Members: 0 member(s)

Shares ?

0

Clicks ?

0

Viral Lift ?

0%

User's Tags

Other Blogs

  • 18 Jan 2018
       Пан Цветан, якому 67 років, їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років, за цей час він працював у різних агентствах. У квітні 2017 пережив важкий перелом ноги і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке працював пан Цветан, розірвало із ним після нещасного випадку всі стосунки і упродовж усієї доби непрацездатності, не виплачувало ані крони компенсації. Пан Цветан мешкав у гуртожитку, і жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження, та чоловік опинився на вулиці. Потім його прийняли до себе співробітники Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Ситуацію пана Цветана, яка ілюструє проблематику іноземців на чеському ринку праці, не вирішено по сьогодні. З якими формами зловживання зустрічаються іноземні працівники та які рішення пропонують організації, що займаються вирішенням проблематики на практиці? 67-річний пан Цветан їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років. У році 2011 він зупинився у Чехії надовго і до Болгарії вже не повертався. За цей час він працював у різних агентствах з працевлаштування по всій Чеській Республіці. В одному з таких агентств спочатку він працював як зварювальник, начебто без підписання дійсного договору. Заробітна плата але була в порядку, і з власних слів пана Цветана, він був задоволений. Опісля працював на підробітках у фірмі в Ниржанах(Nýřanech). На роботу його возили машиною, він мав чипову карту на чуже ім’я, якою обмінювався і з іншими працівниками. Пан Цветан у розмові з представниками Дияконії додає: «Я там ніде не був зареєстрований. Цветана там не існує, я мав тільки той чип. Ми отримували 90 крон на годину та працювали по 12 годин. Там я був приблизно 15 днів. Так само бувало і в інших місцях».   Фото: Pexels НАЧЕ З РАБАМИ Від жовтня позаминулого року пан Цветан працював у великій фірмі у місті Плзень – без договору, лиш на основі усної домовленості з агентством. З його власних слів, заробляв від 110 до 150 крон чистого заробітку за годину – як і було узгоджено. Працював приблизно 7-8 годин на позиції зварювальника. Працював і на вихідних та у святкові дні, завжди за ту ж платню. Відпустки пан Цветан не мав.   У квітні 2017 року чоловік постраждав від перелому ноги із ускладненням і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке він працював, перестало з ним спілкуватись,  і упродовж усієї доби непрацездатності не виплатило ані крони компенсації. На робочому місці, куди пана Цветана свого часу направило трудове агентство, травму було зафіксовано – але в агентстві не зафіксували нічого. Агентство лиш виплатило йому 6 тисяч крон на руки з тим, що більше йому дати не може. «З нами обходились наче з рабами – коли нас посилали кудись, ми мусили їхати. У нас не було відпустки, понаднормовий час не був оплачений. Ніхто нам нічого не казав, після тієї травми я вже нічого не отримав. Уся ситуація просто жахлива, ніде не маєш захисту» - розповідав працівникам Дияконії Цветан. Фото: Wikipedia БЕЗ ЗАОЩАДЖЕНЬ, ЖИТЛА І МОЖЛИВОСТЕЙ Пан Цветан мешкав у гуртожитку, жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я від Празького відомства соціального забезпечення – це становило 5 тисяч крон на місяць. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження. Продав телевізор, планшет і увесь свій маєток, аби сплатити орендну плату. Але вже на початку листопада не мав грошей на сплату оренди й опинився на вулиці. Чотирнадцять днів жив без даху над головою, звернувся до міграційної служби в поліцію, звідки його лише перенаправили до Дияконії Євангелістської церкви чеських братів – центру для Західної Чехії. Тут його прийняли працівники, котрі займаються людьми у складних життєвих ситуаціях, заплатили у співпраці з організацією LaStrada екстренне житло та почали займатись ситуацією пана Цветана. Знайти рішення не вдалось до сьогоднішнього дня, навіть із допомогою працівників Дияконії. Працівникам вдалося довести, що на момент отримання травми пан Цветан дійсно був працівником у агентстві – згідно з договором та з виписок зі страхової. Вони об’єднались із Державним відомством з інспекції праці у Плзенській та Карловарській областях, де було підтверджено порушення кодексу праці та інших правових норм. До протизаконних дій дійшло і у випадку, коли після травми пана Цветана на робочому місці агентство знизило його реальний заробіток і замість 150 крон на годину фіксувало лиш мінімальну заробітну плату. Тож пан Цветан втратив значну суму грошей.   На сьогоднішній день агентство має всі підстави для сплати постраждалому та використання обов’язкового страхування, з якого могли б заплатити працівнику. Утім вони навмисно, як стверджують працівники Дияконії, тягнуть із ситуацією та не платять. Пан Цветан живе у стресі та досі не має постійного місця проживання. Мешкає, на жаль, у квартирі без реального дійсного договору, тому не може надавати інформацію про сплачені суми до відповідних відомств. Працівники Дияконії стурбовані, аби він знову не опинився на вулиці. Фото: Wikipedia ІНОЗЕМЦЯМ ЗАГРОЖУЄ БІЛЬША НЕБЕЗПЕКА НА РОБОЧОМУ МІСЦІ ТА БІЛЬШЕ ТРАВМ Історія пана Цветана зовсім не унікальна. Асоціація з інтеграції та міграції (SIMI) займається несприятливою ситуацією на ринку праці від 2012 року, і у співпраці з Організацією для допомоги біженцям та Мультикультурним центром Прага реалізує проект «Іноземні працівники на ринку праці», що спрямований на сприяння рівним правам іноземних працівників та підвищення рівня їх безпеки під час праці. Організації на власній практиці з’ясували, що іноземцям на ринку праці загрожує більша небезпека та частіші травми на робочих місцях. «Незважаючи на те, що загальний відсоток травм іноземців офіційно у Чехії не цілих  3%, осіб травмованих на робочих місцях, на основі різних досліджень значно більше. На жаль, ці травми нерідко мають летальні наслідки. На схожу ситуацію можна розраховувати і у випадку з професійними хворобами» - пояснює соціолог Марія Єлінкова з організації SIMI.   РІЗНІ ФОРМИ НЕВИГІДНОГО СТАНОВИЩА ІНОЗЕМЦІВ Несприятливість ситуації полягає, наприклад, у тому, що іноземці частіше зустрічаються із різними формами зловживання – від недотримання норми робочих годин і нижчої заробітної платні за таку ж роботу, до відсутності захисних пристосувань, абсолютно неприйнятних гігієнічних умов чи в екстремальних випадках обмеження особистої свободи. Проблемою є і часто відсутнє медичне і соціальне страхування. «Дійсне законодавство також змушує значну кількість іноземців користуватись виключно так званим комерційним страхуванням, яке неодноразово критикували за велику кількість обмежень, що не підлягають страхуванню, та й взагалі за їх ставлення до іноземців» - коментує Павел Чижинський, адвокат, котрий співпрацює із Мультикультурним центром Прага. У 2014 році Дияконія займалась конкретною справою групи з 15 румунів, котрі працювали у садівничому кооперативі з головним офісом у Празі, що спеціалізується на сезонному виробництві плетених віночків і значною мірою залежить на роботі іноземних працівників. Вони наймають робітників у Румунії, обіцяючи високу платню. Після цього люди працюють по 12-14 годин на день впродовж 2-3 місяців без вихідного, часто лише за оплату дороги, їжі та житла. Організація звернулась до інспекції праці та до міграційної служби. До вересня 2015 року були виконані всі кроки, яких вимагала інспекція праці (опрацьовані анкети із постраждалими, поданий запит для контролю, виявлені та надіслані рахунки клієнтів). Утім, постраждалі нічого не отримали. Натомість їм порадили звернутися до громадянського суду, який на практиці може тривати роками і для постраждалих у зв’язку з їх соціальним становищем є незадовільною альтернативою. Фото: Flickr ЗЛОВЖИВАННЯ ІНОЗЕМНИМИ РОБІТНИКАМИ «Система зловживання іноземними робітниками є надзвичайно проста і дієва, і схоже, не існує інституції, яка б могла тому запобігати. Працівники отримують обіцяну платню за годину, яку при наближенні терміну виплати перерахують на норми, які неможливо виконати.  Тож частка моментально зменшиться настільки, що після того, коли їм вирахують витрати на дорогу з Румунії, на проживання та харчування, значна кількість працівників ще й залишиться винною роботодавцям» - говориться у коментарі з дослідження порушення трудового права, проведеного завдяки співпраці Мультикультурного центру Прага, Адміністрації Обдусмена у Чехії  та Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Іноземні працівники на території Чехії часто також працюють без укладеного договору, іноді ставлять підпис під текстом, який не розуміють. Вони часто змушені працювати наднормові години без оплати, працюють без права на перерви та відпустки, початкові домовленості часто не дотримуються. Важливу роль також відіграє мовний бар’єр та незнання своїх прав і місць, куди можна звернутись. Фото: Wikipedia ПРОБЛЕМА СТОСУЄТЬСЯ І ЛЮДЕЙ З ЧЕХІЇ «Люди з України, Болгарії, іноді й з Румунії хочуть працювати по 12-14 годин на день на фабриках чи будівництвах, часто мають і дві праці. Хочуть грошей та не усвідомлюють, що це неправильний шлях. Не завжди йдеться про те, що їх змушують працювати по 12 годин на день, навпаки – вони самі того вимагають. Коли ми такій людині запропонуємо пряме працевлаштування на фабриці, де вона буде отримувати 80 крон за годину, більшість українців туди не підуть. Натомість вони підуть до агентства, де зможуть працювати 12 годин за 120 крон на руки зі страхуванням, яке сплачується згідно з мінімальною заробітною платою, та підозрілим контрактом» - наголошує на інший аспект проблеми працівник Дияконії Віктор Румпік.    «Тому вони часто працюють через напівлегальні агентства, проживають у помешканнях по 10 людей, а за 20 років з’ясовують, що не мають грошей на пенсію. І офіційно мають відпрацьовано лиш мінімум. Тут треба підкреслити, що йдеться про людей, котрі працюють з радістю та вдячністю, що можуть надіслати гроші родині додому. У цих людей інші запити, передумови та уявлення про життя. Їм важко щось пояснити» - додає Румпік та звертає увагу, що справжня проблема з’являється, коли щось піде не так, станеться травма чи інші негаразди. «У таких самих умовах як мігранти, знаходяться і працівники з Чехії, Словаччини, Морави на так званому другорядному ринку праці. В кінці-кінців, не має значення, хто є хто, але скоріше хто де працює, на яких позиціях та яким чином» - пояснює Румпік.    Фото: Flickr СИСТЕМАТИЧНІ ПОРАДИ З ОБЛАСТІ ОХОРОНИ ПРАВ Згідно з дослідженням, при міркуваннях та систематичних рекомендаціях у сфері прав іноземних працівників, треба виходити з того, що ці люди є вдвічі більш уразливі – як працівники та як іноземці, котрі мають менше можливостей чи здатностей скористатись своїми правами. З досвіду різних організацій можна сказати, що ситуація на сьогоднішній день була б кращою, якщо б інспекція  мала повноваження примусити роботодавців виплатити працівникам заборговані частки. Подібне рішення було б реально виконати, і це б значно допомогло постраждалим отримати свої гроші. По-друге, як говорять спеціалісти, контроль нелегального працевлаштування мав би бути виправлений так, аби з нього не випливало зобов’язання інспекції автоматично передавати інформацію до чужинецькій поліції. Надзвичайно важливо посилити довіру робітників до того, що метою контролю є охорона їх робочих прав. В області правосуддя допомогло б, якби в законі про перебування іноземців було додано можливість проводити судове засідання за допомогою відеоконференції. Це б допомогло зокрема іноземцям, котрі після втрати роботи були змушені залишити територію Чехії, та продовжують спроби отримати свої гроші з-за кордону. Важливим є також підтримати профспілкові та інші недержавні неприбуткові організації, щоб була частіше використана можливість представництва під час судових засідань – що є дешевшим за адвоката. Фото: Wikipedia «Мігрантам я б порадив вилізти зі своєї мушлі та з мережі земляків. Необхідно цікавитись тим, що відбувається навколо, не вірити всьому, що говорить агентство, посередник, замовник, часто і мафіозі. Цікавитись, де знаходяться організації для іноземців, перед від’їздом знати, куди їду, який буду мати договір, та мати контакт на когось із організацій, що можуть допомогти. Сьогодні, в час Інтернету, отримати таку інформацію досить легко. Утім є люди, які походять з дуже невтішних умов та місць – у такому випадку необхідне потужне втручання місцевих працівників і програм, що борються зі зловживанням, торгівлею з людьми, за рівні умови праці» - радить Віктор Румпік і додає, що інтервенція та освіта мали б мати місце і в країнах походження іноземних працівників. «Хоч і досі є правдою, що мігрують зазвичай більш досвідчені люди, котрі мають ширший світогляд і вважаються здатними виїхати за кордон, існують ситуації – у звичайному житті банальні – що закордоном стають ризиковими. Якщо ми ці ризики подолаємо, міграція стане вигідною і для країни вихідця, і для приймаючої країни» - додає він. За словами Румпіка, надзвичайно важливими є також зміни згори. Наприклад, регулювання працевлаштування через агентства, контроль відправлення працівників на робочі місця та більш прозоре працевлаштування на другорядному ринку праці. «Зміни знизу проводити дуже складно. Соціальна служба, як наприклад, ми (Дияконія), намагається працювати превентивно, але часто ми є саме тими, хто гасить величезні проблеми мігрантів, спричинені підозрілими працедавцями. Ми там, де не вистачає кодексу праці, інспекції праці та міграційної служби. Хоч ми з тими суб’єктами і співпрацюємо, деякі «пожежі» без систематичних змін погасити не вдасться» - додає спеціаліст.   Матеріал перекладено з сайту hatefree.cz Переклад: Маргарита Голобродська, спеціально для UAPORTAL.CZ
    7992 Posted by Marharyta Golobrodska
  • 04 May 2018
     “Як і минулого року, опівдні сонце засліпить промінням сотні портретів учасників 2. Світової війни, які в руках турботливо триматимуть нащадки воїнів-визволителів. Росіяни і Чехи стоятимуть пліч-о-пліч, але у цей день національності не матимуть значення, адже перемога була спільною” - так розпочинає анонс чергового походу Безсмертного полку у Чехії найбільш епічний проекремлівський інформаційний (інформаційно-пропагандистський) ресурс cz.sputniknews.com   За інформацією "Спутника", минулого 2017 року в Празі замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей. Утім, відкриваємо минулорічний анонс ходи Безсмертного полку та читаємо цитату однієї з організаторок Ольги Кондрашилової: “Минулого року [тобто року 2016] замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей”. Дежавю або геніальний маркетинг, який стабільно гарантує удвічі більше людей, ніж очікувалось? Цілком вірогідно, що 8 травня цього 2018 року так само прийде понад 1000 людей – тобто удвічі більше, ніж зголоситься.     "Безсмертний полк" Прага 2017 Що ж таке Безсмертний полк? Організацію "Безсмертний полк" було зареєстровано трьома журналістами у Томську у 2011 році. Організація має офіційний веб-сайт, на який кожен бажаючий може додати фото та історію загиблого у Другій світовій війні родича. Регулярно у травні організація проводить марші, на які люди виходять із портретами учасників Другої світової війни, аби таким чином вшанувати пам’ять загиблих. Як мінімум, мали б виходити. Це - хороший задум, хіба не так? Надати Дню перемоги або Дню звільнення від фашизму (в залежності від часово-просторового контексту) обличчя людськості. Проблема лиш у тому, що ідеологія Російської Федерації цей хороший задум поглинула і перетворила його на інструмент пропаганди. Ми розкажемо вам, як це працює у Празі, де хода Безсмертного полку цьогоріч проходитиме вже втретє:     Фото: AFP Очевидно, перемога у Другій світовій війні – це героїчне досягнення Росії. Над колоною майорять десятки російських триколорів разом із червоними комуністичними прапорами. Іноді видніються чеські стяги. І все. Чи воювали українці проти фашистів? Забули. Чи воювали білоруси, казахи, грузини? Також забули. Хтось іще воював? Нічого не знаємо - Росія врятувала всіх.     Як пройшов безсмертний полк у Празі у 2017 р.   Якби не Росія, то Європа би сьогодні була «милом, яким би фашисти мили ноги!» Цей факт, а також багато інших історичних екскурсів можна почути від учасників ходи Безсмертного полку. Якщо Ви наважитесь порівнювати тоталітарну політику Сталіна із політикою Гітлера, то напевно почуєте, що нічого ви не розумієте! «Вы там были? Откуда вы знаете?» А почуєте Ви це, цілком імовірно, від жіночки років тридцяти –  і досі залишається таємницею, де саме, коли і як вона там побувала, аби так упевнено "аргументувати". Після поминальної ходи має відбуватись концерт. Із виступами хорів. Дитячих. Із Чехії та… Росії, саме так.   Цього року хода Безсмертного полку пройде у чотирьох містах Чехії: Празі, Брно, Карлових Варах та Остраві.     Окупація Чехословакії в1968 році і її жертви. фото VHÚ   Чехи ж розділились на два табори. Табір «ностальгічний» виходить на марш, згадує чарівні й романтичні комуністичні часи та дякує сильній державі Росії за мирне небо над чеськими головами. Табір «прогресивний» виходить на мовчазну акцію протесту і намагається звернути увагу людей на виразні подібності гітлерівського і сталінського режимів, вимагаючи уваги до історичної справедливості.  Минулого року невелика група чеських активістів під час ходи Безсмертного полку організувала мовчазну акцію, під час якої вони пригадували жертв російської агресії. «Нас було всього декілька людей із плакатами» – згадує активістка Соня Поспішилова, котра вийшла на акцію протесту через те, що їй не подобається перекручування історії та зловживання пам’яттю загиблих. Соня розповідає, що демонстрантів з Безсмертного полку було декілька сотень: «Деякі накинулись на нас, розірвали наші плакати. На одну з наших учасниць врешті-решт накинулась чеська пропутінська активістка, подряпала її та зірвала фотоапарат. Дуже нахабно нас лаяли та погрожували, що їх будуть мільйони, і вони будуть нами правити». Поліції під час сутичок не було. Наостанок, не забуваймо, що історії з Чехії – це навіть не найбільш абсурдні історії. У Празі минулого року роздавали тільки Георгіївські стрічки. А ось дехто на цьому не зупинився – роздавали дідів. Тих самих, котрі воювали. Або й не воювали. Хіба може людина знати, якщо бачить фото вперше у житті, та й усього на кілька годин?       Дідів роздавали   Ми живемо у суперечливий час, коли історія часто стає не більше і не менше ніж інструментом пропаганди. Друга світова війна була страшною. І наші з вами батьки, дідусі й бабусі дійсно воювали. Чи заслуговують їх жертви на вшанування? Звісно ж, заслуговують. Утім, чи заслуговують вони на зловживання? На це не заслуговує ніхто.   Мій прадід не любив говорити про війну. Я була дитиною і мені було страшенно цікаво, що ж таке ця «Велика вітчизняна війна»? Прадід хотів, щоб я знала одне: «Війна – це страшно. І чим менше цього страху ти знатимеш, тим краще». І я переконана, що це – реалії героїзму. А маніпулювання трагічним минулим на користь сучасного домінування однієї держави – це політична гра. Пам’ять існує вдома за родинним столом, у запаленій свічці, у родинних фотоальбомах. А Безсмертний полк – це спосіб вкоренити війну і жорстокість у свідомості людей. Навіщо малим дітям знати, як це – марширувати у військовій формі червоної армії? Навіщо піднімати прапори Комуністичної партії, яка закатувала і знищила тисячі людей? Як можна використовувати день пам’яті для розповсюдження пропаганди? Цьому можна знайти лише одне пояснення: аби зробити відчуття близькості війни нормою – у той чи інший спосіб.   Автор: Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ 
    5284 Posted by Marharyta Golobrodska
  • 18 Feb 2018
    У Чехії навчається велика кількість іноземних студентів, більшість із них – чеською мовою за державний кошт на денній формі бакалавріату. У минулому навчальному році серед 44 тисяч іноземних студентів було 22 тисячі словаків і майже 3000 – українців. З кожним роком все більше українських абітурієнтів приїжджають за вищою освітою саме до Чехії. Можливо, і Ви вирішили вступати до європейського університету, або плануєте відправити дитину на навчання за кордон? Ми зібрали для вас 10 лайфхаків для навчання в університеті у Європі – 10 порад, як не розгубитись і пережити зміну освітньої парадигми. №1. Приготуйтесь полюбити бібліотеки. Є велика вірогідність, що саме там Ви будете час від часу жити – шукати інформацію, знаходити її та опрацьовувати, писати проекти, робити презентації, знаходити першоджерела, читати їх і порівнювати. За останніми дослідженнями, середньостатистичний читаючий чех (таких близько 84%) прочитує 12 книжок за рік, а читаючий українець (таких 43%) – 7.  Звісно ж, це статистика – до певної міри надійна, із певною похибкою, вона різною мірою стосується різних категорій людей. І все ж, приготуйтесь за один рік, а то й семестр, в університеті прочитати річну норму середньостатистичного українця. А крім того, засвоїти техніки швидкого читання і читання декількома мовами одразу, заповнити багато листів паперу власними конспектами, зареєструватись у декількох (а, можливо, й усіх існуючих) бібліотеках та з власного досвіду знати, котра з них працює цілодобово. №2. Познайомтесь із концептом mindmaps та оберіть найзручнішу для себе. Вам більше не знадобиться просто зубрити з листочків, аби закрити сесію. Натомість, вам доведеться розуміти й аналізувати, зпівставляти й порівнювати. В університетах Європи усі вже давно знайомі із Google та електронними бібліотеками – тому вас не проситимуть зубрити речі, які можна віднайти у мережі за кілька хвилин. А навіть якщо деякі з них і проситимуть знати напам’ять, то лиш для того, аби вже зараз використати їх: а) на конкретному прикладі б) у специфічному контексті в) на підтримку власного аргументу. У вишах Європи звертатимуть увагу, перш за все, на ваші аналітичні здібності. Нікому не цікаво, скільки сторінок зошиту ви заповните конспектами, і ніхто не похвалить вас за ідеальне, але сухе цитування слів учителя. Натомість, високо оцінять здатність чітко висловити й аргументативно відстояти власну думку. Тому радимо подружитись із bulletpoints та mindmaps, різнокольоровими стікерами й таблицями – аби опрацьовувати матеріал максимально ефективно.   №3. Забудьте, як Ви колись знали, що таке «списувати». Пам’ятаєте, як у 10 класі на контрольній з історії ви вдало списали дев’ять дат із десяти? Потіштесь ще раз зі спогадів –  і забудьте! Радимо розучитись списувати вже зараз, аби не довелося засмучуватись потім. Списування у європейських університетах не толерується абсолютно. Впіймають на звичайному тесті – заберуть роботу, на екзамені – поставлять найнижчий бал і виставлять за двері, або й відправлять на дисциплінарну комісію. А ось якщо віднайдуть плагіат у рефераті або самостійному проекті, то можливі усі попередні варіанти, а на додачу – виключення з університету. Крім того, самі європейці не звикли списувати і вважають це принизливим. Люди, звісно, всюди бувають різні, але європейські культури у більшості своїй не передбачають списування, копіювання і крадіжку матеріалу у вищих навчальних закладах. №4. Навчіться жонглювати власним часом. Що Ви знаєте про ефективний тайм-менеджмент? Настав час дізнатись про нього більше, і навіть іще більше. Адже для європейських студентів час – це надзвичайно важливий ресурс. У абсолютній більшості випадків студенти мають можливість самостійно обирати значну частину предметів та конкретних пар, самостійно складати (як мінімум частково) розклад і обирати збалансоване для себе навантаження. Таким чином, Ви зможете піти на стажування, знайти роботу, більше або менше відпочивати. Часто Ви зможете обирати й зручні для Вас дати екзаменів, здавати деякі екзамени раніше чи відкладати їх на наступний семестр. Отже, маємо причину для посмішки: багато можливостей вчитись і проживати життя одночасно – зручно і збалансовано. Причина серйозно замислитись: як вдало спланувати кілька років життя і поєднати тисячу речей так, аби кожна стала на своє місце? №5. Будьте готові опинитись сам-на-сам із університетом. У європейському університеті ніхто не стоятиме над Вами із палицею, підганяючи у написанні реферату чи у підготовці до екзамену. Скоріш за все, у Вас не буде старости групи, аби регулярно нагадувати про дедлайни – а можливо, і групи як такої не буде. Немає у вишах Європи й кураторів, «мамочок курсу» або таких собі «ходячих годинників». А тому будьте готові самостійно пишатись власними досягненнями, але й так само самостійно нести відповідальність за власні промахи. «А ось той-то мені тоді-то не нагадав/не передав копію/не пояснив» - таке у ВНЗ Європи не спрацьовує. Ви маєте завдання і маєте ресурси для його виконання, а усі проміжні між ставленням і досягненням мети пункти – це Ваша відповідальність. З іншого боку, європейські виші дають можливість помилятись і сприймають помилку як нормальну складову навчального процесу. Як правило, після невдалої спроби Ви зможете без особливих труднощів перездати екзамен/переписати роботу/повторити предмет тощо. №6. Якщо всередині Вас спить поліглот – розбудіть його скоріше. Навіть якщо Ви їдете навчатись англійською – постарайтесь вивчити мову країни. Так Ви зможете стати своїм серед чужих – розпитати, де найкращі «тусовки» студентів, де найсмачніші пиво/кава/сніданки й вечері «не для туристів», відвідувати поетичні вечори та підпільні квартирники, слухати дебати місцевих активістів і політиків, та й узагалі – тримати руку, як говорять, на пульсі. «Прокачайте» свої знання сленгу – аби легше знаходити спільну мову та розуміти місцевий гумор, аби бути «в темі». А ось з дурними жартами рідною мовою будьте обережні. Навіть якщо Вам здається, що Ви далеко від дому, це зовсім не означає, що дім далеко від Вас. У світі повно українців, а у Європі (а тим паче у центральноєвропейській Чехії) «наших» ну дуже багацько! Та й деякі чехи – хто краще, а хто гірше – розуміють українську. Тож за невдалий жарт може стати дуже соромно (а може, й боляче). №7. Беріть багато джинсів і, можливо, поменше білих речей. У європейських вишах можна сидіти на підвіконнях. І на столах. І на підлогах. А за теплої пори можна повалятись у парку на газоні. Бувало таке, що викладач проводив пару на пікніку. Бувало, що студенти готувались до екзамену, гріючись на травичці перед університетом, попиваючи пиво із чіпсами. Споживання алкогольних напоїв, звісно ж, не гарантує успішної сесії. А ось що гарантує гармонійну атмосферу у вишах – так це менша зосередженість на меблях і зовнішньому вигляді, але більша – на душах і академічних успіхах. Дружня і довірлива атмосфера – критично важлива в університетах, адже викладачі не готові інвестувати свій час та енергію до студентів, які приходять «відбувати» навчання. №8. Підготуйте резюме. У Європі студенти не відповідають на питання «Ким ти будеш після закінчення університету?», але на питання «Хто ти є?». Молоді люди часто починають замислюватись над майбутньою кар’єрою вже десь на другому курсі. Можливості існують різні: можна ходити на “jobs fairs” – так звані ярмарки вакансій, можна пройти стажування, а можна скласти розклад так, аби залишався час на повноцінну роботу. Головне – мати план, або плани А, Б, В…: стати членом громадської організації, провести якусь конференцію, бути волонтером – на місці чи закордоном, писати наукові статі, читати наукові статті, редагувати наукові статті, проходити курси – навчатись, спілкуватись, практикувати – варіантів море.      №9. Купіть туристичний наплічник. Європа – це Європа. Це зона «уявних» кордонів, простір для спонтанних подорожей і територія інтер-культурного обміну. Скористайтесь відсутністю кордонів у ЄС та своєю студентською візою – подорожуйте! Перельоти й переїзди всередині ЄС часто бувають дешевшими за купейне місто у поїзді «Укрзалізниці». Придбайте міжнародну картку студента (ISIC) і насолоджуйтесь знижками й акціями! Крім того, Ваш університет (на 200%, а то і 300% точно) пропонуватиме своїм студентам різноманітні програми обміну на усіх п’яти континентах земної кулі. Так, виїжджаючи до Європи на навчання, Ви, можливо, зможете «скуштувати» освіту у всьому світі. Як мінімум, поїдьте на Erasmus – найпопулярнішу серед європейських студентів і добре відому й українцям програму. Кожна нова культура і кожне нове суспільство – це як нова призма, через яку можна подивитись на життя. І це я кажу не заради пафосу, а у найбільш прямому значенні. №10. Тримайте очі широко відкритими. Ви думали колись побути Гамлетом? А чеськомовним Гамлетом із українським акцентом, скажімо, на сцені Карлового університету в Празі? А можливо, хотіли б заграти у квідич за команду Даремського університету? Танцювати свінг? А як Вам циркове мистецтво? Веслування? Університети часто пропонують такі «хобі», про які Ви раніше тільки в книжках читали. А можливо, хочете займатись йогою та ще й отримувати за це бали? У вишах можна знайти цікаві й неординарні предмети "не зовсім за спеціальністю" – наприклад, пілатес, каліграфію або театральне мистецтво на факультеті гуманітарних наук. Відкривайте очі – і тоді Ви зможете прожити, протестувати, спробувати десятки різних образів, потішити своїх демонів, віднайти себе у чомусь новому. І цілком можливо, знайти друзів на все життя. А головне – мати можливість по-доброму «подуркувати» в перервах між становленням серйозного, готового до дорослого життя, себе. Ось так. Попереджаємо, що це – десятка суб’єктивних порад, але віримо, що (хоча б трошки) корисних ;-) Відкривайтесь новим горизонтам і тримайте курс!   Для UAPORTAL.CZ Маргарита Голобродська Фото: Маргарита Голобродська, University of York Swing Dance Society
    4823 Posted by Marharyta Golobrodska
  • 14 Feb 2018
    Суботня українська школа "Ерудит" існує у Празі від 2007 року за підтримки Української греко-католицької церкви та Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – саме вони свого часу надали школі перше фінансування для закупівлі підручників. Того ж 2007 року за наказом Міністерства освіти України було засновано Міжнародну українську школу – орган, що надає українським освітнім організаціям за кордоном право видавати офіційні документи: свідоцтво про базову середню освіту за 9 клас та атестат про повну загальну середню освіту і табель за 1 - 10 класи. UAportal говорив із директоркою школи Наталією Фаркаш - про реалії та особливості навчання за кордоном, мотивацію вчителів, труднощі та успіхи дітей. UA: За якою програмою ви працюєте? Наталія: Ми працюємо за програмою Міністерства освіти України. Програма одна – як для дітей, котрі в Україні навчаються стаціонарно, так і для наших – котрі навчаються тільки у суботу. UA.: Але ж ви маєте вп’ятеро менше часу. Як вдається встигати? Н.: Це, звичайно, правильне запитання… Як можливо за один день вивчити той чи інший предмет? Скажімо, вчителі наші – віртуози, що намагаються це зробити. Якщо, наприклад, на вивчення іменника української мови у 5-6 класі маємо 17 годин, ми його вивчаємо приблизно за 5. Тому я "воду" опускаю, а основні теми опрацьовую. На подання теми субот достатньо. А ось закріплювати матеріал та виконувати вправи діти вже мають вдома. Питання у тому, хто робить, а хто не робить – це залежить від батьків, від кожної дитини особисто. Діти, буває, питають: «Як нам встигнути?». Буває так, що наприкінці навчального року діти і додому приходять, і ми разом  допрацьовуємо. Буває й таке, що ми працюємо паралельно із чеською школою. Я навіть на уроках української кажу: «Діти, якщо ви мені відмінки напишете в «чештінє», я вам зараз покажу, як в «українштінє», і ми то все зведемо». Діти, буває, плутають. Наприклад, якщо плутають буквочку із чеською, я це не зараховую за помилку. Я завжди зараховую тільки граматичну або орфографічну помилку. Батьки часто переживають: «Ой, дитина плутає…» Нічого страшного! Дитина сьогодні плутає, а завтра вона буде добре знати. UA: Які матеріали ви використовуєте? Н.: Підручники з України, звісно, маємо. Також інтернет – практично вся старша школа працює з онлайн-підручниками. Вчитель на «інтерактивці» включає онлайн-підручник, подає матеріал у вигляді лекцій та може запропонувати додатково документальну хроніку чи вже підготовлені приклади до тієї чи іншої теми. Нашим учителям-предметникам, наприклад, підручники на уроках аж так не потрібні……Діти весь матеріал записують, а вже вдома виконують домашні завдання, вже вдома їм потрібен підручник. UA: А бібліотека у школі є? Н.: Бібліотека – це дуже тяжка історія. У нас є в основному тільки шкільні підручники. Щось є особисто у мене вдома, щось є в особистих бібліотеках усіх вчителів. Та на жаль, ми не маємо постійного приміщення, маємо тільки договір [із чеською школою – ред.] на навчальний рік. Тож доводиться кожного року домовлятися та продовжувати договір. У мене є зараз на складі 400 підручників, які потрібно утилізувати – це підручники для початкової та старшої школи за старою програмою. Для користування вони нам не потрібні... UA: У яких іще країнах є великі суботні українські школи? Н.: Італія, Португалія, Австрія, Греція – їх багато. У Португалії, наприклад, є велика кількість шкіл. Хоча у них є свої проблеми із нострифікацією…. Ми, наприклад, у Чехії  можемо пройти процес  нострифікації - тобто Міністерство освіти Чехії додатково назначає екзамени з тих чи інших дисциплін. Якщо дитина має рівень знань – то звичйно, здає успішно всі екзамени. Тому наше завдання боротися за високий рівень знань. Полиця з українськими казками у центральному відділі міської бібліотеки у Празі. UA: А чи є у вас такі дітки, що не ходять до чеської школи, а лише до суботньої української? Н.: Ні, до чеської ходять всі. Виключення – це практично одиниці. Це ті дітки, котрі, наприклад, посеред  навчального року приїхали та ще не адаптувались до чеської мови. Я і наполягаю, що діти мають відвідувати навчальні заклади. Це дуже погано, коли дитина серед тижня сидить вдома ... Тому я батькам наголошую, коли вони приїжджають, що дітки повинні відвідувати чеську школу та, звичайно, відвідувати українську школу, якщо вони бажають отримати український документ про освіту. UA: Що отримають діти по закінченню української суботньої школи? Н.: Школа у нас із 1 по 11 клас – після випускного одинадцятого класу діти отримають свідоцтво про середню освіту за 9 клас та атестат про повну загальну середню освіту і табель за 1-10 класи. Відверто кажучи, українська освіта трохи не дотягує до рівня європейської. Є розбіжності у багатьох предметах та темах - у чомусь наша освіта випереджає, у чомусь відстає. Тому діткам доводиться допрацьовувати багато матеріалу. Я також працюю в чеській школі і бачу дуже велику різницю між українською та чеською школами. Є і щось хороше у нас, що варто було б запозичити чехам… Утім, це все ж переважно недоліки. Але ми намагаємось процес якось налагоджувати – все-таки, є діти, яким потрібне це навчання, є діти, яким потрібний цей документ. UA: Із атестатом із вашої школи можна, наприклад, їхати до України, здавати ЗНО та вступати до університету? Н.: Так, звичайно, наш атестат рівносильний атестату, отриманому на Україні – адже його видає Міністерство освіти. Діти ведені не у нас, у Празі, а саме у Міжнародній школі в Києві. Комісія з Міжнародної школи приїжджає до нас у кінці навчального року та проводить ДПА та річне оцінювання всіх дітей. Вся документація ведеться в МУШ. UA: Чи часто випускники вашої школи їздять вступати до українських університетів? Н.: Бувають такі, що їдуть, що повертаються. Бувало й таке, що дітки вчилися у двох навчальних закладах. У Львівському національному університеті імені Івана Франка, наприклад, вчилася дівчинка. Але таких діток меншість – їх може бути двоє, троє, максимум четверо. Практично всі діти залишаються тут і намагаються продовжити навчання в Чехії. Я з одного боку вважаю, що у якійсь мірі це покоління вже є для України втраченим. На жаль, як би ми не крутили, складна економічна ситуація сприяє цьому. Нашим завданням є дати їм тут часточку України. UA: А чому Ви називаєте це покоління втраченим? Н.: Тому що ці діти уже практично себе бачать тут, тут навчаються, тут працюють їхні батьки. Я їм завжди кажу: «Учіться, учіться правильно писати – адже ви ніколи не знаєте, що на вас у житті чекає. Ви можете через 10 років повернутись в Україну молодими спеціалістами зі знанням чеської, української мови та працювати в успішних фірмах. Життя іде вперед, і ми ніколи не знаємо, коли і де зупинимось. Тому ми не можемо так категорично заперечувати, що «нам не потрібна українська мова». Мене завжди вражають батьки, котрі говорять, що «нам не потрібно вивчати мову». Ніхто не може знати – що нам буде потрібно, а що ні, як життя складеться у майбутньому. UA: Якщо дитина одночасно ходить і до чеської школи, і до української, то вона все-одно мусить нострифікувати український атестат для чеського університету? Н.: Якщо дитина хоче використати свій атестат [у Чехії – ред.], то так, обов’язково. Так само і коли дитина приїжджає з України до Чехії. Це вимога Міністерства освіти Чехії. Утім, якщо у дитини є і чеський документ, то це враховують – в залежності від того, скільки років дитина провчилась у чеській школі. Чеські діти на два роки довше навчаються, і Міністерство освіти Чехії вважає, що нашим дітям бракує цих двох років. UA: А Ви як вважаєте? Н.: Вважаю, що так, бракує. Діти ще незрілі в одинадцятому класі, вони не знають, чого вони хочуть, часто це вирішують батьки. Ще не мають достатньої самостійності. От чеські діти –  самостійніші, уже можуть самі за себе вирішити. Вони їдуть у світ, вступають в університети і навчаються. Ось я заходжу в наш 11 клас – вони наче дорослі… але вони все ж іще діти. Ці два роки, про які постійно говориться в Україні… Як би із цим не воювали, вони потрібні, аби діти ще трошки дозріли і стали самостійними. У нас чомусь поспішають навчатися. UA: А чого іще не вистачає нашій освіті? Які бачите недоліки в українській сфері освіти? Н.: Їх дуже багато. Перше, що надзвичайно важливе для української освіти – це повернення статусу і поваги до вчителя і до професії. Це дуже важливо, тому що вчитель формує ціле суспільство. Тому і суспільство у нас хворе – тому що таке ставлення до вчителів. Тут школи закриті – батьки привели дітей, і діти цілий день навчаються. А ось у нас батьки пробують приходити і пробують при дітях повчати вчителя і пояснювати, як той має працювати – що неприпустимо. У Чехії неможливо, щоб батько собі міг у будь-який момент зайти до класу і почати щось вирішувати. Батьки, які приїжджають із України, часто просто не розуміють, чому двері школи закриті. Доводиться пояснювати – ось такі умови у Чеській Республіці. Все. Це треба толерувати і цього треба дотримуватись. І ще одна дуже велика відмінність – у питанні самостійності. Чехів із першого класу навчають самостійності. У нас все  роблять батьки! Від першого класу  батьки сидять із дітками та виконують домашні завдання  – це я бачу навіть по тестах, які нам надсилають. Ми суботня школа, тому діти мають допрацьовувати вдома. Але так само працюють і в Україні – перевантаженість програми практично лягає на плечі батьків. У чеській школі дитина вчиться працювати самостійно – це є величезна відмінність. Такі дрібниці формують суспільство, коли вони збираються докупочки. UA: А якщо порівняти українську програму із чеською? Н.: У програмах є розбіжності. Українська програма перевантажена – це основне. Настільки, що дітям попросту забивають голови, і вони абсолютно нічого з того… не отримують. Програму варто розгрузити. У чехів простіше – у них простіша програма. Особливо це помітно у точних науках, у переліках тем. Міністерством освіти Чехії встановлено, наприклад, що конкретні теми з математики потрібні певним чином для того, аби вступити у внз. А у нас такого чіткого переліку немає. Україна, на мою думку, має просто провести паралель переліку всіх тем з кожної дисципліни європейської освіти – аби не перевантажувати дітей додатковими матеріалами. UA: Чого ж забагато, як Ви вважаєте? Н.: У нашій українській освіті треба багато тем шкільної програми залишити на виші, тому що діти там потім багато повторюють. От, наприклад, наш учитель із фізики – студент. І те, що діти у школі зараз пишуть в 10 і в 11 класі, студенти вивчають на 2му курсі університету. Ті самі тести, ті самі теми. Дітям непросто, тому що це вже достатньо складний ревінь. Проблема зокрема у точних науках, хоча і гуманітарні треба розгрузити. Наші читають дуже багато творів – які є завеликим навантаженням для дітей у школі, складні, діти їх просто не розуміють. Чехи ці твори читають пізніше. Наприклад, «Майстер і Маргарита» Булгакова – це складний  твір для дітей в 11 класі. Особисто я Булгакова читала вже у досить дорослому віці. Люди перечитують Булгакова – це достатньо складний для розуміння автор. Тобто, такі твори у програмі варто трошечки переглянути. UA: Як взагалі читають діти у школі? Люблять читати? Н.: Із зарубіжною літературою простіше, тому що багато творів перетинаються із чеською програмою у старших класах – наприклад, «Анна Кареніна», чи «Гобсек». А ось з українською літературою важче – діти не хочуть читати. З України приїжджають – і не хочуть читати. Для того, щоб провести урок, потрібно знаходити якісь цікаві моменти, щоб їм розказати. От візьмімо, наприклад, Шевченка. Скажеш дітям – і вони одразу: «Ну Шевченко… ми у школі вже чули від першого класу». А візьмемо, наприклад, тему «Шевченко і жінки» - о! це вже цікаво. Намагаємось зацікавити дітей, щоб цей автор залишився в пам’яті. Для мене основне, щоб діти відрізняли поезію Шевченка від поезії Франка, щоб знали, хто такий Григорій Сковорода. А із творами складніше. Скільки я билася, що «не прочитавши «Кайдашеву сім’ю», не будете знати ментальність українського народу», що це важливо! У нас немає часу читати твори вголос. Наприклад, на Франка чи на Шевченка я залишаю більше часу, все ж таки це основні автори. А ось на «Празьку школу» в 11 класі – всього одна година. А хотілось би більше розповізти, показати, все ж таки Прага була основним осередком української еміграції в 20 роках минулого століття. UA: Які ж переваги є в українській освіті? Адже не може усе бути настільки… Н.: Драматично? Ні, ні. Перевага у тому, що наші діти талановиті. Наші діти ходять щодня до чеської школи, потім приходять в суботу до нас. У більшості своїй українці такі – намагаються тягнути усе, впоратись і у чеській школі, і у нас. Мені один хлопчик так казав: «Ви мені маєте ставити оцінку за те, що я в суботу встаю і приходжу до вас. Бо я цілий тиждень ходжу до чеської школи». Певною мірою він має рацію…. (посміхається) UA: А ви можете адаптувати якось програму, чи зобов’язані іти за Міністерством освіти? Н.: Поки ми отримуємо атестат з української освіти, ми зобов’язані іти за Міністерством освіти. На жаль, ми не можемо нічого змінювати. UA: Де ви займаєтесь? Чи допомагає вам у пошуку шкільних приміщень Міжнародна школа? Н.: Міжнародна школа знаходиться в Києві та з пошуком приміщення нам допомогти не може. Ми є громадською організацією, яка власними силами усе це організовує. Це, скажімо, волонтерство наших вчителів. Я витрачаю свій особистий час влітку на те, щоб знайти приміщення і домовитись. UA: Батьки платять за школу?   Н.: Школа платна, коштує це тисячу крон на місяць. Головним чином тому, що ми повинні заплатити за оренду. Приміщення ми повинні мати у стінах школи, ми не можемо займатись у офісних приміщеннях – адже кожному вчителю потрібна дошка, кожному вчителю потрібна інтерактивна дошка. І парти. Дітям все-одно ближча по духу саме школа, коли вони знаходяться у стінах школи. В офісному приміщенні немає духу навчання, який повинен бути. Тобто, школа, приміщення, дошка – усе це важливо, усе повинно бути. Інакше не виходить навчальний процес, не отримати результат. UA: Скільки дітей приблизно ходить до школи? Н.: Їх кількість коливається, зазвичай це близько 60-70 дітей. Усі класи у нас окремі – від 1 до 11 – але працюємо комплектом, тобто в одному класі сидять 1 і 3, 2 і 4, 5 і 6 класи, тощо. Тільки випускні класи сидять окремо, від дев’ятого по одинадцятий. Утім, це залежить від кількості дітей… Зазвичай, випускні класи найбільші – це ті, кому потрібен атестат. UA: А хотілось би вам мати більше учнів? Чи наразі це саме той формат? Н.: Якщо буде більше діток, то будемо розширювати і штат, адже це велика кількість роботи. До того ж, це і більша відповідальність, адже кожна дитина індивідуальна. Почнемо з того, що тут кожна родина індивідуальна. Дітей забирають із українського суспільства сюди, діти не завжди адаптуються у чеських школах. Часто це просто маса проблем, які виливаються тут і стають нашими внутрішніми проблемами. Тому що тут діти можуть сказати, що вони думають. От ми зараз запросили психолога, який працює зі старшими дітьми. Діти часто бувають замкнуті у чеських школах, вони себе не реалізовують. А тут намагаються себе реалізувати – з різних боків, і з негативних також. Цю ситуацію треба також контролювати. UA: Чи проводите Ви із дітками культурно-розважальні заходи? Н.: Проводимо, але знову ж, маємо лише одну суботу – у неділю мені дітей уже не зібрати. Я вірю, що їм важко, що у них один вихідний, коли вони хочуть поспати, хочуть побути вдома. Та ми все ж проводимо акції. Наприклад, у суботу напередодні Дня Злуки у нас був Посол України в ЧР. Різдвяні свята ми також відмічали гучно – практично всі були зняті з уроків. (сміється) UA: Що плануєте відсвяткувати наступним? Н.: Зараз ми, наприклад, думаємо, що організувати на Шевченківські дні. Діти твори слабенько вивчають, читають з листочка – тож іще думаємо, яким чином це зробити. Хотілося б, аби хлопчики з 5-6 класу нам заспівали «Тополю». Може, вікторину зробимо – вікторина іде краще, із більшою зацікавленістю. Пробували ми і документальний фільм включати – студія «1+1» презентувала «Таємниці генія Шевченка» дуже цікавий фільм, варто подивитись. Можливо, щось зробимо у стилі відкритого уроку. Утім, це класичний урок, який проводиться постійно, тож не знаю. Маленькі дітки у молодшій школі щось співають, цитують напам’ять. Конкурс малюнків можемо зробити у молодшій школі – старшій це вже нецікаво. Хотілося б щось робити таке, щоб діти були зацікавлені, щоб певним чином прожили себе у цьому. Не просто класичний «Заповіт» біля дошки. (посміхається) Хотілося б їм дати щось таке, аби вони зрозуміли цього автора, аби цей автор їм став близьким – ось так би мені хотілось це бачити…. UA: А на свої шкільні гуртки ви маєте час? Н.: Так, ми маємо гуртки у початковій школі – є дітки, що займаються музикою, англійською та чеською після суботніх зайнять. А от у старшій школі – без шансів, тому що у них уроки до четвертої, а то і до п’ятої. Це якщо я учнів старших класів зніму з уроків та відправлю на музику, аби вони навчилися співати – таке може статись. Але це означає, що я у якогось вчителя маю забрати урок. Тому, розумієте, ось такі нюанси. UA: Коли, у якому класі дитина може прийти до української суботньої школи? Н.: Щоб зарахувати дитину до певного класу, мені потрібні українські класи, документи з України. Наприклад, якщо дитина приходить до 5 класу, то мені потрібні документи про закінчення четвертого класу. Якщо дитина не має жодного класу закінченого в Україні, то, на жаль, вона має розпочти з першого класу. Утім, бувають і такі ситуації, що дитина за віком має бути у четвертому або п’ятому класі, і хоче навчатись, але не має жодного закінченого українського класу – тільки пише українською, якось розмовляє. Та я ж не посаджу дитину у віці п’ятикласника до першачків – це смішно. У такому випадку батьки можуть написати заяву, ми відправимо її до Міжнародної школи, і дитина зможе написати екзамен за 4 клас. Без ДПА за 4 клас до старшої школи не потрапиш. Кожен випадок особливий.  Крім того, діти ходять сюди ще йзаради спілкування – так само як і ми, дорослі. Діти приходять до школи, аби висловити свої емоції, порадитись і так далі. Як старші, так і менші – тут немає різниці. UA: Дітки, які приходять до школи – наскільки вони себе усвідомлюють як українці? Чи говорять про себе, як про українців? Н.: Старші всі про себе так говорять. А ті найменші, що були народжені тут – залежно від родини, від середовища, у якому вони живуть. З найменшими трошки інша історія, адже їм не так близька українська освіта взагалі - зазвичай вони тільки навчаться читати й писати і закінчують початковою школою. Усі наші старшокласники навчались в Україні – у старших класах немає дітей, які навчались би в нашій суботній школі з першого класу. Це всі діти, привезені з України. Якщо української школи було мінімум 2-3 роки, або як кажуть наші вчителі «хоча б один рік української школи» – то ми вже можемо працювати, уже накладемо на ті знання усе, що потрібно. А меншеньким важко – вони вже здебільшого походять із двомовних родин. Вони зазвичай навчаться читати, писати, чомусь у мовному жанрі – і на цьому кінець. Ці дітки у нас часто навчаються на українознавчих предметах – це українська мова та історія України. А вже якщо потрібен документ – то потрібно працювати.  UA: Тобто, є можливість обирати? Н.: Так, можливість вибору є, батьки можуть обирати. Є багато таких, що у початковій школі відмовляються від тестування, наприклад, а погоджуються тільки на українську мову та історію. UA: Як бути із мовним питанням у випадку українських дітей, котрі живуть за кордоном? Н.: Діток у початковій школі, котрі народжені у змішаних шлюбах, дуже важко чогось навчити – коли вдома розмовляють іншою мовою. Та у нашому випадку, все-таки, українська і чеська – це близькі, слов’янські мови – діти скажуть слово чеською, слово українською, але все-таки якось даємо все докупи. У мене дитина народжена тут, ходить до чеського садочка, вдома ми розмовляємо виключно українською мовою, ще й англійську трохи повторюємо. Тобто, я розумію, що у неї в голові трошки гуляш. Наприклад, може казати і «блу», і «модрий», і «синій». Але я вважаю, що це їй не зашкодить – рано чи пізно вона собі це по поличках розкладе. Просто так є. Вона живе у цьому суспільстві, і має володіти цією мовою. Але батьки – українці, ми розмовляємо українською мовою, то вона повинна володіти й цією мовою. Я думаю, що колись моя дитина мені буде вдячна за те, що мала можливість вивчати кілька мов. Ми свого часу такої можливості практично не мали. Я і сама здавала екзамени і нострифікацію, тож я знаю, що це таке – це колосальний об’єм роботи, як і вивчення чеської мови в цілому. Вивчити чеську мову непросто – але реально! Все ж це слов’янська мова, одна із мов, які найлегше «лягають» на українську мову. Так само і для діток, що виростають у чеськомовному середовищі та вчать українську мову. UA: Як Ви підбираєте вчителів? Н.: Правда у тому, що тут спеціалістів із вищою освітою - достатньо. Але одиниці з них будуть працювати. Одиниці із них здатні працювати. Ті, що вчилися десять років тому, вже все забули. Ми, наприклад, довгий час шукали фізика, бо наш фізик пішов у декретну відпустку. У Празі можна знайти вчителя фізики – мені телефонувало багато спеціалістів. Але це люди, які вже відійшли від роботи. Я одному фізику давала тести – і він каже «Вибач, але я вже забув. А сидіти згадувати – я на це не маю ані часу, ані бажання». Тобто, тут потрібна людина, яка реально може щось робити. Те саме і з математикою – треба просто сідати й рішати приклади. І ще й орієнтуватися у чеській математиці, тому що діти приходять і запитують чеською мовою. Тести за програмою складні, потрібно сідати і виконувати їх. Я даю тести для кожного вчителя. Якщо вчитель здатен виконати ці тести – то він може працювати. Якщо він уже забув, то… До того ж, це субота. От ми зараз шукаємо вчителя музики – але вчителя музики для школи, не просто музиканта. Такого, що за одну суботу міг би із цих діток щось зліпити, знайти таланти. Щоб реально взяв інструмент, грав і співав із ними, щоб знав українські традиції, пісні, орієнтувався – ось такого ми шукаємо. Робота вчителя – це клопітка робота, що забирає дуже багато часу, у тому числі й особистого. Взагалі, робота у школі – це постійне, нон-стоп вирішення якихось питань. Від ранку до вечора на телефоні, постійно вирішуючи якісь проблеми. UA: Яка зарплатня вчителя у вашій школі? Н.: Ми платимо 150 крон на годину – класика, як і усім вчителям. У чеській школі так само – я отримую 150-200 крон. Та все одно, наші вчителі мають дві, три, чотири години у суботу – тобто, це мінімальний заробіток. Але при цьому вони мають бути присутні щосуботи. UA: Які плани у школи? Н.: Ми не хочемо полишати цю справу. Все залежить від кількості дітей, від того, скільки залишиться ентузіазму. Взагалі, ми тут усі існуємо як громадська організація – аби існувала школа денна, або школа кожного дня – для цього потрібні ліцензії. Ліцензії – це є фінансування. А фінансування – це Міністерство освіти. Якщо ліцензія від чеського міністерства, то чеське міністерство має надавати кошти, на що ж вони, звичайно, коштів не мають – тим паче для України.  Ми якимось чином хоч так існуємо і даємо цим діткам можливість, право вибору. А вони вже можуть собі обрати, де вони будуть краще почуватись – чи в Україні, чи тут. Утім, школа – це не лише пані директорка, а й цілий колектив – така-собі «родина за інтересом». Є у ній діти, є вчителі-батьки, а є і старші брати й сестри, котрі допомагають батькам. Асистентка вчителя у 2 і 4 класах Наталя каже, що вона у школі для того, аби бути старшим товаришем для дітей: «Вони можуть мене не послухати. Але дуже люблять давати мені п’ять або такі приколи». Головний авторитет у класі – це пані вчителька. Діти, за її словами, сприймають суботню українську школу як нормальну частину тижня – це їх рутина. Хоч діти й зустрічаються лиш раз на тиждень, але дружать, дуже сильно дружать – дивується Наталя і додає: «Це  для них українське середовище однолітків», куди дітей приводять, аби вміли писати і читати українською, і щоб мали якусь культурно-історичну базу знань про Україну. Владислав, учитель фізики у 7 – 11 класах, вважає, що діти ходять до української школи за «ріднішим» спілкуванням, але у старших класах також за тим, аби раніше отримати шкільний атестат. Сам Влад навчається на факультеті машинобудування у Чеському технічному університеті в Празі. Каже, що українська шкільна програма з фізики дуже схожа на програму перших студентських років у Чехії – йому особисто вже засвоєні у школі знання знадобились, коли у виші довелось розуміти й вивчати ті ж самі теми, але тепер іноземною мовою. Наголошує, що поглядів на навантаження в українській програмі є дуже багато, але у будь-якому разі – для наших діток в чеських університетах це як подвійне повторення матеріалу. Суботня українська школа – це своєрідний острів української грамотності у чеському культурному морі. Запропонувати дітям повноцінну українську шкільну програму, запропонувати їм офіційний документ про освіту, маючи обмежені ресурси, зокрема часові – це завдання з непростих. Утім, школа розпочинає друге десятиріччя своєї діяльності та продовжує розвивати своєрідний осередок, у якому маленькі українці з Праги можуть віднайти зв’язок з власним корінням. Шкільна родина за читанням українських казок у міській бібліотеці.    Школа знаходиться за адресою:Praha 3, 130 00, Nám. Jiřího z Poděbrad 7, 8/1685 ZŠ(будівля чеської школи) Контакти: Телефони: +420774497994+420733104054+420734205381 Е-mail адреса:susherudyt@gmail.com Веб-сторінка: http://erudyt.webs.com/  Фото:архів української суботньої школи, 24tv.ua         
    4338 Posted by Marharyta Golobrodska
Корисно знати 6,332 views May 15, 2017
Міським транспортом у Празі

Празький міський транспорт – у топ-10 Європейських – так вирішили самі мешканці Праги. За даними офіційного репорту Європейського Союзу, 86% «пражаків» задоволені міським транспортом (автобусами, трамваями й метро). На власному досвіді я у зручності міського транспорту в столиці Чехії переконалась вже давно.

Чотири речі, які вражають зручністю після прибуття до Праги:

  • реально існуючий та функціонуючий розклад
  • цілодобовий рух міського транспорту
  • універсальність квитків
  • відсутність турнікетів та «оплати при вході»

 

Міський транспорт у Празі ходить за розкладом. І крапка.

Настільки за розкладом, що іноді можна бачити, як водій трамваю закриває двері прямо перед носом добігаючого пасажира – адже за розкладом  мусить від’їжджати вже зараз. Жарти жартами, але добігати зовсім не обов’язково, адже Ви завжди зможете розрахувати маршрут руху заздалегідь, і спокійнесенько прямувати на свій трамвай чи автобус, або метро. Цю функцію пропонують на сайті празького міського транспорту IDOS.cz, а також у спеціально розроблених мобільних додатках, наприклад Jízdní řády IDOS або Mapy Google. Задаєте пункти відправлення й прибуття – і маєте розроблений маршрут – із вказаними пересадками, якщо такі потрібні. У більшості випадків можна також обирати між найзручнішим та найшвидшим варіантами. На інформацію про розклад руху цілком можна покластись, адже транспорт у Празі надзвичайно пунктуальний. За три з половиною роки мені жодного разу не довелося стати свідком спізнення метро, і буквально разів 5 довелося чекати на трамвай чи автобус довше. Мій досвід у цьому плані не унікальний. П’ятихвилинне запізнення міського транспорту в Празі – це привід для здивування.  А ось спізнення на 10 хвилин – це вже зовсім ненормально.

Це стосується, між іншим, будь-якої години доби. Приблизно о першій ночі, коли перестає ходити метро, залишаються трамваї та автобуси. Чекати на нічний транспорт доведеться довше – інтервал руху становить в середньому 30 хвилин – але дістатися ним можна майже всюди десь до 5 ранку, коли знову починає діяти розклад денний.

  

Система квитків у Празі (та у Чехії взагалі) також суттєво відрізняється від української. Суттєвість різниці полягає в тому, що квиточок або проїзний діють не певну кількість поїздок, а певний проміжок часу. І дія його розповсюджується на всі види міського транспорту. Наприклад, Ви зможете придбати квиток на 30 або 90 хвилин, один чи три дні, а також проїзний на термін від одного місяця до року. Стандартні ціни на квитки діють наступні: 24, 32, 110, 310 чеських крон  відповідно. За місячний проїзний у Празі заплатите 550 крон, а за річний – 3650. А студенти, діти та літні люди зможуть їздити місяць за 260 або  5 місяців за 1200 крон в середньому. (Чеська крона наразі приблизно дорівнює гривні). Придбавши квиток чи проїзний, Ви можете вільно пересуватись Прагою, пересідаючи із одного транспортного засобу на інший скільки завгодно разів.

«Навіщо купувати квитки, коли у міському транспорті немає турнікетів, а водії трамваїв та автобусів наявністю квитка не цікавляться?» - часто питають мене особливо хитрі гості міста. «Їздити «зайцем» у Празі – можливо, і навіть відносно просто…» - відповідаю я, - «…але не варто». Замість турнікетів та касирів на бажаючих проїхатися «зайцем» будуть чекати контролери, котрі можуть «навідатись у гості» в найбільш неочікуваний момент. На станціях метрополітену та у вагонах, в трамваях чи автобусах – вони мають право зобов’язати Вас продемонструвати діючий квиток або проїзний. Або виписати «зайцям» кругленьку суму штрафу у 800 крон.  І якщо Вам колись буде здаватись, що у неділю о шостій ранку, коли на вулиці +1 і дощить, до квиткового автомату іти так далеко, а Вам їхати всього дві зупинки трамваєм, можна обійтись без квитка – з власного досвіду та з гаманцем на 800 крон тоншим Вам раджу цього не робити.

   

Міський транспорт у Празі з його фінансовою доступністю (особливо за празькими фінансовими мірками) можна впевнено назвати важливим фактором втілення багатьох планів і функціонування багатьох бізнесів. Тому що у такому питанні, як опинитися у потрібному місці в потрібний час, на «громадноу доправу» чеської столиці однозначно можна покластись.

 

Маргарита Голобродська, для UAPORTAL.CZ

Фото: TN.cz



Comments

3 comments
  • Світлана Малецька
    Світлана Малецька Так міський транспорт тут чудовий і чистий, без приклеєних жуйок, без надписів на задніх сидіннях і не заліплений зайвою рекламою. Тільки треба бути обережними з зупинками "на знамені", можна випадково проїхати свою зупинку)
    May 20, 2017 - 3 like this
  • Роман Ковбасюк
    Роман Ковбасюк Штраф 800 крон - це знижена ставка, яка діє тільки якщо платити на місці контролеру, який Вас спіймає, або до 15 днів в касі.
    Інакше - стандартний штраф 1500 крон.
    January 25, 2018
  • Marharyta Golobrodska
    Marharyta Golobrodska Я би сказала інакше: стандарт - 800, йогопотрібно оплатити протягом певної доби. А от якщо "просрочити" оплату - то штраф підвищується. (P.S.Цифри різняться у різних містах, але суть така :) )
    February 9, 2018