На Порталі запрацював чат! Можете писати повідомлення своїм друзям, відправляти фото (наразі до 1 мб), посилання, користуватися смайлами. Зберігається історія повідомлень. Про отримання повідомдення дізнаєтесь завдяки візуальному та звуковим сигналам(є можливість відключити)  Спробуйте. І напишіть про свої враження ;)  

(Нела Ліскова - голова самопроголошеного консульства "днр" у Чеській Респбуліці) Липень почався з приємних новин: суд у місті Острава ліквідував самопроголошене так зване "почесне консульство днр" у Чеській Республіці. Після рішення суду діяльність посібників терористів стала незаконною на усій території країни.Але чеське видання novinky.cz водночас застерегіє, що дане рішення нажаль не є остаточним, через те, що бойовики вбачають у ньому виключно політичний мотив та готують апеляцію. Самопроголошене консультсво з'явилось у серпні 2016 у Остраві, очолила його громадянка Чехії Нела Ліскова, воднчас на це тоді влада Чеської Республіки зазначила, що створення так званого "представництва" є абсурдним, оскільки воно не може виконувати дипломатичної місії, адже така країна не існує та подала до суду.Суд, який займається справами реєстрації запропонував посібникам терористів перереєструватись у бізнес-асоціацію, але останні відмовились. В свою чергу Острав був обраний представниками терористів через те, що являється містом побратимом Донецька. Євген Перебийніс, посол України у Чехії прореагував на рішення суду наступним чином: "Кінець чергового російського фейку: суд чеського міста Острава остаточно ліквідував т.зв. "представництво днр" як незаконне. Дякуємо Міністерству закордонних справ Чехії та особисто Міністру Л.Заоралеку за послідовну позицію в цьому питанні".  

Обмеження на фінансові операції з готівкою та грошові перекази з-за кордону, що запроваджуються в Україні з 28 квітня, можуть завдати серйозної шкоди українським гуманітарним організаціям, до яких через карантин уже не доходить гуманітарна допомога з-за кордону. Чеські гуманітарні організації, які з початку війни з Росією на сході України посилали гроші, медичні препарати для поранених і хворих бійців, допомогу для їхніх родин, не можуть відправити вже зібране в Україну, а тепер не знають, чи зможуть відправити і гроші. Деякі з них відкладають свої проєкти, інші передають вже зібрані речі на допомогу місцевим гуманітарним організаціям. Про це повідомляє Радіо Свобода Закон, що має боротися з нелегальним відмиванням коштів, дозволяє переказ коштів готівкою та поповнення карткових рахунків у межах України в сумі, що є меншою ніж 5000 гривень без ідентифікації того, хто цей переказ робить. «Це буде дуже велика проблема для нас, бо мені в будь-який момент можуть заморозити мою благодійну волонтерську картку, якщо хтось перекаже на неї більше, ніж 5000 гривень», – каже засновниця «Волонтерської сотні «Доброволя» Наталія Воронкова. За її словами, після того, як влада обмежила волонтерам, котрі працюють в українських шпиталях, можливість допомагати матеріально, тепер обмежуються і фінансові можливості зібрати допомогу. «Нам посилали по кілька коробок, інколи до 20 – пелюшки, медичні препарати, обладнання, сечоприйомники, калоприйомники, але після запровадження карантину цей потік припинився», – говорить Радіо Свобода Наталія Воронкова. При цьому, вона зазначає, що потреба в допомозі не зникла – бійці у шпиталях далі потребують і якісного харчування, і одягу, і препаратів, яких державна служба не спроможна для них купити. Відомий у Чехії психолог, активіст і віднедавна художник-аматор Ростислав Прокоп’юк каже, що продаючи свої картини, він щомісяця посилав до України медичне обладнання, ліки, одяг для бійців та людей, що живуть у так звані «сірій зоні». «Кожен місяць я посилав у Київський військовий шпиталь і ліки, і якесь хірургічне обладнання, одяг для хлопців, які могли потрапити до шпиталю влітку, а виходили взимку і їм потрібен був сезонний одяг. Потім наші посилки у шпиталі сортували і частину залишали для бійців, частину пересилали у «сіру зону», багато було для дитячих будинків, для дітей, що там живуть. Я від них потім і ляльку-мотанку дістав у подарунок, і фотографії, прапор підписаний, тобто я точно знав, куди ці речі ідуть і знав, що вони доходили», – пояснює празький добродійник. Ростислав Прокоп'юк в бібліотеці імені Вацлава Гавела Коли у зв’язку з карантином закрили кордони, зібрану на той момент допомогу Ростислав Прокоп’юк віддав чеським гуманітарним організаціям. «Одяг, дитячі речі дуже пригодилися празьким безхатченкам, і чеські гуманітарні організації були дуже вдячні, що ми їм передали зібрані нами речі», – каже він. Ростислав Прокоп’юк зазначає, що зібрані гроші він ще пересилав через міжнародні банківські перекази, але тепер не впевнений, що зможе робити це далі. «Взагалі, останнім часом і без карантину стало важче допомагати, бо в Україні чинять дедалі більший тиск на волонтерів. Я чую від своїх партнерів в Україні, що від них не хочуть приймати допомогу, або по-тиху від них допомогу беруть, але попереджають: ніде про це не казати. Але ті, хто допомагали, продовжують допомагати, просто це стає складніше робити», – із сумом говорить Ростислав Прокоп’юк. До оголошення карантину посилали допомогу в Україну – воїнам та їхнім дітям – і представники організації «Українська Європейська Перспектива», говорить координаторка проєктів Галина Андрейців. Проект "Чеські канікули для дітей з України", фото: Галина Андрейців «Щороку ми готуємо дитячі оздоровчі табори для дітей загиблих та поранених воїнів. Цього року сподіваємося, що вдасться провести табір у серпні. Але складніше стало його готувати – наші місцеві жертводавці самі переживають скрутні часи у зв’язку з епідемією коронавірусу», – каже вона. Читайте також: Як у Чехії працює табір для дітей, батьки яких загинули або зазнали поранення на Донбасі Про те, що пожертв стало відчутно менше, говорить і засновник організації «Гуманітарна допомога Україні» Петр Оліва. Понад п’ять років він по три рази на рік вантажив кілька машин і разом з товаришами-однодумцями вирушав на схід України з гуманітарним вантажем. Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка, Новожеланне, Світлодарськ, Маріуполь, дитячі будинки у «сірій зоні» – це були цілі його поїздок. Перед карантином він знову збирався у дорогу, але подорож довелося відкласти. Щоб не гаяти часу, він взявся допомагати празьким безхатченкам, а також за власні кошти та за допомогою родини і друзів взявся за ремонт нового приміщення, куди вже наступного місяця переїжджає його гуманітарний центр. «Ми хочемо розширити нашу допомогу Україні, тут буде і більший склад і місце для зустрічей, місце, де ми будемо збирати інформацію про війну, показувати артефакти з фронту, організовувати зустрічі та культурні акції. Я дуже тішуся, що наш новий будинок на околиці Праги буде видно з траси – я планую повісити на фасаді великий банер, щоб люди бачили, що тут є люди, які не забувають про те, що в Україні іде війна, і на відміну від вірусу, ворог, російський агресор, так просто не відступить», – говорить Петр Оліва, який два роки тому отримав нагороду від України за свою волонтерську діяльність. Автор : Марія Щур, джерело Радіо Свобода 

Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  

Цими днями Україна здригнулась від звістки з Праги. Фото розкопаної могили Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі викликали шок і нерозуміння. І оскільки шукати винних у нас вміють, суспільний вирок винесли миттєво — звинувачення полетіли і в бік українського посольства, і в бік МЗС, і в бік тамтешньої української діаспори.  При тім у суть справи вникали далеко не всі «прокурори». Z взявся реконструювати перебіг подій і з’ясувати, як таке взагалі могло трапитися.   Найпершою новиною для загалу стало те, що за цвинтарне місце для могили видатного українця платила не держава, а приватна особа. Хоч це насправді ніяка не новина — це типова ситуація, яка є з усіма практично без винятку українськими могилами за кордоном. Та почнемо дещо здалеку… Останній прихисток у Празі Протягом ХХ століття Україна — особливо в сенсі країни-спільноти, а не УРСР — мала тісні культурні зв’язки з Чехо-Словаччиною. Більшовицький переворот та подальші події в Україні вигнали в еміґрацію величезну кількість української інтеліґенції. Прага стала одним з головних центрів українства за кордоном. Тут функціонував Український вільний університет, в Подєбрадах працювала Українська господарська академія. В українській літературі виник феномен «Празької школи» — Олена Теліга, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич та багато інших. В еміґрації опинилися родини професорів з України. Після поневірянь різними європейськими містами осів у Празі й Олександр Кандиба, більш відомий нам як Олександр Олесь.   Болить душа моя, болить…Пекучий біль її проймає…А день за днем пливе, біжить,А там і смерть страшна чекає… Я жив… а що кому зробив?Куди я дів чуття і думи,Коли й чиє життя зогрів,Кого на світ я вивів з стуми?.. Бажав я тільки і співавПро ніч землі, про сяйво неба,І в люде пісню посилавЗа мене здійснити, що треба. Олександр Олесь. 1906 рік Отож багато українських політичних та культурних діячів прожили життя й померли у Празі, були поховані на празьких цвинтарях. Далеко не всі українці мали нащадків чи достатньо матеріальних ресурсів для того, щоб забезпечити догляд могил. Традиційно такі могили оплачувала і доглядала українська громада. Серед них і могилу Олександра Олеся, нащадки родини якого замешкали в Канаді, бо диппредставництву офіційного Києва традиційно до таких справ діла нема. Отже, протягом багатьох років могилою українського поета опікувалися діаспоряни. Плату по черзі вносили окремі приватні особи. Похорон Олександра Кандиби. 1944 рік В 1969 році могилу Олеся привели до ладу і теж коштом української громади. З боку державних установ якоїсь концепції чи системи догляду за похованнями визначних українців за кордоном не існувало (це переважно були вороги СРСР) і не існує дотепер (жива пострадянська традиція). Традиційно все тримається на патріотичному ентузіазмі (волонтерстві) окремих людей. Хтось могили прибирав, хтось вносив оплату. Десять років на Ольшанському цвинтарі виходять у суму, еквівалентну $800 (20 тисяч чеських крон). І з суто юридичного погляду той, хто цю суму сплачує, отримує право розпоряджатися місцем на цвинтарі на свій розсуд протягом тих десяти років. Не вірив я в життя по смерті,Тепер я вірю в диво з див.Було для мене страшно вмерти,Умер і нагло знов ожив. Так само тут: і сонце, й зорі,І люди наче ті самі,Але якісь байдужі в горіІ в щасті, в радості — німі. Весна, зима, і дні, і ночі,Музика, сміх, і плач, і рух,Та скрізь, як привід опівночі,Блукає твій самотній дух. Олександр Олесь. 1925 рік             У 2008 році 20 тисяч крон за могилу, в якій поховані Олександр Кандиба та його дружина Віра з дому Свадковських, сплатив Володимир Михайлишин. Він — нащадок українських еміґрантів ще з тих довоєнних часів, знаний вчений-хімік і український активіст. Доглядали за могилою, яка є ще й символічним місцем поховання сина Олександра Кандиби — закатованого у німецькому концтаборі Олега Ольжича, представники української діаспори, зокрема з «Об'єднання Українок». Словом, досі ситуація з могилою родини Кандиб не вирізнялася із загального стану справ з похованнями українців у Празі.   Родина Михайлишиних: Моцарт чи Сальєрі?   Та сталося непередбачуване: Володимир Михайлишин помер, а його син Роман, який мешкає у Швейцарії, вирішує поховати батька в могилі подружжя Кандиб. Нагадаємо, що з юридичного погляду на таке рішення Михайлишин-молодший мав повне право. Але з погляду моралі виглядає воно цілковитим дикунством. Чи розумів син померлого, що робить? Чи мав інші варіанти способу виконання свого останнього обов'язку перед батьком? З усього виглядає, що на обидва питання відповідь ствердна. Щоправда, об'єктивної можливості знати усі обставини справи достеменно наразі нема. Натомість маємо кілька версій.    Перша: знайомі родини Михайлишиних стверджують, що між батьком та сином панували вкрай напружені відносини. Проживши якийсь час у Празі, родина Володимира Михайлишина переїхала до Швейцарії. Згодом старший Михайлишин повернувся до Праги. Син залишився в Швейцарії. Відтоді вони не спілкувалися протягом багатьох років. Такий жест сина може бути потрактований як вияв неприязні щодо батька. Роман, до речі, не носить батьківського прізвища — він пишеться не Михайлишин, а найімовірніше Діян (принаймні так воно фонетично сприймається на слух).   Але у рішенні поховати Володимира Михайлишина в могилі Кандиб Романа підтримали і онук покійного Марко, і дружина — пані Аліце.   Версія друга: існує заповіт, відповідно до якого сам Володимир Михайлишин хотів бути похованим у могилі Олександра Олеся, і син всупереч цілому світові виконував останню волю покійного. Але і тут виникає питання: для чого тоді Володимир Михайлишин оплачував ще одне — окреме — місце для поховання на тому ж таки Ольшанському цвинтарі. А вже це нам відомо абсолютно достеменно.   Ще один нюанс: Роман Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри та Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадити цьому вдалося представникам посольства України в Празі, де, власне і до речі, досі не призначено посла. Бо якби ж намір про «підпоховання» був здійснений, то подальша ексгумація і перепоховання Олександра Олеся були б неможливими без згоди тієї ж таки родини Михайлишиних. Українські дипломати довідалися про проблему на Ольшанському цвинтарі буквально за день перед похороном пана Володимира й намагалися переконати сина змінити рішення, однак вдалося їм зробити лише те, що ми вже описали вище.     Хай би які були мотиви вчинку родини покійного, незаперечним фактом залишається те, що з юридичного погляду ці люди мають право на таке рішення. І жодна діаспора, жодні дипломатичні установи за законом не можуть їм в цьому перешкодити. Згідно з чеським законодавством, право розпорядника місцем поховання до 2018 року належатиме правонаступникам родини Михайлишиних...   А могили Олександра Олеся в Празі більше не існує. Нащадки подружжя Кандиб — ті, що мешкають в Канаді, — вже дали згоду на перепоховання в Києві.   Нема ніц злого, щоби на добре не вийшло?   Вся ця ситуація — ляпас всій українській дипломатії та установам, які існують для того, щоб опікуватися справами українців та українства за кордоном. Пильнувати українську культурну спадщину — це теж важлива функція українських диппредставництв. А такі об'єкти, як поховання видатних діячів української культури, мають перебувати під пильним наглядом українських закордонних відомств. В разі, якщо таке поховання перебуває у «власності» приватної особи, завдання дипломатів — домовитися з тією особою. Питання варто поставити й інакше: чому за місце на цвинтарі для Олександра Олеся платила приватна особа, а не держава Україна? Чи 800 доларів за десять років — це надто велика сума для того, щоб уникнути такої ганьби, яку пережила Україна протягом перших днів нового року? Адже таких (ну, може трохи менш славетних) могил лише на тому ж цвинтарі в Празі є ще чимало: Софія Русова, Григорій Сидоренко, Іван та Зінаїда Мірні, Спиридон Черкасенко, родина Баб'юків та багато інших. Більшість тих могил мають такий самий статус, як і поховання Олександра Олеся.   Цікаво, що рівно рік тому в українському посольстві виникла ініціатива щодо створення спеціального комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за цей рік, — скласти список визначних поховань. Іншої інформації про його (цього комітету) діяльність не надходило.   Та насправді ситуація навколо Олександра Олеся може мати чимало позитивних наслідків. Вже провадяться розмови про створення Національного Пантеону. Олександр Олесь буде похований в рідній землі. Є добра підстава для перегляду профпридатності працівників українських посольств. Мають бути вирішені питання з іншими визначними похованнями за кордоном. Творчість Олександра Олеся заполонила українські соцмережі. А деякі  народні депутати, можливо, навіть довідаються роки життя українського поета. Як сказала Оксана Забужко, «Олександр Олесь передає нам привіт з того світу». Тож давайте його почуємо...    Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні...Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині! В краю холодному, німомуМинає наш короткий вік...Коли ж ми вернемось додомуІ чи пізнають нас, калік? Чи стріне сина рідна мати,Чи брат сестру не прокляне,Чи серед ночі в пустці хатиНа стукіт наш сірник блисне? Чи там, де ясним сном миналоДитинство наше золоте,Життя з землею все зрівняло,І тільки сам бур’ян росте?! Брати і сестри, вийдем в поле,Йде косовиця і жнива,Пшеницю звозять у стодоли,Утретє коситься трава. Чужі, здалека, збоку станьмо,Як край дороги — бур’яни,І навкруги крізь сльози гляньмоНа вкриті копами лани. Брати і сестри, даймо руки,Забудьмо помилки, гріхи:Одні нас палять, мучать муки,Одні нас душать ланцюги. Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні.Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині. Олександр Олесь. 1928 рік Автор статті Радко Мокрик Прага   Прах Олександра Олеся провели в Україну  У Празі відбулось прощання з Олександром Олесем та його дружиною. Після відспівування в церкві останки відомого українського письменника та громадського діяча спеціальним рейсом відправили з Праги до Києва, повідомив на своїй сторінці у Facebook голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. У Києві Олеся захоронять на алеї почесних перепоховань Лук'янівського цвинтаря. Дату перепоховання наразі, схоже, не визначено: Ратушний пише, що похорон заплановано на четвер, натомість директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович каже про п'ятницю, а можливо й пізніший час. "Плануємо попередньо його перепоховання на цю п’ятницю. Але ще уточнюють деякі моменти. То ще можливе певне перенесення. Перепоховання точно відбудеться на Лук’янівському кладовищі. Там на Лук’янівському кладовищі виділяється окрема ділянка для такого роду перепоховань. Ми будемо оформляти її як спеціальну алею почесних перепоховань для того, щоб рятувати останки тих визначних українців, які розсіяні десь по світу. Тобто це є одним із тих кроків уже більш системної роботи, спрямованої на догляд за могилами", – сказав В'ятрович у інтерв'ю "Радіо Свобода". 26.01.2017

У Донецьку зник безвісти журналіст – пише у власному блозі на сторінках видання «Українська правда» народний депутат України VII та VIII скликань Єгор Фірсов. Цю звістку 11 червня у коментарі Громадському підтвердила й СБУ. Станіслав Асєєв, котрий працював під псевдонімом Станіслав Васін, зник на початку червня – повідомляє екс-депутат Фірсов: «Востаннє він [Асєєв] виходив на зв’язок із матір’ю у другій половині дня 2 червня. Сказав, що наближається до Донецька та навідається до неї наступного дня. Але не прийшов». Місцева влада ДНР родичам зниклого жодної інформації про його місцезнаходження не надала. Утім, за даними неофіційних джерел, Станіслава утримують представники так званого Міністерства державної безпеки ДНР. Цілком можливо, його піддають тортурам, і ніхто не може гарантувати, що Станіслав залишиться живим - пише у своєму зверненні Єгор Фірсов. Протягом трьох років окупації територій Донбасу Станіслав Асєєв працював журналістом на непідконтрольних Україні територіях, надаючи матеріали провідним українським медіа: «Радіо Свобода», «Дзеркало тижня»,  «Українська Правда», «Український тиждень», «Остров» тощо. Найбільш вірогідною причиною затримання Станіслава Асєєва є саме робота, адже серед деяких зниклих із його квартири речей – робочий ноутбук. Підозріло активним є і профіль Станіслава у мережі Facebook, де від його імені були розіслані повідомлення із запитаннями стосовно розслідувань та контактів. Про це йдеться у пості Фірсова. До вимог розслідувати зникнення та звільнити Станіслава Асєєва долучаються міжнародні організації. Радіо Свобода повідомляє, що над пошуком Станіслава працює спеціальна моніторингова комісія ООН, та посилається на голову місії Фіону Фрейзер: «Ми досі намагаємося отримати доступ туди, щоб зрозуміти, де він перебуває, і що з ним». До вимог звільнити донецького журналіста закликає і Комітет захисту журналістів, базований у Нью-Йорку, а також головний редактор RFE/RL Ненад Пеїч – про це йдеться на сторінках Радіо Свобода. Вимогу негайного звільнення журналіста на своєму сайті опублікувала й міжнародна організація «Репортери без кордонів». Під час конференції ОБСЄ щодо свободи медіа у Відні до заклику сприяти звільненню Асєєва приєдналась і Спілка журналістів Росії – зазначає Радіо Свобода.   Посилання на джерела інформації: Українська правда блоги http://blogs.pravda.com.ua/authors/firsov/593bd88be7bce/ Громадське https://hromadske.ua/posts/v-sbu-pidtverdyly-znyknennia-publitsysta-asieieva-u-donetsku-i-povidomyly-pro-ioho-poshuky Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news/28544718.html https://www.radiosvoboda.org/a/news/28559396.html   https://www.radiosvoboda.org/a/news/28566785.html Reporters without borders https://rsf.org/en/news/journalist-missing-separatist-eastern-ukraine Маргарита Голобродська для uaportal.cz