Уже другий рік поспіль листопад є гарячою порою для українців у Чехії. Приємно заходити на філософський факультет Карлового університету (nám. Jana Palacha 2) і бачити оголошення, продубльовані твоєю рідною мовою. І бачити, як гасають університетськими сходами піднесені українці: дискутують, жартують, хвилюються. Вибігають на вулицю без курток, щоб зустріти своїх знайомих і друзів, щоб гуртом долучитися до «по-ді-ї». А більшість пражан тимчасом насолоджуються законним «вікендом», голосно розмишляють у міському транспорті про осінні депресії, акції та зимовий відпочинок. Йти довгими університетськими коридорами та вслухатися в різномовні розмови: на вустах іноземців слово «Україна». Вимовляють його притишено, примруживши очі, наче в чомусь непевні. Що ж це коїться? Це в Празі, попри вихідні, за підтримки Посольства України в Чеській Республіці організовано спільними зусиллями Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету, Східноєвропейського клубу та Чеської асоціації україністів ІІ Міжнародну конференцію україністів. Скажете, для україністів це, можливо, і подія, а яке діло до цього простому українцеві чи чехові?! Це власне й спробували з’ясувати. Попри те, що ІІ Міжнародна конференція україністів була «закритою» (тобто організатори особисто запрошували доповідачів), у її рамках вдалося організувати відкриті лекції на українській та англійській мовах. Тож у вільному доступі для кожного були лекції Сергія Плохія («Leninopad: Mapping Memory in Contemporary Ukraine»), Олени Галети («Українське культурне будівництво ХХ ст.: література й бібліотека як "революційні проекти" Юрія Меженка» та «Eccentric literary criticism: from literary theory to literary anthropology»), Станіслава Федорчука («Відомі та забуті: письменники, журналісти та вчені української діаспори ХХ століття»), а також презентація книги політв’язня Російської федерації, журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції. Дописи про Донбас», яку цьогоріч видала українська служба Радіо Свобода. Слухачі цих лекцій (як чехи, так і українці) зізналися, що відкрили для себе багато цікавих і важливих імен, історій та закономірностей. Казали, що часами стає боляче від «незнання»: як мало ми знаємо, як мало речників важливих повідомлень, як мало усвідомлення того, наскільки інформація є важливою і небезпечною! Як багато забутих людей, їхніх поривань і подвигів! Можливо, саме через брак цих повідомлень, нам інколи так важко бути людьми, бути активними, намагатися, не здаватися. Через це ми програЄмо інформаційну війну. Через втрачання сенсів і смислів. Гарячим серцем і розумом нехіть невідома. Тож багатьох вразила лекція Сергія Плохія про гарвардський проект з картами, за допомогою якого можна досліджувати взаємозв'язки історичні й соціологічні, минулого й сучасного. Доповідачам-професіоналам вдалося зворохобити присутніх. Натхненні організатори, учасники та гості радо поділилися своїми враженнями для Uaportal-у. Зокрема Тетяна Окопна (культурний аташе Посольства України в Чеській Республіці) зізналася, що їй «дуже сподобалося, що частина виступів були англійською мовою і на них прийшло багато "людей з вулиці", це важлива частина публічної дипломатії нашої країни». А також згадала чеського україніста Давида Свободу, який «любить повторювати, що бути україністом у Чехії – це означає самотність. Бо україністів – тих, хто справді займається тут науковими дослідженнями – дуже мало. Тому такі конференції, – зазначає Тетяна, – у першу чергу важливі, щоб чеські україністи не почувалися самотніми (жарт), і для налагодження міжнародних зв'язків та планування спільних проектів». А Радко Мокрик (редактор часопису «NaVýchod») відкрив таємницю народження цієї події. «Думка про проведення щорічних україністичних конференцій в Празі виникла два роки тому. Наразі, завдяки підтримці Посольства України в Чехії та Інституту Східноєвропейських студій Карлового університету нам вдається втілювати цю ідею в життя. Тобто такі конференції – це результат співпраці декількох організацій та багатьох людей. Другий рік поспіль загальною координацією проекту керує докторантка Інституту Східноєвропейських студій Галина Бабак. Такі конференції – це також можливість поширювати знання про Україну. Цьогорічна конференція логічно була присвячена століттю українсько-чехословацьких дипломатичних відносин. Для нас є важливими два аспекти: високий рівень академічної програми. Водночас, важливою є і супровідна програма та запрошення українських академіків, журналістів для проведення відкритих лекцій та зустрічей з ширшою громадськістю». Своєю чергою, Галина Бабак (шеф-редакторка часопису «NaVýchod») додала: «На відміну від минулого року, ця конференція була «закрита», тобто учасники запрошувалися особисто. Головним гостем конференції став професор Гарвардського університету Сергій Плохій, який також обіймає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Також ми раді, що вже другий рік поспіль у конференції бере участь професорка Валерія Корабльова, яка і цього року виступала на відкритті разом з професором Плохієм. Безперечно, цього року конференція видалася сильнішою, але тематично менш різноманітною, до чого зобов’язувала сама тема. Після завершення ми отримали багато схвальних відгуків, тому можна вважати цей проект успішним» Також Олексій Севрук (редактор часопису «PLAV») зізнався, що велике враження на нього справили доповіді «шефа гарвардської україністики» (пана Плохія). Зокрема лекція, що відкривала конференцію (відеозапис доповіді «The Fall of an Empire: Ukraine and the Fate of the Pan-Russian Idea» (Падіння імперії: Україна та доля всеросійської ідеї) можна проглянути за посиланням – https://www.youtube.com/watch?v=IU2rSMCrIug&t=141s). «Взаємний зв´язок між Україною і Росією було пояснено стисло, лаконічно, і разом з тим популярно. – запевнив Олексій. – Буду її рекомендувати своїм чеським друзям і знайомим, які, можливо, не зовсім усвідомлюють, звідки виникла Україна, чому це не-Росія і чому, попри все, російські політики постійно намагаються всякими правдами і неправдами втягнути її у Росію». Також Олексій додав, що йому сподобалась доповідь брнянського україністa і музикознавця Петра Калини «про Українську республіканську капелу, хорову капелу УНР, яка була створена, між іншим, для того, щоб пропагувати українські ідеї серед мешканців Європи. Доктор Калина навів чимало цікавих подробиць про створення, існування і подальшу долю членів хору, опираючись на мемуари очевидців». І на завершення редактор наголосив на важливості «такої міжнародної україністичної конференції в Празі як місця спілкування фахівців-україністів з усього світу, простору для обміну думок і досвіду, а також інструменту популяризації України серед чехів, тобто елементу тієї ж вже згаданої культурної дипломатії». Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валерія Корабльова лаконічно підсумувала: «The best weekend is a working weekend!»(найкращі вихідні – це робочі). Горіти Словом, щоб поставати з попелу… Здається, це найліпший антидепресант :) Катерина Воїнська  для UAportal.cz                                    

Український культурно-освітній центр «Крок» в Празі (Аргентинська 38) започаткував Фестиваль дитячої творчості «Крок до успіху» 20 жовтня 2018 року. За словами керівника центру Марії Гаврилюк, цей фестиваль – це свято обдарованих і талановитих особистостей: «віримо, що наш зовсім юний фестиваль стане поштовхом для розвитку талантів наших молодих артистів і чудовим майданчиком для набуття сценічного досвіду» Про те, що цей фестиваль є конче потрібним для українців в Чехії засвідчила велика кількість учасників – майже сотня! Діти разом з батьками та вчителями прибули з численних міст Чеської Республіки: з міста Градець-Кралове (суботня школа «Ниточка Родоводу», керівник Наталія Доценко), з Мельника (керівники Тетяна Гуляк, Анета Стойкова), з міста Млада-Болеслав. Також завершував фестиваль піснею про маму соліст (Михайло Дакус) з вокальної студії «Ліра», що в Калуші (Україна). І, звичайно, на святі було багато празьких дітей. Зокрема, творчі колективи «Джерело», «ІнФітДАнсKлуб», а також діти, які подали заявки на участь самостійно (без належності до організацій чи шкіл): Яна Перкун, Сандра Коломієць, Злата Конончук, Ілля Манько, -  та учні культурно-освітнього центру «Крок». Журі та всі присутні стали очевидцями неординарної виставки художніх робіт і двадцяти двох різнорідних творчих номерів у номінаціях: літературна творчість, музична творчість, театральне мистецтво та художня творчість. Як повідомляє Марія Гаврилюк, «завданням фестивалю було об’єднати та познайомити творчих дітей української діаспори в Чехії, щоб разом берегти та розвивати традиції українського мистецтва. Також підтримати талановитих діток і стимулювати професійну діяльність учасників. І, звичайно, – обмін досвідом і творча співпраця! Тож за те, що фестиваль вдався, дякую команді «Кроку»: Євгенії Валовій, Світлані Рішко, Світані Бліндовській, Ані Сіщук, Галині Березовській, Любі Гриськовій, Наталі Лагетко, Марії Шумейко та Наталі Доценко. А також Посольству України в Чеській республіці та «Бізнес клубу» – головному меценатові нашого центру». Закінчився фестиваль майстер-класом від танцівниці та засновниці «ІнФітДансКлубу» Інни Бодрилової. Усі учасники синхронно танцювали під відому пісню «Десь по світу». Це треба було бачити! Діти сяяли на сцені, завзято повторюючи рухи – члени журі усміхалися – організатори раділи-пишалися, що все вдалося – а в багатьох батьків наверталися на очі сльози від того, що не мають поки що змоги будувати Україну на своїй землі. Після гарячого танцю настала ще гарячіша церемонія нагородження усіх учасників медалями, дипломами та шоколадками. На завершення викладачі з «Кроку» та гості свята заспівали «Скільки б не співали». Але люди не поспішали розходитися. Діти раділи дипломами, частувалися. Усі фотографувалися, знайомилися, ділилися враженнями. Тож вдалося підслухати таке: «Ой, велику ностальгію навело на мене це свято: так додому захотілося», «файно все так було, а ведуча – супер: така мила, приємна та розумна», «то так добре, що нікого не виокремили, що кожного нагородили. Тут справді кожен був вартий нагороди», «Надіюся, що ми регулярно зустрічатимемося на таких фестивалях», «це наш перший диплом, наша перша медаль, ми постараємося наступного року придумати ще щось». Також вдячність переповнювала викладачів з Градця-Кралове (Наталію Страшідлову (музичний керівник), Олександру Щур (вчитель англійської та української мови), Ольгу Якимцьо (вчитель танців), Оксану Дудлу (вчитель 1 класу)): «виступи наших дітей приймали оплесками, кожна дитина отримала солодощі та медаль. Після смачного обіду всіх гостей запросили на екскурсію Прагою, яку організувала і провадила пані Марія Гаврилюк. Екскурсійний катер і прогулянка Прагою запам’ятається нам особливо. Ми дуже вдячні!». А ось відгуки про фестиваль членів журі:  «Можу впевнено сказати, що свято вдалося. Вдячна кожній дитині за ці емоції, які вони нам сьогодні подарували. Вони найталановитіші, найуспішніші. Вдячна батькам, які попри свою зайнятість долучилися до свята. Вдячна викладачам і керівникам, які так багато вкладають у майбутнє України. Цей фестиваль – це також чудово нагода дізнатися, що ми – українці – є в різних містах Чехії. Бажаю, щоб цей фестиваль продовжувався та мав гарні традиції» (культурний аташе Посольства України в Чеській республіці Тетяна Горупович) «Для багатьох дітей і гуртів сьогодні відбулася прем’єра. Це велика прем’єра. Я вперше побувала на такому українському дитячому фестивалі. І вразила мене різнорідність. Тут було все: спів, танці, театр, живопис. Найбільше мені сподобалося, шо всі діти були відважні. Там були прекрасні жести. Можна було побачити, що з багатьох будуть актори, співаки, танцюристи. Хоч сьогодні переможців визначати не будемо. Але для мене тут є один переможець – це дівчинка, яка повторила свій виступ: забула слова, але почала співати спочатку. Для мене відвага – це дуже важливо. Мистецтво – одне, це прекрасно, що всі тут показали, що вони вміють. А ця дівчинка показала, що вона не боїться. Що коли щось не вдається, вона спробує ще раз» (викладач кафедри україністики Карлового університету докторка Тереза Хланьова)   «На цьому святі я не мала зовсім відчуття, що я десь далеко від України. Просто хочеться плакати від щастя, що в нас є такі діти, які бережуть нашу культуру, наші пісні, танці. Всі вони молодці. Від найменшого до найбільшого. Вразив цей фінальний танець «Десь по світу». Слова до цієї пісні написав мій друг, одногрупник з дрогобицького училища – Роман Стахнів. Є ця Україна! Ми всі разом, як одна родина! (викладач вокалу та співачка Оксана Нагірна)  «Мені дуже сподобалося. Дякую цим дітям, Марії та всім, хто підтримав нас сьогодні. Усі просто молодці і, справді, заслуговують гарячих оплесків» (професійна танцівниця, засновник та провідний «ІнФітДансКлубу» Інна Бодрилова)  «Велика подяка батькам, що привели дітей на конкурс. Що діти мають вишиванки, що віддали свій час. Це велика радість. Молодці!» (хореограф Наталія Колва) Таким був Перший фестиваль дитячої творчості «Крок до успіху», тож далі буде :)   Спеціально для UAPORTAL Катерина Воїнська

Зі «Свята мрій» розпочався навчальний рік в українському культурно-освітньому центрі «Крок» у Празі (Аргентинська 38) 22 вересня 2018 року. Ця урочистість була також присвячена сторіччю відновлення української державності та Дню незалежності.           Свято розпочалося з гімну України та хвилини мовчання за тих, хто береже наш спокій, жертвуючи власним життям. Для першачків пролунав перший дзвоник, вони розповіли віршики про мрії. Учні «Кроку» продемонстрували танець, Марія Болеховська – пісні, а Станіслав Рішко – гумореску «Кухлик» П. Глазового. Святкування закінчилося спільним фото біля спеціальної фотозони, в якій діти разом з вчителями мали нагоду прокричали «миш-ка». Всі частувалися величезним тортом.             Чому Свято мрії? А як же без неї? Про це розповідали віршики: «бо хто повірить, той ввійде», «що робить Мрія у житті? Вона долає перешкоди і вказує нам шлях до перемоги»,«тож мріймо стільки душа наша просить, вона нам в майбутньому щастя приносить».  Про це звістила й керівник центру Марія Гаврилюк у слові до всіх присутніх: «Мрії бувають різні: вони можуть бути далекоглядними, а можуть бути і миттєвими. Вірю, що мрії збуваються. Чимало людей довгі роки мріяли про незалежність нашої країни. Вони вклали в цю мрію всю свою енергію. Я також маю мрію: щоб проживаючи далеко від рідної країни, ми зберігали рідну мову та культуру. І ця моя мрія здійснюється кожного року – в учнях нашого центру. Маленькі усміхнені обличчя дають можливість бути впевненим у тому, що робимо добру справу. Тому дякуємо малюкам та батькам за відданість і любов до нашої країни. Бажаємо міцного здоров'я та натхнення, а батькам – витримки та мужності на спільному шкільному шляху».             Про мрії звіщали й родичі учнів «Кроку»:  «Все мені тут подобається. Точно все! Ми на чужині, а так хочеться, щоб наша культура, наші традиції та письменники не були дітям чужі. Спочатку було важко кожної суботи їздити. Але тепер моя дитина дуже добре читає та пише. Вже другий рік тут вчимося. І поки буде «Крок», ходитимемо. До останнього ходитимемо!» (Тарас Дусан) «Я мама трьох діток. Привела сюди свою найстаршеньку, щоб дитина навчилася читати і писати по-українськи, бо ми вже в Чехії достатньо довго. Ми сьогодні першачки! Дізналися про «Крок» у церкві Климента, там роздавали рекламки» (Ольга Семчук) «Я тітка першачка. Мені тут дуже подобається. Свято чудово організовано! Дітки молодці – виступають. Приємно чути рідну мову. Це свято – просто як українське натхнення!» (Ірина Триліс) «Я тут учитель гри на гітарі. Цей «Крок» – дуже потрібна річ у Празі. Нашу культуру, мову, традиції необхідно плекати, а це нелегко, коли ти далеко від Батьківщини. Тут чудовий педагогічний колектив. Учителі знаходять підхід. Дають необхідну інформацію діткам про все добре, що стосується України» (Олександр Стеблюк) «Уже третій рік моя донька – їй 11 років – вчиться тут. Воджу її сюди щосуботи, бо я українець. Хай пізнає Україну! Треба вчитися! Маємо тут дуже файну вчительку – Галину Березовську. Вона дуже гарно все пояснює, вчить правильно спілкуватися, знайомить зі символами України, поетами. Якби я у свій час мав таку вчительку! Вразило сьогодні, що так багато дітей в «Кроці». Я розповідаю друзям і знайомим про цей центр. Сам привів уже двох сюди. Маю 4-річного сина – він теж тут буде вчитися. Ми від початку створення «Кроку»!» Усе мені тут подобається. Єдине, що би хотів поліпшити… Трохи довго сидимо: з 10-ої до 13-ої. А мої діти привикли їсти о 12-ій годині – поки заїдемо, поки щось підігріємо. То я вирішив привозити зі собою торбу з їжею, щоб ще в «Кроці» годувати дітей» (Іван Минда) Також спеціально для UAportal-у Марія Гаврилюк розповіла про передісторію «Кроку»: «десь, напевно, з п'ятого класу я складала сценарії свят, різні конкурси придумувала. Завжди щось таке любила, воно так і до кінця школи протяглося, що завжди мала відношення до планування свят. Радію з того. що можу привити дітям любов до України навіть на відстані, щоб вони вміли правильно розмовляти рідною мовою. Хочеться зробити щось таке, що залишиться на покоління після нас. Тож щиро дякую всім за допомогу в підготувці сьогоднішнього свята: Посольству України в Чехії , Тарасу Якубовському, Тарасу Костюку, Mарії Шумейко, Світлані Рішко, Марії Лагетко, Світлані Бліндовській, Анні Сіщук, Любові Гриськовій, Наталі Лагетко. Також дякуємо за тортика Іванні Лешанич. Життя змушує нас цінувати кожну мить, бо незнаємо, котра секудна буде останньою... Тому, напевно, потрібно жити так, немов проживаємо останній день, і в цьому дні цінувати кожну мить радості та щастя, щоб разом творити велику історію добра». Автор Катерина Воїнська для UAportal.

Цьогоріч 24 серпня Україна святкувала двадцять сьомий День Незалежності. Українська громада Чехії нещодавно згуртувалася з нагоди Дня Незалежності України в одному з найбільших парків Праги – у парку «Стромовка», що на території виставкового центру Výstaviště Holešovice ( район Praha 7).  Урочистість розпочалася державним гімном «Ще не вмерла Україна» та хвилиною мовчання за всіх, хто бореться та кладе своє життя за незалежність України. Слово до громади мав посол України у Чехії Євген Перебийніс наголошуючи,  що сьогодні маємо всі підстави святкувати, але святкуючи, повинні пам’ятати про те, що «боротьба за нашу державу триває», «наші хлопці на сході продовжують захищати Україну». Присутні мали нагоду побачити-почути виступи місцевих творчих колективів:«Джерело», «Світоч», «Ігніс», дуо «МарОля», – а також заслужених артистів України: Олесю Пасічняк, Антоніну Осипчук, Ірину Стиць, Павла Бубряка, Івана Дерду, Віктора Підгурського, Оксану Зелінську, Томаша Шідловського. Організували акцію громадські організації: Українська ініціатива, Асоціація української громади, Український Народний дім, «Бізнес клуб», Українська Європейська Перспектива, Українські профспілки, Міжнародна асоціація українців «Євромайдан», «Берегиня», «Світоч», «Джерело», школа «Ерудит». Свято відбулося за підтримки Посольства України в Чеській Республіці, а також найбільшої української фірми-перевізника між Чехією та Україною «Rеgabus». Павло Бубряк (голова Асоціації українських громад в Чехії) – один з організаторів свята – спеціально для UAPORTALу зізнався:«не можемо сидіти склавши руки, не погоджуємося на рівень сільського будинку культури. Ми тут, бо в наших жилах тече українська кров. Це йде з душі. Інакше не можу. Не чекаю нагород, заслуг чи подяк. Організовуємося, робимо це в надії. У надії, бо справжню незалежність треба ще вибороти. Багато декларацій зараз, багато розмов про те, що Україна важлива, але політики насправді косять мільйони з нашого народу. Наш народ піднявся, згуртувався, потім добренько попрацювали технології, щоб люди розчарувалися, щоб цю надію вбити. Активних порозстрілювали, у котлах повбивали, когось поодинці вбивають. Ніхто відповідальності не несе за вбивство патріотів. Діє внутрішня окупація. Але попри все українська культура розвивається... Українська громада в Чехії за десятки років пережила багато бурхливих моментів, але вдалося поєднати сили старої та нової діаспори. Зараз дуже тішить, що кожен вносить свою лепту, робимо разом. Цього року спрацювали ще активніше. А це ж масове святкування, винайняли цілий парк! Стараюся знайти підхід до керівників організації. Заручившись підтримкою нашого чудового посла Євгена Перебийноса, Української ініціативи - Богдан Райчинець відповідав за оренду й апаратуру на святі, –  Українського народного дому в Празі з його головою Володимиром Губчуком, Михайла Топорова (голови Євромайдану) – він організував столи, палатки, лавочки, – а також режисера Віктора Підгурського, свято вдалося. Людям навіть дощ не завадив. Вони танцювали просто під дощем! А наша гордість – це колективи «Джерело», «Світоч» і «Берегиня», бо працюють з дітьми. А це – наше майбутнє! Також доречно згадати Ростислава Прокоп’юка, Тараса Костюка, Галину Андрейців, Тараса Якубовського, Романа Митрюка, Анатолія Ґраца, – вони завжди долучається і активно діють. Це однодумці: осторонь ніколи не стоять! Також тим, про кого забув, велике спасибі!» Богдан Райчинець з Української ініціативи додав: «незважаючи на погоду, прийшло понад 500 людей, це організаторам приємно бачити. Зібралося разом кілька українських організацій, щоб підготувати це свято. Це – традиційний захід українських меншин у Празі. Треба подякувати посольству України й усім, що підтримали це свято, оскільки вхід був безкоштовний. А треба було забезпечити сцену, звук, шатра від дощу, українську кухню, яку організував ресторан «Дністер». Я задоволений як участю, так і культурним проведенням свята». У документі Верховної Ради України (20.02.1992 №2143-XII) «Про День незалежності України» наголошено на «волі українського народу та його одвічному прагненні до незалежності»… Святкуємо, щоб усвідомлювати міру нашої залежності, її гіркі корені. Святкуємо, щоби попри гучні гасла, вже звичний популізм і нестерпний біль втрати, бачити справжню незалежність. Святкуємо, щоби розпалити наснагу йти далі. Пам’ятати про ціну та важливість нашої незалежності. Мати відвагу щодень здобувати та захищати Україну в наших серцях, домівках, праці та світі. Справжня воля – це Любов. Вона не має нічого спільного з ненавистю. Бо ненависть, байдужість, підлість – це атрибути раба. Любов не шукає свого. Той, хто любить, «сам є свій» собі та іншим. Той, хто любить, господарює в мирі та з перспективою. Бо має серце палке та вірне, наче в собаки. Уміє вкусити та гаркнути, аби захистити простір Любові. Але також уміє та хоче зализувати рани свої та ближніх, вигризати тернину з грубої шкіри, кружляти в арканах та мати свій голос в симфонії рідної зграї. Не втрачати миру наодинці та в гурті. Бути креативним господарем на тому місці, де зараз є. Якщо ти за межами України, не виправдовуй себе думкою, що зробиш щось для Батьківщини колись, як повернешся. Якщо ти вдома, то не чекай, що більше можливостей буде за межею дому. Не зволікаймо, любі, любити. Бо це єдине, що дає снагу жити. Це єдине, з чим нестрашно йти на смерть. Автор: Катерина Воїнська для UAportal.

Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  

Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська