Жінкам Революції і Війни. З пошаною і любов'ю. Свобода пахне димком. Вона булькає у казані тим неосяжним запахом, що його жоден поет не передасть на папері. Свобода має рецепт. Якщо взяти пшеничної крупи і трохи сала, а до нього цибульки та часнику, а до того вкраяти шмат доброго та житнього хліба... Свобода у дровах під казаном. Свобода на вістрі ножа, який нарізає м'ясо. Свобода смакує на відкритому просторі майданів міст 21-го століття та Дикому Полі Донецьких степів. Колись давно – століття тому! – так пахла війна: казанами і обсмаленими рожнами. Колись давно життя не домлівало на кухонних плитах і не доходило в печах. Колись – воно кипіло й смажилось на відкритих вогнищах і гуготіло незгасними ватрами полонин. У продублену карпатами тайстру вкладали не мелай, а волю і причащалилися нею в карпатських кичерах. І наскрізь просмалений чумак у просторах Таврії куштував з першого розкипу долю – не куліш! А гриз німецьку галету вприкуску не з солониною – затятістю – стрілець УПА у 43-му! Вона, моя найбагатша у світі країна, яка – єдиною, мабуть, їла повною ложкою лише голод! - завше воювала не тільки мечем. Вона вміла годувати своїх воїнів. Вона горіла вогнищами Хотина у 1621-му, де чаділи похідні кухні Сагайдачного. Під Віднем 1683-го Вона забирала з розгромленого турецького обозу міхи нікому непотрібного чортячого зілля з зеленим зерням, щоб ввести Європу у вселенську першоспокусу ранкової кави. І Юрко-Франц Кульчицький – з Кульчиць під Самбором! – усміхаючись підносив віденцям запашну філіжанку саме тієї культової КАВИ, що без неї не стається світанку від Бреста до Бреста… Моя Україна палала не тільки вогнищами болю. Моя Україна горіла люттю повстань. Байда, Остряниця, Бут, Хмельницький, Сірко, Гонта, Кармалюк, Довбуш, Шухевич – жоден з них не встав би на повен ріст і не відвернув би праведне рамено для рішучого удару без того казанка, що тихо докипав на роз'ятреній ватрі. Ніхто не стискав би зуби від люті, коли б стискало від голоду ребра. І, навіть коли хитало від голоду Україну, вона все ж примудрялася годувати своїх воїв. Як при Святославі. Як при Володимирі. Як при Хмельницькому. Як при Петлюрі. І били тому її не збройно, а підло, з-за рогу – забираючи те, що тримало егрегор народу незнищенним – хліб… У 33-му Вона їла саму землю. Здавалось – не встане. Здавалось – умерла. А все ж виживала. І в жменях рятованого від комуніста зерна проростало нове майбутнє древньої нації. Вона ніколи не жила, щоб їсти. Вона завше їла щоб ЖИТИ! Як вчора. Як зараз. Як завжди. Вона може затерти саламаху і зварити куліш. Вона може скапарити мізерію і вдерти шарпанину. Вона квасить сто своїх розмаїтих квасів і може зробити надзвичайну верещаку – печене м'ясо, мариноване в буряковому квасі. Ви бачили як вона робить вареники?! Ви можете, хоча б уявити, скільки різновидів голубців Вона готує одночасно?! На хвилинку, припустіть скільки рецептів борщу є у Неї! Не можете?! А й правда – зорі обліку не піддаються… Вона знову встає до вогнища і нарізає дрібно при столі цибульку. Вона обтирає піт з чола дітей і кров з їх ран. Вона змочує їм губи. І наливає в миску гарячого Життя. Поїж, синку, війна зачекає! Поїж, дитино, тобі треба сили! Поїж, серце, вони не втечуть! Вона знає, що мені треба. Вогонь і рожен. Ватра й казанок. Я їстиму волю – вона смакує найліпше. ЇЇ зготувати найважче. Може тому, що іноді цю кухню слід запалювати пляшкою з запалювальною сумішшю на центральній вулиці моєї Столиці. Поїж, дитино! Зараз, Мамо, розпалю!!! Автор Шершень Шершень 

Там все сіре. Навіть сонце. Бо там "ноль" (саме "ноль", не "нуль" - бо "нуль" не вимовляється, так не правильно). Лінія, яка позначає відлік в "плюс" і в "мінус" не може бути кольоровою - вона саме сіра, нейтральна, безколірна. Коли ти ходиш по "нолю", тобі можуть доброзичливо підказати, не шлиндати саме тут, ну, бо "нахєра, братішка, снайперу новий "партрет срісовать"? І ти, попри браваду і удаваний фаталізм, швидко-швидко "шевелиш поршнями" у напрямку добротного погребу, де Лєна (ім'я змінено!), цілком по-домашньому нарізає канапки і помішує суп у каструлі. Вона дбайливо поправляє тарілки на столі і підсовує свіжонарізані огірки та помідори, - "їжте, з дороги ж!". В її рухах стільки знайомої материнської турботливості, що незугарна кострубатість жіночої фігури в камуфляжі і домашніх капцях тебе зовсім не напружує. Про Лєну можна буде розказати потім. О шостій вечора після війни, коли вона буде вдома. А зараз, на пропозицію разом зфотатись, вона лагідно і по-доброму каже, - "давай послє війни, да?" і ти розумієш - да. Тому що Лєна - Спеціаліст, яких мало. Дорогий Спеціаліст. Хлопці кажуть: у нас два Спеціаліста - Лєна і баба. Той, що баба - "нитік", а Лєна - "мужик". Надійна. Вони за Лєну порвуть. На шмаття. Бо побратими. ..."Челєнджера" чути за пів кілометра. Він гримить, калатає і дзвонить гірше від колгоспного ЗіЛа і його поява в клубах сивого диму на Лисичанському вокзалі об одинадцятій дня стає атракцією для одинокого таксиста, кількох голубів та трьох волонтерів. Власне, ті троє єдині, хто чекав і не був вражений настільки ефективною появою "ушатаного в гамно" камуфльованого "Міцубісі" з різнорозмірними колесами та целофаном закритими задніми вікнами. Тут авта виживають тяжко – вони їдуть з цілої Європи щоби померти у важких муках прифронтової зони, на розбитих ущент дорогах. Вони крекчуть всіма своїми гайками та болтами і трусяться, як подагрики, всіма своїми суглобами. Іноді, здається, що вони майже по-людськи стогнуть, коли хтось з Найшвидших-у- світі-Таксистів гонить їх по «нулю», не зважаючи на ями та вирви. Один з таких Таксистів – Кнопа. Взагалі-то, він Ігор але Там, імена, які тобі дали тато з мамою, забирає «ноль» і видає тобі нове, таке, за яким тебе завше можна пізнати. Тому, глянувши на Ігоря зразу стає зрозуміло – то Кнопа. Він з Житомирщини, міцний і вертлявий, чіпкий, як пирій і крутий, як корінь мореного дуба. Такі колись ходили на Константинополь, гуляли Синопом і Трапезундом, таких не могли узяти живцем під Берестечком і їх доводилось розстрілювати німецьким найманцям з мушкетів, бо, пробиті наскрізь списом, сунулись до хирлявих польських піхотинців і рубались шаблями, поки не стікали кров'ю. Такі, міцні та приземкуваті, на перший погляд непоказні, як Кнопа, вгризались у вічну мерзлоту заполярної тундри і підіймали першу скибу аргентинських пампасів, такі засівали простори Саскачевану і Манітоби, і заміняли там стада бізонів на череди довгорогих Лонгхорнів, а мертва приполярна земля Канади починала плисти молоком і медом у їх жорстких, наче, дублених долонях. Зараз їх Земля стікає кров'ю і Кнопа не вганяє заступ у парку весняну ріллю і не тримає в руках сокиру чи рубанок – у нього інший Інструмент («ноль» і тут має монопольне право на найменування, він не каже «автомат», «гвинтівка», «карабін» «ноль» каже правильно – Інструмент). Інструмент Кнопи висить на плечі але він поводиться з ним так само невимушено, як з перфоратором, до якого давно-давно звик. Власне, там не велика різниця – Інструмент, як і перфоратор,також робить дірки у речах … ….Віталік (ім'я змінено!) виходить з «Челєнджера» і навіть не робить спроби зачинити дверцята – та вони і самі давно не зачиняються з першої спроби – високий у брудно-зеленій «горці», в «розгрузці», з Інструментом на плечі першим подає руку і рвучко обіймає по черзі всіх трьох давно очікуваних, ніколи раніше не бачених і тільки телефоном знайомих, гостей. -Як доїхали? -Нормально, без пригод. -Оце вона?-Так. Красуня? 4.5 куба, апетит хороший але ж, МАШИНА! Очі Віталіка незвично колючі і, навіть, на знайомих йому предметах і людях спочатку наче прицілюються і, лише потім тепліють. Він уважно роздивляється чорного «Експлорера», який ще так недавно їздив мирними німецькими автобанами і гладеньким німецьким бездоріжжям. Рука у шкіряних тактичних рукавичках проходить крилом і поплескує «Експлорера» по лобовому склу – так колись запорожці поплескували по шиї доброго коня. «Експлорер» ще не знає, що скоро його звичайна крейсерська швидкість буде 120 км/год по дорогах, яких він у страшному сні не міг собі накошмарити… -Давайте за мною –кидає Віталік і, за мить, «Челєнджер» виводить за собою глухо тонованого чорного «Експлорера» за крутий скрут дороги. На «ноль». На зниділому Лисичанському вокзалі залишаються тільки голуби. Голуби не дурні – вони не літають на «ноль». …Сіре небо уважно приглядається до новачків, яких ще може здивувати провал у мості чи напівзруйнована ТЕС. Сірі околиці, яким війна додала барв у вигляді жовто-блакитних мазків прапорів на блок-постах, байдуже відсвічують у вікна «Експлорера». Вони не зараз стали сірими – вони були такими вже давно і зараз просто стає ясно, що цей навколишній пейзаж такий тільки тому, що проектує на себе колір душ, що його населяють. Тут, на Диких полях Донбасу, розумієш, що решта України таки не така. І від того стає цікаво, що ж таке хотів сказати Донбас, щоб його почули? Що ми мали почути? Що мають почути зараз хлопці, які стоять на тому ж клятому «нулі»? Злобне шипіння у спину, скрегіт зубів? Тут, на «нулі», те місце відліку, де остаточно відлітають ілюзії. Бо ілюзії кольорові, а сіра дійсність каже, що будь-яка насиченість в кольорах дає тільки чорне. Воно і правда – попри переможні прес-реляції про все більшу «українськість» Донбасу, тут розумієш: Україна не займає територій – Україна у душі тих людей, яких офіціоз називає «проукраински настроенное население». Саме так, саме цією мовою говорить Україна до своїх дітей на Донбасі. Коли спілкуєшся з українцями на прифронтових територіях – розумієш, що говориш з людьми, які чинять справді громадянський подвиг, живучи так, як живуть – не цураючись своєї мови та душі. І ще розумієш, що якщо наша армія відійде, їх просто тупо виріжуть. Фізично знищать разом з дітьми. На другому році війни українська держава не виробила для Донбасу ніякої стратегії ,яким чином оцивілізувати, окультурити, зробити придатною для життя людей, а не стад бидла, цю страдницьку землю. Зараз відбувається страшна річ з цією землею: фактично не покарані «сепаратисти» уже, навіть, повиходили з тюрми, отримавши від самогубчо-гуманного українського суду тільки умовні вироки за цілком фактичні убивства та мордування українців. Вони продовжують займати відповідальні пости у різних органах місцевої влади, прокуратурі, судах, міліції. Вони вчать у школах дітей! Вчать дітей своєї російської трупної брехні, крадучи у малих майбутнє. Вони переслідують українців, тепер уже керуючись українськими законами і відкрито погрожують ФІЗИЧНИМ знищенням усім, хто має нахабство казати, що Донбас – це Україна. Парадокс – страшні українські карателі нікого не вигнали, нікого не витісняють в Росію чи те кляте «ЛиДиНиРи», а «мирні жителі Донбасу», щодня витісняють українців в Україну, роблячи їх життя на своїй землі нестерпним. Українці виїжджають з Донбасу. Українська держава не хоче їх захистити на своїй землі. І тільки такі хлопці, у плямистих камуфляжах чи не усіх армій Європи, на убитих, подарованих народом стареньких автах, з безнадійно старими очима на молодих обличчях ще тримають, буквально руками, отой клятий «ноль», який відділяє Мінус від Плюса, Минуле від Майбутнього, Смерть від Життя. …Побут, просто щоденна важка праця – рубати дрова, ремонтувати техніку, копати окопи та бліндажі, готувати їжу та виходити на «роботу». «Ноль» не каже «бойовий вихід», «ноль» знає, що це просто «робота». Вони йдуть на «роботу». Щодня, щоночі. Вони «працюють» в околицях і читають - читають місцевість, ліс, чагарники і дорогу. Там пишуть «інші», заковиристо, симпатичним прихованими чорнилом, а часом і кров'ю. Щоб не читати криваві стрічки, хлопці самі пишуть кілометри своїми ногами, в'яжуть літери з колючого дроту та видруковують дрібно, чергами , заклинання від смерті зі своїх «Інструментів». У них безнадійно важка робота. Там немає буднів – там суцільні свята – вижив сьогодні, отже, свято. І кожен день тих хлопціів і дівчат там, на «нулі» вартує усіх на світі свят тут, в тилу. І нема нічого такого, що було б достатньо зробити для них. Це неспівмірно мало все, що робиться тут, для них нами. Пам'ятайте це щодня, буквально щохвилини – те що у вас є нудні, важкі, монотонні будні зі щоденними клопотами – це важка свята праця «Віталіка», «Лєни», «Кнопи» та інших, чиї імена щодня ковтає «ноль». Просто, вони позичили вам своє життя, подібно до того, як старозавітній Господар позичав своїм недбалим Слугам таланти. Самі подумайте, як треба віддати цю позику?... Автор: Шершень Шершень

Сон наснився. Дивний такий. Довгий... Ніби йду я широким полем. Переораний чорнозем притрушений снігом. Земля м'яка, розлізається під ногами, липне брилами до гумових чобіт. Важко втримати рівновагу, слизько. Броня стискає легені, і дихати часто й швидко не дуже вдається. Йду в темпі, жваво. Поле посічене смугами голих дерев. А звідтіля періодично лунають постріли. Ніби з паралельної дійсності. А на серці легко та радісно... Болото, як розпечена лава з гирла вулкана, засмоктувало праву ногу, стягуючи з неї гумовий чобіт. Лівим скользив у пошуках якоїсь опори. У тім сні увесь день не припинявся дощ і сніг, і кілька здоланих вздовж лінії фронту кілометрів видавалися тривалим марафоном. На мені була наскрізь промокла зимова камуфльована куртка і вода по чолі стікала із зовсім мокрої шапки. Лід, вода та болото під ногами від позиції до позиції. Маневрувати доводилось цілим тілом, аби втриматися на ногах. Скрізь - суцільне й майже нездоланне болото. Але на серці було легко й радісно... А потім наснилася ніч. І тривала вона довго-довго. А от спати у тому сні не дуже виходило. Ніч минала неспокійно. Гуркіт та клекіт зброї й постійні вибухи та розриви інколи грізно гули із-під землі, інколи розхитували своїм відлунням стіни тимчасового сховку і не дозволяли спокійно заплющити очі. Я завжди дуже дивуюся здатності людини призвичаюватися до викликів будь-якого калібру. У тім сні мене здивувало, як у нестихаючому клекотінні автоматних черг та регулярних прильотів більш значного калібру, за відсутності постійного тепла та світла продовжувало тривати зовсім людське життя: хтось пив чай перед сном, хтось нишпорив віртуальним простором глобальної мережі, носив воду, лузав насіння, сторінка за сторінкою перечитував класиків світової літератури, інколи при тьмяному мерехтінні свічки, а інколи з ліхтариком у руках. І це було зовсім справжнє життя! Можливо, навіть більш справжнє, аніж на яву. Бувають ж такі сни, в яких правди значно більше, аніж у самій дійсності. То був саме такий сон. І на серці було легко й спокійно. Одне з найбільших див війни - зорі, що втискаються у воєнні будні крізь інколи густу тишу зимової ночі. І місяць. Ясний срібний місяць у моєму сні просвітлював густу затуманену темряву. І нічна мла у срібному сяйві припорошених снігом дерев ставала такою теплою й затишною. І навіть якась куля, що раптом збивалася зі шляху, й, пролетівши десь зовсім поруч, цокала об металеві ворота сусідньої хати, не заважала цій тиші. То була така глуха тиша! Вона ніби вдиралася у самі вуха й заливала їх густим воском розтопленої храмової свічки. Лише на війні тиша буває такою тихою. І раптом вкотре десь на горизонті залунала автоматна черга, а відтак у металеву симфонію звідкілясь вливалася кулеметна арія і розривалося кілька гранат. І зовсім несподівано - знову тиша і зорі. І ясний місяць у зимовому небі над війною. І тривала пауза - глибока, як саме життя. Музика ж зіткана не лише зі звуків різної тривалості, а й із пауз поміж ними. Музика війни не лише гримить грізним клекотінням зброї, а й обривається дуже людським відчуттям спокою у проміжках поміж пострілами. Раптово й глибоко... А потім наснилося, як та розстріляна місячна ніч таки минула. А сон затягнувся й тривав, як сама вічність. І вирватися з нього ніяк не вдавалося. І, можливо, не дуже навіть й хотілося... Потім мені наснилися темні й закопчені бліндажі та болотні окопи, у яких я поринав із головою в бесіди та слухання. Міцний солодкий чай парував із прозорого пластикового стаканчика на сконструйованому з випадкових дошок столі. І сповіді снилися в тих окопах, і літургія в приміщенні, освітленому кількома свічками, під гучні постріли за вікном у присутності тіней, що молилися разом із нами зі стін. І все це якось дуже природно складалося в якусь таїнственну симфонію, що ніколи не припинить лунати в моєму серці й з якої я ніколи не захочу прокидатися... Згодом стало якось дуже тепло й затишно. І мені наснилося, що я під землею, під тією самою чорною та в'язкою рідною українською землею. У кутку за моїми плечима палала лампадка у металевій банці з-під консерви. Я був там не один. У майже непроглядній темряві навколо мене горіло багато прекрасних і мужніх і дуже яскравих поглядів. Я слухав і вдивлявся. Пильно. І навіть коли мені доводилося промовляти, я не припиняв слухати. Про чиєсь дитинство без батьків, про чиїсь мрії на після війни, про плани на відпустку, про нетерпеливе очікування молодим батьком молодого поповнення в родині, про щось дуже людське й дуже справжнє. І від тієї справжньості ставало справді ясно. І людей бачилось інакше, наскрізь. І чулося їх теж якось по-іншому. І почути можна було геть усе, навіть те, що ніколи не прозвучало. І я слухав. Навіть тоді в тій маленькій затишній і зовсім темній криївці, де ледве ставало місця для нас чотирьох, я вчився слухати й чути. Сидів навшпиньках, а напроти мене три пари яскраво палаючих очей. І так ясно там було від їх світла, що й бліндажна темрява ставала ніби день. Я намагався заразити хлопців життям, а тих троє уважно слухали кожнісіньке слово, пронизуючи мене наскрізь своїм прямим і непорушним поглядом. Слухали уважно. Було зовсім по-людськи і якось дуже по-Божому. Над нами стріляло. А мені снилося, що там, у тій темряві, було так ясно і так затишно, а на серці зовсім легко й спокійно... А тоді знову наснилося, як я прямував болотними полями, важко пересуваючи ноги. У бронежилеті, з дерев'яними хрестом-розп'яттям поверх, і з подряпаним часом келваровим шоломом у руках. На серці було легко. Відчував якусь надзвичайну свободу й радість і вдячність Богові за те, що міг там бути. Болото скрізь: під чоботями, на чоботях і в чоботях. Вітер носився зимовим полем, покраяним сірими й обпаленими "зеленками", похитував роздертими та обвугленими деревами. Польова болотяна дорога з озерцями льоду втікала у напрямку ворожих позицій. Обабіч - глибокі вирви від снарядів і плями випаленої розривами сухої амвросії. Фронтові дороги - вони особливі. Спонукають до призадуми. Небо сіро вдивлялося в болотний ранок, і в болотний день, і у вечір теж болотний. Інколи рясними дощами проливаючи сльози, інколи щільно перемотуючи рани розстріляної землі ясно-білими сніговими джгутами. Багнюка, глина, сніг, вода - дорога від однієї позиції до іншої. У сні я дуже чітко чув постріли - різні й багато, у віддаленій посадці й прямісінько над головою. Було й так, що кулі встрягали в глиняні кучугури окопів прямісінько перед носом. Але на серці було якось спокійно... А потім ми швидко рухалися вузькими, по плечі викопаними в глині окопами. Важко вдавалося втримати рівновагу, швидко пересуваючись у броні по слизькій мокрій глині. А в довжелезних і закручених лабіринтах окопів і у темних підземеллях мені зоріли їхні очі, їхні мрії, їхні усмішки... Дорога ж втікала вдаль, за лінію, за горизонт. Я прямував від позиції до позиції, від бліндажа до бліндажа. І я ніколи не був один. Поруч завжди був Він. З автоматом, перекинутим за плечі, у поношеному військовому однострої, впевнено крокуючи своєю землею, попереду йшов мій друг і брат, і вчитель - український солдат... То був дивний сон. Але снам дозволяється бути дивними. Бувають такі, з яких не хочеться прокидатися. У них, здається, значно більше правди, аніж у самій дійсності. Бо від снів таких на серці стає легко та спокійно... Насниться ж!.. Матеріал для UAPORTAL.CZ люб'язно надано військовим капеланом отцем Андрієм Зелінським