З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians

Стійкість «Празького Майдану» приголомшує не лише його друзів, а й затятих ворогів, яких чимало серед російських туристів та чехів комуністичних та проросійських поглядів. Три роки вже щонеділі на Староміській площі встановлюється намет, стіл та головне збираються люди, які невдоволені російською окупацією українських територій та путінським фашистським режимом у  Росії. До намету приходять цікаві гості, як-от нещодавно молодий киянин, який воював неподалік Луганська. Він був здивований тим, як довго діє празький Майдан, що це чисто громадська ініціатива. Розповідав про її важливість та те, що в Україні є сумніви з  приводу Чехії на чолі з  президентом Земаном. У неділю, 19 лютого, Майдан на Староміській площі відзначив третю річницю «Небесної сотні», встановили імпровізований меморіал героям Майдану. Біля стенду зупинилося кілька українців, серед них добровольців, які допомагають сім’ям загиблих. Вони провели на Майдані кілька годин. Щонеділі, у другій половині дня, кожен може підтримати петицію, що закликає до запровадження більш жорстких санкцій проти Російської Федерації, отримати останні новини прямо з місць боїв та дізнатися про менш відомі аспекти війни в Україні або про Україну загалом. В рамках гуманітарної допомоги Україні можна внести свій вклад будь-якою фінансовою часткою, навіть невеликою, у спеціальну скриньку. Бувають тут і  суперечливі візити. Група молодих росіян нещодавно з агресивними криками вимагали відповіді, для чого «Майдан» збирає гроші, казали, що акція руйнує «єдність слов’янську», що росіяни люблять українців, тільки українці належно не оцінюють цю російську любов. Однак гірше те, що празькі українофоби намагаються через мерію заблокувати акцію. Організатори нещодавно прийшли продовжити дозвіл на акцію, однак з’ясували, що місце і час, у які 2,5 року завжди відбувався «празький Майдан», зайняті для заходу під назвою «Антимайдан. Відкрита правда про Майдан в Україні і правда про Росію, у документах та інформації», організована «Товариством чесько-російської дружби». Один із засновників цього товариства є Олександр Барабанов. Опоненти оголосили радіус у три метри навколо пам’ятника Яну Гусові, на кожні вихідні протягом наступних шести місяців, від 10 до 20 години. Але празькі майданівці не здаються, і проводять акцію лише за кілька метрів далі, біля церкви Святого Миколи. Однак раді будуть підтримці, адже часом тут бувають гарячі перепалки із «путінолюбами». Пише часопис Пороги

Цими днями у чеському місті Карлови Вари проходить 52-й Міжнародний Карловарський кінофестиваль про який ми писали раніше.  Україну у головній конкурсній програмі фестивалю представляють фільм українсько-словацького виробництва "Межа" та стрічка режисерки Марини Степанської «Стрімголов». Фільм "Межа" — це перший спільний проект України та Словаччини з кіновиробництва. В основу його сценарію лягла реальна гостросюжетна історія, що відбулася на українсько-словацькому прикордонні за кілька місяців до приєднання Словаччини до Шенгенської зони, яка відображає тонку межу між людським достоїнством і зрадою, рідним домом і чужиною. Історія фільму закручується навколо начебто звичайної, але дуже напруженої драми: неспокійний час починається для Адама Крайняка, глави сім’ї і ватажка організованої злочинності на словацько-українському кордоні. Його найстарша дочка збирається вийти заміж за місцевого злодія на ім'я Івор. Український партнер Адама Йона здіймає бунт, і на кордоні починає з'являтися новий продукт – наркотики. Ця кримінальна історія розгортається в самому серці словацько-українського прикордоння, де перетинаються культури, мови і людські життя… Режисер стрічки - Петер Беб’як (Словаччина), автор сценарію - Петер Балко (Словаччина), продюсери - Ванда Адамік-Грицова (Словаччина) та Андрій Єрмак (Україна). У фільмі зіграли відомі українські митці Римма Зюбіна, Станіслав Боклан, Олександр Піскунов. Це цікаво: зйомки фільму "Межа" проходили на території західної України, Словаччини та Чехії.  А стрічка "Стрімголов" розповідає про історію кохання молодих людей, які намагаються зробити складний вибір в умовах непростого часу у сучасному Києві. Антон, музикант-вундеркінд, що не впорався з покладеними на нього сподіваннями, повертається додому після двох років навчання в Швейцарії і піврічного лікування алкогольної залежності в психоневрологічному диспансері під Києвом. Катя, одна з тисяч дівчат, що знімають кімнати в кам'яних джунглях Троєщини і шукаються себе, завтра має летіти в Берлін за "новим життям". Випадкова зустріч змінює все. Це цікаво: "Стрімголов" переміг на пітчингу "Comming Soon New Talents у Вільнюсі", а також презентувався на цьогорічному ринку кіно у Каннах.    Поза конкурсною програмою Україна на фестивалі представлена також стрічкою «Вулкан» режисера Романа Брндарчука.  Проект став одним із переможців 7-го конкурсного відбору Держкіно і реалізовується за державної підтримки. З українського боку виробництво фільму здійснює кінокомпанія "ТАТОФІЛЬМ", продюсери - Олена Єршова і Дар’я Аверченко. За сюжетом, Лукас переживає кризу середнього віку. Він працює перекладачем в офісі ОБСЄ й у складі моніторингової місії вирушає на кордон з Кримом. Cерія дивних збігів залишає Лукаса сам на сам з таємничим і хаотичним всесвітом південного степу, в якому життя здається відірваним від будь-якої структури. У цих дивних місцях, де люди віднаходять щастя у найпростіших, часто ілюзорних речах, де переплелися минуле, сучасне і майбутнє, де кожен день може стати останнім, Лукас починає життя спочатку. А також литовсько-українським фільмом «Стасіс» режисера Мантаса Кведаравічуса.  Повнометражний художній фільм «Стасіс» став одним із переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно. Авторами сценарію стрічки є Мантас Кведаравічюс, Ейріні Аврамопуло та Евангелос Коутсоуракіс. Спільне виробництво фільму здійснюють Литва, Україна та Франція. Продюсери – Уляна Кім(Литва), Віталій Шереметьєв і Наталія Лібет (Україна) та Надія Турінцев(Франція).  «Стасіс» – це художній фільм про людей, які втратили відчуття часу, але не жагу до життя. Драма наслідує античні трагедії і відбувається на околицях колишніх імперій. Кохання та смерть, ерос і танатос – одвічні полюси, навколо яких розігрується людська трагедія.   Це цікаво: За словами творців стрічки, в її основі лежить етнографічне дослідження в Афінах, Одесі та Стамбулі, що здійснювалося впродовж трьох років. Переважна більшість локацій зосереджена у сквотах, секретних кафе та занедбаних заводах. Певні громадські заходи на кшталт бунтів, протестів, релігійних святкувань були також досліджені та відзняті. Реальні персонажі з тих локацій та їхні історії – основа цього фільму.  Також під час фестивалю відбулася тристороння зустріч Віце-прем’єр-міністра України Павла Розенка та Міністра культури Євгена Нищука з міністрами культури Чехії та Словаччини Даніелем Германом та Мареком Мадяричем.    А це дуже цікаво: стрічку «Межа» експерти називають однією з претендентів на перемогу поряд зі стрічками «Птахи співають в Кігале» Криштофа Краузе, «Аритмія» Бориса Хлєбнікова та грузинською історичною драмою «Кібула» Георгія Овашвілі. Переможці кінофестивалю будуть оголошені 8 липня. Найвища нагорода – «Кришталевий глобус», буде вручена найкращому режисерові, кіноакторові та сценаристу. Під час підготовки статті були використані матеріали офіційного сайту посольства України у Чеській Республіці

UKR/ENG Нагадування про те, що підтримають усі, хто будуть дивитись, відвідають або будь-яким чином пропагуватимуть Чемпіонат Світу з футболу 2018. У довгих ланцюгах подій кожнний вчинок - має значення. Переглядом гри, навіть однієї, вживу або у трансляції, ми надсилатимемо простий сигнал: "Мені начхати на підтримку війн, порушення кордонів, підстрілювання літаків, фальсифікацію доказів задля ув’язнення людей. Я готовий/а закрити на це очі, аби насолодитись грою". Утім, відмова від переглядів буде мати зовсім інше повідомлення: "Я роблю те, що можу, ТУТ І ЗАРАЗ, аби розповсюдити інформацію про звірства, які чиняться у країні та від імені країни, яка цього року приймає Чемпіонат Світу з футболу, і аби боротись зі сліпотою та байдужістю". Адже стільки людей - хороших і світлих людей - у світі погано інформовані та не знають про те, що відбувається. Утім, як тільки вони зустрінуть тих, хто бойкотує Чемпіонат (особливо серед друзів і близьких), принаймні частина з них зацікавиться - чому? І хто знає, можливо, за тиждень, місяць або рік це відіграє ключову роль у (дез)інформаційній війні. Дозволивши Росії проводити чемпіонат - попри усі скандали із ХАБАРНИЦТВОМ заради цього права, після САБОТАЖУ Росією міжнародних законів і угод та доктрин людського права, ФІФА знехтувала принципами підтримки людських прав, рівності та чесної гри, які пропагує футбольний світ. На жаль, у ситуації коли країна АКТИВНО І У ДАННИЙ МОМЕНТ спонсорує декілька війн і АКТИВНО маніпулює людськими життями заради утримання режиму, більше не існує "спорт - окремо, політика - окремо". *** Just a reminder as to what anyone watching, visiting or promoting #WorldCup2018 would support. In the long chain of events every action matters. By watching the game, even one, of this Cup, either live or streaming, we will be sending out the message, that “I do not care about supporting wars, violating borders, shooting down the airplanes, falsifying evidences to imprison people. I am ready to be blind for the sake of enjoying the game”. While refusing to watch will send a message of “I am doing what I can RIGHT HERE AND RIGHT NOW to spread the word about the atrocities that are happening in and on behalf of the country hosting the World Cup this year and to stand against blindness and indifference”. Because so many people - good and nice people across the world - simply have no idea and are badly informed. But as soon as they meet someone boycotting the Cup (especially among friends and close ones), at least some of them would start wondering why. And the word would spread. And who knows, maybe in a week, month or a year it will play a crucial role in the war of (mis)information. By allowing Championship to happen in Russia - after all the scandals about BRIBING for this right, after Russia has been SABOTAGING international laws and agreements, as well as human rights doctrines - #FIFA has neglected the principles of human rights, equality and fair game, that the football world stands for. Unfortunately, when country is ACTIVELY AND AT THAT VERY MOMENT sponsoring several wars and is ACTIVELY manipulating human lives to prolong regime’s existence, there is no more “sport is separate, politics is separate”. *** #FifaWorldCup #WorldCup #FIFA2018 #WarCup2018#WarCup2018Russia #BoycottWorldCup2018 #StopRussianAgression #FreePrisonersOfKremlin #SaveOlegSentsov #FreeSentsov #TheyAreStillThere Credits for posters to @Andriy Yermolenko Video: InformNapalm  Text: Marharyta Golobrodska  

У колективній монографії "Світова гібридна війна: український фронт", підготовленій фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень, вперше у вітчизняній та світовій науці детально досліджено явище світової гібридної війни в перспективі російської агресії проти України. Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності. Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян. Завантажити книгу можна за посиланням: "Світова гібридна війна: український фронт"У пубілкації використано матеріали національного інституту стратегічних досліджень.  

50 відважних українців, які проживають в Чехії піднялаcя на найвищу місцеву гору – Снєжку,  з нагоди Дня державного прапора і Дня Незалежності України. Про це повідомила координаторка проектів громадської організації «Українська Європейська Перспектива» Галина Андрейців на своїй строінці у Facebook. "Друзі, ми це зробили!!! 50 відважних сьогодні піднялись на найвищу вершину Чехії щоб привітати Неньку з Днем її народження. Схоже, що природа вирішила нам показати, хто в цих горах панує. Для початку обпекла нас сонцем, змочила дощем до самих кісточок, тоді обдула вітром так, що важко було втриматись на скелях. Але вже під вечір знову зігріла теплом. Все як має бути, незалежність нашій країні теж давалась не легко. Ті фантастичні краєвиди, погляд на хмари зі Снєжки, відчуття свободи і чудова весела команда друзів того вартує", - йдеться у повідомлені. Учасники сходження на вершині гори розвернули українські прапори, та побажали Україні миру, єдності та Перемоги.  Організаторами сходження виступили Міжнародна громадська організація «Українська Європейська Перспектива» та UAPORTAL.CZ- інформаційний портал, соціальна мережа українців, які живуть, навчаються, працюють та відпочивають в Чехії.  Снєжка, висота якої 1602 метри над рівнем моря, є одним із символів Чехії, арктичний острів у середині Європи.  Знаходиться на кордоні між Чехією та Польщею, та пірамідою височіє над довгими Крконошськими гірськими хребтами. Снєжка є свідченням того, що в середині Європи не так давно існували льодовики. Взимку це один із улюблених гірськолижних курортів, де 7 місяців на рік лежить сніг. Влітку для її відвідувачів відкриваються справжні мальовничі пейзажі, гірські озера, водоспади і пишні ліси.   UAPORTAL.CZ                                фото: Катерина Скрипнік