Напередодні Міжнародного дня боротьби за права жінок дівчата з підліткової редакції #teenside поговорили про найважливіше — те, що нас дратує, засмучує і злить.   ПРО ФЕМІНІЗМ Моя класна керівниця запропонувала провести до восьмого березня парад. Парад мод. А після мого обуреного спічу на цю тему, заявила, що нехай феміністки тягають гантелі й ідуть працювати у шахти, а вона хоче бути «слабым полом». «Слабый пол, — кажу я, — Валентино Василівно, це поганий ламінат. Ви з такою позицією природний відбір не пройдете. Я от на бокс ходжу, показати?» У нас теж класна часто каже подібне. Вона давно у школі працює, ще клас нашого директора випускала. «Ти джентльмен, піди принеси», «ти дівчинка, полий квіти». Вона викладає зарубіжку і може сказати щось типу «вона жінка, то й писала про любов, про квіточки, а це — чоловік, він про важливі теми писав». А якщо у твоїй родині тримаються за патріархальні цінності, а ти дозволяєш собі назватися феміністкою, то ризикуєш почути щось типу «ми тебе відправимо в ісламську країну», у таке середовище, де тобі покажуть твоє місце. Іноді, коли я говорю про щось, що мені здається дискримінацією жінок, дехто каже: «Ой, та це фігня, ти думаєш, що це дискримінація? Та фемінізм був актуальним, коли жінки не могли голосувати». А зараз, типу, все вже ок. І це мій брат, я з ним постійно сварюся. Взагалі, дратує, коли люди не сприймають серйозно те, що я вважаю серйозним. І коли питають мене про щось, а потім не слухають, що я відповідаю. ПРО КРАСУ Мене дратує, що я не можу зрозуміти, як виглядає моє тіло. Я дивлюся на себе і мене все бісить, а через десять хвилин — наче нічого, жити можна, а пізніше знову дивлюся на себе і все так погано, що я хотіла б народитися ким завгодно, але не собою. Я не розумію, як хочу виглядати та чи зможу я цього колись досягти. Колись я заклалася з батьком, що зможу підтягнутися 10 разів, але мені заборонила мати це робити, бо «якщо підтягуватимешся, матимеш заширокі плечі, не жіночні». І я така: ААААА! Після усіх божевільних штук, які я виробляла зі своїм харчуванням, у мене жахливо збився метаболізм і тепер, скільки б я не їла, мені здається, що я набираю вагу, і це справді так. Мені здається, що люди навколо тільки про це й думають, тож я постійно порівнюю, скільки їм я і скільки їдять інші. Чи не здається їм, що я забагато їм? Чи не думають вони: «Та скільки ж вона жере, може ти вже зупинишся, жирна свиня». Я можу побачити в метро дівчину з дуже худими ногами та думатиму про це цілий день. Чому у мене не такі ноги? І якщо я хочу такі, чому не можу досягти цього? Чи є у мене хоч якась сила волі, якщо мої ноги досі не такі? У мене є подруга, а у неї — брат. Подруга якось сказала, що хоче стати телеведучою, а він відповів, що телеведуча має бути гарною і він би відразу перемкнув канал, якби побачив її на екрані. Я взагалі не знала, як реагувати на таке. Колись ми були разом на морі та він мені сказав: «Або купи закритий купальник, або взагалі не купайся». Його батьки нормальні, я не знаю, що з ним не так. ПРО ЧОЛОВІКІВ Дратує, коли хтось вважає, що чоловіки не мають носити довге волосся, фарбувати нігті, робити собі макіяж. Те, що ти маєш між ніг, не повинно впливати на те, який одяг ти носиш і подібне. І це не визначає, яку сексуальну орієнтацію ти маєш. Якщо чоловік фарбує нігті, це не означає, що він з ЛГБТКІА+. «‎Я не питиму цей коктейль, бо він блакитний і це по-бабськи». Штани у тебе бабські, дурню, пий своє несмачне пиво. А для того, щоб чоловік хоча б помився, потрібно написати на гелі для душу, що він із запахом вугілля, адреналіну й тестостерону. Добре, хоч є вже ютуб-блогери, які показують, що ти не перестаєш бути мужиком, якщо користуєшся сонцезахисним кремом чи фарбуєш нігті. ПРО ЖІНОК Дратують оголені жіночі тіла в рекламі. Не спідньої білизни, а автомийок, пилососів, будівельних магазинів. Навіщо, якщо це взагалі геть не пов’язано? Жінки у купальниках з головами єнотів танцюють на шпильках у рекламі швидких позик. Якого дідька? Я бачила прекрасний соціальний проєкт, де малювали чоловічих персонажів коміксів так, як зазвичай малюють жіночих, у неадекватних позах, відвертому одязі й подібне. І ще міняли місцями чоловічі й жіночі костюми на Хелловін: стоїть чоловік у маєчці, стрінгах і поліцейському кашкеті, а поряд — жінка у цілком нормальній сорочці з жилетом. Коли я обіймаюся з дівчиною, мої однокласники кричать на весь коридор «‎лесбійки!» Або якийсь однокласник, з яким ми взагалі не спілкуємося, підходить і каже: «‎А ви можете поцілуватися?» Якого біса? Або коли ми тримаємося за руки, а вчителька української така: «‎Романтику з дівчатами залиште за дверима». Але коли хлопець з дівчиною тримаються за руки, їм такого не кажуть. І в коридорах нічого не кричать. Але з іншого боку часто різні обнімашки, поцілунки у щічку і подібні речі сприймають лише як милий вияв дружби між дівчатами та потім це переростає у фото з весілля з коментарями: «‎О, у найкращих подруг весілля в один день, а де ж їхні чоловіки». ПРО ПОВАГУ Люди часто нав’язують іншим свій стиль життя. Вегани, які травлять м’ясоїдів, м’ясоїди, які травлять веганів, іноді це штуки, пов’язані з релігією, або коли просто хтось намагається нав’язати тобі щось, що вважає корисним/важливим/потрібним для себе. Робіть, що хочете, але не тикайте цим у мене! Купила собі нарешті нову куртку — і почалося: «Ой, тільки спробуй сказати мені ще хоч раз, що у тебе немає грошей». Ну це ж так не працює! «Якщо ти така бідна, то що ж ти купила собі телефон». Якщо ти назбирав собі грошей на телефон, це не значить, що у тебе з’явилися гроші геть на все. Це ж пріоритети. Мій шкільний біолог — взагалі окрема історія. Він каже, що дівчатам не можна робити розтяжку, неможна сидіти на дієтах, що ті, кого народили через кесарів розтин, неповноцінні. Він приходив у наш клас кататися на стільці на колесах, грати в Angry Birds і ділитися своїми думками про все підряд. Мене дратують люди, які шукають у всьому привід позмагатися. Ти їм говориш: «Блін, я така втомлена, я проспала п’ять годин». А вони: «А я проспав три. І ти мені ще щось тут розказуватимеш?». Блін, ти серйозно? Я хотіла просто поспілкуватися з тобою, а не мірятися. Вони анулюють твої проблеми. Якщо тобі не найгірше, то проблем у тебе немає. Або коли кажуть «Ну, у всіх так». Чи «Тебе що втомлює десятий клас? От у майбутньому…» Це так тупо, це нівелює досвід іншої людини. Складно може бути навіть дошкільнятам, бо це найскладніший період за все їхнє життя. Я не можу не божеволіти від курсової, бо колись провтикаю з податками й мене посадять. Нещодавно я знайшла роботу й отримала першу зарплату. Коли розповіла про це знайомому, він відповів: «О, хоч шмот собі нормальний купиш». Є правила 7-12 секунд: якщо щось у зовнішності не можна виправити протягом цього часу — типу петрушку між зубами видлубати — то закрий рота і сиди тихенько. «Ой, а ти шепелявиш». Серйозно? А я ж думаю, що відбувається? А ще коли довіряєш людині, хочеш чимось поділитися, кажеш: «У мене багато роботи, я не встигаю, мені за це не платять…» — «Ну так йди звідти!». «Мені не вистачає грошей…» — «Ну так знайди роботу!». «У мене проблеми вдома» — «Переїдь!». Куди? Під будинок? Але якщо цій людині скажеш щось подібне — все, образиться. У мене з мамою таке. Коли відповідаю їй її ж фразами, така істерика починається. І ще топ геніальних порад: «не хвилюйся», «розслабся», «та не сумуй» — це як сказати людині в інвалідному візку «встань і йди». У мене діабет і мене страшенно дратують люди, які розказують, чого мені не можна їсти. Якого ви лізете? Я краще знаю, це ж я живу у своєму тілі! Я сама знаю, що можу і чого не можу робити. І ще коли дістаю шприц, починається: «Це що наркотики?» Мені сумно, коли люди не помічають повсякденних речей, які забирають купу сил і часу. Наприклад, я щодня готую вечерю і, дідько, тобі що складно сказати, що це смачно, подякувати, «спасибі, що приготувала голубці», дві години на них кляті вбила. ПРО УСПІХ Мене дратує, що зараз з усіх почали ліпити лідерів, особливо з дітей. Усі ці школи лідерства. Плани, які вішаєш на холодильник і монеткою витираєш, що зробив, — отакий план для юного лідера є. Якщо всі будуть лідерами, то ким вони керуватимуть? Хто буде робити усю роботу? Вони ж одне одного подушать. Це як під час музичного джему, де незнайомі музиканти мають зігратися і коли кожен виконує свою партію і слухає інших, виходить дуже круто, але коли з’являється одночасно кілька таких от лідерів, виходить якась какофонія, а не класна музика. Мене дратують ідеальні люди. Оці блогерки, які «я найкрасивіша», «я була у Каліфорнії», «от я взяла себе в руки, встала о 5-й ранку і вивчила 10 англійських слів. Чому ви так не можете?». Та на біса, може, тому що я лягла о третій. І ці дамочки постійно у сторіз. Їх штук сто за день. «Коли у мене трапляється неприємність, я згадую, зі скількома проблемами я вже впоралася сама». А потім я чую від людей у школі: «Боже, вона так багато досягла. Я так хочу бути як вона». Мене дратують успішні люди, які в Інстаграмі розповідають, щоб пробилися з низів. А насправді у них просто багаті батьки. І не треба розповідати, що всього можна досягти, якщо просто зосередитися на меті. Якби я вчилася на контракті, де хотіла, мені подарували у 16 років машину, влаштували на роботу, я б теж говорила, що всього сама досягла. А так виходить, ніби всі інші ліниві прокрастинатори. У моєму класі лише двоє людей здаватимуть ЗНО з історії й іноді я просто відчуваю, як на мене дивляться. Коли ти сім років учишся у фізмат ліцеї, а потім вирішуєш здавати не математику. І ти здаєшся людиною, яка просто геть не розуміє, що їй робити. Хоча інші в 16 років, певно що точно знають, як жити й що робити далі. ПРО ЖАЛІСТЬ ДО СЕБЕ Коли мені щось не вдається, я думаю, що жалію себе, але з іншого боку, що я все ж роблю все, що можу, що стараюсь, але у мене не виходить, а тоді знову думаю, що це ж я жалію себе, — і заплутуюся ще більше. За матеріалами: Букмоль -  Незалежний культурний проект для дітей, їхніх батьків та усіх-усіх небайдужих й охочих до читання.

Ви переглянули крутецьке відео про дивовижні мандри країною вашої мрії, зібрали рюкзак, сформували мапу бажаних локацій,які обов’язково треба відвідати, оформили страхування та забронювали усі готелі на маршруті, звільнили місце на фотоапараті та знайшли людину, яка буде годувати вашого кота поки ви підкорюватиме нові широти. Наче все? Майже все. Тепер сядьте та увімкніть… ну, наприклад, “No Escape”, стрічку 2015 року якщо досі не були знайомі з нею. Ні, вона не додасть мотивації до подорожей як фільм “Неймовірні пригоди Уолтера Мітті”. Це лише фільм-візія, що має реальний бекграунд та розповідає про родину, що переїхала (насправді навіть не важливо до якої країни) та потрапила у вир війни. Тепер відкрийте будь які ЗМІ та прошарудіть їх на наявність статей, про українців, що загубились в горах іншої країни, відчули на собі силу цунамі, зникли в морі чи полоні (як приклад, свіжа новина про трагедію в Кабулі). Будемо разом сподіватись, що з вами ніколи не трапиться такого лиха і щиро побажаємо вашим рідним лише щасливих подорожей. Але ми не можемо обмежитись лише побажаннями, бо почали ці (не забувайте, що вони спираються на певний бекграунд) страшні залякування не лише для того, щоб зайвий раз нагадати про обережність, а тому, що хочемо познайомити вас з новим сервісом, який може надзвичайно полегшити ваші пригоди у разі критичної чи просто проблемної ситуації. Знайомтесь – ДРУГ, який з радістю працюватиме у вашому ноутбуці чи телефоні. Портал Добровільної Реєстрації Українських Громадян при подорожах за кордон, який декларується розробниками, як ефективний інструмент у разі небезпечних ситуацій. Він допоможе у розшуку та стане гарним помічником громадянам України у разі надзвичайних подій за кордоном. Цей проект створений за ініціативи Міністерства закордонних справ України. Водночас, пропонуючи вам цей сервіс ми не могли не протестувати його та провести детальний огляд можливостей порталу. Отже, заходимо на сайт http://friend.mfa.gov.ua/ .     Завітавши з комп’ютера ми одразу помічаємо, що сервіс має додатки для android та iphone, вичерпну інформацію контактів та адреси. Інформація для розробників: посилання на соціальні мережі, на жаль , не ведуть до спільнот, а пропонують перехід до стартових сторінок twitter та facebook Переходимо до реєстрації, паралельно перевіряючи функціональність (клікабельність внутрішніх лінків порталу).   Процес реєстрації швидкий та інтуїтивний. Портал вітає нас та пропонує підтвердити поштову адресу: на вказану поштову скриньку прийде лист із посиланням, за яким необхідно перейти. Після підтвердження сервіс відкриває для нас власний кабінет. В якому ви отримуєте доступ до наступного функціоналу: 1. Можливість зареєструвати поїздку, в якій буде вказана уся потрібна інформація, на випадок надзвичайної ситуації. - інформація про вас; - людей, з якими ви подорожуватимете; - маршрут; - рідні, друзі - з якими можна зв'язатись в Україні у разі потреби.   2. Оскільки я ще не користувався цим сервісом - "Мої Подорожі" являють собою білий аркуш, який водночас буде наповнюватись інформацію з кожною вашою мандрівкою. В результаті, цю сторінку можна буде навіть показати друзям, оскільки вона буде найточнішим, після закордонного паспорту, міні-щоденником.  3. Після реєстрації та після початку вашої мандрівки, у вкладці екстренні повідомлення буде з'являтись актуальна інформація та попередження, у випадку, якщо на шляху вашого маршруту з'являються якісь ризики. 4. І, відповідно, у наступній графі "Новини" - будуть з'являтись не екстренні, але важливі та актуальні повідомлення, що можуть стати корисними у ваших мандрах. Окрім того, що ця важлива інформація буде з'являтись на самому порталі у вашому кабінеті, у разі критичної ситуації на ваш зареєстрований номер та електронну пошту так само, будуть дублюватись попередження про можливі ризики на маршруті. Окрім того, у разі надзвичайної ситуації посольство чи консульство зможе зв'язатись з вами, щоб надати допомогу, а також повідомити ваших близьких, вказаних у реєстраційній формі, у разі надзвичайної ситуації. До усіх цих бонусів, сервіс пропонує зручну інтерактивну мапу, що показує актуальні розташування посольств та консульств в різних країнах світу. Та показує(у формі таблиці) всю важливу інформацію по локаціям, де українці можуть отримати допомогу та консультацію у кожному регіоні світу. Для прикладу оберемо Азію та переглянемо інформацію по... Грузії. Перейшовши за посиланням, ми не лише отримаємо вичерпну інформацію з адресами та контактами, за якими можемо звертатись, але і корисну та цікаву порцію матеріалів з історії та культури цієї країни. А якщо б у нас не було... комп'ютера, а був лише невеличкий смартфон? Як би цей сервіс працював в такому випадку? Заходимо за адресою порталу з браузера, щоб спочатку перевірити адаптивність сайту для мобільних пристроїв. Для мого 5' дюймового смартфону сайт абсолютно підігнаний під розміри екрану і дуже швидко працює.   Одразу спускаюсь до посилань на додатки і переходжу в один клік до встановлення аплікації під android.   Програма важить близько 18 мегабайт, в мене вона встановилась дуже швидко.   Після інсталювання запускаю аплікацію, що дуже швидко вантажиться, на моєму не дуже потужному телефоні. Перша сторінка додатку за дизайном аналогічна до сайту, єдина відмінність - меню відкривається збоку, а не зверху, але в даному разі так набагато зручніше.   Перевіряємо меню реєстрації. Знаходимо ті самі пункти, що і у десктопній версії. Усі функції процесу реєстрації працюють без багів.   Оскільки ми вже маємо свій кабінет на сервісі, переходимо до авторизації. (До речі, розробникам можна було б подумати про миттєву авторизацію через соціальні мережі). Наразі вхід на сервіс відбувається через введення номеру телефону та паролю.   Дизайн у кабінеті з телефону відмінний до версії з комп'ютера, але це не робить його менш привабливим. Заливка з затемненнями дуже органічно вписується у концепцію сервісу. В мобільній версії наявні усі ті можливості, що ми розглядали раніше. Але окрім них тут ще є опція замовлення страховго полісу, з функціональним заповненням регіону мандрівки, часу та інших особливостей подорожі.   Стоп, а як зайти в оту інтерактивну мапу, її тут немає? Ні, мобільна версія не є урізаною. Для того, щоб отримати доступ до мапи і таблички з інформацією по країнам, достатньо натиснути на "бургер" зліва. Таким чином:   - це справді дуже оригінальний, та корисний сервіс, аналоги мені поки що не відомі; - у разі виникнення надзвичайної ситуації в країні, до якої Ви зареєструвалися, система надішле актуальну інформацію у формі текстового повідомлення на Ваш номер телефону або повідомлення на електронну адресу. Крім того, посольство чи консульство України матимуть можливість встановити зв’язок з Вами або з особами, яких Ви зазначили у анкеті. - тепер ви маєте чудову можливість зареєструвати страховий поліс, прямо у мережі; - сайт зручний та швидкий; - сервіс адаптовано для усіх пристроїв і адекватно відображає інформацію на різних екранах; - мобільний додаток працює так само добре, як і декстопна версія та не має вирізаних функцій, баги в його роботі знайдені не були; - сервіс підійде відкритим людям з активною життєвою позицію та бажанням мати додатковий пасок безпеки у разі надзвичайної ситуації, та не підійде для шпигунів, масонів та людей, що бачать в усьому всесвітню змову. - дизайн проекту приємний та насичений... насичений бажанням брати документи, та поклавшись на цей сервіс вирушати до нових вершин і морів.   Тому, наступним завданням у дослідженні цього сервісу, має стати перевірка реальної роботи під час мандрівок... але про це тестування ми поговоримо у інших матеріалах. А що думаєте про цей сервіс ви? Чи вже мали досвід його використання? І чи знаєте подібні проекти для мандрівників? Автор: Олекса Коба, спеціально для UAPORTAL.CZ 

Дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, розташована в садах Кінських, поблизу Петржину, була відкрита для чеської та словацької релігійної общини на початку 2008 року. Церква була збудована в бойківському стилі з елементами сільського бароко в другій половині XVII століття в селі Великі Лучки, неподалік Мукачево (Україна). Висота храму - 14 метрів, ширина - близько 8 метрів. Церква повністю збудована з добірного дерева, включаючи всі балки, ґвіздки та елементи оздоблення. Характерною рисою бойківського стилю є те, що храм розділений на 3 приблизно однакові частини, над кожною з яких височить дерев’яна баня. Найвища з них сягає 17 метрів і розташована над тою частиною, де стояли жінки, в народі це місце називають «бабинець». Оскільки храм є православним, в оздобі веж та інтер’єру використані три кольори: білий, зелений та червоний, що символізують три основні християнські цінності: віру, надію та любов. Церкву Святого Архангела Михаїла повністю розбирали і відбудовували 2 рази: під час перевезень на нове місце. Вперше це сталося в 1793 році, коли селяни Великих Лучків продали храм жителям більшого і заможнішого села Медведівці. Вдруге - в 1929 році, коли він був подарований Празі як типова будівля Підкарпатської Русі (на той час Прага була столицею Закарпатської України, адже Чехословацька Республіка, що виникла в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну). Церкву обережно розібрали і перевезли в чотирьох спеціально збудованих для цього вагонах. Всі витрати взяли на себе Народний музей в Празі та Міністерство освіти Чехословацької Республіки. На церемонії передачі церкви пражанам 10 вересня 1929 року були присутні представники Чехословацького Уряду та столичної влади, губернатор Підкарпатської Русі, а також жителі Медведівців, убрані в народні костюми. Карпатський храм Святого Архангела Михаїла став частиною етнографічного відділення Празького Народного музею. Після реставрації церква відкрита для православних віруючих та всіх бажаючих за домовленістю. Контактна адреса: Р.О.Вох 651, 111 21 Ргаhа 1, тел. 224 315 015, факс. 224 313 137, моб. 608 151 252. Марія Фанта, https://uaicz.wordpress.com

Без реєстрації ви зможете переглядати новини цього Порталу. Проте, пройшовши коротку авторизацію ви відкриєте для себе набагто більше можливостей, що допоможуть завжди залишатись активним учасником суспільного і культурного життя, додавати свої новини, розповідати про цікаві заходи та ділитись знаннями і корисною інформацією. Ця коротка стаття допоможе вам у кілька кроків пройти реєстрацію та підказати, якщо раптом у вас виникли якісь проблеми.  Реєстрація через Facebook:1. Оберіть відповідний значок у верхній частині навігації з літеркою "f" для авторизації через Facebook. 2. Ознайомтесь з правилами порталу, правами на доступ до публічної інформації та натисніть відповідну кнопку. 3. Вітаємо вас на Порталі! Якщо під час реєстрації через facebook система попросила вас вказати електронну адресу - це означає, що до вашого акаунту у соціальній мережі не прив'язана електронна пошта. Під час реєстрації на нашому порталі вона потрібна для того, щоб ви могли отримувати найцікавіші новини про події, заходи та акції і забезпечення комфорту та захисту учасників порталу. Якщо до вашого акаунту у facebook не додана електронна адреса:- або пройдіть звичайну реєстрацію учасника. - або додайте електронну адресу до свого акаунту у facebook, перезавантажте сторінку Порталу і ще раз пройдіть авторизацію. Для цього ви маєте перейти у розділ основних налаштувань облікового запису, натиснути на пункт контакти та додати електронну пошту у "додати альтернативну електронну пошту або номер мобільного".     Реєстрація через Gmail: 1. Оберіть відповідний значок у верхній частині навігації з літеркою "g" - для авторизації через gmail. 2. Ознайомтесь з правилами порталу, правами на доступ до публічної інформації та натисніть відповідну кнопку. 3. Вітаємо вас на Порталі!     Стандартна Реєстрація:1. Натисніть на кнопку "Зарєструватися" у верхній частині навігації. 2. Заповніть обов'язкові поля на першій сторінці: - електронна адреса (має бути діючою, оскільки на неї вам прийде лист для підтвердження); - пароль (радимо обрати ключ, що матиме не менше 8 символів у яких мають бути цифри та латинські літери верхнього і нижнього регістру); - адреса сторінки (обирайте уважно, адже це особисте посилання на вашу сторінку, яке зможуть бачити інші користувачі); - вкажіть чи ви реєструєтесь від свого імені чи створюєте сторінку для організації; - пройдіть анти-бот перевірку; - прочитайте правила сайту і якщо ви погоджуєтесь із ними - натисніть відповідну кнопку; А також оберіть свій часовий пояс та мову на якій буде відображатись основна інформація Порталу. Закінчивши заповнення сторінки натисніть "Зберегти". 3. Заповніть обов'язкові поля на другій сторінці: Вкажіть своє ім'я та прізвище, а також вкажіть з якої ви країни. Заповніть решту полей за власного бажання. Закінчивши заповнення сторінки натисніть "Зберегти". 4. На вашу пошту надійде лист у якому буде код активації для вашого акаунту. Будь ласка, завітайте на свою електронну пошту та перейдіть за активним посиланням, що міститься у листі.  Якщо лист не надійшов, ви можете натиснути кнопку для повторного надсилання, або ж перевірите блок "Спам" куди сервіс пошти міг помилково відсортувати листа з активацією.  5. Вітаємо вас на Порталі! 

Після парламентських виборів у Чехії, що відбулися 20-21 жовтня, перемогу з майже 30-відсотковим результатом святкувала популістська партія «Союз невдоволених громадян» (АNО), яку очолює Андрей Бабіш. Він є другою найбагатшою людиною Чехії зі статками у майже чотири мільярди доларів та бізнес-інтересами в аграрній, хімічній та медійній галузях. Не всі партії, які пройшли до парламенту (а їх дев’ять), висловлювали готовність формувати коаліцію з АNО. І ще менше тих, хто хоче йти в коаліцію за умови що прем’єром буде саме Андрей Бабіш, проти якого відкрито справу за нібито зловживання з фондами ЄС після того, як в травні цього року він змушений був подати у відставку з посади міністра фінансів Чехії. Про підсумки чеських виборів – зокрема і для України – Радіо Свобода розмовляло з Радком Мокриком, докторантом Карлового університету в Празі, редактором часопису Na Vychod, який висвітлює східну політику Чехії.   ​– Яка найбільша сенсація цих виборів, що Вас вразило? – Те, що кидається найбільше в очі – це провал, звичайно, правлячої партії, тобто уряду соціал-демократів. Власне кажучи, в країні, де в принципі цілком пристойний рівень життя і низьке безробіття, правляча партія отримує 7%. Це досить несподівано! Звичайно, можна говорити про відносну несподіванку – достатньо високий відсоток право-радикальної партії Томіо Окамури. Все-таки соціологія давала їм дещо менший результат, ніж 11%. І, звичайно, Бабіш. Перемога Бабіша очікувалася, але в світлі тих скандалів, які були останнім часом, напевно, настільки переконливий результат все-таки став несподіванкою. Тому що 30% – це дуже серйозно. – Чи вже гарантовано партії-переможцю АNO – «Союзу незадоволених громадян» – те, що її лідер Андрей Бабіш буде прем’єр-міністром? Чи це питання ще відкрите? – Насправді тут ситуація достатньо складна. Бо перед виборами фактично лідери всіх партій заявили, що не будуть співпрацювати з Бабішем, оскільки було відкрите кримінальне провадження, і вони не уявляють собі, щоб людина під кримінальним провадженням могла бути прем’єр-міністром. Тобто мова йшла про те, що будуть якісь домовленості. Інша справа в тому, що результат дуже переконливий, і уявити собі, що Бабіш, власне, буде подавати когось іншого на прем’єра насправді складно. А те, що президент Мілош Земан його запропонує як прем’єр-міністра – це цілком очевидно. – Для багатьох зовнішньо-політичні погляди Андрея Бабіша залишаються повною загадкою. Що Ви можете сказати про його зовнішньо-політичну орієнтацію? – Насправді це так. Щоб ми розуміли, сама партія ANО – загалом достатньо такий зрозумілий проект буде для українців в тому сенсі, що цей проект зроблений під лідера і визначити якусь ідеологію партії достатньо складно. Тому що Бабіш йшов на вибори швидше як євроскептик. Він проти впровадження євро, він проти міграції, але одразу ж після оголошення перших результатів – він заявляє, що його партія європейська і вони будуть співпрацювати (з Брюсселем) тощо. Бабіш – підприємець, і він дуже практично, прагматично ставиться до політики, тому якось визначити, куди він буде рухатися, наразі складно. Я думаю, що багато чого залежатиме, власне, від складу коаліції, тобто, з ким йому вдасться домовитися і на які поступки він піде. Але, відверто кажучи, очікувати якогось серйозного розвороту в зовнішній політиці Чехії не варто. Хоча є певна схильність до таких поворотів – Бабіша часто порівнюють з Угорщиною чи Польщею та їхніми лідерами. Тобто, швидше очікування йдуть на якесь таке, можливо, не дуже сильне ускладнення відносин з Брюсселем. – Бабіш вже після виборів сказав, що не буде формувати проросійську коаліцію з комуністами і крайньою правою партією Томіо Окамури «Свобода і пряма демократія». Це важлива заява? – Знову ж таки, до заяв Бабіша треба ставитися достатньо обережно. Тому що дійсно була така заява. Навряд чи він піде в коаліцію з комуністами. Але в той же час він заявив, що він буде шукати точки дотику з усіма політичними партіями і, попри ці заяви, що він не буде співпрацювати з Окамурою. Потім він додав, що, наприклад, в питаннях міграційної політики вони можуть знайти якусь спільну мову з крайніми правими. Тобто виключати в планах Бабіша співпрацю з будь-ким напевно не варто. Хоч для нього буде непросто, адже Окамура є небажаним партнером, тому що з Окамурою не хоче співпрацювати ніхто, за великим рахунком – занадто його політика радикальна. Окамура не перший рік балансує на рівні якогось расизму, і тому альянс з ним не буде вітатися.   – Які Ви бачите відносини між Прагою за нового уряду, коли вже буде коаліція і уряд сформовані, та Брюсселем? Чи буде якась євроскептична хвиля йти з Праги? – Знову ж таки, я думаю швидше так. Бабіш – якщо він справді очолить уряд – євроскептицизм очевидно буде посилюватися, незважаючи на те, що сам Бабіш залюбки приймає гроші з Брюсселя, але ця політика якогось скепсису щодо Брюсселю загалом є достатньо популярною. Я би не драматизував, власне, якісь ускладнення з Брюсселем. Але без сумніву, що риторика Бабіша швидше є все-таки проти Брюсселя. І цю хвилю вони залюбки розганяють у суспільстві. Що оця бюрократія Брюсселя, «диктат Брюсселя» і що Чехія повинна бути міцною і самостійною... Тобто – якогось ускладнення, швидше за все, варто очікувати. Але нічого драматичного. – І якими Ви бачите, до речі, відносини між Чехією й Україною вже після цих виборів? – Знову ж таки, відносини загалом попереднього уряду були достатньо хороші. Налагоджувалися співпраця як економічна, так і зрештою після цих відомих заяв Земана про Крим практично весь політикум на чолі з прем’єром Богуславом Соботкою відмежувався від цього, засудили цю заяву. Як вже було сказано, якось визначити конкретний майбутній вектор, гіпотетичний, влади Бабіша складно. Але були в нього заяви, що санкції проти Росії не працюють. Тобто, він не виступає за скасування санкцій, але він говорить про те, що вони не дуже ефективні. Загалом він максимально обережний в питаннях зовнішньої політики. Якщо порівнювати з попереднім урядом, то можна чекати якихось ускладнень, але, знову ж таки, Бабіш – людина максимально прагматична. Я думаю, що він буде керуватися практичними і конкретними інтересами. Говорити про те, що ANО (при всій своїй суперечливості) – це якась відверта проросійська сила, я б все-таки не наважився. – Тобто, Чеська Республіка залишиться другом України і прихильником української євроінтеграції? – Можливо, лобістом української євроінтеграції Чехія не буде, але я думаю, що якась економічна співпраця і загалом політичний діалог буде триматися цілком в нормальних межах. І очікувати якихось серйозних ускладнень тут не варто. Тому що на перший план, очевидно, будуть виходити конкретні економічні інтереси в конкретних сферах. Ростислав Хотин, Радіо Свобода 

Прага – Зусилля посольства та української громади в Чехії дали результат. Міська рада Праги схвалила рішення назвати новий пішохідний міст через річку Ботіч, яка є притокою Влтави, у Празькому районі Вршовіце на честь українського дисидента та борця за свободу Василя Макуха. 5 листопада 1968 року В.Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. Символічно, що Прага прийняла це рішення у рік 50-х роковин Празької весни та трагічних подій серпня 1968 року. Також символічно, що прямо від цього мосту бере свій початок вулиця Українська у Празі. Віднині чимдалі більше чехів, почувши, що проходять мостом Василя Макуха, дізнаються про цього українського героя, який пожертвував своїм життям заради їхньої свободи. Дякую всім, хто доклав зусиль заради того, щоб це рішення стало реальністю,- повідомив на совї стрічці у фейсбук Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс    Перший українець, що вчинив самоспалення проти влади СРСР 5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Його називали "живим смолоскипом" він пробіг вулицею, закликаючи земляків до боротьби за незалежну, вільну Україну та за незалежну і вільну від окупантів Чехословаччину.  Василь Макух Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні. В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 році його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах. На волю вийшов у 1956 році, але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб. Плакат російською мовою «Окупанти, йдіть додому!» на вулиці чеського міста Плзень у день вторгнення в Чехословаччину військ країн Варшавського договору, 21 серпня 1968 року Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України». Василь Макух із дружиною Лідією Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 року, коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва. 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!» Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.   Радянські солдати намагаються загасити палаючий танк, підпалений протестувальниками біля будівлі Чехословацького радіо в Празі, 21 серпня 1968 року Його вогонь палає й досі Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 року він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.  Фотогалерея: 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини. «Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. 14 листопада – день народження Василя Макуха, йому б виповнилося 90 років. Рік тому група чеських активістів виступила з ініціативою присвоїти одній з празьких вулиць ім’я Василя Макуха. Однак, як зазначив у розмові з Радіо Свобода працівник Інституту з вивчення тоталітарних режимів ​Павел Риячек, «ініціативна група нас не контактувала». Меморіальна дошка Василю Макуху. Київ, Хрещатик 27, січень 2017 року «Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха», – зазначив Павел Риячек. А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику. За інформацією Радіо Свобода    До дня загибелі Василя Макуха (05.11.1968). ІскраНа диво, цього вечора метро не було переповнене. Можливо, тому що кияни вже залишили столицю Радянської України напередодні Жовтневих свят. Лариса із задоволенням сіла на місце, що звільнилося. Настрій у неї був чудовий, і не лише через вихідні, що наближалися. Справжня причина в неї на колінах. Велика картонна коробка з новенькими румунськими чобітками. Вони були такі чудові, що Лариса аж сама собі заздрила. Коричневі, замшеві, з високими до колін халявами — вони варті були тих кількох годин у черзі. Тих переживань, що їй «знову не вистачить», що «останню пару знову заберуть перед носом», що доведеться й цю зиму доношувати старі чоботи львівського «Прогресу» з вічно поламаними замками.Звістка, що в ЦУМі на Хрешатику «викинули» румунські чоботи, вимела з їхньої контори, напевно, весь жіночий колектив. І коли Лариса добігла до ЦУМу, зрозуміла — не лише їхньої контори. Черга тяглася довгим хвостом від входу і здавалася безкінечною. Вона побачила її, як тільки вийшла на Хрещатик з боку Бесарабки. Серце її геть упало: «Точно не вистачить», — і підтюпцем побігла до магазину. Дорогою зіткнулася з якимось дивним чоловіком. Він вискочив з одного з під’їздів і біг так, ніби теж нічого не бачив, тому й зачепив її, що так поспішала в бік черги. Чоловік був дуже збуджений, схоже, п’яний. Щось вигукував, тримаючи в руках якісь папірці. Коли вони зіткнулися, Лариса відчула, що від нього тхне, але не алкоголем, а бензином. Їхні погляди перетнулися. «Дивні очі, таких у п’яниць не буває», — мимохідь подумала. Чоловік ніби намагався щось сказати їй, щось сунув у руки, але Лариса лише додала темпу. Ще бракувало, щоб вона втратила шанс купити чудові чоботи.Саме стоячи в черзі, вона почула, що якийсь божевільний кілька хвилин тому підпалив себе, обливши бензином, і напевно помер. Тема лише на мить викликала жваве зацікавлення у жінок. Бо коли хтось прошепотів, що на місце прибули не лише міліціонери, але й «люди в цивільному», розмови швидко повернулися до того звичних тем: хто, що, де і як дістав. Лише тепер, сидячи у метро, Лариса усвідомила, що той божевільний, який спалив себе, коли вона була в магазині, — напевно, той самий, з яким вона зіткнулася. Їй стало не по собі. Це значить, що вона бачила того чоловіка за кілька хвилин до смерті — самогубства, самоспалення чи що воно там було. Пригадала, як він щось намагався їй сказати. Може, якби вона вислухала його, цього не сталося б? Може, вона могла б спинити цього п’яницю перед таким необачним кроком? Та ні, не був він п’яницею — не буває таких очей у п’яниць. Але вона тоді думала лише про чоботи, що зараз лежать у неї на колінах. А того чоловіка нині хтось не дочекається вдома. Хто він? Навіщо це зробив? Вона могла це зрозуміти, але не спинилася почути його.«Ще були якісь папірці в нього в руках», — промайнула думка. Лариса сунула руку в кишеню й намацала зім’ятий папірець. Тремтячими пальцями витягла та розправила на картонній коробці. Почала читати й похолола. Швидко кинула оком, чи бува хтось не заглядає в записку. Але в напівпорожньому вечірньому вагоні вона нікого не цікавила. Продовжила читати — про «Празьку весну», придушену радянськими танками, про поневолену комуністами Україну, про боротьбу за свободу. Чоловік писав, що спалює себе, щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну. Текст закінчувався підписом — «Василь Макух, українець, політв’язень». Ларису пройняв жах. Не те, щоб вона нічого цього взагалі не знала — і про події цього літа в Чехословаччині, і про борців за вільну Україну (їх називали дисидентами) вона краєм вуха чула. Про перше часом говорили в тих же чергах, де стояли перелякані жінки відправлених до Праги. Про друге розповідали по радіо, яке по ночах слухав її батько. Він попереджав, аби Лариса десь на роботі бува про це не обмовилася. Хоча вона й так розуміла, що про таке краще мовчати. Навіть попри те, що ці «ворожі голоси» під завивання радянських глушників слухали в багатьох квартирах. Але з усіх цих радіопередач із-за кордону складалося враження, що те все відбувається десь дуже далеко. Радянська ж преса взагалі запевняла, що то все вигадки «клятих імперіалістів». А тут Лариса усвідомила: ні, все це відбувається в тому ж світі, в якому вона живе, де ось вже третій рік після інституту щодня ходить на обридлу роботу, де годинами стоїть у чергах у гонитві за дефіцитом. Виявляється, серед людей, з якими вона щоденно перетинається, є ті, кому бракує не лише масла чи чобіт, але й свободи. Виявляється, здатні на вчинки можуть жити й у цей сірий, як їй здавалося, абсолютно безликий і нецікавий час. Не просто жити — вони можуть горіти, бути іскрою, яка прагне запалити інших.«Іскра», — зачепилася думкою за це слово і згадала дивний погляд того невідомого чоловіка. Та ні, вже відомого — Василя Макуха. Тепер вона пам’ятатиме це ім’я.Встаючи, Лариса акуратно склала пропахлий бензином папірець і заховала в сумочку. Розуміла, що буде, якщо його знайдуть, але не могла й допустити думки, щоб його викинути чи знищити.Потяг зупинився. Лариса вискочила з вагона й рушила до виходу. Самотня коробка з новими чобітьми поїхала далі. Із книги «(Не)історичні миті». Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. UAPORTAL.CZ