Сьогодні зрозумів, що почав забувати хронологію подій. Чи може, це для мене було, як одна мить? Три дні, як одне ціле. Почалося. Стела. 20-теМи прорвалися. Щось не так. Це пастка. Не вірю, що мусора так легко відступили. При такій кількості та озброєнні. Адже ми вже знали, що в них є зброя і вони її застосують. На той час вже була інформація про поранених від вогнепальної зброї. Щось не так. Звідусіль бігли оборонці майдану. Втомлені, чорні, мокрі але в їхніх очах горить вогонь. Вогонь помсти.Чулися перші автоматні постріли. Перші крики. Все перемішалося в одне ціле. Від Жовтневого вниз скочуються люди. Когось стягують. Інститутська.Тваринний страх здавлює легені в грудях, підкочується до горла та застрягає. Здається, що хтось своєю рукою міцно стискає легені, стає важко дихати, в скронях гупає. Серце починає "жити" своїм життям. Воно, хоче вискочити з грудей на волю, вирватися з тісного та ненависного йому "приміщення". Ноги стають ватними та неслухняними...Йди, йди геть від мене, ти заважаєш мені думати, геть - кричу я. А сам, примушую себе рухатися, назустріч невідомості. Я вже розумію, що кожен крок може бути останній. Але я рухаюся, я переміщаюся ривками. Пробую оцінити свої шанси. Вони рівні ... та фіг знає, які в мене шанси. Я бачу беркут, який стріляє, я бачу хлопців, які падають. Ось, воно. Ось, ця мить ще трохи. Ще один крок. Ти мусиш. Повз пролетіло щось.. Твою ж.. це ж по мені. Інстинкт заставляє пригнутися. Страх кричить тікай. А ти на напівзігнутих колінах продовжуєш рухатися. Під курткою, "бронік". Він тебе захистить. Тоді ми вірили, що і фанерні щити нас захистять.- Стійте, кричу людям, які перескочили через барикаду та побігли вверх по Інститутській. - Стійте, бл..ь. Там стріляють. Старший чолов'яга обернувся але не зупинився, молодший навіть не повернувся. Їх було двоє. Він щось відповів, але я нічого не розчув. Тепер розумію, що він толком і не чув мене. Можливо, якби я, докричався до них.. можливо.Краєм вуха чую свист, знову і знову...ціла армія "мурах" пробіглася по спині зверху вниз, холодний піт вкрив чоло. Спокійно, тобі просто спекотно. Адреналін, заставляє серце битися з шаленою швидкістю.Хтось підбіг та всунув мені в руки, дерев'яного щита. Це був Sashko Sadovskyj. Його вчинок вартує поваги. Він вибіг ризикуючи своїм життям, щоб захистити моє. - Візьми. Ти без нічого. Мені стало навіть трохи смішно. Фанера проти 7,62. Але взяв, хоч щось. Хоч якась видимість захисту.Мить...і руки вже допомагають нести пораненого... Це ж він... Сукааа. Просив ж тебе, не бігти. Я на все життя, запам'ятав цей хрип, з його грудей. Він помирав. З грудей линув характерний хрип. Я не медик, але розумів, що поранення в груди. Навіть тепер через п'ять років, я бачу його чорне від кіптяви обличчя, закриті очі, як рожева піна поволі вкриває його губи. В мене і зараз руки трусяться від безпорадності та болю. молодого поранили в область шиї та ногу. Підбіг медик оглянув обох. Їх передали через барикаду...Потім були вевешники, молоді хлопці з переляканими від жаху очима, яких майдан хотів розірвати на шмаття. Їх вели та били по чому попало. Хтось хотів вчепитися в горло одному з них. Я вчасно відірвав. Краєм ока побачив біту, яка летіла йому ж в голову. Накрив його голову, рукою. Тут ж, і отримав сам. - Назад, су..а. Не чіпати. - Це ж мусора. Це вони стріляли.- Ні, це вевешники. Це діти, вашу мать. Назад.Для чого я це зробив? Не знаю. Мабуть хотів вберегти життя до якого зміг дотягнутися. Отримав ще раз від когось. Було боляче. Хтось збоку, накричав на того хто бив, - Не бий, це ж свої. Потім... потім був сум та усвідомлення, того що сталося. І була ненависть, яка поволі заповнювала твоє нутро. Біль.. Я почав його відчувати після майдану. Протяжний, нудний, пекучий біль в грудях, від безпорадності будь-що змінити. Це зводить з розуму.
Богдан Масляк