Українські військові у повній боєготовності чекали наказів – Селезньов про окупацію Криму. Вказівка українським військовим в Криму «триматися» була головною і єдиною в той час, коли на будівлі Верховної Ради півострова з’явилися російські прапори. Так згадує події трирічної давнини офіцер управління зв’язків з громадськістю Генштабу Збройних сил України Владислав Селезньов, який тоді обіймав посаду колишнього начальника Кримського регіонального медіа-центру Міноборони України. Які настрої панували серед українських військових, чи розуміли вони, що здійснювалася окупація з боку Російської Федерації та як нині ставляться до колег, які перейшли на бік ворога, військовослужбовець розповів в ефірі Радіо Свобода. – 27 лютого 2014 року російський спецназ захопив будівлю Верховної Ради Криму, на урядових будівлях з’явилися російські прапори. Як на це відреагували тоді українські військові? Як Ви це сприймали? – Українські військові в ніч проти 27 лютого брали участь в засіданні штабу АТО, яку проводив тодішній голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Анатолій Могильов. Він запропонував всім силовикам за напрямками діяльності звернутись до свого керівництва в Києві для отримання відповідних вказівок та визначення плану дій щодо звільнення цих будівель. В той же час, відповідних вказівок з Києва ми не отримали. Отже, частини та підрозділи, починаючи з ранку 27 лютого, були приведені в повну бойову готовність з виконанням певного алгоритму дій, і ми були готові діяти за відповідними вказівками. В той же час, всі ми добре розуміємо і пам’ятаємо, що основна вказівка, яку ми отримували на той час з Києва від вищого військово-політичного і військового керівництва – це була вказівка «триматись». – Тобто, планів як таких з боку Києва не було. А чи було у Вас відчуття, що з протилежного боку, зокрема з боку тих, кого тоді називали «зеленими чоловічками» – ми розуміємо, що це були військовослужбовці Російської Федерації – чи було відчуття, що з того боку це чітко і заздалегідь спланована акція? – Було розуміння, що захоплення ключових адміністративних будівель в Криму і в Севастополі відбувалось за підтримки та координації силових структур. Враховуючи певну розгубленість, яка відбулась після втечі з Києва Януковича та представників вищого військово-політичного керівництва влади Януковича, ми за цими процесами, безумовно, спостерігали і були в них залучені. Ми маємо пам’ятати, що станом на ранок 27 лютого тодішній міністр оборони України Лєбєдєв та начальник Генерального штабу Ільїн прибули літаком в Бельбек і знаходились в Севастополі. Однак жодних вказівок від них війська, які знаходились в Криму, не отримували щодо дій в тих умовах, що були. Тому і ситуація розвивалась саме таким чином, як вона розвивалась. – Які настрої панували в офіцерському середовищі? Очевидно, офіцери обговорювали ці події, які відбувалися і в Києві, і в Криму. Чи можна говорити, що вже тоді визначилося – хто серед українських офіцерів за Росію, а хто за Україну? – Події в Києві, на майдані Незалежності, загибель Небесної сотні – вплинули на настрої. Ми маємо пам’ятати про те, що в Криму події, які відбувалися в Києві, не набули такого розголосу. Обстановка в Криму знаходилася під контролем тодішньої влади. А щодо настроїв, то вони були різні. Ми пам’ятаємо, що напередодні саме цих днів було обговорення у військових колективах так званого звернення заступника начальника Генерального штабу пана Думанського до військових, яких заклякалось до проведення чинною владою відповідних дій зі стабілізації ситуації в українському суспільстві і недопущення втягування в громадянський конфлікт Збройних сил України. ​– Чи підтримуєте ви зв’язки із колишніми колегами, які залишилися в Криму? Що розповідають про військові частини, які колись були українськими, а тепер їх захопила Росія? – Як таких зав’язків немає. Ми маємо пам’ятати про те, що ті українські військовослужбовці, які зрадили присязі на вірність народу України, є зрадниками і розмовляти і спілкуватися з ними мають відповідні правоохоронні органи і надати відповідну їм оцінку. За матеріалами Радіо Свобода

У Верховній Раді зареєстровані три законопроекти про мову, які передбачають майже повну українізацію телевізійного та радійного ефіру, преси, книговидання, кінематографа та реклами. Паралельно з розглядом у Конституційному суді справи про відповідність Конституції України ухваленого 2012 року закону «Про засади державної мовної політики», відомого як «мовний закон Ківалова — Колесніченка», за державну мовну політику взялася й Верховна Рада.  19 січня у Верховній Раді було зареєстровано одразу два законопроекти про державну мову, які з-поміж іншого передбачають нові вимоги до мови засобів масової інформації, книговидання, кінематографа та реклами. А за місяць до цього, 19 грудня, було зареєстровано ще один законопроект, який регулює мовне питання. Профільним комітетом, що розглядатиме всі три мовні законопроекти, буде Комітет із питань культури і духовності. Співавтором першого з цих законопроектів є голова підкомітету з питань мови Комітету з питань культури і духовності Ярослав Лесюк, співавтором другого — голова Комітету Микола Княжицький, співавтором третього — перша заступниця голови Комітету Ірина Подоляк. Законопроект № 5556 «Про мови в Україні» зареєстрували 19 грудня 2016 року Ярослав Лесюк, Ігор Васюник, Оксана Юринець, Оксана Білозір, Олександр Черненко та інші — загалом 33 народні депутати. Його ключові норми щодо медіа та дотичних до медіа сфер такі: Телеканали й радіостанції, незалежно від форми власності, повинні здійснювати загальнонаціональне мовлення українською мовою. У разі використання учасниками під час ефіру іншої мови, слід забезпечувати синхронний переклад українською мовою. У межах сіл, селищ, міст, визначених законами України місцями поширення корінних народів або нацменшин, телеканали й радіостанції повинні мовити українською мовою, а також можуть користуватися відповідними мовами корінних народів або нацменшин. Мовлення на аудиторію іноземних держав здійснюється українською мовою, англійською або іншою іноземною мовами. Державна та комунальна преса повинна видаватися українською мовою. У Криму поряд із українською може використовуватися кримськотатарська мова. У місцях поширення і використання мов корінних народів або нацменшин комунальна преса має видаватися українською мовою, а також може видаватися відповідними мовами корінних народів або нацменшин. Щодо приватної преси — щонайменше дві третини накладу повинні видаватися українською мовою. Національні культурні товариства можуть бути засновниками видань мовами корінних народів або нацменшин. Також преса може видаватися англійською або іншою іноземною мовою — з метою поширення інформації про Україну або якщо її засновниками є іноземці, що постійно проживають в Україні. Інформаційні агентства повинні поширювати інформацію українською мовою та, за потреби, англійською або іншою іноземною мовою. Декларується заохочення державою виготовлення й розповсюдження книжок українською мовою, а також мовами корінних народів і нацменшин, які опинилися під загрозою зникнення. Мовою кінематографа є українська мова. Декларується заохочення державою розвитку україномовного кіномистецтва. Трансляція іноземних аудіовізуальних творів (вжито саме такий зворот, який стосується поширення засобами телебачення і радіомовлення, але не стосується кінотеатрального прокату) повинна здійснюватися з дублюванням чи озвученням українською мовою. У Криму або в місцях поширення корінних народів або нацменшин трансляція іноземних аудіовізуальних творів може здійснюватися з дублюванням чи озвученням відповідними мовами корінних народів або нацменшин та з українськими субтитрами. Декларується сприяння держави перекладу українською мовою визначних творів світового кіномистецтва та визначних аудіовізуальних творів. Афіші та інша інформаційна продукція мають виконуватися українською мовою. Рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- та візуальної продукції повинні виконуватися українською мовою. У Криму поряд із українською може використовуватися кримськотатарська мова. У місцях поширення і використання мов корінних народів або нацменшин у рекламі використовується українська мова, а також мови цих корінних народів або нацменшин.  Закон має набрати чинності з дня, наступного за днем опублікування, крім одного положення: норма про загальнонаціональне мовлення телеканалів і радіостанцій українською мовою та синхронний переклад іншомовних учасників має вступити в силу з 1 січня 2020 року. Законопроект № 5669 «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» зареєстрували народні депутати Михайло Головко, Марія Матіос, Андрій Іллєнко, Олег Осуховський, Микола Княжицький, Олександр Марченко і Юрій Левченко. Документ містить такі пропозиції щодо медіа та дотичних до медіа сфер: Загальнонаціональні телеканали й радіостанції будь-якої форми власності повинні мовити українською мовою 100 % ефірного часу. Усі передачі та всі аудіовізуальні твори, створені повністю або частково іноземною мовою, повинні бути озвучені українською мовою. Під час прямої трансляції учасників, які користуються іноземною мовою, слід перекладати українською за допомогою синхронного або послідовного перекладу. Громадські та комунальні телеканали й радіостанції відповідних територіальних громад можуть мовити на певні регіони мовою національної меншини або відповідною регіональною (міноритарною) мовою обсягом не більше 50 % ефірного часу. Державні та комунальні телеканали повинні транслювати не менше 30 % телерадіопередач із супроводом субтитрами українською мовою чи в перекладі українською мовою жестів, а всі аудіовізуальні твори — із субтитрами українською мовою. Державна та комунальна преса повинна видаватися українською мовою. Органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, національні культурні товариства можуть видавати пресу також мовою нацменшини або відповідною регіональною (міноритарною) мовою. Приватна преса повинна видаватися українською мовою. Можливе видання приватної преси українською та іноземною мовою, за умови, що наклад іноземною мовою не перевищує 15 % загального накладу друкованого ЗМІ. Іноземна мова може бути застосована для видання друкованого ЗМІ, якщо більшість його засновників є іноземцями, що постійно проживають на території України. Інформаційні агентства можуть поширювати свою продукцію українською мовою, мовою нацменшини, регіональною (міноритарною) мовою. Передбачена державна підтримка книговидання і книгорозповсюдження українською мовою: закупівлі коштом держбюджету виключно книжкової продукції українською мовою, задекларовано сприятливий податковий режим для книговидання і книгорозповсюдження українською мовою та регіональними мовами корінних народів. Виробництво фільмів коштом державного бюджету має відбуватися виключно українською мовою. Іноземні фільми, які розповсюджуються та демонструються в Україні, мають бути дубльовані українською мовою. Можливий показ іноземних фільмів мовою оригіналу із субтитрами українською мовою за умови, що кількість сеансів не перевищує 10 % загальної кількості сеансів показу цього фільму у відповідному кінотеатрі. Кіноафіші та вхідні квитки мають виконуватися українською мовою. Мовою зовнішньої та аудіовізуальної реклами є українська мова. Можливе поширення аудіовізуальної реклами мовою нацменшини чи регіональною (міноритарною) мовою із субтитрами українською мовою в ефірі громадських та комунальних мовників, які мовлять мовою нацменшини або регіональною (міноритарною) мовою. Також можливе поширення зовнішньої реклами українською мовою та мовою нацменшини чи регіональною (міноритарною) мовою в межах території відповідного села, селища чи міста. За порушення порядку застосування української мови телерадіоорганізаціями та друкованими ЗМІ передбачено штраф від 300 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за повторне протягом року порушення — штраф від 300 до 500 неоподатковуваних мінімумів для громадян і від 400 до 700 неоподатковуваних мінімумів для посадових осіб і громадян — суб’єктів підприємницької діяльності. Закон має набрати чинності з дня опублікування, при цьому має втратити чинність ухвалений у 2012 році закон «Про засади державної мовної політики». Але норми щодо мови телебачення, радіомовлення, кінематографа та реклами мають вводитися в дію через шість місяців із дня набрання чинності, а норми щодо мови друкованих ЗМІ — через два роки з дня набрання чинності. Законопроект № 5670 «Про державну мову» зареєстрували Ірина Подоляк, Ганна Гопко, Леонід Ємець, Оксана Юринець, Оксана Сироїд та інші — загалом 33 народні депутати. Законопроект передбачає такі норми щодо медіа та дотичних до медіа сфер: Усі телеканали і радіостанції, незалежно від форми власності та способу розповсюдження телерадіопрограм і передач, повинні мовити державною мовою. Усі іншомовні телерадіопрограми, передачі та аудіовізуальні твори повинні озвучуватися або дублюватися державною мовою, окрім пісень із візуальним супроводом або без нього. Під час прямої трансляції учасників, які користуються іноземною мовою, слід перекладати українською за допомогою синхронного або послідовного перекладу, окрім пісень. Квоти пісень українською мовою регулюються чинними нормами закону «Про телебачення і радіомовлення». Телеканали і радіостанції можуть мовити іншими мовами з метою задоволення потреб нацменшин, іноземної аудиторії чи з освітньою метою. При цьому тривалість іншомовних телерадіопрограм і передач не може перевищувати 10 % часу добового мовлення, для регіональних і місцевих — 20 %, для державного іномовлення — 60 %. Телеканали мають перекладати на українську жестову мову чи субтитрувати офіційні повідомлення (в тому числі виступи вищих посадових осіб держави), інформацію про надзвичайні ситуації (попередження та ризик їх виникнення), а також фільми, передачі і програми з урахуванням вимог, встановлених Кабінетом міністрів України. Квоти адаптованого контенту мають бути визначені законом «Про телебачення і радіомовлення». Преса повинна видаватися державною мовою. Можливе видання двох чи більше мовних версій, одна з яких — державною мовою. При цьому обсяг, зміст, періодичність версій іншими мовами мають бути такими ж, як у версії державною мовою, а наклад української мовної версії має становити не менше 50 % сукупного накладу всіх мовних версій. В окремих випадках можливе видання друкованих ЗМІ офіційними мовами ЄС. У яких саме — в законопроекті не сказано. Інформаційні агентства мають поширювати свою продукцію державною та іншими мовами. Інтернет-представництва (сайти та сторінки в соцмережах) засобів масової інформації (а також і органів влади, комунальних підприємств, установ і організацій, а також приватних підприємств, які реалізують товари й послуги в Україні) повинні виконуватися державною мовою. Поряд з українською версією можуть також існувати версії іншими мовами. При цьому українська версія має завантажуватися за замовчуванням та містити не менше за обсягом та змістом інформації, ніж іншомовні версії. Книжки мають видаватися державною мовою. Можливе видання поряд із державною іншими мовами. При цьому текст, обсяг, зовнішній вигляд мають бути такими ж, як у книжки державною мовою. Кількість мовних версій книжки не обмежена, при цьому наклад державною мовою має перевищувати наклад цієї книжки, виданої будь-якою іншою мовою. Але є виняток: ці вимоги не поширюються на книжки, видані коштом державного чи місцевих бюджетів із метою задоволення потреб нацменшин, а також на словники й підручники з вивчення мов. Держава може обмежувати ввезення в Україну книжкових видань іншими мовами. У кожній книгарні книжки державною мовою мають становити не менше половини від загальної кількості найменувань, окрім книгарень, які розповсюджують виключно книги офіційними мовами ЄС. Фільми (в тому числі серіали, анімаційні та документальні фільми), вироблені суб’єктами кінематографії України, повинні розповсюджуватися та демонструватися зі звукорядом українською мовою. Репліки іншими мовами мають бути озвучені чи субтитровані українською мовою. А тривалість субтитрованих реплік не може перевищувати 15 % сумарної тривалості всіх реплік у фільмі. Іноземні фільми повинні розповсюджуватися та демонструватися в дублюванні або озвученні українською мовою. Можливі аудіодоріжки іншими мовами поряд із державною. Каталоги відео на замовлення, що надають послуги на території України, мають забезпечувати українську аудіодоріжку не пізніше ніж за два місяці після надання доступу до відповідного фільму. Українська аудіодоріжка має завантажуватися за замовленням. Кінотеатри можуть демонструвати іноземні фільми мовою оригіналу з українськими субтитрами за умови, що кількість сеансів таких фільмів не може перевищувати 10 % від загальної кількості сеансів фільмів у кінотеатрі на місяць. Кіноафіші та вхідні квитки мають виконуватися українською мовою. Мовою реклами в Україні є державна мова. Використання мов у рекламі представниками нацменшен має регулюватися законом «Про національні меншини». За порушення вимог закону щодо мови у сфері кінематографа, книговидання, реклами передбачено штраф на посадових осіб від 200 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За порушення вимог закону щодо мови друкованих ЗМІ — штраф на посадових осіб від 400 до 500 неоподатковуваних мінімумів. За повторне протягом року порушення — штраф на посадових осіб від 400 до 700 неоподатковуваних мінімумів із позбавленням права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю. За порушення телеканалами і радіостанціями закону «Про державну мову» передбачено штраф у розмірі 10 % ліцензійного збору без застосування до мовника попередньої санкції «оголошення попередження». Для телеканалів і радіостанцій у статті 6 закону «Про телебачення і радіомовлення» додається новий тип порушення — приниження чи зневажання державної мови (в тому числі нехтування її обов’язковим застосуванням, асоціювання її виключно або значною мірою з негативними та висміюваними учасниками фільму, передачі або діями). Окремої санкції за це не пропонується, тобто це порушення каратиметься як звичайні порушення: на перший раз — попередження, на другий раз — штраф у розмірі 5 % ліцензійного збору. У законі «Про кінематографію» додається нова підстава для відмови у видачі фільму прокатного посвідчення: наявність у фільмі матеріалів (висловлювань, дій), які спрямовані на приниження чи зневажання державної мови (в тому числі нехтування її обов’язковим застосуванням, асоціювання її виключно або значною мірою з негативними та висміюваними персонажами або діями). Закон має набрати чинності через два місяці з дня опублікування, при цьому має втратити чинність ухвалений у 2012 році закон «Про засади державної мовної політики». Але норми щодо мови телебачення, радіомовлення і реклами мають вводитися в дію через шість місяців із дня набуття чинності, норми щодо мови кінематографа, друкованих ЗМІ — через рік, а норми щодо книговидання й книгорозповсюдження — через два роки з дня набуття чинності. На наш суб’єктивний погляд, більш професійно виписаним видається останній законопроект — № 5670 «Про державну мову»: він детальніший, містить точнішу термінологію, менше розбіжностей і вносить зміни до більшої кількості законодавчих актів. Цікаво, що всі законопроекти зареєстровані не як альтернативні, а як незалежні, з окремими назвами, хоча й мають на меті врегулювати одне й те саме питання. Нагадаємо: чинне законодавство (закон «Про засади державної мовної політики») передбачає, що телеканали й радіостанції визначають мову свого мовлення на власний розсуд. У сфері телерадіомовлення, преси, кінематографа та реклами передбачений практично вільний вибір державної мови, регіональних мов або мов нацменшин. У 2016 році було прийнято зміни до закону «Про телебачення і радіомовлення», які встановили для радіостанцій квоти на пісні та ведення ефіру українською мовою: з 8 листопада 2016 року — 25 % пісень українською мовою та 50 % ведення програм українською мовою; з 8 листопада 2017 року — 30 % пісень і 55% мови ведучих; із 8 листопада 2018 року – 35 % і 60 % відповідно. Далі депутати вирішила взятися за мовні квоти на телебаченні. 27 жовтня 2016 року Микола Княжицький і Вікторія Сюмар зареєстрували законопроект № 5313 «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», яким запропонували встановити на телебаченні обов’язкові квоти передач і фільмів українською мовою: для загальнонаціональної категорії мовлення частку передач та / або фільмів українською мовою не менше як 75 % протягом доби в кожному з проміжків часу з 7.00 до 18.00 та з 18.00 до 22.00; для регіональної та місцевої категорій мовлення обов’язкову частку передач та / або фільмів українською мовою на рівні 50 % протягом доби у кожному з проміжків часу з 7.00 до 18.00 та з 18.00 до 22.00; обов’язкову частку передач новин державною мовою, а саме — не менше 75 % від загальної тривалості всіх передач новин у кожному з проміжків часу з 7.00 до 18.00 та з 18.00 до 22.00; при цьому вказані квоти не поширюються на суб’єктів державного іномовлення. Для індустрії такі квоти насправді не нові. Адже з 2006 року та до ухвалення в липні 2012-го сумнозвісного закону Ківалова — Колесніченка стаття 10 закону «Про телебачення і радіомовлення» передбачала для загальнонаціональних телеканалів і радіостанцій не менше 75 % україномовного продукту. Мовлення на певні регіони могло здійснюватися також мовами нацменшин, іномовлення — українською та іноземною мовами. Так само й кіногалузь роками працювала за мовними правилами. Закон «Про кінематографію» до 2012 року містив вимогу обов’язкового дубляжу, озвучення чи субтитрування державною мовою фільмів перед їх розповсюдженням в Україні. Вони також могли дублюватися, озвучуватися чи субтитруватися мовами нацменшин. Згідно з роз’ясненням Конституційного суду 2007 року, фільми не могли розповсюджуватися й демонструватися без попередньої адаптації саме українською мовою. Згадаймо, що завдяки такій вимозі в Україні всі іноземні фільми почали виходити в кінопрокат українською мовою. І навіть після вилучення Ківаловим і Колесніченком цієї норми, український дубляж у кіно залишився. Джнрело: Детектор медіа. Ілюстрація: ukr-mova.in.ua 

Шановна світова українська громадо!   Щиро вітаю вас з Міжнародним днем рідної мови! На ХХХ сесії  Генеральної конференції ЮНЕСКО у 1999 році було оголошено про підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності і, починаючи з 2000 року, 21 лютого щороку відзначається Міжнародний день рідної мови. ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи, адже мова та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги. Саме про це сказав видатний український письменник Олександр Олесь: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків». У системі сучасних мов світу українська мова займає своє визначне місце і має довгу та складну історію. Українську мову називають милозвучною, співучою, але її також називають стражденною через ті утиски, які довелося пережити українському слову. І завжди кращі українські письменники, цвіт нації, ставали справжніми борцями за своє слово, рідну мову. Велику роль у збереженні української мови відіграють і українці, які, перебуваючи за межами своєї історичної Батьківщини, бережуть пам'ять про неї, виховують у своїх дітях почуття любові та поваги до України, зберігають рідну мову. Часи змінюються, але проблема збереження рідної мови залишається й досі. Це до нас, сьогоднішніх, звернуті слова українського поета Максима Рильського: «Як парость виноградної лози Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям». Переконаний, що краса і сила української мови сприяє єдності українців, де б вони не проживали, буде запорукою впевненого поступу та процвітання незалежної, соборної України.  Зичу щастя і здоров’я, злагоди та взаєморозуміння. Нехай кожна оселя повниться достатком, а в серцях панує мир, радість та любов.             З повагою   С.Кислиця, Заступник Міністра, Голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО фото: movaua.org.ua  

Фейсбук має таку чудову функцію, яка нагадує тобі, чим ти займався цього самого дня два чи три роки тому. Такий собі ненав’язливий фотоальбом, приємні спогади про минуле. Щоправда, коли живеш у країні, яка третій рік знаходиться в стані війни з агресором, спогади про події дво- чи трирічної давнини можуть видатися не такими ідилічними. Цими днями, наприкінці січня, стрічка українського ФБ повниться фотозгадками з зими 2014-го, з київського майдану. Так, ніби гортаєш родинний фотоальбом, а там на наступній сторінці раптом з’являється спалена на вулицях техніка й перші загиблі. Загиблих стає все більше, фотоспогади стають усе жорстокішими. Все це було в іншому житті. Вірніше не так – усе це було тоді, коли життя ставало іншим, цілком іншим. Три роки тому. Зовсім нещодавно. В минулому житті. Три роки тому в Україні тривала затяжна революція, формальною метою якої була євроінтеграція. Хоча вже тоді більшість людей, що виходили протестувати проти влади президента Януковича, розуміла (хоча й не завжди говорила про це вголос), що євроінтеграція – лише привід, зовнішній подразник, що справа насправді не про потребу Європи, скоріше – про потребу України. Суспільство вимагало перезавантаження. Влада викликала різку критику і в правих, і в лівих (звісно, мова йде про справжніх лівих, не про фінансованих олігархами «комуністів)», і в лібералів. Влада була тим спільним ворогом, який робив можливим компроміси між «демократами» та «консерваторами», між націоналістами та лібералами. Європа в цьому випадку виступала певною противагою всьому тому, що втілював собою постколоніальний, пострадянський, пропутінський політикум. Європа протиставлялась «совку», Європа протиставлялась реабілітації сталінізму, Європа протиставлялась російському шовінізму. Сама Європа, підозрюю, навіть не підозрювала, яку важливу з точки зору цінностей роль їй відводять українці, як безпідставно ідеалізують і як запекло на неї покладаються. На Європу покладались, до Європи апелювали. Європа, слід сказати, всіляко висловлювала підтримку, хоча, підозрюю, не надто розуміла природу того, що відбувається в центрі Києва. Потому революція перемогла й почалася російська агресія. Докорінно змінилися обставини. Ставлення до Європи, що прикметно, теж неухильно змінювалось. Виявилось, що рівень сподівань та розрахунку на Єропу не зовсім співпадає з рівнем готовності європейських суспільств підтримати українців у їхній боротьбі за власну свободу. Загалом, виявилось, що самі поняття «свобода» та «незалежність» можна трактувати доволі вільно, виходячи не так із власного розуміння свободи як такої, як із загальних геополітичних та історичних стереотипів та кліше. Дуже добре пам’ятаю дискусію на тему Криму, в якій довелось брати участь саме того дня, коли на захопленому росіянами полуострові в березні 2014-го відбувався організований росіянами референдум. Відбувалась дискусія в Берліні, участь у ній довелось брати разом із німецькими експертами та спеціалістами, які говорили про кримчан і від імені кримчан. Говорили про те, що Росія має право на Крим, що Росію можна й слід розуміти, що нічого дивного й страшного в такій несподіваній зміні державних кордонів немає. Була середина березня, про війну ніхто не хотів думати, думки публіки розділились – хтось вважав, що проводити референдуми на захопленій території – не дуже вірно з точки зору етики та моралі, хтось натомість заперечував і говорив, що іноді історична закономірність і право сили важать більше за будь-які норми закону та права. Демократична ситуація, одне слово – кожен лишився при своїм думці, Росія оголосила про приєднання Криму. Мені тоді здалось, що мої опоненти обговорюють якийсь підручник із історії, який до реальних подій у моїй країні не має жодного стосунку. Холодна війна, рука Америки, загроза націоналізму – громадяни вільної Європи мали десятки виправдань того, що одна країна (не їхня, до речі, просто країна, якій вони симпатизують) раптом вирішила забрати собі шматок іншої країни (якій вони не надто симпатизують). Таке враження, що вони ділять межу на чужому дачному майданчику, - подумав я тоді. Припускаю, вони про мене теж нічого хорошого не подумали. «Охолодження до Європи» в українському суспільстві зростало пропорційно ескалації бойових дій на Донбасі. Коли на появу російських диверсантів та озброєння на території України європейські лідери реагували «глибоким занепокоєнням» - це викликало, щонайменше, подив та нерозуміння. Коли розстріл українських військ російськими військовослужбовцями під Іловайськом призвів хіба що до введення антиросійських санкцій – це викликало роздратування й розчарування. Коли спроби дипломатичного втручання європейських політиків зав’язли в липкому болоті Мінських угод, які не влаштовують жодну зі сторін конфлікту – здається, навіть останні єврооптимісти втратили аргументи. Та й не потрібні Україні аргументи. Україні потрібні перемога й відновлення мирного життя. Отож, що лишилось від євроінтеграції? Україна й далі рухається в Європу. Хоче цього Європа чи ні (а вона, схоже, особливим бажанням бачити поруч Україну не горить). З тієї простої причини, що вибір в України не надто великий – або капітуляція й розчинення в просторах путінського імперського проекту, або збереження незалежності й свободи (які для багатьох українців за останні три роки набули зовсім інакшого – не книжкового й не теоретичного – звучання) в межах недосконалого й не надто надійного, сповненого внутрішніх протиріч та подвійних стандартів, але все одно рятівного євросоюзу. Звісно, ставлення українського суспільства до Європи (що б ми не розуміли під цим терміном) за останні три роки змінилось. Великою мірою, Європа сама спричинилась до цих змін. Дивлячись збоку на те, як розвиваються стосунки між Україною та ЄС, може скластись прикре враження, що нашій країні доводиться відбиватись на два фронти. Референдум у Нідерландах, різке погіршення стосунків із Польщею, постійні спроби деяких європейських політиків ініціювати зняття санкцій із РФ, зрештою, відмова у наданні безвізового режиму – все це щонайменше нагадує рівноцінні партнерські стосунки й щонайменше сприяє створенню якихось ілюзій. Україна давно подібних ілюзій не має. І це теж важливі світоглядні зміни, які з нами відбуваються: ми розуміємо, що в цій ситуації, ситуації війни, окупації та зміни геополітичної кон'юнктури, ми можемо покладатись лише на себе, ми чудово розуміємо й маємо можливість неодноразово переконатись у тому, що для багатьох громадян євросоюзу такі поняття як «демократія» та «гідність» давно перетворились на абстракцію, на щось із минулого часу, на щось, що має стосунок не так до реального життя, як до бібліотечних полиць. До чого за великим рахунком зводяться сьогодні стосунки між Україною та Європейським союзом? Кредити, обмеження, обіцянки. Відкриті посмішки політиків і наглухо зачинені перед українцями державні кордони. Стурбованість лідерів і безкінечні спекуляції в пресі на тему українських націоналізму та радикалізму, які, нібито, і є сьогодні головними тенденціями в українському суспільстві. Себто – відсутність рівноцінного діалогу, відсутність розуміння, політичні ігри замість принциповості, дипломатія – замість щирості. А якщо до цього додати ще й продажність та безпорадність українських політиків, які мають представляти Україну на офіційному рівні – ситуація загалом виглядає печально. Чи призведе це до відвертання України від Європи? Певен, що ні. Повторюсь, вибір у нас невеликий. Тим більше прикро відчувати закритість і надмірний прагматизм із боку тих, на кого покладаєшся. Ну, але політика, на відміну від солідарності – справа людей прагматичних. Себто, не завжди щирих. На завершення хочу додати: безперечно, моя позиція навіть не претендує на відстороненість та беземоційність. Моя країна третій рік веде війну з окупантом. Війну з окупантом, природно, я не вважаю громадянською. Я підтримую збройні сили своєї країни, оскільки саме вони забезпечують мою свободу та незалежність. І ще я вважаю зрадниками й колаборантами тих, хто взяв зброю проти своєї країни й підтримав агресора, який прийшов до українських міст. І так – я не вважаю, що з окупантом можна вести діалог. Особливо, коли він тримає в руках заряджену зброю. Підозрюю, що моя позиція навряд чи когось здивує – ні тих громадян ЄС, які відмовляють мої країні в праві на справедливість, ні тим більше тих, хто розуміє, за що останні три роки моя країна бореться. Здається, всі давно визначились із тим, у що вірити й на що заплющувати очі. Просто більш чесні з нас не називають себе при цьому експертами. Автор Сергій Жадан

Сьогодні — День Збройних Сил України Розмова з Віктором Миколайовичем Муженком — генералом армії, начальником Генерального штабу — Головнокомандувачем Збройних Сил України. Вікторе Миколайовичу, коли закінчиться війна? Війна закінчиться після нашої перемоги. Чи можемо ми визволити Донбас? Можемо. Але за умови, якщо кордони будуть закриті, якщо не надходитиме зброя і війська з Російської Федерації. І треба не забувати, що наш наступ може стати генератором агресії з боку РФ. Ви сказали, що ймовірність агресії існує. Якщо Російська Федерація піде наступом, чи здатні Збройні Сили захистити Україну? Ми розуміємо, виходячи з різних оцінок і аналізів, що для України існують загрози воєнного характеру. Тому у нас є відповідні плани, ми проводимо навчання, у ході яких розглядаємо і програємо сценарії реагування на ці загрози. У нас є можливість на сьогодні мінімально адекватно реагувати на всі ці ситуації, але у разі широкомасштабної агресії потрібно збільшувати кількість особового складу військовослужбовців. Йдеться про формування нових військових частин та розгортання угруповань військ на потенційно небезпечних напрямках. Наскільки ЗС України готові і за рівнем навченості і за рівнем забезпеченості до протистояння зовнішній агресії? Все залежить від того, як довго можуть тривати ці бойові дії. Існує і постає питання ресурсного забезпечення, наскільки економіка України зможе забезпечити ведення бойових дій підрозділами ЗСУ на тому чи іншому напрямку або на всіх напрямках, в тому числі і людський ресурс. Йдеться про те, що, за нашими розрахунками і прогнозами, за 10 діб проведення операції з відбиття широкомасштабної агресії загальні втрати можуть становити до 1012 тисяч людей. Для розуміння цього страшного числа, можемо навести такі цифри. З початку проведення АТО маємо 3 064 загиблих від усіх силових структур, із них 2 636 військовослужбовці ЗСУ, з цього числа 2 148 це бойові втрати. Поранених 10 753 людей, в тому числі 8 897 ЗСУ. (на момент інтерв’ю кінець листопада.) Чи є якісь зміни у контрактах на військову службу? У 2016 році ЗСУ поповнилися понад 64 тисячами контрактників. Ми ініціюємо питання змін до положення щодо проходження військової служби. Зміни вносяться постійно, серед іншого і щодо термінів контрактів. Крайні зміни в закони і підзаконні акти ми подали такі, що стосуються контрактів із офіцерським складом, а також контрактів на один рік для резервістів із збереженням місця попередньої роботи. Ти йдеш, рік служиш, але ти чітко впевнений, що повернешся на свою роботу. Президент України нещодавно затвердив зміни до положення про проходження громадянами України військової служби, якими передбачено передачу певних відповідних повноважень від вищих структур до нижчих. Мається на увазі, наприклад, повноваження присвоєння військових звань. Якщо раніше це все вирішувалося через Київ, через Командування Сухопутних військ, Генерального штабу, Міністерства оборони, то сьогодні така можливість дана і командувачам оперативних командувань. Вони мають право укладати контракт із офіцерським складом до капітана включно, Командування Сухопутних військ і Генеральний штаб до підполковника включно у своїх підпорядкованих частинах, Міністерство оборони від полковника і вище. З початку АТО державними нагородами, відзнаками Генерального штабу і Міністерства оборони нагороджено більш як 30 тисяч військовиків. З початку 2016 року у ЗСУ розподілено понад 1000 квартир. Нам потрібна та кількість професійно підготовлених бійців, яка необхідна для мінімально адекватного реагування на ті загрози, які є сьогодні стосовно України. Для забезпечення відповідної ротації підрозділів і військових частин у зоні АТО кількість бригад сьогодні є оптимальною. Для того щоб мати стратегічний резерв, ми ще повинні створювати військові частини, в якому форматі то вже інші питання. Ми вважаємо, що Україні необхідні Збройні Сили високої якості, високої професійної підготовки у кількості, яка забезпечить захист незалежності і територіальної цілісності нашої держави. Чи ухвалені всі необхідні закони для діяльності ЗСУ у наш особливий період, чи немає таких, які стоять у черзі? Удосконаленням і внесенням змін до відповідних законодавчих актів ми займаємося з 2015 року. Також за нашою ініціативою були внесені відповідні зміни до законодавства у травні і червні 2014 року, які дали нам змогу значно розширити повноваження застосування ЗСУ і вектор застосування підрозділів ЗСУ в АТО. Ця робота проводиться постійно, в тому числі ми подали відповідний проект закону про електронний реєстр щодо обліку громадян України, які повинні стояти на військовому обліку і в тих чи інших ситуаціях можуть бути призвані на військову службу, але цей закон ще не ухвалено, хоча він був поданий у листопаді 2014 року. Ми повинні мати електронну базу і здійснювати контроль, і у випадку загострення ситуацій (одна з них широкомасштабна російська агресія, загроза якої нікуди не зникла) мобілізувати необхідну кількість людей згідно з їх спеціальностями, розгорнути військові частини. Також у Верховну Раду нами подано проект закону про військову поліцію. У проекті йдеться про те, що структура Військової служби правопорядку переформовується у військову поліцію, і в неї є повноваження проводити оперативно-розшукову діяльність стосовно військових злочинів і військовослужбовців, які ці злочини скоїли. І це питання є найбільш проблемним, при погодженні відповідного закону. Чи може Генеральний штаб ініціювати якісь дії, рішення, закони про статус добровольців, які воювали у 2014 році? Генеральний штаб є головним органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають ЗСУ. Він ухвалює рішення і виступає з відповідними ініціативами у межах своїх повноважень. Що стосується добровольчих батальйонів, то це були військові організми, з певним обліком особового складу і спеціалізацією, і на сьогодні питання щодо статусу УБД в ЗС України вирішені, він наданий практично всім. Цей процес продовжується, оскільки війна триває, і дедалі більша і більша кількість людей має право набувати такий статус. Були у нас проблеми в «Айдарі», 47 загиблих у цьому батальйоні не були обліковані так, як цього вимагають нормативні акти. Нині всі питання вирішені, і їхні родини отримали відповідні компенсації. Отже, в ЗСУ ми цю проблему розв’язали. У ЗСУ перебувало майже 40 тисяч добровольців, які були призвані через військові комісаріати. Формально вони мобілізовані, але реально це добровольці вони самі прийшли у військові комісаріати. Можемо говорити про високий рівень патріотизму українців, що вилився в потужний добровольчий рух. Що стосується різних воєнізованих формувань, які не були структуровані і які не були у підпорядкуванні якоїсь силової структури, то питання на сьогодні має певні проблеми. Ми готові спільно з будь-якими групами і депутатів, і тих людей, які брали участь, підтримати роботу з надання статусу УБД всім бійцям, які захищали свою Батьківщину, свій народ і, отже, повинні мати і відповідні соціальні гарантії від держави, яку захищали. Як бути з виконанням міжнародних домовленостей? Ми ведемо вогонь у відповідь? Інколи в соціальних мережах піднімають ґвалт, мовляв, нам не дозволяють стріляти. Сіють таку паніку. Існують певні маніпуляції на тему цього питання: застосування важкої зброї, якими є артилерійські системи, міномети, танки і т. п. На сьогодні не існує і ніколи не існувало категоричної заборони щодо застосування даних систем, і командири повинні чітко розуміти, якщо життю і здоров’ю наших військовослужбовців загрожує небезпека, вони мають право відповісти на цю небезпеку. Якщо по них ведеться обстріл, повинна бути адекватна відповідь, якщо стрілецька зброя то стрілецька зброя, для цього у них є все необхідне, для цього ми постійно поповнюємо і підвищуємо потенціали і можливості наших підрозділів. Інформація про всі випадки обстрілів негайно надається до СЦКК та місії ОБСЄ, для цього існує відповідна процедура. Якщо ведеться вогонь мінометів, вони мають право відповісти таким самим способом. Те саме стосується артилерії і танків. Якщо бійці сидять під вогнем і не можуть дочекатися вогню у відповідь це неправильно, і якщо такі факти мають місце, то давайте нам ці факти, і ми будемо розбиратися з тими, хто не ухвалив рішення, я маю на увазі командирів відповідних рівнів. Кожний командир має свої повноваження для ухвалення таких рішень і свою відповідальність: командир відділення, взводу, роти, батальйону і т. д. Якщо він щось порушив буде відповідати, якщо він адекватно відреагував то вчинив правильно. Чи втрачали Ви на цій війні друзів? Як ви відчуваєте нашу війну і як посадовець, і як людина? Питання втрат на війні дуже важке і болюче, і не тільки близьких людей. Повірте мені, що кожна втрата, якої ми зазнали із самого початку цієї війни, тоді коли це було на моїх очах, і я бачив, хто там гинув, хто був поранений, як здійснювалася евакуація, поруч зі мною, які були поранення і загибелі це дуже тяжко. Це проходить через кожного командира, через мене, через душу і серце, і хто думає, що тут сидять люди без серця і душі, вони глибоко помиляються. І хотілося б, щоб війна була без жертв, але, на жаль, так не буває. Я ніколи не забуду і завжди пропускаю через себе і свої емоції ситуацію 3 червня 2014 року. То були бої в районі Семенівки і Слов’янську, якраз проводилась операція з визволення Красного Лиману. Тоді у безпосередній близькості до бойових порядків був пункт управління, тривали бойові дії, вівся артилерійський обстріл, застосовувалась авіація, і сюди ж виводили, виносили поранених і загиблих. Тоді було 57 поранених і 2 загиблих, в т. ч. командир батальйону 95 окремої аеромобільної бригади Герой України Тарас Сенюк. Коли сів перший вертоліт для евакуації, поруч стояло багато бійців, офіцерів, і всі боялися підходити до поранених, які були у перев’язках із червоними плямами крові. Довелось мені, борттехніку і полковнику Голубу завантажувати перших у вертоліт. Був такий психологічний барєр, але потім уже всі почали підходити і допомагати. А коли це все завершилося, в районі 21 години, були поодинокі постріли, вибухи, і оцей майданчик на роздоріжжі (дорога йде на Семенівку, поворот на Райгородку, на Красний Лиман, на Слов’янськ, на Славкурорт) водовозка почала змивати асфальт, і потекла вода червона, зі шматками бинтів… Я ніколи цього не забуду. Це було дуже непросто, повірте мені, дуже непросто. Тоді у мене постало питання до самого себе, яке ти маєш право, і чи маєш ти взагалі право відправляти людей туди, звідки їх виносять пораненими. Так, я розумів, що хтось повинен взяти на себе цю відповідальність, я розумів якщо не виконаємо ті завдання, які поставили перед собою під час планування операції, то післязавтра така операція принесе ще більшу кількість втрат, бо ворог уже буде нас очікувати, буде втрачено елемент раптовості. Ось така сувора проза війни. Як Ви вважаєте, якою буде перемога, як це виглядатиме? Я знаю тільки одне перемога повинна бути і буде обов’язково. Ми у це віримо і живемо для цього. У нас одна земля, у нас одна Україна: ми повинні її захистити і перемогти. А ще пам’ятати тих, хто віддав своє життя в кривавій борні. Чи будемо та як святкуватимемо перемогу не знаю, думаю, що це не має особливого значення. Значима лише пам’ять, щемлива туга за молодими, повними сил та снаги синами України, які загинули з вірою у мирне та заможне майбуття своєї держави. Україна вірить, бореться та вічно пам’ятатиме. Слава Україні! Героям слава! Інтерв’ю провів Олександр КЛИМЕНКО.Фото Олександра КЛИМЕНКА. Голос України