Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 541
    Стаття
  • 41
    Активний Автор
525статей
  • 09 Серп 2018
    8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    2833 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    Серп 09, 2018 2833
  • 19 Трав 2019
    Вареники, голубці, деруни, налисники, борщик зі сметанкою, колганівокча і хрінівка медова, хліб з салом і цибулькою та інші традиційні українські смаколики - гарно звучить, гарно виглядає, а смакує ще краще, бо приготовлено нашими волонтерами від серця. Все це можна було скуштувати у суботу, 18 травня у Празі, де вже вп'яте проходив мультикультурний фестиваль “KALEIDOSKOP 2019”. Як і всі попередні роки, Україну на фестивалі презентувала ГО “Українська Європейська Перспектива”, UAportal.cz та чудова команда українськийх і чеських волонтерів.  Для українців, що живуть в Празі – це можливість відчути себе як удома, поласувавши стравами, улюбленими ще з дитинства. А для багатьох інших національностей вперше спробувати щось новеньке. Так до нас підходили чехи, яким було цікаво спробувати все, пробували і поверталися за добавкою. Та й інші учасники фестивалю часто заглядали до нас.   Коронною і найбажанішою стравою був борщ. Як тільки його принесли до нашого намету вишикувалась довжелезна черга. Навіть не довелося підігрівати повторно, бо борщик закінчився не встигнувши охолонути. Таким самим успіхом у гостей фестивалю користувались і вареники з різноманітною начинкою.   А перлиною столу аж до самого вечора залишався коровай, який примандрував до нас з України.   Яскравою новинкою став особливий коктейль «Слава Україні».   З напоїв смакували квас та узвар. Не обійшлося й без інших традиційних для України напоїв з міцним градусом. Хрінівка медова, колганівка - настоянки домашнього приготування; горілка, бальзам прикарпатський чудово смакували з канапочками та малосольними огірочками.     Ну що потекли слюнки? А тепер трохи порадуємо око. Інколи ми забуваємо яка ж Україна яскрава, яка чудова природа у нас. І це все відображається на вишиванках, барвистих рушниках, килимах ручної роботи, стрічках, що вплітають дівчата у волосся. Одягаючись в наш традиційний одяг ми робимо світ навколо трішки яскравішим і радіснішим.     Також у нас можна було придбати що почитати на будь-який смак як дитячий, так і дорослий. Погортавши книги знайти ілюстрації і поближче познайомитись з нашою культурою. Або ж стати власником сувенірного блокнотика з українською символікою. Дещо можна було навчитися робити власними руками. Наприклад, ниткова лялька-мотанка відрізняється соєю простотою і оригінальністю, але подобається всім з першого погляду.   Також діти могли спробувати зліпити свого жайворонка з тіста або скуштувати вже готового.     Випала можливість і почути гуцульські мотиви і поспівати знайомих пісень завдяки троїстим музикам Національного ансамблю пісні та танцію "Гуцулія"   Фестиваль “Калейдоскоп” вирізняється своєю “родинною атмосферою” – сюди приходять тільки ті, кому дійсно цікаві інші культури, приходять із домашніми тваринами і дітками, аби пострибати босоніж під акомпанемент незвичних інструментів та екзотичних мотивів. Цей фестивальний день – справжній відпочинок для душі!     Підрахувавши зароблені нами на фестивалі з продажу їжі та напоїв кошти, у нас вийшла рекордна сума за всі попередні роки 27.000 крон! Відмінусувавши всі організаційні витрати, залишається 19.000. Ці гроші будуть використані на організацію літнього табору для дітей загиблих і поранених військових, який проходитиме в рамках проекту “Чеські канікули для дітей з України” наприкінці липня 2019.  Вкладемо їх на прозорий рахунок УЄП Raiffeisen Bank a.s, 6283201001 /5500 Кошти отримані в ході фестивалю допоможуть дітям загиблих військових провести тиждень насиченого відпочинку у Чехії. Це вже шостий табір, який ГО "Українська Європейська Перспектива" за підтримки українських і чеських благодійників, організовує у Чехії.  Дякуємо усім, хто завітав до наших наметів і тим самим підтримав нас у так важливій справі! До нових зустрічей на наступних фестивалях, друзі ;-)  Фото: Катерина Скрипник
    2814 Опубліковано Світлана Малецька
  • Вареники, голубці, деруни, налисники, борщик зі сметанкою, колганівокча і хрінівка медова, хліб з салом і цибулькою та інші традиційні українські смаколики - гарно звучить, гарно виглядає, а смакує ще краще, бо приготовлено нашими волонтерами від серця. Все це можна було скуштувати у суботу, 18 травня у Празі, де вже вп'яте проходив мультикультурний фестиваль “KALEIDOSKOP 2019”. Як і всі попередні роки, Україну на фестивалі презентувала ГО “Українська Європейська Перспектива”, UAportal.cz та чудова команда українськийх і чеських волонтерів.  Для українців, що живуть в Празі – це можливість відчути себе як удома, поласувавши стравами, улюбленими ще з дитинства. А для багатьох інших національностей вперше спробувати щось новеньке. Так до нас підходили чехи, яким було цікаво спробувати все, пробували і поверталися за добавкою. Та й інші учасники фестивалю часто заглядали до нас.   Коронною і найбажанішою стравою був борщ. Як тільки його принесли до нашого намету вишикувалась довжелезна черга. Навіть не довелося підігрівати повторно, бо борщик закінчився не встигнувши охолонути. Таким самим успіхом у гостей фестивалю користувались і вареники з різноманітною начинкою.   А перлиною столу аж до самого вечора залишався коровай, який примандрував до нас з України.   Яскравою новинкою став особливий коктейль «Слава Україні».   З напоїв смакували квас та узвар. Не обійшлося й без інших традиційних для України напоїв з міцним градусом. Хрінівка медова, колганівка - настоянки домашнього приготування; горілка, бальзам прикарпатський чудово смакували з канапочками та малосольними огірочками.     Ну що потекли слюнки? А тепер трохи порадуємо око. Інколи ми забуваємо яка ж Україна яскрава, яка чудова природа у нас. І це все відображається на вишиванках, барвистих рушниках, килимах ручної роботи, стрічках, що вплітають дівчата у волосся. Одягаючись в наш традиційний одяг ми робимо світ навколо трішки яскравішим і радіснішим.     Також у нас можна було придбати що почитати на будь-який смак як дитячий, так і дорослий. Погортавши книги знайти ілюстрації і поближче познайомитись з нашою культурою. Або ж стати власником сувенірного блокнотика з українською символікою. Дещо можна було навчитися робити власними руками. Наприклад, ниткова лялька-мотанка відрізняється соєю простотою і оригінальністю, але подобається всім з першого погляду.   Також діти могли спробувати зліпити свого жайворонка з тіста або скуштувати вже готового.     Випала можливість і почути гуцульські мотиви і поспівати знайомих пісень завдяки троїстим музикам Національного ансамблю пісні та танцію "Гуцулія"   Фестиваль “Калейдоскоп” вирізняється своєю “родинною атмосферою” – сюди приходять тільки ті, кому дійсно цікаві інші культури, приходять із домашніми тваринами і дітками, аби пострибати босоніж під акомпанемент незвичних інструментів та екзотичних мотивів. Цей фестивальний день – справжній відпочинок для душі!     Підрахувавши зароблені нами на фестивалі з продажу їжі та напоїв кошти, у нас вийшла рекордна сума за всі попередні роки 27.000 крон! Відмінусувавши всі організаційні витрати, залишається 19.000. Ці гроші будуть використані на організацію літнього табору для дітей загиблих і поранених військових, який проходитиме в рамках проекту “Чеські канікули для дітей з України” наприкінці липня 2019.  Вкладемо їх на прозорий рахунок УЄП Raiffeisen Bank a.s, 6283201001 /5500 Кошти отримані в ході фестивалю допоможуть дітям загиблих військових провести тиждень насиченого відпочинку у Чехії. Це вже шостий табір, який ГО "Українська Європейська Перспектива" за підтримки українських і чеських благодійників, організовує у Чехії.  Дякуємо усім, хто завітав до наших наметів і тим самим підтримав нас у так важливій справі! До нових зустрічей на наступних фестивалях, друзі ;-)  Фото: Катерина Скрипник
    Трав 19, 2019 2814
  • 11 Трав 2018
    У Празі вчора розпочав свою роботу 24-й міжнародний книжковий ярмарок "Світ книги", який вважається другим найбільшим за розміром у Європі. Фестиваль триватиме до 13 травня. Як на справжньому святі книги себе презентує Україна, ми розповідатимемо вам в коротких оглядах.  Як повідомляє кореспондент Радіо Свобода, на цьогорічному фестивалі Україна, на відміну від попереднього року, представлена цікаво і різноманітно. На полицях українського стенду – книжки й альбоми відомих видавництв "А-ба-ба-га-ла-ма-га", "Наш формат”, "Фоліо", «Видавництво Старого Лева», «Комора» й інших. фото: Радіо Свобода   У програмі – авторські читання, дискусії з письменниками і видавцями, презентації нових книжкових видань, в тому числі й у перекладі чеською мовою. У підготовці й реалізації української програми на книжковому ярмарку у Празі взяли участь посольство України в Чехії, Український інститут книги, Чеська асоціація україністів, Міністерство культури України. Почесним гостем фестивалю є Ізраїль, країна, яка цього року відзначає 70-річчя своєї незалежності.  Головна тема зустрічей із письменниками, поетами, ученими, філософами, митцями, чиї книжки представлені на ярмарку, є події XX століття і їх вплив на розвиток світової історії. Також як одну з головних тем ярмарку організатори виділили комікс. На минулорічному, 23-му книжковому ярмарку «Світ книги», українського стенду не було. відео:Радіо Свобода Також Посольство України в Чехії, як один із головних організаторів цьогорічного українського стенду,  на своїх сторінках пише, що для участі у культурній програмі ярмарку до Праги приїхали одні з найцікавіших українських сучасних письменників, публіцистів, перекладачів, культурних та громадських діячів: Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Таня Малярчук, Сергій Федорчук, Микита Григоров та Олаф Клеменсен. Учасники українських заходів - також відомі чеські автори – один з ключових письменників чеської літератури Яхим Топол та журналістка, письменниця, громадська діячка Петра Прохазкова. Загалом протягом чотирьох днів роботи ярмарку відбудеться вісім зустрічей з українськими діячами.    Український павільйон після церемонії урочистого відкриття виставки-ярмарку відвідав Міністр культури Чеської Республіки Ілля Шмід, директор ярмарку Радован Ауер та директор державної книжкової інституції Czech Lit Онджей Буддеус. Празький книжковий ярмарок та літературний фестиваль “Світ книги” – це: 642 учасники літературного фестивалю; 556 подій фестивалю; 404 учасники ярмарку; 208 стендів; 3 495 м² площі; 26 країн-учасниць фестивалю та 22 країни-учасниці ярмарку. фото: Посольство України в ЧР  Сьогодні, у обговоренні на тему “Території на межі: культур, епох, цивілізацій, війни та миру”, Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Станіслав Федорчук, Олаф Клеменсон, Микита Григоров та Петра Прохазкова поділилися своїми роздумами про війну в літературі ХХІ століття, як книга сприяє маніпуляціям, і як від них боронить, презентували антологію українських письменників Донбасу, читали уривки своїх творів. фото: Посольство України в ЧР Завтра, 12 травня "Україно, давай, Україно!" - презентація книги української письменниці Тані Малярчук "Звірослав", яка перекладена чеською.  О 16:00, на території виставкового центру в малому залі Лапідаріуму Національного музею. Неділя, 13 травня о 10:00 Професійний майданчик. Презентація українського видавничого ринку та неформальна зустріч з чеськими видавцями.  Нагадуємо, що український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 .  Далі буде...   
    2811 Опубліковано Галина Андрейців
  • У Празі вчора розпочав свою роботу 24-й міжнародний книжковий ярмарок "Світ книги", який вважається другим найбільшим за розміром у Європі. Фестиваль триватиме до 13 травня. Як на справжньому святі книги себе презентує Україна, ми розповідатимемо вам в коротких оглядах.  Як повідомляє кореспондент Радіо Свобода, на цьогорічному фестивалі Україна, на відміну від попереднього року, представлена цікаво і різноманітно. На полицях українського стенду – книжки й альбоми відомих видавництв "А-ба-ба-га-ла-ма-га", "Наш формат”, "Фоліо", «Видавництво Старого Лева», «Комора» й інших. фото: Радіо Свобода   У програмі – авторські читання, дискусії з письменниками і видавцями, презентації нових книжкових видань, в тому числі й у перекладі чеською мовою. У підготовці й реалізації української програми на книжковому ярмарку у Празі взяли участь посольство України в Чехії, Український інститут книги, Чеська асоціація україністів, Міністерство культури України. Почесним гостем фестивалю є Ізраїль, країна, яка цього року відзначає 70-річчя своєї незалежності.  Головна тема зустрічей із письменниками, поетами, ученими, філософами, митцями, чиї книжки представлені на ярмарку, є події XX століття і їх вплив на розвиток світової історії. Також як одну з головних тем ярмарку організатори виділили комікс. На минулорічному, 23-му книжковому ярмарку «Світ книги», українського стенду не було. відео:Радіо Свобода Також Посольство України в Чехії, як один із головних організаторів цьогорічного українського стенду,  на своїх сторінках пише, що для участі у культурній програмі ярмарку до Праги приїхали одні з найцікавіших українських сучасних письменників, публіцистів, перекладачів, культурних та громадських діячів: Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Таня Малярчук, Сергій Федорчук, Микита Григоров та Олаф Клеменсен. Учасники українських заходів - також відомі чеські автори – один з ключових письменників чеської літератури Яхим Топол та журналістка, письменниця, громадська діячка Петра Прохазкова. Загалом протягом чотирьох днів роботи ярмарку відбудеться вісім зустрічей з українськими діячами.    Український павільйон після церемонії урочистого відкриття виставки-ярмарку відвідав Міністр культури Чеської Республіки Ілля Шмід, директор ярмарку Радован Ауер та директор державної книжкової інституції Czech Lit Онджей Буддеус. Празький книжковий ярмарок та літературний фестиваль “Світ книги” – це: 642 учасники літературного фестивалю; 556 подій фестивалю; 404 учасники ярмарку; 208 стендів; 3 495 м² площі; 26 країн-учасниць фестивалю та 22 країни-учасниці ярмарку. фото: Посольство України в ЧР  Сьогодні, у обговоренні на тему “Території на межі: культур, епох, цивілізацій, війни та миру”, Катерина Калитко, Ірина Цілик, Артем Чех, Станіслав Федорчук, Олаф Клеменсон, Микита Григоров та Петра Прохазкова поділилися своїми роздумами про війну в літературі ХХІ століття, як книга сприяє маніпуляціям, і як від них боронить, презентували антологію українських письменників Донбасу, читали уривки своїх творів. фото: Посольство України в ЧР Завтра, 12 травня "Україно, давай, Україно!" - презентація книги української письменниці Тані Малярчук "Звірослав", яка перекладена чеською.  О 16:00, на території виставкового центру в малому залі Лапідаріуму Національного музею. Неділя, 13 травня о 10:00 Професійний майданчик. Презентація українського видавничого ринку та неформальна зустріч з чеськими видавцями.  Нагадуємо, що український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 .  Далі буде...   
    Трав 11, 2018 2811
  • 19 Трав 2017
    Проект «Допомагаємо Україні разом» підтримує дітей, татусі  яких загинули в антитерористичній операції.                                                                                            «Українська Європейська перспектива» уже втретє провела у Празі табір для дітей загиблих героїв від російської агресії на сході України. 24 грудня – 29 грудня 2016 року група українських діток віком 6 – 14 років святкувала зимові канікули в столиці Чехії, в родинному колі чеських друзів та українців-емігрантів, серця яких з Батьківщиною. Про те, як це було й навіщо, розмовляли з координаторкою проекту «Канікули для дітей з України» Галиною Андрейців. Проект УЄП « Допомагаємо Україні разом» – це пряма Допомога з Чехії підрозділам Збройних сил, Національній гвардії, солдатам і офіцерам, добровольцям, які воюють за свободу і незалежність України, дітям загиблих і живих Героїв, військовим госпіталям, медикам на передовій, дитячим будинкам, містам та селам на лінії фронту. Розкажіть про те, як виник цей проект? Від 2014 року ми допомагаємо українським сім’ям, які постраждали від війни. Усе осягнути не можемо, тому вибрали дітей зі сімей загиблих, хоча допомагаємо й хлопцям в АТО, їхнім родинам. Ідея проекту «Канікули для дітей з України» виникла після спілкування з керівництвом міської частини Прага-4. Спробували минулого Різдва вперше організувати такий табір. Думали, що це – одноразова акція. А потім дітки поїхали – волонтери засумували за ними. Тож спробували знову організувати табір влітку. І цього Різдва – уже треті канікули. Не маємо відповідного фінансування. Робимо це за кошти, які нам надсилали місцеві українці та чехи. Також домовляємося з різними фірмами, перевізниками, щоб вони робили нам знижку. У чому сенс цих празьких канікул для українських дітей? Робимо такі табори для того, щоб розвіяти дітей після травми – втрати тата на війні. Але й також, щоб малі українці побачили, як живеться у європейській країні. Що ми, українці, можемо щось запропонувати своїй країні, щось змінити вдома. Бо щоб чогось досягти, потрібно дуже добре попрацювати. Чому обрали саме такі періоди року – Різдво та літо? Канікули наших дітей і чеських співпадають, тому з’являється місце, куди поселити дітей в Празі. Прага-4 допомогла нам звернутися до директорів дитячих садочків. Садочок був повністю в нашому розпорядженні. Для дітей – це казка! Вони мали простір, гралися, ми могли прийти коли завгодно, запросити гостей. Як вибираєте цих п’ятнадцять дітей з України? Щоразу це інші діти. Їхні батьки – Герої України: мають державні нагороди. Ми знайомимося із сім’ями, їхньою історією. Співпрацюємо з різними організаціям, які допомагають цим сім’ям в Україні. «Допомога дітям героїв» – львівська громадська організація – нам допомагає обрати дітей. Не розділяємо на певні області, бо загиблі військові, на жаль, є в кожному куточку України. Переважно до нас їдуть діти з трьох-чотирьох областей. Цього разу були Львівська, Івано-Франківська,Київ, Луцьк та Ужгород. Були проблеми в організації чи безпосередньо вже під час канікул? За цей період набрали, звісно, досвіду. Тепер не робимо табір з мамами. Тому що розраховуємо на них як на волонтерів – вони про це повідомлені. У результаті мами лише за своїми дітками дивляться. Тому доводиться дбати і про дітей, і про мам. Було таке, що йшли групою взимку центральною вулицею Праги: Різдво, повно людей, а дві мами, що мали бути позаду колони, кудись пропали. А ми ведемо дітей такою «коробкою»: спереду двоє людей, обабіч – двоє та й ззаду –  відповідно. Тоді діти не губляться в натовпі. А тут мами пропали: пішли по магазинах, нічого не сказавши (Сміється – К. В.). Нам довелося просто стояти та чекали на них. Таких випадків було більше, тому цього разу вирішили без мам, що було добре. Дасть Бог, то привеземо дві-три матусі з діточками до Праги. Це можна зробити коли завгодно: не потрібно цілого садочка. З приїжджими дітьми проблем не виникало? Ні. Правда, кожна дитина по-різному переживає втрату батька на війні. Деякі – дуже закриті, сковані, ні з ким не спілкуються, бунтують. До завершення табору вони відкриваються. Потім мами запитають: «Що ви зробили з нашими дітьми, що вони стали іншими: розмовляють, граються, спілкуються з однолітками?» А так проблем немає з дітьми. Намагаємося завантажити дітей максимально. Вони приходять до садочка ледве теплі. Щодня – дві – три акції! Які акції передбачала цьогорічна програма? Цього разу відвідали Галерею «Якубську», Національну галерею в Празі, виставку скульптора Ярослава Горейца,  лазили скелями в центрі на Сміхові. Це дуже сподаболося дітям. Побували в гостях у пожежників в Лохкові. Були в Страговському монастирі, в «Королівстві залізниць» в дитячому центрі «Жирафа». Грали боулінг, мали дві безкоштовні екскурсії Прагою від наших друзів-екскурсоводів. До ялинки неодноразово ходили: отримали купони на безкоштовні ковбаски-напої та солодощі.  Всіх подій вже не пригадаю, але програма цьогорічного Різдва відрізнялась від попереднього.  24 грудня, на Щедрий вечір, мали в садочку близько сорока осіб – дітки, волонтери, гості. Чехи навчили наших дітей чеських традицій, звичаїв та колядок.  Мали відповідну до місцевих традицій їжу. Що найбільше вразило дітей? Кого – що. Подарунки звичайно! Цього разу діти  писали листи Ісусику, як це роблять чеські діти. У нас був ліміт – півтора тисячі крон на дитину. Дітям подарунки дуже сподобалися! Деякі камеру отримали, футбольні бутси, м’ячі, одяг, взуття, ігрові приставки, лего- конструктори, тощо.  Правда, один хлопчик хотів набір помад для мами, а для себе – зовсім мало. Це було так зворушливо! Потім мали прощальний вечір, на якому питалися, що дітям сподобалося.  Думали, що скажуть: «Ви нас по морозі водили! Ми змучилися з вами!» А діти сказали: «Нам усе сподобалося, крім одного – що ми інколи вередували, що там чогось не хочемо. Тепер розуміємо, наскільки це було для нас добре» Це – дорослі діти! Такі розумні! Ми обмінялися з ними контактами. Листуємось. Пишуть, як їм було добре в Празі, згадують і скучають. А що вразило вас? Діялося чудо! Вчасно з’являлися люди, які допомагали. До нас також завітала письменниця Б’янка Бєллова з чоловіком і дітьми. Ми колядували почерзі під гітару. Так було по-домашньому, затишно та дружньо. Радію, що цей проект дає можливість людям проявити себе. Хтось допомає фінансово, хтось приносить подарунок, хтось щось сам робить. Виходить, що дуже тісно співпрацюємо з різними людьми. Вони цікавляться дітьми, пишуть. Ми сумуємо потім за цими дітьми. Одразу хочеться організовувати наступний табір! Як ми – українці в Чехії – можемо допомогти українцям, постраждалим від війни? Ці табори – це один з наших проектів. Наш головний проект «Допомагаємо Україні разом» охоплює допомогу військовим, їхнім сім’ям і сім’ям загиблих. Тож можна долучатися до наших проектів, як хто може: допомогти з харчуванням, транспортом, фінансами. Маємо списки українських дітей. Є сім’ї загиблих в селах, в яких  по двоє – троє дітей. І поки мама отримає якісь пільги від держави, їй дуже важко… Окрім фінансів, підтримуємо їх морально. Трохи робимо ремонти у деяких селах. Не можеш бути їм психологом на відстані. Є такі, які втрачають надію, для них життя закінчилося зі смертю близької людини. Не можуть самостійно стати на ноги, відповідно й дітей не в змозі виховати чи доглянути. Тоді підключаємо місцеву владу. Таких сімей багато, на жаль. Ми, українці в Чехії, маємо більшу можливість допомагати, ніж українці на Батьківщині. Можливо, це – наша така подяка Україні, своєрідна компенсація за те, що покинули її в такий важкий час. Мені не треба за це дякувати. Це – мій вклад в Україну. Роблю я це зі свого серця, бо відчуваю що це необхідно. Дякувати  Богу, маю можливість та надійних друзів, які довіряють, яким болить за Україну і вони готові допомагати. Номер дзеркального рахунку: Ukrajinsko Evropská Perspektiva, Raiffeisen Bank o.s.,  6283201001 / 5500 з позначкою: SOS.UKRAJINA.CZ  Ваше ім’я та прізвище. Допомогу можете принести особисто, або надіслати на адресу: Opletalova 39, 110 00 Praha 1, Ukrajinsko Evropská Perspektiva, Galina Andrejceva.  Тел.: +420 775 781 997, Е-пошта: uepgalina@gmail.com або g.andrejciv@u-e-p.eu  Звітність з проектів: Facebook: Galina Andrejceva  www.u-e-p.eu   Розмовляла Катерина Воїнська часопис Пороги
    2803 Опубліковано Галина Андрейців
  • Проект «Допомагаємо Україні разом» підтримує дітей, татусі  яких загинули в антитерористичній операції.                                                                                            «Українська Європейська перспектива» уже втретє провела у Празі табір для дітей загиблих героїв від російської агресії на сході України. 24 грудня – 29 грудня 2016 року група українських діток віком 6 – 14 років святкувала зимові канікули в столиці Чехії, в родинному колі чеських друзів та українців-емігрантів, серця яких з Батьківщиною. Про те, як це було й навіщо, розмовляли з координаторкою проекту «Канікули для дітей з України» Галиною Андрейців. Проект УЄП « Допомагаємо Україні разом» – це пряма Допомога з Чехії підрозділам Збройних сил, Національній гвардії, солдатам і офіцерам, добровольцям, які воюють за свободу і незалежність України, дітям загиблих і живих Героїв, військовим госпіталям, медикам на передовій, дитячим будинкам, містам та селам на лінії фронту. Розкажіть про те, як виник цей проект? Від 2014 року ми допомагаємо українським сім’ям, які постраждали від війни. Усе осягнути не можемо, тому вибрали дітей зі сімей загиблих, хоча допомагаємо й хлопцям в АТО, їхнім родинам. Ідея проекту «Канікули для дітей з України» виникла після спілкування з керівництвом міської частини Прага-4. Спробували минулого Різдва вперше організувати такий табір. Думали, що це – одноразова акція. А потім дітки поїхали – волонтери засумували за ними. Тож спробували знову організувати табір влітку. І цього Різдва – уже треті канікули. Не маємо відповідного фінансування. Робимо це за кошти, які нам надсилали місцеві українці та чехи. Також домовляємося з різними фірмами, перевізниками, щоб вони робили нам знижку. У чому сенс цих празьких канікул для українських дітей? Робимо такі табори для того, щоб розвіяти дітей після травми – втрати тата на війні. Але й також, щоб малі українці побачили, як живеться у європейській країні. Що ми, українці, можемо щось запропонувати своїй країні, щось змінити вдома. Бо щоб чогось досягти, потрібно дуже добре попрацювати. Чому обрали саме такі періоди року – Різдво та літо? Канікули наших дітей і чеських співпадають, тому з’являється місце, куди поселити дітей в Празі. Прага-4 допомогла нам звернутися до директорів дитячих садочків. Садочок був повністю в нашому розпорядженні. Для дітей – це казка! Вони мали простір, гралися, ми могли прийти коли завгодно, запросити гостей. Як вибираєте цих п’ятнадцять дітей з України? Щоразу це інші діти. Їхні батьки – Герої України: мають державні нагороди. Ми знайомимося із сім’ями, їхньою історією. Співпрацюємо з різними організаціям, які допомагають цим сім’ям в Україні. «Допомога дітям героїв» – львівська громадська організація – нам допомагає обрати дітей. Не розділяємо на певні області, бо загиблі військові, на жаль, є в кожному куточку України. Переважно до нас їдуть діти з трьох-чотирьох областей. Цього разу були Львівська, Івано-Франківська,Київ, Луцьк та Ужгород. Були проблеми в організації чи безпосередньо вже під час канікул? За цей період набрали, звісно, досвіду. Тепер не робимо табір з мамами. Тому що розраховуємо на них як на волонтерів – вони про це повідомлені. У результаті мами лише за своїми дітками дивляться. Тому доводиться дбати і про дітей, і про мам. Було таке, що йшли групою взимку центральною вулицею Праги: Різдво, повно людей, а дві мами, що мали бути позаду колони, кудись пропали. А ми ведемо дітей такою «коробкою»: спереду двоє людей, обабіч – двоє та й ззаду –  відповідно. Тоді діти не губляться в натовпі. А тут мами пропали: пішли по магазинах, нічого не сказавши (Сміється – К. В.). Нам довелося просто стояти та чекали на них. Таких випадків було більше, тому цього разу вирішили без мам, що було добре. Дасть Бог, то привеземо дві-три матусі з діточками до Праги. Це можна зробити коли завгодно: не потрібно цілого садочка. З приїжджими дітьми проблем не виникало? Ні. Правда, кожна дитина по-різному переживає втрату батька на війні. Деякі – дуже закриті, сковані, ні з ким не спілкуються, бунтують. До завершення табору вони відкриваються. Потім мами запитають: «Що ви зробили з нашими дітьми, що вони стали іншими: розмовляють, граються, спілкуються з однолітками?» А так проблем немає з дітьми. Намагаємося завантажити дітей максимально. Вони приходять до садочка ледве теплі. Щодня – дві – три акції! Які акції передбачала цьогорічна програма? Цього разу відвідали Галерею «Якубську», Національну галерею в Празі, виставку скульптора Ярослава Горейца,  лазили скелями в центрі на Сміхові. Це дуже сподаболося дітям. Побували в гостях у пожежників в Лохкові. Були в Страговському монастирі, в «Королівстві залізниць» в дитячому центрі «Жирафа». Грали боулінг, мали дві безкоштовні екскурсії Прагою від наших друзів-екскурсоводів. До ялинки неодноразово ходили: отримали купони на безкоштовні ковбаски-напої та солодощі.  Всіх подій вже не пригадаю, але програма цьогорічного Різдва відрізнялась від попереднього.  24 грудня, на Щедрий вечір, мали в садочку близько сорока осіб – дітки, волонтери, гості. Чехи навчили наших дітей чеських традицій, звичаїв та колядок.  Мали відповідну до місцевих традицій їжу. Що найбільше вразило дітей? Кого – що. Подарунки звичайно! Цього разу діти  писали листи Ісусику, як це роблять чеські діти. У нас був ліміт – півтора тисячі крон на дитину. Дітям подарунки дуже сподобалися! Деякі камеру отримали, футбольні бутси, м’ячі, одяг, взуття, ігрові приставки, лего- конструктори, тощо.  Правда, один хлопчик хотів набір помад для мами, а для себе – зовсім мало. Це було так зворушливо! Потім мали прощальний вечір, на якому питалися, що дітям сподобалося.  Думали, що скажуть: «Ви нас по морозі водили! Ми змучилися з вами!» А діти сказали: «Нам усе сподобалося, крім одного – що ми інколи вередували, що там чогось не хочемо. Тепер розуміємо, наскільки це було для нас добре» Це – дорослі діти! Такі розумні! Ми обмінялися з ними контактами. Листуємось. Пишуть, як їм було добре в Празі, згадують і скучають. А що вразило вас? Діялося чудо! Вчасно з’являлися люди, які допомагали. До нас також завітала письменниця Б’янка Бєллова з чоловіком і дітьми. Ми колядували почерзі під гітару. Так було по-домашньому, затишно та дружньо. Радію, що цей проект дає можливість людям проявити себе. Хтось допомає фінансово, хтось приносить подарунок, хтось щось сам робить. Виходить, що дуже тісно співпрацюємо з різними людьми. Вони цікавляться дітьми, пишуть. Ми сумуємо потім за цими дітьми. Одразу хочеться організовувати наступний табір! Як ми – українці в Чехії – можемо допомогти українцям, постраждалим від війни? Ці табори – це один з наших проектів. Наш головний проект «Допомагаємо Україні разом» охоплює допомогу військовим, їхнім сім’ям і сім’ям загиблих. Тож можна долучатися до наших проектів, як хто може: допомогти з харчуванням, транспортом, фінансами. Маємо списки українських дітей. Є сім’ї загиблих в селах, в яких  по двоє – троє дітей. І поки мама отримає якісь пільги від держави, їй дуже важко… Окрім фінансів, підтримуємо їх морально. Трохи робимо ремонти у деяких селах. Не можеш бути їм психологом на відстані. Є такі, які втрачають надію, для них життя закінчилося зі смертю близької людини. Не можуть самостійно стати на ноги, відповідно й дітей не в змозі виховати чи доглянути. Тоді підключаємо місцеву владу. Таких сімей багато, на жаль. Ми, українці в Чехії, маємо більшу можливість допомагати, ніж українці на Батьківщині. Можливо, це – наша така подяка Україні, своєрідна компенсація за те, що покинули її в такий важкий час. Мені не треба за це дякувати. Це – мій вклад в Україну. Роблю я це зі свого серця, бо відчуваю що це необхідно. Дякувати  Богу, маю можливість та надійних друзів, які довіряють, яким болить за Україну і вони готові допомагати. Номер дзеркального рахунку: Ukrajinsko Evropská Perspektiva, Raiffeisen Bank o.s.,  6283201001 / 5500 з позначкою: SOS.UKRAJINA.CZ  Ваше ім’я та прізвище. Допомогу можете принести особисто, або надіслати на адресу: Opletalova 39, 110 00 Praha 1, Ukrajinsko Evropská Perspektiva, Galina Andrejceva.  Тел.: +420 775 781 997, Е-пошта: uepgalina@gmail.com або g.andrejciv@u-e-p.eu  Звітність з проектів: Facebook: Galina Andrejceva  www.u-e-p.eu   Розмовляла Катерина Воїнська часопис Пороги
    Трав 19, 2017 2803
  • 01 Квіт 2020
    За підрахунками World Shock Organization цим хворіють переважно у країнах, які пережили тяжке радянське, тоталітарне минуле. Це вірус обезцінення. Особливо сприятливим є присутність в історії нації репресій та відсутність безпеки. Чи не приїде завтра "чорний воронок" під мою хату? Чи не експропріюють мій дім? Чи не покладуть у психлікарню? Чи не влаштують знову голод? У таких важких умовах – обезцінення стає природним захистом себе, рідних та друзів від жахів режиму. Наприклад, ваш друг, хоче спробувати видати власну газету, ви говорите йому: "Петро пробував, але нічого не вийшло (вбили)". Ваш друг сідає на стільчик, замовкає і йде працювати на завод. Ніхто не рипається. Ніхто не шукає можливостей. Ніхто не мріє. Ніхто не пробує. Ніхто не намагається. Є система – обезцінення це її мастило – і її треба вбирати з молоком матері. Цей стан часто є ускладненням від важкої хвороби – "відмови від відповідальності", що дуже важливо, аби вижити в умовах тоталітарного режиму та врятувати свою родину. Коли людина відмовляється усвідомлювати свою причетність до ситуації у суспільстві і країні – її захисною оболонкою стає обезцінення. Люди починають повторювати мало зрозумілі мантри, на кшталт: "від мене все одно нічого не залежить", "вони все одно все розкрадуть", "хтось прибере". Відмовившись від відповідальності, перетворивши себе на пінопласт, який пливе у весняному струмку (чи то в річку чи то в каналізацію), людина має відмовляються бути "предметом", наполегливо проявляюти активність, позицію та намагатися змінювати середовище. Цим щитом – і стає вірус обезцінення. На кожен факт – реалізації мрій і себе – спрацьовує обезцінення, анулювання факту. Картина світу залишається захищеною. Система продовжує свою роботу. "Навіщо рипатись, вже все вирішено на "верху"; "Не переводь фарби, ти ж не вчилась на художника"; "Навіщо ти прибираєш біля під'їзду, це марно, завтра все одно хтось вивалить сміття"; "Краще б ти пішов працювати на нормальну роботу, ніж оце все (твоя мрія)". Можна приводити нескінченні приклади, але всі вони вписуються у просту формулу: "мені буде страшно, якщо в тебе щось вийде, бо я не наважився/лась, пробувати". Інкубаційний період триває стільки, скільки людина намагається не відмовлятись від власної відповідальності. За своє життя, вибір та ситуацію навколо. Коли оточення ламає відповідальність – обезцінення виходить на сцену. Лікування можна розділити на 2 рівні. Зона болю своєму оточенню та зона болю собі. Якщо раптом, ви помічаєте за собою ці симптоми під час наступної бесіди, коли у вас підніметься імпульс і захочеться погасити активність людини, з якою ви спілкуєтесь, запитайте себе, чому б просто не промовчати… Сприймайте уникнення "обламування", як марлеву пов'язку, яка зменшує ймовірність зараження. Самолікування – є єдиним відомим способом подолати цей вірус. Проводиться прийняттям відповідальності та пошуком – чого ви направду хочете від цього короткого і прекрасного життя. P.S. Можете писати, що текст "ніачьом", порадьте витрачати час на щось інше. Маю вас засмутити, на жаль, маю імунітет від цього вірусу. І про цей імунітет ми поговоримо у наступному тексті.
    2797 Опубліковано Oleksa K.
  • Автор Oleksa K.
    За підрахунками World Shock Organization цим хворіють переважно у країнах, які пережили тяжке радянське, тоталітарне минуле. Це вірус обезцінення. Особливо сприятливим є присутність в історії нації репресій та відсутність безпеки. Чи не приїде завтра "чорний воронок" під мою хату? Чи не експропріюють мій дім? Чи не покладуть у психлікарню? Чи не влаштують знову голод? У таких важких умовах – обезцінення стає природним захистом себе, рідних та друзів від жахів режиму. Наприклад, ваш друг, хоче спробувати видати власну газету, ви говорите йому: "Петро пробував, але нічого не вийшло (вбили)". Ваш друг сідає на стільчик, замовкає і йде працювати на завод. Ніхто не рипається. Ніхто не шукає можливостей. Ніхто не мріє. Ніхто не пробує. Ніхто не намагається. Є система – обезцінення це її мастило – і її треба вбирати з молоком матері. Цей стан часто є ускладненням від важкої хвороби – "відмови від відповідальності", що дуже важливо, аби вижити в умовах тоталітарного режиму та врятувати свою родину. Коли людина відмовляється усвідомлювати свою причетність до ситуації у суспільстві і країні – її захисною оболонкою стає обезцінення. Люди починають повторювати мало зрозумілі мантри, на кшталт: "від мене все одно нічого не залежить", "вони все одно все розкрадуть", "хтось прибере". Відмовившись від відповідальності, перетворивши себе на пінопласт, який пливе у весняному струмку (чи то в річку чи то в каналізацію), людина має відмовляються бути "предметом", наполегливо проявляюти активність, позицію та намагатися змінювати середовище. Цим щитом – і стає вірус обезцінення. На кожен факт – реалізації мрій і себе – спрацьовує обезцінення, анулювання факту. Картина світу залишається захищеною. Система продовжує свою роботу. "Навіщо рипатись, вже все вирішено на "верху"; "Не переводь фарби, ти ж не вчилась на художника"; "Навіщо ти прибираєш біля під'їзду, це марно, завтра все одно хтось вивалить сміття"; "Краще б ти пішов працювати на нормальну роботу, ніж оце все (твоя мрія)". Можна приводити нескінченні приклади, але всі вони вписуються у просту формулу: "мені буде страшно, якщо в тебе щось вийде, бо я не наважився/лась, пробувати". Інкубаційний період триває стільки, скільки людина намагається не відмовлятись від власної відповідальності. За своє життя, вибір та ситуацію навколо. Коли оточення ламає відповідальність – обезцінення виходить на сцену. Лікування можна розділити на 2 рівні. Зона болю своєму оточенню та зона болю собі. Якщо раптом, ви помічаєте за собою ці симптоми під час наступної бесіди, коли у вас підніметься імпульс і захочеться погасити активність людини, з якою ви спілкуєтесь, запитайте себе, чому б просто не промовчати… Сприймайте уникнення "обламування", як марлеву пов'язку, яка зменшує ймовірність зараження. Самолікування – є єдиним відомим способом подолати цей вірус. Проводиться прийняттям відповідальності та пошуком – чого ви направду хочете від цього короткого і прекрасного життя. P.S. Можете писати, що текст "ніачьом", порадьте витрачати час на щось інше. Маю вас засмутити, на жаль, маю імунітет від цього вірусу. І про цей імунітет ми поговоримо у наступному тексті.
    Квіт 01, 2020 2797
  • 27 Бер 2017
    Минає березень – місяць 100-ліття Української Центральної Ради (УЦР) – головного представницького, а згодом керівного органу Української Народної Республіки. Серед її найважливіших кроків – чотири Універсали (10 червня 1917 року, 3 липня 1917 року, 10 листопада 1917 року, 24 січня 1918 року), якими Україна задекларувала свій шлях до незалежності й свободи. Та після поразки визвольних змагань репресії більшовицького режиму в Україні надовго перервали ці шляхетні зусилля її громадян, розправи над членами УЦР і нині вражають своєю жорстокістю. Доля членів УЦР – велика і складна тема в історії України, багато нового відкрив для нас історик Сергій Білокінь. Сьогодні вже відомо, що доля великої більшості з тих, хто, після поразки у тодішніх національно-визвольних змаганнях, залишився вдома, на рідній землі, склалась трагічно, з ними режим розправився тупо і немилосердно. Ось лише кілька видатних осіб із сотень членів УЦР: інженер Микола Чечель – розстріляний (9 січня 1937 року), генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник – розстріляний (20 жовтня 1930 року), письменник, режисер, театрознавець Микола Вороний – розстріляний (7 червня 1938 року), дипломат і правник Микола Левитський – розстріляний (9 червня 1939 року), економіст Василь Мазуренко – розстріляний (в 1937 році). Члени УЦР, які виїхали на Захід після приходу до влади більшовиків, перебуваючи далеко від дому, активно продовжували національно-визвольну боротьбу. Вони прокладали українським біженцям дорогу до освіти, видавали книжки, навчали історії й рідній мові. Серед країн, які на початку 1920-х років прийняли найбільше, понад 20 тисяч українських емігрантів, була демократична Чехословаччина Томаша Масарика. Найактивніше українське життя розгорнулось у Празі й недалекому від столиці курортному місті Подєбради. Для багатьох з емігрантів чеські землі стали надовго не тільки другим домом, а й місцем останнього притулку. Із Україною у серці Саме члени Української Центральної Ради значною мірою очолили, задали високий духовний й інтелектуальний вимір життю і праці української еміграції на чеських землях. Був серед них Дмитро Антонович – історик мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі, організатор наукового і культурного життя українців за кордоном, меценат. Дмитро Антонович стояв біля витоків Українського вільного університету (у 1921 році) – однієї з найавторитетніших українських високих шкіл в Європі, яка працює й нині. У складних умовах еміграційного життя вже в 1922 році він заснував у Празі Українську студію пластичного мистецтва, яку чехи назвали коротко «Українська академія» і в якій разом з українцями захоплено навчались мистецькому ремеслу. З ініціативи Дмитра Антоновича у Празі в 1925 році був заснований Музей визвольної боротьби України. По крихтах формував він унікальні архіви з історії української державності, дипломатії й війська, заснував збірку образотворчого мистецтва, бібліотеку. При цьому він часто вкладав власні кошти для підтримки роботи музею та інших українських установ. Дмитро Антонович помер 12 жовтня 1945 року в Празі, похований на міському цвинтарі в місті Подєбради. Перед смертю просив, щоб на похороні не було ні квітів, ні гучних промов, просив тільки, щоб заспівали українські пісні. Заповіт не був виконаний, через острах перед переслідуваннями радянських органів СМЕРШу, які тривали в цей час, на похорон, крім дружини, прийшли тільки двоє осіб. Серед найвідоміших в українській громаді в Празі був видавець і меценат, член УЦР Євген Чикаленко. Це йому належить відоме гасло «Легко любити Україну до глибини душі, треба полюбити її й до глибини своєї кишені». На початку 1920-х років він заснував свій фонд допомоги емігрантам, а також із завзяттям працював над українською лісотехнічною термінологією, видавав словники. На похорон Євгена Чикаленка 20 червня 1929 року прийшло багато відомих українців – Дмитро Антонович, Максим Славінський, Олександр Шульгин, багато інших, урна з його прахом укладена в колумбарії на міському цвинтарі в Подєбрадах, нині майже забута. Так само в колумбарії укладений прах ще двох членів УЦР – директора департаменту народної освіти, інженера і дипломата, викладача Української господарської академії в Подєбрадах Олександра Вілінського і його дружини, письменниці, голови літературної секції Міністерства культури уряду УНР Валерії О’Коннор-Вілінської. Обоє багато писали й видавали книжки, перекладали, та життя на чужині було понад сили. Наприкінці 1928 року несподівано помер Олександр Вілінський, не витримавши самоти, і в тузі за чоловіком два роки пізніше добровільно пішла з життя Валерія О’Коннор Вілінська. «На еміграції» – так називається остання, з автобіографічними елементами і надзвичайно точними заувагами, книжка Валерії О’Коннор-Вілінської, присвячена початкам української дипломатії й її головним героям – першим посольствам і першим дипломатам. Твір, написаний у 1927 році, потім надовго, на майже на 80 років був втрачений. Рукопис у 31 зошиті виявив в бібліотеці Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві тодішній генеральний консул України у Кракові Олександр Медовников. Завдяки цьому і за підтримки письменника Романа Лубківського у 2005 році праця «На еміграції» вперше побачила світ. Так книжка «Мімози», як ласкаво звертався до Валерії О’Коннор-Вілінської історик Володимир Антонович, з далекої чужини повернулась додому, в Україну. На цвинтарі в місті Мельник знайшов останній притулок харизматичний полтавчанин, письменник і видавець, член УЦР Василь Королів-Старий. Він запам’ятався сучасникам своїми книжечками для дітей, а також книжкою «Згадками про мою смерть», яку дописав за день до смерті. Твір є унікальним свідоцтвом щоденного життя українців на еміграції в Польщі й Чехословаччині, написаний з певною іронією й потребою знайти однодумців. Є в книжці такі рядки: «Було тяжко, та ми таки ще тримались». І справді тримались мужньо, всупереч обставинам Королів-Старий, щоб ширити добре ім’я України у світі, ініціював видання чеською мовою книжечки «Пізнаймо Україну». Також малював, створив серію листівок «Українська жіноча ноша», перекладав з чеської. Його не стало 11 грудня 1943 року, його дружина, також письменниця Наталена Королева померла 1 листопада 1966 року, похована поруч із чоловіком на міському цвинтарі місті Мельник. Це місто розташоване всього в 50 кілометрах від Праги, але дуже далеко від Полтави. Цю відстань Королів-Старий не здолав, та передусім не здолав він свій бій з часом. Полтавчанин, який жив для України, осиротів, могилу його вже й не знайти. Жорсткою була розправа над членом УЦР Максимом Славінським – письменником, близьким приятелем Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне. Максим Славінський був першим послом УНР у Чехословаччині. 27 травня 1945 року, коли світ радів першим дням миру, Максима Славінського в Празі, незважаючи на вік – 78 років (найстарший серед репресованих українців), арештував радянський СМЕРШ. Правда, до Сибіру Славінський не доїхав, 23 листопада 1945 року загинув від тортур в Лук’янівській тюрмі Києва. У Празі на Ольшанському цвинтарі є його символічна могила in memoriam – на пам’ять. Подібна доля спіткала й видатного демографа, викладача Української господарської академії в Подєбрадах, члена УЦР Валентина Садовського. 12 травня 1945 року за «роботу, ворожу СРСР», як зазначено в документах слідства, його у Празі схопив СМЕРШ, після страшних поневірянь по київських тюрмах 24 листопада 1947 року Садовського не стало. На відомому празькому Ольшанському цвинтарі знайшли своє останнє пристанище й інші члени УЦР: одна з найактивніших членів української жіночої громади в Празі Зінаїда Мірна, також Софія Русова, завдяки зусиллям якої у Празі побачило світ перше нецензуроване видання «Кобзаря». Тут поховані також члени УЦР – правник, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866–1933), історик і дипломат Сергій Шелухін (1864–1938), вчений-геолог, професор Київського університету Федір Швець (1882–1940), геолог, підполковник армії УНР Арсен Чернявський (1898–1944), дипломат, міністр пошти і телеграфу, голова делегації УНР на мирній конференції в Парижі (січень-серпень 1919 року) Григорій Сидоренко (1874–1924). А неподалік Праги на кладовищі містечка Ржевніце похований член УЦР, дипломат і поет, голова Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал (1882–932). Звичайно, це не повний перелік членів УЦР, доля яких нерозривно пов’язана з чеськими землям. Його можна доповнити іменами багатьох відомих українців, які жили і працювали в Чехословаччині протягом міжвоєнних десятиліть, та потім через небезпеку від радянських репресивних органів були змушені мігрувати далі на Захід. Серед них, наприклад, знаний в цілому світі український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880–1953), письменник і педагог, один з організаторів українського війська Никифір Григоріїв (1883–1953) чи економіст і кооператор, голова уряду УНР Борис Мартос (1879 –1977). До 100-ліття Української Центральної Ради згадка про її членів, доля яких невіддільна від історії української еміграції, звернена передусім до України. Далеко від рідного дому вони, як зауважив Максим Славінський, «заховали в серці Україну». Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Оксана Пеленська Радіо Свобода
    2795 Опубліковано Галина Андрейців
  • Минає березень – місяць 100-ліття Української Центральної Ради (УЦР) – головного представницького, а згодом керівного органу Української Народної Республіки. Серед її найважливіших кроків – чотири Універсали (10 червня 1917 року, 3 липня 1917 року, 10 листопада 1917 року, 24 січня 1918 року), якими Україна задекларувала свій шлях до незалежності й свободи. Та після поразки визвольних змагань репресії більшовицького режиму в Україні надовго перервали ці шляхетні зусилля її громадян, розправи над членами УЦР і нині вражають своєю жорстокістю. Доля членів УЦР – велика і складна тема в історії України, багато нового відкрив для нас історик Сергій Білокінь. Сьогодні вже відомо, що доля великої більшості з тих, хто, після поразки у тодішніх національно-визвольних змаганнях, залишився вдома, на рідній землі, склалась трагічно, з ними режим розправився тупо і немилосердно. Ось лише кілька видатних осіб із сотень членів УЦР: інженер Микола Чечель – розстріляний (9 січня 1937 року), генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник – розстріляний (20 жовтня 1930 року), письменник, режисер, театрознавець Микола Вороний – розстріляний (7 червня 1938 року), дипломат і правник Микола Левитський – розстріляний (9 червня 1939 року), економіст Василь Мазуренко – розстріляний (в 1937 році). Члени УЦР, які виїхали на Захід після приходу до влади більшовиків, перебуваючи далеко від дому, активно продовжували національно-визвольну боротьбу. Вони прокладали українським біженцям дорогу до освіти, видавали книжки, навчали історії й рідній мові. Серед країн, які на початку 1920-х років прийняли найбільше, понад 20 тисяч українських емігрантів, була демократична Чехословаччина Томаша Масарика. Найактивніше українське життя розгорнулось у Празі й недалекому від столиці курортному місті Подєбради. Для багатьох з емігрантів чеські землі стали надовго не тільки другим домом, а й місцем останнього притулку. Із Україною у серці Саме члени Української Центральної Ради значною мірою очолили, задали високий духовний й інтелектуальний вимір життю і праці української еміграції на чеських землях. Був серед них Дмитро Антонович – історик мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі, організатор наукового і культурного життя українців за кордоном, меценат. Дмитро Антонович стояв біля витоків Українського вільного університету (у 1921 році) – однієї з найавторитетніших українських високих шкіл в Європі, яка працює й нині. У складних умовах еміграційного життя вже в 1922 році він заснував у Празі Українську студію пластичного мистецтва, яку чехи назвали коротко «Українська академія» і в якій разом з українцями захоплено навчались мистецькому ремеслу. З ініціативи Дмитра Антоновича у Празі в 1925 році був заснований Музей визвольної боротьби України. По крихтах формував він унікальні архіви з історії української державності, дипломатії й війська, заснував збірку образотворчого мистецтва, бібліотеку. При цьому він часто вкладав власні кошти для підтримки роботи музею та інших українських установ. Дмитро Антонович помер 12 жовтня 1945 року в Празі, похований на міському цвинтарі в місті Подєбради. Перед смертю просив, щоб на похороні не було ні квітів, ні гучних промов, просив тільки, щоб заспівали українські пісні. Заповіт не був виконаний, через острах перед переслідуваннями радянських органів СМЕРШу, які тривали в цей час, на похорон, крім дружини, прийшли тільки двоє осіб. Серед найвідоміших в українській громаді в Празі був видавець і меценат, член УЦР Євген Чикаленко. Це йому належить відоме гасло «Легко любити Україну до глибини душі, треба полюбити її й до глибини своєї кишені». На початку 1920-х років він заснував свій фонд допомоги емігрантам, а також із завзяттям працював над українською лісотехнічною термінологією, видавав словники. На похорон Євгена Чикаленка 20 червня 1929 року прийшло багато відомих українців – Дмитро Антонович, Максим Славінський, Олександр Шульгин, багато інших, урна з його прахом укладена в колумбарії на міському цвинтарі в Подєбрадах, нині майже забута. Так само в колумбарії укладений прах ще двох членів УЦР – директора департаменту народної освіти, інженера і дипломата, викладача Української господарської академії в Подєбрадах Олександра Вілінського і його дружини, письменниці, голови літературної секції Міністерства культури уряду УНР Валерії О’Коннор-Вілінської. Обоє багато писали й видавали книжки, перекладали, та життя на чужині було понад сили. Наприкінці 1928 року несподівано помер Олександр Вілінський, не витримавши самоти, і в тузі за чоловіком два роки пізніше добровільно пішла з життя Валерія О’Коннор Вілінська. «На еміграції» – так називається остання, з автобіографічними елементами і надзвичайно точними заувагами, книжка Валерії О’Коннор-Вілінської, присвячена початкам української дипломатії й її головним героям – першим посольствам і першим дипломатам. Твір, написаний у 1927 році, потім надовго, на майже на 80 років був втрачений. Рукопис у 31 зошиті виявив в бібліотеці Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві тодішній генеральний консул України у Кракові Олександр Медовников. Завдяки цьому і за підтримки письменника Романа Лубківського у 2005 році праця «На еміграції» вперше побачила світ. Так книжка «Мімози», як ласкаво звертався до Валерії О’Коннор-Вілінської історик Володимир Антонович, з далекої чужини повернулась додому, в Україну. На цвинтарі в місті Мельник знайшов останній притулок харизматичний полтавчанин, письменник і видавець, член УЦР Василь Королів-Старий. Він запам’ятався сучасникам своїми книжечками для дітей, а також книжкою «Згадками про мою смерть», яку дописав за день до смерті. Твір є унікальним свідоцтвом щоденного життя українців на еміграції в Польщі й Чехословаччині, написаний з певною іронією й потребою знайти однодумців. Є в книжці такі рядки: «Було тяжко, та ми таки ще тримались». І справді тримались мужньо, всупереч обставинам Королів-Старий, щоб ширити добре ім’я України у світі, ініціював видання чеською мовою книжечки «Пізнаймо Україну». Також малював, створив серію листівок «Українська жіноча ноша», перекладав з чеської. Його не стало 11 грудня 1943 року, його дружина, також письменниця Наталена Королева померла 1 листопада 1966 року, похована поруч із чоловіком на міському цвинтарі місті Мельник. Це місто розташоване всього в 50 кілометрах від Праги, але дуже далеко від Полтави. Цю відстань Королів-Старий не здолав, та передусім не здолав він свій бій з часом. Полтавчанин, який жив для України, осиротів, могилу його вже й не знайти. Жорсткою була розправа над членом УЦР Максимом Славінським – письменником, близьким приятелем Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне. Максим Славінський був першим послом УНР у Чехословаччині. 27 травня 1945 року, коли світ радів першим дням миру, Максима Славінського в Празі, незважаючи на вік – 78 років (найстарший серед репресованих українців), арештував радянський СМЕРШ. Правда, до Сибіру Славінський не доїхав, 23 листопада 1945 року загинув від тортур в Лук’янівській тюрмі Києва. У Празі на Ольшанському цвинтарі є його символічна могила in memoriam – на пам’ять. Подібна доля спіткала й видатного демографа, викладача Української господарської академії в Подєбрадах, члена УЦР Валентина Садовського. 12 травня 1945 року за «роботу, ворожу СРСР», як зазначено в документах слідства, його у Празі схопив СМЕРШ, після страшних поневірянь по київських тюрмах 24 листопада 1947 року Садовського не стало. На відомому празькому Ольшанському цвинтарі знайшли своє останнє пристанище й інші члени УЦР: одна з найактивніших членів української жіночої громади в Празі Зінаїда Мірна, також Софія Русова, завдяки зусиллям якої у Празі побачило світ перше нецензуроване видання «Кобзаря». Тут поховані також члени УЦР – правник, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866–1933), історик і дипломат Сергій Шелухін (1864–1938), вчений-геолог, професор Київського університету Федір Швець (1882–1940), геолог, підполковник армії УНР Арсен Чернявський (1898–1944), дипломат, міністр пошти і телеграфу, голова делегації УНР на мирній конференції в Парижі (січень-серпень 1919 року) Григорій Сидоренко (1874–1924). А неподалік Праги на кладовищі містечка Ржевніце похований член УЦР, дипломат і поет, голова Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал (1882–932). Звичайно, це не повний перелік членів УЦР, доля яких нерозривно пов’язана з чеськими землям. Його можна доповнити іменами багатьох відомих українців, які жили і працювали в Чехословаччині протягом міжвоєнних десятиліть, та потім через небезпеку від радянських репресивних органів були змушені мігрувати далі на Захід. Серед них, наприклад, знаний в цілому світі український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880–1953), письменник і педагог, один з організаторів українського війська Никифір Григоріїв (1883–1953) чи економіст і кооператор, голова уряду УНР Борис Мартос (1879 –1977). До 100-ліття Української Центральної Ради згадка про її членів, доля яких невіддільна від історії української еміграції, звернена передусім до України. Далеко від рідного дому вони, як зауважив Максим Славінський, «заховали в серці Україну». Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Оксана Пеленська Радіо Свобода
    Бер 27, 2017 2795