В подорожах я найбільше люблю міста. Гуляти вуличками, роздивлятись все навколо, як живуть люди, як створюють для себе місце куди хочеться повертатись де б ти не був. Коли приїжджаєш в нове місто, то йдеш в його центр. Центральні площі зазвичай наповнені людьми, але водночас просторі і на диво затишні. Завжди цікаво подивитись на архітектуру, особливо старих будівель. У кожному місті знайдеться з добрий десяток пам’яток архітектури, на які приїжджають подивитися з різних куточків світу. Хочеться залізти якомога вище і спостерігати місцеві краєвиди, які чарують своєю красотою. Але є ще одне місце, де можна побачити все це разом. Звісно, в музеї. Якось скептично я ставилася до музеїв. Ну звісно музеї це добре, вони зберігають історію і культуру, але… На перший погляд видається нудним. Музеї створені для школярів з метою навчання. Так до недавнього часу думала я. Хоча тоді вже знала, що є безліч цікавих «специфічних» музеїв націлених зазвичай на щось одне. Так, наприклад музеї кави, шоколаду… Навіть не треба пояснювати, які там експонати) І тут я добралась до технічного музею в Празі. О тут була б актуальна картинка «очікування – реальність». Що я очікувала побачити йдучи туди: ну величезну залу закладену різними старими предметами з підписами під ними, які мало хто читає. Пишучи це розумію, що в принципі все відповідає дійсності. Це справді велика будівля з величезними павільйонами, де розташовані тематичні виставки. Але чомусь у моєї уяві це було нудно. Тепер мене мучить питання: «Як я могла так подумати?». Уже перший павільйон захопив мою увагу: літачки, які висять посеред зали, мотоцикли, автомобілі і навіть паровоз з вагоном у повну величину. Не якісь там макети у натуральну величину, а справжні речі зі своїми історіями. Чотири поверхи. Очі розбігаються і хочеться з захопленням бігати хаотично від експонату до експонату. Благо, що це передбачили і стрілочками вказують маршрут. Думаю його можна змінити, якщо вас наприклад цікавлять тільки поїзди чи мотоцикли. Але навіщо дивитись щось одне, коли можна глянути на все. Бамбуковий велосипед?! Здалось, що звичайний велосипед на якому каталася в дитинстві) О, а ці прекрасні блискучі мотоцикли. Аж хочеться покататись на такому і щоб волосся розвівав вітер і сонце повільно опускалося за горизонт… Раритетні машинки, двері відчиняться і з них вийдуть кілька чоловіків у костюмах і капелюхах, озброєнні револьверами…мафія. Одним словом фантазія розігралася. Та просто поїзд посеред зали. Все як годиться навіть зі справжнім вугіллям. Літачки такі прикольні, висять просто в тебе над головою. А Etrich ніби посміхається)   Далі виставка кінематографу. Трохи цікавих постерів старого кіно. Посиділи подивились німі життєві фільми, зрозуміли, що у чехів гарне почуття гумору)   Потім потрапили у зал фотографії. Ну все як годиться від перших до сучасних моделей фотоапаратів. Деякі з них навіть у розрізі. Можна побачити як розташовані лінзи усередині фотіка. У цьому залі я навіть забула, що треба щось пофоткати, стільки цікавих речей, які можна помацати і погратись. Як утворюються кольори, яка текстура фотографій. Фото у реальному часі, коли просто проходиш повз, тебе автоматично фоткає і ти можеш переглянути свої фото. Різноманітні голограми – об’ємні зображення на тонкому склі. Ну і звісно 3D зображення. Виставка історії друку. Можна побачити принцип роботи принтера і понюхати різні типографські фарби. Це як нюхати свіжо надруковану книгу, тільки без книги) Далі трохи хімії. Польова лабораторія, така мініатюрна і така цікава.   З дитинства любила різноманітну техніку, особливо розбирати її по частинках. Так от, підозрюю, що працівникам цього музею також притаманна така любов. До речі про телефони. Нова виставка присвячена сучасним технологіям. Еволюція телефонів від перших «кірпічів» до найсучасніших. Чесно я навіть не здогадувалась про існування багатьох моделей. Ще є виставка архітектури з макетами відомих будівель. Досягнення індустріального розвитку Чехії. Побувати у частинці шахти зі всім необхідним знаряддям праці. Виставка астрономії, де можна пошукати полярну зірку і інопланетян, глянути в телескоп. Посеред залу лежить метеорит, вагою 80 кг, що приземлився на території Аргентини. І ще багато різних і чудних речей. Щоб обійти всі виставки і поверхи потрібно майже цілий день. Для тих хто втомився і хоче перепочити є буфет зі смачним меню. Для дітей ігрова кімната. Час роботи музею: Понеділок - вихідний Вівторок – п’ятниця: 9:00 - 17:30 Субота, неділя: 10:00 - 18:00 Вартість 190 крон, для студентів 90 крон. Щоб фотографувати доведеться заплатити ще 100 крон.  Автор Світлана Малецька, для UAPORTAL.CZ

Минає березень – місяць 100-ліття Української Центральної Ради (УЦР) – головного представницького, а згодом керівного органу Української Народної Республіки. Серед її найважливіших кроків – чотири Універсали (10 червня 1917 року, 3 липня 1917 року, 10 листопада 1917 року, 24 січня 1918 року), якими Україна задекларувала свій шлях до незалежності й свободи. Та після поразки визвольних змагань репресії більшовицького режиму в Україні надовго перервали ці шляхетні зусилля її громадян, розправи над членами УЦР і нині вражають своєю жорстокістю. Доля членів УЦР – велика і складна тема в історії України, багато нового відкрив для нас історик Сергій Білокінь. Сьогодні вже відомо, що доля великої більшості з тих, хто, після поразки у тодішніх національно-визвольних змаганнях, залишився вдома, на рідній землі, склалась трагічно, з ними режим розправився тупо і немилосердно. Ось лише кілька видатних осіб із сотень членів УЦР: інженер Микола Чечель – розстріляний (9 січня 1937 року), генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник – розстріляний (20 жовтня 1930 року), письменник, режисер, театрознавець Микола Вороний – розстріляний (7 червня 1938 року), дипломат і правник Микола Левитський – розстріляний (9 червня 1939 року), економіст Василь Мазуренко – розстріляний (в 1937 році). Члени УЦР, які виїхали на Захід після приходу до влади більшовиків, перебуваючи далеко від дому, активно продовжували національно-визвольну боротьбу. Вони прокладали українським біженцям дорогу до освіти, видавали книжки, навчали історії й рідній мові. Серед країн, які на початку 1920-х років прийняли найбільше, понад 20 тисяч українських емігрантів, була демократична Чехословаччина Томаша Масарика. Найактивніше українське життя розгорнулось у Празі й недалекому від столиці курортному місті Подєбради. Для багатьох з емігрантів чеські землі стали надовго не тільки другим домом, а й місцем останнього притулку. Із Україною у серці Саме члени Української Центральної Ради значною мірою очолили, задали високий духовний й інтелектуальний вимір життю і праці української еміграції на чеських землях. Був серед них Дмитро Антонович – історик мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі, організатор наукового і культурного життя українців за кордоном, меценат. Дмитро Антонович стояв біля витоків Українського вільного університету (у 1921 році) – однієї з найавторитетніших українських високих шкіл в Європі, яка працює й нині. У складних умовах еміграційного життя вже в 1922 році він заснував у Празі Українську студію пластичного мистецтва, яку чехи назвали коротко «Українська академія» і в якій разом з українцями захоплено навчались мистецькому ремеслу. З ініціативи Дмитра Антоновича у Празі в 1925 році був заснований Музей визвольної боротьби України. По крихтах формував він унікальні архіви з історії української державності, дипломатії й війська, заснував збірку образотворчого мистецтва, бібліотеку. При цьому він часто вкладав власні кошти для підтримки роботи музею та інших українських установ. Дмитро Антонович помер 12 жовтня 1945 року в Празі, похований на міському цвинтарі в місті Подєбради. Перед смертю просив, щоб на похороні не було ні квітів, ні гучних промов, просив тільки, щоб заспівали українські пісні. Заповіт не був виконаний, через острах перед переслідуваннями радянських органів СМЕРШу, які тривали в цей час, на похорон, крім дружини, прийшли тільки двоє осіб. Серед найвідоміших в українській громаді в Празі був видавець і меценат, член УЦР Євген Чикаленко. Це йому належить відоме гасло «Легко любити Україну до глибини душі, треба полюбити її й до глибини своєї кишені». На початку 1920-х років він заснував свій фонд допомоги емігрантам, а також із завзяттям працював над українською лісотехнічною термінологією, видавав словники. На похорон Євгена Чикаленка 20 червня 1929 року прийшло багато відомих українців – Дмитро Антонович, Максим Славінський, Олександр Шульгин, багато інших, урна з його прахом укладена в колумбарії на міському цвинтарі в Подєбрадах, нині майже забута. Так само в колумбарії укладений прах ще двох членів УЦР – директора департаменту народної освіти, інженера і дипломата, викладача Української господарської академії в Подєбрадах Олександра Вілінського і його дружини, письменниці, голови літературної секції Міністерства культури уряду УНР Валерії О’Коннор-Вілінської. Обоє багато писали й видавали книжки, перекладали, та життя на чужині було понад сили. Наприкінці 1928 року несподівано помер Олександр Вілінський, не витримавши самоти, і в тузі за чоловіком два роки пізніше добровільно пішла з життя Валерія О’Коннор Вілінська. «На еміграції» – так називається остання, з автобіографічними елементами і надзвичайно точними заувагами, книжка Валерії О’Коннор-Вілінської, присвячена початкам української дипломатії й її головним героям – першим посольствам і першим дипломатам. Твір, написаний у 1927 році, потім надовго, на майже на 80 років був втрачений. Рукопис у 31 зошиті виявив в бібліотеці Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві тодішній генеральний консул України у Кракові Олександр Медовников. Завдяки цьому і за підтримки письменника Романа Лубківського у 2005 році праця «На еміграції» вперше побачила світ. Так книжка «Мімози», як ласкаво звертався до Валерії О’Коннор-Вілінської історик Володимир Антонович, з далекої чужини повернулась додому, в Україну. На цвинтарі в місті Мельник знайшов останній притулок харизматичний полтавчанин, письменник і видавець, член УЦР Василь Королів-Старий. Він запам’ятався сучасникам своїми книжечками для дітей, а також книжкою «Згадками про мою смерть», яку дописав за день до смерті. Твір є унікальним свідоцтвом щоденного життя українців на еміграції в Польщі й Чехословаччині, написаний з певною іронією й потребою знайти однодумців. Є в книжці такі рядки: «Було тяжко, та ми таки ще тримались». І справді тримались мужньо, всупереч обставинам Королів-Старий, щоб ширити добре ім’я України у світі, ініціював видання чеською мовою книжечки «Пізнаймо Україну». Також малював, створив серію листівок «Українська жіноча ноша», перекладав з чеської. Його не стало 11 грудня 1943 року, його дружина, також письменниця Наталена Королева померла 1 листопада 1966 року, похована поруч із чоловіком на міському цвинтарі місті Мельник. Це місто розташоване всього в 50 кілометрах від Праги, але дуже далеко від Полтави. Цю відстань Королів-Старий не здолав, та передусім не здолав він свій бій з часом. Полтавчанин, який жив для України, осиротів, могилу його вже й не знайти. Жорсткою була розправа над членом УЦР Максимом Славінським – письменником, близьким приятелем Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне. Максим Славінський був першим послом УНР у Чехословаччині. 27 травня 1945 року, коли світ радів першим дням миру, Максима Славінського в Празі, незважаючи на вік – 78 років (найстарший серед репресованих українців), арештував радянський СМЕРШ. Правда, до Сибіру Славінський не доїхав, 23 листопада 1945 року загинув від тортур в Лук’янівській тюрмі Києва. У Празі на Ольшанському цвинтарі є його символічна могила in memoriam – на пам’ять. Подібна доля спіткала й видатного демографа, викладача Української господарської академії в Подєбрадах, члена УЦР Валентина Садовського. 12 травня 1945 року за «роботу, ворожу СРСР», як зазначено в документах слідства, його у Празі схопив СМЕРШ, після страшних поневірянь по київських тюрмах 24 листопада 1947 року Садовського не стало. На відомому празькому Ольшанському цвинтарі знайшли своє останнє пристанище й інші члени УЦР: одна з найактивніших членів української жіночої громади в Празі Зінаїда Мірна, також Софія Русова, завдяки зусиллям якої у Празі побачило світ перше нецензуроване видання «Кобзаря». Тут поховані також члени УЦР – правник, видавець і меценат Володимир Леонтович (1866–1933), історик і дипломат Сергій Шелухін (1864–1938), вчений-геолог, професор Київського університету Федір Швець (1882–1940), геолог, підполковник армії УНР Арсен Чернявський (1898–1944), дипломат, міністр пошти і телеграфу, голова делегації УНР на мирній конференції в Парижі (січень-серпень 1919 року) Григорій Сидоренко (1874–1924). А неподалік Праги на кладовищі містечка Ржевніце похований член УЦР, дипломат і поет, голова Українського соціологічного інституту в Празі Микита Шаповал (1882–932). Звичайно, це не повний перелік членів УЦР, доля яких нерозривно пов’язана з чеськими землям. Його можна доповнити іменами багатьох відомих українців, які жили і працювали в Чехословаччині протягом міжвоєнних десятиліть, та потім через небезпеку від радянських репресивних органів були змушені мігрувати далі на Захід. Серед них, наприклад, знаний в цілому світі український видавець і письменник Юрій Тищенко (1880–1953), письменник і педагог, один з організаторів українського війська Никифір Григоріїв (1883–1953) чи економіст і кооператор, голова уряду УНР Борис Мартос (1879 –1977). До 100-ліття Української Центральної Ради згадка про її членів, доля яких невіддільна від історії української еміграції, звернена передусім до України. Далеко від рідного дому вони, як зауважив Максим Славінський, «заховали в серці Україну». Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода Оксана Пеленська Радіо Свобода

У столиці Чеської Республіки Празі знаходиться одна з найбільш приголомшливих бібліотек у світі: Бібліотека Клементінум (Clementinum). Красива будівля в стилі бароко була вперше відкрита в 1722. Колись Клементінум був відомий, як третій за величиною Єзуїтський коледж у світі. Сьогодні бібліотека займає величезну площу в 20 000 квадратних метрів і зберігає понад 22 000 рідкісних книг. Коли Ви входите в середину - не важко зрозуміти, чому це одна з найкрасивіших бібліотек у світі. Дивовижні фрески покривають навіть стелю, і навіть  найдрібніша деталь інтер'єру - це мистецтво. Фрески на стелі були намальовані Яном Хібла, який зобразив алегоричні мотиви освіти і портрети єзуїтських святих - покровителів університету і знаменитих представників цього ордену. Крім унікального інтер'єру, бібліотека по праву пишається найрідкіснішою історичною книжковою колекцією. Невелику її частину надали компанії Google для сканування, і тепер вона доступна в сервісі Google Books для ще більш численної аудиторії. Насправді Клементінум є історичним комплексом будівель в Празі. Донедавна він включав Національний університет і Технічні бібліотеки, а так само Міську Бібліотеку. Технічна бібліотека і Муніципальна бібліотека переміщені в Празьку Національну Технічну Бібліотеку з 2009. Саме вона використовується в даний час, як Національна бібліотека Чеської Республіки. У 2005 Чеська Національна бібліотека отримала приз ЮНЕСКО JIKJI. За інформацією: Bokosmart  

Якщо безпосередні дипломатичні стосунки між Україною та новоутвореною Чеською Республікою були встановлені у січні 1993 року, то торговельно-економічні, політичні, культурні та династичні зв’язки були започаткова- ні ще за доби Київської Русі та Великої Моравії Відомо, що через Київ пролягали транзитні торговельні шляхи зі Сходу до Західної Європи. Один з таких проходив через територію Русі в напрямку до чеських земель, що засвідчують арабські письменники Х ст.  Ймовірно, тоді ж були започатковані перші торговельні контакти, які значно посилилися в Х–ХІ ст. Під час правління Володимира Святославовича обидві держави контактували безпосередньо. У політичній сфері ці взаємини мали прояв у династичних контактах та військових договорах. Так, відомо, що князь Володимир був одружений з чешкою, а чеські вояки брали активну участь у князівських міжусобицях за доби Давньої Русі. Тих далеких часів сягають коріння українсько-чеських культурних взаємин. Це пояснюється наявністю у обох народів міцних православно-слов’янських традицій. Прийняте чехами під впливом Кирила та Мефодія християнство провадилося на початку за зразком візантійського обряду (Чехія обрала шлях римо-католицької церкви з Х ст.) і з кінця ІХ ст. швидко поширилося на нинішні українські землі. Досить глибокими були контакти чеських земель з Галицько-Волинським князівством. З середини ХІІІ ст. спостерігається зростання кількості чеського населення, наприклад, у Львові. Відомо також, що у другій пол. XIV ст. правителем Галицької Русі був чеський князь Владислав Опольський, а чеський князь Пржемисл Оттокар ІІ був одружений з донькою галицького князя Ростислава Михайловича Кунгутою. Апогеєм чесько-українських відносин у середньовічну добу стало те, що тисячі вихідців з України взяли участь у національно-визвольній боротьбі чеського народу XV ст. на боці чеських таборитів. Після їх поразки багато чехів, послідовників Яна Гуса, поселилися в Україні, привнісши до неї пропаганду своєї науки, ідейні та культурні впливи. Особливо вони були помітними у діяльності міських братств і загалом у культурному й громадському житті України.   У наступні часи розвиток стосунків між українцями та чехами то посилювався, то послаблювався. Це залежало не стільки від намірів сторін, скільки від зовнішніх чинників – зокрема, це втрата обома народами своєї незалежності: чехами після поразки у битві біля Білої Гори у 1620 р., українцями – після ліквідації Правобережного гетьманства у 1676 р. [7, с. 373]. У період між цими подіями зафіксовано суттєву еміграцію чеського населення на українські землі, що мало неабиякі позитивні наслідки для стосунків українців із чехами – багато емігрантів брали участь у Національно-визвольній війні українського народу сер. ХVІІ ст., а одним із перших чехів, які залишили визначний слід в історії України, став гетьман і автор першої української конституції Пилип Орлик.   Якісно новим етапом у розвитку українсько-чеських взаємин став період національного відродження слов’янських народів (кінець XVIII – сер. ХІХ ст.). Провідні чеські діячі того часу виявляли великий інтерес до історії, фольклору, літератури та життя українського народу, частина якого з другої половини XVIII ст. опинилася у складі однієї з чехами держави – європейської імперії Габсбургів. У свою чергу, активними пропагандистами кращих надбань чеської культури в Україні були представники «Руської трійці» – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1848 р. у Празі під час «європейської весни народів» відбувся Слов’янський з’їзд, на якому уперше на міжнародний форум було винесене так зване «українське питання». Українська тематика стала в цей період близькою для творчості найвідоміших чеських письменників. Серед них виділимо драму «Мазепа» Й.В. Фріча, роман В.Бенеша-Тршебінського «Мартин Пушкар», поезії К. Гавлічка-Боровського тощо . О. Колесса у своєму дослідженні [6] значну увагу приділив ролі представників чеського національного відродження у розвитку українсько-чеських взаємин, назвавши серед інших імена Й. Добровського, Ф.Л. Челаковського, Я. Коллара, Ф. Палацького, П.Й. Шафарика та інших чеських «будителів». Зупинявся він і на постатях чехів, які тривалий час жили в Галичині (К. Зап, Я.П. Коубек, В. Дундер, Ф. Ржегорж, Л. Ріттерсберг та ін.) і підтримували дружні стосунки з українськими діячами, що сприяло, на його думку, розвитку і зміцненню українсько-чеських контактів. Особливе місце в українсько-чеських стосунках належить поемі «Єретик» Т. Шевченка, одному з кращих творів світової літератури про видатного чеського діяча і патріота Яна Гуса, який став яскравим виявом українсько-чеських взаємин, слов’янської ідеології та духовної єдності народів. Поряд з інтенсивними літературними у ХІХ ст., особливо у другій його половині, були налагоджені досить ґрунтовні зв’язки між представниками української та чеської науки. Відомий чеський дослідник-етнограф Франтішек Ржегорж (1857–1899) присвятив своє життя науковим дослідженням побуту і культури українського народу на Галичині, а чех за походженням Вікентій Хвойка (1850–1914), для якого Київ став другою батьківщиною, став одним із засновників української археології та фундатором відомої київської археологічної школи і, опосередковано, мав вагомий вплив на київську наукову школу В. Антоновича та на М. Грушевського. Уже у ХІХ ст. чехи знали, наприклад, не тільки твори Т. Шевченка та І. Франка, але й багатьох інших українських письменників. Натомість, українці в Галичині були ознайомлені з чеською літературою ще за часів Реформації, а в другій половині ХІХ ст. під впливом чеських колоністів, постали такі українські організації, як «Пласт» і «Сокол», під впливом чеського «Сокола». Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. ознаменувалися новим піднесенням українсько-чеських контактів. Провідну роль у цьому процесі відіграли українські та чеські вчені, культурні та громадсько-політичні діячі. На початку ХХ ст. велику роль у розвитку взаємин відіграли стосунки українських та чеських політичних діячів, які мали змогу відстоювати свої інтереси в австрійському парламенті.   Загалом же час від кінця ХІХ ст. до початку Другої світової війни пройшов для українсько-чеських взаємин під провідним впливом першого президента Чехословаччини, відомого науковця та українофіла Т. Масарика. Інтенсивні контакти українських гро- мадських діячів з Т. Масариком і його оточенням слід вести від 1882 р., коли він прибув до Праги до щойно створеного чеського університету і практично одразу вибився на провідні ролі серед чеських громадських діячів. Як відомо, Т. Масарик особисто знав М. Драгоманова, І. Франка, Є. Олесницького, М. Грушевського та ін., з ким він перетинався не лише у науковій, але і в суспільно-політичній сфері. Так, наприклад, у 1908 р. він, будучи професором Карлового університету у Празі, організував конгрес поступової слов’янської молоді, а також загальний з’їзд слов’ян (детально хід конгресу відображено на сторінках українських щоденних газет «Рада» та «Діло» за червень-липень 1908 р.). У тому ж році в австрійському парламенті він рішуче підтримав позицію депутатів- українців, які протестували проти спроб галицьких москвофілів Маркова та Глібовицького запровадити російську мову як офіційну для «руського» населення Галичини. На українську студентську молодь великий вплив мали лекції Масарика, який читав їх, серед іншого, й для українців. Він підтримував україністику в Карловому університеті і був причетним до запрошення в університет на викладацьку роботу багатьох українських учених. З багатьма з-поміж українських діячів Масарик був знайомий, будучи депутатом австрійського парламенту. Усе це, безперечно, і стало запорукою тісної українсько-чеської співпраці у міжвоєнний період.   Під час Першої світової війни Масарику довелося провести деякий час у Києві, де він контролював діяльність чеських легіонерів і мав безпосередні зв’язки з керівництвом Української Центральної Ради в цілому та з М. Грушевським, С. Петлюрою та В. Винниченком зокрема. Саме тоді закладалися підвалини відносин офіційної політики Чехословаччини стосовно України та українського питання. Складний період утвердження держави чехів і словаків наклав свій відбиток на стосунки з Україною. Так, офіційна зовнішня політика Чехословаччини не підтримувала «українського сепаратизму» , що, в принципі, можна вважати однією з причин поразки Української революції 1917–1920 рр. – коли Центральна Рада не мала змоги відбитися від більшовицьких банд Муравйова, в Україні розміщувалося майже 50 тис. боєздатних чеських легіонерів. Хто знає – якби ці війська прийшли на допомогу українській державі, можливо, історія нашої країни пішла б у зовсім іншому руслі. Те, що чеські легіонери виявилися байдужими до проблем української держави, є свідченням негативного ставлення до незалежності України, яке Т. Г. Масарик сформулював задовго до Першої світової війни – відокремлення України могло, на його думку, суттєво послабити Росію, що виступала як головна протидія німецькій експансії на Сході Європи.. А саме Німеччина була на той час головною перешкодою на шляху здобуття незалежності Чехословаччиною. Водночас Масарик, до його честі, на відміну від більшості проросійських чеських політиків, не повторював і не підтримував тверджень російських шовіністів про «штучний» характер української мови, українського народу та про те, що український національний рух було інспіровано австро-угорською і німецькою розвідками. Така позиція Т. Г. Масарика сприяла тому, що у 1918 році, після проголошення Чехословацької та Західноукраїнської Народної Республіки внаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, уряд Чехословаччини першим визнав нову державу і встановив з нею дипломатичні відносини. Таким чином, першу українську дипломатичну місію у Празі очолювали С. Смаль-Стоцький та Є. Левицький. На території ЗУНР, зі свого боку, перебували чеські дипломати. Загалом у 1917–1921рр., до остаточного утвердження Версальської системи повоєнного світу та входження більшості українських земель до складу СРСР та Польщі, широкі можливості та перспективи українсько-чеських зв’язків та економічного і культурного зближення, що були закладені напередодні і в перші роки після завершення Першої світової війни, виразно послабшали, а із появою СРСР поняття «Україна» та української держави як партнера і сусіда на довгі роки випало з геополітичної доктрини Чехословаччини. Натомість, українське питання для повоєнної Чехословаччини залишилося надзвичайно актуальним. Загалом період між двома світовими війнами можна без перебільшення вважати часом найбільш близького і дієвого співробітництва між українцями та чехами в рамках Чехословацької держави. Десятки тисяч українських емігрантів, які були змушені залишити Батьківщину після приходу до влади більшовиків, скористалися гостинністю чехословацького уряду, отримавши від нього максимально широкі можливості для реалізації власних національних потреб. Як можна пересвідчитися, після буремних подій 1917–1921 рр. Чехословаччина була чи не єдиною країною світу, яка запропонувала біженцям з України допомогу на державному рівні. Прийняттю біженців особисто сприяв перший президент Чехословаччини Т.Г. Масарик, який виявив себе справжнім другом українського народу. Рішення Ради Міністрів від 28 липня 1921 року уповноважило Міністерство закордонних справ ЧСР провести акцію за офіційною назвою «Російська акція допомоги», яка включала в себе не лише надання житла, але й здобуття молодими біженцями середньої та вищої освіти в ЧСР, а також працевлаштування в галузях, у яких емігранти були професіоналами у себе вдома. По суті, Масарик дозволив українським емігрантам вільно жити у Чехії. Українці із вдячністю користувалися наданими їм преференціями. На переконання багатьох сучасників, У Чехословаччині для українських політичних емігрантів були створені найсприятливіші умови для проживання. Так, Л. Лукасевич згадував, що Прага у 20-х рр. ХХ ст. була містом космополітичним, у якому людина не почувалася прибульцем, а була рівноправним членом суспільства, що дозволяло забути про своє емігрантське походження. Саме Прага 20–30-х рр. ХХ ст. становила осередок наукового, культурного та громадсько-політичного життя, де об’єдналися кращі сили української інтелігенції. За підтримки урядових кіл Чехословаччини за безпосередньої участі відомих українських громадських діячів у 1920–1930 рр. ХХ ст. у цій країні були створені і успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок та українських видавництв, які об’єднали провідні українські сили під патронатом чехословацького уряду і особисто президента Масарика. Серед багатьох організацій, які постали головним чином у Празі, слід згадати Український вільний університет (перенесений з Відня у 1921 р.), Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923 р.), Українська студія пластичного мистецтва (заснована у 1922 р.), Музей визвольної боротьби України (з 1925 р.). У 1922 р. було створено Українську господарську академію в Подебрадах, де навчалися як емігранти, так і студенти, що приїздили з Галичини та Закарпаття. Українські академічні установи та студенти користувалися фінансовою допомогою чехословацького уряду, а стипендії призначалися чесько-українським комітетом допомоги українським та білоруським студентам. Виключно активно в цей період працювали українські часописи та видавництва, серед яких слід відзначити газету «Prager presse» та українське видавництво Ю. Тищенка, яке розміщувалося на Вацлавській площі у Празі аж до 1945 р. У цей період на перший план в українсько-чеських відносинах вийшла проблема українців, які опинилися у складі Чехословаччини внаслідок драматичних подій Першої світової війни і післявоєнного поділу світу. Йдеться насамперед про 400 тис. Українців, що проживали на Закарпатті і які опинилися у складі молодої Чехословацької держави внаслідок рішення Паризької мирної конференції у 1919 р. Це був прецедент, адже жодного історичного під- ґрунтя для включення Закарпаття до Чехословацької держави у чехословацького уряду не було. І за період перебування у складі Чехословаччини слід констатувати, що Закарпаття перебувало у набагато кращому становищі, порівняно з іншими українськими землями – у 20–30-х рр. ХХ ст. Це був єдиний український регіон, у який чужинський уряд (Прага) вкладав більше коштів, ніж отримував звідти. Ані Варшаві, ані Бухаресту, ні, тим більше, Москві, таке навіть на думку не спадало. З кінця 20-х рр. ХХ ст. політика чехословацького уряду щодо мігрантів почала зазнавати суттєвих змін. Уряд поволі згортав програми співробітництва з українськими установами. Це пояснювалося, з одного боку, впливом світової кризи та скороченням загаль- них видатків бюджету, а з іншого – зростанням впливу соціалістів, які традиційно орієнтувалися на російські культурно-історичні цінності і не бажали підтримувати українських «сепаратистів». Крім того, на підтримці українців негативно позначилися наслідки світової економічної кризи, внаслідок чого значно скоротилася фінансова допомога. У 1934 р. між Чехословаччиною та СРСР було встановлено дипломатичні відносини, що ще більше ускладнило становище української політичної еміграції, особливо з погляду на її співробітництво з представниками нової німецької влади. Розчленування ж Чехословаччини внаслідок Мюнхенської змови 1938 р. Фактично стало завершальним акордом в українсько-чеських взаєминах міжвоєнної доби. Залишається лише констатувати, що протягом цього часу Україна та українське питання посідали важливе місце у внутрішній і зовнішній політиці Чехословаччини. Ці зв’язки допомогли також відновленим у майбутньому чеській та українській державі налагодити плідне співробітництво на новому етапі розвитку.   За німецького протекторату Богемія і Моравія (1939–1945) більшість українських організацій було ліквідовано, а з приходом радянських військ у 1945 р. усяке організоване українське життя припинилося. У 1948 р. у Чехословаччині прийшов до влади тоталітарний прокомуністичний режим, внаслідок чого українсько-чеські міждержавні стосунки практично припинилися на понад 40 років. Більшість представників української політичної міграції, які ще проживали в країні незадовго і під час Другої світової війни, залишили Прагу і загалом Чехію; компактно українці (автохтонне населення) прожи- вали у прикордонних районах на сході Словаччини.   З припиненням існування соціалістичного табору, розпадом СРСР для України і Чехословаччини постали нові можливості для самостійного обрання внутрішньої та зовнішньої політики, а відносини проголошених незалежних держав – Чехословаччини та України, набули виразно нового звучання в умовах трансформації кінця 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст. Чехословаччина у 1989 р., а Україна у 1991 р. відмовилися від побудови соціалістичного суспільства і стали на шлях розвитку демократичної держави із ринковою економікою, проголосивши одним із ключових зовнішньополітичних завдань входження до Європейського Союзу. Новий етап суспільного розвитку в обох країнах відкрив нові широкі можливості для всебічного взаємовигідного співробітництва, взаємопов’язані спільними цілями в реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, спільними регіональними інтересами, існуванням української національної меншини в Чехії та чеської в Україні. Зважаючи на те, що Чеська Республіка з 2004 р. є повноправним членом ЄС, її досвід також може стати важливим для України у реалізації її євроінтеграційних прагнень, що ще більше посилить практику кооперації та взаємовпливу України та Чехії.   джерело:  - ipiend.gov.ua - Колесса О. Погляд на історію українсько-чеських взаємин від Х до ХХ вв. / О. Колесса. – Прага, 1924.

Стійкість «Празького Майдану» приголомшує не лише його друзів, а й затятих ворогів, яких чимало серед російських туристів та чехів комуністичних та проросійських поглядів. Три роки вже щонеділі на Староміській площі встановлюється намет, стіл та головне збираються люди, які невдоволені російською окупацією українських територій та путінським фашистським режимом у  Росії. До намету приходять цікаві гості, як-от нещодавно молодий киянин, який воював неподалік Луганська. Він був здивований тим, як довго діє празький Майдан, що це чисто громадська ініціатива. Розповідав про її важливість та те, що в Україні є сумніви з  приводу Чехії на чолі з  президентом Земаном. У неділю, 19 лютого, Майдан на Староміській площі відзначив третю річницю «Небесної сотні», встановили імпровізований меморіал героям Майдану. Біля стенду зупинилося кілька українців, серед них добровольців, які допомагають сім’ям загиблих. Вони провели на Майдані кілька годин. Щонеділі, у другій половині дня, кожен може підтримати петицію, що закликає до запровадження більш жорстких санкцій проти Російської Федерації, отримати останні новини прямо з місць боїв та дізнатися про менш відомі аспекти війни в Україні або про Україну загалом. В рамках гуманітарної допомоги Україні можна внести свій вклад будь-якою фінансовою часткою, навіть невеликою, у спеціальну скриньку. Бувають тут і  суперечливі візити. Група молодих росіян нещодавно з агресивними криками вимагали відповіді, для чого «Майдан» збирає гроші, казали, що акція руйнує «єдність слов’янську», що росіяни люблять українців, тільки українці належно не оцінюють цю російську любов. Однак гірше те, що празькі українофоби намагаються через мерію заблокувати акцію. Організатори нещодавно прийшли продовжити дозвіл на акцію, однак з’ясували, що місце і час, у які 2,5 року завжди відбувався «празький Майдан», зайняті для заходу під назвою «Антимайдан. Відкрита правда про Майдан в Україні і правда про Росію, у документах та інформації», організована «Товариством чесько-російської дружби». Один із засновників цього товариства є Олександр Барабанов. Опоненти оголосили радіус у три метри навколо пам’ятника Яну Гусові, на кожні вихідні протягом наступних шести місяців, від 10 до 20 години. Але празькі майданівці не здаються, і проводять акцію лише за кілька метрів далі, біля церкви Святого Миколи. Однак раді будуть підтримці, адже часом тут бувають гарячі перепалки із «путінолюбами». Пише часопис Пороги

Відмінності у навчанні в Празі дітей з української і нідерландської меншин Як говорить глава Української греко-католицької церкви Святослав (Шевчук), зберігати українську тотожність у всьому світі допомагають три фактори: українська церква, українська організація і українська школа. Тож всюди, де створювалися нові українські діаспори, відкривалися й українські школи. При цьому, як ми побачили з чеського досвіду, українцям зробити було це набагато важче, ніж представникам інших країн, адже оплачувати українську освіту їм зоводиться самотужки – ні потужної державної, ні підтримки приватних фірм вони не мають. Радіо Свобода дізнавалося про те, як навчаються у Празі українські діти і їхні ровесники з Нідерландів. – …У 1814 році він народився. Чому ви такі малесенькі, а вже знаєте його прізвище?   – Він був добре вихований. – Так, добре вихований він також був. Це відкритий урок у першому і третьому класах української суботньої школи у Празі, присвячений Кобзарю. Першокласники і третьокласники навчаються в одному просторому приміщенні в самому центрі міста.  Сюди щосуботи Степан приводить за руку свою 7-річну онуку. Під час відкритого уроку вона декламувала вірш «Сон», чим розчулила свого діда. Він переконаний, що головне завдання, яке стоїть перед вчителями української школи, – зробити так, аби ці рядки не втрачали своєї цінності для тих, хто може їх прочитати. «Яке б покоління не було, нас навчали з давніх-давен, і ми мусимо підтримувати й навчати їх, аби вони не забували свою рідну мову і свої традиції. Аби вони знали, що ми на чужині, аби вони, як заповідав Тарас Григорович Шевченко, могли чужого навчатися і свого не цуратися», – вважає чоловік. Він та його родина належать до близько 100-тисячної української меншини у Чехії – однієї з найчисленніших. Майже половина чеських українців живуть у Празі. Учителька початкових класів Наталя Соловчук каже, що саме для них суботня школа «Ерудит» працює вже 10 років. Попервах мало хто з заробітчан міг приїхати до Чехії з сім’єю. Дітей залишали вдома, сподівалися, що заробітки – тимчасове явище. Але коли ставало ясно, що робота в Україні з’явиться ще нескоро, багато українців шукали можливості зостатися у Чехії назавжди і перевезти сюди родини. Спочатку українська школа допомагала дітям, що переїхали сюди, подолати стрес через різку зміну середовища. Утім, як показала згодом практика, діти адаптуються доволі швидко. Наталя Соловчук   «Всі чемно пішли до чеської школи, а до української почали звертатися з тим, що виникла потреба, бо батьки розмовляють вдома українською мовою, їм бракує цього спілкування, і це спілкування саме в нас тут, у школі, вони можуть отримати», – розповідає Радіо Свобода Соловчук. Україна – в серці, українська – з любові Мама одного з учнів Вікторія Янків переїхала в Прагу з Івано-Франківщини майже десять років тому. Але відстань між чужиною і батьківщиною у понад тисячу кілометрів, каже, стає менш відчутною, коли українськість знаходить свій прояв. «Найважливіше тут – відкрити душу дітей до любові. Так як вони перебувають тут за кордоном, цю любов до України вони все одно мають відчути в своїх серцях. Ми підтримуємо українські традиції: Паска, Різдво, Свята вечеря, колядки – це те все, що наше рідне», – переконана Янків. Як розповідає директор школи Наталія Фаркаш, педагогічний склад – дев’ять постійних вчителів, охочих працювати за символічну плату для 85 учнів, які приходять сюди щосуботи. Зарплату вчителям, оренду приміщення, підручники та всі інші шкільні потреби, включно з прийомом комісії з Києва, батьки учнів української школи покривають зі власної кишені. Виїхавши з України, вони її не покинули і в цьому дусі виховують і своїх дітей. Останніми роками кількість учнів потроїлася – зростає кількість дітей, які народилися у Чехії і чиї батьки хотіли б, щоб їхні діти зберігали зв’язок з батьківщиною. Для тих, хто планує повернутися в Україну, важливо, що школа використовує українську навчальну програму і в співпраці з Міністерством освіти дає можливість отримати український атестат. Для цього діти мають скласти зимову та літню сесії під наглядом комісії з Міжнародної української школи, структурного підрозділу Міністерства освіти з Києва. Це дає їм право вступати в українські виші (за умови складання ще й зовнішнього незалежного оцінювання вже на території України). Українська школа у Празі зосереджується на тому, чого дітей не навчать у чеській школі. Адже часу обмаль: п’ятиденний графік втискають в один день. Соловчук наголошує, що вона та її колеги виховують творчу особистість, а не виконавця, намагаючись таким чином адаптувати своїх учнів до європейської реальності. «Ми не ставимося до дітей з дуже жорсткими вимогами. Ми дітей стараємося підвести до того, щоб вони хотіли дати нам потрібний результат. Ми не заставляємо їх нічого зубрити», – пояснює Соловчук.  Пробудити ідентичність по-нідерландськи: мова – це можливості Українці – не єдині, хто не забуває свою мову на чужині. У Празі для 3-тисячної нідерландської меншини працює краєзнавчий центр, де діти з нідерландських чи змішаних родин, що живуть і працюють у Празі, можуть вдосконалити свої знання нідерландської мови та культури. Як розповідає Радіо Свобода директор центру «Нідерландська освіта у Празі» Ан-Марі Матхійсе, у центрі навчається 65 учнів віком від 4 до 15 років. Сама вона перебралася до Чехії з Нідерландів понад 20 років тому. Каже, її досвід не типовий: більшість нідерландців так надовго тут не затримуються. Зазвичай у Чехію приїжджають ті, хто працює або на міжнародні компанії та банки, що мають тут зв’язки, або у дипломатичних установах. Обидві сфери передбачають кадрову ротацію. Тож діти таких працівників, як правило, жили і в інших країнах. Їхня найсильніша мова нерідко – англійська. «Ці діти не завжди бачать себе нідерландцями. Нідерланди – це більше країна їхніх дідусів та бабусь. Це країна, яку вони відвідують час від часу, щоб побачити друзів і родину», – каже вона. На відміну від українців, які оплачують свою школу з невеликих заробітчанських зарплат, роботодавці нідерландських батьків фінансово заохочують їх пам’ятати про своє коріння, взявши на себе витрати за їхнє навчання нідерландської мови та культури. Центр нідерландської освіти функціонує як одноденний факультатив в кількох міжнародних школах у Празі. Шкільна програма розроблена нідерландським урядом. Так само, як і у випадку з українською школою, вчителі нідерландської скорочують її за рахунок предметів, які викладають дітям в основній школі. Частина групи приходить у Центр нідерландської освіти з місцевих чеських шкіл – це переважно діти змішаних пар, у кого один із батьків – нідерландець чи фламандець, адже фламандська дуже близька до нідерландської (часом навіть кажуть, що це варіант нідерландської мови, якою розмовляють у Бельгії – ред.). «Для багатьох із цих дітей Нідерланди не є чимось важливим. І це зазвичай їхні батьки хочуть, аби вони вчили нідерландську, тому що вони вважають, що це добре для їхнього майбутнього. Можливо, вони поїдуть у Нідерланди здобувати вищу освіту чи працювати. Але дітям, схоже, дуже комфортно у тій космополітичній атмосфері. Для них це дім», – ділиться спостереженнями Матхійсе. Свій «нідерландський дім» діти з центру нідерландської освіти, можливо, возитимуть з собою по всьому світу, а можливо, житимуть у ньому поруч з «українським домом», який зводиться у Празі зусиллями кількох десятків небайдужих українців. Автор: Ярослава Куцай Радіо Свобода