Dnešní Ruská federace je právním nástupcem SSSR. Platí to především pro plnění závazků z mezinárodních smluv, které Sovětský svaz podepsal. Podle všeho se však Rusko snaží přivlastnit si „právem říše“ i všechny úspěchy Sovětského svazu. A sice vítězství v německo-sovětské válce v letech 1941 až 1945. Přitom však zcela opomíjí skutečnost, že pojmy „Rusko“ a „Sovětský svaz“ nejsou zdaleka totožné, protože Sovětský svaz tvořilo nejen Rusko, ale celkem šestnáct (nezapomeňme na Karelo-finskou SSR) různých republik. Ruský prezident Vladimir Putin v roce 2010 v živém vysílání prohlásil, že by Rusko v německo-sovětské válce zvítězilo i bez pomoci dalších sovětských republik, protože „Rusko je země vítězů“. Že prý 70 % válečných ztrát Sovětského svazu připadalo na Rusko, i právě proto byla válka vyhrána díky ruským lidským a průmyslovým kapacitám. Je zřejmé, že Putinova slova postrádají logiku. Jak přece mohou souviset válečné ztráty na lidských životech a objem průmyslových kapacit, které byly použity k vydobytí vítězství? A jak mohou vůbec vysoké ztráty dokládat významné přispění k vítězství? Zde je jednoduchý a jasný příklad: Čína v Druhé světové válce také utrpěla obrovské ztráty, až 20 milionů lidských životů. O rozhodujícím čínském přispění k porážce Japonska přesto nikdo nemluví. Každý ví, že k vítězství nad Japonskem rozhodujícím způsobem přispěly Spojené státy, jejichž lidské ztráty byly menší v řadách desetinásobků. To nejhorší, co člověk dokáže vymyslet, je být pyšný na válečné ztráty svého národa! Je to přece strašná cena za vítězství! Každá z republik bývalého SSSR zaplatila za porážku nacismu a fašismu svou cenu. Třeba na Ukrajině, jejímž územím se válka několikrát přehnala jako krutá smršť, bylo mobilizováno až 7 milionů obyvatel, což tvořilo až 25 % vojáků Rudé armády. Ukrajinci měli značný početní podíl na nejvyšším velitelském sboru Rudé armády, mezi generály a admirály jich bylo přes 300. Více než polovině sovětských front veleli maršálové a generálové ukrajinského původu. V tylu německých jednotek na ukrajinském území bojovalo přes 50 tisíc sovětských partyzánů, četné ilegální organizace nebo ozbrojené formace ukrajinských nacionalistů. Za statečnost a odvahu prokázanou v bojích obdrželi Ukrajinci a rodáci z Ukrajiny jen od SSSR 2,5 milionu řádů a medailí (z celkového počtu 7 milionů). Cca 2100 Ukrajinců se stali Hrdiny Sovětského svazu, 32 dvojnásobnými Hrdiny, nejúspěšnější letecké eso protihitlerovské koalice pilot Ivan Kožedub se pak stal Hrdinou trojnásobným. Celkové nevratné ztráty mezi vojáky ukrajinského původu dosáhly 3 až 4 milionů osob (které padly v boji, zemřely v zajetí, jsou nezvěstné nebo zemřely ve vojenských nemocnicích). Každý druhý z těch, co přežili, zůstal trvalým invalidou. Na okupovaném území násilně zemřelo 4 až 5 milionů civilistů. Bylo zničeno 714 měst a městysů, přes 28 tisíc vesnic, bez střechy nad hlavou zůstalo 10 milionů lidí. Na území Ukrajiny bylo zřízeno 250 koncentračních táborů a pracovních táborů. 2,4 milionu ukrajinských rodáků bylo totálně nasazeno v Německu. Ukrajina přišla o víc než 40 % svého hospodářského potenciálu, bylo zničeno přes 419 tisíc průmyslových objektů. Toto vše na dlouhá desetiletí poznamenalo způsob rozvoje průmyslové výroby, zemědělství a hmotný blahobyt populace. Vedle Ukrajinců a Rusů válčilo v řadách Rudé armády nejvíce vojáků původem z Uzbekistánu, Běloruska, Kazachstánu, Gruzie, Ázerbájdžánu a Arménie. Z Uzbekistánu bylo k Rudé armádě mobilizováno přes 1,4 milionu osob, z nichž přes 650 tisíc padlo nebo se pohřešuje. 120 tisíc občanů této republiky bylo vyznamenáno bojovými řády nebo medailemi, 338 se stalo Hrdiny Sovětského svazu. Z Běloruska bylo k Rudé armádě mobilizováno přes 1,3 milionu osob. 300 tisícům Bělorusů byly uděleny řády nebo medaile. 441 Bělorusů se stalo Hrdiny Sovětského svazu, čtyři Hrdiny dvojnásobnými. Zároveň platí, že Bělorusko, které bylo okupováno déle než tři roky, přišlo o cca 3 miliony obyvatel. Bylo zničeno 209 měst a okresních sídel z 270, 9200 vesnic, přes 100 tisíc výrobních objektů. Z Kazachstánu bylo k Rudé armádě mobilizováno 1,2 až 1,3 milionu osob. Šlo o výjimečně vysoký počet, tvořil totiž téměř čtvrtinu celé populace této republiky. Z toho na válečných bojištích položilo životy 410 až 630 tisíc. Přes 500 rodáků z Kazachstánu bylo poctěno titulem Hrdiny Sovětského svazu, ze dvou se stali Hrdinové dvojnásobní. Gruzie dodala Rudé armádě přes 700 tisíc vojáků, z nichž přes 300 tisíc padlo. 280 rodáků z Gruzie bylo poctěno bojovými řády a medailemi, 164 se stalo Hrdiny Sovětského svazu, jeden Hrdinou dvojnásobným. Z Ázerbájdžánu bylo do řad Rudé armády mobilizováno 600 až 700 tisíc osob, z nichž každý druhý (300 až 350 tisíc) se z války nevrátil. Přes 400 tisíc ázerbájdžánských rodáků bylo vyznamenáno bojovými řády či medailemi, 123 se stali Hrdiny Sovětského svazu, dva Hrdiny dvojnásobnými. Arménie dodala Rudé armádě přes 500 tisíc osob, z nichž přes 200 tisíc padlo. Přes 70 tisíc arménských rodáků bylo vyznamenáno bojovými řády či medailemi, 107 se stalo Hrdiny Sovětského svazu. Také bychom neměli opomenout, že vítězství Sovětského svazu ve válce umožnila podpora spojenců. Především ze strany Spojených států amerických, Velké Británie i s jejími dominii a koloniemi a desítek dalších zemí v celém světě. Válečné operace proti nacistickému Německu se totiž vedly v Evropě, Africe, Asii a ve vodách všech oceánů. Pokud jde o Velkou Británii, tato země proti nacistickému Německu bojovala hned od začátku Druhé světové války až do jejího úplného konce, tzn. od září 1939 do května 1945. Tedy mnohem déle než Sovětský svaz, který do války sice vstoupil 17. září 1939, proti Německu však začal válčit teprve od června 1941. Předtím byl Sovětský svaz strategickým spojencem Německa a podporoval ho tím, že Němcům ve velkém dodával obilí, ropné produkty, nikl, manganové a chromové rudy nebo fosfáty. Zdůrazníme tedy: přímo podporoval(!) nacisty ve válce proti Britům. V této situaci po celý rok, který uplynul mezi porážkou Francie a německým útokem na SSSR, tedy v červnu 1940 až červnu 1941, Spojené království i se svými dominii a koloniemi de facto jako jediné čelilo Hitlerovi a jeho spojencům. Na rozdíl od Sovětského svazu, který nikdy nečelil německé válečné mašinérii sám. Proč tedy ruští propagandisté pořád využívají starý mýtus, že Sovětský svaz nesl „hlavní břemeno“ války proti Německu? A co Velká Británie? Od roku 1940 Britové a od roku 1942 také Američané vedli strategické letecké bombardování území Německa a jeho spojenců. To zásadním způsobem přispělo k rozvrácení hospodářství těchto zemí. Nebýt soustředěných útoků na průmyslové objekty ze vzduchu, mohla se válka protáhnout na neurčito. Za tohoto scénáře se třeba mohlo stát, že by např. Němci stihli dokončit vývoj jaderných zbraní a Američané své jaderné zbraně použít v Evropě. Nesmíme opomenout ani tu pomoc, kterou získal Sovětský svaz od spojenců v rámci programu Lend-lease (Zákon o půjčce a pronájmu). Tyto dodávky probíhaly přes Tichý oceán, Írán, Arktidu nebo Černé moře podle toho, jak se vyvíjela situace na bojištích. V letech 1941 až 1945 získal SSSR 22.150 letadel, 12.700 tanků, 51.503 osobních offroadů a terénních vozů, 375.883 nákladních automobilů, 35.170 motocyklů, 8.218 pušek, 131.633 kusů automatických zbraní, 12.997 pistolí, 345.735 tun výbušnin, 2.670.000 tun ropných produktů, 331.066 litrů lihu, obrovské množství potravin a léků. Význam Lend-leasu ilustruje třeba následující skutečnost. Za dobu války přišel Sovětský svaz o více tanků a samohybných dělostřeleckých systémů, než vyrobil sovětský průmysl: 96.500 oproti 95.252. Nebýt tedy pomoci z Lend-leasu, byla by situace s technikou katastrofální. Celkem získal Sovětský svaz jen od USA pomoc v hodnotě 11,3 miliardy USD (přes 163 miliard USD dle dnešního kurzu), z nichž bylo splaceno pouhých 0,4 % celkové částky (se započtením inflace). A k tomu byla ještě pomoc od Spojeného království! Jaký závěr můžeme ze shora popsaného vyvodit? Rusko by válku nikdy nevyhrálo bez přispění Ukrajiny a dalších republik tehdejšího Sovětského svazu. Aby toho nebylo málo, válku by nevyhrál ani Sovětský svaz, nebýt pomoci dalších států protihitlerovské koalice. Dnešní generace by si měla vážit podílu každé země na porážce nacismu a fašismu úplně stejnou mírou. A také vždy mít na paměti, jak obrovskou cenu zaplatilo lidstvo za mír. Pak nikoho nenapadnou myšlenky ve smyslu „můžeme to zopakovat“. Naopak vznikne touha vynaložit veškeré úsilí k tomu, aby „už nikdy znovu“!   Jan Roman pro UAPORTAL.CZ dle materiálu Moderator.az фото:  Радіо Свобода  

9 березня у Нідерландах розпочинається судовий процес щодо збитого у липні 2014 році у небі над окупованим російськими військами Донбасом цивільного літака авіарейсу MH-17 “Малайзійських авіаліній”. Трагедію, яка відібрала життя 298 людей, вже порівнюють з історичною справою Локербі, коли у грудні 1988 року агенти лівійської спецслужби підірвали цивільний літак з пасажирами у небі над цим шотландським містом. Паралелі між цими двома справами полягають, перш за все, у поведінці як тоді лівійського (М.Каддафі), так і тепер російського (В.Путін) диктаторів не тільки у перші дні після трагедій, а й впродовж декількох наступних років. Коли зараз весь світ дивується як можна було Кремлю настільки цинічно і відверто брехати про дійсні причини катастрофи MH-17, які за 5,5 років міжнародними експертами розкладені по поличкам без шансів на сприйняття російських “версій”, слід нагадати, що і по справі Локербі лівійський режим відкидав будь-яку свою причетність до того теракту. Перші офіційні звинувачення тоді Державний департамент юстиції Шотландії висунув лише у листопаді 1991 року – тобто майже через 3 роки після події. Як у 1991 році, так і у нинішній справі MH-17 звинувачення ґрунтуються на конкретних фактах і свідченнях проти виконавців терактів. У справі Локербі проти двох агентів лівійської спецслужби, у справі MH-17 – проти трьох громадян Росії та одного колаборанта з України. На даному етапі паралелі між цими двома справами очевидні. Дійсно цікаво чи будуть вони зберігатися і надалі, а якщо так, то нагадаємо як це відбувалось на прикладі справи Локербі: Висунення звинувачень у 1991 році і очікувана відмова лівійського режиму визначити свою провину за знищення цивільного літака. Введення Радою безпеки ООН у 1992 році перших санкцій проти Лівії за причетність до знищення цивільного Боїнгу та відмову видати правосуддю звинувачуваних. Тут є цікавим той факт, що ці санкції на той час не забороняли експорт лівійської нафти…, то ж тут Росія може сподіватися на збереження каналів збагачення своєї еліти… 1999 рік – через 7 років після введення санкцій лівійський диктатор надав дозвіл на видачу шотландській поліції виконавців теракту. 2002 рік – Лівія визнає причетність своїх офіційних осіб до теракту у небі над Локербі, хоча на той час вони вже як 2 роки відбували тюремне покарання, Каддафі погоджується виплатити родичам загиблих грошову компенсацію. 2004 рік – Вашингтон оголосив про часткове зняття санкцій з Лівії. 20 жовтня 2011 року – старіючий Каддафі, який так і не втримався від спроб поширити свій диктаторський вплив, помер у місті Сирт від поранень, отриманих у бойовому зіткненні з лівійськими повстанцями. Його вбили його ж колишні прихильники… Чи повторюється історія? Чи може людство розраховувати на неминучість покарання за цинічні злочини проти них? Час покаже. Автор: Ян Роман спеціально для UAPORTAL.CZ

Скільки сильних людей за ці складні роки згасали, як зірки. Скільки з них замовкли, відійшли в сторону. Чого їм не вистачило? Віри? Підтримки? Тихий двір, висока цегляна огорожа. Мовчазні постаті, майже ніхто не говорить. Довга чоловіча мовчанка, куріння як медитація, голоси з вулиці. Знайомий сидить напроти, намагається говорити впевнено й спокійно, хоча йому не дуже виходить. Я роблю вигляд, що все гаразд. В таких випадках прийнято робити вигляд, що все гаразд. Навіть попри те, що в співрозмовника дуже втомлений погляд. Хворий погляд. Але з вулиці лунають веселі голоси, але тиша, нікотин і спокій. Психіатричне відділення військового госпіталя. Ми сидимо й говоримо про релігію. Виходить не дуже. Це щоразу важко — бачити втому дорослих людей. Дорослих, розумних, завжди в собі впевнених. Бачити їхню втому від життя, бачити їхню втому від самих себе. Ніколи не знаєш, як бути з чужою зневірою, з чужим відчаєм. До такого ніколи не готовий наперед, чужа слабкість щоразу приголомшує. Ти підбираєш слова, намагаєшся підтримати, допомогти, хоча слова в таких випадках підбирати особливо складно. Які слова спонукають нас вірити? Які надають нам упевненості? Я, чесно кажучи, не знаю. Хоча хотів би знати. Звісно, хотів би. Я знаю, що стоїть за цим його поглядом. Зима 14-го, Київ, вулиця Грушевського. Потім весна, потім Донбас, війна. Власне, п’ять років війни, яка то відпускала, то знову затягувала. Очевидно, що втоми ставало все більше. Очевидно, що в якийсь момент вона переважила. Чогось не вистачило. Чого саме? Сил, зосередженості, підтримки? Складно сказати. Життя ламає нас по-різному, у нього до всіх є свій підхід, воно це робить із натхненням. Постійно трапляється стикатись із подібними історіями. Довга зарядженість на протистояння, на боротьбу, на опір часто завершується внутрішнім вигоранням і спустошеністю. Нашої віри не завжди вистачає, аби говорити переконливо, наша впевненість має обмежені ресурси, до того ж ми не завжди вміємо ними користуватись. Скільки сильних, сповнених віри й упертості чудових людей, із якими пощастило бути знайомим, за ці роки згасли, ніби зірки. Скільки з них замовкли, відійшли в бік. Скількох із них не стало. Комусь забракло терпіння, комусь любові. Любові передусім. Що нас загалом здатне зламати? Джерелом сили, безперечно, може бути і віра, і сподівання, і навіть ненависть. Так само і причиною нашого згасання, нашого випадання може бути будь-що. Тут головне, щоби поруч був хтось, хто здатен підтримати, хто зможе поділитися своєю вірою. Хто допоможе тобі лишитися сильним, лишитися собою. Ми тримаємося своєї внутрішньої сили, розраховуємо на неї, намагаємось нею керувати. Це те, що у нас всередині, це те, що належить нам. Але сила полягає також і в тому, аби не боятися розділити з кимось свою слабкість. Не соромитися говорити про неї, не соромитися звертатися за підтримкою. Адже найнадійнішим і найдоступнішим джерелом сили є той, на кого ти можеш покластися. Це така проста річ, що, здавалося б, і нагадувати про неї зайвий раз недоречно. А втім, саме про такі прості речі ми зазвичай і забуваємо. Ми ж часто боїмося просити про допомогу, чужа допомога видається нам свідченням власної слабкості, а немає нічого безнадійнішого, аніж зізнатися у слабкості. Хай навіть ця слабкість тимчасова й цілком зрозуміла. І ось, власне — з ким ти можеш ділитися найважливішим? З ким ти загалом можеш бути собою? Ми ж усі, за великим рахунком, перебуваємо нині в постійному пошуку «своїх», у виозначенні цих своїх, їх ідентифікації. Розумію, що сам поділ на своїх та чужих свідчить щонайменше про доволі неспокійні й не надто прості часи, в які нам трапилося жити, а втім потреба в присутності свого саме в такі часи багато важить. Інша річ — наскільки ми загалом здатні й готові приймати своїх, робити цей крок назустріч, заговорювати першими, не боячись утратити своїх позицій, не боячись видатися слабкими. Себто, наскільки нам усім сьогодні вистачає сили не боятися бути відвертими, не боятись ділитися тим, у що ми віримо? Недовіра ослаблює, робить нас беззахисними, позбавляє рівноваги. Ми ж це знаємо, правда ж? Знаємо, а все одно не довіряємо. І ще подумав про таку річ. Я часто говорю «ми». Знаю, що це декого дратує, а все одно далі говорю «ми». Не те, щоби кимось прикривався, не те, щоби мав марнославство говорити від чийогось імені. Просто мені справді подобається відчувати себе частиною цієї спільноти — спільноти, що формує довкола себе простір, спільноти, що намагається втримати країну, спільноти, що опирається й не здається. Бути посеред цих людей — велика удача, щедрий подарунок долі. Попри те, що обставини, за яких ця спільнота сформувалась і означилась, далеко не радісні й не сентиментальні, попри те, що смерть в цьому випадку є невід'ємною частиною життя, попри те, що постійно доводиться бачити цю втому в очах, злість у голосі, нервовість у рухах. Попри все це — велика радість бути з ними в одному просторі, жити з ними в один час. Це те, що робить тебе сильнішим — присутність поруч із тобою людей, які вперто й наполегливо змінюють світ, роблять його бодай трішки прийнятнішим для життя. Мені подобається бути з ними поруч, говорити з ними однією мовою. Трішки пафосно, згоден. Ну, але це та річ, якої за останні роки багато хто перестав соромитись — щирість, яку часто плутають із пафосом, відвертість, яку не хочеться забивати іронією. Хай буде пафосно, я не проти. Можливо, це загалом найважливіше, що в нас сьогодні є - відчуття свого, відчуття спільного, того, що варте нашої впертості й наших розчарувань, того, за що ти готовий триматися до останнього, того, без чого ти себе не уявляєш. Мені дає силу розуміння того, що я не сам, мене тримає присутність поруч зі мною тих, кому я вірю, мене заряджає можливість говорити з ними серйозно й відверто. Я, власне, і вчуся в них говорити серйозно й відверто. Таке, здавалося б, нехитре вміння, якого насправді дуже часто бракує. Говорити й слухати. Навіть коли не вистачає сил говорити впевнено й вірити почутому.  Їх насправді дуже багато. Їх достатньо для того, аби витримати й перемогти. Вони нікуди не зникли, вони далі тут. Люди з утомленими очима, люди з запеклою мовою, люди, яким дуже важливо лишатися сильними. Особливо сьогодні. Особливо тут, в цій країні, під цим небом, в цьому повітрі.   Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН та НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні     Автор: Сергій Жадан, письменник, поет Джерело: NV.ua   

Абсолютно бідних людей, які жили б на один долар на день, у нас немає. До того ж, наші люди люблять применшувати свої доходи й прибільшувати витрати. Багато хто має доходи поза основною роботою, але не вважає їх "повноцінними" грішми. Нещодавно Центр близькосхідних досліджень детально вивчив «культуру бідності» у двох райцентрах Херсонської області. Результати виявилися дуже цікавими. Дослідження – це спроба дати відповіді на глобальні питання: хто ми є, що з нами відбувається, чому ми саме там, де ми є. «Тексти» тезово сформулювали основні пункти цього дослідження. Про бідність читав і слухав: Андрій Гарасим, джерело texty.org.ua 1. Уявна дорожнеча Люди схильні перебільшувати свої витрати. В ході проекту опитуваних попросили описати свої витрати. Йшлося про суб’єктивні відчуття людей: скільки вони отримують і скільки витрачають. У декого доходи зійшлися з витратами, або навіть витрати були меншими. Проте, у вдвічі більшої кількості людей, за їхніми ж словами, витрати перевищували доходи. Це може свідчити про те, що люди схильні вважати доходами лише регулярні грошові надходження – і не враховувати нерегулярні чи отримані неофіційним шляхом кошти. З іншого боку, це може бути і чисто психологічним фактором. Так, на прохання деталізувати витрати, наприклад, на дитсадок для дитини, називають суми у півтора-два рази більші, ніж насправді. «Люди ніби хочуть сказати – подивіться, як все дорого, подивіться, скільки нам треба грошей», – зазначила одна з виконавців проекту, професорка кафедра соціології Українського католицького університету Оксана Міхеєва. 2. Багаті, яких знають, не такі погані, як далекі «олігархи» Опитані здебільшого не мають досвіду комунікації з представниками інших верств. Відтак, вони їх міфологізують – особливо «багатих», «еліту», «олігархів». Люди бачать лише свою групу – а всі інші групи, за їхніми уявленнями, є лише вдосконаленими проекціями бідності. Також респонденти схильні перебільшувати вагу багатої верстви населення. При цьому, багатих вони поділяють на дві групи – «далеких» багатих (вся політична еліта), з якими не перетинаються особисто, та «близьких» багатих (місцевих чиновників, бізнесменів), за життям яких спостерігають безпосередньо. Якщо відносно перших думка негативна, то щодо останніх негативні оцінки поєднуються з виправдальними нотками. Наприклад: « Їм усі винні, вони кращі господарі, ну і, звичайно, як правило, це хами. Велика рідкість, коли нормальні люди». Небажання опитаних зараховувати себе до «бідних» латентно проявляється в тому, що більшість із них, маючи очевидно низькі доходи, у будь-який спосіб намагається довести, що вони не бідні, а середні – «такі як усі». 3.«Лівак» на роботі і священна трудова книга Українці обирають необтяжливу роботу з можливістю підробітку. Трудове місце часто обирають не за фахом. Люди шукають неважку роботу з низьким рівнем відповідальності. Так, щоб мати змогу оформити субсидію, і водночас – виконувати у свій робочий час неофіційну роботу. Це, в свою чергу, призводить до таких наслідків, як недостатній фаховий рівень працівників та небажання працівників братися за відповідальну роботу. Пересічний українець розраховує колись таки отримувати пенсію. Тож він цінує робоче місце з трудовою книжкою і хай навіть невеликою зарплатою. 4. Хочуть бути підприємцями, але працювати як на державній роботі Більшість опитаних заявляє про бажання займатися підприємницькою діяльністю. Але коли людина починає описувати таку роботу, то виходить звичайна бюджетна посада. Часто заявляють про невміння вести бухгалтерію. Не знають, як започаткувати бізнес, говорять про створення пільгових умов, про навчання тощо. Тобто, мають в уяві звичайне бюджетне робоче місце, але називають його підприємництвом. 5. Старший куди пошлють На роботі українці займаються усім, що трапиться. Майже ніхто не може описати свої посадові обов'язки. Скидається на те, що на своєму робочому місці людина береться за все – пише звіт, вкручує лампочку тощо. Це означає, що немає чітко визначених функцій. А отже – що людина працює неефективно. Ніби усі й зайняті – але це неефективна зайнятість. А там, де необхідна ефективність, робота починає пробуксовувати. «Сили розпорошуються, людина метушиться і зрештою втомлюється, але не отримує відчуття, що зробила щось корисне. Виникає хронічна втома, працівник впадає в депресивний стан, оскільки не бачить перед собою шляхів виходу з депресії», – зазначає професорка Оксана Міхеєва. 6. Вдома працюють, як мерзле горить. За кордоном стараються Опитані усвідомлюють відмінності роботи в Україні й за кордоном. Дуже помітно, як важко українці гарують за кордоном – і їх цінують як працівників, які вміють добре потрудитися. Але чомусь ці моделі в Україні не відтворюються. Зі слів людей стає очевидно, що за кордоном українці працюють, а сюди вони повертаються відпочивати.  «Там за кордоном треба пахать по нашим міркам…», – зазначає один із опитаних. І додає про заробітчан, що повернулися додому: «Тут вони розслабляються». Повернення в Україну сприймається, як «нарешті відпочити від роботи». Це дім, де є багато можливостей реалізувати свій побут та своє життя. 7. Пільги. Несправедливо Ставлення до пільг неоднозначне. Якраз тут відчувається порушення балансу, соціальної справедливості. Субсидії отримують і ті, хто їх потребує, і ті, хто не потребує. Те, що самі отримувачі пільг критикують механізм їх отримання, свідчить про те, що система недосконала і не працює в той спосіб, в який мала б. Ще одна дуже специфічна тема – це грошові виплати при народженні дітей. Для багатьох людей діти таким чином перетворюються на засіб для заробляння грошей. 8. Бідні, бо дурні Причиною бідності респонденти здебільшого називають особисті проблеми. І практично не виходять за межі індивідуального виміру, характеризуючи ці причини. Вони пов'язують бідність або з певними рисами характеру чи особливою ментальністю, або з життєвою ситуацією: хворобами, старістю, небажанням чи неможливістю працювати. Дуже часто причинами бідності називають алкоголізм чи наркоманію. Бідні кажуть, що їхні проблеми зумовлені невмінням управляти фінансами, планувати витрати. В цілому це свідчить про обмежений погляд на бідність, бачення її у вузькому коридорі власних повсякденних проблем та комунікацій. 9. Хочуть зламати систему Вихід із замкненого кола бідності бачать у «зламі системи». Відчуття невдоволеності, замкненого кола, відсутності перспектив формують відповідні політичні очікування: реваншистські настрої, бажання перевернути все, зламати існуючу систему. Значний акцент робиться на ролі особистості. Відтак, очікують на прихід лідера, здатного кардинально змінити наявний стан справ в країні. «Где-то бы пришел такой человек, который все бы поставил с головы на ноги…», – зазначила одна з респонденток. 10. Бідність вбиває минуле та майбутнє Життя в бідності – це замкнене коло, яке позбавляє людину як минулого, так і майбутнього. Якщо людина працює на виживання, то один день не відрізняється від іншого. Втрачається й відчуття будь-яких змін, і відчуття тяглості. Минуле зникає, але водночас немає й майбутнього, оскільки людина бігає по вічному колу одного дня, який був учора і повториться завтра. Повністю дослідження читайте тут Кого в ході дослідження вважали за бідних? Дослідження проводилося методом глибинного інтерв'ю, в яких взяли удвох районах Херсонської області. У дослідженні брали участь респонденти, які отримують соціальну допомогу, субсидії тощо. За запропонованою градацією (рівень доходу, добробуту) опитані ідентифікували себе наступним чином: злиденні – 2 особи, бідні – 11 осіб, трохи нижче середнього – 16, середні за доходом – 12 осіб, трохи вище середнього – 1 особа, та важко визначитися було 3 особам. У дослідженні увага фокусувалася на пересічній людині, її реакціях на зовнішні виклики та стратегіях захисту – тобто, на тій «культурі бідності», яку вона створює навколо себе, а також на виявленні її потенційно можливих наслідків. Це є одночасно й перевагою (бо дозволяє працювати з сенсами), і обмеженням даного дослідження (яке не дає уявлення про об’єктивні параметри бідності та структурні чинники). Як вирватися з цього кола? Від Текстів зазначимо: під час виборів логіка бідності стає вирішальною для дуже великої кількості людей. Це вони голосують, не задмислюючись, а лише аби «зламати систему». Як побороти бідність? Логічний крок – зменшити оподаткування малих зарплат. Наприклад, у Польщі працівники віком до 26 років не платять податку на прибуток. Стимулом для подолання бідності може стати заохочення до ведення малого бізнесу. І йдеться не просто про рекламні кампанії, а про навчання, кредитуваня та створення інфраструктури для такого бізнесу, як це роблять країни Південно-Східної Азії. Наприклад, у Малайзії держава дає селянам обладнання й не збирає податків, якщо дохід становить менше за $700 на місяць. Сама ідея ФОПів гарно вписується у концепцію подолання бідності, але одного лише спрощеного оподаткування (яке новий уряд зробив не таким уже й спрощеним) – мало. Людям пора дати ідею й інструменти для її реалізації.    

"За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики, культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди",- пише Сергій Жадан на своїй офіційній сторінці у фейсбук "А поміж тим саме останні п’ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренду трипільських артефактів. На рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення. Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому й не запрацював), Мистецький арсенал, Довженко-центр, Держкіно, загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографу, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новій історії. Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі й серйозні. Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектору, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань, все це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п’ять, в часи єдиного гастрольного простору, і марною виявиться п’ятирічна робот тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – в реаліях війни, в реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку. Дивує, з яким марнотратством ми ставимось до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає. Не дивує лише одне – те, що речі, пов’язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки." Джерело: Сергій Жадан / Facebook 

Країни Центральної Європи зацікавлені в тому, аби Україна втрималась від російської окупації у будь-якій формі. І в інтересах України, аби втрималась Центральна Європа – й не стала залежною від Росії. Фронт на Донбасі стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде російська дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі. Її мета – послабити інстиції влади й державий механізм як такий. Про те, як Росія непомітно знищує незалежність Чеської республіки, розповідає Ленка Віх – україніст, редактор "Українського журналу", який виходить у Чехії. Розмовляв: Роман Кульчинський – Президент Чехії Мілош Земан має проросійську позицію. Але в Україні його подають як випадкового персонажа у чеській політиці. Це так? – Ні, Мілош Земан зовсім невипадкова персона на чеській політичній арені. Він з'явився (і тут питання чи випадково) під час Оксамитової революції. Став депутатом ще федерального парламенту, очолив одну з найпотужніших політичних партій соціал-демократів, став головою Парламенту, а пізніше – головою уряду. Після невдалої спроби стати президентом відійшов на кілька років із політичного життя, в яке повернувся у 2013-му з партією, в якої не було ні членів, ні потенціалу. Зате були зв’язки із Росією, принаймні фінансові, – але я би ризикнула сказати, що не тільки. Земан надзвичайно сильний маніпулятор, який дуже добре орієнтується у чеській політичній реальності. А його проросійськість не випливає із незнання або нерозуміння ситуації. Повірте, чеські спеціальні служби працюють, так само як працюють інші гілки дежравного апарату. І йому все прекрасно відомо. Ми не знаємо, яка у нього мотивація, ми взагалі ще багато чого про нього не знаємо, але знаємо, бо за цим спостерігаємо не один рік, що він робить усе можливе, аби послабити чеські державні інституції й саму державу. – Наскільки взагалі сильний російський вплив у Чехії? – Дуже сильний. Бо окрім інформаційної атаки, якій піддався чеський інформаційний простір, як і більшість інформпросторів у Європі, й окрім сильного тиску бізнесу, передусім з енергетичної сфери, що повязаний із Росією, тут ще багато інших «земанів». Вони так само або присутні у чеській політиці десятки років, або через свої амбіції не бачать серйозних загроз для країни. Акція протесту біля Граду, офісу президента Чехії Мілоша Земана – Земан завжди був проросійським, із часів Оксамитової революції? – Не уявляю, як би мала виглядати «проросійськість» у дев'яностих чи нулевих роках. Звичайно, в його діяльності можна спостерігати певні незрозумілі кроки на користь Росії, але вони ніяк не відрізняються від інших, скажемо так, «прагматичних» кроків європейських політиків. Його мотиви нам невідомі. Тому ми й не знаємо, чи він до такої ролі готувався довго, чи, може, як вважає мій колега, в певний момент хтось зумів скористатися його патологічним нарцисизмом, жагою не до грошей, а до влади. В кожному разі, він не один, хто здивував своєю позицією. З’явилися навіть колишні дисиденти, авторитети, які нібито боролися упродовж десятиліть із комуністичною системою, а тут стали на захист «оточеної» й «атакованої зі всіх боків», «миролюбної» Росії з її «історичною правдою» і «історичними правом» на Крим. Мабуть, просто настав час, коли всі були змушені себе ідентифікувати. – Хто з дисидентів виступав з такою позицією? – Ці імена в Україні нікому невідомі, оскільки, на жаль, контактів між українськими й чеськими дисидентськкими рухами фактично не існувало. Але, для прикладу, це був вже покійний Ян Петранек, довголітній журналіст і коментатор Чеського радіо, який від 1968 року й аж до 1989-го не міг працювати за своїм фахом. А до того він був кореспондентом і в Індії, й у Радянському Союзі. Людина з високим авторитетом у суспільстві, хоча його й пов’язували з різними спецслужбами. Але саме він під кінець свого життя, будучи вже дуже хворою людиною, тиражував різного роду російські фейки й підтримував Нічних вовків (російські байкери – ред.), вказуючи на їхню любов до свободи. Наступним цікавим прикладом міг би бути так само журналіст і колишній політик Петр Угл, який під час Майдану й на початку анексії Криму розповсюджував інформацію про так звані Корсунські масові вбивства. Ви, мабуть, не знаєте, як і більшість моїх знайомих українців, про що мова – і правильно, бо такого убивства не було. Але в чеському інфопросторі цей міф певний час жив. Цікаво, що саме Петр Угл під час Оксамитової революції був розповсюдив інформацію про вбитого студента, яка пішла по цілому світові. Пізніше виявилося, що цього «вбитого» студента імітував співробітник таємної поліції. Тобто, ця людина не вперше поширювала фейк, який мав викликати емоційний струс. І питання лише в тому, чи він ці фейки поширював свідомо, чи ні. Але, якщо ви самі в певний час зрозумієте, що вашою довірливістю хтось раз вже скористався, то, мабуть, обережніше почнете ставитися до ще не підтверджених інформацій, чи не так? – Тобто, люстрація й відкриття архівів радянських спецслужб не спрацювало? – Мета люстраційного закону полягала в тому, аби на час, доки не відбудеться заміна генерацій, не допустити до важливих і високих державних посад колишніх працівників і співробітників комуністичної Служби безпеки чи представників комуністичної номенклатури. Без негативного так званого люстраційного посвідчення людина такої посади отримати не могла, хоча були випадки, десь біля сотні, коли перевірка не спрацювала. Так само виявилося, що орган, який цю перевірку реалізує, не мав доступу до архівів військової розвідки, тож ці люди могли й далі займати високі посади. Іншою проблемою є те, що виставлені за двері номеклатурники й співробітники держбезпеки через 20 років повернулися у вигляді олігархів, які скупили медіа та створили приватні партії. Економічної діяльності їм же ніхто не забороняв – а в них з часів минулого режиму залишилися неоціненні зв’язки як удома, так і за кордоном. – Можете детальніше розповісти, як Росія крок за кроком нарощувала вплив у Чехії? І чому їй це вдалося? В моєму уявленні Чехія – це країна, яка символізує спротив радянському режимові. Адже у вас були й Празька весна, й Оксамитова революція. – Росія після 1989 року нікуди не зникла. Із колишньої Чехословаччини відійшли лише радянські війська. Все інше залишилося. Ми її просто не бачили. Росія та її чеські колаборанти були тут присутні у 2008 році, коли вирішувалася доля американського радару – і їм вдалося переконати суспільство, що Чехії радар непотрібний, і що він для неї навіть небезпечний. Під час президентських виборів у 2013 році роль Росії вже не можна було не помітити, так само як і відверту проросійськійсть і російські гроші в оточенні нинішнього президента. До речі, Вратіслав Мінарж, голова секретаріату президента та його права рука, досі не отримав від Національного бюро безпеки дозвіл на доступ до державної таємниці. Тобто, він не має права працювати з секретними матеріалами й інформаціями, бо спецслужби йому не довіряють. Крім того, чеська контррозвідка вже роками в кожному своєму відкритому звіті інформує про високу активність російських спецслужб на території Чехії. Наведу цікавий приклад. За даними Містерства закордонних справ Чеської Республіки, у російському посольстві працює 140 працівників, з них – 53 дипломати. Для порівняння, в американському посольстві працює 70 працівників, і з них – 44 дипломати. Тобто, росіян набагато більше. Але, що цікаво, у 53 російських дипломатів є 71 дипломатична машина, які, як відомо, чеська поліція не має право контролювати. Постає запитання, хто користується тими машинами і в яких цілях. Уявлення українців про Чехію та її спротив проти радянському режиму – це все до певної міри ілюзія. Це добре, що ви знаєте ці кращі сторінки чеської історії й на них рівняєтеся. Але реальність трохи інша. Празька весна – це гарно, це час відлиги, коли суспільство змогло після сумних 50-их подихати свіжим повітрям, хоча й ненадовго. До слова, я погоджуюся з думкою, що чехи, на жаль, донині не змогли інтерпретувати події 68-го року по-іншому, ніж з точки зору тодішніх реформаторських комуністів. 68-й – рік це так само рік приниження, розуміння того, що у чехословацької комуністичної еліти не було жодного плану. Що гірше, в неї не було розуміння того, якими методами діють її совєтські «брати». Тож еліта виявилася цілком безсилою й непідготовленою до конфронтації з Москвою, і врешті капітулювала та частково колаборувала. До речі, для українців могло би бути цікавим, що єдиним чехословацьким політиком, який відмовився підписати так званий Московський протокол – тобто, фактично, капітуляцію – був Франтішек Крігель, який на початку минулого століття народився в родині галицьких євреїв у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. І єдине, чим чехословацька делегація не зганьбилася остаточно, – це відмова поїхати з Москви без Крігеля. 68-ий – це також усвідомлення того, що тодішня чеська еліта – це не лише комуністи-реформатори, але також сталіністи й колаборанти, які були готові негайно надіслати в Москву лист-запрошення, легітимізуючи прихід окупаційних військ. Усе це були чехи чи чехословаки. Це – невесела картина, якої ми не бажаємо бачити, зосереджуючись лише на тих речах, які нам подобаються і за які не соромно. Так, як нікуди не поділися колаборанти у 68-ому році – так вони нікуди не поділися й нині. А про деяких «героїв» Оксамитової революції я вже розказала вище. Так, є імена, якими можна і треба пишатися. Є Вацлав Гавел, але він був скоріше винятком із правила. За нормальних обставин людина з його характером не могла б ніколи потрапити у високу політику і стати президентом. Довгі роки окупації не можна подолати одною революцією. Й навіть двома. Цим натякаю на те, що «третій» майдан-революція, якою весь час лякають чи обіцяють певні українські політики, не замінить еволюції. – Чим пояснюється висока активність російської дипломатії та спецслужб саме в Чехії? – А я не думаю, що Чехія – якийсь великий виняток. Я, звісно, не фахівець у цьому питанні, але, скажімо, австрійський аналітик, колишній керівник стратегічного відділення Міністерства оборони Австрії Густав Грессел в одному з інтерв'ю для чеських ЗМІ заявив, що Австрія є епіцентром російського шпіонажу в Європі, оскільки в Австрії були дуже вигідні банківські умови й досі є недосконалі правила щодо банківської таємниці. І саме в австрійських банках є дуже багато рахунків незрозумілих організацій, пов'язаних із Росією. – Як діяла Росія з моменту розвалу СРСР? Є загальна думка, що Росія впливає через бізнес. Чи можете назвати конкретні механізми цього впливу, які використовувалися в Чехії? – Зі звітів чеської контррозвідки випливає, що Росія впливає на Чехію різними інструментами, і лише відстежуючи увесь цей інструментарій, можна приблизно зрозуміти шпигунські цілі Москви. Це й інформаційний вплив – вкидання в чеський інфопростір тем, пов’язаних із закордонною політикою, метою яких є вплив на внутрішню політику держави. Це й монополія на історію – до речі, контррозвідка вперше минулого року визнала, що сучасне подання історії, як її вчать у школах, дуже близьке до совєтської інтерпретації. Це, звичайно, контакт із громадськими організаціями, політиками й урядовцями. Вони часто не усвідомлюють, що якщо російські «дипломати» отримують із різних джерел велику кількість інтерної інформації, тобто, інформації невідкритого характеру, хоч і не з грифом секретно – то їм уже не потрібно красти секретну інформацію. Але одною з найбільших проблем є контроль росіян над чеськими приватними підприємствами, які опинилися в корупційних скандалах. Російський інвестор, часто колишній співпрацівник спецслужб, захований за чеськими підставними особами чи офшорами, перехоплює підприємство, яке намагається отримати державні замовлення, наприклад, від Міністерства оборони чи внутрішніх справ. На таких підприємствах можуть на менеджерських посадах працювати особи з не найкращою репуацією, які раніше фігурували в корупційних скандалах. Таким чином Росія отримує доступ до великої кількості копромату, який має потенціал послабити чехів, пов’язаних із корупційними справами. А ними часто є політики, урядовці і т.п. Ленка Віх, фото: heroes.sk, автор фото: Ондржей Тилчер – Ви говорите про чеську контрозвідку. Як їй вдається викривати Росію при проросійському президенті? Президент Чехії є одним із адресатів контррозвідки, тобто, одержувачів інформації. Він навіть може давати їй завдання, але лише за згоди уряду. Бо саме уряд є тим інститутом, якому контррозвідка підзвітна. Земан, після публікації останнього звіту Служби безпеки та інформації (BIS), в якому Росію й Китай названо найбільшими безпековими проблемами для країни, розпочав проти контррозвідки відкриту війну навіть у ЗМІ. Він назвав працівників спецслужб невдахами, а їхні звіти – «дурними розмовами без доказів», і вже вдруге не надав голові BIS звання генерала. На це працівники цієї спецслужби відповіли тим, що не сприймають критики Президента. Вони нагадали, що від початку минулого року всі законні адресати, включно з Президентом, були інформовані про те, що чеській контррозвідці вдалось розбити мережу шпигунів одної з російських служб, завдавши їй непоправної шкоди. За словами шефа BIS, ішлося про видворення трьох російських «дипломатів» у справі Скрипалів. – Наскільки сильні проросійські позиції в уряді та парламенті? – На це запитання важко відповісти. В уряді є такі особи, як міністриня промисловості та торгівлі Матра Новакова, яка нещодавно дала інтерв’ю російському телеканалу «Спутнік» – і, мабуть, не очікувала, що це викличе здивування. Провину за це взяла на себе її прес-секретар, але хіба можливо, аби політик на такій посаді міг не розуміти, що таке «Спутнік»? З іншого боку, є міністр закордонних справ Томаш Петржічек, який своєю, скажемо так, проукраїнською, але насправді проєвропейською, пратлантичною і прочеською позицією дуже розгнівав як президента Земана, так і чеських комуністів. Іще тиждень тому здавалося, що Петржічек не мусить втриматись ані у кріслі міністра, ані на посаді заступника голови соціал-демократів. До речі, його відважна позиція, яку він проявив саме довкола українського питання, принесла йому схвалення від журналістів і звичайних людей. Що стосується парламенту – там те саме. Є партії – як, наприклад, комуністична – у яких реалізується не чеська, а російська політика. Причому, вони не лише зачаровані політикою Москви, вони самі вкидають у чеський простір московські наративи. Є Партія прямої демократії, якій вигідно паразитувати на московських планах, бо саме ненависть до мігрантів і Заходу як такого їх привела в Парламент. Є в Парламенті нова партія Пірати, де є як проросійські чи потенційно проросійські депутати, так і явно проєвропейські. І так – у кожній партії. Незважаючи на те, йдеться про лівих чи правих. – Якщо Україна понесе поразку у війні з Росією – це якось вплине на ситуацію в Чехії? – У наших найглибших інтересах, аби Україна втрималась, так само як і в найглибших інтересах України, аби втрималась Центральна Європа. Донбас стримує фізичну силу, але по неокупованій території йде теж деструктивна і дестабілізаційна боротьба, так само, як і по цілій Центральній Європі, метою якої є послабити інституції й державний механізм як такий. Ви тільки гляньте, що коїться в Угорщині, Польщі, Чехії чи Словаччині. Послабивши остаточно інститути, ми можемо легко опинитися у позиції України 2013 року. А в таких країнах, де не працюють інститути, як каже Тімоті Снайдер, можливо все, включно з концтаборами. Але ж цю роботу роблять не росіяни. Тут, як ніколи, актуальні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, нам страшні українські (чеські, польські.. – авт.) гниди». Тому це треба розуміти, але ми так само маємо мати на увазі те, що надмірна паніка теж не у наших інтересах. Бо, панікуючи над «салямовим» методом (коли території чи вплив набуваються невеликими частинами, як нарізання салямі – ред.) поступового ковтання Росією наступних територій, ми підтримуємо один з її наративів. Він полягає в тому, що не спрацює п’ята стаття Вашингтонського договору, тобто, країни НАТО не стануть воювати за малі країни – Словачинну, Чехію, та навіть за Польщу. А якщо ми перестанемо вірити у нашу єдність, то цієї єдності не буде. Тому наші політики та високі урядовці часто занадто обережно вибирають слова. Але моя порада така: не слухати те, що хто говорить, а дивитися на те, що він робить. На жаль, наші медіа не дуже готові до екстраординарного часу і подій. Полюбляють або розганяти паніку, або інтелектуально не в силі підхопити сигнали й правильно їх аналізувати. З дуже великим сумом дивлюся на часто неадекватне подавання інформації про Україну в центральноєвропейських ЗМІ. Але з таким самим сумом стежу за саркастичними висловлюваннями декотрих українських коментаторів про позицію Європи, про її вічну «стурбованість» в часи, коли українці помирають на фронті за Європу. Повірте, справа не настільки проста. Тому що без цього «слабкого» Заходу – до речі, це, знову ж таки. наратив Москви, що Захід слабкий і за Україну не постоїть – Україні було би набагато важче. Джерело: TEXTY.ORG.UA Головне фото: Aktuálně