Українське подружжя із Кропивницького Таша і Алекс, вирішили відкрити у Празі затишне бістро, де українці зможуть посмакувати домашній борщ, а чехи та гості з інших країн скуштувати страви сучасної української кухні. Тут плануються майстер-класи, українські вечірки та багато цікавих зустрічей.   Коли у 2017 році Алексу, як ІТ-спеціалісту,  запропонували у Празі цікавий проект, він вирішив із дружиною переїхати до Праги.  "Ми полюбили Прагу і подружилися тут з людьми з різних країн. Ми обожнюємо приймати гостей і наш дім завжди відкритий для друзів. Звісно, ми любимо пригощати наших гостей чимось смачненьким. Ташин борщ — популярна страва на наших домашніх вечірках. На одній з них і народилась ідея відкрити затишну «борщарню. В Чехії популярні “полевкарни”, де продають перші страви (полевка — суп чеською). Нас надихнув цей формат. Український борщ ідеально вписується в таку модель з невичерпною кількістю варіацій: червоний, зелений, пісний з чорносливом і білими грибами.  Тож у нас буде своя борщова полевкарна. В меню — 2-3 види борщу, кілька традиційних українських страв: пиріжки, голубці, вареники та узвар і квас до них. А ще крафтове пиво з Чехії та України. Наші цінності: Гостинність і привітливий сервіс; Смачна їжа; Сучасність (вибачте, але жодних шароварів і глечиків).- розповідають про свою ідею Таша і Алекс.    Приміщення для майбутнього бісто знайшли в чудовому місці, центральному районі Праги - Виногради. Для гостей ідеальна локація,  та й за ціну нижче, ніж будь-що поруч. Але, як розповідають засновники "THE BORŠČ",  підвальне приміщення занедбане і потребує капітального ремонту.  "Мусимо відремонтувати буквально все. І, найдорожчий з проєктів, - замінити всю вентиляційну систему. Щоб повітря циркулювало, аромати з кухні не потрапляли на відвідувачів, щоб влітку було прохолодно, а взимку тепло. Це гігантська сума грошей. Ми не маємо її всю. Бо якщо зробимо вентиляцію, на головний зал не залишиться. А ще ж вивіски виготовити. І класний інтер'єр, яким можна буде пишатися",- розповідає Таша.  Саме тому Таша і Алекс започаткували краудфандингову кампанію зі збору коштів.  "Ми наперед прорахували свої можливості і розуміли приблизні витрати. Однак після двох місяців ремонту бачимо, що нам потрібна допомога. Що ми вже зробили: закінчили роботи кухні: встановили нові електрику і водопровід, оновили кахлі та придбали більшість техніки, якої не вистачало; ремонт у вбиральні; третину робіт з заміни вентиляційної системи; почистили стіни і стелю від старої штукатурки; замовили керамічний посуд ручної роботи; маємо круту айдентику від талановитої української художниці. Що ще залишилося: зробити нову проводку для вентиляції (стара не витримає навантаження потужних вентиляційних двигунів) — 150 000 чеських крон/€4400; придбати електродвигуни, вентилятори, поглиначі шуму в вентиляційну систему — 140 000 чеських крон/€5400; ремонт головної зали — до 220 000 чеських крон/€8500; заміна вивіски і вхідних дверей — 65 000 чеських крон/€2500; придбати частину техніки (холодильна камера, холодильна вітрина, конвекторна піч) — до 160 000 чеських крон/€6200",- розповідає подружжя.  " Ми вже інвестували приблизно дві третини необхідних коштів. Але без вашої допомоги, скоріше за все, дата відкриття борщарні значно відкладеться і світ ще довго не дізнається, що український борщ може бути таким же смачним і популярним, як рамен чи суп фо =) Які ризики? Для успіху проєкту ми маємо враховувати ризики. Ось основні: 1. Пандемія. Йой, ну вона вже точно скоро закінчиться. А навіть якщо не закінчиться, полевкарни прекрасно працюють на виніс. Ми не люксовий ресторан, де треба сидіти півтори-дві години. Ми гнучкі і цілком готові до викликів ковідної ситуації. 2. Відсутність досвіду. Ми не ресторатори. Алекс — айтішник. Таша працювала у менеджменті і продажах. Але в нас є багато знайомих-рестораторів, які допомагають нам порадами. У Чехії маємо друга-кухаря, який працював у крутих закладах української кухні “Шо” і “Барви». Він допоможе нам з меню. Також ми найняли досвідчених місцевих консультантів з ресторанної справи. 3. Конкуренція. Борщі в Празі, хоча їх і багато, далеко не найкращі. От вєтнамський фо ви тут знайдете розкішний. Борща, до якого хотілося б повертатися, — немає. Ми знаємо, що зможемо зварити борщ краще, ніж він зараз представлений на ринку. Також будемо пропонувати страви, яких ви не знайдете більше ніде в Празі.  4. До нас не прийдуть відвідувачі. У країні, де найбільша діаспора — це українці, і де немає жодного сучасного українського закладу, у нас величезна потенційна аудиторія",- розповідають Таша і Алекс.    Як допомогти: Переходьте за посиланням на краудфандингову кампанію і зробіть донейт в обмін на обраний подарунок. Що ще ви можете зробити? Розкажіть про проєкт своїм друзям (особливо у Чехії) Поширте інформацію в соц.мережах Підпишіться на проект в Інстаграм або сторінку у Фейсбуці, щоб стежити за успіхом Таші і Алекса.   Відкривайте українське світу разом з нами!

Обмеження на фінансові операції з готівкою та грошові перекази з-за кордону, що запроваджуються в Україні з 28 квітня, можуть завдати серйозної шкоди українським гуманітарним організаціям, до яких через карантин уже не доходить гуманітарна допомога з-за кордону. Чеські гуманітарні організації, які з початку війни з Росією на сході України посилали гроші, медичні препарати для поранених і хворих бійців, допомогу для їхніх родин, не можуть відправити вже зібране в Україну, а тепер не знають, чи зможуть відправити і гроші. Деякі з них відкладають свої проєкти, інші передають вже зібрані речі на допомогу місцевим гуманітарним організаціям. Про це повідомляє Радіо Свобода Закон, що має боротися з нелегальним відмиванням коштів, дозволяє переказ коштів готівкою та поповнення карткових рахунків у межах України в сумі, що є меншою ніж 5000 гривень без ідентифікації того, хто цей переказ робить. «Це буде дуже велика проблема для нас, бо мені в будь-який момент можуть заморозити мою благодійну волонтерську картку, якщо хтось перекаже на неї більше, ніж 5000 гривень», – каже засновниця «Волонтерської сотні «Доброволя» Наталія Воронкова. За її словами, після того, як влада обмежила волонтерам, котрі працюють в українських шпиталях, можливість допомагати матеріально, тепер обмежуються і фінансові можливості зібрати допомогу. «Нам посилали по кілька коробок, інколи до 20 – пелюшки, медичні препарати, обладнання, сечоприйомники, калоприйомники, але після запровадження карантину цей потік припинився», – говорить Радіо Свобода Наталія Воронкова. При цьому, вона зазначає, що потреба в допомозі не зникла – бійці у шпиталях далі потребують і якісного харчування, і одягу, і препаратів, яких державна служба не спроможна для них купити. Відомий у Чехії психолог, активіст і віднедавна художник-аматор Ростислав Прокоп’юк каже, що продаючи свої картини, він щомісяця посилав до України медичне обладнання, ліки, одяг для бійців та людей, що живуть у так звані «сірій зоні». «Кожен місяць я посилав у Київський військовий шпиталь і ліки, і якесь хірургічне обладнання, одяг для хлопців, які могли потрапити до шпиталю влітку, а виходили взимку і їм потрібен був сезонний одяг. Потім наші посилки у шпиталі сортували і частину залишали для бійців, частину пересилали у «сіру зону», багато було для дитячих будинків, для дітей, що там живуть. Я від них потім і ляльку-мотанку дістав у подарунок, і фотографії, прапор підписаний, тобто я точно знав, куди ці речі ідуть і знав, що вони доходили», – пояснює празький добродійник. Ростислав Прокоп'юк в бібліотеці імені Вацлава Гавела Коли у зв’язку з карантином закрили кордони, зібрану на той момент допомогу Ростислав Прокоп’юк віддав чеським гуманітарним організаціям. «Одяг, дитячі речі дуже пригодилися празьким безхатченкам, і чеські гуманітарні організації були дуже вдячні, що ми їм передали зібрані нами речі», – каже він. Ростислав Прокоп’юк зазначає, що зібрані гроші він ще пересилав через міжнародні банківські перекази, але тепер не впевнений, що зможе робити це далі. «Взагалі, останнім часом і без карантину стало важче допомагати, бо в Україні чинять дедалі більший тиск на волонтерів. Я чую від своїх партнерів в Україні, що від них не хочуть приймати допомогу, або по-тиху від них допомогу беруть, але попереджають: ніде про це не казати. Але ті, хто допомагали, продовжують допомагати, просто це стає складніше робити», – із сумом говорить Ростислав Прокоп’юк. До оголошення карантину посилали допомогу в Україну – воїнам та їхнім дітям – і представники організації «Українська Європейська Перспектива», говорить координаторка проєктів Галина Андрейців. Проект "Чеські канікули для дітей з України", фото: Галина Андрейців «Щороку ми готуємо дитячі оздоровчі табори для дітей загиблих та поранених воїнів. Цього року сподіваємося, що вдасться провести табір у серпні. Але складніше стало його готувати – наші місцеві жертводавці самі переживають скрутні часи у зв’язку з епідемією коронавірусу», – каже вона. Читайте також: Як у Чехії працює табір для дітей, батьки яких загинули або зазнали поранення на Донбасі Про те, що пожертв стало відчутно менше, говорить і засновник організації «Гуманітарна допомога Україні» Петр Оліва. Понад п’ять років він по три рази на рік вантажив кілька машин і разом з товаришами-однодумцями вирушав на схід України з гуманітарним вантажем. Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка, Новожеланне, Світлодарськ, Маріуполь, дитячі будинки у «сірій зоні» – це були цілі його поїздок. Перед карантином він знову збирався у дорогу, але подорож довелося відкласти. Щоб не гаяти часу, він взявся допомагати празьким безхатченкам, а також за власні кошти та за допомогою родини і друзів взявся за ремонт нового приміщення, куди вже наступного місяця переїжджає його гуманітарний центр. «Ми хочемо розширити нашу допомогу Україні, тут буде і більший склад і місце для зустрічей, місце, де ми будемо збирати інформацію про війну, показувати артефакти з фронту, організовувати зустрічі та культурні акції. Я дуже тішуся, що наш новий будинок на околиці Праги буде видно з траси – я планую повісити на фасаді великий банер, щоб люди бачили, що тут є люди, які не забувають про те, що в Україні іде війна, і на відміну від вірусу, ворог, російський агресор, так просто не відступить», – говорить Петр Оліва, який два роки тому отримав нагороду від України за свою волонтерську діяльність. Автор : Марія Щур, джерело Радіо Свобода 

Чеський художник із Чернігова Олександр Оніщенко, який перший в Європі відкрив приватну художню галерею ще у 90-х, у 2019 році підкорив Україну. Чернігів, Київ і Одеса відкрили двері своїх галерей та музеїв назустріч художнику, який причаровує своєю любов’ю до життя та стилем живопису. Відвідувачі експозицій побачили близько 30 пейзажів та 25 чорно-білих фотографій. Шалений успіх в Одесі, Києві та Чернігові відкрив нові можливості європейському майстру. Чеський художник має пропозиції щодо подальших експозицій, а також працює над новим образом і стилем своїх чорних полотен, щоб знову здивувати Україну. Оніщенко не вміє малювати, як стверджує сам, не має освіти та продає свої картини за десятки тисяч євро. Живе художник у старовинному католицькому храмі. Його полотна є в колекціях відомих акторів та політичних діячів. За плечима у митця 2 тис. картин та десятки виставок по світі, нагороди та визнання. Проте, як каже Олександр, саме в Україні нині йому цікаво, адже тут народжується нова епоха, яку не можна пропустити. В Україну чеський художник прагнув повернутися два роки тому. Проте саме у 2019 році спроба відкрити свою виставку чорно-білих фотографій, а з часом і картин стала реальною. Весна і літо для художника були переповнені підготовкою експозицій. Кожен окремий культурний проєкт потребував конкретних тем, а також стилю виконання. Так, Чернігів побачив фотографії, Київ – 11 картин, а ось Одесі пощастило більше. Саме для Одеського музею західного і східного мистецтва автор створив 27 полотен, в які включив морську тематику. Дві великі зали музею були переповнені чорними полотнами, на яких оживали пейзажі, еркер музею був заповнений чорно-білими фотографіями, які оспівують жіночу красу.  Художник і фотограф Оніщенко створив власний стиль наприкінці 80-х років, у 90-х покинув СРСР, переїхавши до Європи. Авантюризм, як згадує Олександр, став причиною його переїзду. Без необхідних документів він рік жив у Болгарії, потім випадково потрапив до Праги, плануючи поїздку в Югославію. Коли збагнув, що там війна, вирішив лишитися у старовинному місті майстрів і почав малювати на Карловому мості – центрі відродження чеської культури. Вже тоді Оніщенко активно використовував стиль малювання на чорному полотні. Це насправді звичайний підмальовок чорною фарбою, який є основним фоном кожної картини художника. Чорний колір дає картині графічний контур, концентрує увагу глядача на атмосфері сюжету, саме він і є маркером експресіонізму Оніщенка.  На самому початку життя у Празі Оніщенка причарувало те, що у 90-ті роки опалення було вугільне, а всі дахи у старому центрі зі середньовічної черепиці в оточенні сірого диму. У своєму рельєфному стилі він розпочав малювати празькі дахи. Вони стали головною візитівкою Оніщенка. Дахи вперше вразили покупницю з Англії, яка переконала автора зробити на цьому акцент. Тепер празькі дахи є темою, яку постійно малює автор, адже їхня магія причаровує людей з усіх куточків світу. Оніщенко вже давно не використовує пензель у своїй роботі. Це сталося ще з «болгарських часів», коли його вразили картини у мастихіновій техніці. Тоді, на початку 90-х, він взяв маленький шпатель, намалював хвилю і збагнув, що це його техніка. «Я не вмію малювати», – каже художник, і це частково так, адже академічної освіти у Оніщенка немає. Малювати Сашко почав у 10 років у звичайній «художці». Так сталося, що талант передався йому від батька, підтримка і основи майстерності – від перших вчителів Чернігова, а решта – це «пахати треба», як каже Оніщенко. Хоча секретом свого успіху у світі живопису вважає гру і вміння залишатися розбишакою. Саме ця риса дала йому можливість у середині 90-х миттєво зреагувати на пропозицію покупця поїхати в Грецію. Там художник зустрів колегу, який пояснив, що видатний художник малює на великих полотнах, а також виставляється у галереях. Покинути Карлов міст і відкрити власну галерею – такий шлях обрав митець і був правий. Галерея «Якубська» в центрі Праги – перша приватна галерея Європи. Вона стала центром тяжіння творчого потенціалу чеського художника з України – Олександра Оніщенка.  У 2019 році галерея вже відзначила своє 25-річчя. Сотні живописних картин побачили світ зі стін старовинного будинку історичного центру столиці Чехії. Оніщенко навіть не рахує свої полотна, каже, що за життя створив понад 2 тис. картин і вже не пам’ятає усіх. Він із легкістю прощається з картинами, адже саме вони забезпечують художнику гідне життя.   Скільки коштують ваші роботи?    Зараз вже від 10 до 25 тис. євро, але я не займаюся продажем. У мене є люди, які допомагають мені в цьому питанні, адже зі мною можна домовитись. Я намагаюся максимально займатися творчістю, але життя вимагає «барижити», адже важко втримати галерею, платити зарплату та податки. Колись я їх не платив, коли був ще не резидентом Чехії, а тепер вже все – плачу, як усі європейці 60 % з прибутку, це справжнє пограбування, але нічого не вдієш. Щоб якось виживати, я просто мушу виставлятися ще десь. От, наприклад, в Америці дві галереї мене виставляють, там картини продаються регулярно, це мене й рятує.    Як можна стати успішним і відомим художником без фундаментальної освіти?    Кожна дитина геніальна у своєму, а школа заганяє всіх у стадо і гальмує унікальність. Треба будувати майстерність на тому, що не виходить так, як потрібно, у тому ж і унікальність. У Чехії виховують художників на індивідуальних можливостях та оригінальності. Треба просто дозволити собі бути творцем. Страх і сумління – це ж ознака того, що ви на правильному шляху. Боятися слід у собі байдужості та відсутності зацікавленості. Постійна робота, спостерігання за світом, відкриття досвіду інших художників – все це мене наповнює і вчить.   Успіх художників – це десь 80 % ремесла і тільки 20 % таланту та гри.  Тобто щоб стати визнаним художником, талант митцю потрібен не дуже? Для мене взагалі важливо знати, як художник ставиться до жінок, тобто як реалізується його сексуальність. Адже все мистецтво субліматичне. Енергія, яка не має реалізації, виходить в творче русло. Тому мені не вдається будувати міцні та довгі стосунки з жінками, у комфорті та спокої у мене постійно все гасне. Я намагаюся в цьому навіть компроміс знаходити, краще підтримувати особисту драму і не втрачати себе. Чому ж тоді ви пишете такі красиві полотна? У них не відчувається драма, а лише торжество самотності. Самотність – це фішка, бренд, як не крути, це завжди привертає увагу. Мене в Одесі, до речі, розкусили: тут мистецтвознавець зрозумів, що я хочу подобатися. Я визнаю це, так, я знаю, що необхідно людям, і роблю це. От я відпахав на ці виставки півроку, і все – у мене вже відчуття неспокійне, ніби щось нове вже треба – більш сильне, екстремальне. Я перед таким завжди хвилююсь, як уперше. Такі роботи я готую для Києва, це буде теж чорне полотно, але вже інша історія. Ви називаєте себе автором техніки картин на чорному полотні, проте це ж не ваша техніка, ви її просто опанували.  Так, я її опанував, але, окрім мене, ніхто ще до 1989 року не використовував її постійно. Після того як це почав робити я, вже 30 років її впроваджують. Мені колись ще дуже давно в Америці навіть художники говорили, що почали так малювати, але тепер вже ніхто не признається. І полотна, до речі, чорні виробляють у світі вже скрізь. Але мої оригінальні, вони відрізняються повністю від інших: не поглинають фарбу. Секрет я не відкрию, але свої брендові чорні полотна я запатентую і планую продавати.  Звідки у вас це поєднання і творчої енергії, і матеріального світу? Ви ж виховані в радянські часи. Я з дитинства такий, завжди не вписувався у зовнішню картину. Мене в школі били часто, поки не вимахав у старших класах. Я завжди шукав щось своє у всьому. До речі, я непогано заробляв живописом і в Чернігові. В Європу поїхав на своїй «дев’ятці». Їхав від совка за новим досвідом і можливостями і знайшов їх. Але ці можливості постійно міняються. Тільки щось здобув – все поступово сходить на спад. Бізнес у творчості – це дуже важко, нікому не раджу мене наслідувати. А навіщо було обирати такий складний напрямок, ви ж могли відбутися десь ще? А це ж понт! От колись мене назвали художником, і я відчув: це круто, це моє. Ну і потім, я без цього просто не можу жити, я навіть не мислю себе без цього, у мене просто дах поїде без живопису. Чому ви відкрили свою школу? Ви ж проти цього. У мене зовсім інший підхід, я спостерігаю за своїми учнями, і розвиваю їхню індивідуальність, я хочу навчити їх не боятися бути собою, не дублювати мене, а створювати своє – неповторне. А також живопис – це ще й арттерапія, яка допомагає очищенню душі. Моя бабуся була монахинею, її навіть записали до святих. Тому, мабуть, у мене тяжіння таке особливе. Я з віком зрозумів, що готовий віддавати, навчати, ділитися, тому що розумію, що тільки живопису замало мені. Я свідомо увійшов у іншу фазу свого життя і тільки розпочав вивчати її.  У відвертій розмові художник зізнається, що саме живопис рятує його іноді від самого себе, від руйнівних думок чи вчинків. У своєму будинку, який нещодавно був звичайним католицьким храмом, прямо в колишньому вівтарі розташована його майстерня. Там він і створює свої яскраві полотна, на яких свято самотності та краси внутрішнього та зовнішнього об’єднані. Цей будинок як свою власну Мекку Оніщенко малює постійно. На кожній експозиції можна побачити картину, на якій поле з пагорбом і будівлею, яка і є основною таємницею чорного полотна художника.  Історія із творчим поверненням чеського художника Олександра Оніщенка в Україну тільки розпочалася. 13 вересня рідний митцю Чернігів побачить фотографії та картини художника в музеї сучасного мистецтва та творчому просторі «Зелена сцена». У Києві й Одесі поціновувачі мистецтва зможуть ознайомитися з його творчістю ще не раз, зізнається Олександр, адже це особливі міста в житті авантюриста та розбишаки-художника, який живе у гармонії зі своїми бурями та тишею. Розмовляла Наталя Мізюкіна Джерело: OPINION UA  

Україну на чеській мапі видно дуже виразно, українці тут залишили велику і досі ще мало відому на батьківщині духовну, інтелектуальну, культурну спадщину. Адже демократична Чехословаччина Томаша Ґарріґа Масарика впродовж міжвоєнних десятиліть (1919–1939) надала притулок багатьом тисячам українців, яких тоталітарний більшовицький режим змусив покинути батьківщину. На чеській землі за історично короткий період часу вони не тільки створили необхідні соціальні умови для повноцінного життя, а й заснували широку мережу культурних, наукових, освітніх, спортивних закладів і товариств, про це пише Радіо Свобода  Серед них найбільшим авторитетом і не тільки в Чехословаччині, але й в українському середовищі у світі користувались: Музей визвольної боротьби України у Празі, Український вільний університет, Українська мистецька академія, Український високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Українська гімназія. Особливо важливим знаком української присутності на чеських землях були Дипломатична місія Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки у Празі. На сценах празьких театрів із великим успіхом виступали українські актори, театральні й хорові колективи, серед них хор Олександра Кошиця і театр Миколи Садовського. Яскравий слід в історії міжвоєнної Праги залишили українські архітектори і митці, серед найвидатніших, наприклад, Олександр Архипенко. У Празі працювали відомі українські вчені Іван Пулюй, Михайло Грушевський, Іван Горбачевський, архітектор Артемій Корнійчук. Прага міжвоєнних десятиліть вирізнялась виразним українським акцентом – про це більше в нашій галереї «Українська Прага». Карлів університет Один із найстарших університетів Європи. У 1902–1903 роках його ректором був український учений – хімік Іван Горбачевський, в університеті викладали відомі українські вчені Іван Панькевич та Іван Зілинський. У Карловому університеті здобула вищу освіту низка відомих українців, серед них, зокрема, поет Олег Ольжич, підполковник Армії УНР Борис Сухоручко-Хословський, історик Симон Наріжний, археолог Ярослав Пастернак. Національний музей Національний музей (Národní muzeum) – одна з найшанованіших і найбільших музейних інституцій у Чехії. За свою столітню історію музей зібрав і нині зберігає унікальні пам’ятки чеської історії й археології, а також має одну з найбільших бібліотек. Історія музею тісно пов’язана з історією України. Протягом міжвоєнного періоду працівником археологічного відділу Національного музею був історик і поет Олег Ольжич. В архіві музею зберігаються наукові роботи з археології ще одного працівника музею – відомого українського вченого-археолога Ярослава Пастернака. Окрасою музею є одна з найбільших поза межами України збірок українського народного мистецтва Гуцульщини: кераміки, писанок, різьби по дереву. Ця збірка є результатом великого інтересу до України чеського етнографа Франтішека Ржегоржа і його тісної співпраці з Іваном Франком. У бібліотеці музею зберігаються прижиттєві видання відомих українських письменників і вчених Івана Франка, Лесі Українки, Сергія Шелухіна, Юрія Русова, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза та інші. Народний дім Народний дім (Obecní dům – муніципальний дім) – одна з найгарніших споруд у стилі сецесії в Європі. Будівля була зведена в 1905–1912 роках за проектом відомих чеських архітекторів Антоніна Балшанека і Освальда Полівки, а на оформленні її інтер’єрів працювали Альфонс Муха, Макс Швабінський, Міколаш Алеш та інші відомі чеські митці. У міжвоєнний період (1919–1939) Народний дім у Празі був одним із важливих центрів культурного життя української еміграції. Так, 9 квітня 1922 року тут відбувся концерт на честь Лесі Українки, а в грудні 1923 року українські пражани мали щасливу нагоду побувати на концерті відомої української піаністки Любки Колесси і композитора Нестора Нижанківського. 14 жовтня 1924 року в Народному домі з великим успіхом виступив український хор під керівництвом диригента Платониди Щуровської-Россіневич (дружина підполковника Армії УНР Миколи Россіневича). На українських вечорах у Народному домі 1 листопада 1925 року виступив відомий поет Євген Маланюк та історик, музеєзнавець Дмитро Антонович, а 2 червня 1928 року українська громада відзначала тут 40-ліття літературної праці Ольги Кобилянської. Письменницю, яка була присутня на вечорі, привітали літературознавець Олександр Колесса і учений-мовознавець Степан Смаль-Стоцький. Палац «Жофін» Новоренесансна пам’ятка архітектури Палац «Жофін» (Palác Žofín) є головною окрасою Слов’янського острова на Влтаві у Празі. Палац «Жофін» (назва походить від імені Жофії, тобто Софії – дружини австрійського імператора Франца Йосипа Першого) був і залишається місцем активного культурного і громадського життя столиці. Не випадково 18 травня 1891 року перший з’їзд слов’янського прогресивного студентства відбувся саме в його залі. Учасником цього зібрання був Іван Франко, якого цікавили проблеми слов’янства, зокрема, його течії – панславізму, до якої він ставився критично. Про Івана Франка – учасника з’їзду – нагадує сьогодні пам’ятна таблиця, встановлена в 1956 році «Слов’янським комітетом Чехословаччини» до 100-ліття від дня народження поета. Автор таблиці – Т. Константиновова-Амортова. Швандів театр Швандів театр (Švandovo divadlo) – один із найпопулярніших театрів драми у Празі. У червні 1922 року на його сцені дав 8 вистав театр Миколи Садовського. Грались п’єси української класики: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Бондарівна», «Суєта». Опубліковані рецензії свідчать, що вистави театру мали великий успіх серед української й чеської публіки. Національний театр Національний театр (Národní divadlo) в Празі – ця велика неоренесансна будівля, зведена в 1868–1881 роках, є однією з найгарніших на берегах Влтави. Театр і нині відіграє провідну роль в чеському культурному житті. На сцені театру 11 травня 1919 року відбувся перший за межами України виступ прославленої у світі Української республіканської капели Олександра Кошиця. Серед почесних гостей на першому концерті Капели були Михайло Грушевський і військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Церква Святого Архангела Михаїла Одна з найкрасивіших пам’яток української дерев’яної архітектури в Чехії розташована в парку Кінських у Празі. Церква зведена в другій половині 17-го століття в селі Великі Лучки, що поблизу Мукачева. У 1793 році її купили і перевезли парафіяни недалекого, але більш заможного села Медведівці. А в 1928 році відбулося друге перевезення: церкву з Медведівців перевезли до Праги як експонат для краєзнавчої збірки Національного музею в Празі. В 1929 році церква була встановлена у парку Кінських у Празі, храм нині належить Чехословацькій православній церкві. Національна бібліотека Чеської Республіки У фондах Національної бібліотеки, зокрема, в її відділі – Слов’янській бібліотеці, яка розташована в ареалі пам’ятки архітектури Клементинумі, – зберігається унікальна збірка українських стародруків 16–18-го соліть, історичної літератури 19-го століття, багата літературна Шевченкіана, до якої входить, зокрема, перше нецензуроване видання празького «Кобзаря» (1876 рік). Серед книг прижиттєві видання Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Чижевського, Софії Русової, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської. У Слов’янській бібліотеці зберігаються також твори українських художників Галини Мазепи, Василя Касіяна, Миколи Битинського, багатьох інших, а також великий архів матеріалів, який стосується історії української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині. Ольшанський цвинтар Це найбільше і найвідоміше чеське кладовище, місце спочинку багатьох відомих українців, життєвий шлях яких закінчився у Празі. На кладовищі поховані президент Гуцульської Республіки Степан Клочурак, дипломат Люцій Кобилянський, заступник міністра закордонних справ Уряду УНР, один із авторів Конституції УНР Отто Ейхельман, член Української Центральної Ради, посол УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії Кость Лоський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу Уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в Уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний і його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна. Є також могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – підполковника Армії УНР Мікі (Миколи) Тобілевича, письменника і драматурга Спиридона Черкасенка, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитораБориса Левитського, диригента і першого адміністратора Української республіканської капели Олекси Приходька. На Ольшанському цвинтарі також похований видатний археолог Іван Борковський. Національна галерея в Празі Одна з найстарших і найбільших мистецьких інституцій у Чехії свою історію пише з 1796 року, коли група освітян і чеської шляхти заснувала Товариство патріотичних друзів мистецтва. Нині збірка зосереджує твори мистецтва з Європи, Азії й Америки, її складовою є невелика, але надзвичайно виразна колекція творів українських митців. Окрасою збірки є твори Олександра Архипенка, Івана Кульця, Василя Касіяна, Сергія Мака. Пам’ятник Тарасу Шевченкові у Празі Пам’ятник Тарасу Шевченкові на площі Кінських у Празі. Відкритий 25 березня 2009 р. Автор пам’ятника Микола Зноба, архітектор Вероніка Дірова. Тарас Шевченко в чеській столиці не бував, та з Прагою пов’язана одна з найважливіших подій його творчої біографії: саме в Празі у 1876 році вийшло перше, нецензуроване видання «Кобзаря». Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському Пам’ятна таблиця Михайлові Грушевському (1866–1934) на будинку в Празі, в якому в 1920 році жив Грушевський (вул. Добровськего 28, Прага 7-Голешовіце – Dobrovského 28, Praha 7-Holešovice). Відкрита 14 жовтня 1996 року за підтримки громадської організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» та посольства України у Чехії (скульптор Олександр Шлапак, архітектор Леонід Малий).     Автор: Оксана Пеленська Радіо Свобода 

Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  

У самому центрі Праги 26 червня 2018 року відкрили Галерею українського мистецтва «P&B» (V Jirchářích 1285/12). Тут з нагоди святкування Дня Конституції України присутні мали нагоду насолодитися виставкою живопису сучасних українських художників. Як зазначив Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс Галерея українського мистецтва матиме не лише комерційний потенціал. Адже «ця чудова ідея, – за словами пана Євгена, – дозволить нам мати ще одне місце, де будуть збиратися українці, будуть збиратися ті, хто люблять і цікавляться Україною, де можна буде почути і побачити Україну. Це буде місце, де як мешканці Праги, так і десятки тисяч гостей Праги з інших країн, туристи зможуть побачити, чим сьогодні живе Україна і яке мистецтво сьогодні твориться в Україні». Є. Перебийніс також наголосив, що посольство має домовилено з власником галереї Олександром Запрудським про її відкритість для різних українських заходів, літературних і музичних зустрічей. Адже, як переконаний Посол, образотворче мистецтвоможе сказати про країну, про народ набагато влучніше, ніж політики, ніж дипломати.«Ми впевнені, що ця галерея доноситиме правду про Україну, доноситиме те, що сьогодні відбувається в Україні. Ви можете побачити, що при вході тут розміщений щит, простріляний кулями, як згадка про те, що в Україні сьогодні продовжується війна за її незалежність, але мистецтво все одно живе». Організатори пообіцяли, що регулярно оновлюватимуть експозиції. Очільник Дирекції виставок Національної спілки художників України Ігор Волощук назвав галерею «осередком українського мистецтва у Празі». Адже, за його словами, Запрудський «має розрахунок на звичайну людину. Талантів в Україні вистарчає, аби була можливість робити технічні речі: вивозити та завозити нові картини». Власник галереї О. Запрудський спецільно для UAPORTAL зізнався, що хоче поширювати українське мистецтво далі у світі. Він уже понад 15 років керує галерею в Києві (на початку Андріївського узвозу), яка називається «В гостях у гнома». 2017 року його галерея вийшла на міжнародний рівень – було відкрито її філіал у Відні. Пан Запрудський орієнтується на «гномів». Так він називає «прошарок людей, які готові віддавати гроші за живопис». Має на увазі зрілих чоловік, «яким бракує усмішки. Вони мають гроші, владу, але щоб усміхнутися їм треба мистецтва. А ціни на картини немаленькі»... Стосовно планів про співпрацю з Посольством України пан Олександр сказав, «що все просто. У цій справі важливий розголос. Якщо прийде Посол сюди, то інші теж прийдуть». Щодо самих картин, то галерея презентує твори майстрів з різних куточків України: Андрій Фіґоль (родом з Черкаської області, член Національної спілки художників України, акцентує на «швидкоплинних станах природи»),Олександр Фандіков (з Донецької області, працює у жанрі «фентезі»), Володимир Півень (з Полтавської області, його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, художній світ В. Півня – це «мерехтіння барв і контрастів»), Андрій Цой (народився в Мурманську, закінчив Дніпропетровське художнє училище, на полотні зображає «підсвідомий зміст світу»), Наталя Музиченко (промовисто зображає «напівреальні куточки міських пейзажів»),    також Діна Вальчук (родом з Хмельницької області, творить сентиментальні картини з сюжетами на дитячу тематику), Анатолій Козельський (уродженець Чернівців,його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, його художній світ – це промовиста «іронія втомлений людей») та ін. Згромадження в невеликому приміщенні колоритних праць талановитих людей відкриває перед реципієнтом колосальний і строкатий простір українського світовідчуття. Тож раджу завітати до місця, в якому сучасний український живопис промовисто «шепоче казку таємную». Це чудова нагода, щоб зупинитися в коловерті подій. Зупинитися, щоб відчути мить. Мить, яка пройшла через художника й лягла на полотно. Катерина Воїнська