Одна з найбільш помітних і жвавих книжок української воєнної літератури останніх років, оцінена також експертами і критиками. Справді гучний дебют. Читав Олег Коцарев. Про книжку «Доця» (видавництво «Білка») невідомої раніше авторки з ефектним псевдонімом Тамара Горіха Зерня (справжнє ім’я – Тамара Дуда) почали активно говорити, здається, восени. А вже взимку «посипалися» рецензії, інтерв’ю, відзнаки, нагороди. Досить згадати, наприклад, перемогу в дорослій номінації літературної премії «Книга року ВВС» або спеціальну відзнаку журі премії «ЛітАкцент року». Подекуди навіть складалося враження, що книжку перехвалюють чи дають їй своєрідну фору через воєнну тематику. Виникали побоювання, що «Доця» може виявитися надміру попсовою чи перевантаженою емоційними спекуляціями.  фото Тамара Горіха Зерня  Найкращий спосіб «розібратися» з романом – прочитати його. Цей процес ставить усе на свої місця. «Доця» – класичний динамічний пригодницький роман про українсько-російську війну в житті однієї молодої жінки з Донецька, яка з початком подій вирішує не ховатись і вичікувати, а активно стати на захист своєї країни. Книжку написано, сказати б, просто, живо і романтично, і такий підхід себе виправдовує: текст вийшов органічний, емоційно насичений. Естетичних чи світоглядних одкровень тут немає, але твір і не геть попсовий чи невиправдано примітивний. Жваве враження від тексту, щоправда, псують деякі дрібні ляпи, насамперед мовні, що їх варто було б вичистити під часу редагування. Це помилки на кшталт «сходу» замість «з ходу» чи «казнити себе» або, що особливо символічно, набрані дивною українсько-російською мішаниною прізвища коректорки, верстальниці, автора використаних фото (таки ефектних) та «фото для обкладинки»… Головна героїня «Доці» походить із нещасливої, розбитої та розкиданої родини. До Донецька вона вимушено приїздить із Волині в юності, щоб жити тут зі своєю бабусею, бо іншого житла в неї просто не залишилося. Тамара Горіха Зерня описує непростий процес «притирання» до нового міста, зовсім не схожого на рідні краї дівчини. Але гармонію таки було знайдено. Знайшла «Ельф» (прізвисько героїні, що потім стане її позивним) і улюблену справу. Маючи одночасно оригінальний художній смак, художні здібності та добрі знання з фізики, вона почала створювати ексклюзивні інтер’єри, найчастіше працюючи з об’єктами зі скла, каміння (різні матеріали як символи фігурують у заголовках розділів – наприклад, «Сердолік. Любов і голубці», «Дзеркала. Свіччине весілля» чи «Рубін. У крові моїй твої кольори»), оригінальними світильниками, вітражами і таким іншим. Утворилася компанія однодумців, яка з часом стала успішною фірмою. Через постійну загрозу кримінальних нападів новостворена бізнес-команда активно тренувалася зі зброєю, екстремальним водінням, займалась електронною безпекою та завела контакти серед силовиків. Усе це дуже знадобилось, але не зовсім там, де очікували герої «Доці». Адже розпочалася Революція Гідності, а потім Донецьк повільно та невблаганно скотився в трагедію війни й окупації. Входження у війну Тамара Горіха Зерня описує вельми детально. Як місто змінюється спершу непомітно, потім щораз безповоротніше. Як гинуть люди, будинки і цілі райони, змінюються побутові звички, починає квітнути мародерство і безжальність. Як у порожнечу «вливається» інша держава, російські окупанти. Як багато місцевих мешканців їх приймають і погоджуються з їхнім пануванням – хтось зі щирих переконань, а хтось щоб вціліти. В інтерв’ю письменниця каже, що описувала всі ці процеси, спираючись на свідчення реальних людей, очевидців і учасників подій, довго з’ясовувала всі деталі та подробиці. Власне, і головна героїня, за словами Тамари Горіха Зерня, має свою живу прототипку. Вона теж, побачивши, куди все котиться, взялася до боротьби. У книжці «Ельф» і її колеги по роботі створюють щось середнє між волонтерською групою та партизанським загоном. Із цього моменту починається суцільний екшн. Тут і переїзди через лінію фронту з продуктами і речами для наших бійців, і збори цих-таки речей і продуктів у Донецьку, в Дніпрі, по всій Україні, і драматичні пригоди в самому Донецьку. Містичні порятунки (містики в «Доці» не надто багато, але вона присутня насамперед у загадкових збігах-везіннях і в мотиві архетипічного єднання з країною, яку захищають персонажі) й дивовижно елементарні провали, втечі та бої… Емоційно всі ці сюжети виписано дуже напружено, динамічно, пружно. Авторка чимало уваги приділяє психології, але, мабуть, не так психологічному розвитку конкретних персонажів, як загалом психології людини на війні. У книжці, звичайно, багато моментів болісних, зворушливих, важких, але, здається, все-таки домінує тут саме авантюрний дух. «Доця» так і проситься в який-небудь серіал. Надто що пригоди «волонтерів-партизан» описані «візуалізовано» і органічно складаються з серії епізодів. До речі, у Вікіпедії написано, що екранізація «Доці» й справді планується. Власне бойову й волонтерську частину своєї книжки Тамара Горіха Зерня, як вона каже, написала, використовуючи не лише розповіді прототипів, а й свій власний досвід. Адже перекладачка Тамара Дуда у 2014 році теж стала активною волонтеркою. Деякі події «Доці» ставалися безпосередньо з нею. Скажімо, епізод, у якому героїню, котра спить на горищі будинку на українських позиціях, будять невідомі солдати і кажуть спускатися. Спустившись, вона не знаходить і сліду від тих солдат, а інші бійці кажуть, що до неї на горище ніхто не піднімався. Невдовзі у місце, де дрімала волонтерка, влучив ворожий снаряд. Успіх книжки «Доця» дозволив продовжити роботу з романом. Готується друге видання, в якому має з’явитись окремий розділ документальних свідчень. Планують також англійський переклад.   Повідомляє: TEXTY.ORG.UA 

Любити свою країну й емігрувати з неї… Чому так відбувається? Що виштовхує з України тих, хто готовий був віддати за неї життя? І що саме, попри «безвіз», впливає на свідомий вибір інших – «не їхати»? Про це – Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту із позивним «Доцент», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «Народний герой України», політолог, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультант знімальної групи художнього фільму «Кіборги». Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, брав участь у найважчих боях оборони Донецького аеропорту у вересні-жовтні 2014 року – На сторінці у мережі Facebook Ви написали про те, що багато ваших знайомих виїхали з країни. Чому вони це зробили? – Так, написав… До речі, за той пост мене навіть «провокатором» назвали, мовляв, я «закликаю виїжджати». Але було багато тих, хто зрозумів… Я написав, бо є привід замислитися над тим, що відбувається довкола, до чого прийшли і куди хотіли прийти. Цей пост я написав після того, як у черговий раз у моєму мобільному телефоні стало на один номер менше у зоні постійної досяжності. Причому не через те, що людина загинула чи зникла безвісти… Ні, вона просто поїхала за кордон – поїхала працювати і заробляти. Але це ж не просто якась людина поїхала! Це поїхав один із моїх бойових побратимів, який пройшов пекло Донецького аеропорту, один із тих, хто був дуже вмотивованим на війні, і не менш умотивованим у цивільному житті. Після повернення ми разом «долали наслідки», ми вчилися наново жити. Ніхто з моїх побратимів не «підсів» на наркотики чи алкоголь… Не було суїцидів чи намагань забрати чиєсь життя… Ніхто не подався у кримінал… Проте повернення із передової у суспільство, яке не дуже-то й змінилося, і зустріч з реаліями мирного життя виявилися для багатьох з нас дуже непростими. Реабілітація – поки у нас здебільшого якісь окремі проекти, а не відлагоджена система. Намагання будувати бізнес – у когось дало результати, а у когось ні, бо й не кожен до бізнесу має хист. Працювати «на дядю» – можна, але за чотири роки зарплата критично відстала від росту цін. З пільгами – все теж непросто і не всі ними користуються. Є ті, хто соромиться – на тлі загибелі чи поранень свої товаришів – ці пільги отримувати. Земля – хтось щось отримав, а хтось і досі «отримує», бо землі то немає, то вона десь на висілках, а то просто на місцевості не можна знайти той виділений шматок. Звісно, є багато тих, хто отримав усе належне від держави. Але ще є невизначеність не те що у далекому майбутньому, а навіть у найближчій перспективі. Тому я все більше переконуюся у тому, що проблеми ПТСР – це здебільшого проблеми ресоціалізації. Видається дивним, але ті, хто поїхав, нормально себе там почувають. Питав: чому? Отримав цілком передбачувану відповідь: «Впевненість у завтрашньому дні і відсутність повсякденної боротьби з самим собою і за виживання». – Як ви ставитеся до того, що за рік «безвізу» багато освічених і професійних людей переїхали на тимчасове чи постійне проживання до інших країн Європи? – Як я ставлюся? Як до нормальної… трагедії. Чому? Поясню: це є свідченням того, що у конкурентній боротьбі за найголовніший ресурс світової економіки – людський – ми програємо. Ми поки не змогли створити конкуренції на ринку праці, де навіть малокваліфікована робота за кордоном виграє у наших висококваліфікованих професій за рівнем реальної заробітної платні і купівельної спроможності, а також, що не менш важливо, за умовами праці. Більшість тих, що емігрує з України, роблять це тому, що хочуть передбачуваного завтрашнього дня і прозорості правил гри. Тим більше, це цілком нормальні очікування, якщо ти здатен заробляти своєю власною головою. Показовою з цього огляду, як на мене, є Польща. Що робить уряд Польщі в умовах зростання рівня нелегальної міграції з Близького Сходу? Вони лібералізують законодавство для мігрантів з України, бо, попри усі історичні перипетії, – ми ментально ближчі їм. Ми ж, українці, працьовиті і у багатьох моментах цілком передбачувані. Я вже мовчу про суто економічну доцільність – наповнення ринку праці (у Польщі є відтік власних громадян до інших країн ЄС, і не тільки), менша вартість праці, потреби наповнення бюджету й усе решта. Що ж стосується інтелектуальної праці, то, наприклад, «айтішнику» взагалі для роботи потрібен лише інтернет та нормальне «залізо» (комп’ютер – ред.), з якими він може працювати з будь-якої країни світу. І виграють при цьому лише дві країни – та, для якої він працює, і та, у якій він працює. Все. Крапка. Отже, доцільно поставити запитання, чому такий фахівець їде з країни, у якій він народився. І наступне запитання – що треба зробити, щоб «айтішник» повернувся працювати на батьківщину. На мою думку, це пріоритетні проблеми. Адже саме за цими сферами майбутнє, і зараз IT-сектор є рушійним не лише у сфері економіки, а і у сфері безпеки та оборони. Ну, а загалом, «безвіз» – це крута штука, яка відкриває світ… Але вона має свої плюси і мінуси. Відкриваючи кордони, ми мали розуміти ризики і готувати на них адекватні відповіді і дії… Лише конкурентна пропозиція може людині дати підстави для роздумів – емігрувати, їхати на тимчасове проживання чи жити «між країнами»: місяць тут, а місяць там. – Чи думали ви про щось схоже для себе? – Звісно, думав. Мені пропонували, а нещодавно поставили пряме питання: «Що ти тут ще робиш?». – І ви не їдете? Чому? Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, у Донецькому аеропорту, вересень 2014 року – Бо я не розумію, чому я маю робити це зараз – після усього, коли я не зробив цього у 2013-му, коли «ліг» бізнес; чи не зробив цього у 2014-му, коли почався «Крим», а потім війна; чи не зробив у 2015-му, коли демобілізувався, а потім міг поїхати на реабілітацію – і залишитися «з кінцями». І таких «чи» можна нарахувати багато… І от саме ці «чи» і не дають мені поїхати. Зараз для мене це б означало здатися… У нас дійсно зараз нелегкий час – час, коли вирішується майбутнє. Без перебільшення, саме зараз вирішується, чи є для нас і наших дітей майбутнє тут. І нам на цьому шляху потрібно бути першими, вимагаючи від себе ще більше, аніж від будь-кого. «Не вір. Не бійся. Не проси» – це і має бути частиною нашої національної ідеї. І я хочу пройти цим шляхом. Можливо, хтось зараз читає ці рядки і думає, що я «дурний» і «наївний». Але для мене це і є частиною шляху воїна: відповідати певним принципам, а не загальним маркерам «хто не з нами, той проти нас». При цьому я жодним чином не можу собі дозволити засуджувати тих, хто вирішив по-іншому. Я їх розумію і поважаю їхній вибір… Я знаю цих людей, і вони жодним чином не дали ніколи приводу сумніватися у їхньому патріотизмі… Питання у тому, чим патріотизм підкріплюють тут – в Україні. І я не розцінюю це як зраду… Точно не розцінюю. Бо ці люди ризикували життям, обороняючи свою землю, і їхній вибір – це чесний вибір. А що таке справжня зрада» і зрадники, я дуже добре знаю… – Що ж саме ви оцінюєте як «зраду», а що як «перемогу»? – Знаєте, тут вже у самому питанні головна «зрада». У нас немає напівтонів, немає середини, немає третього, а є або «зрада», або «перемога». Я от себе запитую: чому так? Може, це комусь вигідно отак розколювати суспільство? А таки вигідно, адже людям так простіше сприймати реальність, а з іншого боку, так легше маніпулювати і цими людьми, і суспільною думкою загалом. Над натовпом піднімається лише той, хто здатен мислити критично і аналізувати та втілювати у життя свої власні висновки. Тому свідомо виходжу із матриці «зрада-перемога» і кажу: є певні позитивні сторони і негативні. Позитивних речей, на жаль, я поки бачу мало. Але… вони є. Головним позитивом, на мою думку, є кристалізація «ядра» українського соціуму. Це якраз ті, хто, об’єктивно оцінюючи реалії, вирішив «не їхати». Тим самим вони демонструють осмислену згоду змінювати країну і створювати нову реальність. Цим людям не бракує витримки, адже попереду – невідомість, їм не бракує сміливості, адже немає жодних гарантій перемоги. Це люди із здоровою долею оптимізму і того ж критичного мислення, тому вони поміж безлічі «зрад» шукають те, що вони самі можуть змінити на «перемогу». Ну, і головне: ці люди явно надають перевагу діям, а не словам та ілюзіям. Вони не чекають, що прийде хтось, щоб змінити щось. Вони самі знають, що хочуть змінити. Це і є зародок майбутнього успішного українського соціуму. Це підтверджує і відомий закон Паретто, згідно з яким усього 20% зусиль дають 80% успіху, а останні 80% – лише 20%. Кирило Недря на знімальному майданчику художнього фільму «Кіборги» Що ж стосується негативу, то такого поки більше, принаймні, у короткостроковій перспективі. А саме: від’їзд вмотивованих громадян, втрати кадрового потенціалу держави, втрати бюджету, демографічна криза, зниження обороноздатності та економічної конкурентоспроможності на світових ринках, іміджеві втрати, втрати електорального виміру (міграція активних виборців, які не подаються на маніпулятивні впливи). Ну от, наприклад, бюджетна сфера. Їдуть молоді і здатні працювати, а залишаються пенсіонери. Як гадаєте, на кого лягає тягар наповнення бюджету? Правильно. На тих, хто лишився. А в плані виборчому як? Навпаки. Бо голосувати навряд чи будуть ті, хто поїхав. Можна ще багато чого додати. І це все нагальні проблеми держави, які необхідно вирішувати було «ще вчора». Ось через такі речі я дивлюся на світ, а не через «зради» чи «перемоги», бо навіть якщо скористатися біполярним сприйняттям світу, то програний бій ще не означає поразки у війні, як і навпаки. – Який ваш прогноз щодо майбутнього України? – Важко сказати. Це залежить від усіх нас. Так, я чітко усвідомлюю, що головною причиною будь-якої війни є байдужість… І це є причиною у всьому. Час іде, він біжить насправді. І я не впевнений, що це на нашу користь. Війна колись скінчиться, а переможе той, хто збереже найбільший людський потенціал. Тому проблема міграції стоїть нагально і вже «на вчора». І звинуватити когось зі сторони у цьому випадку не вийде. Відкритий світ дає людині можливість вибирати де краще. Такими є реалії сучасного глобалізованого мобільного світу без кордонів. Тому свій людський потенціал можна зберегти тільки за допомогою конкурентоспроможних пропозицій. Мене умовно тішить тільки те, що у нашого супротивника проблем у цьому плані не менше. Можливо, я і не дуже гарний прогнозист, але я чітко знаю, що на моїй пам’яті – з ДАПу) їхати мало хто хотів, не кажучи про те, щоб їхати з країни…   Автор: Ірина Штогрін Радіо Свобода       

  Військовий капелан Андрій Зелінський "на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття", повідомляє у своєму інтерв'ю Gazeta.ua З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав'ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами. – Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти "Вести! Боротися! Перемагати!" у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, – говорить отець Андрій. Раніше в нас таких посібників для військових не було? – Нічого не було. Формування особистості – тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це – наш другий фронт. Чи задумувалися під час Майдану, що війна – можлива? – Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.   Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, 38 років, військовий капелан, священик УГКЦ. Народився у Львові в сім’ї робітників. Філософську освіту здобув y коледжі Святого Василія в американському місті Стамфорд, штат Коннектикут. Богословську – у Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія. Політологічну – у Національному університеті ”Києво-Могилянська академія”. Тема дисертаційного дослід­ження ”Ідеологія національної безпеки”. Проводить тренінги для студентів. Член чернечого згромадження ”Товариство Ісуса”. 11 років був капеланом Академії сухопутних військ. У червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював у найгарячіших точках: під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, у Пісках та ін. Досі перебуває в районах лінії розмежування. З 1-го червня 2017-го – штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Викладає у Київській Трисвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. За час перебування на Донеччині написав книжки ”Соняхи. Духовність під час війни” й ”На ріках Вавилонських”. Знає 10 мов: польську, французьку, німецьку, англійську, італійську, португальську, іспанську, старослов’янську, давньогрецьку й латинську. Захоплюється ранковими пробіжками, подорожами. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Роздуми на самоті” Томаса Мертона,,”Ворота вогню” Стівена Пресфілда  Відтоді почалося ваше капеланство? – Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову. Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п'ятої ранку писав "Репортаж із зони автентичності". Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою – автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність. Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною. Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски – один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім. Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні. В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі – значить, зберегти в собі здатність до людяності. Як ви пристосувалися до війни? – Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір. Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області – тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів. Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття. Багато почутого від бійців описав у книзі "Соняхи". Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона – про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів – рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну. Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР. Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного. З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами. – Втома – мій перманентний стан, але я її приручив, – сміється на прощання. – Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п'ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше – згадати, в якому ти місті. Як реформується армія? – Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил – одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з'явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м'язів. Українській армії сьогодні бракує душі. Душею війська є лідерство – механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства – це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець – одне, а воїн – зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги – найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні. Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто "честь", "відвага", "патріотизм", "професіоналізм" — це лише слова, які пишуть на білбордах. Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер. – Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас. Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше – за себе і за хлопця, який не повернувся з бою. Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути. Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас. У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення. Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого. У чому причина? – Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього – це суто особисті враження, досвіди, переживання. Ми вже забули, за що стояли? – Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам'ять, – це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата – закономірністю. Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога – це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога – це мета, до якої ми вирушили після Майдану. Як змінюється характер війни? – Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший – етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: "Що відбувається? Що я тут роблю?" Другий – етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську. Третій етап – поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність. Яким є нинішній етап на фронті? – Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це – небезпечно. В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну? – Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи – це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією. Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа – зможемо і ми. Ми – теж Європа. Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували? – Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір. Європа міняється, і не в усьому – у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею. – Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність. Для нас Європа – це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною – країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою. Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше? – Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це – один із наслідків радянського минулого. Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро – і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені – чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони – це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися. У чому секрет яскравого життя? – Я – священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя – джерела, звідки для мене з'являється сенс усього, що роблю. Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки – для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн – це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги. Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя – як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови. Ось мої здобутки, – отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. – Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті. Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Юлія ПАСІЧНИК, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО та Християнська служба порятунку  Gazeta.ua  

Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   

"Ми познайомились в Пісках. Виходить хлопець в підкатаних шортах, в тапках, на голому торсі в розвалочку. Я думаю, офігеть, от це тут ходять бійці. Він протяг руку, каже: “Добрий день, командир 9-ї роти “Оса”. Для багатьох, хто знає Вову, ці тапки, якась там кофта адідас – норма, ніхто не звертав уваги. Ми разом зустрічали Новий рік і Різдво, я була у нього вдома на Закарпатті. Ми дуже тісно спілкувались. Більшість емоцій які я мала добрі на війні, то це було пов’язано з ним, з його ротою”, – розповіла Gazeta.ua волонтер “Армії SOS” Аліна Михайлова. 18.07.1603:40 Прокурена кімната, я сиджу в кріслі, навколо хлопці з 9 роти (версія 1.0), грає тихенько музика, всі розмовляють. Зі спини мене обіймає Оса, добрим і ніжним поглядом, посміхаючись куточком губ ставить питання : "Ти прийдеш на мої поховання?". Отримує удар в плече і моє збентежене : "що за брєд ти говориш?"."Я завтра загину. Не залишай маму. Приїдь." Я просинаюсь. 18.07.1612:30 Ми говоримо. Останній раз. Ти обіцяєш ввечері набрати.Ти обіцяєш "до вечора)".Я прошу бути обережним, бо снився поганий сон.На це ти тоді сказав - "Ти переживала через мене?)", зв'язок обірвався і я нічого не відповіла. 18.07.1620:03. Дзвінок."Оса загинув." Два слова. Десять букв.Точка._____________________________________________ Вовина війна почалася з Пісок 2015 року. Після академії сухопутних військ, з завчасним випуском. Буквально через декілька днів, як 9 рота зайшла на позиції - ворог навпроти вже охрестив їх "шаленими гуцулами". Він вів свою війну, якусь власну, з власною тактикою, власним баченням, "новим" баченням і "непохитністю". Головним для нього завжди було зберегти життя особового складу. Повернути живими матерям, дружинам, діткам їх синів, чоловіків, тат.За всю ротацію 9 роти в Пісках (а це майже рік), де велися запеклі бої ледве не щодня, він втратив двох бійців. Маючи за спиною десятки успішних "вилазок", з яких він повертався зі зброєю ворога; розбитих позицій русні; закріплених нових власних позицій. В свої 23 роки для багатьох зміг стати прикладом "якісного" офіцера.А ми його кликали - "наш генерал Оса". Бо дійсно така людина - вона мала всі "данні" для того, шоб стати елітою нашої армії. Стати рушійною силою до змін в совковій армійській системі. Часом здавалося, що народжений він був саме для цього. "Шалаш - Осі. По нам обстріл. Мені по@уй - я відкриваю вогонь. Кінець зв'язку" - і так було завжди... За цю сміливість, "непрогибність", рішучість - його поважала велика кількість військових, навіть ті, хто ніколи б собі не зміг такого дозволити.А на інших позиціях часто говорили - "Особисто Осу ми не знаємо, але багато про нього чули. По радєйкє завжди йому плюсуємо". Смерть Вову знайшла на нових позиціях в відносно спокійному Кримському. Це мав бути його крайній "вихід" за декілька днів до відпустки, на яку він ледве погодився, бо страх як не любив покидати свою роту. А вихід став останнім. Отримав уламкове поранення, яке, можливо, могло бути сумісним життям, проте не стало - по дорозі в лікарню він сказав "я втрачаю світло", посміхнувся востаннє, (якби міг, я впевнена, засміявся б своїм неймовірно дурнуватим сміхом) і пішов від нас назавжди. Ти змінив багатьох людей. Ти зміг перевернути бачення багатьох про "кадрового офіцера". Ти став людиною, бути поряд з яким, в роту якого прагнули потрапити багато бійців. Ти був найкращим, що сталося зі мною в цю кляту війну.За честь знати таку людину як ти. За честь стати тобі цімбором, фатьовом, мацурям і безліччю інших слів, в які ми вкладали значно більший зміст. Оса, ти просив запам'ятати одне. Що ти завжди поряд.Сьогодні тебе нема поряд ось вже як рік. 365 днів, з яких жодного не було без думки про тебе. Ти казав, що для мене ти в будь який час, будь де : "на прийомі". Вова. В пам'ять про легендарного Осу - Володимира Цірика - командира 9 роти 93 бригади Джерело: facebook  Alina Mykhailova фото Alina Mykhailova

Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда