Сашко Лірник (Олександр Власюк) - сучасний український казкар, який прагне відроджувати і зберігати жанр усної словесної творчості. Казки - це не лише забава, запевняє Сашко. Які ж вони - сучасні українські казки, для кого і про що? Із Лірником Сашком говорила Маргарита Голобродська.   Маргарита: Коли Ви вперше були у Празі? Сашко: Я приїжджав на Різдво два роки тому. Мені дуже сподобалось. Ще якраз приїхали дітки, чиї батьки загинули на війні – то ми із ними на головній площі починали Різдво, відкривали ялинку, запалювали. Це була велика честь, і це дуже гарні спогади. Я спілкувався із дуже багатьма різними людьми, у мене були виступи не тільки у Празі, але й у інших містах, я спілкувався із дітками, із волонтерами, із українцями, із чехами. Мені дуже сподобалась Прага, я хотів потрапити сюди іще раз – цього разу я вже сам купив квитки. Я завжди стараюсь виступати там, де буваю. Тому що це моя місія. І мені то неважко. Казкарство – це незадіяний пласт культури. Усі звикли до чого? До телевізора, до різних шоу. А я роблю серйозні речі, які є вічними. Я помру, а мої казки лишаться.   М.: Навіщо людині, яка живе в інформаційному 21 сторіччі, потрібні казки? С.: Людина стала людиною не тоді, коли взяла до рук палицю, а тоді, коли почала розмовляти. Казка – це, за великим рахунком, розмова, формування мислення. Людина думає словами і діє відповідно до того, як вона цими словами думає. Мова – це не просто засіб спілкування, це код. Як із комп'ютерними програмами – чим більше знаєш мов, тим більше знаєш світ. Я – казкар у широкому розумінні цього слова. Не йдеться лише про забавляночки для дітей, не тільки про якісь оповіданнячка, а в тому числі й сценарії, і спектаклі, все-все-все. Тобто, казкар – це творча людина, яка за допомогою свого мислення і своєї мови творить світ.      М.: Як у сьогоднішньому світі, де більшість інформації і дітям, і дорослим доступна за кілька кліків комп’ютерної „миші", видозмінюється жанр казки? С.: Це жива творчість, і тому вона видозмінюється. Не може бути усе однакове. Наприклад, колись були патефони, а сьогодні у телефоні більше функцій, ніж у першому комп’ютері. Але основа залишається. Той самий комп’ютер – у ньому ми також шукаємо спілкування. Для усіх фільмів, комп’ютерних ігор та програм так само пишуться сценарії. Наприклад, коли ми переписуємось із друзями у соціальних мережах, то ми ж не сприймаємо чорні цяточки на екрані як своїх друзів. Ми читаємо, в голові формуються образи, ми повноцінно спілкуємось із людьми, можемо переживати разом із ними, повідомити щось важливе. Тобто, це якраз і є образи, які виникають у голові. „Спочатку було слово“ – недаремно це сказано. Якщо ми перестанемо розуміти слова, то жодні сучасні технології не будуть потрібні – ми ними просто не зможемо користуватись. Технології дають можливість швидко донести інформацію – і це добре. Я – сучасний казкар. Якби я ходив, як раніше, по хатах і розповідав – то мало хто би про мене знав. А я веду блог в інтернеті, маю відео, буваю на телебаченні та у YouTube. Тобто, я маю набагато більшу аудиторію, ніж міг би уявити собі середньовічний казкар. Відповідно, і теми є різні. Є, звичайно, традиційні казочки, адже без традицій неможливо продовжити нічого – для того, аби почати писати музику, треба вивчити ноти, правильно? Для того, аби написати якусь геніальну річ, потрібно вивчити слова і мову. Так само і тут – починається з простеньких казок, а потім вже починаєш творити якісь речі... може і не зовсім казки.   М.: Які, наприклад, речі? С.: От я на фронті буваю, і зараз пишу фронтові казки. Вони зовсім не схожі на казку у тому розумінні історії-забавляночки. Це – ціле епічне полотно. І талант казкаря у тому, щоб це не розтягти на 400 сторінок, а передати однією-двома фразами. От чим мені подобається українська пісня – там в одній фразі може бути ціле життя, розумієте? Так само і японське мистецтво хоку – там всього три рядочки... Так само і тут – казкар може за допомогою небагатьох слів передати... Найскладнішим для мене було написати сценарії короткометражних мультфільмів „Моя країна – Україна“, адже кожна серія – всього три хвилини, три хвилини! За цей час... навіть аркуш заповнити не встигнеш. Але треба передати цілу історію, показати характери, показати гумор. У маленькому сценарії кожне слово має стати на своє місце, і це дуже важливо. Звичайно, казка видозмінюється. Ми усі повинні зрозуміти, що казка – це не тільки забавляночка для дітей. Це – усна словесна творчість.    М.: Яке майбутнє в усної словесної творчості? С.: Тільки в неї і є майбутнє, решта відсіюється. Це правда, адже людина тільки тоді залишиться людиною, як вона буде творити, розмовляти і так далі. Тобто, казкарі завжди будуть. Казкар – це оповідач. Мама для своєї дитини є казкар, я для Вас є зараз казкар. Ви коли напишете інтерв’ю, то будете казкарем для своїх читачів. Тобто, людина дізнається щось нове від казкарів, від творців. А от чи потрібна казка, чи ні... Зараз війна в Україні. І, мабуть, унікальна річ – такого немає у світі ніде, і не було, мабуть... Мені бійці з фронту дзвонять на телефон серед ночі... і просять: „Дядько Сашко, розкажіть нам казку, нам страшно, нас обстрілюють“. І я їм розказую казки. Війна іде, вони мій телефон передають іншим, інші - іншим, я їм казки розказую. Приїжджаю до них туди, там розказую. На диво, у час війни цей жанр найбільш затребуваний.   М.: Як ви думаєте, чи можна через казки під час війни і через казки про війну впливати на виховання майбутнього покоління так... С.:  Можна.   М.: …так, аби подібного більше не сталось? С.: Ви зараз знаходитесь у полоні ілюзій. Ілюзій таких: “Ой, краще б не було війни, краще б цього більше ніколи не було!” Це пустопорожні фрази. Війни були завжди і війни будуть завжди.   М.: Але ж війни бувають різні. Війна, що сьогодні триває в Україні - надзвичайно підла. С.: І кожна війна страшна. І для того, хто на війні – для нього це завжди кінець світу. Людство завжди воює. Але якщо до цьго так ставитись і так цього боятись, то ми тоді станемо заздалегідь у програшну позицію, і зникнемо як люди, як вид, як народ і так далі. Українці завжди були нацією воїнів. Війна – це частина життя. От ми сьогодні мирні, а завтра я воюю. Козаки – це взагалі була нація воїнів. Тому до цьго треба інакше ставитись. Не треба казати: “Щоб цього більше не повторилося”, тому що можна виховати покоління пацифістів, яке буде нездатне себе оборонити. Але весь світ – він інший, і завжди знайдеться хтось, хто нападе. А ми не здатні будемо себе оборонити, як це було у 2014 році у Криму, тому що Україна була абсолютно пацифістична і пофігістична держава, де армії не було, де усе було знищено, де була ідеологія “Нас усі захистять, окрім нас самих”. Це була велика помилка, і саме через це Україна дуже багато втратила, у тому числі й загиблих. Але якщо тримати націю в тонусі, виховувати героїв і воїнів… Ось, наприклад, Ізраїль – в оточенні ворогів вони виживуть, і будуть виживати, тому що вони знають, як себе обороняти. Так само і місія казкаря, наприклад, мене – не виховати боягузів, які будуть говорити: “Ой, давайте краще мирно жити, поступатися, ласкаво просимо, тільки не воюйте. Ми пройдемо із прапором, заспіваємо гімн, і усе”. Ну і що з того, що пройдете й заспіваєте? Моя задача казкаря – виховувати нове покоління, покоління воїнів. І саме цим я займаюсь. Мої фронтові казки – це казки переможців. Це казки воїнів, про яких я пишу, розказую, і молоде покоління має зрозуміти, що у нього майбутнє тільки в такому стані, у стані героїчної боротьби за свою власну державу, свою націю. У всіх народів героїчний епос побудований на захисті власної держави, країни, хати, родини. На жаль, ми живемо все-таки у біологічному світі, у світі хижаків. З сусідньої держави хижаки нападають на слабкіших, і якщо ти відбиваєшся, то ти вижевеш. Відомий випадок, як жаба, що потрапила до глечика з молоком, бовталась-бовталась, збила масло і нарешті вилізла. Дуже просто. Треба боротися до останнього. Ось це місія казкарів, казкарів-вихователів. Якраз під час війни – це наш час. Наш час показувати, розказувати, вчити і робити висновки.       М.: Коли Ви виступаєте перед людьми в Україні і за кордоном, скажімо, тут у Празі, то Ви по-різному із ними спілкуєтесь, говорите на різні теми? Чи все ж українець всюди українець? С.: Я взагалі намагаюся... Поганий той казкар, який іде на поводу у публіки. Це не казкар, це блазень. Це блазень, який у цю секунду розсмішить людей, а далі що? Хороший казкар той, який веде за собою – це людина-творець. Тому я собі що запланував, яких струн прагнув торкнутись у серцях людей, я їх задіваю. Незалежно від того, чи це в Україні, чи в Канаді, чи в Чехії, чи в Польщі. Мої концерти завжди успішні, у мене не було провальних концертів, провальних виступів. Може більше людей прийде, може менше. Але такого, щоб людина слухала, а потім повернулась і пішла зі словами „А, це дурниця!“ – такого не було. Я думаю, що не кожен може бути казкарем, не кожен. Я шукаю таких людей... Дуже рідко трапляються люди, які можуть, а ще рідше ті, які хочуть. Адже люди часто хочуть одразу мати багато грошей, збирати величезні зали і стадіони, хочуть, щоб їх на руках носили. А мистецтво казкарства таке, що ти можеш для однієї людини працювати. Буває і таке. Буває, прийду до однієї до хворої дитинки. Я шукаю тих, хто міг би бути казкарями, шукаю учнів, буду відкривати школу казкарства. Такий жанр – він потрібний.   М.: У Вас є учні зараз? С.: Учні періодично з’являються. У мене немає такої школи, де б учні прийшли і сиділи за партами. Після моїх виступів дуже багато з’являється дітей, слухачів, які самі хочуть писати, творити, вигадувати. Хай із тисячі один – це вже добре! Адже коли я починав, то взагалі жодного не було. Я, наприклад, у Будапешті виступав двічі, і вже ті діти, які приходили слухатии, написали цілу книжечку і зараз будуть її видавати, надішлють мені на рецензію. Тобто, те, що я посіяв, дає своє результати – і це дуже добре.     М.: Чим Ви іще займаєтесь, окрім виступів із казками? С.: По-перше, я пишу казки у вигляді оповідань для дітей. По-друге, я вже давно веду в інтернеті так званий блог, який став дуже популярним. Я там пишу час від часу, чи казочку, чи якусь притчу, і викладаю – люди дуже люблять і читають, поширюють, просять іще. Цей жанр виявився дуже цікавим, і доступ в інтернеті є. Наприклад, деякі мої вдалі речі багато поширюють – 250 тисяч людей їх може прочитати. Не кожна телекомпанія має таку аудиторію. Тобто, я впливаю на мислення людей. Плюс, мої речі перекладають і видають іншими мовами.   М.: Якими мовами, наприклад, перекладають? С.: Я знаю, що перекладали англійською, іспанською, та з приводу італійської до мене звертались. Крім того, я видаю книжки зі своїми казками. Перша книжка вже є, зараз приїду додому – можливо, готовий уже і другий том. І вже маю готові казки для третього тому. Мій перший том кілька разів успішно перевидавався, і весь продався. Я також писав маленькі віршики для дитячих виступів, і зараз ми із товаришем готуємо книжку із цими віршиками для маленьких – про котиків, про собачок. Дуже гарне видання буде, може й встигнемо до Форуму видавців. Також ми закінчили знімати художній фільм по моїй казці “Чорний козак”. Ось зараз буде прем’єра, презентація, запускаємо! За моїм сценарієм і за фінансової підтримки держави зараз також знімаємо художній фільм, різдвяну казку. Я там теж граю. Також я буваю на фронті. От зараз приїду і за пару тижнів поїду на фронт до хлопців. Разом із волонтерами ми збираємо гроші, я щось купую оптом і привожу. Що можу, знаєте. Раніше я працював на будівництві, і нещодавно до мене звернулись старі клієнти за допомогою із певним обладнання – думаю, я знайду якось вільний час і допоможу їм як інженер. Також я організовую фестивалі. Ну і виступи, постійні виступи – школи, дитячі садочки. У мене є діти, син наразі має поступати до університету. Він буває зі мною на виступах, на концертах, і я дуже тому радий. Також у мене є онуки. У моєму житті дуже багато речей, які паралельно відбуваються.   М.: Плануєте привезти “Чорного Козака” до Праги? С.: Звичайно, я привезу. Ми привеземо його всюди. Це ж не наш кустарний фільм, це повнометражний художній видовищний фільм, який ми будемо показувати у кінотеатрах в прокаті. І Чехія, можливо, купить. Або привеземо самі.   М.: Коли фільм має вийти у прокат? С.: Я думаю, що вже. Сьогодні має бути. Або й учора. Ми ж не є державною компанією, ми самі за свої гроші знімали, і аби фільм пустити у прокат, треба дуже багато різних документів підготувати: право власності, право інтелектуальної власності, фінансові документи і так далі. Ми привеземо фільм, і всюди будемо його возити, адже це наша гордість, це 10 років життя.     Маргарита Голобродська для UAportal.czФото: Роман Михальчук     

У скількох містах України Ви бували? А до маленького села на кілька десятків хатин навідувались? Ми пропонуємо Вам познайомитись із проектом «Ukraїner»  - і відкрити для себе Україну по-новому. Ми хочемо познайомити Вас із командою ентузіастів, котрі запропонують свіжий погляд за куліси життя колоритного українського суспільства.  Із Богданом Логвиненко - автором проекту - говорила Маргарита Голобродська.  Маргарита: Ваша біографія дуже різнопланова, та ми сьогодні зосередимось на експедиції Ukraїner. Як саме правильно вимовляти цю назву? Богдан: Ми кажемо «юкраїнер». М. Тоді, «юкраїнер». Розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе і свою роль у проекті. Як би Вас можна було представити людям? Б. Я є автором проекту. М. Скільки років проекту? Б. Півтора року. М. Як взагалі функціонує Ukraїner, який Ви маєте штат, як фінансуєтесь? Б. Це – волонтерський проект. Фактично, більшість наших людей – волонтери. Є невеличка основна команда, яка працює виключно над «Ukraїner», і власне для цієї команди у нас є певний зарплатний фонд із бізнес-спонсорства. В залежності від експедиції у нас є від трьох до шести партнерів, які долучаються до кожної конкретної експедиції. Таким чином ми покриваємо наші витрати на подорож, покриваємо витрати власне на команду. Загалом до проекту за півтора роки долучились більше 200 волонтерів. Тобто, ці 200 людей не працюють у нас постійно, але долучаються за можливості: хтось раз на тиждень, хтось раз на місяць, хтось кожного дня – є і такі волонтери. У нашій команді є людина, яка координує волонтерів, є режисер, є продюсер та я; у нас є база основних операторів, котрі з нами їздять, є фотографи та автори текстів, адже ми створюємо різноманітний мультимедійний контент: експедиції представлені на відео, і у форматі 360, на фотографіях і власне у текстах. М. А як народився проект? Він виник, скажімо, на основі «sumno.com» який Ви вели, чи, можливо, Вам ця нова ідея просто наснилась? Б. «Сумно», напевно, лежить десь у закладах цього проекту, тому що «сумно» я також робив через те, що мені не вистачало культурно-інформаційного поля в Україні. Тому мені страшенно хотілось робити щось саме про культуру. Потім я досить довго жив за кордом, п’ять років, і… власне, за кордоном дуже часто ставлять ідентифікаційні питання – запитують звідки ти і хто ти. Люди часто усвідомлюють, хто вони є, саме виїжджаючи за межі країни – тому що саме тут такі питання найчастіше і ставляться. Коли ти живеш у своєму рідному місті, на своїй вулиці, тебе нечасто про це питатимуть. У цьому також є величезна проблема України, бо дуже багато українців не виїжджають за межі… цієї території, де такі питання не з’являються. Тому в багатьох ідентифікація в принципі не присутня. І от коли вже виїжджаєш за межі Батьківщини – думаєш про те, що можна розповісти, що можна показати про свою країну. Власне, моя ідея полягала в тому, що показати нема чого… хоча насправді є й історії, є і різні неймовірні українські дива. Спочатку я вирішив про них писати просто тексти, а потім зібралася команда, і ми вирішили це робити разом. Перша ідея проекту «Ukraїner» – це показати світові Україну. Друга ідея – розповісти самим українцям, що у нас є. Здебільшого тим, які не виїжджають за межі власних міст. Третє – це показати, що подорожувати Україною – цікаво. У нас для цього є формат відео-блогу, де ми просто показуємо, як ми їздимо. Четверте – це показати, що в Україні можна щось робити, і що є дуже багато «агентів змін», які, власне, і втілюють неймовірні проекти не виїжджаючи з маленьких сіл і містечок. П’яте – це познайомити регіони один з одним, тому що у нас українців надзвичайно багато стереотипів одне про одного – це пов’язано з інфраструктурними проблемами та з проблемами політичними й економічними. Таким чином, всі ці ідеї реалізувались разом, і з них вийшов ось такий проект. М. Як Ви вважаєте, для кого платформа «Ukraїner» буде кориснішою: для українців чи для гостей-іноземців? Б. Ми хотіли б зробити її однаково корисною і для українців, і для іноземців. Для іноземців ми трошки адаптуємо інформацію. Версії трошки відрізняються. М. Що значить "адаптуємо"?   Б. Ми в процесі коригування наших перекладів, в процесі збору команди, необхідної для того, аби робити цю адаптацію. Якщо текст цікавий у внутрішньо-українському контексті, це не означає, що він у світовому контексті має взагалі якесь значення. Тому ми вчимо наших авторів, по перше, писати спираючись хоча б на мінімальний європейський контекст – скажімо, щоб це було цікаво читати не лише в Україні. Власне, і коли ми перекладаємо тексти, ми також думаємо про те, як би це краще… читалось. М. А Ви могли б навести приклад такої адаптації для Чехії? Скажімо, який текст буде цікавий чеху? Б. Для Чехії найцікавіше читати про Закарпаття, про Колочаву. У нас матеріалів про Колочаву іще, на жаль, не було. Але планується. М. Чекаємо! Скажіть, Ви відслідковуєте, як вас читають за кордоном? Скажімо, чи маєте статистики того, якою із семи доступних мов вас найбільше читають? Яка країна вами найбільше цікавиться? Б. Я можу прямо зараз відкрити і сказати Вам. Ми відслідковуємо, але от актуальні за останні кілька місяців я ще не переглядав. М. Цікаво, наприклад, як читає Німеччина у порівнянні із нашою сусідкою Польщею. Б. Ок! У нас Польша складає близько 10 %, близько 10 % – Сполучені Штати, потім Німеччина, Канада, Росія. М. 10% від загальної кількості, включаючи українців? Б. Так. Сполучені Штати, Німеччина, Канада, Росія і потім сьоме місто Чехія. М. Ой-ой… окей. Скажіть, будь ласка, що саме ваша команда вкладає у слово експедиція? Це, наприклад, три людини, які їдуть однією машиною на три місяці, чи це короткі періодичні візити до певної локації? Б. Це – дослідження. Це, власне, дослідження території. Для нас сама експедиція, збір матеріалу – це надзвичайно важливий етап, тому що власне в експедиції ми знаходимо всі ті історії. Ми працюємо до експедиції, робимо аналіз кожного регіону, досліджуємо його ще до поїздки. А вже під час самої поїздки ми розуміємо, що було правдою, а що ні, порівнюємо наші очікування із реальністю і знаходимо все те, що потім стає історіями, відео, текстом. М. У вас є якась мережа «інформаторів», які до вас звертаються та кажуть: «От у нас є така цікава людина»? Чи це може бути будь хто? Б. Перед кожною експедицією ми оголошуємо збір інформації. Це нам також дуже допомагає поєднати всі місця й людей, дізнатися значно більше про регіон. Ми усвідомлюємо, що самотужки дізнатись стільки, як завдяки тим, як Ви кажете, «інформаторам», ми б не змогли. М. Як людина досвідчена, скажіть, чи можливо об’їхати Україну на чотирьох колесах? Чи доводилось вашим експедиціям діставатись локацій, наприклад, пішки? Б. Бували, звісно, різні ситуації. Особливо в горах. Мені здається, що в горах зі сполученням величезні проблеми… але ми завжди знаходили вихід. Поки що. М. На скільки люди, які живуть у віддалених зонах, селах, чи у горах, відрізняються від людей у містах? Наскільки у них інше, можливо, сприйняття світу? Б. Ми не соціологи, щоб робити такі висновки. Я вважаю, що люди в містах відрізняються від людей в горах так само, як люди в містах відрізняються від своїх міських сусідів. Я не думаю, що тут варто узагальнювати. Тим більше, ми якраз намагаємося розповісти, що всі люди надзвичайно різні у різних регіонах, і що нас об’єднує саме те, що ми всі різні. М. Тобто разючого впливу інфраструктури на людину ви не помічаєте? Б. Це дуже впливає на традиції насправді… Тут, напевне, можна швидше сказати не про людей, а про побут. Чим гірша дорога, тим краще зберігається певна автентичність. Тому, власне, з одного боку ми страшенно радіємо, коли з’являються нові дороги – їх зараз досить багато ремонтується по Україні. Але в той самий час нам часто прикро, що така якась безжалісна глобалізація вбиває автентичність в селах. М. Чи буває Вам важко або сумно писати матеріали, розкривати людей? Наскільки ці ваші експедиції емоційно навантажені?  Б. Я намагаюсь до них ставитись… з холодним серцем, як до історій. Дуже часто буває, що всім страшенно хочеться допомогти. Буває і таке, що хочеться змінити вид діяльності й почати займатися тим, чим займається кожна конкретна людина, до якої ми приїжджаємо. Адже дуже часто це люди, в яких страшенно запалені очі! Тому, напевно, і буває непросто – адже серед героїв наших історій – дуже багато людей, котрі насправді щось круте роблять. Тому доводиться дуже часто вимикати емоції і, власне, робити все так… холоднокровно. М. А може у Вас є якісь улюбленці, чи найяскравіші, найдивніші історії або місця, які Вам особливо запам’ятались? Б. Улюбленців немає, адже це б означало, що треба порівнювати людей, які стали героями наших експедицій. Напевно, завжди найкраще пам’ятаєш тих, хто були останніми… Власне, ці історії ще не вийшли. Ми знімали Карпати, і там було багато надзвичайно колоритних персонажів! Деякі з них, до речі, навіть не стануть героями наших історій, але назавжди нам запам’ятались. М. Це так круто! А розкажіть нам, де Вам особисто найбільш комфортно жити? Після того як Ви побачили фактично і практично майже всю Україну, і до того ж багато країн за кордоном? Б. Мені скрізь комфортно. Я не можу сказати, що я взагалі є людиною комфорту. Мені комфортно там, де щось діється, коли я відчуваю, що роблю щось корисне. Якщо це не так, то я починаю відчувати дискомфорт від того, що витрачаю свій час дарма. М. Скажіть, будь ласка, які плани у проекту на найближче майбутнє? Після завершення експедицій, що тривають зараз, плануєте якось продовжувати? Б. Все почнеться з нуля, знову будуть експедиції, просто їздитиме інша команда. Я сподіваюсь, що ми знайдемо відповідну команду, і все продовжиться. Тому що цей проект… Я боюсь сказати що ми винайшли цей формат, бо хтось скаже, що вже таке сто років існувало, а ми не знали… [Посміхається] А, власне, мені здається, що це дуже зручний формат. По-перше, він корисний для етнографії – розповідати про те, що відбувається зараз у тому чи іншому регіоні. По-друге, він корисний для того, аби об’єднувати людей. По-третє, проект корисний як регіональне медіа, але такого собі всеукраїнського масштабу. Проект завжди привертає увагу. Бували ситуації, коли ми приїжджали до села, а там всі про наш приїзд знали заздалегідь, в усіх районних газетах про це написали. Україна змінюється, з’являються нові проекти, нові люди народжуються, і тому, власне, ця експедиція не має права зупинятися. Але зрозуміло, що це вже будуть інші люди, трошки інший кут зору, інше бачення іншими очима. Крім того, ми зараз працюємо над фільмом про Валерія з Панасівки на Полтавщині – одного з героїв нашої експедиції. М. Не збираєтесь, часом, написати книжку по матеріалах з проектів? Не виникало у Вас такої ідеї? Ви ж пишете… Б. У мене, на жаль, зараз на писання зовсім немає часу, я навіть не можу написати тексти на Ukraїner. Власне, тому у нас багато дописувачів, журналістів, які працюють з матеріалами, що ми привозимо з експедицій – тому що фізично я, на жаль, не встигаю зараз писати. Мені надзвичайно прикро з цього приводу – можливо, по закінченню експедиції я візьмусь і за такий проект, побачимо. А цього року ми ще, можливо, встигнемо втілити ідею створення путівників. [Путівників, що пропонували б туристичні маршрути Україною– ред.] М. Якби Ви мали описати свою професію, то ким би Ви себе назвали? Б. Відкривачем. Мені просто це подобається. Це якась дитяча мрія, бо я не уявляю… мені не цікаво працювати з чимось, що вже відкрито, створено, втілено. Власне, найбільший інтерес – це робити щось таке, що напевно можна відкрити, або «перевідкрити». Тобто, багатьом може здатись, що ми розповідаємо про вже відомі місця, тому що серед тих історій, які у нас є, є справді відомі… Але ми намагаємось і на них подивитись під іншим кутом – саме тому це можливо назвати «перевідкритям». Здавалося б, що ще можна відкрити на Землі, вже час освоювати космос! Але є певні значення вже відомих нам речей, які все ще можна відкривати. М. Як Ви думаєте, чому в Україні такий вакуум з внутрішнім туризмом? Хіба не вистачає відкривачів? Чи людям не цікаво, чи немає можливостей? У чому причина, на Вашу думку? Б. Я не хочу казати, що знаю – можу лише здогадуватись… Мені здається, що в основі більшості проблем в Україні лежить страх. У багатьох цей страх навіть якийсь вроджений – через дуже яскраво-негативну історичну пам'ять. Це, власне, страх змін, страх будь-яких перетворень, перевтілень. Саме тому в Україні дуже важко втілюються будь-які реформи, в Україні дуже важко тим, хто намагається створювати щось нове. Для багатьох цей страх стає перепоною, але залишаються й ті, для кого він стає викликом – і це, мені здається, дуже важливо. І мені радісно жити в час, коли є так багато людей, які прийняли цей виклик. М. Які перспективи у цій сфері українського життя Ви бачите? Чи стає більш популярним їздити, скажімо, до сусідньої області замість сусідньої країни? Б. Так-так, постійно стає! Тобто, люди, насправді, все більше і більше подорожують, і це надзвичайно надихає і нас. Нам дуже часто пишуть, що їздять нашими маршрутами. Це при тому, що ми поки що не складаємо жодних маршрутів. Люди просто дивляться, де ми були, і як це було, які історії ми вже відзняли. І вони їдуть вже просто по наших слідах. М. Це прекрасно! Дякую Вам за розмову! Б. Дякую Вам!     Для UAportal.czМаргарита Голобродська Фото: http://ukrainer.netВідео: https://www.youtube.com/c/UkrainerNet

Іванка Іллєнко – балерина, вчитель мистецтва балету, українка, дуже щира й відкрита людина. Її шлях балерини розпочався у Києві, та через Росію і Німеччину привів її до Праги. Саме тут Маргарита Голобродська і зустрілась із Іванкою, аби поговорити про життя артистки балету, життя закордоном і життя у вдячності.     Маргарита: Розкажіть, як почалась Ваша історія з Прагою. Іванка: Я 5 років працювала у Штутгарті. Там був дуже добрий театр, та я розумліа, що Німеччина – це не моя країна. Просто не моя. І переді мною постав вибір, адже я на тому етапі життя вже хотіла працювати там, де мені подобається й жити. Штутгарт – це мале місто. Симпатичне, але маленьке. Мені ж були до вподоби або Прага, або Амстердам. Я собі подумала, що спробую Прагу й Амстердам, а якщо там не складеться – то я просто повертаюсь додому. Бо Київ я дуже люблю! От і спробувала. І у мене вийшло.   М.: Як відбувся переїзд до Європи, до Штутгарта? І.: Я вже певний час працювала у Києві, коли настала доба купонів і того жаху, коли грошей не було, коли не було чого їсти і не було за що доїхати на роботу. До нас тоді приїхав із Усті-над-Лабем хореограф, який набирав людей. Він обрав трьох із Київського театру й запросив нас до себе працювати. Я тоді зовсім не знала, що таке Усті-над-Лабем. І ось ми поїхали. Просто взяли і поїхали – нас троє із Києвської національної опери. Я і сьогодні люблю це місто, шматочок мого серця там є, там була дуже цікава робота з хореографом. Крім того, наш хореограф був словаком, а українці словаків зазвичай розуміють краще, ніж чехів. Ти одразу можеш зрозуміти 50-60%, того, що вони говорять. А там вже справи пішли! В Усті над Лабем я працювала три роки, а опісля поїхала до Штутгарту і пройшла конкурс, що було непросто, адже там дуже хороший театр. У Штутгарті я працювала 5 років, а потім вже вирішила, що треба кудись їхати. Чому саме Прага? По-перше, я вже розмовляла чеською. По-друге, Прагу я вже знала, бо ми часто сюди їздили – навіть просто на вихідні. Прага мені дуже подобалась, і я вирішила спробувати.     М.: Чим саме Ви займаєтесь у театрі? І.: “Ти”. (сміється) Я наразі перестала танцювати і залишилась у театрі на посаді, що називається “externí báletní místr” [“позаштатний маестро балету” - ред.]. Я веду уроки, як ми їх називаємо. Кожного ранку приходять артисти, і 1 годину та 15 хвилин вони мають великий, так би мовити, розігрів – ось це я їм і задаю. І ще я думаю, що робитиму у театрі пілатес для артистів.   М.: Скільки у тебе в театрі робочих днів на тиждень? І.: Взагалі у театрі я пропрацювала 23 або 24 роки – і у мене ніколи не було вікендів. Я так зараз радію! У мене зараз більш-менш є вікенди, і це просто клас! (сміється) Раніше завжди був тільки один день, і часто – понеділок, адже у суботу й неділю були вистави. А у понеділок – так званий “запасний вихідний”, відгул. У театрі люди працюють від ранку до вечора та від вечора до ранку.   М.: Чи мало значення твоє походження – на сцені, за кулісами, і взагалі у театральному середовищі? І.: Ні, навпаки, не мало абсолютно. Адже я взагалі ніколи не відчувала погане до мене ставлення. Я ніколи не допускала навіть на секунду думку про те, що хтось може думати, наче українка – це погано. Я думаю, що люди страшенно відчувають, коли хтось просто… недооцінює себе. У будь-якому сенсі, у тому числі й у контексті національності. Мені ніхто ніколи нічого поганого не сказав. Може, хтось щось подумав, але я ніколи не звертала на це уваги. Якось мене так навчили – я завжди пишалась тим, що я українка. Я навіть не допускаю, що хтось може про це погано думати. Просто цієї думки не існує в моїй голові. Вийшло так, що коли я була мала, я почала вчитись у києвському хореографічному училищі – це те, що тут, у Празі, називають консерваторією. А навесні стався Чорнобиль, і батьки мене відвезли до Москви й залишили там, подивившись, що я вже достатньо самостійна дитина. І я 7 років вчилась у Москві. А потім приїхала танцювати до Києва. Така ось цікава історія у моїй біографії. У Москві я вчилась у дуже хорошій школі – одній із найкращих балетних шкіл у світі, просто у топ-5, я б сказала! Це було “Московское академическое хореографическое училище”. І там теж ніколи моє походження не було проблемою… Якось я від самого дитинства не дозволяла нікому нічого з цього приводу казати. Ну як “не дозволяла”… Я сама просто про це не думала, і люди навколо мене не думали. Ми були всі діти, і це ж був Радянський Союз. Мене любили там. А от зараз вже не поїдеш...     М.: А чому не поїдеш? І.: А навіщо мені з таким прізвищем їхати до Москви, коли мій брат двоюрідний усі російські фільми заборонив в Україні? Але б я навіть не хотіла. Там класно – Пушкінський музей, наприклад, у якому можна просто жити місяць – ніхто не сперечається. Але зараз війна! Який музей?   М.: Твоя родина російськомовна, так? Чому ж, і відколи, ти розмовляєш українською? І.: Я перейшла на українську, коли почався Майдан. Іноді буває важко. (посміхається) Я завжди читала українською – це не було для мене проблемою. Але моторика – це моторика, для цього треба розмовляти.   М.: А сьогодні підтримуєш зв’язки з Україною? І.: Звісно, у мене ж там залишилась родина. Ось зараз якраз поїду. (сміється) Влітку також була. Я буваю в Києві щонайменше раз на рік – і таке бувало. Але зазвичай частіше. Крім того, я не маю чеського громадянства, хоч і давно могла б. Я вже тут досить довго, і чоловік у мене чех – тож я б уже 10 разів могла бути громадянкою Чехії. Але я не хочу. Кожен по-своєму ставиться до цього питання. Але Україна не доволяє мати два громадянства, а я не хочу якось обманювати…   М.: Кого у твоєму оточенні сьогодні більше – чехів чи українців? І.: Чехів. Дуже багато.   М.: І які ж серед них настрої стосовно українського питання? І.: Ми кожен живемо у своїй бульбашці… Тож навколо мене настрої дуже позитивні, я себе оточила такими людьми. Та звичайно, є і люди інші. Іноді людина подивиться до якихось коментарів, наприклад, на фейсбуці – і думає: “Боже, жах!” Але взагалі, на мою думку, ставлення до українців значно змінилось на краще. По-перше, нас відокремили. По-друге, я думаю, і з собою почали порівнювати. Мені так здається, адже раніше для них ми всі були однакові. Хоча, знаєте... деякі росіяни і сьогодні, дотепер, просять тут у крамничках карту Чехословаччини.   М.: Чи береш ти участь в українських заходах у Празі, у Чехії? І.: Зараз менше. По-перше, в особистому житті наразі багато змін – я відкрила свою школу, і це треба було готувати, багато цим займатись. А по-друге… Ми дуже були активні, і навіть мій чоловік – чех – він дуже був активний у цих речах. Але якось мені почалось здаватись, що ми товчемось на місці, що приходять ті самі люди, все те ж саме. Якось… А чого саме не вистачає, не знаю. Якби знала – то зробила б.   М.: А коли повертаєшся до Києва, після чергових місяців у Празі, відчуваєш зміни у суспільстві? І.: Зміни зараз дуже відчуваються. На мою думку, я б додала – адже насправді мало там буваю. Та для мене взагалі Київ такий… Я дуже люблю Київ. Я завжди кажу – це такий собі мій власний терапевт. Можна вранці вийти, ввечорі повернутись, і цілий день ходити по таких місцях! Київ завжди мене так поведе, як мені саме потрібно. Дуже люблю Київ! Зміни відчуваються, хоч і хочеться швидше. Хочеться, звичайно, швидше, але ж недарма Мойсей 40 років водив свій народ. Це ж не просто так! Потрібно, щоб багато чого змінилось докорінно. Це, на жаль, не буває так швидко. Це, як чехи кажуть – “běh na dlouhou trať” – біг на довгу відстань.     М.: У чому, на твою думку, полягає головна відмінність театрального середовища у Празі та у Києві? І.: Я дуже довго вже не була у Києві в театрі, не працювала там. Утім, контакти підтримую. У нас тут в Празі наразі дуже, дуже міжнародна компанія – тут є люди з цілого світу. Це цікаво! Там ще такого немає.   М.: А якою була найекзотичніша країна, у якій тобі доводилось танцювати на гастролях? І.: Думаю, що найекзотичнішою була… Це було з київським театром, досить давно – це була Мексика. Ми там провели, щоб не збрехати, більше місяця – десь місяць із половиною. Це було так цікаво! Це взагалі! Мрію ще колись туди поїхати – усі ці піраміди, все, що ми зазвичай бачимо у телевізорі… А ти бачиш це все на власні очі! Ось прямо перед тобою! Це одна з хороших сторінок нашої професії – можливість їздити світом.   М.: Якою була найбільша твоя жертва, на яку довелось піти, аби бути балериною? Аби бути балериною чи у Празі, чи взагалі. І.: У Празі жодних жертв уже не було. А ось взагалі… Поїхати до Москви. Це важко без батьків, коли тобі 10 років. Так сталось просто – Чорнобиль. Але їздили за мною дуже часто. Я думаю, що найчастіше з усіх. Адже Київ – Москва – це всього ніч у поїзді.   М.: Не шкодуєш? І.: Ну ні, зараз вже ні. Але я взагалі-то не хотіла бути балериною. (сміється) Мене не питали. Тоді ж був комунізм, Радянський Союз. Моя мама – сама балерина – вона перевірила, що я здібна, талановита фізично. Коли ти балерина – вже у 17 маєш свою роботу, через 20 років маєш пенсію – як у нас це все тоді було. Уяви собі, як люди раніше думали… Що я, як балерина, побачу світ! Розумієш, кудись поїхати і щось побачити – цього ж просто не існувало. Цікаво, так?… Тепер ми собі не можемо цього уявити. А київський театр дуже багато їздив! Від Японії – і аж не знаю, куди… У Мексиці ми були! Тож мене й повели на вступні іспити. І мене взяли. Вже у Москві, згадую, я насправді була здібна, але дуже довго не розуміла, що і для чого роблю. Я багато читала, щось собі мріяла. Така була замріяна, переходила з класу до класу – сама не знаю як. А потім прийшла дуже хороша професор – і якось я почала цю справу любити. Просто полюбила! Єдине, про що сьогодні шкодую – у мене там у Москві є багато людей, яким я дуже вдячна. Дуже багато. Іноді в житті хочеться “віддавати борги”. Але не виходить, бо я не хочу туди їхати, не хочу… Це так дивно! Ми раніше їздили один за другим, а зараз усе якось так… Словом, “борги віддавати” не виходить. Ось я і подумала, що буду вчителем, і таким чином зможу усе повернути. Ну ти розумієш. Можу комусь передати знання. Якщо не можу інакше.     М.: А де саме ти ділишся цими знаннями? Розкажи про свою школу. І.: У своїй власній школі я викладаю балет для дорослих непрофесіоналів, які мають бажання навчитись. Звичайно, ніхто з них потім не буде балериною, але можна прийти і трошки для постави, для свого тіла, позайматись. Також викладаю пілатес – перед цим я пішла й закінчила тут курси пілатесу. Є у моїй школі і для дітей балет, але їх я вже навчаю професійно, не роблю просту забавку. Я вмію професійно, і хочу цим вмінням ділитись. Якщо дитина прагне вступити до консерваторії, або вже туди ходить і хоче позайматись додатково – то я із нею працюю. Я також відкрила курс елегантної ходи – це цікаво! От як матимеш вільну годинку, сядь десь до кав’ярні та подивись, як жінки ходять. Адже сьогодні є багато жінок, котрі все життя ходять у кросівках, спортивних штанах і толстовках. І як ідуть раз на рік на якийсь бал – катастрофа – вони не вміють ходити на підборах. Цікавий феномен, насправді. Просто мене десь півроку тому спитала подруга, чи я б її не навчила ходити на підборах – мовляв, у мене добре виходить. А я собі думаю: “Вже мене про це питали й раніше...” Серйозно! Поки що все тільки починається – післязавтра буде місяць, як було відкрито школу. Кажуть, що потрібно пропрацювати мінімум три місяці, перш ніж реально аналізувати. Мені перед цим надійшла пропозиція від фірми “Grishko”, яка виробляє балетний одяг і взуття – їм була потрібна балерина, котра вже не танцює, аби їздила цілим світом по магазинах і розповідала про їх товари. Це просто класна робота! А я собі так думаю: “Ну добре, але ж податки вони платять Москві. Це ж російська фірма. Ну куди я піду?” Я ж собі це потім не пробачу ніколи, так не можна. Мені треба щось робити, аби я вірила, що роблю добру річ. Річ, яку я вмію, і за яку мені не було б соромно. Тож заходьте до мене, потанцюємо, позаймаємось!     Іванку Іллєнко можна впевнено назвати людиною, котра живе у пристрасті й любові до власної справи. Хіба може бути інакше, коли живеш у гармонії із самим собою?     Маргарита Голобродськадля UAportal.czФото - з особистого архіву Іванки Іллєнко  

Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska

Є в Чехії компанія під назвою “Regabus” - перевізник, що вже досить довгий час возить тисячі діаспорян і туристів, сполучаючи Україну із Чехією. Компанія об’їхала земну кулю 1372 рази та перевезла популяцію штату Род-Айленд – так сама “Regabus” на своєму веб-сайті підбиває підсумки понад двадцятирічної роботи. UAPORTAL зустрівся зі співзасновником і теперішнім власником компанії, аби поговорити про шлях людини від заробітчанина до власника бізнесу. Де ж знаходиться межа та як її перетнути? Про це із Євгеном Реґою говорила Маргарита Голобродська.         Маргарита: Якби Ви хотіли розповісти про компанію Regabus за одну хвилину, то що б сказали?   Євген: Основний вид нашої діяльності – це регулярні автобусні перевезення між Україною та Чехією. На даний момент ми є, можна сказати, лідером у цьому напрямку, адже маємо найновіший парк і найкраще обладнані автобуси. Ми перш за все звертаємо увагу на те, аби люди подорожували спокійно. У більшості автобусів є стюардеса, яка обслуговує пасажирів, тобто пропонує їм каву, чай, шоколад для дітей. Ми також наполягаємо на тому, щоб в автобусі, у самому салоні, завжди була тиша. Практично всі автобуси обладнані індивідуальними моніторами для кожного пасажира – Ви собі можете взяти навушнички, подивитись фільм, послухати музику, пограти в ігри або подивитись, куди їде автобус. Немає фільмів на двох великих моніторах, коли звук лунає до салону – тобто один чує, другий не чує, третьому занадто гучно, четвертому затихо, п’ятий взагалі нічого не хоче дивитись. А ще не дай Боже якщо поставлять якісь хлопці російський серіал, то це взагалі зараз популярністю не користується.   Маргарита: Як свого часу народилась ідея займатись автобусними перевезеннями?   Євген: Знаєте… Ми приїхали до Чехії на початку 90х років… Я, наприклад, відслужив у ще тоді у радянській армії та приїхав 91 року, коли був путч і хотіли скинути Горбачова… Батько на той момент вже був два місяці в Чехії. Приїхали ми сюди, працювали на будівництві – в принципі, як і дуже багато наших заробітчан. І, безумовно, треба було їздити додому. Самі ми з Закарпаття, а з транспорту на той час був тільки поїзд. Прага – Москва, наприклад, що йшов через Чоп, де довго переставляли вагони, адже у нас ширші колії. І в один момент батько подумав – чому б нам не їздити автобусами. Він заснував фірму з двома чехами, вони найняли чеських перевізників, у яких на той час були автобуси. Тоді й почали їздити рейси з Праги до Закарпаття. Утім ті чехи дуже швидко зрозуміли, що це супер класний бізнес (сміється), швидко собі зробили регулярний маршрут, і ми, фактично, залишились трошки за бортом. Після цього ми з батьком вирішили заснувати власну транспортну фірму. Нас разом працювало троє – і ми назбирали певну суму грошей, купили один автобус Karosa і відкрили собі лінію. Але не на Закарпаття, адже воно вже було “зайнято” – ми відкрили першу лінію на Долину та Івано-Фанківщину. З того й почалось. Одна Karosa заробила на другу Karosa, дві Karosa – на третю, три – на четверту, і так пішло-поїхало.       Маргарита: Коли ж було засновано саме Regabus?   Євген: Regabus є послідовником. На момент закладення Regabus вже було відкрито фірму на приватну особу Івана Реґа – мого батька. А пізніше, у 99-му, ми зареєстрували фірму s.r.o. [ТОВ – ред.]. Роком початку саме роботи Regabus я б назвав 1994 – тоді була перша наша лінія, саме регулярний рейс.   Маргарита: Як Ви думаєте, якби Ви тоді починали подібний бізнес в Україні, наскільки б він був успішним?   Євген: Я думаю, що все б вийшло. Адже з того часу з’явилось дуже багато нових перевізників, які зараз успішно працюють. Проблема в тому, що наші люди просто тікають з України... Адже незважаючи на дві революції, там все одно із роботою дуже погано, і високий рівень корупції… Нема того результату, на який ми сподівались. Тому от пасажиропотік і збільшується.   Маргарита: Якщо людина приїде сьогодні до Чехії з бажанням розпочати власний бізнес, за який час вона, на Вашу думку, може розраховувати на його стабільну роботу?   Євген: Це дуже індивідуальне питання – адже темп залежить від того, з чим людина сюди йде, і хто йде. Якщо у людини вже була, скажімо, якась практика підприємницької діяльності в Україні, то, безумовно, буде простіше – підприємницька діяльність, мені здається, схожа всюди. У Чехії вона простіша тим, що тут немає такої бюрократії та корупції – тут це простіше робити. Але, безумовно, на даний момент ніші практично всіх сфер до значної міри зайняті. Конкуренція дуже висока. Утім, можна знайти нові напрямки. Зараз із розвитком нових технологій є дуже багато сфер, у яких можна розвинутись. Звичайна, як кажуть, практика показує, що коли людина вважає, що вона за рік чогось дійсно досягне, у більшості випадків це триває близько трьох років.         Маргарита: Скільки приблизно часу потрібно витратити на реєстрацію фірми у Чехії, та що для цього потрібно?   Євген: Наразі я точно не скажу, але думаю, до двох тижнів – більше б не мало зайняти. Два-три тижні. Це досить швидкий процес. Адреса потрібна – фірма мусить мати адресу реєстрації. Безумновно, якісь базові знання мови потрібні. Хоча зараз можна звернутись за допомогою – тут є багато наших фірм і людей, які у цій справі можуть порадити. Звісно, не безкоштовно. Але чогось надзвичайно складного у тому процесі, я вважаю, нема. Якщо робити фірму без капіталовливання, то у Чехії зараз s.r.o. [ТОВ – ред.] можна закласти, маючи щось на кшталт 2000 крон. Коли ми починали, це було, здається, 100 000, пізніше – 200 000. А потім змінили, близько шести років тому, закон – і сьогодні зареєструвати фірму можна буквально за одну чи дві тисячі. Немає із тим великої проблеми.   Маргарита: Які риси характеру, на Вашу думку, необхідні людині, котра приїхала ставати на ноги у новій країні?   Євген: Я не знаю, чи це можна назвати рисою характеру... але перше – у Вас мусить бути мета. Мета, а потім – не здаватись за жодних умов. Безумовно, будуть виникати перешкоди, будуть виникати проблеми, але я вважаю, що як і у будь-якій діяльності, головне – витримати.   Маргарита: А які Ви особисто зустрічали перешкоди на шляху?       Євген: Перешкоди були, перешкод було багато. По-перше, ми з цим бізнесом або з транспортом зовсім не були знайомі та не мали практики. Першою проблемою став обман тих чехів. Потім почались й інші… Ми купили автобус. Водії у нас були здебільшого чехи, один з яких казав: “Я знаю 120 способів, як надурити хазяїна автобуса”. А способів тих багато: крали пасажирів, крали нафту, крали запчастини. Одного року у нас був період, коли нам безвідповідальність водіїв знищила 6 моторів. У нас в офісі був такий собі “сувенір” – поршень із гільзою – як усе закипіло, було розбито. Коли до нас приходив новий водій – ми йому цей “сувенір” показували і питали, що це. Якщо він впізнавав, що це шматок з мотору [сміється], то ми тоді вже далі вели розмову. У той час було з кадрами важко - чехи тоді дуже похабно, я б сказав, ставились до такої роботи. Тоді ми почали набирати наших водіїв з України. Вони приходили й казали: “Ми потрапили до раю”. Ми давали водіям автобуси, давали запчастини, платили зарплату. Водії у наших українських автопарках працювали таким чином, що від директора автопарку отримували тільки автобус. “Ось Вам автобус, Ви його заправте, знайдіть собі пасажира, перевезіть, і мені принесіть ще 100 долларів з рейсу”. І сьогодні багато хто у нас таким чином працює... Хоча і у нас тут водії ще, само собою, примудрялись вкрасти пасажира. Якщо квиток коштував у компанії, скажімо, тисячу крон, а пасажир підійшов до водія особисто – водій його взяв за 800. І пасажиру добре, і гроші живі у кишені.   Маргарита: Якби Ви сьогодні розпочинали подібний бізнес – як думаєте, було б інакше?   Євген: Багато у цьому плані не змінилось. Можна було б і сьогодні починати, але сьогодні конкуренція набагато вища. Ми вже за ці роки – буде 23 – випрацювали собі ім’я. Тобто нас знають люди, у нас багато вірних пасажирів, котрі їздять постійно – ми вже впізнаємо їх в обличчя. За це ми їм, звісно, дуже вдячні [сміється]. Але конкуренція також не спить, і з’являються нові технології. Та мені здається, ми у будь-якому разі тримаємо рівень перших.       Маргарита: Як би Ви описали українського-чеські стосунки на буденному рівні у сфері бізнесу?   Євген: Якщо за себе особисто говорити, у мене з цим проблем нема. Я завжди вважав і вважаю, що як людина себе позиціонує і як вона примусить себе поважати – таке до неї і буде ставлення. В цілому я вважаю, що зараз ставлення до українців у Чехії покращилось. Ми вже не у тих 90х, коли медіа нагнітали ситуацію, коли тут були групи так званих “братків”, які кришували, тощо. У новинах постійно ця ситуація нагніталась. Тобто зараз у цьому плані набагато спокійніше.   Маргарита: Ви приїхали до Чехії, коли Вам було 21, одразу на роботу й без знання мови – чи не став мовний бар’єр проблемою?   Євген: Я вважаю, що це, знову ж, дуже великі блоки у людей в голові. Вони самі себе вже наперед програмують, що не зможуть вивчити мову. Чеська мова не є такою вже й складною. Я вважаю, що жодна мова не є дуже складною. Просто треба діяти за принципом соленого огірка. Принцип соленого огірка такий: хоче бути огірок соленим, чи не хоче – якщо Ви його залишете у соленій воді, то він соленим буде. Найкращий спосіб вивчити мову – це відрізати себе на певний час від спілкування рідною мовою. На якийсь період. Коли ми сюди приїхали, я брав наші українські та російські казки, які добре знав, але чеською мовою. У той час, безумовно, телефонів та інтернету не було – то ми просто йшли до бібліотеки. Я знав зміст книжок, але читав їх чеською мовою. Почав переписувати – от просто переписувати й читати. Потім я пішов працювати до бригади двох чехів, весь робочий час я був із чехами – і вони вже від мене тікали. Бо я до них: “А що це? А як це? А то як?” То вони й кажуть: “Ти вже дістав!” [сміється] Один з них, старший пан, мені був як за батька – завжди все пояснював. І я мову вивчив дуже швидко. Треба хотіти. Треба хотіти і поставити собі за мету: “Ось я хочу це зробити”.   На сьогоднішній день штат компанії Regabus – це така собі сім’я з 36 осіб, із яких 34 – українці. Компанія впевнено займає свою нішу на чеському ринку та відіграє важливу роль у налагодженНі повсякденних українсько-чеських стосунків. Адже із ними кордон перетинають як українці, так і чехи – туристи, близькі, друзі та знайомі.  Читайте також: Історія REGABUS - засновник Іван Рега  Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ