30 квітня 1883 р. у Празі народився Ярослав Гашек. Син празьких викладачів гімназії; затятий мандрівник: без копійки у кишені обійшов усю Центральну та Південну Європу. Коли вибухнула світова війна, Гашека мобілізували до 91-го Будейовицького піхотного полку, якому відтоді судилася слава, бо саме з цим полком пов'язані всі Швейкові подвиги. У червні 1915 р. Гашек вирушив на фронт до Галичини, а у вересні добровільно здався в російський полон. 500 км від Дубна до Києва пішки важким осіннім бездоріжжям пройшов Гашек. Як військовополонений № 294 217 він побував у таборі військовополонених у Дарниці під Києвом.  Двадцять дев’ять місяців жив Ярослав Гашек на землі України. У липні 1916-го він став фейлетоністом київського тижневика «Чехослован», який виходив чеською. Офіційно видавався він Президією Союзу Чехословацьких товариств (вул. Володимирська, 36, згодом у буд. №104 по вул. Жилянській). Мешкав Ярослав у редакції, спав на канапі в приймальні, підклавши під голову підшивку газети та накрившись шинеллю. Згодом переїхав до готелю «Прага», власником якого був чех В. Вондрак. Увесь день Гашек був із земляками: в таборі, в казармі, в генделиках. Усюди навколо нього було гамірно та весело. Пив Гашек багато, в основному пиво, замість горілки погоджувався на будь-яке вино. Як і в Празі, писав між ковтками пива. Улюбленою кав’ярнею була «У чеської корони» (вул. Б. Хмельницького, 19), навпроти театру. 20 січня 1917 року Гашек випадково зустрів Йозефа Майєра, брата колишньої дружини Ярмили. Швагро здався в полон, став офіцером російської армії. Вони пішли на «пивечко» до київської ресторації «Семадені», що на Хрещатику і влаштували там бій.  24 лютого 1917 р. на вул. Ярославів Вал, 1, у кав’ярні «Біля Золотих воріт», що біля редакції, Гашек зайшов разом із колишнім сербським офіцером Талавані. Сподіваючись, що його тут знають, солдат Гашек без дозволу опустився на стілець. Офіцер мирно запитав, чому солдат сів без дозволу. Гашек повівся як ображений, відмовився вийти. Коли ж офіцер спробував оголити шаблю, Гашек пляшкою розбив йому голову. Так письменник потрапив до гарнізонної буцегарні в Борисполі. Там, без пива та співбесідників, згадав «ідіота у військовій частині» на ім'я Швейк, якого вигадав 1911-го. Звідти передав друзям записку: «Сиджу тут у безпеці й пишу Швейка». За 11 днів він створив повість «Бравий вояк Швейк у полоні». «Пригоди бравого вояка Швейка», повна назва: «Пригоди доброго вояка Швейка під час світової війни», чеськ. Osudy dobrého vojáka Švejka za světové války. Твір написано у 1920–1922 роках і не завершено. У Києві, восени 1917-го, у друкарні видавництва «Чехослован» вийшла повість Гашека «Бравий вояка Швейк у полоні».  — Шкода, що в Борисполі мене не протримали довше, — бідкався романіст. — Я не закінчив «Швейка». Новий 1918 рік Гашек разом із майбутніми генералами Ланегером і Медеком зустрічали у пана Винаржа в пивному ресторані на Інститутській. Коли розходились, Гашек підбив друзів піти на Софіївську площу, встати навколішки, молитися та кланятися пам’ятнику українському гетьману Богдану Хмельницькому. До Центральної Ради автор «Швейка» поставився позитивно (твори «Різдвяний фейлетон», віршоване «Послання першому полку»), але очікував продовження збройної боротьби з німцями та австрійцями.  Коли у січні 1918-го на вулиці Києва Гашека зупинив червоний патруль, він пред’явив документ, виданий українською владою. Червоноармійці розглядали документ, передавали з рук в руки. Вирок був короткий: «Білий, контрреволюціонер! Розстріляти!» Скільки не пояснював Гашек, що він чех і нейтрал, у відповідь чув: «Все одно буржуй! До стінки його!» І повели до найближчого рівчака. Хоча Гашеку небо маковим зернятком здалося, він усе ж таки зумів переконати, що має право на останнє бажання, а саме — випити. Погодилися. Гашек повів патруль у грузинський винний погрібець «Замок Тамари», а там, за підмогою господаря винарні, досхочу напоїв своїх конвоїрів. Так Гашек урятувався і прийняв рішення терміново залишити Київ і відступив разом із червоними на схід.  У себе на батьківщині він харчувався тільки пивом, ніде не огинався, крім пивних генделиків: там знаходив теми, персонажів. При цьому Гашек творив одразу без виправлень та редагувань. Гашек посилено рекламував книжку про Швейка у празьких трактирах. 25 серпня 1921 року художник Ярослав Панушка забрав письменника до містечка Липниця.  Вони оселилися в трактирі «У чеської корони». Там Гашек півтора року дописував роман. Він погладшав, почав задихатися, потерпав від безсоння, сил ставало все менше. Гашек уже не міг писати сам, а диктував найнятому секретареві, востаннє секретар записував 29 грудня 1922 р. У ніч на 3 січня Ярослав Гашек продиктував лікареві духівницю і підписав її. Уранці він помер від паралічу серця, до 40-річчя не дожив три місяці.   Автор - Ганна Черкаська   фото ZN.UA

Депутати Чехії прийняли законопроект, спрямований на обмеження трудової міграції. Уряд стверджує, що нові правила необхідні з міркувань безпеки країни. Але чеські роботодавці вважають, що це ще сильніше погіршить дефіцит робочої сили. У законопроекті передбачені наступні зміни: 1. Роботодавці не зможуть брати на роботу іноземців з-за меж ЄС, якщо їх фірми мають борги, не платять соціальне страхування або визнані винними в незаконних призначеннях. 2. Стали жорсткішими правила роботи агентств зайнятості, які виступають посередниками при наймі робочої сили з-за кордону. - Відтепер агентства зобов'язані будуть вносити заставу в півмільйона крон, щоб мати право пропонувати свої послуги. - У разі порушення закону при працевлаштуванні іноземців, агентствам загрожує штраф в розмірі до 5 млн. крон. 3. Процедура надання дозволу на проживання іноземцям, буде припинена, якщо з'ясується, що вони подали неправдиві документи або недостовірну інформацію. Ратифікований законопроект переданий на розгляд в Сенат Республіки чеської. Міністр внутрішніх справ Чехії Мілан Чованек сказав, що законопроект є відповіддю на міграційну кризу і вимогам державної безпеки. «Закон допомагає Чехії. Це не є обмеженням. Він спрямований не на цькування іноземців. Це спроба встановити чіткі правила, які застосовуються до кожного », - підкреслив Чованек. Однак Радек Шпіцар, заступник президента Конфедерації промисловості Чехії, висловив стурбованість, що зміни в законі зроблять працю іноземних працівників «ще більш важкою, ніж це було раніше». Шпіцар додав: «На даний момент трудовий ресурс на ринку праці в Чехії повністю вичерпаний. Це вкрай складно для роботодавців – наймати нових людей, як низькокваліфікованих робітників, так і висококваліфікованих фахівців». Керівник Національного банку Чехії Джері Раснок заявив, що ці обмеження будуть гальмом економіки, стверджуючи, що не буде ніякого шкоди, якби уряд пустив на ринок праці 100 000 українців. За інформацією: СВІТUA

Історія про те, як колишній «ватник», якому не вдалося потрапити до так званого «ополчення ДНР», став одним із найбільш завзятих захисників України. Старший лейтенант, помічник керівника штабу першого батальйону, командир розвідки 93-ї бригади Олександр Проскурін, за словами товаришів по службі, відрізняється тією правильною формою безбашенності, яка неодноразово дозволяла йому зберегти життя своїх людей під час виконання бойових завдань. Сам він і про війну, і про отримані поранення розповідає настільки весело, що його розповідь сприймається ще більш страшною. В інтерв’ю для сайту «24» Проскурін розповів, чому вирішив спокутувати провину перед Україною кров’ю, як опинився у ЗСУ та пояснив, чому у нього все вийшло саме так, як мало вийти. Як починалась твоя служба? До армії я прийшов у серпні 2014 року, до добровольчого батальйону «Донбас». Всьому цьому передували ті події, що розпочинались у нашій країні в березні цього ж року. Я взагалі не був прихильником Майдану. Ватник був страшний. Тобто, у мене в голові та свідомості були ось всі ті речі «Росія прийди!» та «Путін – президент світу»… Тричі намагався потрапити до «ополчення» в Краматорську. Чому аж тричі? Знаєш, постійно, як кажуть, Бог беріг. Вперше прийшов до них – нема зброї, вдруге прийшов – бланків нема, втретє теж щось не склалось, сказали пізніше підійти. І через два дні до нашого міста заходить українська армія. А нам же розповідали що? Що українська армія – це карателі, фашисти, бандерівці, котрі ще під час Другої світової війни боролися за звільнення українського народу вад радянської влади, і тепер знову до нас прийдуть із такими ж намірами! Пропаганда зі сторони Росії в нашому місті, як і у більшості східних областей, як тоді, так і зараз, дійсно якісна. Ми, у сенсі інформаційної політики, їм програли на всіх фронтах. Заходить українська армія – і? І я ж чекаю, що зараз вже шибениці на площі ставити будуть, почнуть людей відправляти у трудові команди на роботи. Минає день, два, три, чотири – а в місті нічого не відбувається. Зовсім? Ні-чо-го! Ну і з цього моменту я, як людина, котра себе позиціонує як розсудливу, замислився. Якщо нічого не відбувається, значить, нам брехали. Адже якщо в українській армії всі такі негідники, як розповідали, то хоч один якийсь епізод – коли когось зґвалтували, вбили, пограбували, зарізали – мав би статись. А його не було, жодного. Починаєш розуміти, що щось тут не так, що тебе обманювали. Якщо тебе обманювали, то який сенс одній стороні, що бореться за правду, брехати? Тобто, якщо вони брешуть – значить, вони неправі. Якщо вони неправі, а я на це клюнув – значить, я дурень, і треба спокутувати провину перед Батьківщиною кров’ю. Пішов до військкомату. Я ж офіцер запасу, у 2011 році закінчив військову кафедру в Києві, командир радіолокаційної станції. Приходжу, говорю: «Добровольців до армії набираєте?». Там дядька сидить, на мене дивиться й питає: «А ти проти кого воювати зібрався?». О, ск*а! Я розвернувся й пішов. В інтернеті тоді писали, що в Донецькій та Луганській областях мобілізації не буде. Посидів, потилицю почухав – треба ж на фронт іти, якщо вирішив, не можна назад здавати. Так вийшов батальйон «Донбас»? «Донбас» абсолютно випадково вийшов. Дивився на YouTube різну інформацію, знайшов відео, де дівчинка Маша у балаклаві розповідала про батальйон «Донбас». Потім вона знімає балаклаву – дивлюсь, а вона такою вродливою виявилась! Одразу зрозумів – треба йти в «Донбас»! Подав заявку. За кілька днів передзвонили, сказали 18 серпня прибути до Курахово, дали список, що мати із собою. Попередили, що спочатку ні документів, ні оформлення не буде. Погодився. Таким чином я і всі мої товариші, з якими зараз воюємо разом в батальйоні, прибули зі мною в один день. Національне поривання ось на той момент було, так, сильне. А потім? Потім починаєш розуміти цю кухню. Починаєш дивитися. Ми ж люди, ми звикли часто брати окремі випадки й сприймати їх як абсолютні. Припустимо, побачив офіцера-негідка, й думаєш, що у всій армії офіцери – сволоти. Побачив, що десь хтось зі складу щось тягне, і думаєш, що у всій армії щось тягнуть. Такий менталітет. Нас за два дні, числа до 21 серпня, набралась приблизно рота – 100-120 добровольців, встигли сформувати три або чотири навчальних взводи. Мене призначили командиром другого навчального взводу. Нас тоді на Іловайськ дивом не кинули. Начальник розвідки батальйону призупинив ситуацію, тому що зброї на всіх було недостатньо, а екіпірування не було взагалі.    Що було потім? Потім ми почали кочувати з батальйоном «Донбас», як цигани. З Курахово – до Дніпра. Потім мали їхати до Київської області на полігон Нацгвардії, але нас перевезли з однієї точки Дніпра на іншу – до піонертабору імені Терешкової. Ми потім сміялись і називали себе не батальйон «Донбас», а батальйон імені Терешкової. Ближче до осені перевели на полігон 93-ї бригади. На той час вже почалось розшарування. Тобто? Тобто, ми воювати хотіли, діяти, брати активну участь у звільненні та обороні своєї країни, приносити користь, а не бути на полігонах і чекати, коли, нарешті, нас відправлять до зони проведення АТО, на війну. Всі ці розмови «коли ж на фронт?». Хоча ті, хто в казармах більше за всіх кричав: «Нам би скоріше ворога дістатись, та ми їм горлянки порвемо!», ті, при першому ж обстрілі, здулись – і все. Я потім цю закономірність частенько зустрічав – ті, хто голосніше за всіх кричать, потім менше за всіх роблять. Перша частина з батальйону «Донбас» перейшла добровольцями до 93-ї бригади наприкінці жовтня 2014 року. Тоді контрактників не було, бажаючих воювати – не було, а тут такий скарб під боком! На нашій основі повністю сформулювали одну контрактну роту, ще за старим штатом - 100 чоловік, частково АГС-ний взвод і частково протитанковий взвод. Все це було сформовано також із добровольців. Коли виїхали до зони АТО? У січні 2015 року. До Донецької області, в Очеретяне. У ніч із 16 на 17 січня нам сказали, що ми їдемо на завдання. Їхали-їхали, не зрозуміло куди. Місцевість ніхто не знав. Можливо, у командирів мапа й була, але у взводних її не було. Єдиний орієнтир – аеропорт. Він там, де стріляють. Заночували у свинарнику якомусь, тоді вперше бачив як «Гради» працюють. Був такий мандраж. Навіть не те, що страшно… Просто поки ще не знаєш, що воно таке, воно так – уууууух! Цікавенько, що ж це буде? Переночували, підняли нас о 6 ранку. Дорогою між Водяним та Тоненьким – це я зараз знаю, що це Водяне й Тоненьке, а тоді для мене це були незвідані далі: дорога, якийсь розвалений тваринницький комплекс, південь – прямо і на 10 годину аеропорт знаходиться.   Куди їхали? Нам дають завдання: «Мужики, треба взяти під контроль Свято-Іверський монастир біля нового терміналу». Нам розклали роздруковану гуглмепівську мапу – я б узагалі не зрозумів, що це таке мені показують. Почали пояснювати, мовляв, буде така-то арт-підготовка, що артилерія все просто змете. Казали: «Ви просто зайдете, зачистите приміщення від сепаратистів, займете монастир і тримайтесь, чекайте на підкріплення». На питання, який вид зброї може бути використаний проти нас, сказали, що там один, ну, максимум два крупнокаліберних кулеметів і все. На новому терміналі: нульовий і четвертий поверхи не наші, все інше – наше, прямо перед нами монастир, потім стара пожежна станція та смугастик. Звідти, можливо, по нам можуть працювати, але там не більше ручного кулемета. Зрозуміло? Зрозуміло. Завантажились. Поїхали. Механізована рота без трьох машин, плюс нам була дана танкова рота. Рота була поділена на дві групи, в кожну з яких входило по два танки та ще два як резервні були. Обмінялись частотами, все нормально працює, їдемо. Пам’ятаю, я по-похідному їхав до повороту з траси на метеостанцію. Я їду, щось пострілює, цікаво так! Потім повертаюсь – дивлюсь, вже всі позакривались, а я досі лицем торгую. Вниз зістрибнув, люк закрив. Тільки ми виїхали на злітну смугу – як понеслось звідусіль! Трах! Бах! Що відбувається – нічого не зрозуміло. Звідки стріляють – незрозуміло. У мене оператор починає нервувати, крутиться на всі боки, не розуміє, де ціль, куди стріляти. А чим більше біля мене людина нервує та панікує, тим мені простіше. Мені тоді простіше зібратись. Якщо біля мене людина буде спокійна як камінь, то я сам буду нервувати. А тут же треба тримати образ, треба підтримати людину. Ось я йому кажу: «Сергію, не панікуй! Маршрут знаєш – рухаємось». Доїхали. Одна група полетіла між диспетчерською вишкою та пожежною прямо на монастир. Наша група мусила забезпечити флангове оточення, обходячи вишку з правого боку. І? І танки нас кинули. Танкісти виїхали на злітну смугу, почався обстріл, танкісти не стріляють. Вони потім розповідали, що у них триплекси побило, і все заклинило. Коротше, вони розвернулись та поїхали. І ми такі стоїмо, типу, ось ми, вітайте! Стріляють звідкись. У мене на 15-му снаряді клинить пушку. Потім кулемет заклинило. Висадили нашу піхоту, але висадили не там, де треба. Частина закрилась на диспетчерській вежі, частина на монастирі воює. У нас пішли перші «трьохсоті». Був там такий «Мерлін», він відправив людей пішим ладом на БМП, дві щільненькі колони, вони поруч стояли. Прилетіла 28-ма міна, перелетіла БМП, перелетіла групу й упала біля основи вежі. Ну, й усім по ногах уламками дало. Трьохсотих було дуже багато. Важкі? Здебільшого – так, з перебитими ногами. Почали їх вантажити. Перших вивезли на метеостанцію до «правосеків». Це ще добре, що нам сказали, що вони там. А то виходить, що коли з’явились перші поранені, куди їх вивозити – ніхто не знав. Ніхто не знав, де хоч якийсь пункт медичний, де взагалі начальство. Зв’язку нема, заглох. Коли виникло питання, куди поранених везти – згадав, що на метео були наші. Поїхали на метеовежу? Так. Прилетіли до паркану метеостанції. Там з північної сторона була хвіртка. При тому, що в паркані плити вибиті, шматка нема. Не знаю, чому я, як порядна людина, не став ломитись до цього пролому, а почав стукати у двері хвіртки. Навколо всі стріляють, а я стою, кричу: «Гей ви! Тут поранені!». Нам відкрили, ми давай їх заносити. Завантажили «трьохсотих», а вони потім питають: «А як ви поперлись напролом? У нас там все МОН-ками затягнуто, ви, якби туди пішли – вам би кінець був». Коротше, ввічливість міста завойовує. Перше поранення як отримав? Ми ще коли занесли першу партію поранених на метео – нас тоді сепари помітили та почали обстрілювати. До півбатареї 82-х, точно. Часто обкладали, але так, не прицільно. А так як у мене нема досвіду участі у бойових діях, не знаєш, що відбувається, то і не страшно, ну так, стріляють, ну так, свистить. Ось я підходжу до цієї хвіртки, а тут раптом свист такий пронизливий, що розумію – летить у мене. Тобто, це я вже потім додумав, а тоді на інстинктах просто щучкою за паркан стрибнув. Міна розірвалась на території метеостанції, а у мене половина тулуба перелетіла паркан, половина – залишилась, ну і прилетів уламок до стегна. Хоча, тоді здавалось, що просто шматком землі по нозі ляпнуло. Помацав – крові начебто нема. Ми зробили ще ходки три-чотири, вивезли людей. Коротше, за день ми вивезли всіх важко поранених, а потім, в останню ходку, забрали вже лікаря, який відбився від своїх, капелана… О першій ночі ми на Водяне поїхали. Сиджу, відчуваю, що нога замерзла – холодно так… Знімаю штани – а там крові десь з долоню напеклось, по підштаниках розтеклась. Якраз лікар цей, котрого ми вивезли, мені говорить: «О, дружок! Так у тебе уламок!» Зробив мені перев’язку. До цього я ж війну бачив тільки у фільмах, а там товариші з уламками ще воювали по три дні. Ну, ось я приходжу до лікаря, кажу: «У мене тут уламок у стегні, начебто нормально все, кістку не зачепив. Ви мені його витягніть, і я назад воювати піду». Лікар на мене подивився, сказав: «Ти дурний, чи що? Поїхали!». Я заперечив, мовляв, яке поїхали, там фронт, там люди гинуть! Лікар велів закрити рот, і таким чином я опинився в Дніпрі. 10 днів у госпіталі, 10 днів реабілітації. Загалом 20 днів… Так. Ще коли вдома, у відпустці був, батько на мене подивився, і каже: «Я теж хочу на фронт». Зателефонував одному товаришу, котрий у нас документами займався, пояснив, що є людина, яка срочку не служила, але дуже рветься країну захищати, через військкомат його не беруть, чи можемо ми його на контракт влаштувати. А це – початок 2015 року, контрактників нема, у них гостра потреба, тому тоді брали багатьох, аби було кому хоч під танк із гранатою лягти. Через 20 днів повернувся на фронт. Перші чотири дні було дуже страшно! Просто паніка, особливо коли стріляли, навіть якщо було зрозуміло, що воно не поряд лягає. Потім сказали, що треба поїхати хлопців з висоти замінити. Ну, треба, так треба. Поїхали, замінили, повернулись. Подумав: угу, начебто нічого страшного. Потім ще раз поїхали. А потім уже сам заступив на висоту. Позивний висоти «Пульсар», сепари називали «Мурашник». Мужики там власноруч зробили маленький Сталінград. Бувало, що до перемир’я, до 14 лютого, там обстріли продовжувались по шість годин, причому всім підряд. Сепари штурмом її кілька разів намагались брати, одного ми прямо там «зрізали». Ну, що ще? Беху сепарську знищили на 8 травня, якраз до свята. І собі, і їм зробили подарунок. Із ПТУРа. Одного разу на метеостанцію заїхав російський полковник. Ми по перехопленому почули. Весна, звичайний день, сидимо собі. З лівого флангу повідомляють, що БТР їде. Біжу туди, лягаю за наш ПТУР, стріляю і майже потрапляю – якби не кущ, то ракета би втрапила, а так – чисто у кущах підірвалась. По перехопленому зрозуміли, що там велика шишка їде. «Ґіві» почав горлати своїм: «Придурки! Не дай Боже із ним щось станеться!» Після цього почали метеостанцію крити зі всього: АГС-ники «насипали», мінометники, ми додавали чогось… Загалом, він там під обстрілом просидів, напевно, години три. Але валити ж треба. Наші дали команду «Відбій, буде рух – будете працювати». Вони стрибають до БТР, вилітають, я пускаю другу ракету, ракета повз пролетіла. Але відчуття ось це – наче на охоті, кров, як шампанське, піниться. Ух, я тоді злий після цього ходив! Не потрапив же! Ну і до літа 2015 року був лейтенантом, командиром взводу, потім старлея дали, поставили начальником розвідки батальйону. Ну і так, в принципі, начальником розвідки на Донецькому напрямку до березня 2016 був. Потім ми вийшли, переформування, Ширлан і потім – Луганська область. І там ти отримав друге поранення? Так. Пішли на вихід – у сірій зоні, в районі 31-го блокпоста стояв фугас із зенітно-ракетного комплексу «Куб» С-125, якщо не помиляюсь. Потрібно було фугас цей забрати. Прийшли, почали забирати. А там пнм-ок було напхано. Одну побачив, інші до цього у мене бійці зняли. От я ходив там, перевіряв і лівою ногою на одну наступив. Бах! Упав, погорлав секунд п’ять, потім думаю: «А чого кричати? Ноги все одно вже нема». Повертаюсь, так, дійсно, ноги нема, до гомілковостопного суглобу відірвало повністю. І тиша така, всі подумали, що у нас гранату кинули. Кажу їм, що на міні підірвався, треба валити – нам до сепарів метрів 800 було, нас АГС-ами могли запросто накрити. Намагаємося відходити, мужики мене закинули, протягли метрів 20, поклали. Я кажу: «Хвилиночку! Давайте джгут накладемо!». Дістали, наклали, пішли далі. Мене протягли ще метрів 20, знову поклали. Згадав, що у мене в розгрузці ІПП лежить, ще радянського зразку. Почали накладати, один боєць спочатку наклав подушку, зробив виток, потім маленьку подушку, ще виток, і, як тільки він почав затягувати – я як закричу, так він все одразу взяв і кинув. Кажу йому: «Ти розумієш, що я горланити буду в будь-якому разі? Немає різниці, мотай давай, поки в мене ще адреналін, і не дуже болить». Замотали. У хлопців питаю: знеболююче є у когось? Ні, - відповідають. Ммм, думаю, прекрасно – півтора кілометри сірою зоною! Вони мене поки тягли, думав: «Господи, хай вже скоріше або закінчиться, або хай мене вирублять!». Дотягли, прибігли пацани з передових позицій, носилки притягли, лікар підбіг. Коротше, у Светличному мене закинули до машини медроти, почали знімати ІПП, стали накладати ізраїльську, а її затягувати треба. У мене вже починається тремор, адреналін виходить, вони мені щось вколюють, воно мене не бере, тому що кров так швидко ганяється, що організм нічого не сприймає. Лікар починає перетягати… Я там ледь зуби собі не покришив усі. Потім була захоплююча поїздка до госпіталю до Сєвєродонецьку, везли мене близько чотирьох годин. Ще у самому Сєвєродонецьку водій тричі питав, як проїхати до військового госпіталю, у перехожих… У госпіталі стало легше? Поклали на стіл, лежу, вони починають задавати одразу дурні питання: де народився, хрестився, алергії, звання? А мені вже настільки хріново, що я їм обіцяю все сказати, аби тільки не чіпали. Кажу: «Ви мене вирубіть спочатку, а потім уже розмотуйте, перемотуйте. Що хочете робіть, тільки спочатку – знеболююче!». І один лікар розмотує мені культяпку, і поливає її чи то бетадином, чи ще чимось. Відчуття були, наче мені ногу у піч всунули. Я починаю кричати «Піда*и!!!». І вони мені одразу маску на обличчя, і щось у вену швиденько – вжик! Пам’ятаю, що я роблю вдих, вся картинка перед очима від’їжджає на задній план, ще вдих – і полетів космос. Це було навіть краще, ніж секс! Прокинувся я ще до кінця операції. Думав, що мені це все наснилось, зараз у себе в будиночку прокинусь. Відкриваю очі – біла стеля, купа світла. Ні, не будиночок. Починаю вставати, а мене одразу так за голову – хлоп. Питають: «Ти тут?». Кажу: «Я тут. Я де?». Потім почав трошки істерити, мені знову дали анестезію, і я вирубився. Прокинувся вранці, першим ділом подзвонив своєму товаришу, механіку-водію, котрий на протитанковій міні підірвався. Ампутація у нього була така ж, як і у мене, телефоную йому та питаю: «Ігорку, і як воно без ноги жити?». Загалом, ми ще з ним посміялись. Наступного дня мене перевезли до Харкова. На той момент батька вже комісували, але друзі у нього залишились служити, і вони йому доповіли, що ось, мовляв, Сашці ногу відірвало. Батько мені телефонує з питанням: «Що, ногу відірвало?». Я ще відморозитись намагався: «Ні! Все нормально! Що за вульгарності взагалі?»… Як родина сприйняла? Матері ввечорі подзвонив. Вона нормально сприйняла. Але у нас вся сімейка така, неординарна, скажімо. Жарти у стилі «Здраствуй, мамо, повернувся я з війни, але не весь – ось нога моя, на цвях її повішай!» були ще навіть до того, як мені ногу відірвало. Батя мене постійно підколював, питав, коли мені рубанок дадуть, щоб ногу виточував. Підірвався я 4-го листопада, а день народження у мене 26-го, і я дівчині своїй замовив подарунок – берці  "Corcoran Marauder", класні такі, з пластинами. От, дзвоню їй з Харківського госпіталю, говорю: «Привіт! Що робиш?». Вона якраз ходила подарунок мені обирала. Ммм, думаю, чарівно! Повідомляю, що у мене для неї сюрприз. Не сюрприз, а смаколик прям! Кажу: «Іди сідай в машину. Сіла? У мене все нормально, живий. В госпіталі. Ногу відірвало. Тільки не реви! Все нормально! Я цілий! Не реви!». Вона молодець, нормально все сприйняла, без соплів. Приїхали вони до мене, побачили. В принципі, весело було. Ти, здається, теж нормально ампутацію сприйняв… Я нормально до цього поставився, і коли ногу втратив, і коли мене лікували. Дуже вдячний лікарям у Сєвєродонецькому госпіталі. Мене прийняла харківська зміна, і вони якісно зробили операцію. Ось вони як закільцювали усе – судини, тканини – так воно у мене і залишилось, жодних реампутацій, нічого. Я на третій або четвертий день після операції перестав знеболююче приймати. Коли до Києва приїхав, і лікарі дізнались, що мені у Сєвєродонецькому госпіталі ампутацію робили – очманіли. Вони коли про Сєвєродонецьк чують, думають, що там людей  іржавою пилою «Дружба» перепилюють. Зараз ось думаю: якби мене взяли до сепарів, то я б давно червяків годував би, або, може, замість Едьки Басуріна зараз розповідав, які ми фашисти і як ми обстрілюємо мирний Донецьк. А так, все вийшло, як мало вийти. Фото: Едуард Крижановский Автор: Євгенія Мазур Джерело: 24 канал http://24tv.ua/ru/razvedchik_esli_by_menja_vzjali_k_separam_to_davno_chervej_kormil_by_n771884 Переклад: Маргарита Голобродська для uaportal.cz Стиль за можливості збережено.

Незважаючи на перешкоди, Празький Майдан продовжує свою інформаційну роботу на головній площі Старого Міста Праги.  Щонеділі, від 13 до 18 годин, кожен може підтримати петицію, що закликає до запровадження більш жорстких санкцій проти Російської Федерації, отримати останні новини прямо з місць боїв та дізнатися про менш відомі аспекти війни в Україні або про Україну загалом. В рамках гуманітарної допомоги Україні можна внести свій вклад будь-якою фінансовою часткою, навіть невеликою, у спеціальну скриньку. Ми вже писали раніше, що празькі українофоби намагались через мерію заблокувати акцію. Організатори прийшли продовжити дозвіл на акцію, однак з’ясували, що місце і час, у які вже майже 3 роки завжди відбувався "Празький Майдан", зайняті для заходу під назвою "Антимайдан". Відкрита правда про Майдан в Україні і правда про Росію, у документах та інформації», організована «Товариством чесько-російської дружби». Один із засновників цього товариства є Олександр Барабанов. Більше про це ви можете прочитати у статті: Празьким майданівцям потрібна підтримка На днях керівник ПМ Катерина Скрипнік, нам повідомила хорошу новину, так званий "Антимайдан" відмінив всі свої акції на Староміській площі !!! Це наша спільна перемога над путінолюбами в Чехії. Вітаємо празьких майданівців з поверненням на своє постійне місце проведення акції!  Друзі, цієї неділі, 30 квітня, о 13:30 прийдіть на Староміську площу, щоб приєднатись до міжнародної акції „Stop Putin, Stop War“, яку Празький Майдан організовує вже вчетверте Stop Putin's War in Ukraine 4.0 - Prague Галина Андрейців, для UAPORTAL.CZ Фото:Катерина Скрипнік    

Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс зустрівся з Міністром закордонних справ Чехії Любомиром Заоралеком. Євген Перебийніс написав на своїй сторінці у facebook:  " 25 квітня мав надзвичайно теплу і продуктивну зустріч з Міністром закордонних справ Чехії Любомиром Заоралеком. Загалом зустріч підтвердила, що Чехія є надійним другом і партнером України. Як сказав пан Заоралек, Чеська Республіка докладе всіх зусиль для того, щоб підтримати Україну у нинішній непростій ситуації і щоб український народ відчував, що він не залишиться наодинці перед складними випробуваннями, які випали на його долю. Зі свого боку подякував Міністру за підтримку, яку надає уряд Чеської Республіки Україні як на двосторонньому рівні, так і в рамках міжнародних організацій. Ми обговорили шляхи активізації двостороннього політичного діалогу між двома країнами, а також перспективи поглиблення українсько-чеського співробітництва в торговельно-економічній сфері. Л.Заоралек запевнив у незмінній підтримці Чехією незалежності та територіальної цілісності України, її зусиль, спрямованих на протидію російської агресії. Він ще раз підтвердив позицію Чеської Республіки, яка полягає у необхідності продовження санкційного тиску на Росію до повного виконання нею Мінських домовленостей. Також ми обговорили актуальні питання відносин між Україною та ЄС. Чеський Міністр при цьому висловив підтримку якнайшвидшому вступу в силу Угоди про асоціацію, а також запровадженню з боку ЄС безвізового режиму для громадян України. Крім того, Л.Заоралек високо оцінив прогрес, досягнутий Україною у впровадженні економічних реформ та боротьбі з корупцією."

Забудьте про дорогі курси, нудні дні в переповненому класі та нецікаві домашні завдання. У цій статті ви знайдете сайти, які охоплюють нескінченну кількість тем з науки, мов, дизайну та програмування. І всі вони безкоштовні Онлайн-курси: www.edx.org/home — отримуйте знання з кращих університетів світу.coursmos.com — навчайтесь скрізь і завжди, на будь-якому пристрої.gohighbrow.com — підбірка знань, які надсилаються безпосередньо на вашу пошту.www.skillshare.com — завдання, які допоможуть розкрити ваш творчий потенціал.curious.com — відеоуроки для поліпшення ваших навичок.www.lynda.com — курси про бізнес, технології та креативність.www.creativelive.com — найкращі майстер-класи від світових фахівців.www.udemy.com — вивчайте світовий досвід онлайн.   Вчимося програмуванню: www.codecademy.com — безкоштовні інтерактивні уроки.stuk.io — навчання для новачків.www.udacity.com — курси від найвідоміших IT-компаній, можливість перейняти досвід.courses.platzi.com — курси в режимі реального часу по дизайну, маркетингу та програмуванню.www.sitepoint.com — прекрасні курси з веб-програмування.www.codeschool.com — практика, практика і ще раз практика!www.thinkful.com — навчання у викладача один на один.Code.org — прості уроки.www.baserails.com — навчання Ruby on Rails та іншим технологіям.teamtreehouse.com — уроки HTML, CSS, розробка додатків для iPhone і багато іншого.onemonth.com — обіцяють навчити вас за 1 місяць. Варто спробувати.dash.generalassemb.ly — вчіться створювати шедевральні веб-сайти. Вчимо мовиuk.duolingo.com — вчіть мови безкоштовно.lingvist.io/ru/ — обіцяють навчити азам мови за 200 годин.www.memrise.com/home/ — використовуйте картки для запам’ятовування нових слів.engvid.com — вивчення англійської мови Розширюємо світогляд:www.ted.com/watch/ted-ed — ретельно відібрані ролики конференцій TED.uk.khanacademy.org — корисна бібліотека, в якій можна знайти багато інтерактиву.guides.co — — пошук по величезній колекції онлайн-гідів.squareknot.com — переглядайте красиві, відібрані онлайн-гіди.learni.st — дізнавайся щось нове завдяки ретельно структурованому контентуgetprismatic.com/home — вивчайте прості речі, які рекомендують інші люди. Працюємо з даними: www.datacamp.com — онлайн-уроки та курси програмування.www.dataquest.io — дізнавайтеся все про дані прямо в браузері.datamonkey.pro — розкрийте свої аналітичні здібності за допомогою цієї простої і веселої штуки. Бонус:  www.chesscademy.com — вчіться грати в шахи онлайн. pianu.com — цікавий спосіб навчитися грати на фортепіаноget.yousician.com — ваш персональний інструктор з гри на гітарі. За інформацією: KORYSNO.PRO