Професор Мартін Путна приїздив до України у вересні – побував у Івано-Франківську, Львові, і навіть у Дрогобичі. То вже не перший його візит: пан Мартін брав участь у створенні телефільму «Україно, не злись» (Ukrajino nezlob se, 2016 ), знятого за мотивами його книги «Образи з культурної історії російської релігійності» (Obrazy z kulturních dějin ruské religiozity, 2015). Він народився 1968 року у місті Пісек, вивчав класичну філологію та славістику в Празі (1991) та теологію в Чеських Будєйовицях (2000). Від 1991 року викладає в Карловому Університеті. Дисертацію захистив 1998 року з порівняльного літературознавства, звання професора отримав у 2013 році за спеціальністю культурна антропологія.   Працював редактором часопису Souvislosti (1990-1997), був гостьовим професором в університеті в Регензбурзі (2004-2005), стипендіатом програми Фулбрайта-Масарика в Бостонському Університеті, США (2007-2008), та директором бібліотеки Вацлава Гавела (2008-2011).   Найбільше професора Путну цікавить зв’язок культури та релігії. Він опублікував чимало своїх досліджень, присвячених історії релігії у Чехії та загалом у світі (від античності і дотепер), також чимало писав про Вацлава Гавела. Керує виданням «Зібраних творів Якуба Демла», та виданням перекладів творів пізньої антики з коментарями «Останні Римляни». Перекладає з латинської, грецької, російської, німецької та англійської мов. Особлива примітка у його CV – займається співом з давньої музики; записав навіть кілька CD.   Довший час співпрацював з чеським радіо (Vltava) та телебаченням (як ведучий і сценарист). Наразі пише для газети Lidové Noviny, і готує наступну книгу про історію релігійності у Центральній Європі – що і привело його до Львова.   Свою публічну лекцію у Львівському національному університеті професор почав з зауваги: «Розповідати українцям про їхню історію – це як носити дрова до лісу». Тим не менш, оповідь пана Путни викликала чимало коментарів серед слухачів: багатьох дивувало, що і як знають про нас сусіди (зокрема, чехи) з загальнодоступних джерел. Україна, на думку професора, – «край, ключовий для розуміння цілого регіонального контексту», і неприпустимо, щоб інформація про неї транслювалася через старі, ще радянські схеми сприйняття.   Путна говорив про середньовічний обмін «святими і принцесами», який Київська Русь провадила у тодішній Європі на рівних з усіма, як органічна частина християнського світу; і про те, що у свідомості теперішніх європейців Київська Русь – це початок Росії, а не України. Згадував часи національного піднесення, і єдиного досить відомого у Європі ХІХ с. українського автора – Миколу Гоголя. «Чорнобиль – Помаранчева революція – Майдан» – ось, на думку професора, та логічна нитка, яку мають європейці в головах щодо нашої новітньої історії. Саме над подоланням цих упереджень та фрагментарності сприйняття, твердить Путна, й мають працювати сучасні інтелектуали Заходу і України.   Наша розмова відбувалася в Українському Католицькому Університеті, на новоствореній кафедрі культурології, де професор знайомився зі своїми українськими колегами. Лекція у Львівському університеті Євгенія Нестерович: Ви приїхали до України через власний дослідницький інтерес, але також читали лекцію «Історія України очима Європи» для української аудиторії. Чому саме така тема, і чи Ви справді вважаєте, що ревізія історії (а особливо починаючи так віддавна) може допомогти порозумінню в сучасній Європі?   Мартін Путна: Існують різні способи та підходи сприймати дійсність довкола нас, і моє сприйняття завжди йде через призму історії. Якщо ми приймаємо певні політичні рішення, ідентифікуємо самі себе певним чином, то в основу цих рішень лягають рішення наших предків. Коли настав Майдан, в чеському суспільстві було мало інформації та розуміння того, що таке історія України, що таке Україна загалом, і що там відбувається. Тому я як історик поставив собі за мету пояснити чеському суспільству, що таке Україна, і як вона вирізняється з того, що загалом сприймають в Чехії як Росію.   – Коли в Україні говорять про Чехію, то часто зауважують, що це країна агностиків. Як так сталося, що Чехія створила довкола себе такий стереотип?   – Відповіддю мала б бути лекція з історії Чехії, але спробуємо коротко. Занадто часто в історії чеського народу змінювалось уявлення про те, якою саме повинна бути наша релігія. Чехи ще в XV сторіччі стали першим народом Реформації, а в XVII сторіччі навпаки – нас насильно повернули в католицизм. У XIX с. національне відродження відбувалося під гаслами Реформації, при тому що головні актори цього відродження формально лишалися католиками. А засновник першої Чехословацької Республіки Томаш Масарик був релігійним філософом, але надихався США, де жив довгий час, і мав дружину американку. Його сприйняття релігії можна описати так: щось на кшталт американського унітаризму – вельми ліберальне, індивідуальне; релігія, де мова не йде про канони та обряди, а радше про індивідуальне сприйняття релігії. Зустріч зі студентами-богемістами у Івано-Франківську. – Оповідаючи про сучасну історію України в очах Європи, Ви згадали про звичну для українців літературну тріаду – Жадан, Андрухович, Забужко – і назвали дві риси українства, зчитувані іншими з їхніх текстів: індивідуалізм і горизонтальна релігійність. Я би просила Вас трохи розвинути думку, і розказати про те, якими виглядають українці і українська культура для чехів, котрі читають переклади з української літератури.   – Образ українця дуже відрізняється в старій і сучасній літературі. У старій літературі – це образ веселого селюка. Цей образ українця взято з перекладеної чеською української літератури. Звісно, це змінилося з наступом нового літературного покоління. Один з ключових моментів: у сучасній творчості українець постає як хтось, хто зголошується до європейської спадщини.   – Ті досвіди, які Жадан, Андрухович, Забужко описують в своїх текстах, якось промовляють до чехів? Питаю, бо навіть Жадан, наприклад, не кожного українського читача «зачіпає».   – Зрозуміло, що не існує однорідного суспільства та сприйняття, як не існує і того, хто може охопити одразу весь народ. Але якщо ми подивимося на те, хто сьогодні творить цей читаючий соціум, то передусім це жінки та інтелектуальна молодь. Тобто Забужко як прихильниця різкого фемінізму знаходить відгук у цій аудиторії. Жадан раніше сприймався як панк, а нині – як хіпстер, але він теж знаходить свій відгук. Ще один аспект – так звана австрійська ностальгія, характерна також і для Чехії. Особливо вона була поширена серед дисидентів у 80-х рр., але по суті – триває й досі. І якщо Станіславівський феномен характеризує і описує Галичину, то це те, що зрозуміло чехам; можливо, і не досить чітко, але це точно було присутнім у їхньому попередньому досвіді. У Станіславівському феномені є трошки магічного, таємного, а чеська публіка таке страшенно любить.   – Останнім часом в Україні добре популяризується чеська література – завдяки Чеському центру і участі авторів в багатьох літературних фестивалях. Чи ведуться в Чехії публічні дискусії щодо того, які саме автори варті уваги для закордону, та як через літературу чехи хочуть себе презентувати назовні?   – Це було би скоріше питання для пані Луції Ржегоржикової з Чеського центру. Чеська література сьогодні має декілька облич, і деякі прийшли ще з часів дисидентів. Над цим питанням треба було би добре подумати: що чехи хотіли би дати назовні? Те, що мені зараз спадає на думку – суперечка в чеській молодій поезії між прихильниками чистої поезії та заангажованої. Остання при тому часто має ліве спрямування. Для мене як для людини, котра застала останню хвилю дисидентів, і є строгим антикомуністом, таку постановку питання сприймати важко. З іншого боку, я навчився ставитися до цього серйозно, адже такі настрої присутні серед значної кількості сучасної молоді. І ми можемо зрозуміти, що це протест проти сучасного консюмеризму – і тут я з ними цілком можу погодитися. – Як на вашу думку, які твори чеської літератури були би наразі доречними для читання в України?   – Вацлав Гавел – це настільки само собою зрозуміло, що навіть можна не згадувати. Також у нас є цікаві релігійні мислителі. Я би порадив Зденєка Нойбауера – це той тип чеського католика, який вміє залучити до свого трактування елементи інших культур, і при тому не створити «ньюейджевого гуляшу». Пригадую його працю про явлення Матері Божої на Турзовце, куди він закладає маріанське трактування юліанських принципів (або й навпаки) – це могло би надихнути українських католиків.   – Література яких сусідніх країн найбільше впливає зараз на чеську?   – Чеська література сама по собі дуже егоїстична, але домінуючим є вплив американської літератури. З іншого боку, можемо сказати, що є вплив чогось такого, що можна охарактеризувати як загальноприйнятий канон (Салман Рушді, Харукі Муракамі). На диво маленький вплив має австрійська література (Ельфрида Єлінек), і це при тому, що вона дуже суспільно-критична; але попри велику кількість перекладів на чеську якогось відгуку вона не знаходить. Свого часу мала значний вплив польська література, і для кожного поважаючого себе інтелектуала було певним обов'язком вивчити польську, щоб читати мовою оригіналу. Але наразі такого вже немає. Ми не можемо говорити про загальний вплив російської літератури як чогось цілісного, але точковий вплив відбувся. Була, приміром, «хармсоманія». Зараз більше читають Володимира Сорокіна та Людмилу Уліцьку, але вони радше сприймаються як свідчення, літопис путінської епохи, аніж як самостійна література. Приз читачів газети «Lidove Noviny» виграла минулого року Світлана Алексієвич.   – Якось я мала розмову з польською молодою художницею, яка рік прожила в Чехії. І от її найбільше вразило у чеському мистецтві те, що молодим художникам немає проти чого воювати. Як вам здається, чи це справді так? Чи існують взагалі такі точки в чеській культурі, на які політики можуть легко маніпулятивно тиснути?   – Напевно можна сказати: те, проти чого варто боротися, – це неоконсервативна русофільска партія довкола президента Мілоша Земана. (Сам Путна мав з Мілошем Земаном публічний конфлікт через свою активну громадянську позицію; президент відмовлявся ратифікувати професорське звання пана Мартіна – Є.Н.). Але в мене немає враження, що це цікавить молодих митців. Вони його зневажають; втім, він не вартий того, щоб проти нього воювати.   – Я радше мала на увазі так звані «болючі питання» у чеському контексті. Наприклад, в Україні політики користають з мови та релігії, якщо прагнуть знову активізувати суспільну суперечку.   – Зрозуміло, що суспільство рухається завдяки якимось конфліктам. Декілька років тому це була величезна хвиля негативу проти ромів, тепер – хвиля антиісламізму. Але по суті, це якісь часткові псевдопроблеми, на основі яких політичні популісти заробляють собі бали. І молодша генерація протестує, бореться; але я не можу сказати, що це відображається в культурі.   На радіоефірі у Львові: Радко Мокрик та Мартін Путна – Чехію оминули значні мігрантські рухи, але виступи противників все одно є. Тим не менше, цього року Чеська Торгова палата підписала угоду про працевлаштування 5 тисяч українців щороку. Яку реакцію такі рішення викликають у суспільстві?   – Українців сприймають як чемних мігрантів, бо вони асоціюються з мотивацією працювати. Втім, донедавна взагалі не було жодного інтересу до їхньої культури. Подібне ставлення не можна назвати добрим, але спротиву чи протестів проти українців теж не було. Хоча, навіть політики-популісти говорять: якщо вже й міграція, то або з України, або з В'єтнаму. В'єтнамці – друга за чисельністю група, що веде свій початок в Чехії ще з часів соціалізму. Вони мають масу маленьких крамниць, і загалом навіть говорять «я йду до в'єтнамців» замість «я йду по хліб». Їхні діти ходять до чеських шкіл та університетів, і дуже часто стають найкращими студентами. Українці здебільшого – це прибиральники та будівельники. Навіть мені інколи допомагає вдома жіночка з Закарпаття. Вона мені радила туди поїхати й подивитися; я пообіцяв зробити це наступного разу.   Але зараз питання в тому, чи друге покоління українців зможе осісти в Чехії та завоювати свої позиції, бути видимим серед чеських еліт. Чи мають вони такі шанси? Я не в курсі юридичних аспектів, але якщо вони мають право на проживання, то вони мають право і вчитися. Головне, щоб вони мали бажання залишатися в нас, формувати родини.   – А куди їдуть працювати самі чехи? І яке до цього ставлення? Довкола польських заробітчан, як і довкола українських, вже виникли власні міфи чи навіть мистецькі проекти…   – Їдуть у Англію. Але я не думаю, що там їх так багато, щоб творити довкола них міфологію. Була історія зі вбивством молодого чеха англійськими хуліганами, але це радше загальноєвропейська тенденція негативного ставлення до всіх мігрантів.   – Прага і Братислава найближчим часом планують підписати угоду про «спільне небо» і повітряну оборону; а як стосовно культури? Чи живий іще концепт Чехословаччини і як про нього говорять?   – У сфері культури Чехословаччина все ще безумовно існує. На чеському радіо грає словацька музика, тисячі словаків навчаються в чеських університетах. Якщо людина зайде в будь-який книжковий магазин в Братиславі, то побачить, що третина книжок там чеською мовою. З іншого боку, слід зазначити, що в молодшого покоління вже поволі втрачається розуміння іншої мови. Передусім, з боку чехів. Словаки все ще можуть читати чеською, чехи ж словацькою – вже ні. Я для власного задоволення написав про словацьку літературу XVI-XVIII сторіччя, коли писемною мовою в словаків була чеська. Написав ці статті для чеських ЗМІ, щоб спробувати розбудити інтерес читачів до словацької літератури.   – І як це працює? Наприклад, у рамках Місяця авторських читань українських авторів перекладають лише чеською, і для Словаччини також. Чи намагаються словаки відвоювати свій мовний сектор? Чи є відчуття якоїсь культурної експансії?   – Це питання треба адресувати словакам. Якщо вони мають книжки чеською, і хочуть та можуть їх читати, тож у нас питань не виникає. – І не уникнемо питання про російську пропаганду в Чехії. Існує на неї запит в чеському суспільстві?   – У цьому питанні чеське суспільство дуже розділене. І тут вже не працює стара система поділу на дисидентів та комуністів. Можна сказати, що існує ціла ліга борців проти «бандерівців», сформована зі старих комуністів, але й серед них є дисиденти. Тобто, людина може шукати загальну логіку, чому той чи інший стоїть саме на таких позиціях, але інколи жодної логіки немає. Культурною основою цього є, звичайно, стара чеська русофілія. Ще в XIX сторіччі тут домінувало прагнення пригорнутися до слов'янського вогнища, а серед словаків подібне бажання було ще сильнішим.   – А хто є противагою русофілам?   – Це більшість ліберального середовища, демократичні ліві та демократичні праві. Вацлав Гавел казав, що існують ситуації, коли демократичні сили будь-якого спрямування мусять об'єднуватися – коли на кону стоїть все. А тепер як раз все стоїть на кону – адже Росія вперто хоче затягнути нас назад.   – Про це говорять прямо – наприклад, у новинах?   – У нас немає цензури в принципі. Проблема скоріше в тому, що звучать абсолютно всі можливі голоси. В рамках цього сприйняття існує переконання, що треба давати голос іншим – навіть радикалам. Межа того, хто ще мав би висловитись, постійно сунеться, і у підсумку виходить какофонія. Розмовляла Євгенія Нестерович  Перекладав розмову Радко Мокрик.

Плату за роумінг на території Європейського союзу планують скасувати із 15 червня, заявили президент Європарламенту Антоніо Таяні, президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер та прем'єр-міністр Мальти Джозеф Мускат від імені Мальти, яка головує в Раді ЄС. «Відтепер громадяни, що подорожують Євросоюзом, матимуть право дзвонити, писати смс і зв’язуватися через свої мобільні пристрої за такою самою ціною, яку вони платять удома. Більш ніж 10 років наші інституції наполегливо працювали, щоб виправити цю ринкову помилку», – йдеться у заяві. Раніше, 24 квітня Рада Європи затвердила законодавчі зміни, які дозволили скасувати плату за роумінг із 15 червня. За інформацією, викладеною у заяві, нові правила мобільного зв'язку діятимуть на абонентів, які живуть у країнах ЄС і подорожують всередині Євросоюзу «для роботи і відпочинку». Також повідомляється, що невдовзі після 15 червня планують скасувати плату за роумінг у Ісландії, Ліхтенштейні і Норвегії. За інформацією: Радіо Свобода  фото: РБК-Україна 

Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  

Міністр закордонних справ Чехії, що обійняв цю посаду в жовтні 2018 року – нова фігура у чеській політиці. Ім’я 36-річного Томаша Петршичека ще за пару місяців до його призначення не говорило нічого навіть чеським політичним оглядачам, але саме його визнали компромісною кандидатурою і коаліція, і президент.  Томаш Петршічек фото: radio.cz Мало його знають і в Україні – хоча міністр Клімкін вже зустрічався з чеським колегою на грудневій зустрічі ОБСЄ. У ці дні новий голова МЗС вперше відвідує Україну – принаймні, в якості міністра. "Європейська правда" публікує колонку дипломата про те, як він бачить українсько-чеську співпрацю та розвиток наших взаємин. Рівно п’ять років тому українські громадяни стояли на Майдані, висловлюючи прагнення поєднати долю своєї країни з Європою. Ваше скандування "Україна – це Європа" перервали постріли, і багато хто поплатився за це прагнення своїм життям. Цьогоріч у Чехії ми також вшановуємо подібний вияв волі наших громадян. 30 років тому, в листопаді 1989 року, чехи вийшли на вулиці, щоби домогтися повернення країни до вільної та демократичної Європи. За 15 років наша держава стала членом ЄС. Та щоби здолати цей шлях, Чеська Республіка мала здійснити ґрунтовні зміни в політичній системі, житті та культурі, відкрити й модернізувати свою економіку на ринковій основі, водночас зважаючи на соціальні потреби своїх громадян. Процес такої трансформації не був ані прямолінійним, ані легким. Україна вже має документ про тісну співпрацю з Європейським Союзом – цей шлях встановлює Угода про асоціацію. Проте дорогою до реалізації цього прагнення українська влада має успішно провести реформування держави. За останні роки, перебуваючи при цьому в непростих умовах, Україна спромоглася провести більше реформ, ніж за весь час після розпаду Радянського Союзу. Та лишається багато проблем, з якими ви ще маєте впоратися – чи то йдеться про судову систему, верховенство права, чи то про покращення інвестиційного та підприємницького клімату.  Томаш Петршічек, Павло Клімкін, фото: twitter MFA of Ukraine      Впровадження реформ, які ведуть Україну до здійснення європейської мрії її громадян, передбачає і постійну співпрацю та відкрите партнерство з громадянським суспільством. Тому Чехія ще задовго до початку Революції гідності підтримувала українські неурядові організації та ініціативи і робитиме це й надалі. Нам відомо, яке значення в часи гібридних операцій мають вільні ЗМІ, освіта та мислячі люди. Тому ми вже декілька років підтримуємо реформу української освітньої системи та освітні заклади, включно з тими, що були змушені залишити Крим та постраждалий від війни Схід. Наш досвід у галузі середньої та вищої освіті використовують десятки чеських та українських спеціалістів, з якими ми перебуваємо майже у щоденному контакті. Загалом наша допомога українському демократичному оновленню та трансформації, починаючи з 2014 року, склала вже 8 мільйонів євро, і її надання буде тривати. Та нині важливою метою мого візиту до України є також посилення чесько-української співпраці у галузі європейської безпеки. Щодня ваша держава стикається з різними типами гібридних та IT-атак і має багатий досвід протистояння ним. Цей досвід України має користь для всієї Європи. Війна на сході України є жорстокою даниною за вашу європейську мрію. Ми не змиримося з тим, що кожного дня там помирають люди, і на неконтрольованій українською владою території безпідставно страждає цивільне населення. Також нам відомо, як близькість лінії зіткнення впливає на життя найменших українців, тому кожного року ми пропонуємо для них оздоровчі поїздки до Чеської Республіки та Україною. Ми знаємо, яке значення для України має збереження санкцій Європейського Союзу проти Росії, і тому я б хотів наголосити, що їх обмеження чи скасування Чеська Республіка вважає можливим лише у тому випадку, якщо зникнуть причини, які зумовили їх накладення. Тобто зняття санкцій стане можливим лише тоді, коли буде відновлено український суверенітет на сході країни та Кримському півострові. Революція гідності розпочала цілковите переродження вашої країни. Успішне завершення реформ є моральним зобов’язанням перед усіма її жертвами та необхідною умовою для щасливого майбутнього українських громадян. Чи стане реальністю гасло "Україна – це Європа"? Це вирішувати передусім вам самим. А Чехія і надалі допомагатиме вам у досягненні цієї мети. Повідомляє Європейська Правда    Томаш Петршічек, Міністр закордонних справ Чеської Республіки:  "Україна перетворилася на російське поле битви",- інтерв'ю Укрінформ. Чехія - це країна, в якій працюють понад 120 тисяч наших співвітчизників і з якою ми успішно нарощуємо торговельні відносини. Країна, яка, незважаючи на деякі «нюанси» в позиції керівництва, стала на бік України після того, як Росія анексувала Крим і почала гібридну війну на Донбасі. Країна, яка допомагає нам у міру своїх можливостей у важку для України годину. Країна, з якою нас пов'язує не завжди проста історична спадщина. Чехи, які самі пережили радянську окупацію, із симпатією ставляться до європейських і євроатлантичних устремлінь Києва. У нас багато спільних інтересів і завдань. Томаш Петршічек очолив МЗС Чехії в середині жовтня минулого року. Тридцятисемирічний соціал-демократ має чималий досвід дипломатичної роботи, зокрема й у європейських структурах. За кілька місяців перебування на посаді шеф-дипломата своєї країни вже встиг заявити про себе як про принципового політика, який має чітку позицію з ключових питань, а серед них і українське; і готовий відстоювати свою думку навіть перед главою держави. У неділю Петршічек прибув до України зі своїм першим візитом. Напередодні нього глава МЗС ЧР дав інтерв'ю Укрінформу. ЧЕСЬКИЙ БІЗНЕС ПІДТЯГУЄТЬСЯ В УКРАЇНУ - Пане міністре, це ваш перший візит до України як керівника Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Які цілі ви ставите перед собою, які теми плануєте порушити і з ким зустрітися? - Для мене це взагалі перший візит в Україну. Моя делегація проведе переговори з міністром закордонних справ Павлом Клімкіним. Я з нетерпінням чекаю на зустрічі з представниками українського громадянського суспільства, а також паном Мустафою Джемілєвим, до якого я ставлюся з глибокою симпатією і захопленням, не тільки через його хоробрий протест проти окупації Чехословаччини 50 років тому, але й завдяки його невтомній роботі для кримськотатарської громади. Також я обговорюватиму виклики та нові можливості на українському ринку з чеською бізнес-спільнотою в Києві. - Ви збираєтеся відвідати схід України? - Я з нетерпінням чекаю на відвідання міста і порту Маріуполя, а також лінії розмежування разом із міністром Клімкіним. Маю намір отримати безпосереднє уявлення стосовно життя населення у східній Україні, а також наслідків де-факто блокади Азовського моря та Маріупольського порту. - Довгий час високопоставлені чеські політики не відвідували Україну. Чи зміниться ситуація найближчим часом? - Це не зовсім так - заступник голови нижньої палати парламенту Чехії пан Пікал (Войтех Пікал - заступник спікера парламенту ЧР від партії «Піратів» - ред.) взяв участь у пам’ятних заходах з ушанування жертв Голодомору лише кілька тижнів тому. Крім того, у нас чудові відносини на робочому рівні з вашою дипломатією, і я впевнений, що мій візит - це лише перший візит на вищому рівні чеського політика цього року. - Як ви оцінюєте стан чесько-українських двосторонніх відносин, зокрема, у торговельно-економічній сфері? - Наші відносини вже є дуже близькими і продуктивними, але їхній потенціал набагато більший. Особливо у торгівлі чеський бізнес досі не повністю усвідомлює можливості, які представляє великий український ринок та реалізація Угоди про асоціацію/поглиблену та всеохоплюючу зону вільну торгівлі між Україною і ЄС. Ми докладаємо зусиль для розвитку взаємних економічних зв’язків, і небезуспішно. Минулого року товарообіг збільшився більш ніж на 15%. Деякі інвестори відкривають для себе український ринок як альтернативу російському, з якого вони вирішили піти. На мою думку, можна очікувати, що присутність чеського бізнесу в Україні буде більш значною у наступні роки. «СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО» Є БІЛЬШ ПЛІДНИМ, НІЖ РОЗРАХОВУВАЛИ - Ваш візит присвячений, серед іншого, десятій річниці програми «Східного партнерства», прийнятої, як відомо, під час головування вашої країни в ЄС. На вашу думку, чи розвивається ця програма достатньо успішно? - Ну, багато чого в Європі сталося з 2009 року, і це партнерство пройшло через свої труднощі. І все ж, воно виходить за межі того, що ми очікували 10 років тому. Для мене це унікальне партнерство є однією з найкращих зовнішньополітичних ініціатив ЄС. Воно базується на спільних цінностях, таких як демократія, верховенство права, права людини, а також на праві кожної країни вибирати своє майбутнє. Політична трансформація, можливо, ще не пройшла точку неповернення, і багато справ ще не завершено. Проте, більшість громадян цих шести країн поділяють те, що ми називаємо європейськими цінностями та європейською ідентичністю. Це є величезним об’єднавчим фактором. Угоди про вільну торгівлю з Україною, Грузією та Молдовою надихають реформи у багатьох сферах і дають поштовх економічному, соціальному та регіональному розвитку. Країни-партнери отримують доступ до ринку ЄС, який має понад 500 мільйонів споживачів, і, що більш важливо, до ринку з чіткими правилами та стандартами якості. ЄС уже є найбільшим торговим партнером для п'яти країн «Східного партнерства», для Білорусі - другим за величиною. І обсяги торгівлі постійно зростають. Тож я вірю, що програма є успішною. - ЄС активно допомагає Україні у проведенні реформ як на рівні радників, так і фінансово. Розкажіть про програми, в яких бере участь Чеська Республіка. - Чеська Республіка є багаторічним прихильником України. З 2014 року Україна отримала гуманітарну допомогу та допомогу на розвиток на загальну суму 8 мільйонів євро. Наші проекти розвитку зосереджені в основному на освіті та охороні здоров'я. Наприклад, ми надаємо фінансову допомогу освітній реформі або університетам, переміщеним із Донецької області. У сфері демократичних перетворень ми здійснюємо проекти з медійної грамотності, а також підтримуємо правозахисників з окупованого Криму. Наша гуманітарна допомога корисна людям, що живуть у безпосередній близькості від лінії розмежування. Я знаю, що, наприклад, літні табори для травмованих дітей є дуже успішними. МИ НАЛАШТОВАНІ ПРОТИДІЯТИ РОСІЙСЬКОМУ ТИСКУ - На зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО в Брюсселі 4-5 грудня, куди був запрошений і український міністр Павло Клімкін, питання про перспективи членства України та Грузії в Альянсі також порушувалося. Якими ви бачите такі перспективи? - Загальновідомо, що Чеська Республіка ставиться з симпатією до євроатлантичних прагнень України та Грузії, в тому числі до перспектив членства в НАТО, підтримує ці прагнення. Ми цінуємо, що і Грузія, і Україна розвивають своє партнерство і співпрацю з НАТО, а також проводять внутрішні реформи. Досягнення військово-технічної готовності є обов'язковою умовою для членства, і домашня робота не доведена до кінця, як ми всі знаємо. «СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО» Є БІЛЬШ ПЛІДНИМ, НІЖ РОЗРАХОВУВАЛИ - Ваш візит присвячений, серед іншого, десятій річниці програми «Східного партнерства», прийнятої, як відомо, під час головування вашої країни в ЄС. На вашу думку, чи розвивається ця програма достатньо успішно? - Ну, багато чого в Європі сталося з 2009 року, і це партнерство пройшло через свої труднощі. І все ж, воно виходить за межі того, що ми очікували 10 років тому. Для мене це унікальне партнерство є однією з найкращих зовнішньополітичних ініціатив ЄС. Воно базується на спільних цінностях, таких як демократія, верховенство права, права людини, а також на праві кожної країни вибирати своє майбутнє. Політична трансформація, можливо, ще не пройшла точку неповернення, і багато справ ще не завершено. Проте, більшість громадян цих шести країн поділяють те, що ми називаємо європейськими цінностями та європейською ідентичністю. Це є величезним об’єднавчим фактором. Угоди про вільну торгівлю з Україною, Грузією та Молдовою надихають реформи у багатьох сферах і дають поштовх економічному, соціальному та регіональному розвитку. Країни-партнери отримують доступ до ринку ЄС, який має понад 500 мільйонів споживачів, і, що більш важливо, до ринку з чіткими правилами та стандартами якості. ЄС уже є найбільшим торговим партнером для п'яти країн «Східного партнерства», для Білорусі - другим за величиною. І обсяги торгівлі постійно зростають. Тож я вірю, що програма є успішною. - ЄС активно допомагає Україні у проведенні реформ як на рівні радників, так і фінансово. Розкажіть про програми, в яких бере участь Чеська Республіка. - Чеська Республіка є багаторічним прихильником України. З 2014 року Україна отримала гуманітарну допомогу та допомогу на розвиток на загальну суму 8 мільйонів євро. Наші проекти розвитку зосереджені в основному на освіті та охороні здоров'я. Наприклад, ми надаємо фінансову допомогу освітній реформі або університетам, переміщеним із Донецької області. У сфері демократичних перетворень ми здійснюємо проекти з медійної грамотності, а також підтримуємо правозахисників з окупованого Криму. Наша гуманітарна допомога корисна людям, що живуть у безпосередній близькості від лінії розмежування. Я знаю, що, наприклад, літні табори для травмованих дітей є дуже успішними. МИ НАЛАШТОВАНІ ПРОТИДІЯТИ РОСІЙСЬКОМУ ТИСКУ - На зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО в Брюсселі 4-5 грудня, куди був запрошений і український міністр Павло Клімкін, питання про перспективи членства України та Грузії в Альянсі також порушувалося. Якими ви бачите такі перспективи? - Загальновідомо, що Чеська Республіка ставиться з симпатією до євроатлантичних прагнень України та Грузії, в тому числі до перспектив членства в НАТО, підтримує ці прагнення. Ми цінуємо, що і Грузія, і Україна розвивають своє партнерство і співпрацю з НАТО, а також проводять внутрішні реформи. Досягнення військово-технічної готовності є обов'язковою умовою для членства, і домашня робота не доведена до кінця, як ми всі знаємо. - У Брюсселі ви тоді також сказали, що «російська загроза та гібридні дії на сході України, в Азовському морі та в Грузії підривають європейську безпеку». Який внесок може зробити Прага і що вона робить, аби протистояти таким загрозам? - Я вважаю, що питання швидше в тому, як ми можемо допомогти один одному. Російський військовий та гібридний тиск стає дедалі більш інтенсивним та диверсифікованим, особливо щодо її сусідів, а також щодо Європи в більш широкому сенсі; і ми твердо налаштовані протидіяти йому. Це вимагає більших ресурсів, нових можливостей і, що важливо, більших колективних зусиль, зокрема й для покращення обізнаності щодо ситуації та координації наших дій у відповідь. Україна перетворилася на поле бою для Росії не тільки в класичному військовому сенсі, а й з погляду застосування гібридних методів. Альянс також повинен приймати поради експертів і обмінюватися інформацією та досвідом. Загалом, партнерство і консультації щодо нашої діяльності є очевидним вибором. Альянс, у свою чергу, може підтримувати Україну в конкретних сферах, таких як кіберпростір, стратегічні комунікації або зміцнення стійкості населення, наприклад, через підтримку незалежних ЗМІ або викриття фейкових новин. І це саме ті питання, на яких ми зосереджуємося у нашій співпраці з Україною, або двосторонній, або наприклад, у рамках Платформи НАТО – Україна з протидії гібридній війні. КРАЇНИ ЄС ПОВИННІ ГРАТИ ЗА ОДНИМИ ПРАВИЛАМИ - У сусідній Німеччині точиться жвава дискусія щодо газопроводу «Північний Потік 2». Чеська Республіка практично не бере участі в ній, і через те, що він безпосередньо не зачіпає республіку, і тому, що чеські компанії не беруть участі в проекті. І все ж: якою є позиція Праги з цього питання? - Наша позиція є такою ж, як і в будь-якому іншому проекті - набагато важливіше, за те, скільки трубопроводів буде побудовано, є те, щоби норми і законодавство ЄС дотримувалися. Чеська Республіка є частиною газового ринку ЄС, де всі гравці повинні дотримуватися правил. І, наостанок, газ, який споживається в Чехії, походить зі спотового ринку в Роттердамі. - Ні для кого не є таємницею, що позиція Президента Чехії часто відрізняється від позиції чеського Уряду та МЗС у тому, що стосується української та російської політики. Такий «розкол» існує, зокрема, у підході до санкцій: Милош Земан проти них, уряд і прем'єр-міністр Андрій Бабіш - за. Чи бентежить вас ця ситуація? Чи відчуваєте ви будь-який тиск? - Погляд мого Президента полягає в тому, що будь-які санкції як інструмент зовнішньої політики не працюють. Однак саме уряд Чеської Республіки відповідає за зовнішні відносини нашої країни. Більше того, всі найвищі представники нашої країни, включаючи Президента, погодилися на зустрічі у вересні 2018 року, що причини для запровадження обмежувальних заходів все ще існують. КВОТА ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ РОБІТНИКІВ МОЖЕ БУТИ ЗБІЛЬШЕНА ДО 40 ТИСЯЧ - У Чехії мешкає велика й дуже активна українська громада, багато українських фахівців приїжджають працювати у вашу країну. Як ви оцінюєте загальну ситуацію у цій сфері? - Українці є найбільшою національною меншиною в Чехії, і я радий, що вони знайшли новий дім у нашій країні. Крім того, кілька тисяч молодих людей навчаються в чеських університетах, і це є особливо багатообіцяючим для нашої співпраці в майбутньому. - Днями уряд Чехії вирішив розширити штат співробітників, які задіяні у розгляді заяв громадян України, оскільки квота для українців, яка наразі становить 20 тисяч чоловік на рік, може бути подвоєна. Наскільки ефективною є «Програма Україна», що стартувала у 2016 році? - Завдяки постійному економічному зростанню Чехії на ринку праці існує високий попит на кваліфікованих працівників, який неможливо задовольнити за рахунок внутрішніх ресурсів. Це відкриває можливість для українських робітників, які вважаються кваліфікованими та працелюбними, отримати новий досвід роботи в різних (зазвичай високотехнологічних) компаніях Чеської Республіки, який згодом може бути використаний в Україні. Унікальна та надзвичайно успішна програма сприяння, що реалізується, дає змогу претендентам з України подавати заявки на отримання дозволу на проживання у зв’язку з працевлаштуванням (так звані трудові картки). Поточна щорічна потужність – 21 тисяч осіб. Уряд Чехії розглядає можливість розширення квоти до 40 тисяч осіб щорічно, однак остаточне рішення ще не прийнято. Автор: Ольга Танасійчук, повідомляє Укрінформ    

Європейський парламент проголосував за надання безвізового режиму з ЄС для громадян України!!! Як повідомляє кореспондент "Європейської правди", голосування відбулося під час другої частини пленарної сесії ЄП. За затвердження проекту законодавчої резолюції про внесення України до переліку третіх країн, громадянам яких скасовуються візові вимоги, проголосував 521 депутат Європарламенту. 75 депутатів проголосували проти, 36 утрималися. Нагадаємо, 5 квітня у Європарламенті відбулися дебати з українського питання. Представники ключових фракцій ЄП (ЄНП, соціал-демократи, АЛДЕ, "зелені", консерватори) заявили, що Україна, на їхню думку, "заслуговує на скасування віз". Водночас представники праворадикальних фракцій та неофашисти виступили проти схвалення даного рішення. Після голосування в Європарламенті український безвіз мають схвалити у Раді ЄС. Очікується, що безвіз для України фактично може набути чинності на початку червня. На сайті ЄвроПравди опублікована стаття з детальним описом графіку та позиціями окремих гравців ЄС. Про те, як саме працюватиме безвізовий режим з Євросоюзом, читайте в іншій статті на ЄвроПравді: Без віз, та не без правил: як працюватиме на практиці безвізовий режим з Євросоюзом. Крім того, на сайті ЄвроПравди опублікована стаття, в якій викладено деталі того, як працюватиме безвізовий режим на практиці. За інформацією: eurointegration.com.ua    

Зараз дуже багато пропозицій стосовно можливості вивчати чешську мову, щоб скласти вступні іспити до університетів. Як не розгубитися і зробити правильний крок до своєї мрії? Я можу вам сміливо порадити мовні курси Інституту мовної та професійної підготовки Карлового універсітету, Прага (UJOP - Ustav jazukové a odborné přípravy) . 1. Кількість годин чеської мови близько 1200 на рік, найбільше з усіх запропонованих на ринку освіти Чехії. 2. Досвід роботи з 1983 року. 3. ІЯПП є членом міжнародних організацій: ALTE (Association of Language Testers in Europe) та IELA (International E-learning Association) 4. Після завершення курсу студенти складають Сертифікований іспит з чешської мови (рівень А1-С1) 5. Підготовка ДО УСІХ університетів Чехії. 6. Викладачі мають спеціальну освіту: чешська мова для іноземців 7. Всі програми і підручники підготовки розроблені Карловим університетом 8. П'ять основних навчальних центрів. Вибір центру йде від вибору спеціальності, яку ви вибрали для навчання. 9. Підготовка на такі спеціальності як: медицина, архітектура, дизайн, режисура та інші 10. Супровід студентів від моменту вибору спеціальності до моменту реєстрації в університеті, після участі у вступних іспитах. 11. Індивідуальний підхід до кожного студента.   Інститут мовної та професійної підготовки має 5 основних центрів:   1. Навчальний центр Крістал (Прага): гуманітарні та творчі спеціальності - магістратура гуманітарні спеціальності - бакалаврат художні спеціальності і архітектура - бакалаврат 2. Навчальний центр Гостіварж (Прага): технічні спеціальності - бакалаврат технічні спеціальності - магістратура економічні спеціальності - бакалаврат економічні спеціальності - магістратура 3. Навчальний центр Подєбради: гуманітарні спеціальності - бакалаврат медицина - навчання англійською технічні спеціальності - бакалаврат технічні спеціальності - докторантура технічні спеціальності - магістратура технічні спеціальності - навчання англійською економічні спеціальності - бакалаврат економічні спеціальності - докторантура економічні спеціальності - магістратура економічні спеціальності - навчання англійською 4. Навчальний центр Маріанські Лазні: загальна медицина стоматологія ветеринарія фармацевтика спеціалізація в охороні здоров'я геологія хімія біологія біомедична техніка 5. Навчальний центр Ліберець: технічні спеціальності - бакалаврат технічні спеціальності - магістратура Навчальний центр Альбертов має тільки мовні курси різної тривалості. Навчальний центр Добрушка пропонує мовний курс для осіб з чеським корінням. Відсоток вступу до університетів посля мовних курсів Карлового університету: технічні спеціальності: 95% економичні спеціальності: 75% медичні спеціальності: 70% гуманітарні спеціальності: 30% Будьте уважні коли ви вибираєте свій шлях! Еліна Антонова для UAPORTAL.CZ