User's Tags

Катерина Воїнська 's Entries

Українці в Чехії: 4 blogs
  • 21 Nov 2018
    Уже другий рік поспіль листопад є гарячою порою для українців у Чехії. Приємно заходити на філософський факультет Карлового університету (nám. Jana Palacha 2) і бачити оголошення, продубльовані твоєю рідною мовою. І бачити, як гасають університетськими сходами піднесені українці: дискутують, жартують, хвилюються. Вибігають на вулицю без курток, щоб зустріти своїх знайомих і друзів, щоб гуртом долучитися до «по-ді-ї». А більшість пражан тимчасом насолоджуються законним «вікендом», голосно розмишляють у міському транспорті про осінні депресії, акції та зимовий відпочинок. Йти довгими університетськими коридорами та вслухатися в різномовні розмови: на вустах іноземців слово «Україна». Вимовляють його притишено, примруживши очі, наче в чомусь непевні. Що ж це коїться? Це в Празі, попри вихідні, за підтримки Посольства України в Чеській Республіці організовано спільними зусиллями Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету, Східноєвропейського клубу та Чеської асоціації україністів ІІ Міжнародну конференцію україністів. Скажете, для україністів це, можливо, і подія, а яке діло до цього простому українцеві чи чехові?! Це власне й спробували з’ясувати. Попри те, що ІІ Міжнародна конференція україністів була «закритою» (тобто організатори особисто запрошували доповідачів), у її рамках вдалося організувати відкриті лекції на українській та англійській мовах. Тож у вільному доступі для кожного були лекції Сергія Плохія («Leninopad: Mapping Memory in Contemporary Ukraine»), Олени Галети («Українське культурне будівництво ХХ ст.: література й бібліотека як "революційні проекти" Юрія Меженка» та «Eccentric literary criticism: from literary theory to literary anthropology»), Станіслава Федорчука («Відомі та забуті: письменники, журналісти та вчені української діаспори ХХ століття»), а також презентація книги політв’язня Російської федерації, журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції. Дописи про Донбас», яку цьогоріч видала українська служба Радіо Свобода. Слухачі цих лекцій (як чехи, так і українці) зізналися, що відкрили для себе багато цікавих і важливих імен, історій та закономірностей. Казали, що часами стає боляче від «незнання»: як мало ми знаємо, як мало речників важливих повідомлень, як мало усвідомлення того, наскільки інформація є важливою і небезпечною! Як багато забутих людей, їхніх поривань і подвигів! Можливо, саме через брак цих повідомлень, нам інколи так важко бути людьми, бути активними, намагатися, не здаватися. Через це ми програЄмо інформаційну війну. Через втрачання сенсів і смислів. Гарячим серцем і розумом нехіть невідома. Тож багатьох вразила лекція Сергія Плохія про гарвардський проект з картами, за допомогою якого можна досліджувати взаємозв'язки історичні й соціологічні, минулого й сучасного. Доповідачам-професіоналам вдалося зворохобити присутніх. Натхненні організатори, учасники та гості радо поділилися своїми враженнями для Uaportal-у. Зокрема Тетяна Окопна (культурний аташе Посольства України в Чеській Республіці) зізналася, що їй «дуже сподобалося, що частина виступів були англійською мовою і на них прийшло багато "людей з вулиці", це важлива частина публічної дипломатії нашої країни». А також згадала чеського україніста Давида Свободу, який «любить повторювати, що бути україністом у Чехії – це означає самотність. Бо україністів – тих, хто справді займається тут науковими дослідженнями – дуже мало. Тому такі конференції, – зазначає Тетяна, – у першу чергу важливі, щоб чеські україністи не почувалися самотніми (жарт), і для налагодження міжнародних зв'язків та планування спільних проектів». А Радко Мокрик (редактор часопису «NaVýchod») відкрив таємницю народження цієї події. «Думка про проведення щорічних україністичних конференцій в Празі виникла два роки тому. Наразі, завдяки підтримці Посольства України в Чехії та Інституту Східноєвропейських студій Карлового університету нам вдається втілювати цю ідею в життя. Тобто такі конференції – це результат співпраці декількох організацій та багатьох людей. Другий рік поспіль загальною координацією проекту керує докторантка Інституту Східноєвропейських студій Галина Бабак. Такі конференції – це також можливість поширювати знання про Україну. Цьогорічна конференція логічно була присвячена століттю українсько-чехословацьких дипломатичних відносин. Для нас є важливими два аспекти: високий рівень академічної програми. Водночас, важливою є і супровідна програма та запрошення українських академіків, журналістів для проведення відкритих лекцій та зустрічей з ширшою громадськістю». Своєю чергою, Галина Бабак (шеф-редакторка часопису «NaVýchod») додала: «На відміну від минулого року, ця конференція була «закрита», тобто учасники запрошувалися особисто. Головним гостем конференції став професор Гарвардського університету Сергій Плохій, який також обіймає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Також ми раді, що вже другий рік поспіль у конференції бере участь професорка Валерія Корабльова, яка і цього року виступала на відкритті разом з професором Плохієм. Безперечно, цього року конференція видалася сильнішою, але тематично менш різноманітною, до чого зобов’язувала сама тема. Після завершення ми отримали багато схвальних відгуків, тому можна вважати цей проект успішним» Також Олексій Севрук (редактор часопису «PLAV») зізнався, що велике враження на нього справили доповіді «шефа гарвардської україністики» (пана Плохія). Зокрема лекція, що відкривала конференцію (відеозапис доповіді «The Fall of an Empire: Ukraine and the Fate of the Pan-Russian Idea» (Падіння імперії: Україна та доля всеросійської ідеї) можна проглянути за посиланням – https://www.youtube.com/watch?v=IU2rSMCrIug&t=141s). «Взаємний зв´язок між Україною і Росією було пояснено стисло, лаконічно, і разом з тим популярно. – запевнив Олексій. – Буду її рекомендувати своїм чеським друзям і знайомим, які, можливо, не зовсім усвідомлюють, звідки виникла Україна, чому це не-Росія і чому, попри все, російські політики постійно намагаються всякими правдами і неправдами втягнути її у Росію». Також Олексій додав, що йому сподобалась доповідь брнянського україністa і музикознавця Петра Калини «про Українську республіканську капелу, хорову капелу УНР, яка була створена, між іншим, для того, щоб пропагувати українські ідеї серед мешканців Європи. Доктор Калина навів чимало цікавих подробиць про створення, існування і подальшу долю членів хору, опираючись на мемуари очевидців». І на завершення редактор наголосив на важливості «такої міжнародної україністичної конференції в Празі як місця спілкування фахівців-україністів з усього світу, простору для обміну думок і досвіду, а також інструменту популяризації України серед чехів, тобто елементу тієї ж вже згаданої культурної дипломатії». Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валерія Корабльова лаконічно підсумувала: «The best weekend is a working weekend!»(найкращі вихідні – це робочі). Горіти Словом, щоб поставати з попелу… Здається, це найліпший антидепресант :) Катерина Воїнська  для UAportal.cz                                    
  • Уже другий рік поспіль листопад є гарячою порою для українців у Чехії. Приємно заходити на філософський факультет Карлового університету (nám. Jana Palacha 2) і бачити оголошення, продубльовані твоєю рідною мовою. І бачити, як гасають університетськими сходами піднесені українці: дискутують, жартують, хвилюються. Вибігають на вулицю без курток, щоб зустріти своїх знайомих і друзів, щоб гуртом долучитися до «по-ді-ї». А більшість пражан тимчасом насолоджуються законним «вікендом», голосно розмишляють у міському транспорті про осінні депресії, акції та зимовий відпочинок. Йти довгими університетськими коридорами та вслухатися в різномовні розмови: на вустах іноземців слово «Україна». Вимовляють його притишено, примруживши очі, наче в чомусь непевні. Що ж це коїться? Це в Празі, попри вихідні, за підтримки Посольства України в Чеській Республіці організовано спільними зусиллями Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету, Східноєвропейського клубу та Чеської асоціації україністів ІІ Міжнародну конференцію україністів. Скажете, для україністів це, можливо, і подія, а яке діло до цього простому українцеві чи чехові?! Це власне й спробували з’ясувати. Попри те, що ІІ Міжнародна конференція україністів була «закритою» (тобто організатори особисто запрошували доповідачів), у її рамках вдалося організувати відкриті лекції на українській та англійській мовах. Тож у вільному доступі для кожного були лекції Сергія Плохія («Leninopad: Mapping Memory in Contemporary Ukraine»), Олени Галети («Українське культурне будівництво ХХ ст.: література й бібліотека як "революційні проекти" Юрія Меженка» та «Eccentric literary criticism: from literary theory to literary anthropology»), Станіслава Федорчука («Відомі та забуті: письменники, журналісти та вчені української діаспори ХХ століття»), а також презентація книги політв’язня Російської федерації, журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції. Дописи про Донбас», яку цьогоріч видала українська служба Радіо Свобода. Слухачі цих лекцій (як чехи, так і українці) зізналися, що відкрили для себе багато цікавих і важливих імен, історій та закономірностей. Казали, що часами стає боляче від «незнання»: як мало ми знаємо, як мало речників важливих повідомлень, як мало усвідомлення того, наскільки інформація є важливою і небезпечною! Як багато забутих людей, їхніх поривань і подвигів! Можливо, саме через брак цих повідомлень, нам інколи так важко бути людьми, бути активними, намагатися, не здаватися. Через це ми програЄмо інформаційну війну. Через втрачання сенсів і смислів. Гарячим серцем і розумом нехіть невідома. Тож багатьох вразила лекція Сергія Плохія про гарвардський проект з картами, за допомогою якого можна досліджувати взаємозв'язки історичні й соціологічні, минулого й сучасного. Доповідачам-професіоналам вдалося зворохобити присутніх. Натхненні організатори, учасники та гості радо поділилися своїми враженнями для Uaportal-у. Зокрема Тетяна Окопна (культурний аташе Посольства України в Чеській Республіці) зізналася, що їй «дуже сподобалося, що частина виступів були англійською мовою і на них прийшло багато "людей з вулиці", це важлива частина публічної дипломатії нашої країни». А також згадала чеського україніста Давида Свободу, який «любить повторювати, що бути україністом у Чехії – це означає самотність. Бо україністів – тих, хто справді займається тут науковими дослідженнями – дуже мало. Тому такі конференції, – зазначає Тетяна, – у першу чергу важливі, щоб чеські україністи не почувалися самотніми (жарт), і для налагодження міжнародних зв'язків та планування спільних проектів». А Радко Мокрик (редактор часопису «NaVýchod») відкрив таємницю народження цієї події. «Думка про проведення щорічних україністичних конференцій в Празі виникла два роки тому. Наразі, завдяки підтримці Посольства України в Чехії та Інституту Східноєвропейських студій Карлового університету нам вдається втілювати цю ідею в життя. Тобто такі конференції – це результат співпраці декількох організацій та багатьох людей. Другий рік поспіль загальною координацією проекту керує докторантка Інституту Східноєвропейських студій Галина Бабак. Такі конференції – це також можливість поширювати знання про Україну. Цьогорічна конференція логічно була присвячена століттю українсько-чехословацьких дипломатичних відносин. Для нас є важливими два аспекти: високий рівень академічної програми. Водночас, важливою є і супровідна програма та запрошення українських академіків, журналістів для проведення відкритих лекцій та зустрічей з ширшою громадськістю». Своєю чергою, Галина Бабак (шеф-редакторка часопису «NaVýchod») додала: «На відміну від минулого року, ця конференція була «закрита», тобто учасники запрошувалися особисто. Головним гостем конференції став професор Гарвардського університету Сергій Плохій, який також обіймає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Також ми раді, що вже другий рік поспіль у конференції бере участь професорка Валерія Корабльова, яка і цього року виступала на відкритті разом з професором Плохієм. Безперечно, цього року конференція видалася сильнішою, але тематично менш різноманітною, до чого зобов’язувала сама тема. Після завершення ми отримали багато схвальних відгуків, тому можна вважати цей проект успішним» Також Олексій Севрук (редактор часопису «PLAV») зізнався, що велике враження на нього справили доповіді «шефа гарвардської україністики» (пана Плохія). Зокрема лекція, що відкривала конференцію (відеозапис доповіді «The Fall of an Empire: Ukraine and the Fate of the Pan-Russian Idea» (Падіння імперії: Україна та доля всеросійської ідеї) можна проглянути за посиланням – https://www.youtube.com/watch?v=IU2rSMCrIug&t=141s). «Взаємний зв´язок між Україною і Росією було пояснено стисло, лаконічно, і разом з тим популярно. – запевнив Олексій. – Буду її рекомендувати своїм чеським друзям і знайомим, які, можливо, не зовсім усвідомлюють, звідки виникла Україна, чому це не-Росія і чому, попри все, російські політики постійно намагаються всякими правдами і неправдами втягнути її у Росію». Також Олексій додав, що йому сподобалась доповідь брнянського україністa і музикознавця Петра Калини «про Українську республіканську капелу, хорову капелу УНР, яка була створена, між іншим, для того, щоб пропагувати українські ідеї серед мешканців Європи. Доктор Калина навів чимало цікавих подробиць про створення, існування і подальшу долю членів хору, опираючись на мемуари очевидців». І на завершення редактор наголосив на важливості «такої міжнародної україністичної конференції в Празі як місця спілкування фахівців-україністів з усього світу, простору для обміну думок і досвіду, а також інструменту популяризації України серед чехів, тобто елементу тієї ж вже згаданої культурної дипломатії». Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валерія Корабльова лаконічно підсумувала: «The best weekend is a working weekend!»(найкращі вихідні – це робочі). Горіти Словом, щоб поставати з попелу… Здається, це найліпший антидепресант :) Катерина Воїнська  для UAportal.cz                                    
    Nov 21, 2018 1749
  • 13 Sep 2018
    Цьогоріч 24 серпня Україна святкувала двадцять сьомий День Незалежності. Українська громада Чехії нещодавно згуртувалася з нагоди Дня Незалежності України в одному з найбільших парків Праги – у парку «Стромовка», що на території виставкового центру Výstaviště Holešovice ( район Praha 7).  Урочистість розпочалася державним гімном «Ще не вмерла Україна» та хвилиною мовчання за всіх, хто бореться та кладе своє життя за незалежність України. Слово до громади мав посол України у Чехії Євген Перебийніс наголошуючи,  що сьогодні маємо всі підстави святкувати, але святкуючи, повинні пам’ятати про те, що «боротьба за нашу державу триває», «наші хлопці на сході продовжують захищати Україну». Присутні мали нагоду побачити-почути виступи місцевих творчих колективів:«Джерело», «Світоч», «Ігніс», дуо «МарОля», – а також заслужених артистів України: Олесю Пасічняк, Антоніну Осипчук, Ірину Стиць, Павла Бубряка, Івана Дерду, Віктора Підгурського, Оксану Зелінську, Томаша Шідловського. Організували акцію громадські організації: Українська ініціатива, Асоціація української громади, Український Народний дім, «Бізнес клуб», Українська Європейська Перспектива, Українські профспілки, Міжнародна асоціація українців «Євромайдан», «Берегиня», «Світоч», «Джерело», школа «Ерудит». Свято відбулося за підтримки Посольства України в Чеській Республіці, а також найбільшої української фірми-перевізника між Чехією та Україною «Rеgabus». Павло Бубряк (голова Асоціації українських громад в Чехії) – один з організаторів свята – спеціально для UAPORTALу зізнався:«не можемо сидіти склавши руки, не погоджуємося на рівень сільського будинку культури. Ми тут, бо в наших жилах тече українська кров. Це йде з душі. Інакше не можу. Не чекаю нагород, заслуг чи подяк. Організовуємося, робимо це в надії. У надії, бо справжню незалежність треба ще вибороти. Багато декларацій зараз, багато розмов про те, що Україна важлива, але політики насправді косять мільйони з нашого народу. Наш народ піднявся, згуртувався, потім добренько попрацювали технології, щоб люди розчарувалися, щоб цю надію вбити. Активних порозстрілювали, у котлах повбивали, когось поодинці вбивають. Ніхто відповідальності не несе за вбивство патріотів. Діє внутрішня окупація. Але попри все українська культура розвивається... Українська громада в Чехії за десятки років пережила багато бурхливих моментів, але вдалося поєднати сили старої та нової діаспори. Зараз дуже тішить, що кожен вносить свою лепту, робимо разом. Цього року спрацювали ще активніше. А це ж масове святкування, винайняли цілий парк! Стараюся знайти підхід до керівників організації. Заручившись підтримкою нашого чудового посла Євгена Перебийноса, Української ініціативи - Богдан Райчинець відповідав за оренду й апаратуру на святі, –  Українського народного дому в Празі з його головою Володимиром Губчуком, Михайла Топорова (голови Євромайдану) – він організував столи, палатки, лавочки, – а також режисера Віктора Підгурського, свято вдалося. Людям навіть дощ не завадив. Вони танцювали просто під дощем! А наша гордість – це колективи «Джерело», «Світоч» і «Берегиня», бо працюють з дітьми. А це – наше майбутнє! Також доречно згадати Ростислава Прокоп’юка, Тараса Костюка, Галину Андрейців, Тараса Якубовського, Романа Митрюка, Анатолія Ґраца, – вони завжди долучається і активно діють. Це однодумці: осторонь ніколи не стоять! Також тим, про кого забув, велике спасибі!» Богдан Райчинець з Української ініціативи додав: «незважаючи на погоду, прийшло понад 500 людей, це організаторам приємно бачити. Зібралося разом кілька українських організацій, щоб підготувати це свято. Це – традиційний захід українських меншин у Празі. Треба подякувати посольству України й усім, що підтримали це свято, оскільки вхід був безкоштовний. А треба було забезпечити сцену, звук, шатра від дощу, українську кухню, яку організував ресторан «Дністер». Я задоволений як участю, так і культурним проведенням свята». У документі Верховної Ради України (20.02.1992 №2143-XII) «Про День незалежності України» наголошено на «волі українського народу та його одвічному прагненні до незалежності»… Святкуємо, щоб усвідомлювати міру нашої залежності, її гіркі корені. Святкуємо, щоби попри гучні гасла, вже звичний популізм і нестерпний біль втрати, бачити справжню незалежність. Святкуємо, щоби розпалити наснагу йти далі. Пам’ятати про ціну та важливість нашої незалежності. Мати відвагу щодень здобувати та захищати Україну в наших серцях, домівках, праці та світі. Справжня воля – це Любов. Вона не має нічого спільного з ненавистю. Бо ненависть, байдужість, підлість – це атрибути раба. Любов не шукає свого. Той, хто любить, «сам є свій» собі та іншим. Той, хто любить, господарює в мирі та з перспективою. Бо має серце палке та вірне, наче в собаки. Уміє вкусити та гаркнути, аби захистити простір Любові. Але також уміє та хоче зализувати рани свої та ближніх, вигризати тернину з грубої шкіри, кружляти в арканах та мати свій голос в симфонії рідної зграї. Не втрачати миру наодинці та в гурті. Бути креативним господарем на тому місці, де зараз є. Якщо ти за межами України, не виправдовуй себе думкою, що зробиш щось для Батьківщини колись, як повернешся. Якщо ти вдома, то не чекай, що більше можливостей буде за межею дому. Не зволікаймо, любі, любити. Бо це єдине, що дає снагу жити. Це єдине, з чим нестрашно йти на смерть. Автор: Катерина Воїнська для UAportal.
  • Цьогоріч 24 серпня Україна святкувала двадцять сьомий День Незалежності. Українська громада Чехії нещодавно згуртувалася з нагоди Дня Незалежності України в одному з найбільших парків Праги – у парку «Стромовка», що на території виставкового центру Výstaviště Holešovice ( район Praha 7).  Урочистість розпочалася державним гімном «Ще не вмерла Україна» та хвилиною мовчання за всіх, хто бореться та кладе своє життя за незалежність України. Слово до громади мав посол України у Чехії Євген Перебийніс наголошуючи,  що сьогодні маємо всі підстави святкувати, але святкуючи, повинні пам’ятати про те, що «боротьба за нашу державу триває», «наші хлопці на сході продовжують захищати Україну». Присутні мали нагоду побачити-почути виступи місцевих творчих колективів:«Джерело», «Світоч», «Ігніс», дуо «МарОля», – а також заслужених артистів України: Олесю Пасічняк, Антоніну Осипчук, Ірину Стиць, Павла Бубряка, Івана Дерду, Віктора Підгурського, Оксану Зелінську, Томаша Шідловського. Організували акцію громадські організації: Українська ініціатива, Асоціація української громади, Український Народний дім, «Бізнес клуб», Українська Європейська Перспектива, Українські профспілки, Міжнародна асоціація українців «Євромайдан», «Берегиня», «Світоч», «Джерело», школа «Ерудит». Свято відбулося за підтримки Посольства України в Чеській Республіці, а також найбільшої української фірми-перевізника між Чехією та Україною «Rеgabus». Павло Бубряк (голова Асоціації українських громад в Чехії) – один з організаторів свята – спеціально для UAPORTALу зізнався:«не можемо сидіти склавши руки, не погоджуємося на рівень сільського будинку культури. Ми тут, бо в наших жилах тече українська кров. Це йде з душі. Інакше не можу. Не чекаю нагород, заслуг чи подяк. Організовуємося, робимо це в надії. У надії, бо справжню незалежність треба ще вибороти. Багато декларацій зараз, багато розмов про те, що Україна важлива, але політики насправді косять мільйони з нашого народу. Наш народ піднявся, згуртувався, потім добренько попрацювали технології, щоб люди розчарувалися, щоб цю надію вбити. Активних порозстрілювали, у котлах повбивали, когось поодинці вбивають. Ніхто відповідальності не несе за вбивство патріотів. Діє внутрішня окупація. Але попри все українська культура розвивається... Українська громада в Чехії за десятки років пережила багато бурхливих моментів, але вдалося поєднати сили старої та нової діаспори. Зараз дуже тішить, що кожен вносить свою лепту, робимо разом. Цього року спрацювали ще активніше. А це ж масове святкування, винайняли цілий парк! Стараюся знайти підхід до керівників організації. Заручившись підтримкою нашого чудового посла Євгена Перебийноса, Української ініціативи - Богдан Райчинець відповідав за оренду й апаратуру на святі, –  Українського народного дому в Празі з його головою Володимиром Губчуком, Михайла Топорова (голови Євромайдану) – він організував столи, палатки, лавочки, – а також режисера Віктора Підгурського, свято вдалося. Людям навіть дощ не завадив. Вони танцювали просто під дощем! А наша гордість – це колективи «Джерело», «Світоч» і «Берегиня», бо працюють з дітьми. А це – наше майбутнє! Також доречно згадати Ростислава Прокоп’юка, Тараса Костюка, Галину Андрейців, Тараса Якубовського, Романа Митрюка, Анатолія Ґраца, – вони завжди долучається і активно діють. Це однодумці: осторонь ніколи не стоять! Також тим, про кого забув, велике спасибі!» Богдан Райчинець з Української ініціативи додав: «незважаючи на погоду, прийшло понад 500 людей, це організаторам приємно бачити. Зібралося разом кілька українських організацій, щоб підготувати це свято. Це – традиційний захід українських меншин у Празі. Треба подякувати посольству України й усім, що підтримали це свято, оскільки вхід був безкоштовний. А треба було забезпечити сцену, звук, шатра від дощу, українську кухню, яку організував ресторан «Дністер». Я задоволений як участю, так і культурним проведенням свята». У документі Верховної Ради України (20.02.1992 №2143-XII) «Про День незалежності України» наголошено на «волі українського народу та його одвічному прагненні до незалежності»… Святкуємо, щоб усвідомлювати міру нашої залежності, її гіркі корені. Святкуємо, щоби попри гучні гасла, вже звичний популізм і нестерпний біль втрати, бачити справжню незалежність. Святкуємо, щоби розпалити наснагу йти далі. Пам’ятати про ціну та важливість нашої незалежності. Мати відвагу щодень здобувати та захищати Україну в наших серцях, домівках, праці та світі. Справжня воля – це Любов. Вона не має нічого спільного з ненавистю. Бо ненависть, байдужість, підлість – це атрибути раба. Любов не шукає свого. Той, хто любить, «сам є свій» собі та іншим. Той, хто любить, господарює в мирі та з перспективою. Бо має серце палке та вірне, наче в собаки. Уміє вкусити та гаркнути, аби захистити простір Любові. Але також уміє та хоче зализувати рани свої та ближніх, вигризати тернину з грубої шкіри, кружляти в арканах та мати свій голос в симфонії рідної зграї. Не втрачати миру наодинці та в гурті. Бути креативним господарем на тому місці, де зараз є. Якщо ти за межами України, не виправдовуй себе думкою, що зробиш щось для Батьківщини колись, як повернешся. Якщо ти вдома, то не чекай, що більше можливостей буде за межею дому. Не зволікаймо, любі, любити. Бо це єдине, що дає снагу жити. Це єдине, з чим нестрашно йти на смерть. Автор: Катерина Воїнська для UAportal.
    Sep 13, 2018 1700
  • 17 Jul 2018
    Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
  • Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
    Jul 17, 2018 2710
  • 22 May 2018
    Ви бачили, як Вишиванка, довжелезна й строката, походжала вулицями Праги, а з її мережок сяяли усмішками українці? Цьогоріч у столиці Чеської Республіки українська громада насолодилася Днем вишиванки сповна: святкували вишиванкове тридення! 17-го травня 2018 року біля пам´ятника Тарасові Шевченкові в Празі українці організували фотоконкурс «Вишиване селфі». Цікаво, що Міжнародна асоціації українців ЄвроМайдан започаткувала традицію, вдягати у вишиванку пам’ятник Кобзаря у Празі. 19-го травня в Будинку національних меншин, що на вул. Воцелова 3, можна було долучитися до майстеркласу «Хрестик за хрестиком – моя вишиванка». А в неділю 20-го травня відбулася вишиванкова хода від храму Св. Климента. Відтак свято звершилося в готелі «Ольшанка», де творчий колектив «Берегиня» під керівництвом Марії Скиби підготував концерт з виступами різних гуртів. Це зокрема «Світоч» (дитячий колектив), «Берегиня» та дует «Мароля». Також для глядачів співали дівчатка Х. Росоловська,Н. Жидовська, С. Косійова та грала Н. Криць. На святкуванні був присутній також Посол України в Чехії Є. Перебийніс. Пан Євген дякував українській громаді, що долучилася до Дня вишиванки, адже такі акції, на думку посла, єднають українців по всьому світі, вишиванка символізує і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв’язок багатьох поколінь. Також висловив надію, що наступного разу «нас буде ще більше», тому закликав дарувати вишиванки своїм друзям і знайомим. Гостею свята була Олена Медвєдєва – майстриня з міста Рівне, яка разом з Анною Тимошок вишила «Кобзар» Т. Шевченка (перше його видання 1840 року).У цій книзі вісім ранніх творів поета вишито методом «стебновка», а також шість картин – хрестиком. Олена привезла до Праги дві вишиті книги: Ліна Костенко «Я поцілую мальву у щоку» та Іван Франко «Народна пісня». Ці роботи вражають! Після всього побаченого і почутого мені раптом збрела в голову дивацька думка: якщо вишиванка почала ходити – пильнуй, щоб не зашпорталася! Це як з малюком – тільки спокою, поки лежить в ліжечку й усміхається. А коли стає на рівні ноги, то треба вже водити, підстраховувати й оберігати від небезпек... Тож чи доречно прозивати вишиванку «оберегом»? Нам – українцям – пасувало б берегти вишиванку, а не їй – нас… Чому вдягаємо вишиванку? Зі страху перед «вороженьками»? Ще «в лоні історії», за часів енеоліту, Сорочина, оздоблена вишивкою, навіть не здогадувалася, що називатиметься колись "вишиванкою". Скіфи прикрашали одяг вишивкою. Згодом, від часів середньовіччя, вишиванка стала повсякденним і святковим національним вбранням українців, які «народили» її з великого креативного серця, працьовитого тіла та чутливої до краси душі. А на межі ХІХ – ХХ сторіч наша Вишиваночка почала «сидіти»: стала святковим, патріотичним і культовим одягом українців. Подейкуть, що допомогли їй «сісти» Олена Пчілка та Іван Франко. 1876 року мати Лесі Українки видала альбом українських вишивок, який став поштовхом для перших наукових досліджень вишиванки в Україні, а також зачарував орнаментами поціновувачів краси й за межами Батьківщини. А Іван Франко, своєю чергою, “подружив” Вишиванку з європейським одягом: надав перевагу не пишним тогочасним модним комірцям-краваткам, а сорочині з орнаментом. Вона була визначальним елементом Франкового образу у світовій спільноті гуманітаріїв і не тільки. Вишиванка є промовистим знаком винятковості української культури. Вибір вишиванки в умовах бездержавності був посвіткою належності до української нації. Так званим знаком-символом великого бажання українців об’єднатися під своїм єдиним прапором. Українець береже вишиванку як спогад, якого можна оживити та який може оживити. Тому в першій третині ХХ сторіччя все більше людей почало вдягати вишиванки. Але воріженьки не сплять і в нас, і поза нами. Перекидаються, перелицьовуються. В УСРР вишиванки напинали на себе партійні керівники. «Оберігалися» (чи то прикривалися) вишиванкою. Та й зараз, на жаль, таких «носіїв» вишиванок чимало. На початку ХХІ сторіччя наша Сорочина почала «ходити». Стали масовими вишиванкові ходи. Подейкують, що почав особливо популяризувати народний одяг в Києві Олег Скрипка, організувавши міжнародний етнічний фестиваль «Країна мрій» 2004 року. А щодо історії Всесвітнього дня вишиванки, то цю ідею запропонувала 2006 року студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. Виявляється, її надихнув на цю думку Ігор Житарюк, який постійно одягав вишиванку на пари. Тоді Леся запропонувала обрати конкретний день, щоб гуртом ходити у вишиванках. Відтак з кожним роком цей день ставав відомішим і популярнішим, розрісшись до міжнародного рівня. Хто коли-небудь брався за вишивання, той знає, яка то клопітка праця, часами дуже довга й одноманітна. Виводиш однакові хрестики кольоровими нитками, вглядаєшся до взірця, рахуєш клітинки... Маленька необачність – і візерунок не вийде. Це так символічно! І так життєво. Вглядатися увічі Взірцю. І вишивати своє, кольорове, унікальне, яке родом з універсального. Не здаватися, коли плутаються нитки та хрестики. У мирі пороти й починати з Початку. Вишиванка звіщає: щоб красиво жити, треба мудро працювати! Катерина Воїнська для UAportal  
  • Ви бачили, як Вишиванка, довжелезна й строката, походжала вулицями Праги, а з її мережок сяяли усмішками українці? Цьогоріч у столиці Чеської Республіки українська громада насолодилася Днем вишиванки сповна: святкували вишиванкове тридення! 17-го травня 2018 року біля пам´ятника Тарасові Шевченкові в Празі українці організували фотоконкурс «Вишиване селфі». Цікаво, що Міжнародна асоціації українців ЄвроМайдан започаткувала традицію, вдягати у вишиванку пам’ятник Кобзаря у Празі. 19-го травня в Будинку національних меншин, що на вул. Воцелова 3, можна було долучитися до майстеркласу «Хрестик за хрестиком – моя вишиванка». А в неділю 20-го травня відбулася вишиванкова хода від храму Св. Климента. Відтак свято звершилося в готелі «Ольшанка», де творчий колектив «Берегиня» під керівництвом Марії Скиби підготував концерт з виступами різних гуртів. Це зокрема «Світоч» (дитячий колектив), «Берегиня» та дует «Мароля». Також для глядачів співали дівчатка Х. Росоловська,Н. Жидовська, С. Косійова та грала Н. Криць. На святкуванні був присутній також Посол України в Чехії Є. Перебийніс. Пан Євген дякував українській громаді, що долучилася до Дня вишиванки, адже такі акції, на думку посла, єднають українців по всьому світі, вишиванка символізує і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв’язок багатьох поколінь. Також висловив надію, що наступного разу «нас буде ще більше», тому закликав дарувати вишиванки своїм друзям і знайомим. Гостею свята була Олена Медвєдєва – майстриня з міста Рівне, яка разом з Анною Тимошок вишила «Кобзар» Т. Шевченка (перше його видання 1840 року).У цій книзі вісім ранніх творів поета вишито методом «стебновка», а також шість картин – хрестиком. Олена привезла до Праги дві вишиті книги: Ліна Костенко «Я поцілую мальву у щоку» та Іван Франко «Народна пісня». Ці роботи вражають! Після всього побаченого і почутого мені раптом збрела в голову дивацька думка: якщо вишиванка почала ходити – пильнуй, щоб не зашпорталася! Це як з малюком – тільки спокою, поки лежить в ліжечку й усміхається. А коли стає на рівні ноги, то треба вже водити, підстраховувати й оберігати від небезпек... Тож чи доречно прозивати вишиванку «оберегом»? Нам – українцям – пасувало б берегти вишиванку, а не їй – нас… Чому вдягаємо вишиванку? Зі страху перед «вороженьками»? Ще «в лоні історії», за часів енеоліту, Сорочина, оздоблена вишивкою, навіть не здогадувалася, що називатиметься колись "вишиванкою". Скіфи прикрашали одяг вишивкою. Згодом, від часів середньовіччя, вишиванка стала повсякденним і святковим національним вбранням українців, які «народили» її з великого креативного серця, працьовитого тіла та чутливої до краси душі. А на межі ХІХ – ХХ сторіч наша Вишиваночка почала «сидіти»: стала святковим, патріотичним і культовим одягом українців. Подейкуть, що допомогли їй «сісти» Олена Пчілка та Іван Франко. 1876 року мати Лесі Українки видала альбом українських вишивок, який став поштовхом для перших наукових досліджень вишиванки в Україні, а також зачарував орнаментами поціновувачів краси й за межами Батьківщини. А Іван Франко, своєю чергою, “подружив” Вишиванку з європейським одягом: надав перевагу не пишним тогочасним модним комірцям-краваткам, а сорочині з орнаментом. Вона була визначальним елементом Франкового образу у світовій спільноті гуманітаріїв і не тільки. Вишиванка є промовистим знаком винятковості української культури. Вибір вишиванки в умовах бездержавності був посвіткою належності до української нації. Так званим знаком-символом великого бажання українців об’єднатися під своїм єдиним прапором. Українець береже вишиванку як спогад, якого можна оживити та який може оживити. Тому в першій третині ХХ сторіччя все більше людей почало вдягати вишиванки. Але воріженьки не сплять і в нас, і поза нами. Перекидаються, перелицьовуються. В УСРР вишиванки напинали на себе партійні керівники. «Оберігалися» (чи то прикривалися) вишиванкою. Та й зараз, на жаль, таких «носіїв» вишиванок чимало. На початку ХХІ сторіччя наша Сорочина почала «ходити». Стали масовими вишиванкові ходи. Подейкують, що почав особливо популяризувати народний одяг в Києві Олег Скрипка, організувавши міжнародний етнічний фестиваль «Країна мрій» 2004 року. А щодо історії Всесвітнього дня вишиванки, то цю ідею запропонувала 2006 року студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. Виявляється, її надихнув на цю думку Ігор Житарюк, який постійно одягав вишиванку на пари. Тоді Леся запропонувала обрати конкретний день, щоб гуртом ходити у вишиванках. Відтак з кожним роком цей день ставав відомішим і популярнішим, розрісшись до міжнародного рівня. Хто коли-небудь брався за вишивання, той знає, яка то клопітка праця, часами дуже довга й одноманітна. Виводиш однакові хрестики кольоровими нитками, вглядаєшся до взірця, рахуєш клітинки... Маленька необачність – і візерунок не вийде. Це так символічно! І так життєво. Вглядатися увічі Взірцю. І вишивати своє, кольорове, унікальне, яке родом з універсального. Не здаватися, коли плутаються нитки та хрестики. У мирі пороти й починати з Початку. Вишиванка звіщає: щоб красиво жити, треба мудро працювати! Катерина Воїнська для UAportal  
    May 22, 2018 2203