Чехія в найближчому майбутньому прийматиме на лікування поранених на сході українських військовослужбовців. Про це в інтерв’ю Укрінформу повідомив посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс. «Ми обговорили можливість підписання найближчим часом технічної угоди, яка дасть можливість забезпечити лікування наших поранених військових в чеських медичних закладах», – сказав посол. Це було обговорено під час його нещодавньої зустрічі з заступником міністра оборони Чехії.  Євген Перебийніс зазначив, що проєкт повністю фінансуватиме чеська сторона за рахунок коштів, які виділив чеський уряд. Чеське Міноборони готове буде надіслати в Україну літак з військовими медиками, які відберуть тих поранених, яким зможуть забезпечити найефективніше лікування, і доставлять їх до шпиталів. Точна кількість поранених ще не визначена, вона залежатиме від бюджету, який буде виділений. Він також поінформував, що, крім підписання відповідної угоди, потрібно дочекатися повноцінного відкриття кордонів.    

Близько 140 тисяч українців легально працюють і проживають у Чехії, за інформацією чеського уряду. Скільки нелегальних українських заробітчан у цій країні – невідомо. Українці становлять найбільшу діаспору в Чехії. Як почуваються українці у Чехії? Чи чехи цікавляться Україною? Чи російська пропаганда намагається нашкодити чесько-українським відносинам і ставленню чехів до українців? Про це – в своєму інтерв’ю з послом України у Чехії Євгеном Перебийносом повідомляє Радіо Свобода  Перед початком розмови, 18 лютого, посол України у Чехії Євген Перебийніс домовлявся про зустріч із міністром закордонних справ Чехії, щоб повідомити чеську владу про початок загострення ситуації на Донбасі, що бойовики атакували позиції української армії і є втрати. – Я поінформую чеських партнерів про цю провокацію, проситиму про реакцію чеської сторони, про засудження цієї ситуації. Чеська влада повинна отримати достовірну інформацію від української сторони, що достеменно відбулось, що це провокація. Посол Євген Перебийніс – Пане посол, ви третій рік очолюєте посольство України у Чехії, відтак є лобістом інтересів України у цій країні. Як конкретно вдається відстоювати інтереси українців? – Питання українців, які проживають у Чехії, є одним із пріоритетних. За місяць до мого приїзду в Чехію сталась прикра ситуація з могилою Олександра Олеся, коли прах поета ми змушені були перевезти у Київ. Бо онук людини, яка довго доглядала за могилою і платила за неї кошти, вирішив поховати там тіло діда. Можна було врегулювати ситуацію по-іншому, бо у Чехії допускається, що кілька людей можуть бути поховані в одній могилі. Таких випадків є десятки тисяч. Тому для мене було важливо впорядкувати ситуацію з українськими похованнями і пам’ятниками. На сьогодні Україна оплатила і стала власником понад 30 могил видатних українців. Мова про ті могили, які були у стані ризику. Адже у Чехії, якщо за могилу ніхто не платить, її можуть продати будь-кому і може бути похований будь-хто. Ми дослідили ситуацію з усіма українськими похованнями. Спільно з управлінням чеських цвинтарів зробили перелік. І на найближчі 10 років ситуація з понад 30 могилами врегульована. Поховань українців у Чехії – сотні, але за багатьма доглядають родичі померлих. Ми відремонтували п’ять визначних пам’ятників українцям, а це воїнам Української Галицької армії за проєктом українського художника Романа Касіяна, пам’ятник борцям за волю України авторства Роберта Лісовського, загиблим у роки Першої світової війни українським воякам, відновили могилу українського фізика Івана Пулюя. За допомогою онлайн-каталогу кожен може дізнатися про всі відомі українські поховання в різних куточках Чехії, тобто про точне місце розташування і стан пам’ятника чи могили. Громада українців у Чехії дуже згуртована. Понад 20 українських організацій на сьогодні. Ми створили координаційну раду при посольстві і кілька разів на рік збираємось, щоб обговорити спільні теми, проєкти. – Чи реально, щоб українці мали у Празі своє приміщення для Українського культурного центру, про що давно мовиться? – Над вирішенням цього питання працюємо з чеським урядом, щоб держава допомогла українцям у Чехії з приміщенням для Українського дому, де б могли працювати суботні школи, які у нас є, щоб там могли відбуватись концерти, виставки. Цього домагається українська громада. – У Чехії, за даними чеського уряду, легально працює і проживає близько 140 тисяч українців, неофіційно, мабуть, значно більша цифра. Людей можна зустріти на будовах, у крамницях, у ресторанах, у медичних закладах. В цю країну на початку 1990-х їхали на роботу переважно жителі з Закарпатської області, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської. Чи змінилась географія вихідців із України? – Українців стає більше, на жаль, тому що стратегічно для України тенденція ця не позитивна. Звісно, було б краще, якби вони залишалися вдома і з таким завзяттям будували Україну всередині. Але Україна – демократична країна. І ніхто не може перешкоджати, якщо людина вирішила працювати за кордоном, то це зробить, допоки вдома не буде вигідніше, допоки зарплати не будуть вищі. Україна має зробити кроки, щоб припинити витік людей за кордон. А це можна зробити одним способом – підняти рівень життя і зарплату людям. Українці продовжують виїжджати. І справді, за офіційними даними, це близько 140 тисяч тих, які мають дозвіл на постійне або тимчасове проживання. Географія потрішки змінюється, більше стає людей і з Центральної, і зі Східної України, в тому числі і Донбасу. Хоча основу українських трудових мігрантів становлять саме жителі Закарпаття, Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини. Економіка Чехії зростає, але водночас рівень безробіття найнижчий у країнах Євросоюзу, десь 2%. Є потреба у робочих руках на підприємствах. Українці, традиційно, найбільш прийнятні з різних точок зору, зокрема ментальної, своєю працьовитістю. Серед чехів є консенсус, якщо вже когось запрошувати на роботу, то це мають бути українці, бо у них добрий досвід саме з українцями. Багато хто з урядовців і підприємців кажуть мені: якби не українці, такої б Чехії, як бачите сьогодні, не було б. Руками українців була побудована така Чехія, починаючи з 1990-х років. Це приємно чути, з одного боку, але з іншого, хочеться, щоб так само збудували Україну. Знову ж таки, чеський уряд із метою, щоб привабити більше українців у країну, ухвалив відповідні програми, якими передбачаються високі квоти на прийом української робочої сили, а це десь 40 тисяч людей на рік. Багато бізнесменів скаржаться, що їм і цього мало. Бо, за деякими даними, у Чехії бракує 200 тисяч робочих рук. У принципі, з одного боку, ситуація не дуже позитивна для нас, бо це викачування рук і мізків із України. Але, з іншого, ці програми передбачають, що українці, які приїжджають і далі будуть їхати, матимуть нормальне проживання, страхування, адекватну зарплату, не нижчу, аніж у чехів на цих робочих місцях. Ці програми роблять більш цивілізованими умови працевлаштування українців. На чорному ринку – інший контраст. Коли українці приїжджають нелегально, їх використовують недобросовісні посередники, вони живуть у нелюдських умовах, по 10 людей у кімнаті. Якщо щось із ними стається, а немає ніякого страхування. Якщо поліція виявить, що вони працюють нелегально, то їх депортують. Легальне працевлаштування дає працівникам захист. – Коли виїжджає автобус із Праги в Україну, то біля нього – багато поліцейських, які можуть перевірити будь-кого, розповіли українці. Скільки депортовано українців, чи консули виїжджають у місця нелегального проживання громадян України? – Коли є такі сигнали, то українські консули виїжджають, і допомагаємо людям. Це можуть бути різні випадки, часто у людей немає офіційних документів: або вони їх втратили, або такі, з якими не можуть повернутись в Україну, бо тут були нелегально. Якщо людям не виплатили зарплату, то ведемо переговори з працедавцем. Таких випадків дуже багато. Однак дуже рідко наші громадяни офіційно скаржаться у посольство. Нелегали бояться, бо думають, що ми співпрацюємо з поліцією. Хоча пояснюємо, що для нас всі – громадяни України. Що стосується депортації, то не дуже багато. Є адміністративні депортації, коли українці тут перебувають із польськими візами, а за чеським законодавством – це незаконно працювати з такою візою. Якщо український громадянин попадається у такій ситуації, то у паспорті ставлять печатку, де вказується, що людина протягом місяця має залишити Чехію. Таких ситуацій багато. Навіть якщо посередники скажуть, що все нормально, що з польською візою можна працювати у Чехії, не вірте їм, тому що постраждаєте ви, а не посередники. – Польська влада постійно говорить про потребу українських рук, про те, як трудова міграція з України впливає на економіку Польщі. У Варшаві, Гданську, інших містах можна побачити перекладені українською мовою оголошення чи послуги. Зважають у цій країні і на чисельність українських туристів, тому є українська мова і в екскурсійних пропозиціях. Як із цим у Чехії? – Нещодавно у Чехії з візитом був міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, який зустрічався з представниками чеської влади, які відзначали внесок українців у чеську економіку і казали про те, що зараз без українців не уявляють багатьох галузей чеської економіки. Це приємно чути, що відзначають працьовитість українців, їхню неконфліктність, вміння швидко інтегруватись. Чеські органи розуміють, що потрібно подавати інформацію українською мовою. Їхні соціальні служби, інтеграційні говорять про те, що більше інформації слід подавати українською мовою, і публікують більше інформації українською мовою, щоб працювати з цільовою аудиторією українських громадян, де йдеться про різні попередження, як і що працює, що потрібно зробити, щоб зареєструватись. Зараз послуги перекладачів з української мови дуже затребувані і україністика стає у Чехії популярна.   Але, крім того, що тут певні служби зорієнтовані на українців як на трудових мігрантів, починають орієнтуватися на українців і як на туристів.   За статистикою, українці входять у десятку країн, які відвідують Чехію з метою туризму. Це рахується саме по проживанню у готелях, тризіркових і вище. Власне, це люди, які подорожують завдяки безвізу. У 2019 році, порівняно з 2018-м, чисельність туристів із України зросла на 30%. Це найбільше зростання серед інших країн. Один із популярних туристичних автобусів у Празі включив уже українську мову як аудіогід серед інших 23, щоб слухати екскурсію. Це тільки один, але ми працюємо над цим. Біля посольства України у Чехії фотографії з Майдану – Діти українців відвідують чеські школи, є приватні суботні українські школи. Чи є перспектива щодо створення чесько-української школи? – Поки що є суботні школи «Ерудит», «Крок» і не лише у Празі, але й інших містах. Це ініціатива українців. Вчителі об’єднуються, батьки, платять гроші, щоб діти у суботу відвідували школу. Адже з понеділка до п’ятниці вони вчаться у чеських школах. Втім, діти при бажанні можуть отримати українську середню освіту. Раз на рік приїжджають із Києва вчителі і приймають іспити. Ми ведемо мову з чеським урядом про можливість створення чесько-української школи, де б були так звані українські класи, щоб можна було вивчати, крім чеської програми, окремі українські предмети – мову, історію, літературу. Сподіваюсь, що нам вдасться це зробити. – Чи хочуть чехи знати про Україну? Чи далі домінує стереотип, що Україна і Росія – «одне і те саме»? – Думаю, що зараз мало хто живе стереотипами, що Україна і Росія – «одне і те саме». Особливо після Майдану збільшився інтерес до України. З Чехією існували довгі історичні традиції. Тут після Першої світової війни і Другої проживала одна з найбільших українських діаспор у Європі, тому у Чехії добре знали, що таке Україна, і бачили різницю. Але зараз, на мою думку, відбувається черговий сплеск інтересу до України, у тому числі і завдяки Майдану, й інформаційній роботі, яку проводить українська діаспора, посольство, чеські друзі України, яких тут дуже багато. Незважаючи на те, що у Чехії звучать не дуже приємні для нас новини з висловлюваннями чеського президента, деяких представників політичних середовищ, але це не вся Чехія, є багато тих, хто нас підтримує. І підтримує не лише словом, але і ділом. – Росіяни завжди впевнено і сильно почувались у Чехії. В Австрії СРСР мав сильну резидентуру, і Чехія тоді була у сфері впливів. Яким є вплив сьогодні російської пропаганди на чехів щодо ставлення їх до України і українців?   – Російська пропаганда дуже активна. І ми стежимо уважно. Вона намагається впливати на окремі політичні сили Чехії, які використовують російські наративи, і, на жаль, такі сили є у чеському парламенті, де сидять комуністи, крайні праві сили. Російська пропаганда і різні російські розвідки, спецслужби, не жалкують грошей і зусиль, щоб посилювати свій вплив на Чехію, а, з іншого боку, у Чехії зростає розуміння того, що з тим потрібно щось робити. Коли посилюється дія, то зростає і протидія. Це той випадок, що зростає протидія цьому. Після української Революції гідності, російської агресії на Донбасі почалась дуже серйозна переоцінка цінностей у Чехії, пов’язаних із російською загрозою. Тут були створені неурядові організації, які протидіють гібридним загрозам із боку Росії. В уряді при Міністерстві закордонних справ створений центр протидії гібридним загрозам, дуже активно чехи працюють у напрямку протидії кіберзагрозі. Бо неодноразово ставали об’єктами кібератак із боку Росії. Російське посольство тут – одне з найбільших у Європі. І відомо, що там половина – працівники спецслужб, які не сплять і працюють надзвичайно активно. Але громадянське суспільство у Чехії і демократичні сили, багато неурядових організацій ведуть дуже серйозні протидії, і їм вдається цей гібридний вплив Росії певною мірою нейтралізувати. – У Польщі російська пропаганда «вдаряє» по спільних складних українсько-польських історичних темах, щоб спричинити конфлікт. – Не оминає Росія історичні питання і в Чехії. А це – Українська повстанська армія. Як не дивно, у певних прошарках чеського суспільства УПА сприймається дуже гостро, і це пов’язано з тим, що після Другої світової війни окремі підрозділи УПА переходили через Чехословаччину до зони союзницьких військ, бо розуміли, що залишатись там, де прийшла Червона армія, небезпечно, тому вони хотіли перейти. У Чехословаччині існував прокомуністичний уряд, який, за командою Москви, намагався всіма силами зупинити прохід підрозділів УПА, який не намагався ніяким чином нападати на когось, хотів просто пройти. А вони їх знищили, багатьох вояків вбили або передали у Польщу чи СРСР. Відтоді у певних колах дуже загострено ставляться до УПА. Тобто, як комуністична пропаганда створила з «бандерівців» образ чогось страшного, що досі, відколи впав у Чехії комуністичний режим, а це понад 30 років, оці стереотипи зберігаються. Ця тема залишається гострою. Нещодавно ми провели перше засідання українсько-чеського форуму, де обговорювали історичні питання, розмова була дуже конструктивною і ніхто не нав’язував своєї думки. Історики говорили відверто. Дуже добре, що чеський уряд дотримується такої позиції, що про історію мають говорити історики, а не політики, щоб не вплутувати історію у міждержавні відносини. Ми повинні дивитись у майбутнє, а для того потрібно розвивати українсько-чеські відносини. Автор: Галина Терещук  джерело: Радіо Свобода       

На прикладі інтерв’ю Даґмар Мартінкової у «Младі Фронті Днес»   ТЕКСТ: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ   Коли у 1999 році я вперше приїхав до Праги і потрапив на стажування прямо до редакції найбільшої серйозної газети «Млада Фронта Днес», то швидко зрозумів, що «пропхати» якусь публікацію про Україну буде дуже складно.Причому йшлося не просто про об’єктивну, серйозну чи позитивну статтю, а просто будь-яку. Наче для чеських мас-медій тоді й не існувало ніякої України. Про неї писалося зрідка, і то вона мала бути тільки бідна, заробітчанська і кримінальна. У дещо «веселішому» руслі висвітлювалися ще спортивна та «колочаво-шугайська» теми. Часи змінилися, Майдани 2004 і 2013-2014 років привабили, зрештою, увагу чеської преси до України. Але упередженість навіть серйозних видань нікуди не зникла. Останнім часом вона настільки посилилась, що доводиться братися за критику публікації тієї ж «Млади Фронти Днес». Хоча вже тоді мене друзі й колеги попереджали, що серйозність цього видання насправді дуже умовна. Як в Україні, так і в Чехії кожен має право на висловлення своєї думки, поглядів й інтерпретацій. Та при цьому має бути й елементарне дотримання фактів, серйозна аргументація й повага до поглядів інших людей, а також утримання від обрáз, зокрема за етнічною приналежністю. Загалом реакція на якісь публікації у інших виданнях в журналістському середовищі – річ не дуже прийнята, та інтерв’ю Ладіслава Генека із головою «Спілки Чехів з Волині та їхніх друзів», істориком Даґмар Мартінковою у «МФДнес» від 16 березня цього року[1] вийшло за будь-які межі пристойності й вимагає відповіді. В цьому поверхневому матеріалі не просто геть відсутні етика й повага до іншого народу, а й багато неправди і звичайної маячні. Та вже сам факт того, що двоє чеських громадян у чеській газеті, перепрошую, обливають лайном Україну та українців, нагадує улюблене заняття ксенофобів – говорити «про нас без нас». Таким займатися прийнято хіба що на російському телебаченні або у пропагандистському бойовому листку комуністів «Гало новіни», на які нема чого й зважати. Пані історик розповідає, що часто їздить в Україну, спілкується як з чиновниками, так і звичайними людьми. Почуте й відчуте вона й переповіла пану редакторові. Очевидно, не без його співучасті тут зібрані воєдино практично всі сучасні чеські перекручення й стереотипи щодо українців, піднято на-гора всю продукцію проросійсько-комуністичної «фабрики брехні». Наскільки науково для науковця збирати чутки й інтерпретувати пересказане, навіть десь за горілкою в корчмі – залишмо стороною. Спростування майже стовідсоткового відхилення від реальності цієї розмови зайняло б, мабуть, місце у всьому журналі. Зосередимось хіба на основних, м’яко кажучи, невідповідностях цього інтерв’ю. Відбиток в он-лайн першої частини інтерв’ю пані Мартінкової у «МФ Днес».   Брехня №1: про децентралізацію «Я часто чую, що більшість грошей, які прийдуть до центру, запросто розкрадаються. І це не кажуть лише звичайні українці, кажуть так представники губерній, міст та сіл... Ряд українських міст зацікавлені у співпраці з тими чеськими. Але наголошують, що хочуть співпрацювати тільки прямо, у жодному разі фінансовий контакт через урядові установи. На питання «чому» відповідають завжди однаково: бо у центральних установах гроші загубляться і до нас не дійде нічого». По-перше, пані  історику слід нагадати, що в Україні не існує губерній та губернаторів, як у царській Росії. В Україні наразі є області. По-друге, в Україні ще у 2015 році розпочалася децентралізація, яка передала органам місцевого самоврядування чимало повноважень, зокрема фінансових. Наприклад, як і в Чехії свого часу, створюються об’єднані територіальні громади, у бюджеті яких залишається 85% власних надходжень: податки на землю, нерухомість, фіксовані податки господарств, фірм, сільгоспвиробників — 100%, податки на доходи фізичних осіб — 60%, реєстраційні внески тощо. Завдяки цьому села можуть відремонтувати дитсадки і школи, побудувати нові амбулаторії і навіть встановити вуличне освітлення. Наприклад, житомирське село Тетерівка реалізувало 13 проектів – від ремонту дитячого садка до відкриття Центру надання адміністративних послуг. «Місцева влада нарешті отримала повноваження, про які раніше і не мріяла», - пояснила голова місцевої громади Валентина Ільницька. По-третє, у партнерстві регіонів не існує якоїсь централізованої процедури. Скажімо, Закарпатська область і Височина понад десять років тому створили спільний фонд «Віза» і разом ремонтують школи й дитсадки у містечках та селах регіону, самі вирішують витрату коштів у сумі 5 мільйонів чеських крон щороку і на жодне узгодження з Києвом чи Прагою не чекають. Єдине, що вимагалося від Києва: це тільки під час підписання угоди у 2008 році відсутність заперечень з боку МЗС України. Сумнівне твердження й брехня №2: про війну «Українці від неї [війни] вже втомлені, розчаровані, бажають, щоб вона нарешті закінчилася... Не бачать причин, для чого треба йти воювати проти людей на сході...» Чимало «людей на Сході» знають, що Донеччина, Луганщина і Крим – це Україна, і чимало з них брали участь в АТО та беруть в ООС, відстоюючи законність і територіальну цілісність країни. Українці не воюють «з людьми на Сході». Йде боротьба із російськими загарбниками, сепаратистами і злочинцями, які волею чи неволею стали на їхній бік. І немає у цьому нічого дивного. Боротьбу із сепаратизмом веде країна ЄС Іспанія, боротьбу із тероризмом веде вже багато років цивілізований Ізраїль. І якщо цього не робити, можна розділити долю чехословаків, які восени 1938 року разом із союзниками також прагнули миру, не відважилися на боротьбу і поступилися територіями, та все одно через півроку втратили державу. Так, українці бажають миру, але тільки після перемоги, а не капітуляції, після відновлення законності на захоплених Росією та проросійськими бойовиками територіях. До анексії Криму у 2014 році Україна ні з ким не воювала і не мала війну за самоціль, на відміну від росіян, які, за даними опитувань, підтримували й підтримують війни свого керівництва у Молдові, Чечні, Грузії, Україні, Сирії. Чужого українцям ніколи не потрібно було, та добровільно здавати території вони не бажають. Якби ж то пані історик Мартінкова у своїх розповідях опиралася не тільки на власні враження, а й на серйозні дослідження. Можемо тут зацитувати відомого соціолога Ірину Бекешкіну, яка підвела підсумки опитування, проведеного спільно трьома різними центрами: «Чи згодні люди на мир за будь-яку ціну, чи вони вважають, що треба повернути окуповані території силовим шляхом? За «силовий шлях»... зараз 17%. І за «мир за будь-яку ціну»... - 18%. Основна маса вважає, що мир на Донбасі треба здобувати мирним шляхом, але не за будь-яку ціну... Найменше згодні на проведення місцевих виборів на умовах, яких вимагають бойовики. Згодні на це лише 12%. Це ключове питання для Росії, яка вважає, що треба провести спочатку вибори, визнати ці вибори, а тоді вже Україні домовлятися з цією вже начебто новою «місцевою владою». Ще категорично не погоджуються на формування там судів та прокуратури винятково з місцевих представників. Не погоджуються на особливі політичні та економічні відносини з тимчасово непідконтрольними територіями: 20% погоджуються, 49% - ні. І на надання і закріплення в Конституції особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей теж згодні майже 30%, але майже 50% не погоджуються». Українці практично всіх регіонів категорично не згодні з проведенням «місцевих виборів на умовах, які вимагають бойовики, на формування місцевої поліції з місцевих представників, на особливий статус Донбасу», каже соціолог. Брехня №3: про призов «Коли молода людина отримує повістку, армія не надає всього необхідного. На обмундирування на війну, у тому числі бронежилет, мусять складатися люди із села або міста, де він живе... Має прийти нова революція, бо то у людях кипить». Спорядження солдатів української армії зараз набагато краще, ніж 4 роки тому. По-перше, в зону проведення Операції Об’єднаних Сил військовослужбовці строкової служби – а це, як правило, призвані молоді люди 1992-2001 років народження – не направляються. Це прописано у військовій доктрині України. Виняток – мобілізація або особисте бажання призовника, але і в такому разі він зобов’язаний пройти учбовий курс. В зоні ООС на Донбасі наразі служать тільки контрактники з навичками та досвідом. По-друге, зараз вже не 2014-2015 роки, коли вояки після довголітнього навмисного недофінансування й розвалювання армії проросійським урядом Януковича-Азарова дійсно не мали необхідного спорядження, багато чого – від їжі до касок, бронежилетів, тепловізорів та навіть автомобілів – забезпечували не тільки рідня, а й волонтери. Вже кілька років як забезпечення армії стало набагато кращим, надходять сотні одиниць нової техніки, Міноборони для військовослужбовців закуповує спецодяг, взуття та екіпірування – тобто те, що раніше постачалося за рахунок міжнародної допомоги або не постачалося взагалі. Звісно, очистити й розвернути величезну воєнну машину непросто, й Україна наступила й тут на старі корупційні граблі, але казати, що українські солдати «голодні, голі й босі» є абсолютною неправдою. По-третє, висловлювання щодо революції. Дивно таке читати від освіченої людини... Юристи могли б розгледіти у таких словах іноземного громадянина не лише втручання у внутрішні справи іншої країни, а й заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, а на це є у Кримінальному кодексі України стаття №295, нехай навіть пані Мартінкова приписує ці слова невідомим співрозмовникам-українцям. Та обійдемо зараз це стороною. Візьмемося за суть висловлювання. Східний сусід дійсно мріє розвалити Україну зсередини. Мабуть, розуміння українцями цього фактору є причиною того, що всі спроби скликати «третій майдан» за останні 5 років були провальними. Сотні і навіть тисячі людей виходили на вулиці проти високих комунальних тарифів, за дешеве розмитнення ввезених із країн ЄС вживаних автомобілів, Михеіл Саакашвілі намагався скликати «антикорупційний майдан», крайньо праві регулярно проводять антиурядові акції на різні теми, то вимагаючи блокади сепаратистських територій, то протестуючи проти спекулянтів у сфері оборони. Україна – демократична держава, кожен може висловлювати свою думку на мирно скликаних зібраннях. У деяких випадках вимоги цих зібрань були владою виконані. Та ці «майдани» не збирали настільки велику і тривку кількість прихильників, щоб вони призвели до революційних змін. Помічено, що швидше моральні, а не «шлункові» причини можуть підштовхнути українців до протестів. Наприклад, наприкінці 1990-х років доходи в Україні були мізерними, зарплати роками не виплачувалися, але антиурядові протести масово підтримані не були. А от фальсифікація виборів 2004 року і різка відмова від євроінтеграції 2013 року вивели на вулиці мільйони людей.   Спекулятивне твердження й брехня №4: про медицину   «Розвалюється, наприклад, охорона здоров’я... Ліки треба купувати в аптеці... Швидка приїхала, коли родичі склалися на бензин».   Якщо, шановна, кажете «А», то кажіть вже й «Б». З 2016 року в Україні триває медична реформа. В. о. міністра Уляна Супрун вже кілька років не допускає корумповані бюрократичні схеми, знижуючи в рази ціну ліків. Наприклад, раніше на держзакупівлі ліків медичні «бізнесмени» отримували частку в 40% з кожного витраченого державою мільярда гривень. 30 березня 2018 року була створена Національна служба здоров’я України. Її принцип: «гроші йдуть за пацієнтом». Вона оплачує вартість реально наданих медичних послуг. Цей механізм оплати нарешті запрацював в Україні цього року, поступово замінюючи неефективну радянську модель оплати ліжко-місць. Сімейні лікарі підписують декларації з пацієнтами, і відповідно до них отримують кошти за надані послуги. Тому ця система не розвалюється, а навпаки – відновлюється.   Якщо ж знайомим пані Мартінкової – очевидно, іноземцям – довелось в Україні заплатити десь за ліки, десь за приїзд «швидкої», то нічого дивного у цьому немає. Якщо, наприклад, громадянин України у Чехії звернеться до лікаря, не маючи страховки, то йому також доводиться сплачувати за медичні послуги чималу частку. Чому ж пацієнтам в Україні доводиться бігати по аптеках? Причиною цього є те, що дотеперішні постсоціалістичні уряди не наважувалися запровадити, як це зроблено вже давно у Чехії, обов’язкове медичне страхування. В Україні воно планується на 2020 рік. Тому лікар і відіслав до аптеки, а не в касу лікарні. А пацієнти-іноземці мали згодом звернутися по відшкодування витрат на ці ліки до своїх страхових компаній, де вони придбали поліс чи платять внески. Українці ж можуть придбати добровільну медичну страховку – і чимало з них (до 10 відсотків, за даними МОЗ), особливо працюючих, так і вчиняють, а у випадку необхідності звернення до лікаря йдуть у приватну клініку, де якість обслуговування вища і де можуть оформити формальності зі страховою компанією. Принаймні у Києві та великих містах така система працює вже достатньо добре.   Та не стверджую, що у державних клініках в Україні медики не «беруть». За пологи, операції, на лікування важких хвороб, навіть за призначення статусу «інваліда» приймаються «благодійні внески», «подарунки» чи «конверти». Численні збірки на операції – свідчення цьому. Та все це – через відсутність системи страхової медицини. Тим не менше, правоохоронні органи борються з корупцією у медичній сфері. Повідомлення про те, що якогось медика затримали за хабар, у пресі лунають мало не щодня. Пошукова система в новинах про затримання чи засудження лікаря за хабар видає тисячі повідомлень.   Брехня №5: про зайнятість   «Величезне безробіття. Хто працює, має смішну зарплату». Київ та великі міста України зараз сильно розбудовуються і потребують робочих рук. «Величезне безробіття» в Україні – це міф. Фото:The Village Україна За даними Держстату, в Україні півтора мільйона людей не має роботи, офіційно зареєстрованих безробітних – трохи менше 300 тисяч. Це немало – 9 відсотків. Звісно, у порівнянні з Чехією (2,3 відсотка) це – велика цифра, але у країнах ЄС Іспанії й Греції, наприклад, 15 і 20 відсотків. Загалом по ЄС – 7-відсоткове безробіття, тож цифра з українською не надто різниться, і «величезною» цю цифру аж ніяк не можна назвати. Вона була такою понад 20 років тому, коли 40, а у деяких регіонах і 60 відсотків населення не мали постійної роботи, перебивалися випадковими заробітками, «човникарством» та тіньовими доходами. Зараз же чимало працедавців в Україні відчувають дефіцит робочих рук. У найдешевшому регіоні країни – Тернопільщині і тій же Волині, наприклад, не можуть знайти працівників на підприємства із зарплатою 7 тисяч гривень, тому на сайтах вакансій пропонують 10-15 тисяч гривень. «Терміново шукаємо штукатурів, офіційне працевлаштування, страховки, обіди, житло, спецодяг», - сотні оголошень у будівельній галузі можна знайти на сайтах із працевлаштування в Києві, причому зарплата пропонується у 20-25 тисяч гривень, бо місто останнім часом масово розбудовується. За чотири останні роки в Україні відкрилося 207 нових заводів, у тому числі «KVS» на Хмельниччині, «UHLK» на Житомирщині, «УкрТехноФос» на Рівненщині чи насіннєвий завод «П’ятидні» на Волині. Суперечливе, спекулятивне твердження №6: про бюрократію й корупцію «Бігаєте кілька днів адміністраціями і з’ясовуєте, що результат – нульовий, що не тільки за печатку, а й за найменшу адміністративну процедуру, навіть за відповідь на вашу заяву очікується хабар». Пані Мартінкова каже вище, що «не дай Боже все вирішувати через центр», та вже через кілька рядків сама собі суперечить і заявляє, що їй не подобаються підходи вже й на місцевому рівні. Якщо йдеться про міждержавну співпрацю, то, може, дійсно краще довірити цю справу офіційно визначеним органам – міністерствам закордонних справ, працювати через дипломатів, які вміють писати ноти і вести діалог, «через Прагу», «через Київ» тощо, а не у якості активіста однієї із сотень громадських організацій приїжджати на власний страх і ризик в українські райцентри й «домовлятися» із чиновниками? Кілька разів в інтерв’ю вона звинувачує неназваних українських чиновників у прийманні хабарів. Цікаво, скільки разів вона звернулася у зв’язку з цим до поліції? До антикорупційної прокуратури? До СБУ? До антикорупційного бюро? До Агентства з питань запобігання корупції? Ну або хоча б до колег по громадському сектору, наприклад, «Центру протидії корупції»? Без сумніву, в Україні є корупція і слабка прозорість діяльності влади. Це те, що залишає у спадок «совок» і «русскій мір», те, від чого країна намагається відійти за допомогою євроінтеграції. Та впроваджуються й антикорупційні заходи, наприклад, процедура автоматичного відшкодування податку на додану вартість, розширення сфер роботи системи ProZorro чи робота інституту бізнес-омбудсмена. Але якщо немає конкретної заяви про злочин на конкретного чиновника-корупціонера, покарати його за ці ганебні вчинки вкрай важко. Брехня №7: про вшанування вояків й назви вулиць. «Кілька років тому не було проблем розмістити пам’ятну дошку чеському військовому ветеранові. Тепер нам сказали, що це вже проблема... Радикальна зміна назв вулиць та населених пунктів, щоб звучали українською». Відкриття меморіальної таблиці на будівлі колишньої чеської школи в Луцьку, 2 березня 2019 року. Одна з ілюстрацій того, що в Україні вшановуються досягнення національних меншин і визначних постатей інших народів. Невідомо, про якого саме ветерана і де йдеться, але в Україні вшановується чимало чеських вояків та відомих осіб. Наприклад, у вересні 2014 року, в самому центрі Києва, на стіні історичної пам’ятки – Софійського собору, відкрили таблицю на честь чеської дружини, яка прийняла тут присягу у 1914 році. Це єдина така таблиця у цьому святому для українців місці, хоча тут відбулися десятки різних історичних подій. Дружина, а згодом і чеські легіони, служили, як відомо, у складі російського імператорського війська. А російське, вже путінське, військо на час відкриття таблиці вже захопило Крим і безцеремонно бомбардувало з «градів» захисників України й населені пункти на Донбасі. Та толерантні українці не мали нічого проти вшанування чеських патріотів у Києві. Через певний час у Києві з’явилася й таблиця та вулиця на честь Вацлава Гавела. Вулиця письменника Ярослава Гашека є у Києві та у Львові, а у Мукачеві така з’явилася нещодавно. У Хусті у березні минулого року відкрили меморіальну дошку президентові Масарику, таку ж планують і у Мукачеві. Цього року відкрили меморіальну дошку і на будівлі колишньої чеської школи у Луцьку. Щороку 14 жовтня у селі Світанок на Чернігівщині вшановується півсотні воїнів армії Лудвіка Свободи, які полягли тут під час Другої Світової війни, діє й музей українсько-чесько-словацької дружби. Відоме вшанування полеглих відбувається кожні 5 років у березні і на Харківщині, де біля села Соколове чехословацька бригада вступила у бій із гітлерівськими окупантами. Вшановуються й відновлюються могили чехословацьких воїнів у Білій Церкві чи на Лук’янівському військовому кладовищі. В Києві збереглася навіть вулиця Юліуса Фучіка, чеського прорадянського журналіста, якого замучили гестапівці, який став ідолом комуністичної ідеології і культ якого у Чехії давно розвінчаний. Список чеських історичних постатей, яких поважають в Україні, можна продовжувати й продовжувати. Тут годі уявити, щоб виникла така ситуація, як на Олшанському кладовищі у Празі, коли рештки українця Олександра Олеся та його дружини витягли з могили, а держава не змогла захистити вічний спокій цих визначних осіб. Або як у російській Самарі, де пам’ятник чеським легіонерам не можуть встановити вже кілька років, бо їх там і надалі перекручено називають «білочехами», а на існуючі пам’ятники пишуть образливі написи. Звісно, є у спільній історії й суперечливі постаті. Думаю, що встановити меморіальну дошку в Хусті генералові Льву Прхалі, який дав наказ роззброювати січовиків напередодні угорської навали, було б справді проблематично. Непорозуміння українців з чехами виникло хіба що навколо меморіальної дошки у Зборові на Тернопільщині, де Київ наполягає на заміні слова «слов’янській» на «українській». А щодо нових назв вулиць, щоб звучали українською... А як інакше мають звучати вулиці в Україні? І далі по-більшовицьки? Вулиці, проспекти й площі Леніна справді замінили або історичними назвами, або новими, наприклад Соборна площа у Черкасах. Багато прикладів надання назв вулицям на честь постатей міжнародного масштабу – Єжи Ґедройця в Києві, Леха Качинського в Житомирі, Т. Ґ. Масарика в Ужгороді та Львові, Бориса Нємцова в Луцьку... Чимало вулиць отримали цілком милозвучні природні назви – Абрикосова, Виноградна, Ягідна тощо. Та українофоби найбільш кричать про вулиці Бандери й Шухевича, складаючи враження, наче в Україні інших назв і не дають. Спекулятивне твердження №8: про пам’ятники та вулиці «У містах ростуть Бандерові пам’ятники... За другої світової війни, коли виростав український націоналізм, пов’язаний із особистістю його ідейного вождя Стєпана Бандери, так то було щось страшне. І сьогодні це дуже небезпечно, як ці події починають переписуватися». Всього в Україні встановлено біля 40 пам’ятників та погруддь Степану Бандері переважно у трьох галицьких областях, поодиноко на Волині та Поділлі. Названо біля 75 вулиць й провулків, і два проспекти. Багато це чи мало? Для порівняння візьмемо найбільш яскраві приклади. Наприклад, у 2013 році в Україні налічувалося біля 2,2 тисяч пам’ятників більшовицькому вождю Леніну. Навіть найбільшому українському поетові Тарасові Шевченку пам’ятників в Україні – удвічі менше. Зараз, після декомунізації, «Ленінів» налічується 328 штук, з них 294 штуки – на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. 5-6 років тому в Україні налічувалось біля 500 вулиць Леніна тільки у містах, по селах – тисячі. Вулиць імені різних російських більшовицьких діячів було у 20 разів більше, ніж вулиць з українськими назвами. Тобто тисячі вшанувань засновника радянської держави, яка вбивала людей мільйонами в голодоморах та репресіях, пані Мартінковій не заважали. Заважають кілька десятків скульптур Бандери – в’язня німецького концтабору Заксенхаузен, який потрапив туди за спробу відновити українську державу. І з іншого боку – в Україні і надалі вшановуються російські визначні діячі, такі як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Ілля Рєпін та інші. Вулиці, пам’ятники, бюсти чи меморіальні таблиці, присвячені їм, знайдете чи не у кожному місті України, і вони здебільшого не перейменовувалися і не демонтувалися. Суперечливих пам’ятників та таблиць чимало й у інших країнах. Є особи, які для одних народів – герої, у інших викликають прокляття. Наприклад, не думаю, що німецьким туристам, перебуваючи у Чехії, приємно ходити вулицями й площами президента Едварда Бенеша, який після війни наказав жорстоко депортувати мільйони їхніх співвітчизників із Судет. Те саме стосується й Юзефа Пілсудського, шанованого в Польщі повсюди. Незважаючи на співпрацю з Петлюрою, навряд чи українціпокладуть йому квіти, бо знають про жорстоку «пацифікацію» ним українського населення Галичини на початку 1930-х років. Остаточно не визначилися у ставленні до лідера «Словацької держави» 1939-1945 Йозефа Тисо й словаки – одні кажуть, що він винуватий у депортації євреїв і взагалі «був фашистом», інші – що він врятував бодай частину Словаччини від розділення між Угорщиною, Німеччиною й Польщею і став «мучеником за віру». Така сама справа й з регентом Угорщини Міклошем Горті, який тісно співпрацював з Гітлером, віддав наказ про напад на Чехословаччину, але якого військовим злочинцем визнано не було, і він спокійно дожив віку у Португалії, і його з почестями було перепоховано в Угорщині. Переписуваннями української історії займалися комуністи, які протягом 60 років щодня малювали жахіття у підручниках, пресі, через агітаторів про злющих «українських буржуазних націоналістів». Нині ж відкриті архіви дозволяють проводити наукові дослідження й відкривати правду. Пані Мартінкова багато розповідає про співпрацю українських націоналістів та німців. Така співпраця дійсно була до 1941-1942 років. З німцями співпрацювали і «совєти», які розділили з ними Польщу у вересні 1939 року, і навіть сама Польща, яка напала разом з ними на ЧСР на півроку раніше. Служили поляки і у німецьких допоміжних підрозділах – шуцманшафті. Але ніде не сказано, наприклад, про розстріл 621 українців, серед яких відома поетеса Олена Теліга, у київському Бабиному Яру навесні 1942 року, про масові арешти бандерівців гестапівцями у жовтні-листопаді 1942 року і страту 210 з них. Про відправку у липні 1942 року німецькою поліцією з безпеки у концентраційний табір Аушвіц 23 бандерівців, двоє з яких були рідними братами Степана Бандери, які там і загинули. Про арешт у грудні 1942 року 18 активістів львівської референтури ОУН(б), яких мордувало гестапо. Таких випадків було дуже багато, і насправді між майбутньою УПА й гітлерівцями вже із 1942 року тривав серйозний конфлікт. Ніколи, скажімо, Український Інститут Національної Пам’яті не стверджував, що трагедії на Волині у 1943 році не було або що до неї українські повстанці непричетні. Київ визнає етнічні чистки між поляками й українцями взаємною трагедією, і немалу роль їхньому провокуванні зіграли окупанти – як німецькі, так і радянські. Президенти України і Польщі, справжні історики і громадські діячі роками намагаються досягти порозуміння і примирення за тезою «просимо пробачення і пробачаємо», але завжди знаходяться провокатори, нерідко проросійських поглядів, які не дають загоїтися ранам і щороку все брутальніше описують «злочини бандерівців», виправдовують діяння Армії Крайової і збільшують кількість «невинних польських жертв українських садистів» на сотні тисяч.   Брехня №9: про російську мову   «Заборона у громадських місцях розмовляти російською... Викреслювання слів тільки тому, що звучать занадто по-російськи... Ніхто в західній та центральній Україні не наважиться казати нічого іншого ніж те, що стверджують націоналісти». Пряме спростування маячні Мартінкової про російську мову: відкриття скверу імені росіянина Бориса Нємцова в Києві, 15 березня 2019 року. На таблиці розміщено напис українською, російською та англійською мовами. На фото мер Києва Віталій Кличко та донька правозахисника Жанна Нємцова. Ніде , ніхто й ніколи заборони розмовляти російською не приймав. У школах масово викладається російська як «друга іноземна», великі міста в побуті залишаються російськомовними. Діють квоти про обов’язкову наявність на радіо принаймні третини україномовних пісень, і це дало поштовх відкриттю нових талантів. Українською показуються фільми у кінотеатрах, але на це ніхто вже не скаржиться, навіть російськомовні, бо, наприклад, у містах Дніпро, Харків, Запоріжжя та навіть Київ це – одна із небагатьох можливостей почути живу розмовну літературну українську мову. Новий закон про мови перебуває щойно на розгляді парламенту. Української мови на міських вулицях лунає більше, це дійсно так, але до рівня вжитку тієї ж чеської мови у Празі дуже і дуже далеко. Від половини (на телебаченні) до 90 відсотків (у пресі й інтернеті) масової інформації надається українцям російською мовою. Російська впевнено себе почуває у дитсадках, школах, бізнесі, спорті, поліції й навіть армії. У Києві і навіть «націоналістичному», але насправді зараз більше туристичному Львові – російська нерідко лунає не лише від приїжджих, а й від барменів, продавців і консультантів у торгових центрах, лікарів та аптекарів, кондукторів та водіїв громадського транспорту, охоронців фірм та квартир, екскурсоводів і так далі. Інколи вони намагаються розмовляти із клієнтами українською, але зазвичай виходить така суміш, яку називають «суржиком» (наприклад, «приємного», тобто «приємного апетиту», що є калькою з російської, бо українською буде «смачного»). Незалежній Україні майже 30 років, однак внаслідок неохайного ставлення держави до рідної мови велика частина молоді її або не знає, або знає погано, або, знаючи, не користується нею, вважаючи російську «крутішою». Якби така ситуація тривала б і надалі, українську мову спіткала б доля білоруської або ірландської, яких з побуту витіснили сильніші сусідні – російська та англійська мови. Подібним чином оберігаються французька та словенська мови у своїх країнах. Та й чеська трохи більше за сто років тому могла б зникнути з повсякденного життя, Прага розмовляла б німецькою, якби не виникла Чехословаччина і не почала всюди офіційно впроваджуватися чеська мова. І чеська мова оберігається від іноземних впливів, зі «словника викреслюються» запозичення на зразок «комп’ютер» і «театр», і застосовуються богемізми - «почітач» чи «дівадло». В Україні не вітаються виступи російською хіба що у парламенті – спікер Андрій Парубій навіть вимикає мікрофони, вимагаючи говорити державною. І це не дивно, адже у чеському парламенті також виступи ведуться чеською. В нелегітимному російському парламенті і державних установах федерації використовується тільки російська мова. Мови національних меншин, хоч і вважаються офіційними у деяких автономіях, практично не використовуються, хіба що у народних піснях. Русифікація не принесла народам більше знань, а лише позбавила їх розвитку автентичної культури. Брехня №10: про «добрих українців» «Але цим не хочу сказати, що в Україні все погано. Знаю багато українців там і у Чехії, які прекрасно працюють... Я цю країну і її людей люблю. Українці сприймаються у нас і на захід від нас як добрі і працелюбні люди». Окрім цієї фрази, у розмові не прозвучало більше абсолютно жодної позитивної фрази про українців. Пані Мартінкова знову сама собі суперечить і всюди в інтерв’ю каже, що в Україні все погано, «страшно», «все гірше й гірше», «безнадія» та використовує інші епітети. Висловлювання про «любов до цієї країни» - ніщо інше, як єхидство, яке нагадує любов «по-путінськи», а це означає: «я люблю «добрих» українців, коли вони по-малоросійськи мовчки прислуговують чи виконують накази». Або любов «патриціїв» до своїх «плебеїв», тобто коли «працелюбні» «укачки» лише мовчки і задешево гарують на важких будівництвах, миють посуд, слухняно прибирають приміщення чи виконують іншу брудну роботу. А ще «добрі українці» мають завжди слухати чужі повчання, визнавати себе у всьому винуватими і перед усіма вибачатися. А ще можна насміхатися з їхніх банальних пісеньок «а-ля Вєрка Сєрдючка»... Українці, очевидно, у розумінні таких пані Мартінкових, не мають права ні на власну історію, ні права обирати собі власних героїв, взагалі, мабуть, права «писати й малювати», як зазначав російський цар Микола І у сумнозвісному наказі заслати Тараса Шевченка у солдати. Тисячі чехів приїздять в Україну щороку – туристи, бізнесмени, студенти, викладачі, науковці, волонтери... Звісно, враження складаються у них різні, але переважно позитивні, багато хто повертається, дехто навіть пробує оселитися в Україні. Але якщо якогось гостя країна дратує, він бачить її тільки у чорних тонах – то для чого туди їздити? Для чого мучити, нервувати себе й інших? Щоб потім проклинати її по дружній «жовтій» пресі? Можна залишити справу, наприклад, опікування над могилами комусь іншому, який спокійніше, дипломатичніше реагуватиме на різні суперечливі чи кризові моменти. А пані Мартінкова могла б тим часом спокійно, вдома чи у бібліотеці, різносторонньо повчити всі обставини як сучасних, так і 80-літньої давності подій, а не лише крізь призму своїх власних, вузькоорієнтованих та вузькоспеціалізованих поглядів. Саме такий підхід називається історизмом або історицизмом.  Олекса Лівінський, часопис Пороги Головне фото: Akademie věd ČR        

У Чехії завершується судовий розгляд у справі солдата Збройних сил Еріка Ешту, звинуваченого в тероризмі за участь у бойових діях на боці російських окупаційних військ на сході України. Про це пише “Європейська правда” з посиланням на чеське видання Idnes. У суді міста Пардубіце у понеділок, 29 квітня, відбулося слухання у справі десантника Еріка Ешту. Суд заслухав Іво Зелінку, десантника і офіцера Генерального штабу армії Чехії. Саме він вказав на Ешту. Прокуратура стверджує, що Ешту протягом трьох тижнів займався охороною окопів і виконував інші роботи у бойовиків на Донбасі, зокрема, доглядав за зброєю, а також брав участь у обстрілах. Ешту заявив, що до України просто їздив у гості, а у формі сепаратистів і зі зброєю сфотографувався на пам’ять. “Ми з колегами знайшли його анонімний профіль в інтернеті, де були фотографії, які чітко демонструють його перебування в Україні. Він був на них на знакових пам’ятниках у повній уніформі російської армії зі своєю особистою зброєю АК-74“, – сказав Зелінка в суді. Згідно з матеріалами справи, кримінальне переслідування обвинуваченого почалося у 2016 році. У той час проводився відбір до 43-го повітряно-десантного батальйону в Хрудимі, куди хотів вступати Ешту. "У перший день процесу відбору мені повідомили, що Ешту воював в Україні і розмовляв зі своїми сусідами по кімнаті під час навчання", - сказав Зелінка. Він також сказав, що Ешту розповідав своїм сусідам по кімнаті конкретну інформацію про поїздку в Україну. "Після консультацій з адвокатами я передав справу військовій поліції", - продовжив Зелінка. Під час відбору Ешту не вдалося пройти психологічне тестування. "Він пройшов фізичні випробування, але в есе він абсолютно нереально оцінив свій внесок у збройні сили, я не читав нічого більш дивного. Комісія одноголосно не прийняла його", - сказав Зелінка. Під час розслідування Зелінці та слідчим було сказано нічого не повідомляти підозрюваному, щоб мати змогу перевірити всю інформацію. Тому Ешту перевели до артилерійського полку, де він був кухарем. За звинуваченням у тероризмі Ешту може отримати від 12 до 20 років у в'язниці, або навіть довічне ув’язнення. Вирок, ймовірно, оголосять 17 травня.     Джерело: Європейська правда

Чехія не має наміру визнавати Крим російською територією і вимагає від Москви негайного звільнення українських політв'язнів. Про це йдеться у заяві МЗС Чеської Республіки з нагоди п'ятиріччя анексії півострова. "Чеська Республіка, яка також пережила військову окупацію частини своєї території сильною сусідньою країною, залишається непохитною у своїй відданості проведенню політики невизнання", - йдеться у заяві. У ній наголошується, що п'ять років тому, анексувавши Крим, Росія здійснила кричуще порушення міжнародного права. Чеська Республіка, а також Європейський Союз і переважна більшість країн продовжують вважати Кримський півострів частиною України. У Празі занепокоєні тривалою мілітаризацією території Криму, а також порушенням безперешкодного і вільного судноплавства через Керченську протоку і в Азовському морі, що є ще одним кричущим порушенням міжнародного права. "Більше того, це створює загрозу стабільності й безпеки в Європі", - йдеться в заяві. МЗС ЧР зазначає, що після окупації Криму Російською Федерацією основні права людини і громадянські права кримських татар, а також інших етнічних і релігійних громад були порушені. Офіційна Прага закликає Російську Федерацію забезпечити дотримання міжнародних стандартів у галузі прав людини, а також негайно звільнити Олега Сенцова та інших незаконно затриманих громадян України, включно з членами екіпажів захоплених в листопаді 2018 року українських суден. Про це повідомляє: ukrinform.ua     На засіданні Координаційної ради українських організацій у Чеській Республіці в п'ятницю 15 березня голови українських організацій ухвалили текст заяви до Парламенту, уряду, політичних партій та громадськості Чеської Республіки, у якій закликали підтримати Україну в її боротьбі з російською агресією та посилити міжнародний тиск на Росію, яка, порушуючи всі міжнародні зобов’язання, уже 5 рік веде відкриту збройну агресію проти України. На прохання керівників організацій, що підписалися під текстом заяви, викладаємо чеський і український тексти заяви. ➡️Звернення керівників українських громадських організацій ЧР до Парламенту, Уряду, Президента, політичних партій та громадськості Чеської Республіки у зв'язку з п'ятими роковинами початку збройної агресії Росії проти України П’ять років тому розпочалася відкрита фаза російської агресії проти України. Окупувавши Крим та захопивши частину Донецької та Луганської областей України, Росія порушила десятки норм і принципів міжнародного права, включаючи Статут ООН, а також цілу низку двосторонніх українсько-російських угоди. Розв’язана Росією проти України неоголошена війна вже стала найтривалішим в новітній історії Європи активним військовим конфліктом. Майже щоденно Україна втрачає на фронті своїх найкращих синів і дочок.В результаті російської агресії було окуповано 44 тис. кв км або 7% території України, яка внаслідок дій Кремля несе величезні людські та економічні збитки. Ця війна вже забрала життя понад 13 тисяч українців, більше 28 тисяч зазнали поранень. 1,8 мільйонів мешканців Криму і Донбасу змушені були залишити свої домівки. Окуповані території Росія перетворила на чорну діру, де масово порушуються права людини. Десятки українців та кримських татарів за надуманими звинуваченнями кинуті за грати – як на окупованих територіях, так і в самій Росії. Багато незгодних з кремлівським режимом переслідуються, піддаються тортурам, зникли безвісти або ж були убиті.Незважаючи на тиск міжнародної спільноти, Росія не лише не припиняє свої агресивні дії, а й розширює їх – сьогодні Кремль вже намагається анексувати Азовське та Чорне моря і Керченську протоку.Гібридна агресія Росії проти України включає в себе не лише військові інструменти, а й масовану дезінформаційну та пропагандистську кампанію, кібератаки, намагання дестабілізувати внутрішньополітичну та економічну ситуацію в країні.Ми українці Чехії, представники понад 100-тисячної української громади, яка проживає в Чехії, звертаємося до Парламенту, Уряду, Президента, політичних партій та громадськості Чеської Республіки із закликом підтримати Україну у її протистоянні агресії з боку Росії, однозначно виступити проти спроб поставити під сумнів територіальну цілісність України, посилити тиск на Росію, зокрема шляхом посилення економічних санкцій проти кремлівського керівництва з тим, щоб змусити його повернутися в рамки міжнародного права. Чеські українці завжди були і завжди будуть відповідальними членами чеського суспільства, які роблять свій внесок в процвітання Чехії. Однак ми не можемо спокійно спостерігати за тим, яке беззаконня сьогодні творить Росія проти нашої історичної батьківщини, а тому апелюємо до чеських політиків з проханням зайняти принципову позицію в цьому питанні. Хто, як не Чеська Республіка, яка у своїй історії сама пережила трагедії окупацій тоталітарними режимами, мав би краще зрозуміти те, що сьогодні відбувається в Україні?Віримо що Чеська Республіка, для якої демократичні цінності, права людини та верховенство міжнародного права завжди були пріоритетом, зробить все можливе, щоб агресор поніс заслужену відповідальність за свої дії, а Україна отримала змогу сама обрати своє майбутнє та своє зовнішньополітичне спрямування. Головне фото: Крим Реалії

Україна отримає 1 млн 200 тис євро допомоги від Уряду Чеської Республіки на модернізацію освітньої системи. Відповідний Меморандум між МОН України та Чеською агенцією розвитку підписали Міністр освіти і науки Лілія Гриневич та Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні Радек Матула. Кошти надаватимуться рівними частинами – по 400 тис євро – упродовж 3 років (2019-2021) і розподілятимуться між 3 основними напрямами: Технічна підтримка органам влади України в реформі освітньої системи Міжуніверситетська співпраця Допомога закладам освіти, які мають внутрішньо переміщених студентів та викладачів У межах першого напряму планується надати технічну допомогу МОН та іншим установам – Інституту освітньої аналітики, Держслужбі якості освіти, НАЗЯВО та/або Інституту модернізації змісту освіти. У підсумку відповідні фахівці мають отримати знання, які допоможуть впроваджувати освітні реформи, зокрема, з врахуванням кращих практик ЄС. Другий компонент передбачає міжуніверситетську співпрацю між чеськими та українськими вишами. Насамперед до неї будуть долучені регіональні ЗВО та заклади, які безпосередньо постраждали від конфлікту на Сході України та окупації Криму. Завдяки цьому українські виші мають створити та/або вдосконалити свої системи внутрішнього забезпечення якості освіти відповідно до Стандартів та рекомендацій Європейського простору вищої освіти (ESG). Мета третього напряму – підвищити якість освітніх послуг в переміщених ЗВО та включити в навчальний процес внутрішньо переміщених осіб. Для цього надаватиметься матеріальна, технічна та експертна підтримка. Зокрема, акцент робитиметься на розвиток необхідної інфраструктури. Частина цих компонентів буде продовженням тієї допомоги, яку Уряд Чехії надавав Україні в 2015-2018 роках. Її загальний бюджет склав 1,5 млн євро. Співпраця була направлена на підвищення інституційної спроможності у сфері освіти та надання технічної допомоги переміщеним закладам освіти та об’єктам освітньої інфраструктури.   «Ми дуже вдячні нашим чеським партнерам за ту підтримку, яку вони надають Україні. Усі ці напрями – внутрішні системи забезпечення якості вищої освіти, допомога переміщеним закладам, їхнім викладачам та студентам – сьогодні є надзвичайно важливими. Сподіваємося, що новий етап буде таким же плідним та ефективним, як і попередній. У його межах ми змогли реалізувати 8 проектів, завдяки яким, наприклад, переміщені заклади отримали нову техніку, були відремонтовані приміщення. Наші фахівці також одержали важливий досвід щодо стандартів та якості освіти, впровадження інклюзії, підготовки до дослідження PISA, створення освітньої аналітики тощо. Не менш важливими стали й проекти співпраці між регіональними університетами для покращення їх управлінської спроможності, міжнародної мобільності та академічної незалежності», – відзначила Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич. Посол Чеської Республіки в Україні Радек Матула підкреслив, що 2019 року Україна стала невід'ємною частиною загального Чеського співробітництва в галузі розвитку як країна особливої уваги. «Я думаю, що цей крок служить підтвердженням розвитку нашої співпраці», – зазначив він. Нагадуємо, що українські виші можуть отримати до 24 тис доларів гранту від посольства США, подати заявку можна до 11 березня 2019 року. Вам буде цікаво також: Україна за кошти Євросоюзу реформує та модернізує професійно-технічну освіту. Підготовлено за матеріалами Міністерства освіти і науки України. Оригінал статті читайте за посиланням.