Оскарження, подане самопроголошеним «Позаштатним консулом Донецької Народної Республіки» Нелою Лісковою в Оломоуцький вищий суд, виявилося марним. Останній підтвердив рішення суду першої інстанції та остаточно припинив діяльність громадської організації «Представницький центр ДНР», створеної Лісковою в місті Острава два роки тому. Ліскова з’явилася до суду в останній момент та без адвоката. Протягом засідання, що тривало приблизно півгодини, навіть не знімала пальто та лише повторювала слова, сказані нею на захист свого товариства в Остравському крайовому суді. «З цього приводу не скажу вам нічого нового. Гадаю, що при попередньому судовому провадженні я висловила свої думки цілком чітко. Свою заяву підтримую. В мене немає що додати», – сказала Ліскова в суді. Товариство рибалок, товариство собачників та Представницький центр… На питання судді Анни Єжікової про те, чи бажає Ліскова своє оскарження зачитати або будь-яким чином доповнити, остання відповіла, що не розуміє підстав анулювання товариства, оскільки суд попередньо схвалив його створення. Судовий процес назвала політичною справою, ініціатором якої є Міністерство закордонних справ. ©HlídacíPes.org/Якуб Мікел «Це сприймається мною як тиск на судочинство. Адже в нашій країні діють різноманітні об’єднання громадян, – наприклад, товариство рибалок, товариство любителів собак, моє товариство «Представницький центр ДНР» – і всі вони повинні задовольняти якимось нормам, що дозволяють об’єднанню розпочати діяльність», – заявила Ліскова, підкресливши, що не бачить нічого поганого в дружбі між двома слов’янськими народами. Зміна статуту через два дні після створення товариства Аргумент Ліскової щодо відсутності підстав для припинення діяльності товариства в зв’язку з тим, що його створення було попередньо схвалено судом, суддя відкинула, посилаючись на те, що «Представницький центр ДНР» через два дні після свого створення вніс зміни в свій статут. Якщо в початковій редакції говорилося про те, що об’єднання співпрацює з Донецькою областю України, у новій вже значилася співпраця з «Донецькою Народною Республікою». У зміні статуту Ліскова не вбачає ніяких проблем. «Це нормальний процес. Враховуючи те, що об’єднання громадян проходить певний розвиток, у його статут можуть вноситися зміни. Якщо належним чином скликано загальні збори, і всі члени товариства підтримують відповідну пропозицію, нічого незаконного в цьому немає» – заявила Ліскова. Проте, як уже раніше повідомив серверу HlídacíPes.org колишній член товариства Петр Вікторин, ніяких зборів товариства перед зміною статуту явно не проводилося. «Ніякі офіційні збори не проводилися та не могли проводитись. Згідно зі статутом голова зобов’язаний повідомляти про скликання зборів за тридцять днів до їхнього проведення. У даному випадку це неможливо, оскільки тоді Ліскова мала вчинити таке повідомлення за двадцять вісім днів до створення товариства як такого», – пояснив Вікторин, додавши, що його підпис у документі явно підроблено. foto: Michal Polášek «Буду продовжувати роботу» Ліскова заявила, що таке рішення суду очікувала. «Це мене не здивувало. Щодо подальших дій проконсультуюся зі своїм повіреним», – повідомила вона, підкресливши, що обміркує можливість звернення у Верховний суд. За її словами, закриття «Представницького центра ДНР» не справить ніякого випливу на її власну діяльність. Допускає і можливість створення нового об’єднання громадян. «Що стосується моєї діяльності, я обов’язково продовжу свою роботу», – підсумувала Ліскова. За темою читайте також: Представництво донецьких сепаратистів у Чехії. Фікція та реальність, 12 липня 2016 р. В Остраві відкрилося «консульство ДНР». Люди протестують, 1 вересня 2016 р. Суд закрив «консульство ДНР» у Чехії, 29 червня 2017 р. Член «Національної самооборони» не здається – продовжує боротися за «консульство ДНР» у Чехії, 27 вересня 2017 р. Автор: Томаш ПікаДжерело: HlídacíPes.org, 26 квітня 2018 р.Переклад: Сватослав Щиголь InformNapalm Головне фото: Michal Polášek

Сашко Лірник (Олександр Власюк) - сучасний український казкар, який прагне відроджувати і зберігати жанр усної словесної творчості. Казки - це не лише забава, запевняє Сашко. Які ж вони - сучасні українські казки, для кого і про що? Із Лірником Сашком говорила Маргарита Голобродська.   Маргарита: Коли Ви вперше були у Празі? Сашко: Я приїжджав на Різдво два роки тому. Мені дуже сподобалось. Ще якраз приїхали дітки, чиї батьки загинули на війні – то ми із ними на головній площі починали Різдво, відкривали ялинку, запалювали. Це була велика честь, і це дуже гарні спогади. Я спілкувався із дуже багатьма різними людьми, у мене були виступи не тільки у Празі, але й у інших містах, я спілкувався із дітками, із волонтерами, із українцями, із чехами. Мені дуже сподобалась Прага, я хотів потрапити сюди іще раз – цього разу я вже сам купив квитки. Я завжди стараюсь виступати там, де буваю. Тому що це моя місія. І мені то неважко. Казкарство – це незадіяний пласт культури. Усі звикли до чого? До телевізора, до різних шоу. А я роблю серйозні речі, які є вічними. Я помру, а мої казки лишаться.   М.: Навіщо людині, яка живе в інформаційному 21 сторіччі, потрібні казки? С.: Людина стала людиною не тоді, коли взяла до рук палицю, а тоді, коли почала розмовляти. Казка – це, за великим рахунком, розмова, формування мислення. Людина думає словами і діє відповідно до того, як вона цими словами думає. Мова – це не просто засіб спілкування, це код. Як із комп'ютерними програмами – чим більше знаєш мов, тим більше знаєш світ. Я – казкар у широкому розумінні цього слова. Не йдеться лише про забавляночки для дітей, не тільки про якісь оповіданнячка, а в тому числі й сценарії, і спектаклі, все-все-все. Тобто, казкар – це творча людина, яка за допомогою свого мислення і своєї мови творить світ.      М.: Як у сьогоднішньому світі, де більшість інформації і дітям, і дорослим доступна за кілька кліків комп’ютерної „миші", видозмінюється жанр казки? С.: Це жива творчість, і тому вона видозмінюється. Не може бути усе однакове. Наприклад, колись були патефони, а сьогодні у телефоні більше функцій, ніж у першому комп’ютері. Але основа залишається. Той самий комп’ютер – у ньому ми також шукаємо спілкування. Для усіх фільмів, комп’ютерних ігор та програм так само пишуться сценарії. Наприклад, коли ми переписуємось із друзями у соціальних мережах, то ми ж не сприймаємо чорні цяточки на екрані як своїх друзів. Ми читаємо, в голові формуються образи, ми повноцінно спілкуємось із людьми, можемо переживати разом із ними, повідомити щось важливе. Тобто, це якраз і є образи, які виникають у голові. „Спочатку було слово“ – недаремно це сказано. Якщо ми перестанемо розуміти слова, то жодні сучасні технології не будуть потрібні – ми ними просто не зможемо користуватись. Технології дають можливість швидко донести інформацію – і це добре. Я – сучасний казкар. Якби я ходив, як раніше, по хатах і розповідав – то мало хто би про мене знав. А я веду блог в інтернеті, маю відео, буваю на телебаченні та у YouTube. Тобто, я маю набагато більшу аудиторію, ніж міг би уявити собі середньовічний казкар. Відповідно, і теми є різні. Є, звичайно, традиційні казочки, адже без традицій неможливо продовжити нічого – для того, аби почати писати музику, треба вивчити ноти, правильно? Для того, аби написати якусь геніальну річ, потрібно вивчити слова і мову. Так само і тут – починається з простеньких казок, а потім вже починаєш творити якісь речі... може і не зовсім казки.   М.: Які, наприклад, речі? С.: От я на фронті буваю, і зараз пишу фронтові казки. Вони зовсім не схожі на казку у тому розумінні історії-забавляночки. Це – ціле епічне полотно. І талант казкаря у тому, щоб це не розтягти на 400 сторінок, а передати однією-двома фразами. От чим мені подобається українська пісня – там в одній фразі може бути ціле життя, розумієте? Так само і японське мистецтво хоку – там всього три рядочки... Так само і тут – казкар може за допомогою небагатьох слів передати... Найскладнішим для мене було написати сценарії короткометражних мультфільмів „Моя країна – Україна“, адже кожна серія – всього три хвилини, три хвилини! За цей час... навіть аркуш заповнити не встигнеш. Але треба передати цілу історію, показати характери, показати гумор. У маленькому сценарії кожне слово має стати на своє місце, і це дуже важливо. Звичайно, казка видозмінюється. Ми усі повинні зрозуміти, що казка – це не тільки забавляночка для дітей. Це – усна словесна творчість.    М.: Яке майбутнє в усної словесної творчості? С.: Тільки в неї і є майбутнє, решта відсіюється. Це правда, адже людина тільки тоді залишиться людиною, як вона буде творити, розмовляти і так далі. Тобто, казкарі завжди будуть. Казкар – це оповідач. Мама для своєї дитини є казкар, я для Вас є зараз казкар. Ви коли напишете інтерв’ю, то будете казкарем для своїх читачів. Тобто, людина дізнається щось нове від казкарів, від творців. А от чи потрібна казка, чи ні... Зараз війна в Україні. І, мабуть, унікальна річ – такого немає у світі ніде, і не було, мабуть... Мені бійці з фронту дзвонять на телефон серед ночі... і просять: „Дядько Сашко, розкажіть нам казку, нам страшно, нас обстрілюють“. І я їм розказую казки. Війна іде, вони мій телефон передають іншим, інші - іншим, я їм казки розказую. Приїжджаю до них туди, там розказую. На диво, у час війни цей жанр найбільш затребуваний.   М.: Як ви думаєте, чи можна через казки під час війни і через казки про війну впливати на виховання майбутнього покоління так... С.:  Можна.   М.: …так, аби подібного більше не сталось? С.: Ви зараз знаходитесь у полоні ілюзій. Ілюзій таких: “Ой, краще б не було війни, краще б цього більше ніколи не було!” Це пустопорожні фрази. Війни були завжди і війни будуть завжди.   М.: Але ж війни бувають різні. Війна, що сьогодні триває в Україні - надзвичайно підла. С.: І кожна війна страшна. І для того, хто на війні – для нього це завжди кінець світу. Людство завжди воює. Але якщо до цьго так ставитись і так цього боятись, то ми тоді станемо заздалегідь у програшну позицію, і зникнемо як люди, як вид, як народ і так далі. Українці завжди були нацією воїнів. Війна – це частина життя. От ми сьогодні мирні, а завтра я воюю. Козаки – це взагалі була нація воїнів. Тому до цьго треба інакше ставитись. Не треба казати: “Щоб цього більше не повторилося”, тому що можна виховати покоління пацифістів, яке буде нездатне себе оборонити. Але весь світ – він інший, і завжди знайдеться хтось, хто нападе. А ми не здатні будемо себе оборонити, як це було у 2014 році у Криму, тому що Україна була абсолютно пацифістична і пофігістична держава, де армії не було, де усе було знищено, де була ідеологія “Нас усі захистять, окрім нас самих”. Це була велика помилка, і саме через це Україна дуже багато втратила, у тому числі й загиблих. Але якщо тримати націю в тонусі, виховувати героїв і воїнів… Ось, наприклад, Ізраїль – в оточенні ворогів вони виживуть, і будуть виживати, тому що вони знають, як себе обороняти. Так само і місія казкаря, наприклад, мене – не виховати боягузів, які будуть говорити: “Ой, давайте краще мирно жити, поступатися, ласкаво просимо, тільки не воюйте. Ми пройдемо із прапором, заспіваємо гімн, і усе”. Ну і що з того, що пройдете й заспіваєте? Моя задача казкаря – виховувати нове покоління, покоління воїнів. І саме цим я займаюсь. Мої фронтові казки – це казки переможців. Це казки воїнів, про яких я пишу, розказую, і молоде покоління має зрозуміти, що у нього майбутнє тільки в такому стані, у стані героїчної боротьби за свою власну державу, свою націю. У всіх народів героїчний епос побудований на захисті власної держави, країни, хати, родини. На жаль, ми живемо все-таки у біологічному світі, у світі хижаків. З сусідньої держави хижаки нападають на слабкіших, і якщо ти відбиваєшся, то ти вижевеш. Відомий випадок, як жаба, що потрапила до глечика з молоком, бовталась-бовталась, збила масло і нарешті вилізла. Дуже просто. Треба боротися до останнього. Ось це місія казкарів, казкарів-вихователів. Якраз під час війни – це наш час. Наш час показувати, розказувати, вчити і робити висновки.       М.: Коли Ви виступаєте перед людьми в Україні і за кордоном, скажімо, тут у Празі, то Ви по-різному із ними спілкуєтесь, говорите на різні теми? Чи все ж українець всюди українець? С.: Я взагалі намагаюся... Поганий той казкар, який іде на поводу у публіки. Це не казкар, це блазень. Це блазень, який у цю секунду розсмішить людей, а далі що? Хороший казкар той, який веде за собою – це людина-творець. Тому я собі що запланував, яких струн прагнув торкнутись у серцях людей, я їх задіваю. Незалежно від того, чи це в Україні, чи в Канаді, чи в Чехії, чи в Польщі. Мої концерти завжди успішні, у мене не було провальних концертів, провальних виступів. Може більше людей прийде, може менше. Але такого, щоб людина слухала, а потім повернулась і пішла зі словами „А, це дурниця!“ – такого не було. Я думаю, що не кожен може бути казкарем, не кожен. Я шукаю таких людей... Дуже рідко трапляються люди, які можуть, а ще рідше ті, які хочуть. Адже люди часто хочуть одразу мати багато грошей, збирати величезні зали і стадіони, хочуть, щоб їх на руках носили. А мистецтво казкарства таке, що ти можеш для однієї людини працювати. Буває і таке. Буває, прийду до однієї до хворої дитинки. Я шукаю тих, хто міг би бути казкарями, шукаю учнів, буду відкривати школу казкарства. Такий жанр – він потрібний.   М.: У Вас є учні зараз? С.: Учні періодично з’являються. У мене немає такої школи, де б учні прийшли і сиділи за партами. Після моїх виступів дуже багато з’являється дітей, слухачів, які самі хочуть писати, творити, вигадувати. Хай із тисячі один – це вже добре! Адже коли я починав, то взагалі жодного не було. Я, наприклад, у Будапешті виступав двічі, і вже ті діти, які приходили слухатии, написали цілу книжечку і зараз будуть її видавати, надішлють мені на рецензію. Тобто, те, що я посіяв, дає своє результати – і це дуже добре.     М.: Чим Ви іще займаєтесь, окрім виступів із казками? С.: По-перше, я пишу казки у вигляді оповідань для дітей. По-друге, я вже давно веду в інтернеті так званий блог, який став дуже популярним. Я там пишу час від часу, чи казочку, чи якусь притчу, і викладаю – люди дуже люблять і читають, поширюють, просять іще. Цей жанр виявився дуже цікавим, і доступ в інтернеті є. Наприклад, деякі мої вдалі речі багато поширюють – 250 тисяч людей їх може прочитати. Не кожна телекомпанія має таку аудиторію. Тобто, я впливаю на мислення людей. Плюс, мої речі перекладають і видають іншими мовами.   М.: Якими мовами, наприклад, перекладають? С.: Я знаю, що перекладали англійською, іспанською, та з приводу італійської до мене звертались. Крім того, я видаю книжки зі своїми казками. Перша книжка вже є, зараз приїду додому – можливо, готовий уже і другий том. І вже маю готові казки для третього тому. Мій перший том кілька разів успішно перевидавався, і весь продався. Я також писав маленькі віршики для дитячих виступів, і зараз ми із товаришем готуємо книжку із цими віршиками для маленьких – про котиків, про собачок. Дуже гарне видання буде, може й встигнемо до Форуму видавців. Також ми закінчили знімати художній фільм по моїй казці “Чорний козак”. Ось зараз буде прем’єра, презентація, запускаємо! За моїм сценарієм і за фінансової підтримки держави зараз також знімаємо художній фільм, різдвяну казку. Я там теж граю. Також я буваю на фронті. От зараз приїду і за пару тижнів поїду на фронт до хлопців. Разом із волонтерами ми збираємо гроші, я щось купую оптом і привожу. Що можу, знаєте. Раніше я працював на будівництві, і нещодавно до мене звернулись старі клієнти за допомогою із певним обладнання – думаю, я знайду якось вільний час і допоможу їм як інженер. Також я організовую фестивалі. Ну і виступи, постійні виступи – школи, дитячі садочки. У мене є діти, син наразі має поступати до університету. Він буває зі мною на виступах, на концертах, і я дуже тому радий. Також у мене є онуки. У моєму житті дуже багато речей, які паралельно відбуваються.   М.: Плануєте привезти “Чорного Козака” до Праги? С.: Звичайно, я привезу. Ми привеземо його всюди. Це ж не наш кустарний фільм, це повнометражний художній видовищний фільм, який ми будемо показувати у кінотеатрах в прокаті. І Чехія, можливо, купить. Або привеземо самі.   М.: Коли фільм має вийти у прокат? С.: Я думаю, що вже. Сьогодні має бути. Або й учора. Ми ж не є державною компанією, ми самі за свої гроші знімали, і аби фільм пустити у прокат, треба дуже багато різних документів підготувати: право власності, право інтелектуальної власності, фінансові документи і так далі. Ми привеземо фільм, і всюди будемо його возити, адже це наша гордість, це 10 років життя.     Маргарита Голобродська для UAportal.czФото: Роман Михальчук     

Ввечері 2 травня у Празькому кінотеатрі Bio|Око відбувся показ документального фільму “Міф”. Якщо Ви із цим фільмом іще не знайомі, то щиро радимо цю ситуацію виправити. “Міф” – це фільм про Василя Сліпака, українця, соліста Паризької національної опери, який загинув у бою від кулі снайпера на Сході України. Один із режисерів стрічки Леонід Кантер назвав “Міф” найбільш касовим документальним фільмом в Україні: “Його показали в усіх великих містах усі найбільші кінотеатри”.       Показ у Празі відбувся зусиллями громадської організації “Українська Європейська Перспектива” та  “UAportal” за підтримки Посольства України в Чеській Республіці. “У нас немає можливості робити велику рекламу, тож ми діємо методами партизанського маркетингу і запрошуємо вас усіх включитись у цю партизанську боротьбу” –  жартівливо (а у кожному жарті, як відомо, є лише частина жарту) прокоментував ситуацію режисер фільму Леонід Кантер. Адже саме громадські організації та волонтери українських діаспор допомагають організовувати покази у країнах світу. Таким чином “Міф” уже побував у великих турах Сполученими Штатами, Канадою, Італією, Німеччиною, і після Праги попрямував до Польщі. Постійна гастрольна команда фільму складається всього із двох осіб: режисера стрічки Леоніда Кантера і продюсера Катерини Мізіної. На деяких показах присутній також хужодник-карикатурист Юрко Журавель.  Один із режисерів фільму "Міф" Леонід Кантер Леонід Кантер пояснив UAportal рішення особисто супроводжувати фільм під час гастролів країнами Європи та світу: - Коли народжується маленька дитинка, треба спершу навчити її ходити – умовно кажучи. Це те, що наразі відбувається із нашим фільмом. Фільм уже є, але якщо його просто віддати, то його будуть показувати у жахливих умовах, жахливо показувати. Тобто, треба його супроводжувати. Ми возимо фільм по світу, стежимо за тим, щоб його показували у технічно якісних умовах, щоби були люди, щоби була класна реклама, і так далі. Чому? Тому що для нас дуже важливо, аби історію Василя Сліпака дізнались якомога більше людей. Всі, хто дізнаються цю історію, вони вже не сприйматимуть Україну лише як вареники або як Чорнобиль. Вони сприйматимуть Україну як Василя Сліпака, будуть любити Україну, поважати Україну і намагатися допомогти цій країні.                                                                                                                                         Гроші, отримані за показ фільму, ГО “Українська Європейська Перспектива” передасть команді на подальші проекти. Також безпосередньо у глядачів була можливість підтримати українське кіновиробництво. Крім традиційної скриньки для фінансових внесків, Леонід із Катериною привезли до Праги футболки із дизайном фільму “Міф” та DVD із документальним фільмом “The Ukrainians: Добровольці Божої чоти” про захист Донецького аеропорту – від режисерів “Міфу” Леоніда Кантера та Івана Яснія. З аукціону також продали календар “Знай наших” із ілюстраціями Юрка Журавля – ціна піднялась до трьох тисяч крон. Юрко Журавель – автор анімацій у фільмі “Міф”, лідер музичного гурту “OT VINTA” і український просвітник, створив календар-галерею, яка вміщує 108 портретів українських видатних особистостей, починаючи Ярославом Мудрим і до героїв сьогодення: військових, вчених, композиторів, художників, які увійшли в українську та світову історію, науку, культуру;  також містяться короткі відомості про їх діяльність, подвиги, винаходи, твори та цитати і вислови, що стали крилатими. На останній сторінці календаря є і Василь Сліпак. Календар надрукований українською та англійською мовами.       Ми поцікавились, наскільки велика постійна команда Міфотворців, на що Леонід Кантер відповів просто: “У нас немає постійної команди”. - Ми працюємо завжди на основі фрілансу та збираємось завжди під проект. Ми завжди намагаємося зібрати зоряний склад, тобто всіх найкращих – найкращих з найкращих. Я їх всіх знаю, насправді, тому що я із кимось вчився, із кимось виріс, з кимось працював. Питання найчастіше постають стосовно грошей. Хоч майже всі вони кажуть: „Ми готові працювати безкоштовно“, – по факту це означає, що вони готові працювати у вільний від роботи час. А роботи у цих людей стільки, що вільного часу немає. І тому така робота – день на тиждень, або вночі після роботи – є неефективною. - Як довго створювався „Міф“? - 17 місяців. До команди Міфотворців у якийсь момент залучили рідного брата Василя – Ореста Сліпака: - Він включився, він підказував нам усе, він розказував. Ми постійно із ним зустрічалися, спілкувались, ми їздили до Франції – він теж приїжджав. Тобто, він був нашим гідом по життю свого брата.     Фільм “Міф”, можна сказати, не надає відповідей про життя, вибір і смерть Василя Сліпака, а навпаки – ставить запитання. “За що загинув Василь Сліпак?” Чому він обрав окопи Донбасу замість паризької сцени? Як любив Василь Сліпак? Тема двох світів – світів життя і війни – невичерпна, індивідуальна, особлива, простих відповідей нема. Сам Леонід Кантер знає обидва світи “із перших рук” – він також був на війні. У 2014 році Леонід служив у добровольчому батальйоні: “3 дні розбиралися з автоматами і 3 дні марширували, через 6 днів підготовки на сьомий вирушили на фронт”. Василь Сліпак служив у добровольчому батальйоні ДУК “Правий сектор”. У добровольчих батальйонах воювали люди переконань і люди вибору, люди із мінімальним досвідом, але із максимальною силою волі. Адже це була єдина можливість для цивільного потрапити на передову – у лавах ЗСУ ніхто би Василя не пустив на фронт. А він хотів потрапити “на вістря ножа” – як зазначив Леонід Кантер.  “Ми не можемо продовжувати брехати самим собі” – сказав Василь Сліпак і вирушив на фронт. У фільмі показали, що Василь вертався на фронт двічі, насправді ж – тричі. І за третім разом він загинув. “Коли ти потрапляєш у це середовище, - говорив Кантер глядачам у залі, - ти потрапляєш у братство. Там немає напівміри, там є лише життя або смерть. Там немає якихось хитрощів, чогось такого. І, звичайно, дуже хочеться повертатися до такого”. Окрім Василя, серед живих уже немає трьох інших героїв фільму. Один із них – “Сім’янин” – є героєм “Міфу” та “Добровольців божої чоти”, був Кіборгом, після його смерті залишилось п’теро дітей. І ці герої – лиш менша частина загиблих, ті, чиї імена ми пам’таємо, про яких ми говоримо і пишемо, про яких знімають фільми. Утім із життя пішло значно більше хлопців і дівчат. Ми, на жаль, не пам’ятаємо імена усіх, і навряд чи колись їх усі зможемо запам’ятати. Тож чого варта їх смерть? Ми не претендуємо на те, аби відповісти на це питання. Але ми радимо вам подивитись “Міф”, аби самостійно поставити важливі для Вас запитання і самостійно знайти на них відповіді. Ми радимо Вам подивитись “Добровольці Божої чоти” та усі інші документальні й художні фільми про війну в Україні. Ми радимо Вам подивитись на війну через призму людського – людських переконань, людських прагнень, людських життів. Чи була даремною, чи недаремною смерть Василя – це питання піднімається у фільмі, як зауважує режисер. “Насправді, відповідь залежить від кожного з нас, від вас, і від мене. Якщо ми проживемо своє життя на всі 100%, щиро, чесно, якщо ми не дозволимо вирубувати український ліс, якщо ми не будемо кидати недопалки собі під ноги, якщо ми припинимо давати хабарі, то, звичайно, ця смерть буде недаремною. І навпаки. Тому “борітеся, і поборете!” Я стараюсь і вас закликаю. Будь ласка, давайте всі разом!” – додав Леонід.  Режисер наголосив, що у будь-якому суспільстві є не більше 2% людей, яким не байдуже: “Революція зробила так, що в Україні є 10% людей, яким не байдуже. Це дуже велика кількість. Але є ще ті 90%, котрим байдуже”. Якщо Ви вважаєте, що належите до 10% небайдужих, то дуже важливо небайдуже жити. Команда Міфотворців докладає власних зусиль, аби не залишатись осторонь. Вони опікуються власним продуктом – кожною деталлю до останніх дрібниць (це ми точно знаємо, як співорганізатори показу фільму “Міф”). Вони планують створювати нове, хоч і тримають поки що у секреті деталі: - Плани є, але у мене є такий принцип, що „Пацан сказав – пацан зробив“. Тому я ніколи не кажу, коли напевно не знаю, що я це зроблю. Бо я змушений буду зробити, але в мене немає ще жодних коштів на це. Робота вже йде, а коштів іще нема – як завжди [посміхається]. Тому, як я буду знати, що назад дороги уже нема, ми про це оголосимо. Я думаю, що це станеться у найближчий тиждень, і всі дізнаються, що ми робимо і коли це буде. Важливо те, що команда продовжить створювати. Українське кіно відроджується, про що свідчать останні кілька років. Цей процес вражає стрімкістю і пристрастю, і ми з вами відіграємо у ньому дуже важливу роль. Продукт українського кінематографа буде існувати тільки тоді, коли буде споживач. Тож давайте дивитись фільми, хвалити і критикувати, запрошувати близьких і ледь знайомих людей. І тоді ми будемо бачити більше якісного українського кіно.   Прем'єра фільму "Міф" у Празі. Відео Роман Михальчук   Для UAportal Маргарита Голобродська Фото: Роман Михальчук, Марія Щур (Радіо Свобода) 

Одні з наших дружніх партнерів - Міжнародна транспортна компанія REGABUS, повідомляє справді чудову новину:  ДОРОГІ ПАСАЖИРИ!  Ми раді повідомити, що наша компанія відкриває для вас нову унікальну послугу – REGABUS ТРАНСФЕР!Тепер вам не треба непокоїться про те, як дістатися з речами на вокзал або з вокзалу,мучитися з валізами в метро або витрачати гроші на таксі!МИКРОБУС КОМПАНІЇсам приїде до вас і без проблем привезе вас разом з речами прямо до автобусу!Також він забере вас у самого автобуса і відвезе додому!Ця послуга буде доступна з 1 червня 2018!Коштувати вона буде всього 150 крон у будь який район Праги!А для дітей віком 0-10 – всього 50 крон! =======Замовити трансфер дуже легко:просто заповнюйте дані у відповідному полі при замовленні квитківабо телефонуйте на інфолінію фірми та Більше інформації на сайті REGABUSПРЯМО ВІД ПОРОГУ ВИРУШАЙ В ДОРОГУ!   МІЖНАРОДНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ REGABUSзаснована в 1994 році, відноситься до ексклюзивної групи Чеських Компаній і є володарем сертифікату «А» РЕЙТИНГУ ВІДПОВІДНОСТІ- ВИЩОЇ ОЦІНКИ РОБОТИ ФІРМИ. Історія REGABUS - засновник Іван Рега Треба хотіти і поставити собі за мету - Євген Реґа      

8 травня у Чехії пройшли марші "безсмертного полку". Анонс цього заходу пролунав напередодні в соц мережах. За прогнозами організаторів “полку” в Празі мало би зібратися близька 1000 людей і відзначити День Перемоги. Проте, як виявилось насправді, прихильників названого в народі "перемогобісся" в столиці Чехії зібралось не більше 300. Цього разу, на відміну від такої ж акції у 2017 році все пройшла без значних провокацій, під контролем чеської поліції.  Відзначити День Перемоги акцією "безсмертний полк" вийшли на головну площу Праги в основному місцеві і приїжджі росіяни та проросійськи налаштовані чехи. 8 травня - державне свято в Чехії, яке означає День звільнення від фашизму та скорботи за загиблими у Другій Світовій війні. В цей день в Чехії не передбачено урочистостей та святкувань на кшталт тих, що проходять в країнах колишнього СРСР. Проте, як розповідають місцеві жителі, вже кілька років поспіль саме проросійські сили влаштовують в деяких чеських містах акції на честь Дня Перемоги.  Староміська площа Праги сьогодні наповнилась родичами "переможців" з георгієвськими стрічками, які роздавали прямо на місці, російськими та  радянськими, прапорами. Несли портрети дідів які воювали разом із портретом одного із найкривавіших вбивць - Сталіна, а також прапори терористичного формування "ДНР" та Новоросії. Діти і дорослі вдягнуті у солдатську форму із червоними зірками, малюки у пілотках, меланхолійні тітки із триколорами у волоссі...  Вся ця процесія,  під звуки "смуглянки" і "катюші", вирушила на площу Ovocný trh, яка хоча і знаходиться в центрі міста, проте закрита від великого потоку туристів. На відповідно облаштованій сцені для учасників маршу і звичайних перехожих, був влаштований святковий концерт, на якому виступали місцеві та російські творчі колективи. Знайомі пісні радянських часів лунали зі сцени а публіка "безсмертного полку" ностальгічно підспівувала і плескала їм із викриками "Молодци!" В основному на сцені виступали дитячі колективи, один з яких приїхав із Росії.  Яскравим штрихом став вокальний колектив чеських козаків, які виконали кілька відомих пісень під баян у тому числі й "Катюшу". Святкова програма, як засвідчили представники поліції, мала тривати до 18:00. Проте, гості поволі розходились і вже у 15:00 свято скінчилось. Поруч із акцією "безсмертний полк" проходила мовчазна акція протесту чеських та українських активістів з плакатами проти російської агресії у світі та радянської окупації Чехословакії. В їхній бік чулась лайка та образи, час від часу до них підходили учасники "полку" із триколорами і погрозами, але чеська поліція іх вгамовувала і відводила вбік. "Важко уявити, щоб у Європі можливо було вийти на вулиці з прапором терористичного формування ІДІЛ. Вочевидь, тут слід замислитися самій Україні про недопущення поширення пропаганди терористичних формувань у Європі і про заборону їхньої символіки на інтернаціональному рівні",- вдало  зауважила міжнародна спільнота InformNapalm акція"Безсмертний полк" у Празі. Відео Роман Михальчук   автор:Наталія Мізюкіна для UAPORTAL.CZ фото: Катерина Скрипнік.   

 А у UAportal нова авторка - талановита українська письменниця, журналіст, блогер і чудова людина  Дзвінка Торохтушко ( справжнє ім'я Любов Бурак). Її оповідання і огляди без сумніву завоюють ваші серця. Виділіть для себе декілька хвилин відпочину, заваріть горнятко доброї кави, або духмяного чаю, і насолодлжуйтесь весняним оповіданям  "Зелений борщик".  В березні що не день - то сім п`ятниць. Потерпи, Каштанко! Сніг злізе з гір і поскачемо з тобою на свіжу зелень, - зітхав дідо, досипав у ясла вівса і великим дерев`яним гребенем вичісував кобилі гриву.А сніги лежали на горах кошлатими шапками. Від них гори здавались ще вищими, красивими і неприступними. Сніги були високими і розлогими, стежки в них нагадували тунелі лабіринту. Людей, які ходили тими стежками не було видно . Лише шапки пливли над кучугурами.Отак дивишся з вікна, а стежкою через Чернечину пливе шапка дядька Андрія. І сонечко з гори її підсвічує, зайчики по білому снігу пускає. Бо шапка лисяча, руда і блискуча. Дядько її за тридцять карбованців купив на ринку в Дубні років з десять тому. І з тих пір щоразу коло церкви, коли по службі люди говорили про те, про се, хвалився, що такого майстра, як той поліщук, що йому шапку продав, більше ніде на світі немає. Бо той поліщук після вичинки шкур, ще витримує їх тиждень в розчині живиці, дубової кори і секретних додатків, від чого шкура робиться м`якою, хутро блистить, а міль втрачає апетит і оминає шапку десятою дорогою. Мій дідо сміявся з того і казав, що ніяких секретних додатків немає, поліщук просто цюняє в той розчин, як то роблять всі кожум`яки. От шапка і блищить, як собачі яйця.Дядько Андрій невдоволено фиркав, затоптував мовчки недопалка в сніг, брав свою дружину тітку Люсю під руку і поважно йшов з нею до гастроному по недільну чекушку.Тітка Люся теж мала шапку від того поліщука з Дубна, але кролячу, високу і білу. Як сніги в горах. І сама була жінкою чималенькою, високою і пишно в тілі. Як Лиса гора у сніговій шапці.Так вони і йшли березневими сніговими стежками з дядьком Андрієм. Наче дві невеличкі гори поміж Чернечиною І Бонівкою. Одна в білій шапці, а друга - в рудій лисячій. Наче кружалко сонця в отому сніговому безмежжі.А повітря березневе уже пахло весною. Сонечко вставало з-за гір щодня раніше, підіймалось вище і було все теплішим. Ворони покидали місто і довго кружляли в небі галасливими темними зграями. Вербові котики пробивали тонкі шкаралупки бруньок і тягнулись до сонечка. Часом здавалось, що вербовим котикам холодно і вони мерзлякувато дрижать та хочуть назад у бруньках сховатися. То вітер. Теплий весняний вітер залітав у гори. Від його подуву танули сніги і з`являлись перші проталини. А на них - проліски, скороздри, черемша.Дідо зачіпляв Каштанці вуздечку, брав повід і вів кобилу в гори. Приносив додому з тих перших проталин молоду черемшу до хати і бабця пекла до неї свіжий хліб у п`єцові або витомлювала в горщику гречану кашу на оливі з цибулькою.Нестерпно хотілось свіжого і зеленого. А в льоху закінчувались макові ренети і семеренки. Лишались тільки дрібні тарольки і космини. Бабця терла їх з морквою і перемішувала з медом. - Треба ж Гамнові якісь атаміни давати, шоб воно кістками не торохтіло і на людину було схоже. От якби ще було щось від того, щоб язиком не мололо, як дурне...Було смачно, особливо зі свіжим хлібом з п`єцу, але чогось бракувало. Бракувало весни в їжіТому дідо з тими в`язанками черемші... Він був для нас із Питровною символом весни. Уже було можна!Ми взувалися у високі биті валянки з чунями, закутувались у кролячі шуби і йшли танучими заметами до лісу. На Лису гору. Збіглі сніги там лишали за собою темні проталини, їх нагрівало сонечко і молода зелень швидко проростала під скелею. Зелено-брунатні листочки кропиви визирали з-під камінців, обпікали долоні, котрі потім свербіли весь день, але ми набирали рівно півкошика тої кропиви. Бо решту... Трохи збоку на осонні вже пробивалися крізь торішню траву зелені листочки дикого щавлю. Він ріс там невеликою галявиною, трохи схожою з відстані на силует риби. І ми з Питровною гралися в моряків, котрі на ту рибу полюють. Зривали зелені листочки, спочатку наїдались ними до несхочу і ледве не оскоми, а потім набирали до кошика.Молодий щавель пахнув якось так свіжо, тепло і з нотками приморозків... Весною він пахнув.Ми приносили кошика з зеленню додому і просили бабцю приготувати нам...весну. Бабця казала до діда:- Чуєш, Михалку, що каже? Дай мені тут першу таблетку від Гамна, бо воно мене зараз доведе до сказу. Весну варити просить! Я знаю, що то в роддомі винні, бо або вкинули, як воно родилось, або пуповину перетиснули зарано і розум в голову не попав. От воно і сплітає тепер всяке. Скажи їй щось, бо тако як ляпне де на людях, то засміють...Тітка Надя люто підтримувала бабцю і казала, що весну в піст варити не годиться. Бо Бозя нагнівається і пошле заворот кишок, грижу, "пиндицит" і неврожай на огірки. А Гамнові треба заборонити бібліотечні книжки і відправити читати Псалтиря над померлими - то хоч три карбованці за ніч заробить і в гріхи не залізе.- Ціхо, квоки! - Відказував дідо і йшов до льоху.Березень - то був час, коли великодній кабан ще нагулював сало в хліві, а з різдвяного лишились тільки пересолені костомахи, складені в льохові в трилітрових слоїках і закручених металевими кришками. Бо так надійніше. Бо "срань котяча", тобто кіт Васька розледачів і мишей не ловить, тільки нявчить у стрісі.Дідо приносив з льоху слоїк тих костомах і бабця їх ділила на "дві весни". Другу досипала сіллю і дідо заносив слоїка назад до льоху, а першу частину бабця вимочувала тричі в теплій воді і клала до баняка варитись. Давала нам з Питровною дві шумівки, щоб ми збирали накип і піну на бульйоні, а сама ставила на вогонь ківшика з яйцями і чистила картоплю, моркву, корені петрушки і велику цибулину.Ми з Питровною знімали піну в баняку, кіт Васька терся нам об ноги і вимогливо нявчав. А ми хитро переморгувались. Бо приготування весни, то було не просто стравою, то був цілоденний ритуал. І закінчувався він пізно вночі, коли всі вже спали. Окрім нас, тітки Наді і кота Васьки. За участь в цьому ритуалі кіт отримував піну з бульйону, а ми з Питровною після того як бабця випивала другу таблетку від Гамна, ту, що, коли воно її вже довело до сказу - лозину. Але то таке...Коли костомахи уварювались ледь не до стану холодцю, бабця ретельно оббирала з них м`ясо і виколупувала кіствовий мозок.- Для Гамна, щоб воно хоч поїло мозку, раз свого не має. Кістки дідо виносив Рябкові, а все решту бабця складала назад до казана, доводила до кипіння, ми з Питровною знову "штирма лівими дзюравими руками " знімали піну, а бабця клала в казан порізану картоплю і корінь петрушки. Коли вони були готові, заправляла засмажкою з цибулі і моркви і знову давала трохи покипіти. А ми чистили не зовсім вистуджені яйця. Бо їх треба у страву класти теплими. Так бабця казала.У ванькирі тітка Надя чіпляла православні підкови на всі зуби і через них голосно молилася Акафіста до всіх святих, щоб простили оскоромлених грішників, наслали на них тільки грижу, "пиндицит" і заворот кишок, але не допустили неврожаю на огірки. А потім приходила до кухні і казала бабці, що яйця в піст заборонені церковним начальством і монастирськими уставами. Навіть, святий Йов ніколи в піст не їв яєць, бо то є гріхом.Бабця відповідала тітці, що ліпше б вона йшла до монастиря або шукала собі якогось Йова, хай і з пісними яйцями, аби роботящого. Бо дідо вже не годен коло Каштанки ходити, а сама тітка не те, що в кобилах, а і в конях не розбирається, бо до сорока літ так і не нажила собі ніякого скакуна.Тітка Надя казала бабці, що випнуться нам ті яйця в піст боком. І що з тих яєць можна висидіти курчат. На що бабця відповідала, що якби тітка найшла собі такі, що випинаються в хлопа в штанах, то не досиділа б до сивої коси і не переймалась би курячими.- Ціхо квоки! - Гримав дідо. - Ворушіться, бо в мене вже кишки марша грають, зараз слиною вдавлюся. Помру - що без мене будете робити?- Дідусю, ми з Питровною над вами Псалтиряпочитаємо. - Заспокоювала я діда.- Без грошей, - додавала Питровна.Дідо сміявся, бабця хапалась за голову, а тітка Надя дивилась на нас поглядом інвізитора.- Бабцю! Питровна правду каже, що безкоштовно. Бо дідо вже буде неживий, а ви за три карбованці зайця в полі заганяєте. Бабця сплескувала в долоні:- Михалку! Богом прошу: дай мені ту другу таблетку від Гамна, бо воно вже мене до сказу довело!- Бабцю, ну ви ж самі так казали, коли бабу Хтодорчиху ховали і монашка, що вичитувала Псалтиря, взяла з дядька Макара три карбованці...Бабця хапала лозину, але мусила її відкласти, бо в баняку якраз перекипіла засмажка. Дідо йшов надвір і приносив з грядки жменьку маленьких листочків кореневої пертушки, котра зимувала під снігом. А бабця заливала в баняк півлітри сметани, чекала поки закипить, докладала дров у плиту, відчиняла повністю піддувало, щоб був великий вогонь. І щойно в баняку забулькувало і закипало, кидала туди ложку солі, дрібку чорного перцю і всипала, наскубані мною і Питровною кропиву і щавель. Зверху притрушувала листочками петрушки, помішувала великою дерев`яною ложкою і принюхувалась, коли воно буде готове. Бабця готовність всіх страв визначала по запаху.А запах у кухні був такий! Весною там пахнуло...- Борщик готовий, - казала бабця і ставила баняк на на середину столу на стару дерев`яну підставку, помережану кругами від баняків і років.Ми сідали обідати. Тітка Надя демонстративно їла розіргіту пинцакову кашу з квашеною капустою і запивала її простою водою. А ми вдихали, насолоджувались і смакували зелений борщик.- Мозок їж! - Наказувала бабця. - Може він тобі з кендюха до голови зайде.- Який приклад ви даєте дитині? - сичала тітка Надя.- Яйця, м`ясо, сметана в піст!- Якби ти вчасно комусь дала, то мала б уже, може, і своїх дітей. А так тіко на гімні сметану шукєш - відказувала їй бабця.- Ціхо, квоки! - Казав дідо, брав велику скибку домашнього хліба, намащував її черемшою, перетертою з часником і сметаною, вмочав у борщик, заплющував очі і з насолодою смачно сьорбав зелений борщик.Увечері уже вся родина смакувала тим борщем. І у всіх на обличчях блукали якісь теплі, майже сонячні посмішки. Наче бабця і справді приготувала весну.А потім ми з Питровною впрошували бабцю, аби дозволила Питровні в нас ночувати. В теплому запічкові за кухнею, де в маленькому віконечку завжди світив місяць і гойдались гілки старої груші, на яку приліта, певно, так само древній сич і голосно пугукав. Бабця, трішки побурчавши, для годиться, дозволяла. І ми під монотонне муркання кота Васьки чекали ночі, наслухаючи як дорослі вмощуються спати.І, щойно всі затихали, а дідо починав голосно хропіти, рипіли двері до ванькира. Тітка Надя нечутно прослизала на кухню, тихцем знімала з баняка кришку і прямо звідти зачерпувала ложкою зелений борщик. За кожною ложкою тричі хрестилась і шепотіла:" Господи, прости мене грішну... Пошли мені хоч пиндицит, хоч грижу, тільки не допусти, щоб огірки мокляками поставали..."Ми з Питровною давали їй можливість достаньо оскоромитись, а потім лоскотали кота Ваську і він з несамовитим м`явкотом кидався від нас на кухню, впивався кігтями в тітчині ноги і дряпався по ній вгору спочатку на груди, а потім аж до плечей.Тітка голосно скрикувалаі і починала вддирати від себе кота, ложка з дзенькотом падала на долівку.- Чотри б тебе забрали, котяча срань! - Репетувала тітка.- Михалку! - Прокидалась бабця. - Ой! Не витримаю! Дай мені бігом таблетки від Гамна, бо я зараз її приб`ю! - Та що ж ти за Гамно таке! - Озивалась мама. - Ні вдень, ні вночі спокою нема!- Мааа! То не я. То не ми. То тітка борщем оскоромилась і Бозя її Ваською покарав. - То все через ті книжки бібліотечні! - заводила своєї тітка. - Читала б Псалтиря, то, може, б вилюдніла! А ще ви, мамо, зі своїми яйцями в піст і сметаною!...- Іди сама почитай Псалтиря, - відповідала їй бабця. - Може там є адреса якого монаха. Хай і без яєць, аби роботящий був.- Ціхо, квоки! - Буркав з ліжка дідо. - Мені завтра рано вставати, Каштанку на зелене вивести треба.***З тих пір стільки талої води збігло з моїх гір, що, напевно, нею можна було повернути у міжгір`я давнє сарматське море.Але щоразу як надходить березень, мені хочеться весни. Тієї, з розпашілого від жару баняка, з першої зелені, котра пахне так пряно, терпко, тепло. Так рідно.І я варю зелений борщик. Дкивлюсь як мружаться від задоволення мої дівчатиська, як Зайко, точно як колись мій дідо вмочає скибку хліба в тарілку і смачно присьорбує і бачу мої гори. Бачу моє віконечко з місяцем і гілкою груші, на якій пугукає древній, як світ сич. Бачу в тому віконечку високі снігові замети. Бабця казала: виспи понамітало...І мені, здається, що я бачу як стежками по тих снігових виспах бреде до церкви лисяча шапка дядька Андрія. То сходить сонце. Руде, весняне, веснянкувате. Воно розтоплює сніг. Десь там, у небесних горах. Там мій дідо вигулює Каштанку по морозяній зелені, збирає першу черемшу на проталинах. І кропиву, і щавель. І десь там є бабціна грядка з петрушкою, що перезимувала під снігом. І льох зі слоїками костомах від різдвяного кабана.Там моя бабця розпалює п`єца і розпускає опару для хліба у дерев`яних нецьках. А руки бабціні - чорні від праці. І борошно забивається у шморки на долонях. Як сніг...Я знаю, що бабця струшує з рук борошняний пил. І тому в березні падає сніг. Тут, на землі. А потім, коли бабця хліб з печі виймає - сходить сонечко.- В березні що не день - то сім п`ятниць. - Каже мій дідо.А Каштанка вже на зелене проситься...Я знаю, що бабця зараз варитиме костомахи. І, певно, тітка Надя зніматиме шумівкою піну в баняку. І кіт Васька вимогливо нявчатиме. А бабця подивиться вниз, на нас із Питровною. і скаже: - То все в роддомі винні, бо вкинули, або пуповину зарано перерізали. - відповість бабця.- Ні! - заперечить тітка Надя. - То через бібліотечні книжки.- Ціхо, квоки! - нагримає на них дідо.І бабця вийме хліб з п`'єца і варитиме зелений борщик Варитиме весну...А вночі тітка Надя рипне лель чутно дверима ванькира, пробереться на кухню і сьорбатиме ще теплий борщик, тричі хрестячись на кожну ложку. і просячи собі "пиндициту". А потім та ложка їй випаде з рук. Обов`язково випаде! Закон збереження ментальної енергії.І кіт Васька злякається стуку ложки об долівку. І стрибне на тітку. Тітка Надя чортихнеться непобожно...Мабуть, що так якось воно і буде. А поки що я дивлюсь, як Зайко вмочає хліб у борщик. так само, як то дідо колись робив. І присьорбує.А я розказую йому про шапку дядька Андрія, котра насправді сонце. І про те, як дідо з Каштанкою весни не могли дочекатись. І про галявину з проталиною, схожою на рибу, на Лисій горі, де ростуть найвесняніші в світі молода кропива і щавель.Моя бабця, мабуть же чує ті мої балачки. І хапається за голову. І каже до діда:- Михалку! Дай мені, певно, обидві таблетки від Гамна... Автор оповідання Дзвінка Торохтушко для UAPORTAL.CZ  Ілюстрація: Олександр Курило