Друзі, настав час відпусток! І традиційно до Дня Державного Прапора України    23 серпня МЗС зУкраїни запускає новий проект «#SelfieWithFlag». Минулого року, ми запрошували вас сфотографуватися з прапором України за кордоном. Цього року ми пропонуємо вам наступне: ми впевнені, що у кожного українця є свій улюблений затишний куточок і в Україні. Тому, друзі, беремо державний прапор і вирушаємо підкорювати прекрасні куточки та міста нашої Батьківщини. Умови пам’ятаємо? Вони досить прості! Робимо фото з прапором  у своєму улюбленому місці в межах України, публікуємо їх на своїх акаунтах Facebook, Twitter та Instagram, додаючи хештег #SelfieWithFlag або #СелфізПрапором і розповідаємо всьому світові про унікальність цього місця. Давайте розповідати про Україну разом! #UkraineIsBeautifulВ День Державного Прапора 23 серпня, найбільш креативні та захоплюючі світлини будуть опубліковані на всіх сторінках соцмереж МЗС, а фото-переможець стане обкладинкою акаунтів МЗС у соціальних мережах до кінця літа.Чекаємо на ваші ідеї та захопливі фотоісторії! Нам також цікаво, як ви проводите українське літо в Україні! #VisitUkraine  За інформацією: МЗС 

Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда

Чехія має багаті освітні традіції. Перший університет був побудован у 1348 році королем Карлом 4 і носить його ім'я. Першим у світі відокремленим технічним універсітетом був Празьский технічний університет, який заснован у 1707 році. Зараз у Чехії діє 26 державних та 48 приватних університетів. А також 2 відомчі вищі школи: поліції та міністерства оборони. Навчання в державних університетах проходить на чешскій мові і є безкоштовним, але деякі факультети можуть пропонувати навчання на англійскій мові і за це вже необхідно платити. Усі університети працюють по Булонсьскій системі та мають давати можливість своїм студентам мати участь в міжнародних програмах (ERASMUS, Work and Travel...) Університети мають сучасне обладнання, велику технічну та наукову базу. На цей час у Чехії навчається близько 390 тис. студентів. Серед них - блізько 40 тис. іноземців.  Іноземці можуть вивчатися в державних університетах Чехії без обмежень та безкоштовно. Для цього потрібно: - мати сертифікат В2 CEFR , який підтверджує знання чешскої мови; - документ, який підтверджує нострифікацію середної освіти  - успішно здані вступні іспити Бакалавріат триває 3 роки, магістратута 2 роки.  

В подорожах я найбільше люблю міста. Гуляти вуличками, роздивлятись все навколо, як живуть люди, як створюють для себе місце куди хочеться повертатись де б ти не був. Коли приїжджаєш в нове місто, то йдеш в його центр. Центральні площі зазвичай наповнені людьми, але водночас просторі і на диво затишні. Завжди цікаво подивитись на архітектуру, особливо старих будівель. У кожному місті знайдеться з добрий десяток пам’яток архітектури, на які приїжджають подивитися з різних куточків світу. Хочеться залізти якомога вище і спостерігати місцеві краєвиди, які чарують своєю красотою. Але є ще одне місце, де можна побачити все це разом. Звісно, в музеї. Якось скептично я ставилася до музеїв. Ну звісно музеї це добре, вони зберігають історію і культуру, але… На перший погляд видається нудним. Музеї створені для школярів з метою навчання. Так до недавнього часу думала я. Хоча тоді вже знала, що є безліч цікавих «специфічних» музеїв націлених зазвичай на щось одне. Так, наприклад музеї кави, шоколаду… Навіть не треба пояснювати, які там експонати) І тут я добралась до технічного музею в Празі. О тут була б актуальна картинка «очікування – реальність». Що я очікувала побачити йдучи туди: ну величезну залу закладену різними старими предметами з підписами під ними, які мало хто читає. Пишучи це розумію, що в принципі все відповідає дійсності. Це справді велика будівля з величезними павільйонами, де розташовані тематичні виставки. Але чомусь у моєї уяві це було нудно. Тепер мене мучить питання: «Як я могла так подумати?». Уже перший павільйон захопив мою увагу: літачки, які висять посеред зали, мотоцикли, автомобілі і навіть паровоз з вагоном у повну величину. Не якісь там макети у натуральну величину, а справжні речі зі своїми історіями. Чотири поверхи. Очі розбігаються і хочеться з захопленням бігати хаотично від експонату до експонату. Благо, що це передбачили і стрілочками вказують маршрут. Думаю його можна змінити, якщо вас наприклад цікавлять тільки поїзди чи мотоцикли. Але навіщо дивитись щось одне, коли можна глянути на все. Бамбуковий велосипед?! Здалось, що звичайний велосипед на якому каталася в дитинстві) О, а ці прекрасні блискучі мотоцикли. Аж хочеться покататись на такому і щоб волосся розвівав вітер і сонце повільно опускалося за горизонт… Раритетні машинки, двері відчиняться і з них вийдуть кілька чоловіків у костюмах і капелюхах, озброєнні револьверами…мафія. Одним словом фантазія розігралася. Та просто поїзд посеред зали. Все як годиться навіть зі справжнім вугіллям. Літачки такі прикольні, висять просто в тебе над головою. А Etrich ніби посміхається)   Далі виставка кінематографу. Трохи цікавих постерів старого кіно. Посиділи подивились німі життєві фільми, зрозуміли, що у чехів гарне почуття гумору)   Потім потрапили у зал фотографії. Ну все як годиться від перших до сучасних моделей фотоапаратів. Деякі з них навіть у розрізі. Можна побачити як розташовані лінзи усередині фотіка. У цьому залі я навіть забула, що треба щось пофоткати, стільки цікавих речей, які можна помацати і погратись. Як утворюються кольори, яка текстура фотографій. Фото у реальному часі, коли просто проходиш повз, тебе автоматично фоткає і ти можеш переглянути свої фото. Різноманітні голограми – об’ємні зображення на тонкому склі. Ну і звісно 3D зображення. Виставка історії друку. Можна побачити принцип роботи принтера і понюхати різні типографські фарби. Це як нюхати свіжо надруковану книгу, тільки без книги) Далі трохи хімії. Польова лабораторія, така мініатюрна і така цікава.   З дитинства любила різноманітну техніку, особливо розбирати її по частинках. Так от, підозрюю, що працівникам цього музею також притаманна така любов. До речі про телефони. Нова виставка присвячена сучасним технологіям. Еволюція телефонів від перших «кірпічів» до найсучасніших. Чесно я навіть не здогадувалась про існування багатьох моделей. Ще є виставка архітектури з макетами відомих будівель. Досягнення індустріального розвитку Чехії. Побувати у частинці шахти зі всім необхідним знаряддям праці. Виставка астрономії, де можна пошукати полярну зірку і інопланетян, глянути в телескоп. Посеред залу лежить метеорит, вагою 80 кг, що приземлився на території Аргентини. І ще багато різних і чудних речей. Щоб обійти всі виставки і поверхи потрібно майже цілий день. Для тих хто втомився і хоче перепочити є буфет зі смачним меню. Для дітей ігрова кімната. Час роботи музею: Понеділок - вихідний Вівторок – п’ятниця: 9:00 - 17:30 Субота, неділя: 10:00 - 18:00 Вартість 190 крон, для студентів 90 крон. Щоб фотографувати доведеться заплатити ще 100 крон.  Автор Світлана Малецька, для UAPORTAL.CZ

Тиждень тому пішов із життя режисер Леонід Кантер. Я, так само як і багато інших людей, не розумію обставин його смерті. Утім, я тут не для того, аби судити/виправдовувати/пояснювати. Я тут для того, аби пригадати Леоніда – таким, із яким ми мали честь познайомитись 2 травня у Празі на показі стрічки “Міф”.  Леонід справляв враження людини дії: прийшов – побачив – переміг. Вирішив сходити на край світу посидіти на табуреті повитріщатись на океан – пішов. Вирішив розказати правду про війну без прикрас – взяв, розказав і показав. А якщо вирішив поставити суспільсву надважливе питання про значущість людських жертв на війні – то поставив його так, що люди шукають відповіді самостійно, радяться із друзями, обговорюють у родинах.  Леонід – був і є автором проектів«Війна за Свій Рахунок», «Добровольці Божої Чоти», «Міф» і «Людина з Табуретом». Можливо, варто було б виправитись і назвати це документальними фільмами… Але не хочеться обмежуватись. Хоч ми із Кантером були особисто знайомі дуже мало і зовсім неблизько, цього було достатньо для того, аби документальні фільми, режисером яких був Леонід Кантер, називати саме проектами. Він не знімав фільми про війну і бійців лише тому, що це актуальна нині у суспільстві тема. Він сам був добровольцем на війні. Він не просто написав сценарій до майбутньої стрічки “Людина з Табуретом”, але сам понад десять років тому вигадав гру “З табуретом до океану” та разом із друзями подорожував світом, аби привезти київські чотириногі деталі інтер’єру на береги океанів.   “Щоб пізнати людину як вид, я вирішив пізнати себе. Береш себе акуратненько двома пальчиками – і занурюєш у незнайомі обставини”.   Для того, щоб зацікавитись майбутніми проектами Леоніда, мені вистачило одного виступу і десятихвилинної розмови із ним. Поки він не був упевнений, що проект матиме шанс на життя, що “пацан сказав – пацан зробив” вийде – не розкривав жодних карт. Тільки світився натхненно – і це інтригувало.   Про майбутнє говорив просто – якщо ми із вами будемо гідними людьми, то і майбутнє у нас буде хорошим.   Таким я і запам’ятала Леоніда – і то лише за короткі кілька годин знайомства. А ті, хто був із ним близько знайомий за життя – щасливчики. Тому що люди дії надихають.    За кілька днів до смерті Леонід оголосив початок роботи над стрічкою “Людина з Табуретом”. Режисера вже нема серед живих, але проект живе. Нещодавно було оголошено фінансову збірку на Спільнокошті, аби втілити задум у реальність. Леонід мені казав, що працює тільки з найкращими. А найкращі працюють із ним – на волонтерських засадах. Ось тільки часу для цих волонтерських засад мають надзвичайно мало - після робіт або на вихідних. Тому на все потрібні гроші. Ось тут Кантер розказував, для чого. А ось тут – говорив із theUkrainians, що “можливо, іще в один кінець світу поїде".   Подорожуй захоплююче у інших світах, Леоніде!   З любов’ю, Маргарита Голобродська  для UAportal.cz   Фото: Kiril Krautsou  

15 березня в резиденції Глави Чеської Республіки – Празькому Граді - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс вручив вірчі грамоти Президенту країни Мілошу Земану. В ході бесіди, яка відбулася після офіційної церемонії вручення грамот, сторони обговорили стан та перспективи розвитку двосторонніх відносин між двома країнами, зокрема в політичній та економічній сферах. Є.Перебийніс проінформував чеського Президента про зусилля, яких докладає Україна для відновлення своєї територіальної цілісності та протидії російській агресії, висловив сподівання на продовження підтримки України з боку Чехії на міжнародній арені.  Глава чеської держави наголосив, що підтримуватиме будь-які зусилля, які б сприяли відновленню миру і територіальної цілісності України, а також право українців самим визначати долю і шлях стратегічного розвитку своєї країни. МЗС України