Самобутній інді-рок гурт «Vivienne Mort» зібрав у суботу на своєму концерті у Празі поціновувачів якісної сучасної музики. Захід відбувся у музичному клубі «Футурум» з ініціативи Української Європейської Перспективи та UAPORTAL.CZ, і мав скоріше «камерний» характер. Тому цифра у майже двісті п’ятдесят глядачів потішила як організаторів, так учасників гурту. Українсько-чеська публіка на льоту підхоплювала усі композиції та неслася у емоційному музичному потоці із володарями сцени. А після концерту я поспілкувалася із солісткою і лідером «Vivienne Mort» Даніелою Заюшкіною про їхню творчість у мінорі, Прагу та сьогоденний музичний український ринок.     ПРАЗЬКИЙ КОНЦЕРТ І ЗАКОРДОННІ УКРАЇНЦІ - Дано, дякуючи празькій публіці, ви сказали, що вона для вас дуже цінна. У чому полягає ця основна цінність? - Прихід людей на концерт завжди для мене багато означає. Я дивлюся по собі - для походу на концерт мені потрібно бажання і рішення. Вони обрали нас і виділили цілий вечір, щоб провести його з нами і нашими піснями. Ми з хлопцями обговорювали концерт і виявилося, що для всіх нас спочатку було незвично чути, як наші пісні співаються так далеко від дому. Ми не знали, що пісня долітає так далеко і не чекали такої сильної віддачі. Люди прийшли слухати музику, це класно. Бо якщо її не слухати, вона зникне. Музиці потрібні слухачі. - Де ще за кордоном вам доводилося виступати, і чи відрізняються між собою різні публіки у різних країнах? - Тричі їздили до Польщі. Публіка скрізь різна, але вона завжди залежить від артиста. І тому відрізняються між собою скоріше самі концерти. Концерт створює дуже багато факторів. Вдома простіше контролювати технічну підготовку залу, на фестивалях не проконтролюєш погоду. Як це не прикро, ще один з факторів, наприклад - мій настрій, який одразу з різних боків демонструє рівень мого професіоналізму. Часом я не можу відключитися від якогось свого нав'язливого стану, попереднього наповнення, не придатного для виступу. Як мінімум, так можна підвести людей, які покладають надії на цей вечір. Глобально - доки ти не розберешся з собою, тобі нічого сказати людям, окрім того, що ти зараз знаходишся в пошуку. Друга сторона «переговорів» – публіка, – у нас хороша завжди! Люди зазвичай дуже чуйні та емоційні, чекають на щось хороше. Навіть якщо на фестивалі перед нами виступав грайнд-кор і "розбаламутив народ", я з першої пісні повинна включити своє кіно, проектор тепер мій. Кожен артист – диригент своєї публіки. Як її налаштуєш, так вона і звучить.  - Яке враження справила на вас Прага? Що відвезете звідси додому? - Празькі пейзажі - це як якийсь крем для очей. Навіть фізично відчуваєш, наскільки приємно дивитися на всі ці акварелі і помпезні архітектурні композиції.  Після подорожей в красиві міста, починаю ставитися уважніше до того, як виглядає середовище, в якому живу. Хочу, щоб в нас теж було чисто і без зайвих речей. В нас дуже красиві міста, але важко побачити красу Одеси, коли вона обклеєна рекламними банерами, як холодильник в старій квартирі. Я не політик і не знаю, як це змінити. Просто згадала після Праги, що мене це непокоїть. Поки що це привід для фрустрації, але я завжди відгукнуся на ефективні методи боротьби за зміни.  З речей купила собі магніт з Францом Кафкою, олівці, блокноти і тарілочку. - Перебуваючи у Празі, можливо і раніше, ви спілкувалися із "закордонними" українцями... Як ви ставитеся до людей, які з тих чи інших причин, залишають територію України, і їдуть жити за кордон? - Хто б що не казав, для більшості людей важлива у житті гармонія. Ми всі за те, щоб почуватися добре, навіть коли не зізнаємося собі в цьому. Для оточуючих не важливо те, що ми робимо для них. Для них важливіше, як вони почуваються поряд з нами, яку енергію ми випромінюємо. Якщо комусь для того, щоб почуватися краще, потрібно виїхати, і вони відчувають, що так їхнє життя стане більш гармонійним, то для чого лишатися? Якщо їм буде краще, то й усім оточуючим буде краще. Але не знаю, чи я колись переїду в іншу країну. Здається, мені буде недостатньо спілкування і реалізації. Мені підходить жити в Києві і подорожувати. - Про вас відомо, і це засвідчує, наприклад, відеокліп на пісню «Пташечка», що ви доволі співзвучна із культурою та філософією Індії. Що близьке вам у менталітеті індусів, і чим, на вашу думку, категорично відрізняються від них українці як нація? - Ми більше поспішаємо, у нас більше амбіцій, нам важливо якось яскраво себе реалізовувати, підкреслювати свою вийнятковість. Індуси за таке переживають менше. Їх дуже багато, місця мало, доводиться рухатися більш синхронно. Можливо, вони частіше займаються саморефлексією. Можливо, ні, але в них можна повчитися спокою, терпляче ставитися  до людей, дозволяти іншому бути іншим, поважати особистий простір сусіда. Я, наприклад, зі свого боку, якщо зустріну когось, хто мені дуже подобається, то мушу час від часу пояснювати собі, що мій друг - це ще не моя власність і він мені не належить.  Ще індуси рідко бувають дратівливі. Впевнена, що в них той самий людський набір якостей, ніяких чудес, просто вони вміють себе опановувати, більше розуміють себе. Хотілося б, щоб нас з дитинства якось вчили пізнавати самих себе. Вдома або у школі. Мені нещодавно підказали, що цей предмет міг би називатися "саморефлексія». Де діти записували б свої думки: що відбулося зі мною за день, що мені подобалося, що ні, чому я посварився з сусідом по парті, чому на мене накричала вчителька, чому я потім плакав. Тоді нам легше буде у процесі життя лишатися на одинці з собою, розмовляти з собою, розуміти свої страхи і свої бар’єри, і що важливіше – свої бажання. Тому що життя не таке довге, і глибоко в середині себе ми обов'язково чогось сміливо бажаємо, але зустрічаємося із труднощами і страхами, і тоді ці бажання відходять на другий план, і починається просто існування, перехід з дня у день через ніч.   СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СЦЕНА - Розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до закону про мовні квоти на українському радіо- та телепросторі.   - Кажуть, стало більше української музики на радіо і телебаченні. Не маю підтверджень. Знаєте, коли справа стосується музики, то я не є «за» різного роду заборони. Мені здається, що музика – це одне з небагатьох явищ, яке, навпаки, дає свободу. В музиці можна робити, що хочеш, і вигадувати, що хочеш, це поле для творчості, польоту фантазії, вона не дає нам закам’яніти, зануритися в побут. Історично склалося, що в нас двомовна країна. Мені не хотілося б, щоб талановиті музиканти, які класно пишуть тексти російською, починали писати такі собі тексти українською, щоб попасти на радіо. А музикантам по природі потрібна увага, і через квоти вони це вже роблять. - Як ви в загальному оцінюєте сучасну українську музику і сцену?   - Вона стрімко розвивається. Музиканти багато працюють.  Також радісно, що окрім феномену Олега Винника, хранителя традицій радянської естради, в нас є артисти, які цікавляться західною музикою, а деякі взагалі в свою творчість вкладають багато свого власного досвіду і самих себе, не намагаючись нічого цілеспрямовано запозичувати. - Кого із своїх колег-виконвців ви вважаєте гідними представниками сьогоднішньої української сцени? Через кого нині звучить Україна?   - Якби я хотіла поставити іноземцям українську музику, щоб передати наші етнічні особливості, я б поставила «ДахуБраху», це ідеально для такої презентації: "Це найбільше схоже на Україну". Також «Один в каное». В Ірин голос (солістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак – прим. редакції) вкладено емоційний інтелект, тому не обов’язково знати українську і розуміти, про що вона співає, щоб відчути цю творчість. Для української музики історично багато значать «ВВ» та "Океан Ельзи".    ТВОРЧІСТЬ VIVIENNE MORT - З ким, передусім, співзвучна ваша музика? Як ви бачите своїх слухачів? Які вони? - Дуже дивні люди. Я не знаю, звідки вони взялися і чому це роблять. Але у них у всіх є спільне - якась беззахисна доброта. Можливо, на час концерту, але вони стають довірливими, і потім підходять і різними способами стараються дізнатися - "а ти чесно така?" Хочуть, щоб завжди була Пташечка, втілення тендітної доброти. І я стараюся показати, що ми з ними не хороші і не погані. Ми в нулі і перед нами вибір. Хочеш - старайся бути хорошим, хочеш - будь підлим, щоб бути злим і підлим - тут взагалі, ніяких перешкод. Одне ясно: між мною і слухачами - зв'язок. - Яку високу мету несе в собі творчості VIVIENNE MORT? І чому вона у мінорі? - Мені складно говорити про творчість. В момент написання я мало що усвідомлюю. Але знаю, що в мінорі мені більше вдається. Так я відчуваю.  Думаю про мету своєї творчості і навіщо вона мені. Мабуть, це те місце, де я найкраще можу проявити свої здібності. Ще до написання пісень мені подобалося бачити красу. Я не знаю, чи приношу користь людям. Можна сказати, що я створюю свою хмару і затягую в неї інших.  - А як щодо культури, літератури, мистецтва? Хто є вашими натхненниками? Які книги читає Даніела Заюшкіна? Фільми яких режисерів дивиться? - Останнім часом дивилася Андрія Звягінцева, Сергія Лобана, Юрія Бикова, планую ще трохи подивитися Сокурова, Кончаловського, все, що не бачила Лунгіна, в кінці заполірую Братом-2 і чао. Для цього можна навіть зняти квартиру на Борщагівці з видом на осінню електростанцію. Коли мене будуть провідувати в реанімації, я попрошу записати на флешку фільми з Луі де Фюнесом, всі серії "Поліцейської академії" і пригоди Містера Біна.  Читаю зараз збірку п'єс і розповідей Дмитра Ліпскерова, раджу тим, кому подобаються твори Милорада Павича і Набокова. Оксана Мойсенюк для UAPORTAL.CZ Автор фото - Tomáš Kozel 

Процес становлення української діаспори в Чеській Республіці умовно можна поділити на чотири періоди. 1. До подій 1917 року більшість емігрантів становили представники інтелігенції та студентство, які залишали Батьківщину з політичних мотивів та з метою підвищення освітнього рівня. Українські студенти вступали до Гірничого інституту в Пршібрамі та до Карлового університету Праги. У 1902-1903 роках український професор Іван Горбачевський став навіть ректором Карлового університету. 2. Нова, велика «хвиля» української еміграції (інтелігенція, військові біженці) припадає на початок 20-х років минулого століття. Вона пов’язана з поразкою у боротьбі за незалежну Україну. У міжвоєнний період завдяки, в першу чергу, Президенту Т.Масарику Чехословаччина стала найбільшим у Європі політичним, науковим, культурним та духовним центром закордонного українства. З Відня до Праги був переведений Український вільний університет. В Чехословаччині виходили українські газети, часописи, діяли видавництва, середні та вищі навчальні заклади, музеї, товариства. В Празі жили і творили поети О.Олесь, Є.Маланюк, О.Ольжич, художник В.Касіян, багато інших визначних представників української культури. Однак, після Другої світової війни, значна частина української інтелігенції під загрозою репресій з боку місцевої комуністичної влади та СРСР була змушена від’їхати далі на Захід. Чимало представників української еміграції 20-30 рр. залишили Чехословаччину також після введення військ країн Варшавського договору в серпні 1968 року. 3. Після завершення Другої світової війни до Чехії прибували військовослужбовці сформованого в СРСР 1-го Чехословацького армійського корпусу, в якому переважали жителі міжвоєнної Підкарпатської Русі (Закарпатської України), а також волинські чехи. 4. До четвертої, сучасної «хвилі» українських мігрантів в ЧР належать наші співвітчизники, які почали прибувати в пошуках роботи до цієї країни з початку 90-х років минулого століття. Станом на кінець 2016 року на території Чехії зареєстровано близько 150 тисяч українських трудових мігрантів, частина з яких одержала дозвіл на проживання в ЧР на 10 і більше років. Українські дипломатичні установи щорічно реєструють в Чеській Республіці близько 1000 новонароджених громадян України. Із зрозумілих демографічних причин нинішня українська діаспора в ЧР, що складається, головним чином, з громадян Чеської Республіки - нащадків згаданих українських емігрантів, постійно скорочується. Значну роль тут також відіграють процеси поступової асиміляції українців до чеського суспільства. Згідно з останнім переписом населення у 2011 році до української національності зголосилося понад 54 тисячі чеських громадян, або 0,5 відсотка від населення країни (під час попереднього перепису населення у 2001 році таких було близько 22 тисяч). Переважна частина «чеських» українців - це представники інтелігенції: науковці, викладачі, підприємці тощо. Проживають вони, головним чином, у містах: Прага, Карлові Вари, Дєчін, Брно, Пршеров, Острава і Хомутов.   З метою реалізації своїх прав, які сформульовано у схваленому в 2001 році Законі «Про права національних меншин», українською діаспорою створено низку громадських організацій. В Празі, зокрема, діють:  «Українська ініціатива в Чеській Республіці» (керівник – Василь Райчинець); «Об’єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці» (керівник – Ольга Мандова); "Міжнародна громадська організація "Українська Європейська Перспектива" (керівник - Галина Андрейців) ; «Об’єднання українок в Чеській Республіці» (керівник – Марія Прокоп’юк); «Форум культур» (керівник – Ростислав Прокоп’юк); «Асоціація українців в Чеській Республіці» (керівник – Павло Бубряк); «Українські профспілки в Чеській Республіці» (керівник – Тарас Костюк); «Міжнародна асоціація українців «Євромайдан» (керівник – Михайло Топоров); «Український народний дім в ЧР» (керівник – В.Губчук); «Празький Майдан»; «Рута» (керівник – Богдан Копчак);  «Український національно-культурний центр» (керівник – Г.Базаєв); «Український бізнес-клуб в ЧР»;  «Міжнародне об’єднання «Українська свобода» (керівник – Богдан Костів); Крім того, діють самостійні громадські організації, які по своїй суті є творчими колективами: «Товариство трудової міграції українців в ЧР «Берегиня» (керівник – Марія Скиба); Танцювальний колектив «Джерело» (керівник – Дарія Любачівська); Творчий колектив «Родина» (керівник – Йосип Климкович).     Українські організації діють також у м. Градець Кралове – «Регіональне українське товариство Східної Чехії» (керівник – Н.Доценко), у м. Брно – «Українська ініціатива Південної Моравії» (керівник – Ільнара Дудаш), у м. Хомутов – «Дзвони надії» (керівник – В.Кулацький), у м. Карлови Вари – «Союз українців Богемії» (керівник – В.Роговий), у м. Ліберець – «Ліберецька греко-католицька харіта» (керівник – отець Іван Семотюк), м. Тепліце – «Українська світлиця» (керівник – Калісія Федорук), у м. Пардубіце – керівник Г.Величко. Українські діти, батьки яких тимчасово перебувають у ЧР, мають можливість відвідувати українську суботню школу «Ерудит». Цей навчальний заклад працює за угодою з Міжнародною українською школою. У 2017 році розпочав роботу "Культурно-освітній центр «Крок»", метою діяльності якого є навчання дітей, які проживають разом з батьками у Чехії українській мові, літературі, культурі, географії України. Також у лютому 2017 року, відкрився інформаційний портал українців Чехії UAPORTAL.CZ  - вся корисна інформація для українців, які живуть, навчаються, працюють та відпочивають в Чехії. Сайт буде цікавий і тим, хто тільки збирається відвідати цю країну.  У містах Прага, Ліберець та Брно діють греко-католицькі церкви, в яких служба ведеться в т.ч. українською мовою.   При чеському Уряді діє постійна Комісія з питань національних меншин, в якій українську громаду у Чехії представляє сьогодні Голова організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» Б.Райчинець. Уряд ЧР фінансово підтримує діяльність українських громадських об’єднань, а також видання україномовного журналу «Пороги» (заснований у 1993 році), та «Українського журналу» (заснований у 2005 році). Оновлено 22.05.2017 р За матеріалами МЗС України 

Іванка Іллєнко – балерина, вчитель мистецтва балету, українка, дуже щира й відкрита людина. Її шлях балерини розпочався у Києві, та через Росію і Німеччину привів її до Праги. Саме тут Маргарита Голобродська і зустрілась із Іванкою, аби поговорити про життя артистки балету, життя закордоном і життя у вдячності.     Маргарита: Розкажіть, як почалась Ваша історія з Прагою. Іванка: Я 5 років працювала у Штутгарті. Там був дуже добрий театр, та я розумліа, що Німеччина – це не моя країна. Просто не моя. І переді мною постав вибір, адже я на тому етапі життя вже хотіла працювати там, де мені подобається й жити. Штутгарт – це мале місто. Симпатичне, але маленьке. Мені ж були до вподоби або Прага, або Амстердам. Я собі подумала, що спробую Прагу й Амстердам, а якщо там не складеться – то я просто повертаюсь додому. Бо Київ я дуже люблю! От і спробувала. І у мене вийшло.   М.: Як відбувся переїзд до Європи, до Штутгарта? І.: Я вже певний час працювала у Києві, коли настала доба купонів і того жаху, коли грошей не було, коли не було чого їсти і не було за що доїхати на роботу. До нас тоді приїхав із Усті-над-Лабем хореограф, який набирав людей. Він обрав трьох із Київського театру й запросив нас до себе працювати. Я тоді зовсім не знала, що таке Усті-над-Лабем. І ось ми поїхали. Просто взяли і поїхали – нас троє із Києвської національної опери. Я і сьогодні люблю це місто, шматочок мого серця там є, там була дуже цікава робота з хореографом. Крім того, наш хореограф був словаком, а українці словаків зазвичай розуміють краще, ніж чехів. Ти одразу можеш зрозуміти 50-60%, того, що вони говорять. А там вже справи пішли! В Усті над Лабем я працювала три роки, а опісля поїхала до Штутгарту і пройшла конкурс, що було непросто, адже там дуже хороший театр. У Штутгарті я працювала 5 років, а потім вже вирішила, що треба кудись їхати. Чому саме Прага? По-перше, я вже розмовляла чеською. По-друге, Прагу я вже знала, бо ми часто сюди їздили – навіть просто на вихідні. Прага мені дуже подобалась, і я вирішила спробувати.     М.: Чим саме Ви займаєтесь у театрі? І.: “Ти”. (сміється) Я наразі перестала танцювати і залишилась у театрі на посаді, що називається “externí báletní místr” [“позаштатний маестро балету” - ред.]. Я веду уроки, як ми їх називаємо. Кожного ранку приходять артисти, і 1 годину та 15 хвилин вони мають великий, так би мовити, розігрів – ось це я їм і задаю. І ще я думаю, що робитиму у театрі пілатес для артистів.   М.: Скільки у тебе в театрі робочих днів на тиждень? І.: Взагалі у театрі я пропрацювала 23 або 24 роки – і у мене ніколи не було вікендів. Я так зараз радію! У мене зараз більш-менш є вікенди, і це просто клас! (сміється) Раніше завжди був тільки один день, і часто – понеділок, адже у суботу й неділю були вистави. А у понеділок – так званий “запасний вихідний”, відгул. У театрі люди працюють від ранку до вечора та від вечора до ранку.   М.: Чи мало значення твоє походження – на сцені, за кулісами, і взагалі у театральному середовищі? І.: Ні, навпаки, не мало абсолютно. Адже я взагалі ніколи не відчувала погане до мене ставлення. Я ніколи не допускала навіть на секунду думку про те, що хтось може думати, наче українка – це погано. Я думаю, що люди страшенно відчувають, коли хтось просто… недооцінює себе. У будь-якому сенсі, у тому числі й у контексті національності. Мені ніхто ніколи нічого поганого не сказав. Може, хтось щось подумав, але я ніколи не звертала на це уваги. Якось мене так навчили – я завжди пишалась тим, що я українка. Я навіть не допускаю, що хтось може про це погано думати. Просто цієї думки не існує в моїй голові. Вийшло так, що коли я була мала, я почала вчитись у києвському хореографічному училищі – це те, що тут, у Празі, називають консерваторією. А навесні стався Чорнобиль, і батьки мене відвезли до Москви й залишили там, подивившись, що я вже достатньо самостійна дитина. І я 7 років вчилась у Москві. А потім приїхала танцювати до Києва. Така ось цікава історія у моїй біографії. У Москві я вчилась у дуже хорошій школі – одній із найкращих балетних шкіл у світі, просто у топ-5, я б сказала! Це було “Московское академическое хореографическое училище”. І там теж ніколи моє походження не було проблемою… Якось я від самого дитинства не дозволяла нікому нічого з цього приводу казати. Ну як “не дозволяла”… Я сама просто про це не думала, і люди навколо мене не думали. Ми були всі діти, і це ж був Радянський Союз. Мене любили там. А от зараз вже не поїдеш...     М.: А чому не поїдеш? І.: А навіщо мені з таким прізвищем їхати до Москви, коли мій брат двоюрідний усі російські фільми заборонив в Україні? Але б я навіть не хотіла. Там класно – Пушкінський музей, наприклад, у якому можна просто жити місяць – ніхто не сперечається. Але зараз війна! Який музей?   М.: Твоя родина російськомовна, так? Чому ж, і відколи, ти розмовляєш українською? І.: Я перейшла на українську, коли почався Майдан. Іноді буває важко. (посміхається) Я завжди читала українською – це не було для мене проблемою. Але моторика – це моторика, для цього треба розмовляти.   М.: А сьогодні підтримуєш зв’язки з Україною? І.: Звісно, у мене ж там залишилась родина. Ось зараз якраз поїду. (сміється) Влітку також була. Я буваю в Києві щонайменше раз на рік – і таке бувало. Але зазвичай частіше. Крім того, я не маю чеського громадянства, хоч і давно могла б. Я вже тут досить довго, і чоловік у мене чех – тож я б уже 10 разів могла бути громадянкою Чехії. Але я не хочу. Кожен по-своєму ставиться до цього питання. Але Україна не доволяє мати два громадянства, а я не хочу якось обманювати…   М.: Кого у твоєму оточенні сьогодні більше – чехів чи українців? І.: Чехів. Дуже багато.   М.: І які ж серед них настрої стосовно українського питання? І.: Ми кожен живемо у своїй бульбашці… Тож навколо мене настрої дуже позитивні, я себе оточила такими людьми. Та звичайно, є і люди інші. Іноді людина подивиться до якихось коментарів, наприклад, на фейсбуці – і думає: “Боже, жах!” Але взагалі, на мою думку, ставлення до українців значно змінилось на краще. По-перше, нас відокремили. По-друге, я думаю, і з собою почали порівнювати. Мені так здається, адже раніше для них ми всі були однакові. Хоча, знаєте... деякі росіяни і сьогодні, дотепер, просять тут у крамничках карту Чехословаччини.   М.: Чи береш ти участь в українських заходах у Празі, у Чехії? І.: Зараз менше. По-перше, в особистому житті наразі багато змін – я відкрила свою школу, і це треба було готувати, багато цим займатись. А по-друге… Ми дуже були активні, і навіть мій чоловік – чех – він дуже був активний у цих речах. Але якось мені почалось здаватись, що ми товчемось на місці, що приходять ті самі люди, все те ж саме. Якось… А чого саме не вистачає, не знаю. Якби знала – то зробила б.   М.: А коли повертаєшся до Києва, після чергових місяців у Празі, відчуваєш зміни у суспільстві? І.: Зміни зараз дуже відчуваються. На мою думку, я б додала – адже насправді мало там буваю. Та для мене взагалі Київ такий… Я дуже люблю Київ. Я завжди кажу – це такий собі мій власний терапевт. Можна вранці вийти, ввечорі повернутись, і цілий день ходити по таких місцях! Київ завжди мене так поведе, як мені саме потрібно. Дуже люблю Київ! Зміни відчуваються, хоч і хочеться швидше. Хочеться, звичайно, швидше, але ж недарма Мойсей 40 років водив свій народ. Це ж не просто так! Потрібно, щоб багато чого змінилось докорінно. Це, на жаль, не буває так швидко. Це, як чехи кажуть – “běh na dlouhou trať” – біг на довгу відстань.     М.: У чому, на твою думку, полягає головна відмінність театрального середовища у Празі та у Києві? І.: Я дуже довго вже не була у Києві в театрі, не працювала там. Утім, контакти підтримую. У нас тут в Празі наразі дуже, дуже міжнародна компанія – тут є люди з цілого світу. Це цікаво! Там ще такого немає.   М.: А якою була найекзотичніша країна, у якій тобі доводилось танцювати на гастролях? І.: Думаю, що найекзотичнішою була… Це було з київським театром, досить давно – це була Мексика. Ми там провели, щоб не збрехати, більше місяця – десь місяць із половиною. Це було так цікаво! Це взагалі! Мрію ще колись туди поїхати – усі ці піраміди, все, що ми зазвичай бачимо у телевізорі… А ти бачиш це все на власні очі! Ось прямо перед тобою! Це одна з хороших сторінок нашої професії – можливість їздити світом.   М.: Якою була найбільша твоя жертва, на яку довелось піти, аби бути балериною? Аби бути балериною чи у Празі, чи взагалі. І.: У Празі жодних жертв уже не було. А ось взагалі… Поїхати до Москви. Це важко без батьків, коли тобі 10 років. Так сталось просто – Чорнобиль. Але їздили за мною дуже часто. Я думаю, що найчастіше з усіх. Адже Київ – Москва – це всього ніч у поїзді.   М.: Не шкодуєш? І.: Ну ні, зараз вже ні. Але я взагалі-то не хотіла бути балериною. (сміється) Мене не питали. Тоді ж був комунізм, Радянський Союз. Моя мама – сама балерина – вона перевірила, що я здібна, талановита фізично. Коли ти балерина – вже у 17 маєш свою роботу, через 20 років маєш пенсію – як у нас це все тоді було. Уяви собі, як люди раніше думали… Що я, як балерина, побачу світ! Розумієш, кудись поїхати і щось побачити – цього ж просто не існувало. Цікаво, так?… Тепер ми собі не можемо цього уявити. А київський театр дуже багато їздив! Від Японії – і аж не знаю, куди… У Мексиці ми були! Тож мене й повели на вступні іспити. І мене взяли. Вже у Москві, згадую, я насправді була здібна, але дуже довго не розуміла, що і для чого роблю. Я багато читала, щось собі мріяла. Така була замріяна, переходила з класу до класу – сама не знаю як. А потім прийшла дуже хороша професор – і якось я почала цю справу любити. Просто полюбила! Єдине, про що сьогодні шкодую – у мене там у Москві є багато людей, яким я дуже вдячна. Дуже багато. Іноді в житті хочеться “віддавати борги”. Але не виходить, бо я не хочу туди їхати, не хочу… Це так дивно! Ми раніше їздили один за другим, а зараз усе якось так… Словом, “борги віддавати” не виходить. Ось я і подумала, що буду вчителем, і таким чином зможу усе повернути. Ну ти розумієш. Можу комусь передати знання. Якщо не можу інакше.     М.: А де саме ти ділишся цими знаннями? Розкажи про свою школу. І.: У своїй власній школі я викладаю балет для дорослих непрофесіоналів, які мають бажання навчитись. Звичайно, ніхто з них потім не буде балериною, але можна прийти і трошки для постави, для свого тіла, позайматись. Також викладаю пілатес – перед цим я пішла й закінчила тут курси пілатесу. Є у моїй школі і для дітей балет, але їх я вже навчаю професійно, не роблю просту забавку. Я вмію професійно, і хочу цим вмінням ділитись. Якщо дитина прагне вступити до консерваторії, або вже туди ходить і хоче позайматись додатково – то я із нею працюю. Я також відкрила курс елегантної ходи – це цікаво! От як матимеш вільну годинку, сядь десь до кав’ярні та подивись, як жінки ходять. Адже сьогодні є багато жінок, котрі все життя ходять у кросівках, спортивних штанах і толстовках. І як ідуть раз на рік на якийсь бал – катастрофа – вони не вміють ходити на підборах. Цікавий феномен, насправді. Просто мене десь півроку тому спитала подруга, чи я б її не навчила ходити на підборах – мовляв, у мене добре виходить. А я собі думаю: “Вже мене про це питали й раніше...” Серйозно! Поки що все тільки починається – післязавтра буде місяць, як було відкрито школу. Кажуть, що потрібно пропрацювати мінімум три місяці, перш ніж реально аналізувати. Мені перед цим надійшла пропозиція від фірми “Grishko”, яка виробляє балетний одяг і взуття – їм була потрібна балерина, котра вже не танцює, аби їздила цілим світом по магазинах і розповідала про їх товари. Це просто класна робота! А я собі так думаю: “Ну добре, але ж податки вони платять Москві. Це ж російська фірма. Ну куди я піду?” Я ж собі це потім не пробачу ніколи, так не можна. Мені треба щось робити, аби я вірила, що роблю добру річ. Річ, яку я вмію, і за яку мені не було б соромно. Тож заходьте до мене, потанцюємо, позаймаємось!     Іванку Іллєнко можна впевнено назвати людиною, котра живе у пристрасті й любові до власної справи. Хіба може бути інакше, коли живеш у гармонії із самим собою?     Маргарита Голобродськадля UAportal.czФото - з особистого архіву Іванки Іллєнко  

Живучи в Україні не особливо задумуєшся про таку річ як соціальна допомога. В мене вона асоціювалась з пенсією, пільгами для ветеранів та інвалідів, допомогою при народженні дитини. І, звісно, з субсидіями або пільгами на комунальні послуги. Тому опинившись в Чехії довелося знайомитись із цією системою в дії. А тут вона досить розгалужена і складається з багатьох секцій. Далі їх коротко розглянемо. Кожна з цих секцій вимагає виконання певних умов. В Чехії під соціальне страхування підпадають майже всі аспекти життя. Починаючи з народження і до смерті. Простіше кажучи, держава допоможе, якщо раптом в тебе все летить шкереберть. Закони про соціальне забезпечення підтримують всіх, як і своїх громадян, так і іноземців. Більше того соціальне страхування у Чеській республіці є обов’язковим. Найбільш часто ми стикаємось саме з соціальним страхуванням. При влаштуванні на роботу воно спливає у формі податків. І якщо пенсійне страхування чекає нас тільки в десь далекій перспективі, то з медичним ми стикаємось часто. Тому, перш за все це мова піде про страхування здоров’я (точніша назва – матеріальне забезпечення на випадок хвороби. Тимчасова втрата працездатності у випадку хвороби – звичайна річ, яка трапляється з кожним. Елементарна простуда вкладе в ліжко мінімум на 3 дні. На роботі відкривають так зване «лікарняне» і купа грошей йде на ліки. Що цікаво, у Чехії якраз перші 3 дні не оплачуються зовсім. А в загальному схема така: 15 днів працівник отримує допомогу по непрацездатності від роботодавця; після 15 днів працівнику, який все ще хворіє – оплату здійснює медична страхова компанія. Право на допомогу має працівник, якого лікар визнав тимчасово непрацездатним. Допомога може надаватися протягом 380 календарних днів. Більш детальну інформацію можна знайти тут. Взагалі, за матеріальним забезпеченням на випадок хвороби надаються такі види допомоги: (інформацію про конкретну допомогу можна знайти перейшовши за посиланням) -         допомога по хворобі (Nemocenské) -         допомога при опіці члена сім’ї (ošetřovné) -         компенсаційна виплата по вагітності та материнству (Vyrovnávací příspěvek v těhotenství a mateřství) -         грошова допомога по материнству (Peněžitá pomoc v mateřství) Цікавою є грошова допомога по вагітності та материнству. Право на таку допомогу має наймана працівниця, яка брала участь у матеріальному забезпеченні на випадок хвороби як мінімум 270 днів протягом останніх двох років до моменту отримання допомоги по материнству. Тобто іноземкам, які щойно переїхали не вигідно відразу думати про дітей. Спочатку треба попрацювати. Державна соціальна допомога На виплату державної соціальної підтримки мають право особи: – що постійно проживають на території ЧР (громадяни ЧР); – іноземці, що мають на території ЧР постійне проживання; – іноземці, що проживають на території, а саме – з моменту, коли пройшло 365 днів з моменту реєстрації; – іноземці, молодші 1-го року, народжені на території ЧР і зареєстровані на території ЧР ; – неповнолітні іноземці, передані на території ЧР на догляд який заміняє догляд батьків або на догляд в спеціальні установи; – іноземці, що являються власниками дозволу на постійне проживання з признаним правовим статусом довгостроково проживаючого резидента в Європейському Співтоваристві на території іншої країни-члена ЄС; – іноземці, яким було видано дозвіл на довгострокове перебування на території ЧР з метою наукового дослідження; – іноземці, яким було надано додатковий захист; – іноземці, яким було видано дозвіл на довгострокове перебування на території ЧР з метою працевлаштування, яке вимагає високу кваліфікацію (синя карта). Для визнання цих пільг необхідно виконувати всі вимоги, що вони передбачають. Але все ж, основною умовою для іноземця, який не має постійного місця проживання, є проживання на території Чеської Республіки мінімум рік. Виплата державної соціальної підтримки регулюється Законом № 117/1995 Зб. зак. «Про державну соціальну підтримку» у частині подальших постанов. Згідно з цим законом надається така допомога: -         допомога на дитину (Přídavek na dítě) -         батьківська допомога (Rodičovský příspěvek) -         допомога на житло (Příspěvek na bydlení) -         допомога по пологах (Porodné) -         допомога на похорон (Pohřebné)   Бланки для заяви можете взяти у відділенні Центру зайнятості або скачати з інтернету на веб-сайті і потім роздрукувати. Майбутнє, найчастіше, пов’язане з дітьми. А народження дитини справа дорога (в будь-якій країні). Отож, трохи про допомогу на дитину. Допомога на дитину – це основна довгочасна допомога, яка надається сім’ям з дітьми. Право на отримання допомоги мають сім’ї з прибутками до 2,4 раз більшого прожиткового мінімуму. Допомога на дитину надається в трьох розмірах, залежно від віку дитини і щомісяця складає 500 крон чеських (до 6 років), 610 крон чеських (від 6 до 15 років) та 700 крон чеських (від 15 до 26 років). Проводячи аналогію з Україною, де виплачується спочатку найбільша сума з допомоги при народженні дитини, а потім так скажемо «по-трохи» кожного місяця на протязі 3х років, шукала щось подібне і тут. Таким чином знайшла, одноразову допомогу при народженні дитини, вона ж допомога при пологах. Вона надається тільки тоді, коли прибуток в родині нижче 2,7-кратного прожиткового мінімуму. Це фіксована сума: 13 тис. крон на першу дитину і 10 тис. на другу. Ще в Чехії можна отримати допомогу на житло. Зважаючи на те, якою дорогою є тут оренда квартир – ця інформація може бути актуальною. Допомогою на житло держава покриває вартість житла сім’ям і окремим особам з низькими доходами. Право на допомогу на житло має власник або орендатор квартири, прописаний в квартирі, якщо 30 % (в Празі 35 %) прибутку сім’ї недостатньо для покриття затрат на проживання і одночасно цих 30 % (в Празі 35 %) прибутку сім’ї – менше, ніж відповідні нормативні затрати, встановлені законом. Варто пам’ятати, що соціальна допомога включає в першу чергу надання допомоги при матеріальній скруті. В даному випадку кожна життєва ситуація розглядається індивідуально. Матеріальна скрута включає в себе допомогу та доплату на проживання, та негайну допомогу в надзвичайних ситуаціях. Проте, якщо у Вас немає дозволу на постійне місце проживання, або додаткову чи міжнародну охорону, можете подавати прохання лише про пільги з надання допомоги в надзвичайних ситуаціях. Заявки на пільги з надання допомоги у разі матеріальної скрути подаються до Центру зайнятості за місцем проживання. Як не дивно, але іноземці можуть звертатися у Центр зайнятості навіть за допомогою по безробіттю. Для українців, це мабуть не дуже важлива інформація, адже переважна більшість приїжджає сюди саме для того, щоб працювати. Але як кажуть «на всякий випадок». Ця допомога передбачає відсутність доходу у зв'язку з втратою роботи. Основною умовою надання допомоги по безробіттю є відпрацьованих 12 календарних місяців протягом останніх двох років. Подати заявку на допомогу з безробіття можуть зареєстровані особи, що шукають роботу, точніше іноземці з дозволом на постійне місце проживання, з дозволом на довгострокове проживання в випадку возз'єднання з членом сім'ї. Бланки на оформлення заявок можна скачати тут. Важливим показником у соціальному забезпеченні відіграє прожитковий мінімум - межа мінімальних доходів для забезпечення харчування та інших основних особистих потреб. Для іноземця, який розглядається, як окрема особа – прожитковий мінімум на місяць складає - 3 410 Kč. Для іноземця, який розглядається разом з іншими особами, частки прожиткового мінімуму розглядаються по порядку: для першої особи – 3140 Kč, для кожної наступної, яка не є не забезпеченою дитиною – 2830 Kč, далі для дітей: -         До 6 років – 1740 Kč -         Від 6 до 15 років – 2140 Kč -         Від 15 до 26 років – 2450 Kč. При чому мінімум для підтримки існування в Чеській Республіці становить – 2200 Kč. Більш детально дивитись тут.   В даній статті дуже коротко розглянуті основні моменти системи соціального забезпечення. Так би мовити для ознайомлення, щоб знати чого можна чекати і на що можна сподіватись від країни, в якій ти іноземець. Але радує, те що в Чехії дуже гарно розвинена не тільки система соціальної підтримки, а й підтримка іноземців. Пишучи цю статтю я знайшла багато джерел, у яких гарно описані всі моменти. А саме інтегрований портал для іноземців - Integrovaný portál Ministerstva práce a sociálních věcí. На чеській мові, але все чітко і коротко прописано. А також «Інформаційний довідник для іноземців у Чеській Республіці». Для тих, кому необхідна інформація у будь-якому питанні проживання на території Чехії чи просто цікаво, як все влаштовано - просто супер! При чому ще й на українській мові (файл для скачування).    Світлана Малецька  спеціально для UAPORTAL.CZ 

OpenCall - мобільний оператор, який від початку зосереджує свою увагу на іноземцях, які проживають у Чеській Республіці. Ми усвідомлюємо, наскільки важливо, проживаючи довший час за кордоном, не втратити контакт з Вашими рідними. Пропонуємо Вам вигідні тарифи на дзвінки в Україну разом із зручними пакетами послуг, які не мають конкуренції.   Жодний контракт – Ви просто купуєте нашу передплачену SIM-карту у будь-якому куточку Чехії, вистачить лише поповнювати свій кредит. На даний момент наш сервіс обслуговування працює чеською, російською, болгарською та англійською мовами. Ви також можете відвідати наш веб-сайт www.opencall.cz який налаштований в таких самих мовних версіях. Ми працюємо над тим, щоб найближчим часом надавати всі ці послуги українською мовою. Де купити SIM-карту OpenCall? На нашому сайті Ви знайдете список більш ніж тисячі місць продажу по всій Чехії, де Ви зможете придбати нашу SIM-карту. Це такі місця, як Froglet, Relay, Valmont або Don Pealo. Повний список можна знайти тут: Де купити SIM.  Ми цінуємо, що можемо бути частиною команди UAportal і з нетерпінням чекаємо, коли зможемо ознайомити Вас з новинками і нашою повною пропозицією.   Ваш OpenCall

З 8 по 10 жовтня в Празі пройшла Міжнародна суспільно-політична конференція «Форум 2000», яка є вагомою платформою для обговорення актуальних проблем сучасності, пов’язаних з розвитком демократії у світі, правами людини, розвитком громадянського суспільства, зміцнення релігійної, культурної і етнічної толерантності. Щороку у ній беруть участь відомі політики, експерти, науковці, державні та громадські діячі з різних країн світу, які порушують та відкрито дискутують з принципово важливих питань міжнародного життя. Перша конференція «Форум 2000» відбулася в Празі у 1997 році з ініціативи президента Чехії Вацлава Гавела у співпраці з ізраїльським письменником Елі Візелем та японським політиком і філантропом Рйоіті Сасакавою. Цього року в рамках конференції було організовано дискусію на тему «Крим, три роки потому», в якій взяли участь народний депутат України та лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, кримськотатарський адвокат Едем Семедляєв, двоюрідний брат політичного в’язня Євгена Панова, заарештованого в Криму, Ігор Котельянець. Учасників Форума 2000 та громадськість Праги було докладно поінформовано про актуальну ситуацію, що склалася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, грубі порушення російськими окупантами прав людини на півострові, методи залякування та тиску на кримськотатарських та проукраїнських активістів, якими діє окупаційна російська влада, наведено конкретні приклади репресій, катувань, незаконних арештів та вироків суду. Після дискусії за участю кримськотатарського ансамблю «Мусафір» відбувся вечір кримськотатарської культури. Повідомляє Посольство України в Чеській Республіці