User's Tags

Ірина Хмельницька 's Дописи

Українці в Чехії: 2статті
  • 18 Лист 2019
    У Чехії – вже втретє – розпочався фестиваль українського кіно. Протягом тижня у Празі, а з цього року ще у двох містах Чехії – Брно та Оломоуці – шанувальники українського фільму зможуть познайомитися з найновішими українськими стрічками – «Атлантида», «Іловайськ», «Додому». Будуть представлені і короткометражні, документальні фільми, а серед складних тем знайдеться місце і для усмішки – фестиваль завершиться комедією «Мої тихі думки». Та центральною подією фільмового фестивалю у Чехії став фільм Аґнєшки Холланд «Пан Джонс», який незабаром вийде в український прокат під назвою «Ціна правди». Він розповідає про те, як важко правда про Голодомор пробивала собі дорогу до світу. Цей та деякі інші фільми чеські глядачі побачить іще до їхньої прем’єри в Україні. Про це пише Радіо Свобода «Сім вечорів для України» – так у чеській пресі повідомляють про початок фестивалю українських фільмів, що проходить в основному в артгаусних кінотеатрах у центрі Праги за підтримки посольства України в Чехії і громадської організації «Рута», якою керує празька україністка Ленка Віхова. «Ми вибирали найкращі українські фільми цього року, стежили за відгуками фестивалів у Венеції, в Одесі, Карлових Варах, за оцінкою професійних критиків, – каже в інтерв’ю Радіо Свобода організаторка фестивалю Ленка Віхова. – Ми хотіли обрати для показу в Чехії найякісніший продукт, який, можливо, не розрахований на смак масового глядача, але такий, що може якнайкраще представити сьогоднішнє українське кіно – його теми і його художній бік. Ми розраховували на обізнану і вибагливу публіку». «Атлантида», фільм Валентина Васяновича, яким відкрився фестиваль у Празі, представляв виконавець головної ролі – ветеран АТО, психолог Андрій Римарук. Незважаючи на те, що дія фільму перенесена у майбутнє, коли війна на Донбасі вже скінчилася, розмова після перегляду нагадала про те, що вона ще триває. Протягом майже годинної дискусії Римарук розповів, що фільм має великий успіх – після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі, де стрічка отримала головну нагороду в секції «Горизонти», був Спеціальний приз журі на Токійському міжнародному кінофестивалі і «Гран-прі» на фестивалі «Лістапад» у Мінську. Остання нагорода була особливо приємною для команди фільму, бо стрічку, яку показали у кінотеатрі «Москва», побачило багато російських чи проросійських критиків, які відреагували на неї відвертим страхом – казали, що у Мінську показують «антиросійські фільми». «Це добре, бо відчутно, що в росіян «підгорає», – втішено сказав Римарук. Перший вечір фестивалю запам’ятається ще і тим, що на ньому був присутній колишній кремлівський бранець – Олександр Кольченко, чийого визволення, разом з Олегом Сенцовим та іншими полоненими, вимагали учасники попередніх двох фестивалів українського кіно. Кольченко перебував у Празі на запрошення місцевої гуманітарної організації, зустрічався з українською громадою, давав інтерв’ю місцевій пресі. Другий фільм українського тижня також, за словами чеської преси, мав принести «сильні переживання». Фільм Аґнєшки Холланд, польської режисерки, «Пан Джонс», або «Ціна правди», як він буде представлений в українському прокаті наприкінці місяця, розповідає про пошуки правди молодого валлійського журналіста Ґаррета Джонса у сталінському СРСР. Він на власні очі побачив наслідки сталінської політики в Україні, де вимирали у 1932–33 роках цілими селами, і намагався розповісти про це світові. Незважаючи на те, що фільм уже мав кілька показів у Чехії, в прокат його не закупили. Як кажуть знавці кіноринку, це – перший фільм Аґнєшки Холланд, який не пішов у чеський прокат. Можливо, тому, що «переживання» від фільму були надто сильними, а можливо, тому, що українська тема не викликає масового інтересу. З п’ятьох показів фільму в Чехії саме той, що проходив в рамках українського фестивалю, був найбільш успішним – всі квитки невеликого артгаусного залу кінотеатру «Евальд» були викуплені вже у перші дні, тож тим, кому квиток не дістався, довелося сидіти на сходах. Вихід людей з кінотеатру виглядав як вихід з похорон, тільки поспівчувати не було кому – всі, і місцеві українці, і чехи, були однаково приголомшені. Коли люди знову змогли говорити, то на вулиці вже можна було почути, що фільм був «важкий, але добрий, сильний». «Чеський глядач, який не шукає в кіно лише розваг, звик до складних фільмів, тому ми включили в програму цей фільм. Також ми хотіли показати, що Україна, яка була співпродюсером фільму, співпрацює з європейським кінематографом, є частиною європейського кінематографу», – пояснює свій задум Ленка Віхова. Далі у програмі фестивалю – кримськотатарський фільм «Evge. Додому» режисера Нарімана Алієва, який щойно вийшов в прокат в Україні. Цей фільм про повернення додому в Крим загиблого кримськотатарського воїна брав участь у Каннському міжнародному кінофестивалі, в конкурсній програмі «Особливий погляд», а у серпні Український оскарівський комітет номінував його як національного претендента від України на американську премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Тема війни на сході України пролунає і у фільмі «Іловайськ» – стрічці Івана Тимченка, а про цей регіон напередодні війни розповість стрічка «Дике поле» за мотивами роману Сергія Жадана. Задовольнили свою цікавість і любителі короткого метру – один вечір віддали їм. Глядачі побачили відразу п’ять короткометражних фільмів від різних режисерів: «Будинок «Слово» (режисера Івана Висневського), «Mia Donna» (режисера Павла Острікова), «Fingerman» (режисера Івана Шохи), «Нокдаун» (режисера Антона Скрипця) і «Лишатися не можна тікати» (режисера Марини Лопушіної). Завершується фестиваль в понеділок 18 листопада на веселішій ноті – комедією «Мої думки тихі» молодого автора Антоніо Лукіча зі знаменитою Ірмою Вітовською в головній ролі. Попри те, що фестиваль готувався вже втретє, його підготовка йшла найскладніше, каже Ленка Віхова – далися взнаки зміни в українському Держкіно. «Цього року було найскладніше організовувати фестиваль. Вакуум у керівництві Держкіно ускладнив нашу роботу, бо раніше ми могли покладатися на допомогу українського державного агентства, і фінансову, і організаційну, знати, що співпраця надійна, але цього року з цим було набагато складніше», – зазначає вона. Як каже Ленка Віхова, чеський глядач починає звикати до того, що у листопаді він може ознайомитися з новинками українського кіно, у фестивалю з’являються постійні глядачі, розширюється глядацька аудиторія, про фестиваль більше повідомляють у пресі, на радіо, на телебаченні. Присутність Андрія Римарука, який представив фільм «Атлантида», викликала додатковий інтерес, інтерв’ю з ним робили кілька чеських медіа, тож відгомін після фестивалю буде і після того, як він закінчиться. Автор:Марія Щур  
    1842 Опубліковано Ірина Хмельницька
  • У Чехії – вже втретє – розпочався фестиваль українського кіно. Протягом тижня у Празі, а з цього року ще у двох містах Чехії – Брно та Оломоуці – шанувальники українського фільму зможуть познайомитися з найновішими українськими стрічками – «Атлантида», «Іловайськ», «Додому». Будуть представлені і короткометражні, документальні фільми, а серед складних тем знайдеться місце і для усмішки – фестиваль завершиться комедією «Мої тихі думки». Та центральною подією фільмового фестивалю у Чехії став фільм Аґнєшки Холланд «Пан Джонс», який незабаром вийде в український прокат під назвою «Ціна правди». Він розповідає про те, як важко правда про Голодомор пробивала собі дорогу до світу. Цей та деякі інші фільми чеські глядачі побачить іще до їхньої прем’єри в Україні. Про це пише Радіо Свобода «Сім вечорів для України» – так у чеській пресі повідомляють про початок фестивалю українських фільмів, що проходить в основному в артгаусних кінотеатрах у центрі Праги за підтримки посольства України в Чехії і громадської організації «Рута», якою керує празька україністка Ленка Віхова. «Ми вибирали найкращі українські фільми цього року, стежили за відгуками фестивалів у Венеції, в Одесі, Карлових Варах, за оцінкою професійних критиків, – каже в інтерв’ю Радіо Свобода організаторка фестивалю Ленка Віхова. – Ми хотіли обрати для показу в Чехії найякісніший продукт, який, можливо, не розрахований на смак масового глядача, але такий, що може якнайкраще представити сьогоднішнє українське кіно – його теми і його художній бік. Ми розраховували на обізнану і вибагливу публіку». «Атлантида», фільм Валентина Васяновича, яким відкрився фестиваль у Празі, представляв виконавець головної ролі – ветеран АТО, психолог Андрій Римарук. Незважаючи на те, що дія фільму перенесена у майбутнє, коли війна на Донбасі вже скінчилася, розмова після перегляду нагадала про те, що вона ще триває. Протягом майже годинної дискусії Римарук розповів, що фільм має великий успіх – після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі, де стрічка отримала головну нагороду в секції «Горизонти», був Спеціальний приз журі на Токійському міжнародному кінофестивалі і «Гран-прі» на фестивалі «Лістапад» у Мінську. Остання нагорода була особливо приємною для команди фільму, бо стрічку, яку показали у кінотеатрі «Москва», побачило багато російських чи проросійських критиків, які відреагували на неї відвертим страхом – казали, що у Мінську показують «антиросійські фільми». «Це добре, бо відчутно, що в росіян «підгорає», – втішено сказав Римарук. Перший вечір фестивалю запам’ятається ще і тим, що на ньому був присутній колишній кремлівський бранець – Олександр Кольченко, чийого визволення, разом з Олегом Сенцовим та іншими полоненими, вимагали учасники попередніх двох фестивалів українського кіно. Кольченко перебував у Празі на запрошення місцевої гуманітарної організації, зустрічався з українською громадою, давав інтерв’ю місцевій пресі. Другий фільм українського тижня також, за словами чеської преси, мав принести «сильні переживання». Фільм Аґнєшки Холланд, польської режисерки, «Пан Джонс», або «Ціна правди», як він буде представлений в українському прокаті наприкінці місяця, розповідає про пошуки правди молодого валлійського журналіста Ґаррета Джонса у сталінському СРСР. Він на власні очі побачив наслідки сталінської політики в Україні, де вимирали у 1932–33 роках цілими селами, і намагався розповісти про це світові. Незважаючи на те, що фільм уже мав кілька показів у Чехії, в прокат його не закупили. Як кажуть знавці кіноринку, це – перший фільм Аґнєшки Холланд, який не пішов у чеський прокат. Можливо, тому, що «переживання» від фільму були надто сильними, а можливо, тому, що українська тема не викликає масового інтересу. З п’ятьох показів фільму в Чехії саме той, що проходив в рамках українського фестивалю, був найбільш успішним – всі квитки невеликого артгаусного залу кінотеатру «Евальд» були викуплені вже у перші дні, тож тим, кому квиток не дістався, довелося сидіти на сходах. Вихід людей з кінотеатру виглядав як вихід з похорон, тільки поспівчувати не було кому – всі, і місцеві українці, і чехи, були однаково приголомшені. Коли люди знову змогли говорити, то на вулиці вже можна було почути, що фільм був «важкий, але добрий, сильний». «Чеський глядач, який не шукає в кіно лише розваг, звик до складних фільмів, тому ми включили в програму цей фільм. Також ми хотіли показати, що Україна, яка була співпродюсером фільму, співпрацює з європейським кінематографом, є частиною європейського кінематографу», – пояснює свій задум Ленка Віхова. Далі у програмі фестивалю – кримськотатарський фільм «Evge. Додому» режисера Нарімана Алієва, який щойно вийшов в прокат в Україні. Цей фільм про повернення додому в Крим загиблого кримськотатарського воїна брав участь у Каннському міжнародному кінофестивалі, в конкурсній програмі «Особливий погляд», а у серпні Український оскарівський комітет номінував його як національного претендента від України на американську премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Тема війни на сході України пролунає і у фільмі «Іловайськ» – стрічці Івана Тимченка, а про цей регіон напередодні війни розповість стрічка «Дике поле» за мотивами роману Сергія Жадана. Задовольнили свою цікавість і любителі короткого метру – один вечір віддали їм. Глядачі побачили відразу п’ять короткометражних фільмів від різних режисерів: «Будинок «Слово» (режисера Івана Висневського), «Mia Donna» (режисера Павла Острікова), «Fingerman» (режисера Івана Шохи), «Нокдаун» (режисера Антона Скрипця) і «Лишатися не можна тікати» (режисера Марини Лопушіної). Завершується фестиваль в понеділок 18 листопада на веселішій ноті – комедією «Мої думки тихі» молодого автора Антоніо Лукіча зі знаменитою Ірмою Вітовською в головній ролі. Попри те, що фестиваль готувався вже втретє, його підготовка йшла найскладніше, каже Ленка Віхова – далися взнаки зміни в українському Держкіно. «Цього року було найскладніше організовувати фестиваль. Вакуум у керівництві Держкіно ускладнив нашу роботу, бо раніше ми могли покладатися на допомогу українського державного агентства, і фінансову, і організаційну, знати, що співпраця надійна, але цього року з цим було набагато складніше», – зазначає вона. Як каже Ленка Віхова, чеський глядач починає звикати до того, що у листопаді він може ознайомитися з новинками українського кіно, у фестивалю з’являються постійні глядачі, розширюється глядацька аудиторія, про фестиваль більше повідомляють у пресі, на радіо, на телебаченні. Присутність Андрія Римарука, який представив фільм «Атлантида», викликала додатковий інтерес, інтерв’ю з ним робили кілька чеських медіа, тож відгомін після фестивалю буде і після того, як він закінчиться. Автор:Марія Щур  
    Лист 18, 2019 1842
  • 24 Квіт 2018
    У самому серці Праги, у майже казковому буднику «У кам’яного дзвону» на Староміській площі у п’ятницю ввечері лунало українське слово. Українські родини зібралися, щоб почути нові казки Лірника Сашка і зануритися в неповторну атмосферу його розповідей. Відомий український казкар вже вдруге приїхав до Праги на запрошення недержавної організації «​Українська Європейська Перспектива»​ Готичний будинок «У кам’яного дзвону» має вже понад 600 років, і за цей час наслухався різних історій, але українські казки наповнили його старі стіни веселим дитячим сміхом, здивованими вигуками і щемливими звуками українських народних пісень. То «козак-характерник» Сашко Лірник зачарував своїми розповідями цілу аудиторію. І малі, і старі не просто слухали, вони грали казку – про сміливих козаків і працьовитих дівчат, про жадібних панів та недолугих чотрів, про лисичок і котиків. Сашко Лірник схопив «лисичику-сестричку» За дві години спілкування Сашко Лірник перетворив на акторів мало не пів-аудиторії. В імпровізованій виставі грали всі: і діти, і мами з татами, і навіть пан посол – йому дісталася роль козака Миколи. Ще б пак! З таким славним козацьким прізвищем, як Перебийніс – Сашко Лірник не розглядав для пана Євгена жодної іншої ролі. Сашко Лірник представляє «козака Миколу», одинадцятилітній «дід» Данило у зеленій футболці У цій же ж казці одинадцятилітній Данило Студеняк грав старого діда. «Я дуже люблю казки Лірника Сашка. Я сам читаю його книжки, а раніше читали батьки. Вчора дивився його по Youtube», – каже Данило. Як і більшість присутніх дітей, він живе в Празі вже довше, ніж в Україні і завдяки українським книжкам і відео з інтернету зберігає і зв’язок з Україною і українську мову. Задоволений виступом був і сам казкар, каже, що українці за кордоном – особлива аудиторія, але він почувався як удома, як у рідній родині, бо для нього Україна є там, де є українці. У великій залі майже не було порожніх місць «Вони не «загодовані» артистами, вони спраглі до українського слова, до казки. Самі бачите, яке тут єднання відбулося – всі відчули себе однією родиною. Я дуже ціную такі виступи за кордоном, бо я сам жив за кордоном довго і знаю, що Україну починаєш цінувати особливо, коли ти відірваний від неї», – говорить Олександр Власюк, якого більшість дітей і дорослих по всьому світу знають під псевдонімом Сашко Лірник. Захоплені слухачі відклали навіть мобільні телефони А з празькими українцями його зв’язує вже тривала дружба. Вперше він побував у Празі на Різдво три роки тому. Тоді «Українська Європейська Перспектива» запрошувала з України дітей загиблих бійців. Разом з Сашком Лірником вони і Різдво зустрічали і колядували на головній площі Чехії. Тоді ж і Прага, щоб підтримати українську громаду, що збирала допомогу для фронту, надала безкоштовно одне з найкращих своїх приміщень.   Сашко Лірник з дружиною після виступу в будинку «У Кам’яного дзвону» Автор: Марія Щур - Радіо Свобода  Фото: Роман Михальчук 
    2004 Опубліковано Ірина Хмельницька
  • У самому серці Праги, у майже казковому буднику «У кам’яного дзвону» на Староміській площі у п’ятницю ввечері лунало українське слово. Українські родини зібралися, щоб почути нові казки Лірника Сашка і зануритися в неповторну атмосферу його розповідей. Відомий український казкар вже вдруге приїхав до Праги на запрошення недержавної організації «​Українська Європейська Перспектива»​ Готичний будинок «У кам’яного дзвону» має вже понад 600 років, і за цей час наслухався різних історій, але українські казки наповнили його старі стіни веселим дитячим сміхом, здивованими вигуками і щемливими звуками українських народних пісень. То «козак-характерник» Сашко Лірник зачарував своїми розповідями цілу аудиторію. І малі, і старі не просто слухали, вони грали казку – про сміливих козаків і працьовитих дівчат, про жадібних панів та недолугих чотрів, про лисичок і котиків. Сашко Лірник схопив «лисичику-сестричку» За дві години спілкування Сашко Лірник перетворив на акторів мало не пів-аудиторії. В імпровізованій виставі грали всі: і діти, і мами з татами, і навіть пан посол – йому дісталася роль козака Миколи. Ще б пак! З таким славним козацьким прізвищем, як Перебийніс – Сашко Лірник не розглядав для пана Євгена жодної іншої ролі. Сашко Лірник представляє «козака Миколу», одинадцятилітній «дід» Данило у зеленій футболці У цій же ж казці одинадцятилітній Данило Студеняк грав старого діда. «Я дуже люблю казки Лірника Сашка. Я сам читаю його книжки, а раніше читали батьки. Вчора дивився його по Youtube», – каже Данило. Як і більшість присутніх дітей, він живе в Празі вже довше, ніж в Україні і завдяки українським книжкам і відео з інтернету зберігає і зв’язок з Україною і українську мову. Задоволений виступом був і сам казкар, каже, що українці за кордоном – особлива аудиторія, але він почувався як удома, як у рідній родині, бо для нього Україна є там, де є українці. У великій залі майже не було порожніх місць «Вони не «загодовані» артистами, вони спраглі до українського слова, до казки. Самі бачите, яке тут єднання відбулося – всі відчули себе однією родиною. Я дуже ціную такі виступи за кордоном, бо я сам жив за кордоном довго і знаю, що Україну починаєш цінувати особливо, коли ти відірваний від неї», – говорить Олександр Власюк, якого більшість дітей і дорослих по всьому світу знають під псевдонімом Сашко Лірник. Захоплені слухачі відклали навіть мобільні телефони А з празькими українцями його зв’язує вже тривала дружба. Вперше він побував у Празі на Різдво три роки тому. Тоді «Українська Європейська Перспектива» запрошувала з України дітей загиблих бійців. Разом з Сашком Лірником вони і Різдво зустрічали і колядували на головній площі Чехії. Тоді ж і Прага, щоб підтримати українську громаду, що збирала допомогу для фронту, надала безкоштовно одне з найкращих своїх приміщень.   Сашко Лірник з дружиною після виступу в будинку «У Кам’яного дзвону» Автор: Марія Щур - Радіо Свобода  Фото: Роман Михальчук 
    Квіт 24, 2018 2004