, Братиславі, Оломоуці тощо. Утім і тоді все ще існували німецькі університети, як і німецькі театри. Перша Республіка все ще була певною мірою двомовною», – додає Їржі Голий. Було б наївно думати, що німецька мова зникла з ужитку раптово. Її відголосками у чеській залишились приблизно три тисячі перейнятих слів. «Чеську мову впроваджували шляхом закріплення в законі. Питанням залишається, який це мало реальний вплив. Адже, наприклад, у військовій справі люди все ще попри наказ Міністерства внутрішніх справ використовували звичні німецькі терміни. Тут стався конфлікт політичної волі та реальної ситуації» – описує ситуацію Вацлав Велчовський. Активне впровадження чеської мови призвело і до політичних ризиків для молодої Чехословацької держави. Чеський та німецький народи абсолютно відокремилися один від одного на основі мовної ідентифікації і ніколи вже не знайшли спільної мови. На території Чехословаччини було три мільйони чеських німців, для яких поширення чеської мови стало випробуванням. Невдоволення судетських німців, серед іншого, і мовною політикою Праги використала нацистська Німеччина для анексії Судетів. «Так зване «виселення», Друга світова війна, нацистська окупація стали кульмінацією того віддалення чехів та німців, мовної ідентифікації народів, єдності мови-народу-країни, яке почали відчувати все сильніше з кінця ХVІІІ сторіччя», – пояснює Велчовський. Після війни та відокремлення Словаччини Чехія вперше в своїй історії перетворилася на моноетнічну країну. Вивчення чеської мови є обов’язковим для усіх жителів країни та іноземців, які хочуть отримати чеське громадянство. Тож завдання, які ставили перед собою батьки модерної чеської нації в середині ХІХ століття, можна вважати виконаними. Томаш Ґарріґ Масарик завданням столітнього процесу відродження назвав формування власної літературної мови та самобутньої чеської культури, покращення освіти, набуття громадянської відповідальності та солідарності. Нова доба ставить нові завдання, зокрема інтеграцію іноземців, але вона вирішується вже в умовах консолідованої нації.   Автор: Маргарита Голобродська для РадіоСвободаhttps://www.radiosvoboda.org/a/27566789.htmlФото: Reuters

Забудьте про дорогі курси, нудні дні в переповненому класі та нецікаві домашні завдання. У цій статті ви знайдете сайти, які охоплюють нескінченну кількість тем з науки, мов, дизайну та програмування. І всі вони безкоштовні Онлайн-курси: www.edx.org/home — отримуйте знання з кращих університетів світу.coursmos.com — навчайтесь скрізь і завжди, на будь-якому пристрої.gohighbrow.com — підбірка знань, які надсилаються безпосередньо на вашу пошту.www.skillshare.com — завдання, які допоможуть розкрити ваш творчий потенціал.curious.com — відеоуроки для поліпшення ваших навичок.www.lynda.com — курси про бізнес, технології та креативність.www.creativelive.com — найкращі майстер-класи від світових фахівців.www.udemy.com — вивчайте світовий досвід онлайн.   Вчимося програмуванню: www.codecademy.com — безкоштовні інтерактивні уроки.stuk.io — навчання для новачків.www.udacity.com — курси від найвідоміших IT-компаній, можливість перейняти досвід.courses.platzi.com — курси в режимі реального часу по дизайну, маркетингу та програмуванню.www.sitepoint.com — прекрасні курси з веб-програмування.www.codeschool.com — практика, практика і ще раз практика!www.thinkful.com — навчання у викладача один на один.Code.org — прості уроки.www.baserails.com — навчання Ruby on Rails та іншим технологіям.teamtreehouse.com — уроки HTML, CSS, розробка додатків для iPhone і багато іншого.onemonth.com — обіцяють навчити вас за 1 місяць. Варто спробувати.dash.generalassemb.ly — вчіться створювати шедевральні веб-сайти. Вчимо мовиuk.duolingo.com — вчіть мови безкоштовно.lingvist.io/ru/ — обіцяють навчити азам мови за 200 годин.www.memrise.com/home/ — використовуйте картки для запам’ятовування нових слів.engvid.com — вивчення англійської мови Розширюємо світогляд:www.ted.com/watch/ted-ed — ретельно відібрані ролики конференцій TED.uk.khanacademy.org — корисна бібліотека, в якій можна знайти багато інтерактиву.guides.co — — пошук по величезній колекції онлайн-гідів.squareknot.com — переглядайте красиві, відібрані онлайн-гіди.learni.st — дізнавайся щось нове завдяки ретельно структурованому контентуgetprismatic.com/home — вивчайте прості речі, які рекомендують інші люди. Працюємо з даними: www.datacamp.com — онлайн-уроки та курси програмування.www.dataquest.io — дізнавайтеся все про дані прямо в браузері.datamonkey.pro — розкрийте свої аналітичні здібності за допомогою цієї простої і веселої штуки. Бонус:  www.chesscademy.com — вчіться грати в шахи онлайн. pianu.com — цікавий спосіб навчитися грати на фортепіаноget.yousician.com — ваш персональний інструктор з гри на гітарі. За інформацією: KORYSNO.PRO

Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska

Однією з проблем, яку приходиться вирішуємо з іноземцями, в тому числі і з українцями - заборгованість перед  медичними установами в зв'язку з відсутністю медичного страхування. З цієї причини, ми вирішили коротко ознайомити вас з основними фактами про медичне страхування в Чеській Республіці.   Для кого медичне страхування обов'язкове:   1. Для всіх осіб, які мають постійне місце проживання в ЧР (незалежно від їх громадянства) 2. Для осіб, які не мають ПМЖ в Чехії, але працюють в компанії, яка має  юридичну адресу в Чехії або у роботодавця, який  постійно проживає на території ЧР. В такому випадку, договір про медичне страхування заключається на підставі трудового договору і зобов'язує роботодавця платити медичне страхування. Обов'язково зберігайте свій трудовий договір( з датою початку і завершення його дії)  на випадок заборгованості недобросовісного роботодавця.    Коли обов'язок виникне?   З дня народження, у людини з ПМЖ в ЧР. У день, офіційного початку роботи (від дати, яка вказана в робочому договорі) у осіб без ПМЖ в ЧР. З дня отримання ПМЖ в ЧР.   Коли обов'язок закінчується?   1. Днем смерті застрахованого або датою заяви про його смерть. 2. У день, звільнення людини, яка не має ПМЖ на території ЧР. 3. Днем втрати статусу ПМЖ в Чехії.   Увага, для всіх, хто легально перебуває на території Чеської Республіки і не входить в вище перерахований групи - обов'язковим є комерційне медичне страхування. За інформацією Інтеграційного Центру Прага. 

У столиці Чеської Республіки Празі знаходиться одна з найбільш приголомшливих бібліотек у світі: Бібліотека Клементінум (Clementinum). Красива будівля в стилі бароко була вперше відкрита в 1722. Колись Клементінум був відомий, як третій за величиною Єзуїтський коледж у світі. Сьогодні бібліотека займає величезну площу в 20 000 квадратних метрів і зберігає понад 22 000 рідкісних книг. Коли Ви входите в середину - не важко зрозуміти, чому це одна з найкрасивіших бібліотек у світі. Дивовижні фрески покривають навіть стелю, і навіть  найдрібніша деталь інтер'єру - це мистецтво. Фрески на стелі були намальовані Яном Хібла, який зобразив алегоричні мотиви освіти і портрети єзуїтських святих - покровителів університету і знаменитих представників цього ордену. Крім унікального інтер'єру, бібліотека по праву пишається найрідкіснішою історичною книжковою колекцією. Невелику її частину надали компанії Google для сканування, і тепер вона доступна в сервісі Google Books для ще більш численної аудиторії. Насправді Клементінум є історичним комплексом будівель в Празі. Донедавна він включав Національний університет і Технічні бібліотеки, а так само Міську Бібліотеку. Технічна бібліотека і Муніципальна бібліотека переміщені в Празьку Національну Технічну Бібліотеку з 2009. Саме вона використовується в даний час, як Національна бібліотека Чеської Республіки. У 2005 Чеська Національна бібліотека отримала приз ЮНЕСКО JIKJI. За інформацією: Bokosmart