Шахраї використовують біженців, щоб отримати вкрадені гроші Шахраї використовують українських біженців, щоб непомітно дістатися до грошей людей, від яких раніше виманювали дані доступу їхніх рахунків та платіжних карток. Злочинці користуються довірливістю українців та їхньою скрутною ситуацією. Їм обіцяють кілька сотень крон, якщо вони відправлять на свої рахунки сотні тисяч крон. Ці гроші українці, в свою чергу, знімають і передають їх шахраям, навіть не підозрюючи, що гроші вкрадені. Таких фактів поліція фіксує вже більше сотні, причому перші повідомлення про них були вже в березні. Криміналісти попереджають біженців, що легалізація вкрадених грошей навіть через незнання може бути злочином. "У мене не працює банківська картка, у мене немає акаунта, і мені конче потрібно перевести гроші з України", - звернувся російськомовний чоловік до групи українських біженців в одному з празьких торгових центрів.  Він попросив номери їхніх банківських рахунків і чи може він переказати на них гроші. А також попросив їх негайно забрати гроші з банкомату і передати йому готівку. За допомогу їм обіцяли тисячу гривень.  Українці - дві подружні пари - задовольнили його прохання. Чоловік переконав їх ще й тим, що запевняв, що гроші хоче віддати на благодійність. Як тільки вони погодились, на рахунки їм почали надходити різні суми. «Загалом це було більше мільйона крон, – уточнив прес-секретар президії поліції Ондржей Моравчик.  У той же час таку саму суму втратили справжні власники грошей. Адже раніше чоловік, який звертався до українців, шахрайським шляхом виманював з інших жертв дані про доступ до їхніх рахунків. І він використав біженців, щоб отримати ці гроші. Непомітно, без слідів банківських операцій і записів камер відеоспостереження, які зазвичай охороняють банкомати. "В останні тижні ми фіксуємо випадки, коли злочинці, які шахрайським шляхом виманюють у людей дані доступу до їхніх рахунків, потім зловживають довірою українських біженців, щоб забрати ці шахрайсько отримані гроші з банкоматів", - стверджує Моравчик. Витончений обман  Більшість з цих випадків мають однаковий перебіг. Спочатку шахраї виманюють у жертв дані про рахунок і платіжну картку. За словами Андрія Капра з департаменту економічної злочинності Президії поліції, яка розслідує ці справи, зловмисники орієнтуються на оголошення. Людині, яка щось пропонує, пишуть, що вони зацікавлені в його товарах, але заплатити вони можуть тільки через платіжну систему. Продавцю пропонують забрати товар кур'єром. Через кілька хвилин вони надсилають повідомлення, що гроші вже заплатили, а також надсилають підтвердження про нібито переказ грошей.  І повідомляють продавця, що тепер йому треба лише забрати гроші. І тут настає головна і найбільш опрацьована частина обману. Продавцю надсилається форма, яка нічим не відрізняється від звичайного входу в реальну банківську установу і в якій він повинен заповнити ім'я користувача, пароль, а також код авторизації, який приходить йому на мобільний телефон. Форма, як справжня  Але насправді форма є фальшивою і служить лише для того, щоб зловмисники отримали дані облікового запису жертви. «Вони здатні виманити у рекламодавців чутливі дані банківської картки та пін-коду та SMS-підтвердження», - зазначає криміналіст Капор.  "Таким чином, зловмисники можуть викрасти не тільки всі кошти з рахунку, але й взяти на потерпілих навіть довгостроковий кредит", - попереджає він. За його словами, шахраї постійно удосконалюють свої методи. «Вони роблять це шляхом спроб – помилок. Якщо щось вийде, вони скористаються цим і наступного разу, коли ні, змінять тактику", - каже Капр. Звичайний користувач, на його думку, не має багато шансів виявити шахрайство.  У криміналіста є одна порада: «Якщо хтось хоче надіслати вам гроші, йому цілком достатньо номера вашого рахунку. Більше нічого. Завжди думайте про свої дії і не дозволяйте себе до чогось штовхати, чи піддаватись на залякувати».  Шахраї також використовують інші методи отримання даних від людей. Вони видають себе за банкірів або поліцейських, які за іронією долі попереджають саме про напади шахраїв. І вони не тільки грабують рахунки людей, але й можуть позичати на них.  "Щохвилини ми допитуємо одиноких жінок, які раптом мають виплатити триста чи навіть вісімсот тисяч крон", - каже криміналіст Карп. Адже коли хтось передає чужим людям дані свого рахунку, то збитки він повинен сплачувати сам. Як шукають легалізаторів  Якщо шахраї вже мають дані рахунку, то їм потрібно якось діставатися до грошей. Вони знають, що фінансові операції банки контролюють і що, переказуючи гроші з рахунку потерпілого на свій рахунок, вони будуть розкриті. А ще вони знають, що банкомати охороняють камери відеоспостереження. Їм потрібен хтось, хто зробить це за них. Для цього вони використовують біженців. Так, як вони удосконалюють тактику під час самої афери, вони, за словами Капра, змінюють спосіб пошуку цих «легалізаторів».  Крім звернення до людей на вулиці або в бізнес-центрах, вони також звертають увагу на людей, які шукають роботу. За словами криміналіста Капра, поліція зафіксувала вже кілька випадків, коли шахраї ошукали когось, хто шукав роботу в соціальній мережі Telegram, яка широко використовується в пострадянських країнах.  Потім їм пообіцяли невелику винагороду за переказ і зняття грошей. «Наприклад, ми записали пропозицію про роботу водія. Той потім фактично об'їжджав банкомати і знімав гроші", - розповів Капр. Поліція попереджає біженців  Чому вони використовують українців? За словами представника президії поліції Андрія Моравчика, ймовірною причиною є те, що "рекрутери" часто говорять російською, і якщо вони звертаються до українських біженців, вони не будуть такими пильними і підозрілими, як чехи в тій же ситуації. А ще через те, що біженці перебувають у набагато більш скрутній ситуації, вони легше піддаються впливу, і якщо хтось запропонує їм за таку допомогу тисячу, вони погодяться. Але не завжди вони в кінцевому підсумку отримують винагороду. Наприклад, тисячу крон, обіцяних «рекрутером» за допомогу у згаданій справі з празького торгового центру, група українців так і не отримала.  Крім того, речник Моравчика попереджає, що навіть людину, яка просто використовується для зняття грошей, можуть звинуватити в тому, що вона порушує закон.   "Таким чином, легко може статися, що ця особа може бути підозрювана в легалізації доходів від злочинної діяльності, навіть з необережності, оскільки ця легалізація є злочинною в Чеській Республіці", - сказав Моравчик. За легалізацію в крайньому випадку загрожує до п'яти років в'язниці. Поліція готує кампанію Тоді як «легалізаторів» поліція наздоганяє досить легко – завдяки переведенню грошей з рахунку потерпілого на їх рахунок і камери біля банкоматів при знятті готівки, спіймати тих, хто за всім стоїть, набагато важче.  Криміналіст Капр побоюється, що кількість подібних випадків найближчим часом різко зросте, тому поліція має намір зосередитися на українцях, а в центрах для біженців - попереджати їх бути обережними.  "Ми готуємо освітню кампанію проти легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, спрямовану на українських іммігрантів. І у вигляді медійних повідомлень, і таблички з попередженням у різних мовних версіях, переважно українською та російською мовами", - додає Капр.  Адміністрація притулку, за словами її прес-секретаря Яна Піроха, не знала про поліцейську кампанію до вчорашнього дня. А посольство України в Празі, до якого звернувся Радіо Свобода, поки що не відповіло. Від перекладача: взагалі, ці всі випадки шахрайства підтверджують правило - не мати справи з москалями, чи "російськомовними" навіть на еміграції. Заговорили з тобою незнайомці російською - ігноруй або посилай вслід за російським кораблем, бо нічого доброго з того не може бути.  (с)  Артур Янушек, Якуб Мікель‚Nefunguje mi platební karta.‘ Podvodníci využívají uprchlíky, aby se dostali k ukradeným penězům

Леся Українка була в Празі лише одного разу, однак це місто відіграло надзвичайну роль у житті її родини. Інформації про її перебування в чеській столиці доволі небагато. Найповніше цю подорож описує дослідниця Світлана Кочерга в книзі «Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці в Празі», що вийшла в 2002 році в Нью-Йорку. У травні 1903 року по дорозі в Україну з італійського Сан-Ремо, де письменниця лікувалася, Леся Українка разом з молодшою сестрою Оксаною Косач, у заміжжі Шимановською, зупинилася на кілька днів у чоловіка ще однієї своєї сестри – Ольги Косач-Кривинюк – Михайла Кривинюка. Михайло того часу вчився в Празі в Політехнічному інституті. Мати Лесі Українки – Ольга Драгоманова-Косач – яка намагалася слідкувати за пересуваннями доньок по Європі, дуже хотіла, щоб Леся та Оксана побачили місто, яке, очевидно, справило на неї саму глибоке враження. У листі до Михайла Кривинюка вона писала: «Прага стоїть того, щоб в ній довше бути треба, щоб конечне побули у Пражському Музею. Та ще нехай конечне почують у Празі церковні співи – дуже інтересні». 15 травня Леся Українка відправила телеграму Михайлу Кривинюкові: «Приїжджаємо в п’ятницю о пів десятої вечора». Очевидно, зустрівши сестер на вокзалі, Михайло супроводив їх до свого тимчасового помешкання на вулиці На Боїшті, 12 в районі Прага-2. Настрій у Лесі Українки, мабуть, був тривожний – у Петербурзі заарештували її сестру Ольгу. Та цю тривогу розвіяла телеграма від матері, у якій ішлося, що сім’я очікує повернення Ольги з Петербургу найближчим часом.   Леся Українка пробула в Празі лише кілька днів – на Михайла чекали іспити, до яких потрібно було готуватися. 18 травня, уже готуючись у далеку дорогу в Україну, Леся Українка написала Ользі: «Любая Лілея! Ми думаєм, що ти вже вдома, тож вітаєм тебе. Оце ми всі три швендяли по Празі. Оксана і Михайло ще підуть, а я посиджу. Пиши мені до Чернівець (…). Будь здорова і весела. Леся»   1904 року Ольга Косач-Кривинюк закінчує Жіночий медичний інститут у Петербурзі і переїжджає до чоловіка в Прагу. Тут у молодого подружжя народжується первісток Михайло, його в сім’ї називали «чеський Бобрик». Після завершення освіти Михайла вони повертаються в Україну. Удруге Ольга Косач-Кривинюк повернулась до Праги влітку 1944 року. У Празі на той час вже довший час жила сестра Оксана Косач-Шимановська, якій, очевидно, сподобалося місто ще під час першої їхньої з Лесею сюди поїздки. У воєнні часи сестри Ольга та Оксана проживали в квартирі Оксани на вулиці Ломніцького, однак цей будинок не зберігся до наших часів. Тут Ольга завершувала роботу над своєю книгою про старшу сестру – Лесю Українку.     Ольга Косач привезла з собою до Праги найбільший скарб – великий родинний архів, який передала на збереження до Музею визвольної боротьби України в Празі. І хоча в 1945 році музей було ліквідовано, все ж значна частина архіву родини Косачів-Драгоманових збереглася. Листи Лесі Українки та близьких до неї людей зберігаються у Слов'янській бібліотеці в Празі та в Празькому національному архіві. Сестра Ольга Косач вирушила з Праги далі до Німеччини, де в листопаді 1945 року пішла з життя в німецькому містечку Авгсбурзі. У Празі залишилися тільки сестра Оксана, яка прожила в цьому місті довге життя і знайшла тут вічний спокій у 1975 році. Могила Оксани Косач-Шимановської знаходиться на цвинтарі Страшніце, колумбарій при крематорії, № 5235. Матеріал підготовано за книгою Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці в Празі/Упорядкування, передмова та примітки С.Кочерга, післямова О.Сліпушко. - Нью-Йорк: 2002, 308 c.   Світлини надано Музей видатних діячів української культури Головна світлина : Укрїнформ Джерело: Embassy of Ukraine in Prague     Студія Animagrad (FILM.UA Group) випустила тизер-трейлер повнометражного анімаційного фільму «Мавка. Лісова пісня». Прем’єра відео приурочена до 150-річного ювілею геніальної письменниці Лесі Українки, який країна відзначає у 2021 році. Реліз мультфільму відбудеться в 2022 році. «Мавка. Лісова пісня» – повнометражний анімаційний фільм української студії Animagrad, заснований на образах із драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та древніх міфів. Це історія про чудодійну силу любові, яка здатна об’єднувати, рятувати і дарувати життя. У проєкті переплітаються безліч елементів традиційної та сучасної української культури: міфології, літератури, музики і танцю.  

У Чехії – вже втретє – розпочався фестиваль українського кіно. Протягом тижня у Празі, а з цього року ще у двох містах Чехії – Брно та Оломоуці – шанувальники українського фільму зможуть познайомитися з найновішими українськими стрічками – «Атлантида», «Іловайськ», «Додому». Будуть представлені і короткометражні, документальні фільми, а серед складних тем знайдеться місце і для усмішки – фестиваль завершиться комедією «Мої тихі думки». Та центральною подією фільмового фестивалю у Чехії став фільм Аґнєшки Холланд «Пан Джонс», який незабаром вийде в український прокат під назвою «Ціна правди». Він розповідає про те, як важко правда про Голодомор пробивала собі дорогу до світу. Цей та деякі інші фільми чеські глядачі побачить іще до їхньої прем’єри в Україні. Про це пише Радіо Свобода «Сім вечорів для України» – так у чеській пресі повідомляють про початок фестивалю українських фільмів, що проходить в основному в артгаусних кінотеатрах у центрі Праги за підтримки посольства України в Чехії і громадської організації «Рута», якою керує празька україністка Ленка Віхова. «Ми вибирали найкращі українські фільми цього року, стежили за відгуками фестивалів у Венеції, в Одесі, Карлових Варах, за оцінкою професійних критиків, – каже в інтерв’ю Радіо Свобода організаторка фестивалю Ленка Віхова. – Ми хотіли обрати для показу в Чехії найякісніший продукт, який, можливо, не розрахований на смак масового глядача, але такий, що може якнайкраще представити сьогоднішнє українське кіно – його теми і його художній бік. Ми розраховували на обізнану і вибагливу публіку». «Атлантида», фільм Валентина Васяновича, яким відкрився фестиваль у Празі, представляв виконавець головної ролі – ветеран АТО, психолог Андрій Римарук. Незважаючи на те, що дія фільму перенесена у майбутнє, коли війна на Донбасі вже скінчилася, розмова після перегляду нагадала про те, що вона ще триває. Протягом майже годинної дискусії Римарук розповів, що фільм має великий успіх – після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі, де стрічка отримала головну нагороду в секції «Горизонти», був Спеціальний приз журі на Токійському міжнародному кінофестивалі і «Гран-прі» на фестивалі «Лістапад» у Мінську. Остання нагорода була особливо приємною для команди фільму, бо стрічку, яку показали у кінотеатрі «Москва», побачило багато російських чи проросійських критиків, які відреагували на неї відвертим страхом – казали, що у Мінську показують «антиросійські фільми». «Це добре, бо відчутно, що в росіян «підгорає», – втішено сказав Римарук. Перший вечір фестивалю запам’ятається ще і тим, що на ньому був присутній колишній кремлівський бранець – Олександр Кольченко, чийого визволення, разом з Олегом Сенцовим та іншими полоненими, вимагали учасники попередніх двох фестивалів українського кіно. Кольченко перебував у Празі на запрошення місцевої гуманітарної організації, зустрічався з українською громадою, давав інтерв’ю місцевій пресі. Другий фільм українського тижня також, за словами чеської преси, мав принести «сильні переживання». Фільм Аґнєшки Холланд, польської режисерки, «Пан Джонс», або «Ціна правди», як він буде представлений в українському прокаті наприкінці місяця, розповідає про пошуки правди молодого валлійського журналіста Ґаррета Джонса у сталінському СРСР. Він на власні очі побачив наслідки сталінської політики в Україні, де вимирали у 1932–33 роках цілими селами, і намагався розповісти про це світові. Незважаючи на те, що фільм уже мав кілька показів у Чехії, в прокат його не закупили. Як кажуть знавці кіноринку, це – перший фільм Аґнєшки Холланд, який не пішов у чеський прокат. Можливо, тому, що «переживання» від фільму були надто сильними, а можливо, тому, що українська тема не викликає масового інтересу. З п’ятьох показів фільму в Чехії саме той, що проходив в рамках українського фестивалю, був найбільш успішним – всі квитки невеликого артгаусного залу кінотеатру «Евальд» були викуплені вже у перші дні, тож тим, кому квиток не дістався, довелося сидіти на сходах. Вихід людей з кінотеатру виглядав як вихід з похорон, тільки поспівчувати не було кому – всі, і місцеві українці, і чехи, були однаково приголомшені. Коли люди знову змогли говорити, то на вулиці вже можна було почути, що фільм був «важкий, але добрий, сильний». «Чеський глядач, який не шукає в кіно лише розваг, звик до складних фільмів, тому ми включили в програму цей фільм. Також ми хотіли показати, що Україна, яка була співпродюсером фільму, співпрацює з європейським кінематографом, є частиною європейського кінематографу», – пояснює свій задум Ленка Віхова. Далі у програмі фестивалю – кримськотатарський фільм «Evge. Додому» режисера Нарімана Алієва, який щойно вийшов в прокат в Україні. Цей фільм про повернення додому в Крим загиблого кримськотатарського воїна брав участь у Каннському міжнародному кінофестивалі, в конкурсній програмі «Особливий погляд», а у серпні Український оскарівський комітет номінував його як національного претендента від України на американську премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Тема війни на сході України пролунає і у фільмі «Іловайськ» – стрічці Івана Тимченка, а про цей регіон напередодні війни розповість стрічка «Дике поле» за мотивами роману Сергія Жадана. Задовольнили свою цікавість і любителі короткого метру – один вечір віддали їм. Глядачі побачили відразу п’ять короткометражних фільмів від різних режисерів: «Будинок «Слово» (режисера Івана Висневського), «Mia Donna» (режисера Павла Острікова), «Fingerman» (режисера Івана Шохи), «Нокдаун» (режисера Антона Скрипця) і «Лишатися не можна тікати» (режисера Марини Лопушіної). Завершується фестиваль в понеділок 18 листопада на веселішій ноті – комедією «Мої думки тихі» молодого автора Антоніо Лукіча зі знаменитою Ірмою Вітовською в головній ролі. Попри те, що фестиваль готувався вже втретє, його підготовка йшла найскладніше, каже Ленка Віхова – далися взнаки зміни в українському Держкіно. «Цього року було найскладніше організовувати фестиваль. Вакуум у керівництві Держкіно ускладнив нашу роботу, бо раніше ми могли покладатися на допомогу українського державного агентства, і фінансову, і організаційну, знати, що співпраця надійна, але цього року з цим було набагато складніше», – зазначає вона. Як каже Ленка Віхова, чеський глядач починає звикати до того, що у листопаді він може ознайомитися з новинками українського кіно, у фестивалю з’являються постійні глядачі, розширюється глядацька аудиторія, про фестиваль більше повідомляють у пресі, на радіо, на телебаченні. Присутність Андрія Римарука, який представив фільм «Атлантида», викликала додатковий інтерес, інтерв’ю з ним робили кілька чеських медіа, тож відгомін після фестивалю буде і після того, як він закінчиться. Автор:Марія Щур  

Вареники, голубці, деруни, налисники, борщик зі сметанкою, колганівокча і хрінівка медова, хліб з салом і цибулькою та інші традиційні українські смаколики - гарно звучить, гарно виглядає, а смакує ще краще, бо приготовлено нашими волонтерами від серця. Все це можна було скуштувати у суботу, 18 травня у Празі, де вже вп'яте проходив мультикультурний фестиваль “KALEIDOSKOP 2019”. Як і всі попередні роки, Україну на фестивалі презентувала ГО “Українська Європейська Перспектива”, UAportal.cz та чудова команда українськийх і чеських волонтерів.  Для українців, що живуть в Празі – це можливість відчути себе як удома, поласувавши стравами, улюбленими ще з дитинства. А для багатьох інших національностей вперше спробувати щось новеньке. Так до нас підходили чехи, яким було цікаво спробувати все, пробували і поверталися за добавкою. Та й інші учасники фестивалю часто заглядали до нас.   Коронною і найбажанішою стравою був борщ. Як тільки його принесли до нашого намету вишикувалась довжелезна черга. Навіть не довелося підігрівати повторно, бо борщик закінчився не встигнувши охолонути. Таким самим успіхом у гостей фестивалю користувались і вареники з різноманітною начинкою.   А перлиною столу аж до самого вечора залишався коровай, який примандрував до нас з України.   Яскравою новинкою став особливий коктейль «Слава Україні».   З напоїв смакували квас та узвар. Не обійшлося й без інших традиційних для України напоїв з міцним градусом. Хрінівка медова, колганівка - настоянки домашнього приготування; горілка, бальзам прикарпатський чудово смакували з канапочками та малосольними огірочками.     Ну що потекли слюнки? А тепер трохи порадуємо око. Інколи ми забуваємо яка ж Україна яскрава, яка чудова природа у нас. І це все відображається на вишиванках, барвистих рушниках, килимах ручної роботи, стрічках, що вплітають дівчата у волосся. Одягаючись в наш традиційний одяг ми робимо світ навколо трішки яскравішим і радіснішим.     Також у нас можна було придбати що почитати на будь-який смак як дитячий, так і дорослий. Погортавши книги знайти ілюстрації і поближче познайомитись з нашою культурою. Або ж стати власником сувенірного блокнотика з українською символікою. Дещо можна було навчитися робити власними руками. Наприклад, ниткова лялька-мотанка відрізняється соєю простотою і оригінальністю, але подобається всім з першого погляду.   Також діти могли спробувати зліпити свого жайворонка з тіста або скуштувати вже готового.     Випала можливість і почути гуцульські мотиви і поспівати знайомих пісень завдяки троїстим музикам Національного ансамблю пісні та танцію "Гуцулія"   Фестиваль “Калейдоскоп” вирізняється своєю “родинною атмосферою” – сюди приходять тільки ті, кому дійсно цікаві інші культури, приходять із домашніми тваринами і дітками, аби пострибати босоніж під акомпанемент незвичних інструментів та екзотичних мотивів. Цей фестивальний день – справжній відпочинок для душі!     Підрахувавши зароблені нами на фестивалі з продажу їжі та напоїв кошти, у нас вийшла рекордна сума за всі попередні роки 27.000 крон! Відмінусувавши всі організаційні витрати, залишається 19.000. Ці гроші будуть використані на організацію літнього табору для дітей загиблих і поранених військових, який проходитиме в рамках проекту “Чеські канікули для дітей з України” наприкінці липня 2019.  Вкладемо їх на прозорий рахунок УЄП Raiffeisen Bank a.s, 6283201001 /5500 Кошти отримані в ході фестивалю допоможуть дітям загиблих військових провести тиждень насиченого відпочинку у Чехії. Це вже шостий табір, який ГО "Українська Європейська Перспектива" за підтримки українських і чеських благодійників, організовує у Чехії.  Дякуємо усім, хто завітав до наших наметів і тим самим підтримав нас у так важливій справі! До нових зустрічей на наступних фестивалях, друзі ;-)  Фото: Катерина Скрипник

Уже другий рік поспіль листопад є гарячою порою для українців у Чехії. Приємно заходити на філософський факультет Карлового університету (nám. Jana Palacha 2) і бачити оголошення, продубльовані твоєю рідною мовою. І бачити, як гасають університетськими сходами піднесені українці: дискутують, жартують, хвилюються. Вибігають на вулицю без курток, щоб зустріти своїх знайомих і друзів, щоб гуртом долучитися до «по-ді-ї». А більшість пражан тимчасом насолоджуються законним «вікендом», голосно розмишляють у міському транспорті про осінні депресії, акції та зимовий відпочинок. Йти довгими університетськими коридорами та вслухатися в різномовні розмови: на вустах іноземців слово «Україна». Вимовляють його притишено, примруживши очі, наче в чомусь непевні. Що ж це коїться? Це в Празі, попри вихідні, за підтримки Посольства України в Чеській Республіці організовано спільними зусиллями Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету, Східноєвропейського клубу та Чеської асоціації україністів ІІ Міжнародну конференцію україністів. Скажете, для україністів це, можливо, і подія, а яке діло до цього простому українцеві чи чехові?! Це власне й спробували з’ясувати. Попри те, що ІІ Міжнародна конференція україністів була «закритою» (тобто організатори особисто запрошували доповідачів), у її рамках вдалося організувати відкриті лекції на українській та англійській мовах. Тож у вільному доступі для кожного були лекції Сергія Плохія («Leninopad: Mapping Memory in Contemporary Ukraine»), Олени Галети («Українське культурне будівництво ХХ ст.: література й бібліотека як "революційні проекти" Юрія Меженка» та «Eccentric literary criticism: from literary theory to literary anthropology»), Станіслава Федорчука («Відомі та забуті: письменники, журналісти та вчені української діаспори ХХ століття»), а також презентація книги політв’язня Російської федерації, журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції. Дописи про Донбас», яку цьогоріч видала українська служба Радіо Свобода. Слухачі цих лекцій (як чехи, так і українці) зізналися, що відкрили для себе багато цікавих і важливих імен, історій та закономірностей. Казали, що часами стає боляче від «незнання»: як мало ми знаємо, як мало речників важливих повідомлень, як мало усвідомлення того, наскільки інформація є важливою і небезпечною! Як багато забутих людей, їхніх поривань і подвигів! Можливо, саме через брак цих повідомлень, нам інколи так важко бути людьми, бути активними, намагатися, не здаватися. Через це ми програЄмо інформаційну війну. Через втрачання сенсів і смислів. Гарячим серцем і розумом нехіть невідома. Тож багатьох вразила лекція Сергія Плохія про гарвардський проект з картами, за допомогою якого можна досліджувати взаємозв'язки історичні й соціологічні, минулого й сучасного. Доповідачам-професіоналам вдалося зворохобити присутніх. Натхненні організатори, учасники та гості радо поділилися своїми враженнями для Uaportal-у. Зокрема Тетяна Окопна (культурний аташе Посольства України в Чеській Республіці) зізналася, що їй «дуже сподобалося, що частина виступів були англійською мовою і на них прийшло багато "людей з вулиці", це важлива частина публічної дипломатії нашої країни». А також згадала чеського україніста Давида Свободу, який «любить повторювати, що бути україністом у Чехії – це означає самотність. Бо україністів – тих, хто справді займається тут науковими дослідженнями – дуже мало. Тому такі конференції, – зазначає Тетяна, – у першу чергу важливі, щоб чеські україністи не почувалися самотніми (жарт), і для налагодження міжнародних зв'язків та планування спільних проектів». А Радко Мокрик (редактор часопису «NaVýchod») відкрив таємницю народження цієї події. «Думка про проведення щорічних україністичних конференцій в Празі виникла два роки тому. Наразі, завдяки підтримці Посольства України в Чехії та Інституту Східноєвропейських студій Карлового університету нам вдається втілювати цю ідею в життя. Тобто такі конференції – це результат співпраці декількох організацій та багатьох людей. Другий рік поспіль загальною координацією проекту керує докторантка Інституту Східноєвропейських студій Галина Бабак. Такі конференції – це також можливість поширювати знання про Україну. Цьогорічна конференція логічно була присвячена століттю українсько-чехословацьких дипломатичних відносин. Для нас є важливими два аспекти: високий рівень академічної програми. Водночас, важливою є і супровідна програма та запрошення українських академіків, журналістів для проведення відкритих лекцій та зустрічей з ширшою громадськістю». Своєю чергою, Галина Бабак (шеф-редакторка часопису «NaVýchod») додала: «На відміну від минулого року, ця конференція була «закрита», тобто учасники запрошувалися особисто. Головним гостем конференції став професор Гарвардського університету Сергій Плохій, який також обіймає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Також ми раді, що вже другий рік поспіль у конференції бере участь професорка Валерія Корабльова, яка і цього року виступала на відкритті разом з професором Плохієм. Безперечно, цього року конференція видалася сильнішою, але тематично менш різноманітною, до чого зобов’язувала сама тема. Після завершення ми отримали багато схвальних відгуків, тому можна вважати цей проект успішним» Також Олексій Севрук (редактор часопису «PLAV») зізнався, що велике враження на нього справили доповіді «шефа гарвардської україністики» (пана Плохія). Зокрема лекція, що відкривала конференцію (відеозапис доповіді «The Fall of an Empire: Ukraine and the Fate of the Pan-Russian Idea» (Падіння імперії: Україна та доля всеросійської ідеї) можна проглянути за посиланням – https://www.youtube.com/watch?v=IU2rSMCrIug&t=141s). «Взаємний зв´язок між Україною і Росією було пояснено стисло, лаконічно, і разом з тим популярно. – запевнив Олексій. – Буду її рекомендувати своїм чеським друзям і знайомим, які, можливо, не зовсім усвідомлюють, звідки виникла Україна, чому це не-Росія і чому, попри все, російські політики постійно намагаються всякими правдами і неправдами втягнути її у Росію». Також Олексій додав, що йому сподобалась доповідь брнянського україністa і музикознавця Петра Калини «про Українську республіканську капелу, хорову капелу УНР, яка була створена, між іншим, для того, щоб пропагувати українські ідеї серед мешканців Європи. Доктор Калина навів чимало цікавих подробиць про створення, існування і подальшу долю членів хору, опираючись на мемуари очевидців». І на завершення редактор наголосив на важливості «такої міжнародної україністичної конференції в Празі як місця спілкування фахівців-україністів з усього світу, простору для обміну думок і досвіду, а також інструменту популяризації України серед чехів, тобто елементу тієї ж вже згаданої культурної дипломатії». Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валерія Корабльова лаконічно підсумувала: «The best weekend is a working weekend!»(найкращі вихідні – це робочі). Горіти Словом, щоб поставати з попелу… Здається, це найліпший антидепресант :) Катерина Воїнська  для UAportal.cz                                    

Цьогоріч 24 серпня Україна святкувала двадцять сьомий День Незалежності. Українська громада Чехії нещодавно згуртувалася з нагоди Дня Незалежності України в одному з найбільших парків Праги – у парку «Стромовка», що на території виставкового центру Výstaviště Holešovice ( район Praha 7).  Урочистість розпочалася державним гімном «Ще не вмерла Україна» та хвилиною мовчання за всіх, хто бореться та кладе своє життя за незалежність України. Слово до громади мав посол України у Чехії Євген Перебийніс наголошуючи,  що сьогодні маємо всі підстави святкувати, але святкуючи, повинні пам’ятати про те, що «боротьба за нашу державу триває», «наші хлопці на сході продовжують захищати Україну». Присутні мали нагоду побачити-почути виступи місцевих творчих колективів:«Джерело», «Світоч», «Ігніс», дуо «МарОля», – а також заслужених артистів України: Олесю Пасічняк, Антоніну Осипчук, Ірину Стиць, Павла Бубряка, Івана Дерду, Віктора Підгурського, Оксану Зелінську, Томаша Шідловського. Організували акцію громадські організації: Українська ініціатива, Асоціація української громади, Український Народний дім, «Бізнес клуб», Українська Європейська Перспектива, Українські профспілки, Міжнародна асоціація українців «Євромайдан», «Берегиня», «Світоч», «Джерело», школа «Ерудит». Свято відбулося за підтримки Посольства України в Чеській Республіці, а також найбільшої української фірми-перевізника між Чехією та Україною «Rеgabus». Павло Бубряк (голова Асоціації українських громад в Чехії) – один з організаторів свята – спеціально для UAPORTALу зізнався:«не можемо сидіти склавши руки, не погоджуємося на рівень сільського будинку культури. Ми тут, бо в наших жилах тече українська кров. Це йде з душі. Інакше не можу. Не чекаю нагород, заслуг чи подяк. Організовуємося, робимо це в надії. У надії, бо справжню незалежність треба ще вибороти. Багато декларацій зараз, багато розмов про те, що Україна важлива, але політики насправді косять мільйони з нашого народу. Наш народ піднявся, згуртувався, потім добренько попрацювали технології, щоб люди розчарувалися, щоб цю надію вбити. Активних порозстрілювали, у котлах повбивали, когось поодинці вбивають. Ніхто відповідальності не несе за вбивство патріотів. Діє внутрішня окупація. Але попри все українська культура розвивається... Українська громада в Чехії за десятки років пережила багато бурхливих моментів, але вдалося поєднати сили старої та нової діаспори. Зараз дуже тішить, що кожен вносить свою лепту, робимо разом. Цього року спрацювали ще активніше. А це ж масове святкування, винайняли цілий парк! Стараюся знайти підхід до керівників організації. Заручившись підтримкою нашого чудового посла Євгена Перебийноса, Української ініціативи - Богдан Райчинець відповідав за оренду й апаратуру на святі, –  Українського народного дому в Празі з його головою Володимиром Губчуком, Михайла Топорова (голови Євромайдану) – він організував столи, палатки, лавочки, – а також режисера Віктора Підгурського, свято вдалося. Людям навіть дощ не завадив. Вони танцювали просто під дощем! А наша гордість – це колективи «Джерело», «Світоч» і «Берегиня», бо працюють з дітьми. А це – наше майбутнє! Також доречно згадати Ростислава Прокоп’юка, Тараса Костюка, Галину Андрейців, Тараса Якубовського, Романа Митрюка, Анатолія Ґраца, – вони завжди долучається і активно діють. Це однодумці: осторонь ніколи не стоять! Також тим, про кого забув, велике спасибі!» Богдан Райчинець з Української ініціативи додав: «незважаючи на погоду, прийшло понад 500 людей, це організаторам приємно бачити. Зібралося разом кілька українських організацій, щоб підготувати це свято. Це – традиційний захід українських меншин у Празі. Треба подякувати посольству України й усім, що підтримали це свято, оскільки вхід був безкоштовний. А треба було забезпечити сцену, звук, шатра від дощу, українську кухню, яку організував ресторан «Дністер». Я задоволений як участю, так і культурним проведенням свята». У документі Верховної Ради України (20.02.1992 №2143-XII) «Про День незалежності України» наголошено на «волі українського народу та його одвічному прагненні до незалежності»… Святкуємо, щоб усвідомлювати міру нашої залежності, її гіркі корені. Святкуємо, щоби попри гучні гасла, вже звичний популізм і нестерпний біль втрати, бачити справжню незалежність. Святкуємо, щоби розпалити наснагу йти далі. Пам’ятати про ціну та важливість нашої незалежності. Мати відвагу щодень здобувати та захищати Україну в наших серцях, домівках, праці та світі. Справжня воля – це Любов. Вона не має нічого спільного з ненавистю. Бо ненависть, байдужість, підлість – це атрибути раба. Любов не шукає свого. Той, хто любить, «сам є свій» собі та іншим. Той, хто любить, господарює в мирі та з перспективою. Бо має серце палке та вірне, наче в собаки. Уміє вкусити та гаркнути, аби захистити простір Любові. Але також уміє та хоче зализувати рани свої та ближніх, вигризати тернину з грубої шкіри, кружляти в арканах та мати свій голос в симфонії рідної зграї. Не втрачати миру наодинці та в гурті. Бути креативним господарем на тому місці, де зараз є. Якщо ти за межами України, не виправдовуй себе думкою, що зробиш щось для Батьківщини колись, як повернешся. Якщо ти вдома, то не чекай, що більше можливостей буде за межею дому. Не зволікаймо, любі, любити. Бо це єдине, що дає снагу жити. Це єдине, з чим нестрашно йти на смерть. Автор: Катерина Воїнська для UAportal.