За підсумками 24-го чеського кінофестивалю художніх і документальних фільмів молода українська режисер Анна Любинецька за фільм «Київ Москва» 4 березня отримала нагороду в категорії студентських документальних фільмів на фестивалі «Чеський лев».   Стрічка Анни Любинецької розповідає про події на сході України у дзеркалі щоденного життя, ставлення українців до російсько-українського конфлікту. Щорічний кінофестиваль повнометражних художніх і документальних фільмів «Чеський лев» належить до найпрестижніших у Чехії. В конкурсі студентських фільмів цього року брали участь п’ять стрічок. Нагорода за студентський фільм є позастатутною, неофіційною. За матеріалами Радіо Свобода

Виступ Заступника Міністра закордонних справ Олени Зеркаль на слуханнях у Міжнародному Суді ООН про застосування запобіжних заходів у справі Україна проти РФ (Гаага, 6 березня 2017 р.) Пане Президент, шановні члени поважного Суду. Це велика честь та винятковий привілей виступати сьогодні перед головним судовим органом ООН від імені України. Україна звернулася до Суду з метою захисту основних прав народу України, який зіткнувся з порушеннями міжнародного права з боку Російської Федерації. Сьогодні я прошу Суд запровадити тимчасові заходи для запобігання непоправних порушень прав людини протягом розгляду цієї справи Судом. Тисячі невинних українців вже відчули на собі смертоносні атаки, а мільйони залишаються під невідворотною загрозою. Їхні мирні повсякденні життя зруйновані, а їх фундаментальні права зухвало порушуються одним з постійних членів Ради Безпеки ООН – Російською Федерацією. Російська Федерація безперервно порушує міжнародне право та права людини. Російська Федерація продовжує надавати смертоносну підтримку незаконним збройним формуванням, які вчинили чисельні терористичні акти в Україні. В окупованому Криму Російська Федерація повністю зневажає права людини, впроваджуючи політику культурного знищення та дискримінації. Такі дії є неприпустимими для міжнародної спільноти. Вони були засуджені ООН. Російська Федерація здійснює свою зовнішню політику не зважаючи на людські життя, та використовує будь-які засоби для нав’язування своєї волі. Тактика Російської Федерації включає підтримку тероризму та актів расової дискримінації, пропаганду, підривну діяльність, залякування, політичну корупцію, кібер-атаки. З такою реальністю ми стикнулися в Україні. Російська Федерація продовжує таку поведінку вже протягом трьох років, увесь цей час заперечуючи свою багатоаспектну агресію проти України. Сьогодні я стою перед Судом і прошу захистити основні права українського народу. Ми вимагаємо справедливості та міжнародно-правової відповідальності, у той час як Російська Федерація продовжує демонструвати зневагу до своїх зобов’язань за міжнародними договорами. Як наслідок, український народ піддається тривалій кампанії терору та культурного знищення. Ситуація насправді жахлива. Навіть протягом останніх кількох тижнів ставки були підвищені. Підтримувані Російською Федерацією незаконні збройні формування збільшили кількість атак та посилили градус залякування мирного населення. В українському місті Авдїївка протягом тижня з 29 січня по 5 лютого моніторингова місія ОБСЄ підтвердила щонайменше 8 смертей мирних громадян та 30 випадків отримання ними поранень. В результаті невибіркових обстрілів місто зазнало значної руйнації жилих будівель та критичної інфраструктури, цивільне населення було залишене без електрики, водопостачання, і навіть опалення під час суворих морозів набагато нижче нуля градусів. Протягом лише двох місяців з початку 2017 року кількість снарядів, які використовувались для обстрілів Авдіївки, оцінюється на рівні 15 000 штук. Ця кількість відповідає 14 вагонам доверху наповненим боєприпасами. В той же час, офіційний речник російського Президента публічно виразив сподівання, що підтримувані Росією незаконні групи не залишаться без боєприпасів. Чи можуть залишатися будь-які сумніви щодо того, звідки це озброєння постачається? Ні. Воно постачається з Російської Федерації. Атаки проти мирного українського населення є логічним продовженням підтримки, яку Російська Федерація надає групам, що вчиняють акти тероризму в Україні. Збиття літака рейсу МН17 за допомогою російської системи БУК не зупинило фінансування тероризму Російською Федерацією. За такої постійної підтримки відбулася атака на автобус у Волновасі. Лише за два тижні потому був обстріляний Маріуполь, а Краматорськ – за декілька тижнів після цього. У Харкові мирне населення було залякане низкою вибухів. Ці події не трапились випадково, це наслідок підтримки Російською Федерацією тероризму в Україні. Тим часом, як на сході України мирне населення страждає від невибіркових атак, в окупованому Криму Російська Федерація продовжує втілювати в життя радянський підхід до прав людини, придушуючи групи, які вважає своїми ворогами. Нещодавно 11 кримських татар, які мирно зібрались на протест проти вибіркових обшуків, були насильно затримані. Це є черговим прикладом того, як російський режим змушує замовкнути тих, хто викликає у нього неприязнь. У цій справі Україна вимагає компенсації за триваючі порушення Росією двох міжнародних договорів: Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Радники України наведуть детальні обґрунтування природи нашого позову і причини, чому запровадження тимчасових заходів є невідкладною необхідністю. Перед тим як вони це зроблять, я маю намір надати короткий історичний контекст для того щоб продемонструвати, що поточні події в Україні не відбуваються ізольовано від попередніх. З моменту відновлення незалежності сучасної України після розвалу Радянського Союзу, народ України намагався втілити в життя демократичні цінності, встановити життя людини і її гідність найвищою цінністю держави і суспільства. На відміну від багатьох інших пост-комуністичних країн, в Україні ніколи не було напруженості на етнічному підґрунті. Конституція України та відповідне законодавство встановлюють всеохоплюючу систему захисту прав етнічних груп, що підтверджується спостерігачами ООН та ЄС. Жахливі новини про терор проти мирного населення здавалися чимось, що відбувається далеко від нас. Трансформація України та посилення зв’язків з Європейським Союзом стали причиною особливого роздратування Росії. Російська Федерація погрожувала знищити економіку України шляхом запровадження каральних односторонніх торговельних обмежень, намагалася заморозити українських людей шляхом припинення поставок газу протягом холодного зимнього сезону, ставила під сумнів територіальну цілісність України. Протягом останнього десятиліття втручання Російської Федерації у справи України постійно поглиблювалося. Воно досягло небезпечних нових рівнів у 2014 році. Російська Федерація вирішила втрутитися в Україну із застосуванням військової сили; підтримувати незаконні угруповання, які здійснюють акти тероризму на українській землі; і порушувати права людини мільйонів українських громадян, включаючи, для багатьох із них, право на життя. Така поведінка відображає більш широку кампанію Російської Федерації, з якою, на жаль, ми всі знайомі. Як заступник Міністра закордонних справ я маю справу з усіма цими питаннями. Але сьогодні я тут як Агент України, і у такій якості моїм пріоритетом є право, а не політика. Протягом майже трьох років я особисто проводила переговори з Російською Федерацією щодо цих правових спорів. Я визнаю, що це було дуже складно. Час від часу Російська Федерація відхиляла протести України щодо порушень положень міжнародних договорів. Наші заперечення не сприймалися всерйоз, і нам повторювали раз за разом, що у нас немає реального спору. Після цього я поверталася додому та на власні очі бачила, як Російська Федерація продовжує свою кампанію проти українського народу. Після численних спроб, настав час визнати, що вже досить. Це те, що привело нас сюди, в Міжнародний суд ООН. У цей складний час ми маємо довіритися міжнародно-правовим інституціям для захисту. Ця справа стане меседжем, що міжнародний правовий порядок може протистояти могутнім державам, які зневажають міжнародне право та права людини. Водночас, наше прохання сьогодні є дуже скромним. Все, чого ми шукаємо – це стабільність і спокій у непередбачуваній та небезпечній ситуації. Пане Президент, члени Суду, в світлі невідворотної небезпеки, яка нависла над народом України, я закликаю вас встановити тимчасові заходи. Наш шановний юридичний радник пояснить причини, чому Суд має гарантувати нам цей захист. По-перше, Профессор Гарольд Хонджі Ко надасть загальний огляд заяв України та нашого клопотання про введення тимчасових заходів. По-друге, пані Марні Чік пояснить необхідність введення тимчасових заходів відносно Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, та продемонструє, що усі критерії для їх введення виконані. По-третє, пан Джонатан Гімблетт пояснить необхідність введення тимчасових заходів відносно Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, та продемонструє, що усі критерії для введення тимчасових заходів за цією конвенцією також виконані. Дякую, пане Президент та шановні члени Суду. Я прошу передати слово професору Ко для продовження усного виступу України. Джерело:МЗС України фото Peace Palace Library

В четвер  в Брюсселі буде зроблено ще один, невеличкий крок до затвердження українського безвізу – країни-члени затвердять результати тріалогу і дадуть остаточне "зелене світло" запуску подальшої процедури. Всі джерела свідчать, що це голосування стане формальністю: ЄС давно підтвердив свою згоду на скасування віз і нині лишається тільки пройти весь процедурний шлях. Але є деталі. В розпорядженні ЄП опинився детальний календарний план розгляду "українського" рішення, включно з орієнтовною датою початку роботи безвізу на кордоні. На жаль, цей документ свідчить, що Франція не відмовилася від наміру штучно відсунути наше рішення на період після президентських виборів. 7 кроків до безвізу Отже, ми пройшли етап, після якого навіть скептикам доводиться визнавати: рішення про безвізовий режим вже близько. Більше того, тепер про невідворотність безвізу кажуть не лише політики (як наші, так і брюссельські), але і офіційні органи. До прикладу, в середу представництво Євросоюзу  в повідомленні про домовленість європейських органів влади взагалі відійшло від бюрократичної обережності і підкреслило: від цього тижня про український безвіз можна говорити не "якщо", а "коли" "Незабаром громадяни України матимуть змогу подорожувати до Євросоюзу без віз. Це, зокрема, стане можливим завдяки неформальній угоді, досягнутій переговірниками від Європарламенту і Ради ЄС 28 лютого", - пояснили в дипмісії. Хоча формально рішення ще має пройти кілька етапів. Нагадаємо, посли країн-членів ЄС вже в четвер 2 березня мають затвердити результати тріалогу. Після цього на рішення чекає наступна процедура: 1) скасування віз схвалює профільний комітет Європарламенту; 2) Європарламент голосує на пленарному засіданні; 3) далі в гру знову вступають країни-члени: посли повторно підтримують ухвалене рішення і вносять його в порядок денний зустрічі міністрів; 4) рішення схвалюється кваліфікованою більшістю Ради міністрів ЄС; 5) лише після цього рішення підписують президент Європарламенту та представник головуючої країни (Мальти); 6) воно публікується в офіційному віснику ЄС (цей етап зазвичай забирає до тижня, хоча термінові рішення публікують вже на наступний день); 7) після цього відраховуємо 20 днів... і можемо їхати на кордон без візи. Як бачимо, кроків чимало. Та порахувати їх тривалість – не надто складно. Європейський календар Насправді в ЄС вже є прорахований календар розгляду українського безвізу. Він був окреслений і повідомлений представникам країн-членів ЄС ще на початку року. Наразі все іде за планом, тому з великою імовірністю, його дотримуватимуться і надалі. В останні дні від джерел в двох країнах-член ЄС "Європейська правда" отримала підтвердження про оновлений і узгоджений "робочий графік" ухвалення українського безвізу. Він, зокрема, був погоджений із ключовими державами-членами. Важлива деталь: ніхто не може гарантувати дотримання намірів на 100%. Світ непередбачуваний, і ситуація в Європі – зокрема. Але наразі є підстави розраховувати, що події йтимуть саме за тим графіком, що прописаний нижче. Отже, коли буде пройдений кожний з етапів? І коли ЄС нарешті скасує візи для українців?  Нині календар є таким: 1) комітет ЄП – 9 березня; 2) пленарне  засідання ЄП – орієнтовно, 4 квітня (оновлено - згодом ЄП оприлюднив індикативну дату, 5 квітня); 3) посли ЄС – 26 квітня; 4) Рада ЄС – 11 травня (голосуватиме Рада міністрів закордонних справ, хоча вона є непрофільною); 5) підписання – орієнтовно 15 травня; 6) публікація – орієнтовно 22 травня; 7) початок роботи безвізу – орієнтовно 11 червня. Ті етапи, де нема примітки "орієнтовно", прив’язані до засідань органів ЄС, графік яких визначений заздалегідь. Як бачимо, між деякими етапами – доволі тривала пауза. Подекуди вона обґрунтована, але подекуди – ні. І це заслуговує на окрему увагу. Франція в грі Хай би як і хай би скільки разів не заперечувала цей факт у своїх інтерв’ю посол Франції в Україні Ізабель Дюмон, але її колеги в Брюсселі визнають: український безвіз буде схвалений пізніше за грузинський саме з ініціативи французької сторони.   І останні повідомлення з Брюсселя це підтверджують. У Франції чомусь вирішили, що скасування віз для українців може стати козирем для Марін Ле Пен на президентських виборах, які відбудуться 23 квітня та 7 травня (два тури). І те, що нині Ле Пен стрімко втрачає шанси на перемогу, не змінює позицію Парижа: жодного безвізу до виборів. "І досі всі налякані можливістю її перемоги, ніхто не хоче давати їй додаткову зброю", - пояснив один зі співрозмовників ЄП, інформований про дискусію в Раді ЄС Саме тому схвалення Радою ЄС, тобто країнами-членами, заплановане за 4 дні після другого туру виборів. На той момент змін в уряді Франції не має відбутися, тож навіть у разі перемоги антиукраїнського кандидата ця країна не заблокує остаточне затвердження безвізу. Та й, нагадаємо,для скасування віз не потрібна одностайність – достатньо кваліфікованої більшості. Графік схвалення безвізу цікавий тривалими  паузами між голосуванням в ЄП та в Раді ЄС. Якщо пауза між комітетським і пленарним голосуванням має пояснення (за процедурою текст має бути перекладений на 23 інші мови ЄС і пройти юридичну вичитку), то подальша затримка – штучна. Цікаво, що до календарного графіку, який надійшов до країн-членів та до впливових європейських депутатів, додається пояснення квітневої паузи: мовляв, "причиною є великодні канікули". Але це – неправда. В Раді ЄС проходитимуть також інші засідання, на які нескладно встигнути. Так, посли країн-членів могли б розглянути українське питання ще 12 квітня, а міністри – 26 квітня, і в такому разі безвіз запрацював би ще до початку сезону відпусток... Але для того, щоб виключити обурення Франції,  в Раді ЄС вирішили врахувати їх побажання. Наскільки відомо ЄП, український МЗС все ж намагатиметься переконати європейських колег скоригувати графік, надавши нам додаткових два тижні безвізу, але шанси на це – вкрай малі. Та це не так важливо. Головне – щоб був витриманий принаймні даний графік і з 11 червня (або 10, або 12 – несуттєво) громадяни України нарешті забули про існування короткострокових шенгенських віз. Краще пізно, аніж ніколи.  Сергій Сидоренко, Європейська правда фото gx.net.ua

Вплив мігрантів на розвиток країни в Україні лише починають усвідомлювати – експерт. Понад 60% українців, які працюють за кордоном, хотіли б повернутися додому і вкласти гроші у розвиток рідної країни, але поки що вона не створила для цього достатніх можливостей, говорить дослідниця Міжнародної організації з міграції Анастасія Винниченко. Координаторка ґрунтовного дослідження про міграцію як чинник розвитку, вона говорить, що Україна лише почала усвідомлювати, наскільки велику роль у її розвитку відіграють трудові мігранти, але ще не підступала ані до детальнішого вивчення цього явища, ані до створення програм повернення своїх трудових мігрантів. – Як показує наше дослідження про трудову міграцію і вплив цього процесу на соціально-економічний розвиток у країні, по-перше, ми бачимо прямий такий вплив через грошові перекази трудових мігрантів, які, за нашим дослідженням, становили 2,8 мільярда доларів США за 2014 рік. З іншого боку, є аспект, на який недостатньо уваги звертає як міжнародна спільнота, організації, які займаються питанням трудової міграції, і також уряд України, – це є заощадження трудових мігрантів, які, в основному, на сьогодні вони тримають у країнах, де працюють. За результатами дослідження МОН, заощадження за 2014 рік цієї ж групи людей, трудових мігрантів, склали 4 мільярди доларів США. Тут, дійсно, є великий потенціал при створенні відповідних сприятливих умов в Україні для інвестування цих фінансових ресурсів для більш продуктивного їх використання. Наше опитування показало, що 60 відсотків трудових мігрантів мають намір повертатися в Україну. Додатково також дослідження показало, що на сьогодні активно інвестують свої кошти лише 1 відсоток трудових мігрантів. – Що б їм допомогло інвестувати більше, і куди б вони хотіли інвестувати свої кошти? – Ключове питання – це довіра, довіра і до уряду, і до фінансового сектору. До уряду, я маю на увазі, як до центрального, так і на місцевому рівні. Тому що міграція – це дуже місцевий феномен. Мігранти їдуть зі своєї громади, і це підтверджують репрезентативні дані нашого дослідження. Зі своєї громади вони їдуть працювати до певної громади. І якщо вони повертаються, то вони також повертаються до своєї громади. Тобто вони дійсно мислять такими локальними категоріями, тому тут дуже важливою є роль місцевої влади і довіра до місцевої влади, і до бізнес-структур, і до фінансового сектору. По-друге це способи, механізми для таких інвестицій, для переказу коштів і для інвестування в Україні. Тут варто, дійсно, подивитися на досвід інших країн, як це залучення відбувається, як розбудовується співпраця з трудовими мігрантами, з діаспорою, і залучення їх як партнерів. Тому що ми говоримо про людей, ми говоримо абсолютно про їхні персональні фінансові ресурси. Ми як Міжнародна організація з міграції цілком це визнаємо і підтримуємо ідею того, що лише розбудовою довіри і створенням сприятливих умов можна вибудувати такі партнерські відносини і залучати як фінансовий, так і соціальний капітал трудових мігрантів. – В Україні існує стереотип, що люди, які поїхали за кордон, працюють переважно на низькооплачуваній і некваліфікованій роботі. З іншого боку, досвід Польщі говорить про те, що навіть люди, які працювали на невисококваліфікованій роботі, повертаються зовсім з іншим людським капіталом, із зовсім іншою робочою етикою, змінюється їхній менталітет, змінюються їхні підходи, навіть їхні життєві цінності. Наскільки Ви це помічаєте у своєму дослідженні, як це проявляється в Україні? – Дослідження не сфокусувало повністю свою увагу на тих, хто повертається. І це також одна із таких прогалин, на яку потрібно більше звертати увагу. Потрібно проводити цільові опитування тих, хто повертається, оцінювати їхні потреби і цей капітал детальніше. Але звичайно, що трудові мігранти, які працюють за кордоном, набувають нові навички, нові знання, нові контакти, нові зв’язки. І це все той соціальний капітал, на який потрібно Україні подивитися детальніше і виробити шляхи, як цей капітал залучати. Як приклад можу навести кілька країн, які вибудовують цю політику, одна з них – це Філіппіни. Дуже яскравий приклад, звичайно трошки далеко, але ці механізми, які держава пропонує для підтримки трудових мігрантів протягом усього міграційного циклу, це і підготовка перед від’їздом, підтримка їх упродовж перебування за кордоном, і після повернення підтримка їх під час реінтеграції. Також цільова робота з сім’ями трудових мігрантів, коли вони залишаються для того, щоб не втрачати цей зв’язок, і цей соціальний капітал ефективно використовувати. Інший приклад більш конкретного механізму можу навести: Марокко. Країна, яка працює, активно розвиває партнерство між приватними структурами і державою, йде активна співпраця з банками, розробка спеціальних продуктів, які орієнтуються на мігрантів для того, щоб вони могли тримати свої заощадження не в країнах призначення, а в своїй країні походження. А там уже ці ресурси у співпраці з мігрантами при цілковитій прозорості використовуються на інвестування. Автор: Марія Щур Радіо Свобода  

Він якось порівнював себе з носорогом, характеризуючи власну цілеспрямованість, а нині не цурається назватися «дикуном», коли під час виступу у чеській столиці йому звертають увагу на його подекуди неєвропейський радикалізм. Це Михайло Гаврилюк – колись козак четвертої сотні Самооборони Майдану і боєць добровольчого батальйону «Золоті ворота». Сьогодні – один з найменш заможних депутатів українського парламенту та, можливо, як він зізнався у розмові з Радіо Свобода, майбутній студент-податківець. Цей яскравий представник Революції гідності погоджується, що навряд опинився б під куполом Верховної Ради, якби не те скандальне відео, на якому представники спецпідрозділу «Ягуар» у центрі Києва змусили його повністю оголеним пересуватися на морозі, коли на вулиці було –10°C. Прибувши до Праги, Михайло Гаврилюк подякував українській громаді, яка запросила його до слова, за теплий прийом, неодноразово наголосив, що все ще козак, і «по-простому» розповів чехам та діаспорі, свідком чого став за останні три роки своєї політичної кар’єри, що розпочалася з перемоги на 95-му виборчому окрузі, а потім не залишила байдужим «95-й квартал».     Пілся виступу в Празі Михайло Гаврилюк поспілкувася з Радіо Свобода.  Ця річниця після Майдану далася мені дуже важко. Після всього того, що я там пережив, мені це складно перенести. Я намагаюся цю річницю не святкувати, бо це для мене не свято. Я не можу. Я тихо, щоб ніхто не бачив, не на камеру, йду собі спокійно покладу квіти, перехрещуся, скажу «Отче наш», помолюся за загиблих. Найголовніші і найграндіозніші беркутівці, які дійсно убивали наших українців, зараз на стороні окупантів. – Як щодо тих, хто знущався над Вами три роки тому? – Ті, хто знущався наді мною, теж там. Понесли покарання тільки двоє конвоїрів, які повинні були мене провести до автозака й посадити туди цілісіньким. Їм не було куди тікати. Вони – хлопці без звань і мільйонів грошей. Вони були прості воїни, які виконували накази злочинців. Був суд. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. До мене прийшли матері цих «ягуарів», прийшли їхні жінки. Вони мене просили, щоб я змилувався над їхніми синами, над їхніми чоловіками. До мене прийшли їхні діти. Я простив. Я – віруюча людина. Так вчить Біблія. Я віддав їх на розгляд суду. Суд взяв до уваги моє рішення. І суд їм дав умовно одному три, другому – два з половиною роки. – Розчарування не відчуваю, тому що я у Верховній Раді. Я бачу, що зміни є у державі. Держава розвивається, здійснює реформи. А реформи потрібно здійснити у всіх структурах. Я знаю, я би сам того хотів, щоб була у мене палочка, як у феї, щоб все зразу відбулося, але такого не може бути. Це зло, яке у нас було до Майдану, воно будувалося не за день і не за два. Ці всі структури, ці всі схеми, ці всі чиновницькі місця, вони будувалися роками. Роками придумували, як вони собі відмиватимуть державні кошти… Хочете почути, що б я зробив за державні кошти? Я й зараз дотримуюся думки, що треба придумати на законодавчому рівні розстрільну статтю. Хто украв з бюджету, хто обкрадає наш український народ. На законодавчому рівні треба придумати законопроект, поставити тих людей до стіни і без суду і слідства розстрілювати. – Вам не здається дикунством говорити про таке у європейській країні? – Я є дикун (посміхається). Я маю на увазі – на законодавчому рівні закласти: якщо починаєш розкрадати бюджетні кошти, значить, ти повинен нести якесь покарання. Я то, може, радикально сказав, що розстріляти, а там є дуже багато інших способів, якими можна притягнути тих корупціонерів до відповідальності. Треба тільки мати на це волю. Час вчитися – Чи почуваюся у Верховній Раді у своїй тарілці? Мені було дуже важко. Я не розумів, де я знаходжуся і чого я туди взагалі прийшов. Як ви знаєте, я до цього працював будівельником, був прорабом, міг і зараз можу на рівній землі побудувати будинок «повністю під ключ» і здати його, щоб той будинок не розвалився, щоб там люди жили двісті-триста років. Для цього треба мати свій склад розуму, своє поняття того всього. Але бути народним депутатом – це не будувати будинок. Там по-іншому треба думати. Я перепрограмував себе. Я навіть думав скласти мандат, але ж я не сам туди пішов, бо захотів, мене ж туди делегував народ. Мене ж туди вибрав мій 95-й округ. Вони ж мене вибирали не для того, щоб я прийшов, побачив, що там дуже важко, взяв і здався, сказавши, що це не моє. Але козаки так ніколи не робили і робити не будуть. Не знаєш – вчись. Хочу вас потішити. Я буду здобувати вищу освіту, я вчуся багато, багато читаю, я багато працюю над собою. – Що це буде за вища освіта? – Я ще не визначився. Але буду йти у податкову академію. Ми вже там поговорили, домовилися. Скоріш за все, туди. Козаки у владі   – У парламенті багато козаків, але вони зашифрувалися так, що їх важко побачити. Важко зрозуміти, де вони, але вони спокійно роблять свої справи, які йдуть на розвиток нашої країни. Це нормальні люди. Пару десятків таких точно назбирається. Але не назву, бо якщо когось забуду, образяться, що їх не згадав, скажуть: «Михайло, а ти що, вважаєш, що ми ненормальні?». – А як щодо головного козака – чи то гетьмана – пана президента? – Президент… Що я можу про президента сказати? Президент – це добре. Хм. Що я можу про нього сказати? Хотілося би кращого. Хотілося би сміливішого. Але це моя думка. Його вибрав народ. Наша держава не під Росією, окупанти не топчуть нашу землю. Тут заслуга і президента. Президент як президент. Нормальний. Надія Савченко гарні слова сказала: головне – «не скурвитися». Бо якщо ти скурвився, то кому ти потрібен? Тебе всі зневажають, тобі услід кидають каміння, тобі плюють услід. Ти тоді не можеш показатися між люди, бо вони на тебе чекають, щоб зламати тобі хребет. Тож вона правильно сказала. Для мене що головне? Мирне небо над головою і бути людиною в будь-якій ситуації. І не важливо, хто ти – будівельник, народний депутат чи президент.  Автор: Ярослава Куцай Оператор: Роман Михальчук Радіо Свобода 

Українські військові у повній боєготовності чекали наказів – Селезньов про окупацію Криму. Вказівка українським військовим в Криму «триматися» була головною і єдиною в той час, коли на будівлі Верховної Ради півострова з’явилися російські прапори. Так згадує події трирічної давнини офіцер управління зв’язків з громадськістю Генштабу Збройних сил України Владислав Селезньов, який тоді обіймав посаду колишнього начальника Кримського регіонального медіа-центру Міноборони України. Які настрої панували серед українських військових, чи розуміли вони, що здійснювалася окупація з боку Російської Федерації та як нині ставляться до колег, які перейшли на бік ворога, військовослужбовець розповів в ефірі Радіо Свобода. – 27 лютого 2014 року російський спецназ захопив будівлю Верховної Ради Криму, на урядових будівлях з’явилися російські прапори. Як на це відреагували тоді українські військові? Як Ви це сприймали? – Українські військові в ніч проти 27 лютого брали участь в засіданні штабу АТО, яку проводив тодішній голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Анатолій Могильов. Він запропонував всім силовикам за напрямками діяльності звернутись до свого керівництва в Києві для отримання відповідних вказівок та визначення плану дій щодо звільнення цих будівель. В той же час, відповідних вказівок з Києва ми не отримали. Отже, частини та підрозділи, починаючи з ранку 27 лютого, були приведені в повну бойову готовність з виконанням певного алгоритму дій, і ми були готові діяти за відповідними вказівками. В той же час, всі ми добре розуміємо і пам’ятаємо, що основна вказівка, яку ми отримували на той час з Києва від вищого військово-політичного і військового керівництва – це була вказівка «триматись». – Тобто, планів як таких з боку Києва не було. А чи було у Вас відчуття, що з протилежного боку, зокрема з боку тих, кого тоді називали «зеленими чоловічками» – ми розуміємо, що це були військовослужбовці Російської Федерації – чи було відчуття, що з того боку це чітко і заздалегідь спланована акція? – Було розуміння, що захоплення ключових адміністративних будівель в Криму і в Севастополі відбувалось за підтримки та координації силових структур. Враховуючи певну розгубленість, яка відбулась після втечі з Києва Януковича та представників вищого військово-політичного керівництва влади Януковича, ми за цими процесами, безумовно, спостерігали і були в них залучені. Ми маємо пам’ятати, що станом на ранок 27 лютого тодішній міністр оборони України Лєбєдєв та начальник Генерального штабу Ільїн прибули літаком в Бельбек і знаходились в Севастополі. Однак жодних вказівок від них війська, які знаходились в Криму, не отримували щодо дій в тих умовах, що були. Тому і ситуація розвивалась саме таким чином, як вона розвивалась. – Які настрої панували в офіцерському середовищі? Очевидно, офіцери обговорювали ці події, які відбувалися і в Києві, і в Криму. Чи можна говорити, що вже тоді визначилося – хто серед українських офіцерів за Росію, а хто за Україну? – Події в Києві, на майдані Незалежності, загибель Небесної сотні – вплинули на настрої. Ми маємо пам’ятати про те, що в Криму події, які відбувалися в Києві, не набули такого розголосу. Обстановка в Криму знаходилася під контролем тодішньої влади. А щодо настроїв, то вони були різні. Ми пам’ятаємо, що напередодні саме цих днів було обговорення у військових колективах так званого звернення заступника начальника Генерального штабу пана Думанського до військових, яких заклякалось до проведення чинною владою відповідних дій зі стабілізації ситуації в українському суспільстві і недопущення втягування в громадянський конфлікт Збройних сил України. ​– Чи підтримуєте ви зв’язки із колишніми колегами, які залишилися в Криму? Що розповідають про військові частини, які колись були українськими, а тепер їх захопила Росія? – Як таких зав’язків немає. Ми маємо пам’ятати про те, що ті українські військовослужбовці, які зрадили присязі на вірність народу України, є зрадниками і розмовляти і спілкуватися з ними мають відповідні правоохоронні органи і надати відповідну їм оцінку. За матеріалами Радіо Свобода