Історія про те, як колишній «ватник», якому не вдалося потрапити до так званого «ополчення ДНР», став одним із найбільш завзятих захисників України. Старший лейтенант, помічник керівника штабу першого батальйону, командир розвідки 93-ї бригади Олександр Проскурін, за словами товаришів по службі, відрізняється тією правильною формою безбашенності, яка неодноразово дозволяла йому зберегти життя своїх людей під час виконання бойових завдань. Сам він і про війну, і про отримані поранення розповідає настільки весело, що його розповідь сприймається ще більш страшною. В інтерв’ю для сайту «24» Проскурін розповів, чому вирішив спокутувати провину перед Україною кров’ю, як опинився у ЗСУ та пояснив, чому у нього все вийшло саме так, як мало вийти. Як починалась твоя служба? До армії я прийшов у серпні 2014 року, до добровольчого батальйону «Донбас». Всьому цьому передували ті події, що розпочинались у нашій країні в березні цього ж року. Я взагалі не був прихильником Майдану. Ватник був страшний. Тобто, у мене в голові та свідомості були ось всі ті речі «Росія прийди!» та «Путін – президент світу»… Тричі намагався потрапити до «ополчення» в Краматорську. Чому аж тричі? Знаєш, постійно, як кажуть, Бог беріг. Вперше прийшов до них – нема зброї, вдруге прийшов – бланків нема, втретє теж щось не склалось, сказали пізніше підійти. І через два дні до нашого міста заходить українська армія. А нам же розповідали що? Що українська армія – це карателі, фашисти, бандерівці, котрі ще під час Другої світової війни боролися за звільнення українського народу вад радянської влади, і тепер знову до нас прийдуть із такими ж намірами! Пропаганда зі сторони Росії в нашому місті, як і у більшості східних областей, як тоді, так і зараз, дійсно якісна. Ми, у сенсі інформаційної політики, їм програли на всіх фронтах. Заходить українська армія – і? І я ж чекаю, що зараз вже шибениці на площі ставити будуть, почнуть людей відправляти у трудові команди на роботи. Минає день, два, три, чотири – а в місті нічого не відбувається. Зовсім? Ні-чо-го! Ну і з цього моменту я, як людина, котра себе позиціонує як розсудливу, замислився. Якщо нічого не відбувається, значить, нам брехали. Адже якщо в українській армії всі такі негідники, як розповідали, то хоч один якийсь епізод – коли когось зґвалтували, вбили, пограбували, зарізали – мав би статись. А його не було, жодного. Починаєш розуміти, що щось тут не так, що тебе обманювали. Якщо тебе обманювали, то який сенс одній стороні, що бореться за правду, брехати? Тобто, якщо вони брешуть – значить, вони неправі. Якщо вони неправі, а я на це клюнув – значить, я дурень, і треба спокутувати провину перед Батьківщиною кров’ю. Пішов до військкомату. Я ж офіцер запасу, у 2011 році закінчив військову кафедру в Києві, командир радіолокаційної станції. Приходжу, говорю: «Добровольців до армії набираєте?». Там дядька сидить, на мене дивиться й питає: «А ти проти кого воювати зібрався?». О, ск*а! Я розвернувся й пішов. В інтернеті тоді писали, що в Донецькій та Луганській областях мобілізації не буде. Посидів, потилицю почухав – треба ж на фронт іти, якщо вирішив, не можна назад здавати. Так вийшов батальйон «Донбас»? «Донбас» абсолютно випадково вийшов. Дивився на YouTube різну інформацію, знайшов відео, де дівчинка Маша у балаклаві розповідала про батальйон «Донбас». Потім вона знімає балаклаву – дивлюсь, а вона такою вродливою виявилась! Одразу зрозумів – треба йти в «Донбас»! Подав заявку. За кілька днів передзвонили, сказали 18 серпня прибути до Курахово, дали список, що мати із собою. Попередили, що спочатку ні документів, ні оформлення не буде. Погодився. Таким чином я і всі мої товариші, з якими зараз воюємо разом в батальйоні, прибули зі мною в один день. Національне поривання ось на той момент було, так, сильне. А потім? Потім починаєш розуміти цю кухню. Починаєш дивитися. Ми ж люди, ми звикли часто брати окремі випадки й сприймати їх як абсолютні. Припустимо, побачив офіцера-негідка, й думаєш, що у всій армії офіцери – сволоти. Побачив, що десь хтось зі складу щось тягне, і думаєш, що у всій армії щось тягнуть. Такий менталітет. Нас за два дні, числа до 21 серпня, набралась приблизно рота – 100-120 добровольців, встигли сформувати три або чотири навчальних взводи. Мене призначили командиром другого навчального взводу. Нас тоді на Іловайськ дивом не кинули. Начальник розвідки батальйону призупинив ситуацію, тому що зброї на всіх було недостатньо, а екіпірування не було взагалі.    Що було потім? Потім ми почали кочувати з батальйоном «Донбас», як цигани. З Курахово – до Дніпра. Потім мали їхати до Київської області на полігон Нацгвардії, але нас перевезли з однієї точки Дніпра на іншу – до піонертабору імені Терешкової. Ми потім сміялись і називали себе не батальйон «Донбас», а батальйон імені Терешкової. Ближче до осені перевели на полігон 93-ї бригади. На той час вже почалось розшарування. Тобто? Тобто, ми воювати хотіли, діяти, брати активну участь у звільненні та обороні своєї країни, приносити користь, а не бути на полігонах і чекати, коли, нарешті, нас відправлять до зони проведення АТО, на війну. Всі ці розмови «коли ж на фронт?». Хоча ті, хто в казармах більше за всіх кричав: «Нам би скоріше ворога дістатись, та ми їм горлянки порвемо!», ті, при першому ж обстрілі, здулись – і все. Я потім цю закономірність частенько зустрічав – ті, хто голосніше за всіх кричать, потім менше за всіх роблять. Перша частина з батальйону «Донбас» перейшла добровольцями до 93-ї бригади наприкінці жовтня 2014 року. Тоді контрактників не було, бажаючих воювати – не було, а тут такий скарб під боком! На нашій основі повністю сформулювали одну контрактну роту, ще за старим штатом - 100 чоловік, частково АГС-ний взвод і частково протитанковий взвод. Все це було сформовано також із добровольців. Коли виїхали до зони АТО? У січні 2015 року. До Донецької області, в Очеретяне. У ніч із 16 на 17 січня нам сказали, що ми їдемо на завдання. Їхали-їхали, не зрозуміло куди. Місцевість ніхто не знав. Можливо, у командирів мапа й була, але у взводних її не було. Єдиний орієнтир – аеропорт. Він там, де стріляють. Заночували у свинарнику якомусь, тоді вперше бачив як «Гради» працюють. Був такий мандраж. Навіть не те, що страшно… Просто поки ще не знаєш, що воно таке, воно так – уууууух! Цікавенько, що ж це буде? Переночували, підняли нас о 6 ранку. Дорогою між Водяним та Тоненьким – це я зараз знаю, що це Водяне й Тоненьке, а тоді для мене це були незвідані далі: дорога, якийсь розвалений тваринницький комплекс, південь – прямо і на 10 годину аеропорт знаходиться.   Куди їхали? Нам дають завдання: «Мужики, треба взяти під контроль Свято-Іверський монастир біля нового терміналу». Нам розклали роздруковану гуглмепівську мапу – я б узагалі не зрозумів, що це таке мені показують. Почали пояснювати, мовляв, буде така-то арт-підготовка, що артилерія все просто змете. Казали: «Ви просто зайдете, зачистите приміщення від сепаратистів, займете монастир і тримайтесь, чекайте на підкріплення». На питання, який вид зброї може бути використаний проти нас, сказали, що там один, ну, максимум два крупнокаліберних кулеметів і все. На новому терміналі: нульовий і четвертий поверхи не наші, все інше – наше, прямо перед нами монастир, потім стара пожежна станція та смугастик. Звідти, можливо, по нам можуть працювати, але там не більше ручного кулемета. Зрозуміло? Зрозуміло. Завантажились. Поїхали. Механізована рота без трьох машин, плюс нам була дана танкова рота. Рота була поділена на дві групи, в кожну з яких входило по два танки та ще два як резервні були. Обмінялись частотами, все нормально працює, їдемо. Пам’ятаю, я по-похідному їхав до повороту з траси на метеостанцію. Я їду, щось пострілює, цікаво так! Потім повертаюсь – дивлюсь, вже всі позакривались, а я досі лицем торгую. Вниз зістрибнув, люк закрив. Тільки ми виїхали на злітну смугу – як понеслось звідусіль! Трах! Бах! Що відбувається – нічого не зрозуміло. Звідки стріляють – незрозуміло. У мене оператор починає нервувати, крутиться на всі боки, не розуміє, де ціль, куди стріляти. А чим більше біля мене людина нервує та панікує, тим мені простіше. Мені тоді простіше зібратись. Якщо біля мене людина буде спокійна як камінь, то я сам буду нервувати. А тут же треба тримати образ, треба підтримати людину. Ось я йому кажу: «Сергію, не панікуй! Маршрут знаєш – рухаємось». Доїхали. Одна група полетіла між диспетчерською вишкою та пожежною прямо на монастир. Наша група мусила забезпечити флангове оточення, обходячи вишку з правого боку. І? І танки нас кинули. Танкісти виїхали на злітну смугу, почався обстріл, танкісти не стріляють. Вони потім розповідали, що у них триплекси побило, і все заклинило. Коротше, вони розвернулись та поїхали. І ми такі стоїмо, типу, ось ми, вітайте! Стріляють звідкись. У мене на 15-му снаряді клинить пушку. Потім кулемет заклинило. Висадили нашу піхоту, але висадили не там, де треба. Частина закрилась на диспетчерській вежі, частина на монастирі воює. У нас пішли перші «трьохсоті». Був там такий «Мерлін», він відправив людей пішим ладом на БМП, дві щільненькі колони, вони поруч стояли. Прилетіла 28-ма міна, перелетіла БМП, перелетіла групу й упала біля основи вежі. Ну, й усім по ногах уламками дало. Трьохсотих було дуже багато. Важкі? Здебільшого – так, з перебитими ногами. Почали їх вантажити. Перших вивезли на метеостанцію до «правосеків». Це ще добре, що нам сказали, що вони там. А то виходить, що коли з’явились перші поранені, куди їх вивозити – ніхто не знав. Ніхто не знав, де хоч якийсь пункт медичний, де взагалі начальство. Зв’язку нема, заглох. Коли виникло питання, куди поранених везти – згадав, що на метео були наші. Поїхали на метеовежу? Так. Прилетіли до паркану метеостанції. Там з північної сторона була хвіртка. При тому, що в паркані плити вибиті, шматка нема. Не знаю, чому я, як порядна людина, не став ломитись до цього пролому, а почав стукати у двері хвіртки. Навколо всі стріляють, а я стою, кричу: «Гей ви! Тут поранені!». Нам відкрили, ми давай їх заносити. Завантажили «трьохсотих», а вони потім питають: «А як ви поперлись напролом? У нас там все МОН-ками затягнуто, ви, якби туди пішли – вам би кінець був». Коротше, ввічливість міста завойовує. Перше поранення як отримав? Ми ще коли занесли першу партію поранених на метео – нас тоді сепари помітили та почали обстрілювати. До півбатареї 82-х, точно. Часто обкладали, але так, не прицільно. А так як у мене нема досвіду участі у бойових діях, не знаєш, що відбувається, то і не страшно, ну так, стріляють, ну так, свистить. Ось я підходжу до цієї хвіртки, а тут раптом свист такий пронизливий, що розумію – летить у мене. Тобто, це я вже потім додумав, а тоді на інстинктах просто щучкою за паркан стрибнув. Міна розірвалась на території метеостанції, а у мене половина тулуба перелетіла паркан, половина – залишилась, ну і прилетів уламок до стегна. Хоча, тоді здавалось, що просто шматком землі по нозі ляпнуло. Помацав – крові начебто нема. Ми зробили ще ходки три-чотири, вивезли людей. Коротше, за день ми вивезли всіх важко поранених, а потім, в останню ходку, забрали вже лікаря, який відбився від своїх, капелана… О першій ночі ми на Водяне поїхали. Сиджу, відчуваю, що нога замерзла – холодно так… Знімаю штани – а там крові десь з долоню напеклось, по підштаниках розтеклась. Якраз лікар цей, котрого ми вивезли, мені говорить: «О, дружок! Так у тебе уламок!» Зробив мені перев’язку. До цього я ж війну бачив тільки у фільмах, а там товариші з уламками ще воювали по три дні. Ну, ось я приходжу до лікаря, кажу: «У мене тут уламок у стегні, начебто нормально все, кістку не зачепив. Ви мені його витягніть, і я назад воювати піду». Лікар на мене подивився, сказав: «Ти дурний, чи що? Поїхали!». Я заперечив, мовляв, яке поїхали, там фронт, там люди гинуть! Лікар велів закрити рот, і таким чином я опинився в Дніпрі. 10 днів у госпіталі, 10 днів реабілітації. Загалом 20 днів… Так. Ще коли вдома, у відпустці був, батько на мене подивився, і каже: «Я теж хочу на фронт». Зателефонував одному товаришу, котрий у нас документами займався, пояснив, що є людина, яка срочку не служила, але дуже рветься країну захищати, через військкомат його не беруть, чи можемо ми його на контракт влаштувати. А це – початок 2015 року, контрактників нема, у них гостра потреба, тому тоді брали багатьох, аби було кому хоч під танк із гранатою лягти. Через 20 днів повернувся на фронт. Перші чотири дні було дуже страшно! Просто паніка, особливо коли стріляли, навіть якщо було зрозуміло, що воно не поряд лягає. Потім сказали, що треба поїхати хлопців з висоти замінити. Ну, треба, так треба. Поїхали, замінили, повернулись. Подумав: угу, начебто нічого страшного. Потім ще раз поїхали. А потім уже сам заступив на висоту. Позивний висоти «Пульсар», сепари називали «Мурашник». Мужики там власноруч зробили маленький Сталінград. Бувало, що до перемир’я, до 14 лютого, там обстріли продовжувались по шість годин, причому всім підряд. Сепари штурмом її кілька разів намагались брати, одного ми прямо там «зрізали». Ну, що ще? Беху сепарську знищили на 8 травня, якраз до свята. І собі, і їм зробили подарунок. Із ПТУРа. Одного разу на метеостанцію заїхав російський полковник. Ми по перехопленому почули. Весна, звичайний день, сидимо собі. З лівого флангу повідомляють, що БТР їде. Біжу туди, лягаю за наш ПТУР, стріляю і майже потрапляю – якби не кущ, то ракета би втрапила, а так – чисто у кущах підірвалась. По перехопленому зрозуміли, що там велика шишка їде. «Ґіві» почав горлати своїм: «Придурки! Не дай Боже із ним щось станеться!» Після цього почали метеостанцію крити зі всього: АГС-ники «насипали», мінометники, ми додавали чогось… Загалом, він там під обстрілом просидів, напевно, години три. Але валити ж треба. Наші дали команду «Відбій, буде рух – будете працювати». Вони стрибають до БТР, вилітають, я пускаю другу ракету, ракета повз пролетіла. Але відчуття ось це – наче на охоті, кров, як шампанське, піниться. Ух, я тоді злий після цього ходив! Не потрапив же! Ну і до літа 2015 року був лейтенантом, командиром взводу, потім старлея дали, поставили начальником розвідки батальйону. Ну і так, в принципі, начальником розвідки на Донецькому напрямку до березня 2016 був. Потім ми вийшли, переформування, Ширлан і потім – Луганська область. І там ти отримав друге поранення? Так. Пішли на вихід – у сірій зоні, в районі 31-го блокпоста стояв фугас із зенітно-ракетного комплексу «Куб» С-125, якщо не помиляюсь. Потрібно було фугас цей забрати. Прийшли, почали забирати. А там пнм-ок було напхано. Одну побачив, інші до цього у мене бійці зняли. От я ходив там, перевіряв і лівою ногою на одну наступив. Бах! Упав, погорлав секунд п’ять, потім думаю: «А чого кричати? Ноги все одно вже нема». Повертаюсь, так, дійсно, ноги нема, до гомілковостопного суглобу відірвало повністю. І тиша така, всі подумали, що у нас гранату кинули. Кажу їм, що на міні підірвався, треба валити – нам до сепарів метрів 800 було, нас АГС-ами могли запросто накрити. Намагаємося відходити, мужики мене закинули, протягли метрів 20, поклали. Я кажу: «Хвилиночку! Давайте джгут накладемо!». Дістали, наклали, пішли далі. Мене протягли ще метрів 20, знову поклали. Згадав, що у мене в розгрузці ІПП лежить, ще радянського зразку. Почали накладати, один боєць спочатку наклав подушку, зробив виток, потім маленьку подушку, ще виток, і, як тільки він почав затягувати – я як закричу, так він все одразу взяв і кинув. Кажу йому: «Ти розумієш, що я горланити буду в будь-якому разі? Немає різниці, мотай давай, поки в мене ще адреналін, і не дуже болить». Замотали. У хлопців питаю: знеболююче є у когось? Ні, - відповідають. Ммм, думаю, прекрасно – півтора кілометри сірою зоною! Вони мене поки тягли, думав: «Господи, хай вже скоріше або закінчиться, або хай мене вирублять!». Дотягли, прибігли пацани з передових позицій, носилки притягли, лікар підбіг. Коротше, у Светличному мене закинули до машини медроти, почали знімати ІПП, стали накладати ізраїльську, а її затягувати треба. У мене вже починається тремор, адреналін виходить, вони мені щось вколюють, воно мене не бере, тому що кров так швидко ганяється, що організм нічого не сприймає. Лікар починає перетягати… Я там ледь зуби собі не покришив усі. Потім була захоплююча поїздка до госпіталю до Сєвєродонецьку, везли мене близько чотирьох годин. Ще у самому Сєвєродонецьку водій тричі питав, як проїхати до військового госпіталю, у перехожих… У госпіталі стало легше? Поклали на стіл, лежу, вони починають задавати одразу дурні питання: де народився, хрестився, алергії, звання? А мені вже настільки хріново, що я їм обіцяю все сказати, аби тільки не чіпали. Кажу: «Ви мене вирубіть спочатку, а потім уже розмотуйте, перемотуйте. Що хочете робіть, тільки спочатку – знеболююче!». І один лікар розмотує мені культяпку, і поливає її чи то бетадином, чи ще чимось. Відчуття були, наче мені ногу у піч всунули. Я починаю кричати «Піда*и!!!». І вони мені одразу маску на обличчя, і щось у вену швиденько – вжик! Пам’ятаю, що я роблю вдих, вся картинка перед очима від’їжджає на задній план, ще вдих – і полетів космос. Це було навіть краще, ніж секс! Прокинувся я ще до кінця операції. Думав, що мені це все наснилось, зараз у себе в будиночку прокинусь. Відкриваю очі – біла стеля, купа світла. Ні, не будиночок. Починаю вставати, а мене одразу так за голову – хлоп. Питають: «Ти тут?». Кажу: «Я тут. Я де?». Потім почав трошки істерити, мені знову дали анестезію, і я вирубився. Прокинувся вранці, першим ділом подзвонив своєму товаришу, механіку-водію, котрий на протитанковій міні підірвався. Ампутація у нього була така ж, як і у мене, телефоную йому та питаю: «Ігорку, і як воно без ноги жити?». Загалом, ми ще з ним посміялись. Наступного дня мене перевезли до Харкова. На той момент батька вже комісували, але друзі у нього залишились служити, і вони йому доповіли, що ось, мовляв, Сашці ногу відірвало. Батько мені телефонує з питанням: «Що, ногу відірвало?». Я ще відморозитись намагався: «Ні! Все нормально! Що за вульгарності взагалі?»… Як родина сприйняла? Матері ввечорі подзвонив. Вона нормально сприйняла. Але у нас вся сімейка така, неординарна, скажімо. Жарти у стилі «Здраствуй, мамо, повернувся я з війни, але не весь – ось нога моя, на цвях її повішай!» були ще навіть до того, як мені ногу відірвало. Батя мене постійно підколював, питав, коли мені рубанок дадуть, щоб ногу виточував. Підірвався я 4-го листопада, а день народження у мене 26-го, і я дівчині своїй замовив подарунок – берці  "Corcoran Marauder", класні такі, з пластинами. От, дзвоню їй з Харківського госпіталю, говорю: «Привіт! Що робиш?». Вона якраз ходила подарунок мені обирала. Ммм, думаю, чарівно! Повідомляю, що у мене для неї сюрприз. Не сюрприз, а смаколик прям! Кажу: «Іди сідай в машину. Сіла? У мене все нормально, живий. В госпіталі. Ногу відірвало. Тільки не реви! Все нормально! Я цілий! Не реви!». Вона молодець, нормально все сприйняла, без соплів. Приїхали вони до мене, побачили. В принципі, весело було. Ти, здається, теж нормально ампутацію сприйняв… Я нормально до цього поставився, і коли ногу втратив, і коли мене лікували. Дуже вдячний лікарям у Сєвєродонецькому госпіталі. Мене прийняла харківська зміна, і вони якісно зробили операцію. Ось вони як закільцювали усе – судини, тканини – так воно у мене і залишилось, жодних реампутацій, нічого. Я на третій або четвертий день після операції перестав знеболююче приймати. Коли до Києва приїхав, і лікарі дізнались, що мені у Сєвєродонецькому госпіталі ампутацію робили – очманіли. Вони коли про Сєвєродонецьк чують, думають, що там людей  іржавою пилою «Дружба» перепилюють. Зараз ось думаю: якби мене взяли до сепарів, то я б давно червяків годував би, або, може, замість Едьки Басуріна зараз розповідав, які ми фашисти і як ми обстрілюємо мирний Донецьк. А так, все вийшло, як мало вийти. Фото: Едуард Крижановский Автор: Євгенія Мазур Джерело: 24 канал http://24tv.ua/ru/razvedchik_esli_by_menja_vzjali_k_separam_to_davno_chervej_kormil_by_n771884 Переклад: Маргарита Голобродська для uaportal.cz Стиль за можливості збережено.

Жінкам Революції і Війни. З пошаною і любов'ю. Свобода пахне димком. Вона булькає у казані тим неосяжним запахом, що його жоден поет не передасть на папері. Свобода має рецепт. Якщо взяти пшеничної крупи і трохи сала, а до нього цибульки та часнику, а до того вкраяти шмат доброго та житнього хліба... Свобода у дровах під казаном. Свобода на вістрі ножа, який нарізає м'ясо. Свобода смакує на відкритому просторі майданів міст 21-го століття та Дикому Полі Донецьких степів. Колись давно – століття тому! – так пахла війна: казанами і обсмаленими рожнами. Колись давно життя не домлівало на кухонних плитах і не доходило в печах. Колись – воно кипіло й смажилось на відкритих вогнищах і гуготіло незгасними ватрами полонин. У продублену карпатами тайстру вкладали не мелай, а волю і причащалилися нею в карпатських кичерах. І наскрізь просмалений чумак у просторах Таврії куштував з першого розкипу долю – не куліш! А гриз німецьку галету вприкуску не з солониною – затятістю – стрілець УПА у 43-му! Вона, моя найбагатша у світі країна, яка – єдиною, мабуть, їла повною ложкою лише голод! - завше воювала не тільки мечем. Вона вміла годувати своїх воїнів. Вона горіла вогнищами Хотина у 1621-му, де чаділи похідні кухні Сагайдачного. Під Віднем 1683-го Вона забирала з розгромленого турецького обозу міхи нікому непотрібного чортячого зілля з зеленим зерням, щоб ввести Європу у вселенську першоспокусу ранкової кави. І Юрко-Франц Кульчицький – з Кульчиць під Самбором! – усміхаючись підносив віденцям запашну філіжанку саме тієї культової КАВИ, що без неї не стається світанку від Бреста до Бреста… Моя Україна палала не тільки вогнищами болю. Моя Україна горіла люттю повстань. Байда, Остряниця, Бут, Хмельницький, Сірко, Гонта, Кармалюк, Довбуш, Шухевич – жоден з них не встав би на повен ріст і не відвернув би праведне рамено для рішучого удару без того казанка, що тихо докипав на роз'ятреній ватрі. Ніхто не стискав би зуби від люті, коли б стискало від голоду ребра. І, навіть коли хитало від голоду Україну, вона все ж примудрялася годувати своїх воїв. Як при Святославі. Як при Володимирі. Як при Хмельницькому. Як при Петлюрі. І били тому її не збройно, а підло, з-за рогу – забираючи те, що тримало егрегор народу незнищенним – хліб… У 33-му Вона їла саму землю. Здавалось – не встане. Здавалось – умерла. А все ж виживала. І в жменях рятованого від комуніста зерна проростало нове майбутнє древньої нації. Вона ніколи не жила, щоб їсти. Вона завше їла щоб ЖИТИ! Як вчора. Як зараз. Як завжди. Вона може затерти саламаху і зварити куліш. Вона може скапарити мізерію і вдерти шарпанину. Вона квасить сто своїх розмаїтих квасів і може зробити надзвичайну верещаку – печене м'ясо, мариноване в буряковому квасі. Ви бачили як вона робить вареники?! Ви можете, хоча б уявити, скільки різновидів голубців Вона готує одночасно?! На хвилинку, припустіть скільки рецептів борщу є у Неї! Не можете?! А й правда – зорі обліку не піддаються… Вона знову встає до вогнища і нарізає дрібно при столі цибульку. Вона обтирає піт з чола дітей і кров з їх ран. Вона змочує їм губи. І наливає в миску гарячого Життя. Поїж, синку, війна зачекає! Поїж, дитино, тобі треба сили! Поїж, серце, вони не втечуть! Вона знає, що мені треба. Вогонь і рожен. Ватра й казанок. Я їстиму волю – вона смакує найліпше. ЇЇ зготувати найважче. Може тому, що іноді цю кухню слід запалювати пляшкою з запалювальною сумішшю на центральній вулиці моєї Столиці. Поїж, дитино! Зараз, Мамо, розпалю!!! Автор Шершень Шершень 

Там все сіре. Навіть сонце. Бо там "ноль" (саме "ноль", не "нуль" - бо "нуль" не вимовляється, так не правильно). Лінія, яка позначає відлік в "плюс" і в "мінус" не може бути кольоровою - вона саме сіра, нейтральна, безколірна. Коли ти ходиш по "нолю", тобі можуть доброзичливо підказати, не шлиндати саме тут, ну, бо "нахєра, братішка, снайперу новий "партрет срісовать"? І ти, попри браваду і удаваний фаталізм, швидко-швидко "шевелиш поршнями" у напрямку добротного погребу, де Лєна (ім'я змінено!), цілком по-домашньому нарізає канапки і помішує суп у каструлі. Вона дбайливо поправляє тарілки на столі і підсовує свіжонарізані огірки та помідори, - "їжте, з дороги ж!". В її рухах стільки знайомої материнської турботливості, що незугарна кострубатість жіночої фігури в камуфляжі і домашніх капцях тебе зовсім не напружує. Про Лєну можна буде розказати потім. О шостій вечора після війни, коли вона буде вдома. А зараз, на пропозицію разом зфотатись, вона лагідно і по-доброму каже, - "давай послє війни, да?" і ти розумієш - да. Тому що Лєна - Спеціаліст, яких мало. Дорогий Спеціаліст. Хлопці кажуть: у нас два Спеціаліста - Лєна і баба. Той, що баба - "нитік", а Лєна - "мужик". Надійна. Вони за Лєну порвуть. На шмаття. Бо побратими. ..."Челєнджера" чути за пів кілометра. Він гримить, калатає і дзвонить гірше від колгоспного ЗіЛа і його поява в клубах сивого диму на Лисичанському вокзалі об одинадцятій дня стає атракцією для одинокого таксиста, кількох голубів та трьох волонтерів. Власне, ті троє єдині, хто чекав і не був вражений настільки ефективною появою "ушатаного в гамно" камуфльованого "Міцубісі" з різнорозмірними колесами та целофаном закритими задніми вікнами. Тут авта виживають тяжко – вони їдуть з цілої Європи щоби померти у важких муках прифронтової зони, на розбитих ущент дорогах. Вони крекчуть всіма своїми гайками та болтами і трусяться, як подагрики, всіма своїми суглобами. Іноді, здається, що вони майже по-людськи стогнуть, коли хтось з Найшвидших-у- світі-Таксистів гонить їх по «нулю», не зважаючи на ями та вирви. Один з таких Таксистів – Кнопа. Взагалі-то, він Ігор але Там, імена, які тобі дали тато з мамою, забирає «ноль» і видає тобі нове, таке, за яким тебе завше можна пізнати. Тому, глянувши на Ігоря зразу стає зрозуміло – то Кнопа. Він з Житомирщини, міцний і вертлявий, чіпкий, як пирій і крутий, як корінь мореного дуба. Такі колись ходили на Константинополь, гуляли Синопом і Трапезундом, таких не могли узяти живцем під Берестечком і їх доводилось розстрілювати німецьким найманцям з мушкетів, бо, пробиті наскрізь списом, сунулись до хирлявих польських піхотинців і рубались шаблями, поки не стікали кров'ю. Такі, міцні та приземкуваті, на перший погляд непоказні, як Кнопа, вгризались у вічну мерзлоту заполярної тундри і підіймали першу скибу аргентинських пампасів, такі засівали простори Саскачевану і Манітоби, і заміняли там стада бізонів на череди довгорогих Лонгхорнів, а мертва приполярна земля Канади починала плисти молоком і медом у їх жорстких, наче, дублених долонях. Зараз їх Земля стікає кров'ю і Кнопа не вганяє заступ у парку весняну ріллю і не тримає в руках сокиру чи рубанок – у нього інший Інструмент («ноль» і тут має монопольне право на найменування, він не каже «автомат», «гвинтівка», «карабін» «ноль» каже правильно – Інструмент). Інструмент Кнопи висить на плечі але він поводиться з ним так само невимушено, як з перфоратором, до якого давно-давно звик. Власне, там не велика різниця – Інструмент, як і перфоратор,також робить дірки у речах … ….Віталік (ім'я змінено!) виходить з «Челєнджера» і навіть не робить спроби зачинити дверцята – та вони і самі давно не зачиняються з першої спроби – високий у брудно-зеленій «горці», в «розгрузці», з Інструментом на плечі першим подає руку і рвучко обіймає по черзі всіх трьох давно очікуваних, ніколи раніше не бачених і тільки телефоном знайомих, гостей. -Як доїхали? -Нормально, без пригод. -Оце вона?-Так. Красуня? 4.5 куба, апетит хороший але ж, МАШИНА! Очі Віталіка незвично колючі і, навіть, на знайомих йому предметах і людях спочатку наче прицілюються і, лише потім тепліють. Він уважно роздивляється чорного «Експлорера», який ще так недавно їздив мирними німецькими автобанами і гладеньким німецьким бездоріжжям. Рука у шкіряних тактичних рукавичках проходить крилом і поплескує «Експлорера» по лобовому склу – так колись запорожці поплескували по шиї доброго коня. «Експлорер» ще не знає, що скоро його звичайна крейсерська швидкість буде 120 км/год по дорогах, яких він у страшному сні не міг собі накошмарити… -Давайте за мною –кидає Віталік і, за мить, «Челєнджер» виводить за собою глухо тонованого чорного «Експлорера» за крутий скрут дороги. На «ноль». На зниділому Лисичанському вокзалі залишаються тільки голуби. Голуби не дурні – вони не літають на «ноль». …Сіре небо уважно приглядається до новачків, яких ще може здивувати провал у мості чи напівзруйнована ТЕС. Сірі околиці, яким війна додала барв у вигляді жовто-блакитних мазків прапорів на блок-постах, байдуже відсвічують у вікна «Експлорера». Вони не зараз стали сірими – вони були такими вже давно і зараз просто стає ясно, що цей навколишній пейзаж такий тільки тому, що проектує на себе колір душ, що його населяють. Тут, на Диких полях Донбасу, розумієш, що решта України таки не така. І від того стає цікаво, що ж таке хотів сказати Донбас, щоб його почули? Що ми мали почути? Що мають почути зараз хлопці, які стоять на тому ж клятому «нулі»? Злобне шипіння у спину, скрегіт зубів? Тут, на «нулі», те місце відліку, де остаточно відлітають ілюзії. Бо ілюзії кольорові, а сіра дійсність каже, що будь-яка насиченість в кольорах дає тільки чорне. Воно і правда – попри переможні прес-реляції про все більшу «українськість» Донбасу, тут розумієш: Україна не займає територій – Україна у душі тих людей, яких офіціоз називає «проукраински настроенное население». Саме так, саме цією мовою говорить Україна до своїх дітей на Донбасі. Коли спілкуєшся з українцями на прифронтових територіях – розумієш, що говориш з людьми, які чинять справді громадянський подвиг, живучи так, як живуть – не цураючись своєї мови та душі. І ще розумієш, що якщо наша армія відійде, їх просто тупо виріжуть. Фізично знищать разом з дітьми. На другому році війни українська держава не виробила для Донбасу ніякої стратегії ,яким чином оцивілізувати, окультурити, зробити придатною для життя людей, а не стад бидла, цю страдницьку землю. Зараз відбувається страшна річ з цією землею: фактично не покарані «сепаратисти» уже, навіть, повиходили з тюрми, отримавши від самогубчо-гуманного українського суду тільки умовні вироки за цілком фактичні убивства та мордування українців. Вони продовжують займати відповідальні пости у різних органах місцевої влади, прокуратурі, судах, міліції. Вони вчать у школах дітей! Вчать дітей своєї російської трупної брехні, крадучи у малих майбутнє. Вони переслідують українців, тепер уже керуючись українськими законами і відкрито погрожують ФІЗИЧНИМ знищенням усім, хто має нахабство казати, що Донбас – це Україна. Парадокс – страшні українські карателі нікого не вигнали, нікого не витісняють в Росію чи те кляте «ЛиДиНиРи», а «мирні жителі Донбасу», щодня витісняють українців в Україну, роблячи їх життя на своїй землі нестерпним. Українці виїжджають з Донбасу. Українська держава не хоче їх захистити на своїй землі. І тільки такі хлопці, у плямистих камуфляжах чи не усіх армій Європи, на убитих, подарованих народом стареньких автах, з безнадійно старими очима на молодих обличчях ще тримають, буквально руками, отой клятий «ноль», який відділяє Мінус від Плюса, Минуле від Майбутнього, Смерть від Життя. …Побут, просто щоденна важка праця – рубати дрова, ремонтувати техніку, копати окопи та бліндажі, готувати їжу та виходити на «роботу». «Ноль» не каже «бойовий вихід», «ноль» знає, що це просто «робота». Вони йдуть на «роботу». Щодня, щоночі. Вони «працюють» в околицях і читають - читають місцевість, ліс, чагарники і дорогу. Там пишуть «інші», заковиристо, симпатичним прихованими чорнилом, а часом і кров'ю. Щоб не читати криваві стрічки, хлопці самі пишуть кілометри своїми ногами, в'яжуть літери з колючого дроту та видруковують дрібно, чергами , заклинання від смерті зі своїх «Інструментів». У них безнадійно важка робота. Там немає буднів – там суцільні свята – вижив сьогодні, отже, свято. І кожен день тих хлопціів і дівчат там, на «нулі» вартує усіх на світі свят тут, в тилу. І нема нічого такого, що було б достатньо зробити для них. Це неспівмірно мало все, що робиться тут, для них нами. Пам'ятайте це щодня, буквально щохвилини – те що у вас є нудні, важкі, монотонні будні зі щоденними клопотами – це важка свята праця «Віталіка», «Лєни», «Кнопи» та інших, чиї імена щодня ковтає «ноль». Просто, вони позичили вам своє життя, подібно до того, як старозавітній Господар позичав своїм недбалим Слугам таланти. Самі подумайте, як треба віддати цю позику?... Автор: Шершень Шершень

Сон наснився. Дивний такий. Довгий... Ніби йду я широким полем. Переораний чорнозем притрушений снігом. Земля м'яка, розлізається під ногами, липне брилами до гумових чобіт. Важко втримати рівновагу, слизько. Броня стискає легені, і дихати часто й швидко не дуже вдається. Йду в темпі, жваво. Поле посічене смугами голих дерев. А звідтіля періодично лунають постріли. Ніби з паралельної дійсності. А на серці легко та радісно... Болото, як розпечена лава з гирла вулкана, засмоктувало праву ногу, стягуючи з неї гумовий чобіт. Лівим скользив у пошуках якоїсь опори. У тім сні увесь день не припинявся дощ і сніг, і кілька здоланих вздовж лінії фронту кілометрів видавалися тривалим марафоном. На мені була наскрізь промокла зимова камуфльована куртка і вода по чолі стікала із зовсім мокрої шапки. Лід, вода та болото під ногами від позиції до позиції. Маневрувати доводилось цілим тілом, аби втриматися на ногах. Скрізь - суцільне й майже нездоланне болото. Але на серці було легко й радісно... А потім наснилася ніч. І тривала вона довго-довго. А от спати у тому сні не дуже виходило. Ніч минала неспокійно. Гуркіт та клекіт зброї й постійні вибухи та розриви інколи грізно гули із-під землі, інколи розхитували своїм відлунням стіни тимчасового сховку і не дозволяли спокійно заплющити очі. Я завжди дуже дивуюся здатності людини призвичаюватися до викликів будь-якого калібру. У тім сні мене здивувало, як у нестихаючому клекотінні автоматних черг та регулярних прильотів більш значного калібру, за відсутності постійного тепла та світла продовжувало тривати зовсім людське життя: хтось пив чай перед сном, хтось нишпорив віртуальним простором глобальної мережі, носив воду, лузав насіння, сторінка за сторінкою перечитував класиків світової літератури, інколи при тьмяному мерехтінні свічки, а інколи з ліхтариком у руках. І це було зовсім справжнє життя! Можливо, навіть більш справжнє, аніж на яву. Бувають ж такі сни, в яких правди значно більше, аніж у самій дійсності. То був саме такий сон. І на серці було легко й спокійно. Одне з найбільших див війни - зорі, що втискаються у воєнні будні крізь інколи густу тишу зимової ночі. І місяць. Ясний срібний місяць у моєму сні просвітлював густу затуманену темряву. І нічна мла у срібному сяйві припорошених снігом дерев ставала такою теплою й затишною. І навіть якась куля, що раптом збивалася зі шляху, й, пролетівши десь зовсім поруч, цокала об металеві ворота сусідньої хати, не заважала цій тиші. То була така глуха тиша! Вона ніби вдиралася у самі вуха й заливала їх густим воском розтопленої храмової свічки. Лише на війні тиша буває такою тихою. І раптом вкотре десь на горизонті залунала автоматна черга, а відтак у металеву симфонію звідкілясь вливалася кулеметна арія і розривалося кілька гранат. І зовсім несподівано - знову тиша і зорі. І ясний місяць у зимовому небі над війною. І тривала пауза - глибока, як саме життя. Музика ж зіткана не лише зі звуків різної тривалості, а й із пауз поміж ними. Музика війни не лише гримить грізним клекотінням зброї, а й обривається дуже людським відчуттям спокою у проміжках поміж пострілами. Раптово й глибоко... А потім наснилося, як та розстріляна місячна ніч таки минула. А сон затягнувся й тривав, як сама вічність. І вирватися з нього ніяк не вдавалося. І, можливо, не дуже навіть й хотілося... Потім мені наснилися темні й закопчені бліндажі та болотні окопи, у яких я поринав із головою в бесіди та слухання. Міцний солодкий чай парував із прозорого пластикового стаканчика на сконструйованому з випадкових дошок столі. І сповіді снилися в тих окопах, і літургія в приміщенні, освітленому кількома свічками, під гучні постріли за вікном у присутності тіней, що молилися разом із нами зі стін. І все це якось дуже природно складалося в якусь таїнственну симфонію, що ніколи не припинить лунати в моєму серці й з якої я ніколи не захочу прокидатися... Згодом стало якось дуже тепло й затишно. І мені наснилося, що я під землею, під тією самою чорною та в'язкою рідною українською землею. У кутку за моїми плечима палала лампадка у металевій банці з-під консерви. Я був там не один. У майже непроглядній темряві навколо мене горіло багато прекрасних і мужніх і дуже яскравих поглядів. Я слухав і вдивлявся. Пильно. І навіть коли мені доводилося промовляти, я не припиняв слухати. Про чиєсь дитинство без батьків, про чиїсь мрії на після війни, про плани на відпустку, про нетерпеливе очікування молодим батьком молодого поповнення в родині, про щось дуже людське й дуже справжнє. І від тієї справжньості ставало справді ясно. І людей бачилось інакше, наскрізь. І чулося їх теж якось по-іншому. І почути можна було геть усе, навіть те, що ніколи не прозвучало. І я слухав. Навіть тоді в тій маленькій затишній і зовсім темній криївці, де ледве ставало місця для нас чотирьох, я вчився слухати й чути. Сидів навшпиньках, а напроти мене три пари яскраво палаючих очей. І так ясно там було від їх світла, що й бліндажна темрява ставала ніби день. Я намагався заразити хлопців життям, а тих троє уважно слухали кожнісіньке слово, пронизуючи мене наскрізь своїм прямим і непорушним поглядом. Слухали уважно. Було зовсім по-людськи і якось дуже по-Божому. Над нами стріляло. А мені снилося, що там, у тій темряві, було так ясно і так затишно, а на серці зовсім легко й спокійно... А тоді знову наснилося, як я прямував болотними полями, важко пересуваючи ноги. У бронежилеті, з дерев'яними хрестом-розп'яттям поверх, і з подряпаним часом келваровим шоломом у руках. На серці було легко. Відчував якусь надзвичайну свободу й радість і вдячність Богові за те, що міг там бути. Болото скрізь: під чоботями, на чоботях і в чоботях. Вітер носився зимовим полем, покраяним сірими й обпаленими "зеленками", похитував роздертими та обвугленими деревами. Польова болотяна дорога з озерцями льоду втікала у напрямку ворожих позицій. Обабіч - глибокі вирви від снарядів і плями випаленої розривами сухої амвросії. Фронтові дороги - вони особливі. Спонукають до призадуми. Небо сіро вдивлялося в болотний ранок, і в болотний день, і у вечір теж болотний. Інколи рясними дощами проливаючи сльози, інколи щільно перемотуючи рани розстріляної землі ясно-білими сніговими джгутами. Багнюка, глина, сніг, вода - дорога від однієї позиції до іншої. У сні я дуже чітко чув постріли - різні й багато, у віддаленій посадці й прямісінько над головою. Було й так, що кулі встрягали в глиняні кучугури окопів прямісінько перед носом. Але на серці було якось спокійно... А потім ми швидко рухалися вузькими, по плечі викопаними в глині окопами. Важко вдавалося втримати рівновагу, швидко пересуваючись у броні по слизькій мокрій глині. А в довжелезних і закручених лабіринтах окопів і у темних підземеллях мені зоріли їхні очі, їхні мрії, їхні усмішки... Дорога ж втікала вдаль, за лінію, за горизонт. Я прямував від позиції до позиції, від бліндажа до бліндажа. І я ніколи не був один. Поруч завжди був Він. З автоматом, перекинутим за плечі, у поношеному військовому однострої, впевнено крокуючи своєю землею, попереду йшов мій друг і брат, і вчитель - український солдат... То був дивний сон. Але снам дозволяється бути дивними. Бувають такі, з яких не хочеться прокидатися. У них, здається, значно більше правди, аніж у самій дійсності. Бо від снів таких на серці стає легко та спокійно... Насниться ж!.. Матеріал для UAPORTAL.CZ люб'язно надано військовим капеланом отцем Андрієм Зелінським