У Празі відбувся 25-й ювілейний міжнародний фестиваль студентських театрів. Серед численних місцевих та закордонних труп були молоді актори з України. Студенти Факультету культури і мистецтв Львівського університету представили перформанс «Так чи ні» українського режисера, випускниці Празької академії сценічного мистецтва Анастасії Торос. У програмі фестивалю був і виступ студентського етно-гурту «ЯгОди», який заспівав українські та інші слов’янські пісні. Публіка, яка складалася значною мірою зі студентів та викладачів театральних факультетів, була вражена професійним рівнем та запальною енергетикою українських авторів.
Ані незнайома мова, ані спека, що стояла у приміщенні театральної студії, не стали на перешкоді успіху молодих українських акторів на фестивалі студентських театрів Zlom vaz. Назва фестивалю походить від акторського побажання перед виходом на сцену, що можна перекласти як «ні пуху, ні пера». І здається, українці своїм перформансом дійсно вирішили не лишити від своєї публіки ні пуху, ні пера – стільки енергії вони вклали у свій виступ, що публіка стежила невідривно за кожним рухом, кожним словом, кожним звуком.
«Це було цікаве поєднання модерну, сучасного погляду на проблеми суспільства, з елементами українського фольклору, який був і новий, і знайомий для мене одночасно. Я не розумів все, що говорилося українською, але це і не завжди було потрібно – виступ був дуже потужний», – говорить словак Адам, який працює в Академії музичних мистецтв у Брно.
Сама авторка перформансу Анастасія Торос говорить, що її дипломна робота була про те, як поєднати традицію і сучасність, як нинішнє суспільство сприймає «інакшість» – стосунки чоловіка і жінки, різних культур, як долає непорозуміння.
«Я дуже тішуся, що мені вдалося поставити свою дипломну працю разом з нашими львівськими молодими акторами. Я мала можливість грати з ким завгодно, але я після кількох років навчання хотіла повернутися в Україну і залучити до праці наших акторів. Я рада, що саме цю роботу було відібрано на фестиваль. Це – велика акторська група, яка була співавтором постановки. З кимось іншим вистава була б про щось інше», – розповідає режисер, яка незважаючи на молоді роки, вже встигла повчитися і в Чехії, і у Великій Британії, і в Грузії.
Одна з молодих акторок говорить, що готували виставу майже рік тому, і тоді вони отримували від режисера завдання – створити перформанс із елементів реального життя.
«Я пригадую, що ми ходили по вулицях і записували діалоги, підслуховували їх, підглядали, а потім приносили до класу і якісь залишалися, якісь відпадали», – ділиться вона своїми враженнями про новий для себе досвід. Адже перформанси – відносно новий для України театральний жанр, і більшість молодих акторів вперше спробували у ньому свої сили.
Зате у фольклорному співі українці могли сміливо похизуватися багатою традицією. Виступ гурту «ЯгОди» проходив в одному з найгарніших концертних залів Праги – «Дзеркальній каплиці» Климентинського монастиря.
Викладачка театрального факультету Празької академії Івана Востаркова, яка викладає мистецтво володіння голосом на сцені, говорить, що дуже важливо не відмовлятися від своєї традиції, а навпаки, використовувати її в театрі.
«Я це називаю «клітинною сутністю» культури, місця, мови, того, що творить місцеві культурні особливості, а також добре свідомо експериментувати, позичати з інших культур. В мене, наприклад, є одна чеська студентка, якій дуже подобається українська пісня, а от чеського голосу в ньому вона ще не знайшла. Тому мені дуже подобається фольклор, бо він є чистим джерелом. Зараз ми почули українські та неукраїнські пісні, але ви можете почути, що і, попри певну стилізацію, ви маєте справу з потужною традицією – формування голосу є дуже традиційним», – ділиться своїми професійними спостереженнями Івана Востаркова.
Керівник гурту «ЯгОди» Зоряна Дибовська, яка поєднує роботу в драматичному театрі з викладанням в університеті та співом у гурті, каже, що молодий колектив, який існує заледве рік, свідомо обрав свій шлях у поєднанні різних традицій, бо відродження власної української традиції в Україні відбувається настільки потужно, що в ньому вже важко відшукати свій унікальний «голос». «Нас цікавлять східні мотиви, ми хочемо їх поєднати з українськими, і ми це робимо не лише співом, але хочемо ще ввести і нові інструменти – дудук, наприклад. Ми співаємо болгарські, сербські, македонські, маємо одну білоруську пісню. Здається, що в нас в репертуарі вже стає більше інших слов’янських пісень, ніж українських. Але, думаю, що буде половина на половину», – ділиться своїми планами співачка та акторка Зоряна Дибовська.
Представити свою роботу на празькому міжнародному фестивалі є можливістю подивитися, що відбувається у студентському театральному світі, заявити про себе, нав’язати професійні контакти, говорить студентка Празької театральної академії Мар’яна Козак. Вона вчиться у Празі вже п’ятий рік, і в рамках навчання повернулася на два роки до України і вчилася у Київському театральному університеті імені Карпенка-Карого.
«Мені шкода, що колеги з Києва не змогли приїхати, бо фестиваль проводиться з розмахом, тут не шкодують грошей на якісні речі. На трьох сценах постійно відбуваються якісь події – тут є майбутні актори з різних кінців світу, з Нідерландів, з Туреччини, з Ірану, університет живе зараз тільки цим», – розповідає празька студентка.
«Це дуже цікаво порівнювати з тим, що відбувається в Україні, де також дуже багато робиться в театральному мистецтві. Я була у різних театрах, на «Гоголь-Fest». Мене вразив просто геніальний фестиваль «Порто Франко», що проходить в Івано-франківську, це тепер мій улюблений фестиваль і улюблений театр в Івано-Франківську, і я туди обов’язково повернуся. Але тут набагато більше театрів, ніж в Україні. У Києві є лише кілька великих сцен, а тут у маленькій Празі – десятки», – говорить Мар’яна Козак.
Вона додає, що, на щастя, зараз завдяки стипендіям, українські студенти можуть подорожувати і поєднувати ці два світи, український, де пульсує нова театральна енергія, та чеський, славний своєю традицією, яку підтримує держава і суспільство. За статистикою, чехи є однією з найбільш «театральних» націй світу. За рік в театрі, яких є майже 200, хоч раз побуває 6 мільйонів осіб, що є більше, ніж половина мешканців 10-мільйонної країни.
Пише: Радіо Свобода
Автор uaportal 
Автор Oleksa K. 
Автор OpenCall 
Автор Ірина Хмельницька 
