Скільки сильних людей за ці складні роки згасали, як зірки. Скільки з них замовкли, відійшли в сторону. Чого їм не вистачило? Віри? Підтримки? Тихий двір, висока цегляна огорожа. Мовчазні постаті, майже ніхто не говорить. Довга чоловіча мовчанка, куріння як медитація, голоси з вулиці. Знайомий сидить напроти, намагається говорити впевнено й спокійно, хоча йому не дуже виходить. Я роблю вигляд, що все гаразд. В таких випадках прийнято робити вигляд, що все гаразд. Навіть попри те, що в співрозмовника дуже втомлений погляд. Хворий погляд. Але з вулиці лунають веселі голоси, але тиша, нікотин і спокій. Психіатричне відділення військового госпіталя. Ми сидимо й говоримо про релігію. Виходить не дуже. Це щоразу важко — бачити втому дорослих людей. Дорослих, розумних, завжди в собі впевнених. Бачити їхню втому від життя, бачити їхню втому від самих себе. Ніколи не знаєш, як бути з чужою зневірою, з чужим відчаєм. До такого ніколи не готовий наперед, чужа слабкість щоразу приголомшує. Ти підбираєш слова, намагаєшся підтримати, допомогти, хоча слова в таких випадках підбирати особливо складно. Які слова спонукають нас вірити? Які надають нам упевненості? Я, чесно кажучи, не знаю. Хоча хотів би знати. Звісно, хотів би. Я знаю, що стоїть за цим його поглядом. Зима 14-го, Київ, вулиця Грушевського. Потім весна, потім Донбас, війна. Власне, п’ять років війни, яка то відпускала, то знову затягувала. Очевидно, що втоми ставало все більше. Очевидно, що в якийсь момент вона переважила. Чогось не вистачило. Чого саме? Сил, зосередженості, підтримки? Складно сказати. Життя ламає нас по-різному, у нього до всіх є свій підхід, воно це робить із натхненням. Постійно трапляється стикатись із подібними історіями. Довга зарядженість на протистояння, на боротьбу, на опір часто завершується внутрішнім вигоранням і спустошеністю. Нашої віри не завжди вистачає, аби говорити переконливо, наша впевненість має обмежені ресурси, до того ж ми не завжди вміємо ними користуватись. Скільки сильних, сповнених віри й упертості чудових людей, із якими пощастило бути знайомим, за ці роки згасли, ніби зірки. Скільки з них замовкли, відійшли в бік. Скількох із них не стало. Комусь забракло терпіння, комусь любові. Любові передусім. Що нас загалом здатне зламати? Джерелом сили, безперечно, може бути і віра, і сподівання, і навіть ненависть. Так само і причиною нашого згасання, нашого випадання може бути будь-що. Тут головне, щоби поруч був хтось, хто здатен підтримати, хто зможе поділитися своєю вірою. Хто допоможе тобі лишитися сильним, лишитися собою. Ми тримаємося своєї внутрішньої сили, розраховуємо на неї, намагаємось нею керувати. Це те, що у нас всередині, це те, що належить нам. Але сила полягає також і в тому, аби не боятися розділити з кимось свою слабкість. Не соромитися говорити про неї, не соромитися звертатися за підтримкою. Адже найнадійнішим і найдоступнішим джерелом сили є той, на кого ти можеш покластися. Це така проста річ, що, здавалося б, і нагадувати про неї зайвий раз недоречно. А втім, саме про такі прості речі ми зазвичай і забуваємо. Ми ж часто боїмося просити про допомогу, чужа допомога видається нам свідченням власної слабкості, а немає нічого безнадійнішого, аніж зізнатися у слабкості. Хай навіть ця слабкість тимчасова й цілком зрозуміла. І ось, власне — з ким ти можеш ділитися найважливішим? З ким ти загалом можеш бути собою? Ми ж усі, за великим рахунком, перебуваємо нині в постійному пошуку «своїх», у виозначенні цих своїх, їх ідентифікації. Розумію, що сам поділ на своїх та чужих свідчить щонайменше про доволі неспокійні й не надто прості часи, в які нам трапилося жити, а втім потреба в присутності свого саме в такі часи багато важить. Інша річ — наскільки ми загалом здатні й готові приймати своїх, робити цей крок назустріч, заговорювати першими, не боячись утратити своїх позицій, не боячись видатися слабкими. Себто, наскільки нам усім сьогодні вистачає сили не боятися бути відвертими, не боятись ділитися тим, у що ми віримо? Недовіра ослаблює, робить нас беззахисними, позбавляє рівноваги. Ми ж це знаємо, правда ж? Знаємо, а все одно не довіряємо. І ще подумав про таку річ. Я часто говорю «ми». Знаю, що це декого дратує, а все одно далі говорю «ми». Не те, щоби кимось прикривався, не те, щоби мав марнославство говорити від чийогось імені. Просто мені справді подобається відчувати себе частиною цієї спільноти — спільноти, що формує довкола себе простір, спільноти, що намагається втримати країну, спільноти, що опирається й не здається. Бути посеред цих людей — велика удача, щедрий подарунок долі. Попри те, що обставини, за яких ця спільнота сформувалась і означилась, далеко не радісні й не сентиментальні, попри те, що смерть в цьому випадку є невід'ємною частиною життя, попри те, що постійно доводиться бачити цю втому в очах, злість у голосі, нервовість у рухах. Попри все це — велика радість бути з ними в одному просторі, жити з ними в один час. Це те, що робить тебе сильнішим — присутність поруч із тобою людей, які вперто й наполегливо змінюють світ, роблять його бодай трішки прийнятнішим для життя. Мені подобається бути з ними поруч, говорити з ними однією мовою. Трішки пафосно, згоден. Ну, але це та річ, якої за останні роки багато хто перестав соромитись — щирість, яку часто плутають із пафосом, відвертість, яку не хочеться забивати іронією. Хай буде пафосно, я не проти. Можливо, це загалом найважливіше, що в нас сьогодні є - відчуття свого, відчуття спільного, того, що варте нашої впертості й наших розчарувань, того, за що ти готовий триматися до останнього, того, без чого ти себе не уявляєш. Мені дає силу розуміння того, що я не сам, мене тримає присутність поруч зі мною тих, кому я вірю, мене заряджає можливість говорити з ними серйозно й відверто. Я, власне, і вчуся в них говорити серйозно й відверто. Таке, здавалося б, нехитре вміння, якого насправді дуже часто бракує. Говорити й слухати. Навіть коли не вистачає сил говорити впевнено й вірити почутому.  Їх насправді дуже багато. Їх достатньо для того, аби витримати й перемогти. Вони нікуди не зникли, вони далі тут. Люди з утомленими очима, люди з запеклою мовою, люди, яким дуже важливо лишатися сильними. Особливо сьогодні. Особливо тут, в цій країні, під цим небом, в цьому повітрі.   Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН та НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні     Автор: Сергій Жадан, письменник, поет Джерело: NV.ua   

"За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики, культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди",- пише Сергій Жадан на своїй офіційній сторінці у фейсбук "А поміж тим саме останні п’ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренду трипільських артефактів. На рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення. Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому й не запрацював), Мистецький арсенал, Довженко-центр, Держкіно, загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографу, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новій історії. Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі й серйозні. Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектору, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань, все це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п’ять, в часи єдиного гастрольного простору, і марною виявиться п’ятирічна робот тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – в реаліях війни, в реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку. Дивує, з яким марнотратством ми ставимось до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає. Не дивує лише одне – те, що речі, пов’язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки." Джерело: Сергій Жадан / Facebook 

Країни Центральної Європи зацікавлені в тому, аби Україна втрималась від російської окупації у будь-якій формі. І в інтересах України, аби втрималась Центральна Європа – й не стала залежною від Росії. Фронт на Донбасі стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде російська дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі. Її мета – послабити інстиції влади й державий механізм як такий. Про те, як Росія непомітно знищує незалежність Чеської республіки, розповідає Ленка Віх – україніст, редактор "Українського журналу", який виходить у Чехії. Розмовляв: Роман Кульчинський – Президент Чехії Мілош Земан має проросійську позицію. Але в Україні його подають як випадкового персонажа у чеській політиці. Це так? – Ні, Мілош Земан зовсім невипадкова персона на чеській політичній арені. Він з'явився (і тут питання чи випадково) під час Оксамитової революції. Став депутатом ще федерального парламенту, очолив одну з найпотужніших політичних партій соціал-демократів, став головою Парламенту, а пізніше – головою уряду. Після невдалої спроби стати президентом відійшов на кілька років із політичного життя, в яке повернувся у 2013-му з партією, в якої не було ні членів, ні потенціалу. Зате були зв’язки із Росією, принаймні фінансові, – але я би ризикнула сказати, що не тільки. Земан надзвичайно сильний маніпулятор, який дуже добре орієнтується у чеській політичній реальності. А його проросійськість не випливає із незнання або нерозуміння ситуації. Повірте, чеські спеціальні служби працюють, так само як працюють інші гілки дежравного апарату. І йому все прекрасно відомо. Ми не знаємо, яка у нього мотивація, ми взагалі ще багато чого про нього не знаємо, але знаємо, бо за цим спостерігаємо не один рік, що він робить усе можливе, аби послабити чеські державні інституції й саму державу. – Наскільки взагалі сильний російський вплив у Чехії? – Дуже сильний. Бо окрім інформаційної атаки, якій піддався чеський інформаційний простір, як і більшість інформпросторів у Європі, й окрім сильного тиску бізнесу, передусім з енергетичної сфери, що повязаний із Росією, тут ще багато інших «земанів». Вони так само або присутні у чеській політиці десятки років, або через свої амбіції не бачать серйозних загроз для країни. Акція протесту біля Граду, офісу президента Чехії Мілоша Земана – Земан завжди був проросійським, із часів Оксамитової революції? – Не уявляю, як би мала виглядати «проросійськість» у дев'яностих чи нулевих роках. Звичайно, в його діяльності можна спостерігати певні незрозумілі кроки на користь Росії, але вони ніяк не відрізняються від інших, скажемо так, «прагматичних» кроків європейських політиків. Його мотиви нам невідомі. Тому ми й не знаємо, чи він до такої ролі готувався довго, чи, може, як вважає мій колега, в певний момент хтось зумів скористатися його патологічним нарцисизмом, жагою не до грошей, а до влади. В кожному разі, він не один, хто здивував своєю позицією. З’явилися навіть колишні дисиденти, авторитети, які нібито боролися упродовж десятиліть із комуністичною системою, а тут стали на захист «оточеної» й «атакованої зі всіх боків», «миролюбної» Росії з її «історичною правдою» і «історичними правом» на Крим. Мабуть, просто настав час, коли всі були змушені себе ідентифікувати. – Хто з дисидентів виступав з такою позицією? – Ці імена в Україні нікому невідомі, оскільки, на жаль, контактів між українськими й чеськими дисидентськкими рухами фактично не існувало. Але, для прикладу, це був вже покійний Ян Петранек, довголітній журналіст і коментатор Чеського радіо, який від 1968 року й аж до 1989-го не міг працювати за своїм фахом. А до того він був кореспондентом і в Індії, й у Радянському Союзі. Людина з високим авторитетом у суспільстві, хоча його й пов’язували з різними спецслужбами. Але саме він під кінець свого життя, будучи вже дуже хворою людиною, тиражував різного роду російські фейки й підтримував Нічних вовків (російські байкери – ред.), вказуючи на їхню любов до свободи. Наступним цікавим прикладом міг би бути так само журналіст і колишній політик Петр Угл, який під час Майдану й на початку анексії Криму розповсюджував інформацію про так звані Корсунські масові вбивства. Ви, мабуть, не знаєте, як і більшість моїх знайомих українців, про що мова – і правильно, бо такого убивства не було. Але в чеському інфопросторі цей міф певний час жив. Цікаво, що саме Петр Угл під час Оксамитової революції був розповсюдив інформацію про вбитого студента, яка пішла по цілому світові. Пізніше виявилося, що цього «вбитого» студента імітував співробітник таємної поліції. Тобто, ця людина не вперше поширювала фейк, який мав викликати емоційний струс. І питання лише в тому, чи він ці фейки поширював свідомо, чи ні. Але, якщо ви самі в певний час зрозумієте, що вашою довірливістю хтось раз вже скористався, то, мабуть, обережніше почнете ставитися до ще не підтверджених інформацій, чи не так? – Тобто, люстрація й відкриття архівів радянських спецслужб не спрацювало? – Мета люстраційного закону полягала в тому, аби на час, доки не відбудеться заміна генерацій, не допустити до важливих і високих державних посад колишніх працівників і співробітників комуністичної Служби безпеки чи представників комуністичної номенклатури. Без негативного так званого люстраційного посвідчення людина такої посади отримати не могла, хоча були випадки, десь біля сотні, коли перевірка не спрацювала. Так само виявилося, що орган, який цю перевірку реалізує, не мав доступу до архівів військової розвідки, тож ці люди могли й далі займати високі посади. Іншою проблемою є те, що виставлені за двері номеклатурники й співробітники держбезпеки через 20 років повернулися у вигляді олігархів, які скупили медіа та створили приватні партії. Економічної діяльності їм же ніхто не забороняв – а в них з часів минулого режиму залишилися неоціненні зв’язки як удома, так і за кордоном. – Можете детальніше розповісти, як Росія крок за кроком нарощувала вплив у Чехії? І чому їй це вдалося? В моєму уявленні Чехія – це країна, яка символізує спротив радянському режимові. Адже у вас були й Празька весна, й Оксамитова революція. – Росія після 1989 року нікуди не зникла. Із колишньої Чехословаччини відійшли лише радянські війська. Все інше залишилося. Ми її просто не бачили. Росія та її чеські колаборанти були тут присутні у 2008 році, коли вирішувалася доля американського радару – і їм вдалося переконати суспільство, що Чехії радар непотрібний, і що він для неї навіть небезпечний. Під час президентських виборів у 2013 році роль Росії вже не можна було не помітити, так само як і відверту проросійськійсть і російські гроші в оточенні нинішнього президента. До речі, Вратіслав Мінарж, голова секретаріату президента та його права рука, досі не отримав від Національного бюро безпеки дозвіл на доступ до державної таємниці. Тобто, він не має права працювати з секретними матеріалами й інформаціями, бо спецслужби йому не довіряють. Крім того, чеська контррозвідка вже роками в кожному своєму відкритому звіті інформує про високу активність російських спецслужб на території Чехії. Наведу цікавий приклад. За даними Містерства закордонних справ Чеської Республіки, у російському посольстві працює 140 працівників, з них – 53 дипломати. Для порівняння, в американському посольстві працює 70 працівників, і з них – 44 дипломати. Тобто, росіян набагато більше. Але, що цікаво, у 53 російських дипломатів є 71 дипломатична машина, які, як відомо, чеська поліція не має право контролювати. Постає запитання, хто користується тими машинами і в яких цілях. Уявлення українців про Чехію та її спротив проти радянському режиму – це все до певної міри ілюзія. Це добре, що ви знаєте ці кращі сторінки чеської історії й на них рівняєтеся. Але реальність трохи інша. Празька весна – це гарно, це час відлиги, коли суспільство змогло після сумних 50-их подихати свіжим повітрям, хоча й ненадовго. До слова, я погоджуюся з думкою, що чехи, на жаль, донині не змогли інтерпретувати події 68-го року по-іншому, ніж з точки зору тодішніх реформаторських комуністів. 68-й – рік це так само рік приниження, розуміння того, що у чехословацької комуністичної еліти не було жодного плану. Що гірше, в неї не було розуміння того, якими методами діють її совєтські «брати». Тож еліта виявилася цілком безсилою й непідготовленою до конфронтації з Москвою, і врешті капітулювала та частково колаборувала. До речі, для українців могло би бути цікавим, що єдиним чехословацьким політиком, який відмовився підписати так званий Московський протокол – тобто, фактично, капітуляцію – був Франтішек Крігель, який на початку минулого століття народився в родині галицьких євреїв у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. І єдине, чим чехословацька делегація не зганьбилася остаточно, – це відмова поїхати з Москви без Крігеля. 68-ий – це також усвідомлення того, що тодішня чеська еліта – це не лише комуністи-реформатори, але також сталіністи й колаборанти, які були готові негайно надіслати в Москву лист-запрошення, легітимізуючи прихід окупаційних військ. Усе це були чехи чи чехословаки. Це – невесела картина, якої ми не бажаємо бачити, зосереджуючись лише на тих речах, які нам подобаються і за які не соромно. Так, як нікуди не поділися колаборанти у 68-ому році – так вони нікуди не поділися й нині. А про деяких «героїв» Оксамитової революції я вже розказала вище. Так, є імена, якими можна і треба пишатися. Є Вацлав Гавел, але він був скоріше винятком із правила. За нормальних обставин людина з його характером не могла б ніколи потрапити у високу політику і стати президентом. Довгі роки окупації не можна подолати одною революцією. Й навіть двома. Цим натякаю на те, що «третій» майдан-революція, якою весь час лякають чи обіцяють певні українські політики, не замінить еволюції. – Чим пояснюється висока активність російської дипломатії та спецслужб саме в Чехії? – А я не думаю, що Чехія – якийсь великий виняток. Я, звісно, не фахівець у цьому питанні, але, скажімо, австрійський аналітик, колишній керівник стратегічного відділення Міністерства оборони Австрії Густав Грессел в одному з інтерв'ю для чеських ЗМІ заявив, що Австрія є епіцентром російського шпіонажу в Європі, оскільки в Австрії були дуже вигідні банківські умови й досі є недосконалі правила щодо банківської таємниці. І саме в австрійських банках є дуже багато рахунків незрозумілих організацій, пов'язаних із Росією. – Як діяла Росія з моменту розвалу СРСР? Є загальна думка, що Росія впливає через бізнес. Чи можете назвати конкретні механізми цього впливу, які використовувалися в Чехії? – Зі звітів чеської контррозвідки випливає, що Росія впливає на Чехію різними інструментами, і лише відстежуючи увесь цей інструментарій, можна приблизно зрозуміти шпигунські цілі Москви. Це й інформаційний вплив – вкидання в чеський інфопростір тем, пов’язаних із закордонною політикою, метою яких є вплив на внутрішню політику держави. Це й монополія на історію – до речі, контррозвідка вперше минулого року визнала, що сучасне подання історії, як її вчать у школах, дуже близьке до совєтської інтерпретації. Це, звичайно, контакт із громадськими організаціями, політиками й урядовцями. Вони часто не усвідомлюють, що якщо російські «дипломати» отримують із різних джерел велику кількість інтерної інформації, тобто, інформації невідкритого характеру, хоч і не з грифом секретно – то їм уже не потрібно красти секретну інформацію. Але одною з найбільших проблем є контроль росіян над чеськими приватними підприємствами, які опинилися в корупційних скандалах. Російський інвестор, часто колишній співпрацівник спецслужб, захований за чеськими підставними особами чи офшорами, перехоплює підприємство, яке намагається отримати державні замовлення, наприклад, від Міністерства оборони чи внутрішніх справ. На таких підприємствах можуть на менеджерських посадах працювати особи з не найкращою репуацією, які раніше фігурували в корупційних скандалах. Таким чином Росія отримує доступ до великої кількості копромату, який має потенціал послабити чехів, пов’язаних із корупційними справами. А ними часто є політики, урядовці і т.п. Ленка Віх, фото: heroes.sk, автор фото: Ондржей Тилчер – Ви говорите про чеську контрозвідку. Як їй вдається викривати Росію при проросійському президенті? Президент Чехії є одним із адресатів контррозвідки, тобто, одержувачів інформації. Він навіть може давати їй завдання, але лише за згоди уряду. Бо саме уряд є тим інститутом, якому контррозвідка підзвітна. Земан, після публікації останнього звіту Служби безпеки та інформації (BIS), в якому Росію й Китай названо найбільшими безпековими проблемами для країни, розпочав проти контррозвідки відкриту війну навіть у ЗМІ. Він назвав працівників спецслужб невдахами, а їхні звіти – «дурними розмовами без доказів», і вже вдруге не надав голові BIS звання генерала. На це працівники цієї спецслужби відповіли тим, що не сприймають критики Президента. Вони нагадали, що від початку минулого року всі законні адресати, включно з Президентом, були інформовані про те, що чеській контррозвідці вдалось розбити мережу шпигунів одної з російських служб, завдавши їй непоправної шкоди. За словами шефа BIS, ішлося про видворення трьох російських «дипломатів» у справі Скрипалів. – Наскільки сильні проросійські позиції в уряді та парламенті? – На це запитання важко відповісти. В уряді є такі особи, як міністриня промисловості та торгівлі Матра Новакова, яка нещодавно дала інтерв’ю російському телеканалу «Спутнік» – і, мабуть, не очікувала, що це викличе здивування. Провину за це взяла на себе її прес-секретар, але хіба можливо, аби політик на такій посаді міг не розуміти, що таке «Спутнік»? З іншого боку, є міністр закордонних справ Томаш Петржічек, який своєю, скажемо так, проукраїнською, але насправді проєвропейською, пратлантичною і прочеською позицією дуже розгнівав як президента Земана, так і чеських комуністів. Іще тиждень тому здавалося, що Петржічек не мусить втриматись ані у кріслі міністра, ані на посаді заступника голови соціал-демократів. До речі, його відважна позиція, яку він проявив саме довкола українського питання, принесла йому схвалення від журналістів і звичайних людей. Що стосується парламенту – там те саме. Є партії – як, наприклад, комуністична – у яких реалізується не чеська, а російська політика. Причому, вони не лише зачаровані політикою Москви, вони самі вкидають у чеський простір московські наративи. Є Партія прямої демократії, якій вигідно паразитувати на московських планах, бо саме ненависть до мігрантів і Заходу як такого їх привела в Парламент. Є в Парламенті нова партія Пірати, де є як проросійські чи потенційно проросійські депутати, так і явно проєвропейські. І так – у кожній партії. Незважаючи на те, йдеться про лівих чи правих. – Якщо Україна понесе поразку у війні з Росією – це якось вплине на ситуацію в Чехії? – У наших найглибших інтересах, аби Україна втрималась, так само як і в найглибших інтересах України, аби втрималась Центральна Європа. Донбас стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде теж деструктивна і дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі, метою якої є послабити інституції й державний механізм як такий. Ви тільки гляньте, що коїться в Угорщині, Польщі, Чехії чи Словаччині. Послабивши остаточно інститути, ми можемо легко опинитися у позиції України 2013 року. А в таких країнах, де не працюють інститути, як каже Тімоті Снайдер, можливо все, включно з концтаборами. Але ж цю роботу роблять не росіяни. Тут, як ніколи, актуальні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, нам страшні українські (чеські, польські.. – авт.) гниди». Тому це треба розуміти, але ми так само маємо мати на увазі те, що надмірна паніка теж не у наших інтересах. Бо, панікуючи над «салямовим» методом (коли території чи вплив набуваються невеликими частинами, як нарізання салямі – ред.) поступового ковтання Росією наступних територій, ми підтримуємо один з її наративів. Він полягає в тому, що не спрацює п’ята стаття Вашингтонського договору, тобто, країни НАТО не стануть воювати за малі країни – Словачинну, Чехію, та навіть за Польщу. А якщо ми перестанемо вірити у нашу єдність, то цієї єдності не буде. Тому наші політики та високі урядовці часто занадто обережно вибирають слова. Але моя порада така: не слухати те, що хто говорить, а дивитися на те, що він робить. На жаль, наші медіа не дуже готові до екстраординарного часу і подій. Полюбляють або розганяти паніку, або інтелектуально не в силі підхопити сигнали й правильно їх аналізувати. З дуже великим сумом дивлюся на часто неадекватне подавання інформації про Україну в центральноєвропейських ЗМІ. Але з таким самим сумом стежу за саркастичними висловлюваннями декотрих українських коментаторів про позицію Європи, про її вічну «стурбованість» в часи, коли українці помирають на фронті за Європу. Повірте, справа не настільки проста. Тому що без цього «слабкого» Заходу – до речі, це, знову ж таки. наратив Москви, що Захід слабкий і за Україну не постоїть – Україні було би набагато важче. Джерело: TEXTY.ORG.UA Головне фото: Aktuálně

Як легко у нас приживаються чужі свята. Років 25 тому ніхто й не згадував про Валентинів день. А нині це ціла індустрія – усюди сердечка, амурчики, кульки, подарунки. Особливо популярні жіночі трусики із сердечками в різних місцях. Нічого прикрого в тому не бачу, бо свято закоханих, очевидно, краще за День працівника соціальної сфери чи День працівника суду. Будь-яке свято, яке спонукає людей бути кращими, вітається і благословляється. Я про інше. Про те, що сучасна людина легко і з задоволеням піддається комерціалізації. Індустрія подарунків підсовує закоханим трафаретні вирішення усіх святкових проблем – ось тобі валентинки, ось квіти, ось ресторан на двох, ось квитки на «місця для поцілунків»,  ось презервативи на особливий день. І навіть баба Параня з підльвівського села знає про Валентина, бо запаслась «блистючими» стрічками, якими обв'язує букетики підсніжників і продає їх у цей день під пивбаром біля Привокзального базару. Усе готове – лише простягни руку і купи, купи, купи! Обгортка свята яскрава, пишна і банально продавана. Але за цією штучною сухозліткою – нічого немає. Бо ніхто не каже, що валентинки і букетики квітів нічого не варті, якщо в серці немає любові. А любов – це справді Божий дар, який ще треба заслужити, і ніякий Валентин у цій справі не допоможе. Уся світова література – про любов і ненависть. Але скільки ви б не читали книжок і не писали валентинок, кохання це не замінить. Це неймовірно ніжне і трепетне почуття, від якого паморочиться в голові і теплішає в душі. Коли задля погляду, доторку, подиху коханої людини готовий віддати все і, навіть, більше. Зупиняється час, спалахують зірки на небі, душа співає. Як писав Олександр Олесь: Сміються, плачуть солов'їІ б'ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її, –Знов молодість не буде!» До речі, шкода, що у Валентинове свято книжкові магазини не влаштовують день знижок для закоханих. Чи вони вважають, що книжки читають лише нещасливі і закомплексовані люди? Тоді хай поговорять про маркетинг з бабою Паранею з Привокзального базару – вона направду знає, що потрібно закоханим у їх день. А загалом свято Валентина у нас міцно прижилось. І це добре. Бо все, що сприяє любові і збільшенню числа українців, – завжди буде добре. Піду напишу свою валентинку. І ви не баріться. Не баріться сказати коханим, як ви їх любите. І не лише у Валентинів день.   Автор: Богдан Марциняк Волошин, Вголосмалюнок Олега Коваленка

У п’ятницю і суботу в Чеській республіці відбудуться вибори президента. Це вже другі прямі президентські вибори в країні, і за попередніми опитуваннями, перемогти у них, принаймні у першому турі, має найбільші шанси той самий кандидат – нинішній президент країни Мілош Земан. На своїй посаді, яку він обіймає вже п’ять років, йому вдалося значно розширити вплив і повноваження цієї, переважно церемоніальної посади, але і розділити чеське суспільство, як жодному іншому політику до нього. За президентську посаду в Чехії змагаються дев’ять кандидатів, яким вдалося зібрати або 50 тисяч підписів від громадськості та 10 підписів від сенаторів, або 20 підписів членів Палати депутатів. Серед них і колишній прем’єр-міністр Мірек Тополанек, і колишній президент Чеської академії наук Їржі Драгош, і колишній посол у Франції Павел Фішер і підприємець Міхал Горачек. Він, до речі, наймолодший кандидат, йому 41 рік. А найстаршим є якраз нинішній президент Мілош Земан, якому 73 роки. Він важко ходить, не завжди зрозуміло висловлюється, але саме йому, згідно з опитуваннями, чехи готові віддати більшість голосів, принаймні у першому турі, що проходитиме 12-13 січня.    foto:ZN.UA. У Празі мітингувальники що вимагали відставки свого проросійського президента Мілоша Земана, засвистали і закидали його яйцями   Хто і чому голосує за Земана? Виборці Земана – переважно провінційні завсідники легендарних чеських кнайп, де розмова про політику – пряма і проста, де люблять своїх і з підозрою ставляться до всіх «інших», де грубі жарти – ознака мужності, а надмірна ввічливість, навпаки – недоречна. Під гарячу руку потрапляють і жінки, і гомосексуалісти, і мігранти. Грубими виразами було щедро пересипано все його президентство, і навіть за кілька днів до виборів Земан заявив в одному з інтерв’ю, що жінки, які виступили зі свідченнями про сексуальні переслідування в кампанії #MeToo є, на його думку «суфражистками», що потерпають від комплексу меншовартості. А про щорічний ґей-парад він сказав, що не бачить причини, чому «організовувати марші Прагою і показувати там голу д*пу». Далекий від Європи, близький до Росії та Китаю © photo.kievjournal.com. Мілошу Земану на демонстрації показали червону картку. Мітенгувальники вийшли до вулиць Праги з транспарантами "Нам соромно за нашого президента" і "Ми не хочемо стати колонією Росії".17 листопада 2014.   Найбільше чеський президент має порозуміння зі своїми виборцями у питанні мігрантів. Чехія, на його думку, має відмовлятися приймати біженців за європейськими квотами, навіть якби це загрожувало країні втратою європейських субсидій. Він обіцяє не згинатися під тиском, «якщо Європейський Союз, під загрозою припинення наших дотацій, змусить нас прийняти в нашій країні кілька тисяч мусульманських мігрантів». Земан додав, що культура ісламських мігрантів дуже відрізняється від європейської. Набагато прихильніші погляди президент Земан має щодо Китаю і Росії, яких, на відміну від європейців, Земан не критикує, а навпаки, каже, що саме в них потрібно вчитися, зокрема і тому, як стабілізувати суспільство.  Демонстранти біля Празького граду, де розміщений офіс президента, несуть плакати «Стоп іслам і стоп Меркель» (Ілюстраційне фото)   Не збігаються погляди президента Земана з європейськими і з інших, важливих вже для України питань. 10 жовтня минулого року Земан виступив на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, де заявив, що анексія Криму Росією – це «faît accompli», тобто доконаний факт, і запропонував Україну домовлятися з Росією про «певну компенсацію за Крим у фінансовій формі або в натуральній формі – нафтою або газом». А свою промову в ПАРЄ він присвятив необхідності, на його думку, скасувати санкції ЄС щодо Росії. Земан назвав їх «неефективними». Про цю «ефективність» чеські експерти вже відкрито говорять, що вона продиктована впливом потужних фінансових інтересів з оточення президента Земана. «Поведінка Мілоша Земана часто викликає багато запитань щодо його лояльності до Чехії. Президентська кампанія дорога, йому потрібні спонсори», – пояснював таку позицію президента Чехії в інтерв’ю Радіо Свобода упорядник книжки «Російська агресія проти України» Ян Шир. «Чеська республіка не є Земан»?   Сотні людей тоді публічно вибачалися перед Україною, посилали свої послання з написом «Czech Republic is not Zeman», тобто «Чеська республіка не є Земан» та поширювали свої фотографії з цим гаслом під гештегом #SorryUkraine у соціальних мережах. Вони будуть серед тих, хто голосуватиме проти Земана на цих виборах. Серед таких виборців, що не визначилися за свого кандидата, є нинішній депутат Європараменту від Чехії Яромір Штєтіна. На своїй сторінці у Facebook він говорить, що вирішуватиме лише в п’ятницю зранку, кого він обиратиме. «У кожному випадку не буду голосувати за Земана (в першому і другому колі), щоб Земана не обрали. Це є мій пріорітет», – наголошує чеський опозиційний політик Яромір Штєтіта  Але, як говорять соціологи, саме така невизначеність серед опонентів президента Земана може зіграти йому на руку, адже проти нього немає сильного кандидата, який би об’єднав його критиків та запропонував привабливу для виборця програму. За прогнозами соціологів, якщо Земан не переможе відразу в першому колі, а такий шанс вони не виключають, у другому турі він зійдеться у двобої з колишнім президентом Чеської академії наук Їржі Драгошем, де їхні шанси виглядають рівними. Драгоша та його виборців обурюють погляди Земана та спосіб їхнього висловлення. «Він завдав шкоди нашим позиціям на міжнародному рівні, він відвадив від нас основних економічних та безпекових партнерів, він зробив «дешевим» громадський дискурс і все більше потурає екстремістам», – говорить Їржі Драгош в інтерв’ю західній пресі.   Їржі Драгош - Кандидат в президенти Чехії 2018 Чи це буде важливим для чеських виборців, буде зрозуміло вже у неділю, коли стануть відомі перші результати голосування. Найбільш нетерплячі опоненти нинішнього чеського президента рахують дні і хвилини вже з моменту, коли Мілош Земан заступив на свій перший президентський термін. За матеріалами: Марія Щур Радіо Свобода / UAPORTAL.CZ 

З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians