User's Tags

Галина Андрейців 's Дописи

220статей
  • 30 Лип 2018
    Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  
    2366 Опубліковано Галина Андрейців
  • Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  
    Лип 30, 2018 2366
  • 20 Черв 2018
    Любити свою країну й емігрувати з неї… Чому так відбувається? Що виштовхує з України тих, хто готовий був віддати за неї життя? І що саме, попри «безвіз», впливає на свідомий вибір інших – «не їхати»? Про це – Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту із позивним «Доцент», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «Народний герой України», політолог, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультант знімальної групи художнього фільму «Кіборги». Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, брав участь у найважчих боях оборони Донецького аеропорту у вересні-жовтні 2014 року – На сторінці у мережі Facebook Ви написали про те, що багато ваших знайомих виїхали з країни. Чому вони це зробили? – Так, написав… До речі, за той пост мене навіть «провокатором» назвали, мовляв, я «закликаю виїжджати». Але було багато тих, хто зрозумів… Я написав, бо є привід замислитися над тим, що відбувається довкола, до чого прийшли і куди хотіли прийти. Цей пост я написав після того, як у черговий раз у моєму мобільному телефоні стало на один номер менше у зоні постійної досяжності. Причому не через те, що людина загинула чи зникла безвісти… Ні, вона просто поїхала за кордон – поїхала працювати і заробляти. Але це ж не просто якась людина поїхала! Це поїхав один із моїх бойових побратимів, який пройшов пекло Донецького аеропорту, один із тих, хто був дуже вмотивованим на війні, і не менш умотивованим у цивільному житті. Після повернення ми разом «долали наслідки», ми вчилися наново жити. Ніхто з моїх побратимів не «підсів» на наркотики чи алкоголь… Не було суїцидів чи намагань забрати чиєсь життя… Ніхто не подався у кримінал… Проте повернення із передової у суспільство, яке не дуже-то й змінилося, і зустріч з реаліями мирного життя виявилися для багатьох з нас дуже непростими. Реабілітація – поки у нас здебільшого якісь окремі проекти, а не відлагоджена система. Намагання будувати бізнес – у когось дало результати, а у когось ні, бо й не кожен до бізнесу має хист. Працювати «на дядю» – можна, але за чотири роки зарплата критично відстала від росту цін. З пільгами – все теж непросто і не всі ними користуються. Є ті, хто соромиться – на тлі загибелі чи поранень свої товаришів – ці пільги отримувати. Земля – хтось щось отримав, а хтось і досі «отримує», бо землі то немає, то вона десь на висілках, а то просто на місцевості не можна знайти той виділений шматок. Звісно, є багато тих, хто отримав усе належне від держави. Але ще є невизначеність не те що у далекому майбутньому, а навіть у найближчій перспективі. Тому я все більше переконуюся у тому, що проблеми ПТСР – це здебільшого проблеми ресоціалізації. Видається дивним, але ті, хто поїхав, нормально себе там почувають. Питав: чому? Отримав цілком передбачувану відповідь: «Впевненість у завтрашньому дні і відсутність повсякденної боротьби з самим собою і за виживання». – Як ви ставитеся до того, що за рік «безвізу» багато освічених і професійних людей переїхали на тимчасове чи постійне проживання до інших країн Європи? – Як я ставлюся? Як до нормальної… трагедії. Чому? Поясню: це є свідченням того, що у конкурентній боротьбі за найголовніший ресурс світової економіки – людський – ми програємо. Ми поки не змогли створити конкуренції на ринку праці, де навіть малокваліфікована робота за кордоном виграє у наших висококваліфікованих професій за рівнем реальної заробітної платні і купівельної спроможності, а також, що не менш важливо, за умовами праці. Більшість тих, що емігрує з України, роблять це тому, що хочуть передбачуваного завтрашнього дня і прозорості правил гри. Тим більше, це цілком нормальні очікування, якщо ти здатен заробляти своєю власною головою. Показовою з цього огляду, як на мене, є Польща. Що робить уряд Польщі в умовах зростання рівня нелегальної міграції з Близького Сходу? Вони лібералізують законодавство для мігрантів з України, бо, попри усі історичні перипетії, – ми ментально ближчі їм. Ми ж, українці, працьовиті і у багатьох моментах цілком передбачувані. Я вже мовчу про суто економічну доцільність – наповнення ринку праці (у Польщі є відтік власних громадян до інших країн ЄС, і не тільки), менша вартість праці, потреби наповнення бюджету й усе решта. Що ж стосується інтелектуальної праці, то, наприклад, «айтішнику» взагалі для роботи потрібен лише інтернет та нормальне «залізо» (комп’ютер – ред.), з якими він може працювати з будь-якої країни світу. І виграють при цьому лише дві країни – та, для якої він працює, і та, у якій він працює. Все. Крапка. Отже, доцільно поставити запитання, чому такий фахівець їде з країни, у якій він народився. І наступне запитання – що треба зробити, щоб «айтішник» повернувся працювати на батьківщину. На мою думку, це пріоритетні проблеми. Адже саме за цими сферами майбутнє, і зараз IT-сектор є рушійним не лише у сфері економіки, а і у сфері безпеки та оборони. Ну, а загалом, «безвіз» – це крута штука, яка відкриває світ… Але вона має свої плюси і мінуси. Відкриваючи кордони, ми мали розуміти ризики і готувати на них адекватні відповіді і дії… Лише конкурентна пропозиція може людині дати підстави для роздумів – емігрувати, їхати на тимчасове проживання чи жити «між країнами»: місяць тут, а місяць там. – Чи думали ви про щось схоже для себе? – Звісно, думав. Мені пропонували, а нещодавно поставили пряме питання: «Що ти тут ще робиш?». – І ви не їдете? Чому? Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, у Донецькому аеропорту, вересень 2014 року – Бо я не розумію, чому я маю робити це зараз – після усього, коли я не зробив цього у 2013-му, коли «ліг» бізнес; чи не зробив цього у 2014-му, коли почався «Крим», а потім війна; чи не зробив у 2015-му, коли демобілізувався, а потім міг поїхати на реабілітацію – і залишитися «з кінцями». І таких «чи» можна нарахувати багато… І от саме ці «чи» і не дають мені поїхати. Зараз для мене це б означало здатися… У нас дійсно зараз нелегкий час – час, коли вирішується майбутнє. Без перебільшення, саме зараз вирішується, чи є для нас і наших дітей майбутнє тут. І нам на цьому шляху потрібно бути першими, вимагаючи від себе ще більше, аніж від будь-кого. «Не вір. Не бійся. Не проси» – це і має бути частиною нашої національної ідеї. І я хочу пройти цим шляхом. Можливо, хтось зараз читає ці рядки і думає, що я «дурний» і «наївний». Але для мене це і є частиною шляху воїна: відповідати певним принципам, а не загальним маркерам «хто не з нами, той проти нас». При цьому я жодним чином не можу собі дозволити засуджувати тих, хто вирішив по-іншому. Я їх розумію і поважаю їхній вибір… Я знаю цих людей, і вони жодним чином не дали ніколи приводу сумніватися у їхньому патріотизмі… Питання у тому, чим патріотизм підкріплюють тут – в Україні. І я не розцінюю це як зраду… Точно не розцінюю. Бо ці люди ризикували життям, обороняючи свою землю, і їхній вибір – це чесний вибір. А що таке справжня зрада» і зрадники, я дуже добре знаю… – Що ж саме ви оцінюєте як «зраду», а що як «перемогу»? – Знаєте, тут вже у самому питанні головна «зрада». У нас немає напівтонів, немає середини, немає третього, а є або «зрада», або «перемога». Я от себе запитую: чому так? Може, це комусь вигідно отак розколювати суспільство? А таки вигідно, адже людям так простіше сприймати реальність, а з іншого боку, так легше маніпулювати і цими людьми, і суспільною думкою загалом. Над натовпом піднімається лише той, хто здатен мислити критично і аналізувати та втілювати у життя свої власні висновки. Тому свідомо виходжу із матриці «зрада-перемога» і кажу: є певні позитивні сторони і негативні. Позитивних речей, на жаль, я поки бачу мало. Але… вони є. Головним позитивом, на мою думку, є кристалізація «ядра» українського соціуму. Це якраз ті, хто, об’єктивно оцінюючи реалії, вирішив «не їхати». Тим самим вони демонструють осмислену згоду змінювати країну і створювати нову реальність. Цим людям не бракує витримки, адже попереду – невідомість, їм не бракує сміливості, адже немає жодних гарантій перемоги. Це люди із здоровою долею оптимізму і того ж критичного мислення, тому вони поміж безлічі «зрад» шукають те, що вони самі можуть змінити на «перемогу». Ну, і головне: ці люди явно надають перевагу діям, а не словам та ілюзіям. Вони не чекають, що прийде хтось, щоб змінити щось. Вони самі знають, що хочуть змінити. Це і є зародок майбутнього успішного українського соціуму. Це підтверджує і відомий закон Паретто, згідно з яким усього 20% зусиль дають 80% успіху, а останні 80% – лише 20%. Кирило Недря на знімальному майданчику художнього фільму «Кіборги» Що ж стосується негативу, то такого поки більше, принаймні, у короткостроковій перспективі. А саме: від’їзд вмотивованих громадян, втрати кадрового потенціалу держави, втрати бюджету, демографічна криза, зниження обороноздатності та економічної конкурентоспроможності на світових ринках, іміджеві втрати, втрати електорального виміру (міграція активних виборців, які не подаються на маніпулятивні впливи). Ну от, наприклад, бюджетна сфера. Їдуть молоді і здатні працювати, а залишаються пенсіонери. Як гадаєте, на кого лягає тягар наповнення бюджету? Правильно. На тих, хто лишився. А в плані виборчому як? Навпаки. Бо голосувати навряд чи будуть ті, хто поїхав. Можна ще багато чого додати. І це все нагальні проблеми держави, які необхідно вирішувати було «ще вчора». Ось через такі речі я дивлюся на світ, а не через «зради» чи «перемоги», бо навіть якщо скористатися біполярним сприйняттям світу, то програний бій ще не означає поразки у війні, як і навпаки. – Який ваш прогноз щодо майбутнього України? – Важко сказати. Це залежить від усіх нас. Так, я чітко усвідомлюю, що головною причиною будь-якої війни є байдужість… І це є причиною у всьому. Час іде, він біжить насправді. І я не впевнений, що це на нашу користь. Війна колись скінчиться, а переможе той, хто збереже найбільший людський потенціал. Тому проблема міграції стоїть нагально і вже «на вчора». І звинуватити когось зі сторони у цьому випадку не вийде. Відкритий світ дає людині можливість вибирати де краще. Такими є реалії сучасного глобалізованого мобільного світу без кордонів. Тому свій людський потенціал можна зберегти тільки за допомогою конкурентоспроможних пропозицій. Мене умовно тішить тільки те, що у нашого супротивника проблем у цьому плані не менше. Можливо, я і не дуже гарний прогнозист, але я чітко знаю, що на моїй пам’яті – з ДАПу) їхати мало хто хотів, не кажучи про те, щоб їхати з країни…   Автор: Ірина Штогрін Радіо Свобода       
    8803 Опубліковано Галина Андрейців
  • Любити свою країну й емігрувати з неї… Чому так відбувається? Що виштовхує з України тих, хто готовий був віддати за неї життя? І що саме, попри «безвіз», впливає на свідомий вибір інших – «не їхати»? Про це – Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту із позивним «Доцент», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «Народний герой України», політолог, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультант знімальної групи художнього фільму «Кіборги». Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, брав участь у найважчих боях оборони Донецького аеропорту у вересні-жовтні 2014 року – На сторінці у мережі Facebook Ви написали про те, що багато ваших знайомих виїхали з країни. Чому вони це зробили? – Так, написав… До речі, за той пост мене навіть «провокатором» назвали, мовляв, я «закликаю виїжджати». Але було багато тих, хто зрозумів… Я написав, бо є привід замислитися над тим, що відбувається довкола, до чого прийшли і куди хотіли прийти. Цей пост я написав після того, як у черговий раз у моєму мобільному телефоні стало на один номер менше у зоні постійної досяжності. Причому не через те, що людина загинула чи зникла безвісти… Ні, вона просто поїхала за кордон – поїхала працювати і заробляти. Але це ж не просто якась людина поїхала! Це поїхав один із моїх бойових побратимів, який пройшов пекло Донецького аеропорту, один із тих, хто був дуже вмотивованим на війні, і не менш умотивованим у цивільному житті. Після повернення ми разом «долали наслідки», ми вчилися наново жити. Ніхто з моїх побратимів не «підсів» на наркотики чи алкоголь… Не було суїцидів чи намагань забрати чиєсь життя… Ніхто не подався у кримінал… Проте повернення із передової у суспільство, яке не дуже-то й змінилося, і зустріч з реаліями мирного життя виявилися для багатьох з нас дуже непростими. Реабілітація – поки у нас здебільшого якісь окремі проекти, а не відлагоджена система. Намагання будувати бізнес – у когось дало результати, а у когось ні, бо й не кожен до бізнесу має хист. Працювати «на дядю» – можна, але за чотири роки зарплата критично відстала від росту цін. З пільгами – все теж непросто і не всі ними користуються. Є ті, хто соромиться – на тлі загибелі чи поранень свої товаришів – ці пільги отримувати. Земля – хтось щось отримав, а хтось і досі «отримує», бо землі то немає, то вона десь на висілках, а то просто на місцевості не можна знайти той виділений шматок. Звісно, є багато тих, хто отримав усе належне від держави. Але ще є невизначеність не те що у далекому майбутньому, а навіть у найближчій перспективі. Тому я все більше переконуюся у тому, що проблеми ПТСР – це здебільшого проблеми ресоціалізації. Видається дивним, але ті, хто поїхав, нормально себе там почувають. Питав: чому? Отримав цілком передбачувану відповідь: «Впевненість у завтрашньому дні і відсутність повсякденної боротьби з самим собою і за виживання». – Як ви ставитеся до того, що за рік «безвізу» багато освічених і професійних людей переїхали на тимчасове чи постійне проживання до інших країн Європи? – Як я ставлюся? Як до нормальної… трагедії. Чому? Поясню: це є свідченням того, що у конкурентній боротьбі за найголовніший ресурс світової економіки – людський – ми програємо. Ми поки не змогли створити конкуренції на ринку праці, де навіть малокваліфікована робота за кордоном виграє у наших висококваліфікованих професій за рівнем реальної заробітної платні і купівельної спроможності, а також, що не менш важливо, за умовами праці. Більшість тих, що емігрує з України, роблять це тому, що хочуть передбачуваного завтрашнього дня і прозорості правил гри. Тим більше, це цілком нормальні очікування, якщо ти здатен заробляти своєю власною головою. Показовою з цього огляду, як на мене, є Польща. Що робить уряд Польщі в умовах зростання рівня нелегальної міграції з Близького Сходу? Вони лібералізують законодавство для мігрантів з України, бо, попри усі історичні перипетії, – ми ментально ближчі їм. Ми ж, українці, працьовиті і у багатьох моментах цілком передбачувані. Я вже мовчу про суто економічну доцільність – наповнення ринку праці (у Польщі є відтік власних громадян до інших країн ЄС, і не тільки), менша вартість праці, потреби наповнення бюджету й усе решта. Що ж стосується інтелектуальної праці, то, наприклад, «айтішнику» взагалі для роботи потрібен лише інтернет та нормальне «залізо» (комп’ютер – ред.), з якими він може працювати з будь-якої країни світу. І виграють при цьому лише дві країни – та, для якої він працює, і та, у якій він працює. Все. Крапка. Отже, доцільно поставити запитання, чому такий фахівець їде з країни, у якій він народився. І наступне запитання – що треба зробити, щоб «айтішник» повернувся працювати на батьківщину. На мою думку, це пріоритетні проблеми. Адже саме за цими сферами майбутнє, і зараз IT-сектор є рушійним не лише у сфері економіки, а і у сфері безпеки та оборони. Ну, а загалом, «безвіз» – це крута штука, яка відкриває світ… Але вона має свої плюси і мінуси. Відкриваючи кордони, ми мали розуміти ризики і готувати на них адекватні відповіді і дії… Лише конкурентна пропозиція може людині дати підстави для роздумів – емігрувати, їхати на тимчасове проживання чи жити «між країнами»: місяць тут, а місяць там. – Чи думали ви про щось схоже для себе? – Звісно, думав. Мені пропонували, а нещодавно поставили пряме питання: «Що ти тут ще робиш?». – І ви не їдете? Чому? Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, у Донецькому аеропорту, вересень 2014 року – Бо я не розумію, чому я маю робити це зараз – після усього, коли я не зробив цього у 2013-му, коли «ліг» бізнес; чи не зробив цього у 2014-му, коли почався «Крим», а потім війна; чи не зробив у 2015-му, коли демобілізувався, а потім міг поїхати на реабілітацію – і залишитися «з кінцями». І таких «чи» можна нарахувати багато… І от саме ці «чи» і не дають мені поїхати. Зараз для мене це б означало здатися… У нас дійсно зараз нелегкий час – час, коли вирішується майбутнє. Без перебільшення, саме зараз вирішується, чи є для нас і наших дітей майбутнє тут. І нам на цьому шляху потрібно бути першими, вимагаючи від себе ще більше, аніж від будь-кого. «Не вір. Не бійся. Не проси» – це і має бути частиною нашої національної ідеї. І я хочу пройти цим шляхом. Можливо, хтось зараз читає ці рядки і думає, що я «дурний» і «наївний». Але для мене це і є частиною шляху воїна: відповідати певним принципам, а не загальним маркерам «хто не з нами, той проти нас». При цьому я жодним чином не можу собі дозволити засуджувати тих, хто вирішив по-іншому. Я їх розумію і поважаю їхній вибір… Я знаю цих людей, і вони жодним чином не дали ніколи приводу сумніватися у їхньому патріотизмі… Питання у тому, чим патріотизм підкріплюють тут – в Україні. І я не розцінюю це як зраду… Точно не розцінюю. Бо ці люди ризикували життям, обороняючи свою землю, і їхній вибір – це чесний вибір. А що таке справжня зрада» і зрадники, я дуже добре знаю… – Що ж саме ви оцінюєте як «зраду», а що як «перемогу»? – Знаєте, тут вже у самому питанні головна «зрада». У нас немає напівтонів, немає середини, немає третього, а є або «зрада», або «перемога». Я от себе запитую: чому так? Може, це комусь вигідно отак розколювати суспільство? А таки вигідно, адже людям так простіше сприймати реальність, а з іншого боку, так легше маніпулювати і цими людьми, і суспільною думкою загалом. Над натовпом піднімається лише той, хто здатен мислити критично і аналізувати та втілювати у життя свої власні висновки. Тому свідомо виходжу із матриці «зрада-перемога» і кажу: є певні позитивні сторони і негативні. Позитивних речей, на жаль, я поки бачу мало. Але… вони є. Головним позитивом, на мою думку, є кристалізація «ядра» українського соціуму. Це якраз ті, хто, об’єктивно оцінюючи реалії, вирішив «не їхати». Тим самим вони демонструють осмислену згоду змінювати країну і створювати нову реальність. Цим людям не бракує витримки, адже попереду – невідомість, їм не бракує сміливості, адже немає жодних гарантій перемоги. Це люди із здоровою долею оптимізму і того ж критичного мислення, тому вони поміж безлічі «зрад» шукають те, що вони самі можуть змінити на «перемогу». Ну, і головне: ці люди явно надають перевагу діям, а не словам та ілюзіям. Вони не чекають, що прийде хтось, щоб змінити щось. Вони самі знають, що хочуть змінити. Це і є зародок майбутнього успішного українського соціуму. Це підтверджує і відомий закон Паретто, згідно з яким усього 20% зусиль дають 80% успіху, а останні 80% – лише 20%. Кирило Недря на знімальному майданчику художнього фільму «Кіборги» Що ж стосується негативу, то такого поки більше, принаймні, у короткостроковій перспективі. А саме: від’їзд вмотивованих громадян, втрати кадрового потенціалу держави, втрати бюджету, демографічна криза, зниження обороноздатності та економічної конкурентоспроможності на світових ринках, іміджеві втрати, втрати електорального виміру (міграція активних виборців, які не подаються на маніпулятивні впливи). Ну от, наприклад, бюджетна сфера. Їдуть молоді і здатні працювати, а залишаються пенсіонери. Як гадаєте, на кого лягає тягар наповнення бюджету? Правильно. На тих, хто лишився. А в плані виборчому як? Навпаки. Бо голосувати навряд чи будуть ті, хто поїхав. Можна ще багато чого додати. І це все нагальні проблеми держави, які необхідно вирішувати було «ще вчора». Ось через такі речі я дивлюся на світ, а не через «зради» чи «перемоги», бо навіть якщо скористатися біполярним сприйняттям світу, то програний бій ще не означає поразки у війні, як і навпаки. – Який ваш прогноз щодо майбутнього України? – Важко сказати. Це залежить від усіх нас. Так, я чітко усвідомлюю, що головною причиною будь-якої війни є байдужість… І це є причиною у всьому. Час іде, він біжить насправді. І я не впевнений, що це на нашу користь. Війна колись скінчиться, а переможе той, хто збереже найбільший людський потенціал. Тому проблема міграції стоїть нагально і вже «на вчора». І звинуватити когось зі сторони у цьому випадку не вийде. Відкритий світ дає людині можливість вибирати де краще. Такими є реалії сучасного глобалізованого мобільного світу без кордонів. Тому свій людський потенціал можна зберегти тільки за допомогою конкурентоспроможних пропозицій. Мене умовно тішить тільки те, що у нашого супротивника проблем у цьому плані не менше. Можливо, я і не дуже гарний прогнозист, але я чітко знаю, що на моїй пам’яті – з ДАПу) їхати мало хто хотів, не кажучи про те, щоб їхати з країни…   Автор: Ірина Штогрін Радіо Свобода       
    Черв 20, 2018 8803
  • 22 Трав 2018
    У Чехії передбачається збільшення кількості робочої сили з України з правом працевлаштування на два роки до 19 600 осіб. Міністерство праці і соціальних справ Чеської Республіки готує програму, яка дозволить значно прискорити працевлаштування українців. Про це 21 травня заявила міністр Ярослава Нємцова. У Чехії зараз кількість вільних робочих місць досягла рекордного числа, незанятими є понад 260 тисяч місць, заявила міністр Ярослава Нємцова. Це передусім медичні сестри і працівники соціальної сфери, а також робітники середньої технічної кваліфікації, будівельники. Міністр Ярослава Нємцова минулого тижня відвідала Україну, зокрема посольство Чехії в Україні, а також генеральне консульство у Львові, щоб домовитись про спрощення й прискорення процедури оформлення дозволу на роботу. Зокрема, передбачається збільшення кількості робочої сили з України з правом працевлаштування на два роки до 19 600 осіб. Наразі в Чеській Республіці працює 374 тисячі іноземців, з них 280 тисяч –громадяни ЄС, 94 тисячі – громадяни з інших країн Європи та Азії. Українці з цієї кількості становлять 70 тисяч. Повідомляє Радіо Свобода 
    2010 Опубліковано Галина Андрейців
  • У Чехії передбачається збільшення кількості робочої сили з України з правом працевлаштування на два роки до 19 600 осіб. Міністерство праці і соціальних справ Чеської Республіки готує програму, яка дозволить значно прискорити працевлаштування українців. Про це 21 травня заявила міністр Ярослава Нємцова. У Чехії зараз кількість вільних робочих місць досягла рекордного числа, незанятими є понад 260 тисяч місць, заявила міністр Ярослава Нємцова. Це передусім медичні сестри і працівники соціальної сфери, а також робітники середньої технічної кваліфікації, будівельники. Міністр Ярослава Нємцова минулого тижня відвідала Україну, зокрема посольство Чехії в Україні, а також генеральне консульство у Львові, щоб домовитись про спрощення й прискорення процедури оформлення дозволу на роботу. Зокрема, передбачається збільшення кількості робочої сили з України з правом працевлаштування на два роки до 19 600 осіб. Наразі в Чеській Республіці працює 374 тисячі іноземців, з них 280 тисяч –громадяни ЄС, 94 тисячі – громадяни з інших країн Європи та Азії. Українці з цієї кількості становлять 70 тисяч. Повідомляє Радіо Свобода 
    Трав 22, 2018 2010
  • 15 Трав 2018
    Не пивом єдиним! Так хочеться відповісти туристам, які вважать, що в Чехію варто їхати тільки за цим. Столиця Чехії Прага, що розкинулась на річці Влтава, - це не просто культурний та історичний центр країни, а й місце, де кожен знайде щось для себе. Батьківщина відомих на весь світ письменників Ярослава Гашека та Франца Кафки на кожному кроці дивує, захоплює та закохує у себе. Ви неодмінно відчуйте це на собі.      Знайомство з Прагою можна розпочати з Вацлавської площі. Це торговий і діловий центр, а також один з історичних районів Праги, традиційне місце для демонстрацій, святкувань та громадських зібрань. Саме тут сконцентровані елітні ресторани з вишуканою кухнею, найпрестижніші готелі та бутіки всесвітньо відомих брендів.   foto: Pixabay   Цілий калейдоскоп архітектурних стилів і напрямків представлені тут. Тільки подумайте – ар-деко, конструктивізм, футуризм, орієнталізм, кубізм, бароко, необароко, псевдорококо ... І це далеко не повний перелік! Така ось енциклопедія архітектури, але головне тут – все ж дух народу, який любить Вацлавську площу як жодну з вулиць, пам'ятників або костьолів Праги.  Далі можна попрямувати на Старомістську площу з відомою ратушею та астрономічним годинником. Він третій за віком астрономічний годинник у світі та найстаріший серед тих, які все ще працюють.     Мандруючи далі вулицями міста, можна побачити «Танцюючий будинок». У народі його називають ще «п'яний будинок». Будівництво його велося з 1994 по 1996 рік, при особистому курируванні Вацлава Гавела. Основною архітектурною ідеєю будівлі була аналогія з найвідомішим танцювальним дуетом Фреда Астера і Джинджер Роджерс, відомих як «Джинджер і Фред».     А далі пройти крізь один із найвизначніших пам’яток пізньої готики Праги 1475 року - Порохові ворота та вийти на Карлів міст. Карлів міст – це символ Праги, найпопулярніша пам'ятка всіх гостів міста і другий в історії кам'яний міст через Влтаву. Він досі привертає людей не тільки своєю красою і тридцятьма бароковими статуями XVII століття, але й безліччю легенд і загадок. Його історія пов'язана з магією, астрологією і нерозгаданими таємницями.  Тут у вас буде можливість загадати бажання, кажуть, що воно неодмінно збудеться.     І жодна подорож до Праги не може обійтись без відвідування Празького граду, який є найбільшим замком Чехії, що знаходиться на лівому березі Влтави. З різних часів на його території збереглося кілька палаців і храмів у різних архітектурних стилях. Саме тут ви знайдете величний готичний Собор Святого Віта. Сьогодні Празький град – це резиденція президента Чехії.  Кожного дня біля головних воріт змінюється почесна варта. Так що, неодмінно подивіться на це дійство, яке є частиною звичного життя пражан. Неодмінна частина прогулянок по Празі – це відвідини Єврейського кварталу у серці Старого міста. Його історія почалася в XIII столітті, коли єврейську громаду в Празі змусили залишити свої домівки і перебратися в один район, оточений стіною. Так утворилося єврейське гетто – «місто», де євреї облаштовували своє життя і розвивали свою культуру, не маючи таких привілеїв, як інші пражани.     Від колишнього гетто залишилися тільки 6 синагог, ратуша і знамените старе кладовище. Все це входить до складу другого за величиною в світі Єврейського музею. Старонова синагога – одна з найкрасивіших готичних будівель Праги і, крім того, європейська синагога (вона все ще використовується в релігійних цілях). Особливо цінна східна сторона святилища, де міститься Тора – П'ятикнижжя Мойсея, яке євреї вважають священним. З синагогою пов'язана легенда про Голема – людина з глини, створена раббі Левом. Голем був призначений для захисту євреїв і володів величезною силою. Але, боячись темної сторони Голема, рабин якось вийняв глину у нього з рота і більше не оживив. За місцевим повір’ям, Голем спочиває в Староновой синагозі.     А щоб поглянути на місто з висоти, підніміться на фортецю Вишеград, що знаходиться на правому березі річки. Ще в X столітті слов'яни заснували тут городище, а пізніше тут була зведена базиліка святих Петра і Павла. Вишеград став важливою оборонно-стратегічною спорудою і резиденцією чеських королів. Прогуляйтеся парками Вишеграду, тут тиша і спокій. Помилуйтеся краєвидами на місто з кріпосних стін. Насправді у Празі стільки цікавих місць, що не один путівник не зможе їх описати. Тут вам і Музей алхімії та магії, неймовірний Чорний театр (де ви станете частиною вистави), найменша Вуличка чеської столиці, обладнана спеціальним світлофором, щоб люди змогли на ній розійтись; музей секс- машин та пивна-депо. Багато чого вас здивує у Празі, тому не зволікайте та подорожуйте!     Феєрія мандрів
    5469 Опубліковано Галина Андрейців
  • Не пивом єдиним! Так хочеться відповісти туристам, які вважать, що в Чехію варто їхати тільки за цим. Столиця Чехії Прага, що розкинулась на річці Влтава, - це не просто культурний та історичний центр країни, а й місце, де кожен знайде щось для себе. Батьківщина відомих на весь світ письменників Ярослава Гашека та Франца Кафки на кожному кроці дивує, захоплює та закохує у себе. Ви неодмінно відчуйте це на собі.      Знайомство з Прагою можна розпочати з Вацлавської площі. Це торговий і діловий центр, а також один з історичних районів Праги, традиційне місце для демонстрацій, святкувань та громадських зібрань. Саме тут сконцентровані елітні ресторани з вишуканою кухнею, найпрестижніші готелі та бутіки всесвітньо відомих брендів.   foto: Pixabay   Цілий калейдоскоп архітектурних стилів і напрямків представлені тут. Тільки подумайте – ар-деко, конструктивізм, футуризм, орієнталізм, кубізм, бароко, необароко, псевдорококо ... І це далеко не повний перелік! Така ось енциклопедія архітектури, але головне тут – все ж дух народу, який любить Вацлавську площу як жодну з вулиць, пам'ятників або костьолів Праги.  Далі можна попрямувати на Старомістську площу з відомою ратушею та астрономічним годинником. Він третій за віком астрономічний годинник у світі та найстаріший серед тих, які все ще працюють.     Мандруючи далі вулицями міста, можна побачити «Танцюючий будинок». У народі його називають ще «п'яний будинок». Будівництво його велося з 1994 по 1996 рік, при особистому курируванні Вацлава Гавела. Основною архітектурною ідеєю будівлі була аналогія з найвідомішим танцювальним дуетом Фреда Астера і Джинджер Роджерс, відомих як «Джинджер і Фред».     А далі пройти крізь один із найвизначніших пам’яток пізньої готики Праги 1475 року - Порохові ворота та вийти на Карлів міст. Карлів міст – це символ Праги, найпопулярніша пам'ятка всіх гостів міста і другий в історії кам'яний міст через Влтаву. Він досі привертає людей не тільки своєю красою і тридцятьма бароковими статуями XVII століття, але й безліччю легенд і загадок. Його історія пов'язана з магією, астрологією і нерозгаданими таємницями.  Тут у вас буде можливість загадати бажання, кажуть, що воно неодмінно збудеться.     І жодна подорож до Праги не може обійтись без відвідування Празького граду, який є найбільшим замком Чехії, що знаходиться на лівому березі Влтави. З різних часів на його території збереглося кілька палаців і храмів у різних архітектурних стилях. Саме тут ви знайдете величний готичний Собор Святого Віта. Сьогодні Празький град – це резиденція президента Чехії.  Кожного дня біля головних воріт змінюється почесна варта. Так що, неодмінно подивіться на це дійство, яке є частиною звичного життя пражан. Неодмінна частина прогулянок по Празі – це відвідини Єврейського кварталу у серці Старого міста. Його історія почалася в XIII столітті, коли єврейську громаду в Празі змусили залишити свої домівки і перебратися в один район, оточений стіною. Так утворилося єврейське гетто – «місто», де євреї облаштовували своє життя і розвивали свою культуру, не маючи таких привілеїв, як інші пражани.     Від колишнього гетто залишилися тільки 6 синагог, ратуша і знамените старе кладовище. Все це входить до складу другого за величиною в світі Єврейського музею. Старонова синагога – одна з найкрасивіших готичних будівель Праги і, крім того, європейська синагога (вона все ще використовується в релігійних цілях). Особливо цінна східна сторона святилища, де міститься Тора – П'ятикнижжя Мойсея, яке євреї вважають священним. З синагогою пов'язана легенда про Голема – людина з глини, створена раббі Левом. Голем був призначений для захисту євреїв і володів величезною силою. Але, боячись темної сторони Голема, рабин якось вийняв глину у нього з рота і більше не оживив. За місцевим повір’ям, Голем спочиває в Староновой синагозі.     А щоб поглянути на місто з висоти, підніміться на фортецю Вишеград, що знаходиться на правому березі річки. Ще в X столітті слов'яни заснували тут городище, а пізніше тут була зведена базиліка святих Петра і Павла. Вишеград став важливою оборонно-стратегічною спорудою і резиденцією чеських королів. Прогуляйтеся парками Вишеграду, тут тиша і спокій. Помилуйтеся краєвидами на місто з кріпосних стін. Насправді у Празі стільки цікавих місць, що не один путівник не зможе їх описати. Тут вам і Музей алхімії та магії, неймовірний Чорний театр (де ви станете частиною вистави), найменша Вуличка чеської столиці, обладнана спеціальним світлофором, щоб люди змогли на ній розійтись; музей секс- машин та пивна-депо. Багато чого вас здивує у Празі, тому не зволікайте та подорожуйте!     Феєрія мандрів
    Трав 15, 2018 5469
  • 13 Трав 2018
    Та ну вас з тим Євровіжином! Ні голосу, ні слуху. І класика жанру: нема вокалу, то покажемо цицьки і дупи. Надувні. Або чесно заявимо про нетрадиційку в ліжку, бо це на євросценах помагає краще за сопрано, тенор і вміння прив`язати голосовими звязками всі ноти вищої октави. А піпл і бек-вокал схаває, ні? Моя думка така: хоч би вже навчились на тих бек-вокалах виїжджати, чи що? І таланти шукати за якимись іншими критеріями. Бо апаратура - то, ясна річ, добре. Але ж, якщо голосовий апарат працює в режимі мінету, то робіть те, що вмієте по маленькому і не пробуйте співати з великої сцени.От в нас у Кременці є Сірожа. Виходить він ночами на гору Звіринець та й співає все і любе. І таким низьким гортанно-прокуреним баритоном, що солов`ї з дерев падають, кури несуть яйця з трьома жовтками, корови несамовито дояться, а собаки бентежно по селі валують.Коли Сірожа співає на горі Звіринець, то в дівок аж на Калинівці та Бонівці майтки і станики злітають самі собою. І з багатьма відбувається непорочне зачаття. Правду кажу, бо в тих околицях купа дітей схожі на Сірожу, як дві краплі води. Цього феномену вчені і доктори кременецькі досі не можуть пояснити. Тобто: всі знають, що капнуло в Сірожі, але як воно стало дитиною на другому кінці села - ніхто не знає. От що таке бик-вокал, люди. А не те, що нам показують і дають послухати. Але то таке. Євровіжин - то так собі. Забавка. Набагато цікавіші його обговорення. Там. У них, в Домодєдовських єбєнях.Колись, як не було телевізора, то каже мій Пращур, що всі ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти сходились коло криниці. Так було, коли Маруся Чурай презентувала пісню "Ой, не ходи, Грицю!". Навіть, чоловіки тоді пішли до криниці погомоніти. З коромислами, аякже. Коромисло - то був вагомий аргумент для відвертої розмови з опонентом. Бо пан отаман забороняв у культурних дискусіях вживати шаблі та пістолі.Маруся тоді не виграла фінал. Але пісню її досі співають. Але я не про те. Я про домодєдовські канали. Це такий треш, що слів немає. Паралельна реальність.Sru.TV.Сидять в студії ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти їхні, щелепами узкими цьмакають, пики свої ̶т̶у̶п̶е̶з̶н̶і̶ музикознавчі в розумні лиця покривили, очима на суфлерське табло втупились і пальчиками "Дєньпабєди" по столу вицокують. - Ето бил сімвол домодєдовских єбєнєй! - Каже якийсь іскуствовєд по фамілії Разносол.- Даааа... Лєдяная гара на сценє і на нєй дєвачька-інвалід - ето наш Запорєбрік ... - Тягне за ним балєріна Дома офіцерів з Тобольська з рожою парторга общепіта.- Живая, пающяя душа в бесчувствєнном лєдяном океанє нєнавісті, - продовжує ̶к̶у̶р̶в̶а̶ дуже відома співачка з України.- Наши дєди нікагда б такого нє дапустілі! - Хрипить ветеран совєцкого естрадного мінету і гримає кулаком по столу.Від чого у балєріни з рожою партогра відпадає накладний ніготь.- Клєй нєкачествєнний, - вибачається балєріна.- Наши дєди нікагдаби не разрєшилі молодьожі такой клєй! - Виголошує ветеран.- Всьо такі, - перебиває їх ведучий. - Как случілось так, что ми пролєтєлі?- Ето уже ставіцца закономєрностью, пачєму-то! - Вигукує депутат Госдуми, женоподібна істота з обличчям цілковитої дури в гімнастерці і пілотці, прикрученій до шиньйону невидимками з булижниками від Сваровскі.- Нє знаю! - Кричить з монітора в студії продюсер. - Всьо же учлі. Всьо, чьто прокатіло би в Європє. Поющая дєвачька-інвалід, одьожку єй купілі у циган на вокзалє, кольца, серьожкі, коляска, несправєдлівая ізоляция страни - льод на сценє і лужа.- І чьто? - Тоном інвізитора питає ведучий.- Нє прокатіло, - червоніє продюсер.- Пачєму? Может там турнікєтов не било?- Билі, - виправдовується продюсер. - Ми на коляскє дєвачькі спєциально кальоса мєнялі в Чопє.- Дєди нікагда би нє разрєшилі такіє кальоса! - Кричить ветеран.- Нам єщьо в Чопє мєстниє сказалі, что нє прокатіт, - Витирає замацаним шмаркальником піт із чола продюсер.- Зглазілі! - Репетує депутат Госдуми. - Ето украінци нас в Чопє сглазілі.- А давайтє спросім в украінцев! - Каже ведучий.На моніторі з`являється Чопська митниця і її головний стрілочник пан Фоштер.- Пачєму ми нє прашлі? - Питає його власкор Sru.TV.- А бо я годен знати? - Каже пан Фоштер. - То ж ви поребрики по самі помідори вистроїли, а як через них калікам та убогим ходити не подумали.- Зглазілі! - Кричить депутат Госдуми. - Ето он і сглазіл! Бєшений! Смотрітє: у нево на усах красная пєна. Фашист!- Тю! Дурна, - каже пан Фоштер. - То мені юшка з паприкашу присохла. Але його ніхто не слухає. Студія зайнята голосуванням на тему: наврочили їх українці, чи ми просто фашисти. 86% кажуть, що питання можна поєднати.- Патаму я і уєхала с Украіни! - Схлипує к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка. - Нас такіх міліони. Каториє вот ето вот нє смоглі винєсті.- Бєднєнькая! - співчуває їй балерина.- Ми тєбє вєрньом всьо в зад! - Заспокоює та обіймає співачку ветеран.- Спасіба! - Каже ̶к̶у̶р̶в̶а̶ співачка і вдячно відсовується від нього.- А давайтє спросім у простих людєй! - Оголошує ведучий. - У самих простих домодєвцев.На екрані з`являється домодєдовська глибинка. На порозі багатоповерхівки, перебудованої по технології пожежі в курну ізбу, сидить мужик в камуфлі, жлуктить щось мутне з пляшки і курить чинарика. Поряд з ним на пеньку знаходяться оселедець і нещасний зашмульганий кіт.- Мущіна! - звертається до нього кореспондент. - Как ви думаєтє: пачєму ми не взялі Євровідєніє?Мужик піднімає на нього посоловілі очі, допиває з пляшки, свистить в горлечко і смачно занюхує котом.Після чого дає коту шматок оселедця, простягує ведучому пляшку і каже:- Дуй!Ведучий дує.- Да нє в бутилку, а по бутилку! - Ірже мужик. - Дєнь пабєди! - Ви нє понялі, - каже креспондент. - Я спрашиваю: пачєму ми нє взялі Євровідєніє?- Патаму шо гарючеє кончілось!- Вот она - прічіна всєх наших нєудач! - Каже ведучий в студії. І ето прі том, что сідім то ми на трубє!.- Дєди Бєрлін бралі бєз горючєго! - Наставляє ветеран.- А давайтє спросім саміх європєйцев! - Оголошує ведучий. На екрані з`являється шляхетна Варшава і пан Мар`янек- Ви знаєтє, - звертається до нього власкор Sru.TV, - чьто ми не взялі Евровіденіє?- Tak. I miałem to w dupie, proszę pana!- Чьто он гаваріт? - Питає ведучий.- Гаваріт, чьто поддєрживает Ірландію.- Ato! - Киває головою пан Мар`янек.- Ви поддєрживаєтє Ірландію? Страна консєрватівного католіцизма поддєрживаєт гєєв?- Самі ви - консерви лупані. А я підримую бійців АТО!В студії починається немислимий хаос і какофонія. У ветерана починається напад побєдобєсія, ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка нервово пригадує мову, депутатка Госдуми падає в обморок, а країна, котра плаче над цим серіалом, втрачає свідомість.Коли все трохи втихомирюється, ведучий дивиться в камеру очима дохлої камбали:- А чьто думают в самой Португаліі прастиє люді?На екрані святковий Лісабон і Хосе з радісною посмішкою.- Как ви думаєтє, дон Хосе, пачєму ми пралєтєлі на Євровідєніі? - питає його власкор Sru.TV.- Essa é a lei da madeira compensada! - Радісно відповідає Хосе.- Чьто? - Перепитує його ведучий.- О! - Лускає себе по чолу Хосе! Você não entende o idioma! - Чьто? - Не розуміє ведучий.- То в нас у Теребовлі в подібних ситуаціях так кажуть. - Пояснює Хосе.- Чьто? - Витріщається на нього ведучий? - Чьто ето?- Закон фанери! - Регочеться Хосе. - Вона завжди пролітає.В студії зависає могильна тиша. Чути, як скриплять опори Останкінської вежі і ворушаться костомахи в мавзолеї.Щось дзвенить. Ведучий дістає телефона з кишені.- Да! Да! Владімір Владімірич! Да!І зі щасливою посмішкою втонулого в пубертатних ілюзіях ідіота, оголошує на камеру:- У нас на связі наш дорогой і любімий прєзідєнт.На моніторі з`являється козявкувата постать власника Запорєбрика, який оголошує, що по приїзді дамой, дівчинка-інвалід отримає в подарунок вимпел, грамоту, перехідний прапор, якісь таблетки, рулон бумаги з його президентським портретом, право довічно співати на сходах собору Василія Блаженного і бантик з переможної стрічки.Студія ридає і голосує за мір во всьом мірє. Депутатка Госдуми обіцяє подарити їй пілотку, але без заколки. Наша ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка своє плаття з фестивалю "Червона рута -1992", якщо знайде його, а мужик із домодєдовської глибинки обіцяє написати заповіт на ізбу, оселедця і кота.Всі аплодують стоячи. - Ми єщьо всєм покажем! - Кричить депутат Госдуми. Ветеран естрадного мінету затягує :- Дєньпабєди! Как он бил от нас дальок!- Как в ізбє патухшей таял угольок! - Тягне за ним мужик.Кіт і оселедець промовисто мовчать...*****NB Я не сміюся над дівчинкою в інвалідному візку. Я, взагалі, не сміюсь. Бо це не смішно. Це страшно і показово. Колос на глиняних ногах. Країна з пробуханими і промитими дурнуватною пропагандою мізками в інвалідному візку історії. Котра розповзлась на 1/6 частину суші, але ніяк не може знайти собі місця в людській спільноті.Вони ще покажуть... Вірю - покажуть. В когось вкрадуть і покажуть. Бо на своє не здатні. ПС. А наш Сірожа, таки, краще співає! В нього такий бик-вокал, що Євровіжину вашому і не снилось! Оповідання надане UAPORTAL Дзвінкою Торохтушко Публікується мовою оригіналу з дозволу авторки. фото "День"
    11764 Опубліковано Галина Андрейців
  • Та ну вас з тим Євровіжином! Ні голосу, ні слуху. І класика жанру: нема вокалу, то покажемо цицьки і дупи. Надувні. Або чесно заявимо про нетрадиційку в ліжку, бо це на євросценах помагає краще за сопрано, тенор і вміння прив`язати голосовими звязками всі ноти вищої октави. А піпл і бек-вокал схаває, ні? Моя думка така: хоч би вже навчились на тих бек-вокалах виїжджати, чи що? І таланти шукати за якимись іншими критеріями. Бо апаратура - то, ясна річ, добре. Але ж, якщо голосовий апарат працює в режимі мінету, то робіть те, що вмієте по маленькому і не пробуйте співати з великої сцени.От в нас у Кременці є Сірожа. Виходить він ночами на гору Звіринець та й співає все і любе. І таким низьким гортанно-прокуреним баритоном, що солов`ї з дерев падають, кури несуть яйця з трьома жовтками, корови несамовито дояться, а собаки бентежно по селі валують.Коли Сірожа співає на горі Звіринець, то в дівок аж на Калинівці та Бонівці майтки і станики злітають самі собою. І з багатьма відбувається непорочне зачаття. Правду кажу, бо в тих околицях купа дітей схожі на Сірожу, як дві краплі води. Цього феномену вчені і доктори кременецькі досі не можуть пояснити. Тобто: всі знають, що капнуло в Сірожі, але як воно стало дитиною на другому кінці села - ніхто не знає. От що таке бик-вокал, люди. А не те, що нам показують і дають послухати. Але то таке. Євровіжин - то так собі. Забавка. Набагато цікавіші його обговорення. Там. У них, в Домодєдовських єбєнях.Колись, як не було телевізора, то каже мій Пращур, що всі ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти сходились коло криниці. Так було, коли Маруся Чурай презентувала пісню "Ой, не ходи, Грицю!". Навіть, чоловіки тоді пішли до криниці погомоніти. З коромислами, аякже. Коромисло - то був вагомий аргумент для відвертої розмови з опонентом. Бо пан отаман забороняв у культурних дискусіях вживати шаблі та пістолі.Маруся тоді не виграла фінал. Але пісню її досі співають. Але я не про те. Я про домодєдовські канали. Це такий треш, що слів немає. Паралельна реальність.Sru.TV.Сидять в студії ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти їхні, щелепами узкими цьмакають, пики свої ̶т̶у̶п̶е̶з̶н̶і̶ музикознавчі в розумні лиця покривили, очима на суфлерське табло втупились і пальчиками "Дєньпабєди" по столу вицокують. - Ето бил сімвол домодєдовских єбєнєй! - Каже якийсь іскуствовєд по фамілії Разносол.- Даааа... Лєдяная гара на сценє і на нєй дєвачька-інвалід - ето наш Запорєбрік ... - Тягне за ним балєріна Дома офіцерів з Тобольська з рожою парторга общепіта.- Живая, пающяя душа в бесчувствєнном лєдяном океанє нєнавісті, - продовжує ̶к̶у̶р̶в̶а̶ дуже відома співачка з України.- Наши дєди нікагда б такого нє дапустілі! - Хрипить ветеран совєцкого естрадного мінету і гримає кулаком по столу.Від чого у балєріни з рожою партогра відпадає накладний ніготь.- Клєй нєкачествєнний, - вибачається балєріна.- Наши дєди нікагдаби не разрєшилі молодьожі такой клєй! - Виголошує ветеран.- Всьо такі, - перебиває їх ведучий. - Как случілось так, что ми пролєтєлі?- Ето уже ставіцца закономєрностью, пачєму-то! - Вигукує депутат Госдуми, женоподібна істота з обличчям цілковитої дури в гімнастерці і пілотці, прикрученій до шиньйону невидимками з булижниками від Сваровскі.- Нє знаю! - Кричить з монітора в студії продюсер. - Всьо же учлі. Всьо, чьто прокатіло би в Європє. Поющая дєвачька-інвалід, одьожку єй купілі у циган на вокзалє, кольца, серьожкі, коляска, несправєдлівая ізоляция страни - льод на сценє і лужа.- І чьто? - Тоном інвізитора питає ведучий.- Нє прокатіло, - червоніє продюсер.- Пачєму? Может там турнікєтов не било?- Билі, - виправдовується продюсер. - Ми на коляскє дєвачькі спєциально кальоса мєнялі в Чопє.- Дєди нікагда би нє разрєшилі такіє кальоса! - Кричить ветеран.- Нам єщьо в Чопє мєстниє сказалі, что нє прокатіт, - Витирає замацаним шмаркальником піт із чола продюсер.- Зглазілі! - Репетує депутат Госдуми. - Ето украінци нас в Чопє сглазілі.- А давайтє спросім в украінцев! - Каже ведучий.На моніторі з`являється Чопська митниця і її головний стрілочник пан Фоштер.- Пачєму ми нє прашлі? - Питає його власкор Sru.TV.- А бо я годен знати? - Каже пан Фоштер. - То ж ви поребрики по самі помідори вистроїли, а як через них калікам та убогим ходити не подумали.- Зглазілі! - Кричить депутат Госдуми. - Ето он і сглазіл! Бєшений! Смотрітє: у нево на усах красная пєна. Фашист!- Тю! Дурна, - каже пан Фоштер. - То мені юшка з паприкашу присохла. Але його ніхто не слухає. Студія зайнята голосуванням на тему: наврочили їх українці, чи ми просто фашисти. 86% кажуть, що питання можна поєднати.- Патаму я і уєхала с Украіни! - Схлипує к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка. - Нас такіх міліони. Каториє вот ето вот нє смоглі винєсті.- Бєднєнькая! - співчуває їй балерина.- Ми тєбє вєрньом всьо в зад! - Заспокоює та обіймає співачку ветеран.- Спасіба! - Каже ̶к̶у̶р̶в̶а̶ співачка і вдячно відсовується від нього.- А давайтє спросім у простих людєй! - Оголошує ведучий. - У самих простих домодєвцев.На екрані з`являється домодєдовська глибинка. На порозі багатоповерхівки, перебудованої по технології пожежі в курну ізбу, сидить мужик в камуфлі, жлуктить щось мутне з пляшки і курить чинарика. Поряд з ним на пеньку знаходяться оселедець і нещасний зашмульганий кіт.- Мущіна! - звертається до нього кореспондент. - Как ви думаєтє: пачєму ми не взялі Євровідєніє?Мужик піднімає на нього посоловілі очі, допиває з пляшки, свистить в горлечко і смачно занюхує котом.Після чого дає коту шматок оселедця, простягує ведучому пляшку і каже:- Дуй!Ведучий дує.- Да нє в бутилку, а по бутилку! - Ірже мужик. - Дєнь пабєди! - Ви нє понялі, - каже креспондент. - Я спрашиваю: пачєму ми нє взялі Євровідєніє?- Патаму шо гарючеє кончілось!- Вот она - прічіна всєх наших нєудач! - Каже ведучий в студії. І ето прі том, что сідім то ми на трубє!.- Дєди Бєрлін бралі бєз горючєго! - Наставляє ветеран.- А давайтє спросім саміх європєйцев! - Оголошує ведучий. На екрані з`являється шляхетна Варшава і пан Мар`янек- Ви знаєтє, - звертається до нього власкор Sru.TV, - чьто ми не взялі Евровіденіє?- Tak. I miałem to w dupie, proszę pana!- Чьто он гаваріт? - Питає ведучий.- Гаваріт, чьто поддєрживает Ірландію.- Ato! - Киває головою пан Мар`янек.- Ви поддєрживаєтє Ірландію? Страна консєрватівного католіцизма поддєрживаєт гєєв?- Самі ви - консерви лупані. А я підримую бійців АТО!В студії починається немислимий хаос і какофонія. У ветерана починається напад побєдобєсія, ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка нервово пригадує мову, депутатка Госдуми падає в обморок, а країна, котра плаче над цим серіалом, втрачає свідомість.Коли все трохи втихомирюється, ведучий дивиться в камеру очима дохлої камбали:- А чьто думают в самой Португаліі прастиє люді?На екрані святковий Лісабон і Хосе з радісною посмішкою.- Как ви думаєтє, дон Хосе, пачєму ми пралєтєлі на Євровідєніі? - питає його власкор Sru.TV.- Essa é a lei da madeira compensada! - Радісно відповідає Хосе.- Чьто? - Перепитує його ведучий.- О! - Лускає себе по чолу Хосе! Você não entende o idioma! - Чьто? - Не розуміє ведучий.- То в нас у Теребовлі в подібних ситуаціях так кажуть. - Пояснює Хосе.- Чьто? - Витріщається на нього ведучий? - Чьто ето?- Закон фанери! - Регочеться Хосе. - Вона завжди пролітає.В студії зависає могильна тиша. Чути, як скриплять опори Останкінської вежі і ворушаться костомахи в мавзолеї.Щось дзвенить. Ведучий дістає телефона з кишені.- Да! Да! Владімір Владімірич! Да!І зі щасливою посмішкою втонулого в пубертатних ілюзіях ідіота, оголошує на камеру:- У нас на связі наш дорогой і любімий прєзідєнт.На моніторі з`являється козявкувата постать власника Запорєбрика, який оголошує, що по приїзді дамой, дівчинка-інвалід отримає в подарунок вимпел, грамоту, перехідний прапор, якісь таблетки, рулон бумаги з його президентським портретом, право довічно співати на сходах собору Василія Блаженного і бантик з переможної стрічки.Студія ридає і голосує за мір во всьом мірє. Депутатка Госдуми обіцяє подарити їй пілотку, але без заколки. Наша ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка своє плаття з фестивалю "Червона рута -1992", якщо знайде його, а мужик із домодєдовської глибинки обіцяє написати заповіт на ізбу, оселедця і кота.Всі аплодують стоячи. - Ми єщьо всєм покажем! - Кричить депутат Госдуми. Ветеран естрадного мінету затягує :- Дєньпабєди! Как он бил от нас дальок!- Как в ізбє патухшей таял угольок! - Тягне за ним мужик.Кіт і оселедець промовисто мовчать...*****NB Я не сміюся над дівчинкою в інвалідному візку. Я, взагалі, не сміюсь. Бо це не смішно. Це страшно і показово. Колос на глиняних ногах. Країна з пробуханими і промитими дурнуватною пропагандою мізками в інвалідному візку історії. Котра розповзлась на 1/6 частину суші, але ніяк не може знайти собі місця в людській спільноті.Вони ще покажуть... Вірю - покажуть. В когось вкрадуть і покажуть. Бо на своє не здатні. ПС. А наш Сірожа, таки, краще співає! В нього такий бик-вокал, що Євровіжину вашому і не снилось! Оповідання надане UAPORTAL Дзвінкою Торохтушко Публікується мовою оригіналу з дозволу авторки. фото "День"
    Трав 13, 2018 11764
  • 11 Трав 2018
    У Празі вчора розпочав свою роботу 24-й міжнародний книжковий ярмарок "Світ книги", який вважається другим найбільшим за розміром у Європі. Фестиваль триватиме до 13 травня. Як на справжньому святі книги себе презентує Україна, ми розповідатимемо вам в коротких оглядах.  Як повідомляє кореспондент Радіо Свобода, на цьогорічному фестивалі Україна, на відміну від попереднього року, представлена цікаво і різноманітно. На полицях українського стенду – книжки й альбоми відомих видавництв "А-ба-ба-га-ла-ма-га", "Наш формат”, "Фоліо", «Видавництво Старого Лева», «Комора» й інших. фото: Радіо Свобода   У програмі – авторські читання, дискусії з письменниками і видавцями, презентації нових книжкових видань, в тому числі й у перекладі чеською мовою. У підготовці й реалізації української програми на книжковому ярмарку у Празі взяли участь посольство України в Чехії, Український інститут книги, Чеська асоціація україністів, Міністерство культури України. Почесним гостем фестивалю є Ізраїль, країна, яка цього року відзначає 70-річчя своєї незалежності.  Головна тема зустрічей із письменниками, поетами, ученими, філософами, митцями, чиї книжки представлені на ярмарку, є події XX століття і їх вплив на розвиток світової історії. Також як одну з головних тем ярмарку організатори виділили комікс. На минулорічному, 23-му книжковому ярмарку «Світ книги», українського стенду не було. відео:Радіо Свобода Також Посольство України в Чехії, як один із головних організаторів цьогорічного українського стенду,  на своїх сторінках пише, що для участі у культурній програмі ярмарку до Праги приїхали одні з найцікавіших українських сучасних письменників, публіцистів, перекладачів, культурних та громадських діячів: Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Таня Малярчук, Сергій Федорчук, Микита Григоров та Олаф Клеменсен. Учасники українських заходів - також відомі чеські автори – один з ключових письменників чеської літератури Яхим Топол та журналістка, письменниця, громадська діячка Петра Прохазкова. Загалом протягом чотирьох днів роботи ярмарку відбудеться вісім зустрічей з українськими діячами.    Український павільйон після церемонії урочистого відкриття виставки-ярмарку відвідав Міністр культури Чеської Республіки Ілля Шмід, директор ярмарку Радован Ауер та директор державної книжкової інституції Czech Lit Онджей Буддеус. Празький книжковий ярмарок та літературний фестиваль “Світ книги” – це: 642 учасники літературного фестивалю; 556 подій фестивалю; 404 учасники ярмарку; 208 стендів; 3 495 м² площі; 26 країн-учасниць фестивалю та 22 країни-учасниці ярмарку. фото: Посольство України в ЧР  Сьогодні, у обговоренні на тему “Території на межі: культур, епох, цивілізацій, війни та миру”, Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Станіслав Федорчук, Олаф Клеменсон, Микита Григоров та Петра Прохазкова поділилися своїми роздумами про війну в літературі ХХІ століття, як книга сприяє маніпуляціям, і як від них боронить, презентували антологію українських письменників Донбасу, читали уривки своїх творів. фото: Посольство України в ЧР Завтра, 12 травня "Україно, давай, Україно!" - презентація книги української письменниці Тані Малярчук "Звірослав", яка перекладена чеською.  О 16:00, на території виставкового центру в малому залі Лапідаріуму Національного музею. Неділя, 13 травня о 10:00 Професійний майданчик. Презентація українського видавничого ринку та неформальна зустріч з чеськими видавцями.  Нагадуємо, що український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 .  Далі буде...   
    2775 Опубліковано Галина Андрейців
  • У Празі вчора розпочав свою роботу 24-й міжнародний книжковий ярмарок "Світ книги", який вважається другим найбільшим за розміром у Європі. Фестиваль триватиме до 13 травня. Як на справжньому святі книги себе презентує Україна, ми розповідатимемо вам в коротких оглядах.  Як повідомляє кореспондент Радіо Свобода, на цьогорічному фестивалі Україна, на відміну від попереднього року, представлена цікаво і різноманітно. На полицях українського стенду – книжки й альбоми відомих видавництв "А-ба-ба-га-ла-ма-га", "Наш формат”, "Фоліо", «Видавництво Старого Лева», «Комора» й інших. фото: Радіо Свобода   У програмі – авторські читання, дискусії з письменниками і видавцями, презентації нових книжкових видань, в тому числі й у перекладі чеською мовою. У підготовці й реалізації української програми на книжковому ярмарку у Празі взяли участь посольство України в Чехії, Український інститут книги, Чеська асоціація україністів, Міністерство культури України. Почесним гостем фестивалю є Ізраїль, країна, яка цього року відзначає 70-річчя своєї незалежності.  Головна тема зустрічей із письменниками, поетами, ученими, філософами, митцями, чиї книжки представлені на ярмарку, є події XX століття і їх вплив на розвиток світової історії. Також як одну з головних тем ярмарку організатори виділили комікс. На минулорічному, 23-му книжковому ярмарку «Світ книги», українського стенду не було. відео:Радіо Свобода Також Посольство України в Чехії, як один із головних організаторів цьогорічного українського стенду,  на своїх сторінках пише, що для участі у культурній програмі ярмарку до Праги приїхали одні з найцікавіших українських сучасних письменників, публіцистів, перекладачів, культурних та громадських діячів: Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Таня Малярчук, Сергій Федорчук, Микита Григоров та Олаф Клеменсен. Учасники українських заходів - також відомі чеські автори – один з ключових письменників чеської літератури Яхим Топол та журналістка, письменниця, громадська діячка Петра Прохазкова. Загалом протягом чотирьох днів роботи ярмарку відбудеться вісім зустрічей з українськими діячами.    Український павільйон після церемонії урочистого відкриття виставки-ярмарку відвідав Міністр культури Чеської Республіки Ілля Шмід, директор ярмарку Радован Ауер та директор державної книжкової інституції Czech Lit Онджей Буддеус. Празький книжковий ярмарок та літературний фестиваль “Світ книги” – це: 642 учасники літературного фестивалю; 556 подій фестивалю; 404 учасники ярмарку; 208 стендів; 3 495 м² площі; 26 країн-учасниць фестивалю та 22 країни-учасниці ярмарку. фото: Посольство України в ЧР  Сьогодні, у обговоренні на тему “Території на межі: культур, епох, цивілізацій, війни та миру”, Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Станіслав Федорчук, Олаф Клеменсон, Микита Григоров та Петра Прохазкова поділилися своїми роздумами про війну в літературі ХХІ століття, як книга сприяє маніпуляціям, і як від них боронить, презентували антологію українських письменників Донбасу, читали уривки своїх творів. фото: Посольство України в ЧР Завтра, 12 травня "Україно, давай, Україно!" - презентація книги української письменниці Тані Малярчук "Звірослав", яка перекладена чеською.  О 16:00, на території виставкового центру в малому залі Лапідаріуму Національного музею. Неділя, 13 травня о 10:00 Професійний майданчик. Презентація українського видавничого ринку та неформальна зустріч з чеськими видавцями.  Нагадуємо, що український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 .  Далі буде...   
    Трав 11, 2018 2775