У Празі з нагоди Дня пам’яті жертв депортації провели акцію солідарності з кримськими татарами. У столиці Чехії, Празі, з нагоди Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу провели акцію солідарності з кримськими татарами. Кількадесят представників української громади зібралися біля Меморіалу жертвам комунізму з портретами кримчан, які наразі перебувають у в’язницях через відкриті проти них російською владою справи. Учасники заходу вимагали звільнення ув’язнених кримчан. Як зазначили організатори мітингу, серед їхніх вимог також негайне припинення переслідування кримських татар Росією та визнання іншими країнами депортації кримськотатарського народу геноцидом. «Зі здобуттям Україною незалежності кримські татари почали повертатися до Криму. Україна робила все можливе, щоб вони знову здобули свій дім, – дім своїх предків, щоб їхні національні права поважали, щоб їхня культура процвітала, щоб їхня мова знову ожила. Все це було, поки кремлівський режим не вирішив окупувати Крим. На жаль, сьогодні ми є свідками другого геноциду кримських татар», – заявив у своїй промові посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс. На материковій частині України, в анексованому Криму, а також у багатьох країнах світу 18 травня відбуваються заходи, присвячені пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу 1944 року. В цей день згадують трагічні події 1944 року. 18 травня 1944 року почалася депортація сталінським режимом із Криму близько 200 тисяч кримських татар. Майже половина депортованих загинула в дорозі чи на місцях вигнання. В Україні ця депортація визнана геноцидом. 18 травня в Україні вшановують як День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За інформацією: Радіо Свобода

Нарешті немає потреби доводити, що безвізовий режим стає реальністю – це підтверджує ажіотаж з отриманням біометричних паспортів останніми тижнями. Отже, безвіз почне працювати орієнтовно 11 червня (дата ще може зміститися в межах одного дня). З часом стає менше також міфів щодо правил роботи безвізу, і "Європейська правда" рада, що у цьому допомогла наша стаття "Без віз, та не без правил: як працюватиме на практиці безвізовий режим з Євросоюзом", яку побачило більше півмільйона читачів. Однак вона не зняла всіх запитань. До "Європейської правди" і далі надходили прохання уточнити ту чи іншу деталь, і багато запитань були дуже слушними – і про правила безвізу для подорожей з дітьми, в яких у паспорті немає відбитків пальців, і про поїздки без готелю, і про запрошення до друзів... Ми підготували новий детальний довідник, де є відповіді на більшість запитань. Текст чималий, він розбитий на сім тематичних блоків: – Куди їдемо?– Дитячий безвіз і паспорти без відбитків– Старі візи та "дорослі" паспорти– Що потрібно мати на кордоні?– Як довести наявність грошей?– Як довести мету поїздки?– Правила безвізу – про роботу і не тільки В ньому – і про правила, і про приховані можливості. Отже, читайте, поширюйте та подорожуйте із задоволенням! Куди їдемо? Відповідь на це питання не така очевидна, як видається, тому цей розділ вийшов доволі розлогим. Якщо вам набриднуть пояснення щодо екзотичних напрямків подорожей, можете переходити до наступного блоку – "подорожі з дітьми" ;) –  Які країни відкривають для нас безвіз? Якщо спрощено (і цієї інформації вистачить майже всім подорожуючим!), то йдеться про 30 країн: всі держави-члени ЄС, за винятком Британії та Ірландії, а також чотири шенгенські держави за межами Союзу: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн. Британія та Ірландія свого часу, під час вступу до ЄС, залишили за собою право на самостійну візову політику, тому від початку було відомо, що на них безвіз не поширюватиметься. Натомість «шенгенська четвірка» за межами ЄС зобов’язалася застосовувати прикордонні правила, ухвалені в Брюсселі – жодних додаткових переговорів з Швейцарією чи Норвегією не знадобиться. Зверніть увагу: ми домовилися про безвізовий режим не «з Шенгеном», а з Євросоюзом. Це означає, що Болгарія, Румунія, Хорватія та Кіпр, які не входять до Шенгенської зони, від 11 червня також пускатимуть українців без віз. Повний перелік тридцятки є таким: Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція. I, на додаток, ще трохи позитиву. Окрім згаданої "тридцятки", безвізовими стануть також європейські карликові держави (від Монако до Ватикану). Це була проста частина. Тепер – трохи специфічної інформації, для "маніяків" подорожей. Щоби розкрити частину про безвізові напрямки в Європі та поза нею – натисніть на кнопку під цим текстом, якщо ж "особливі" подорожі вас не цікавлять – просто читайте далі. Дитячий безвіз і паспорти без відбитків – А як з дітьми? Для них доведеться, як і раніше, отримувати візу? Діти ж не здають відбитки пальців! Це запитання «Європейській правді» ставлять чи не найчастіше. Мовляв, дітям видають не біометрику, а «звичайні закордонні паспорти», то виходить, що безвіз для них не діятиме? Можемо заспокоїти: діятиме. А біометрику дають навіть новонародженим. Зараз в Україні взагалі не випускають «звичайних» паспортів для виїзду за кордон: лише біометричні. Так само, до речі, як у Молдові або в ЄС, де вже кілька років тому відмовилися від паспортів без чипа.   Перевірити, чи є біометричним ваш паспорт або паспорт вашої дитини, дуже просто. На обкладинці біометричного документа стоїть спеціальна позначка; якщо вона є – ваш паспорт дає право на безвіз. Хоча у дітей до 12 років, яким оформлюють паспорт, справді не беруть відбитки пальців. Вважається, що це не має сенсу – в такому віці малюнок пальця ще може змінитися. Але без відбитків паспорт не перестає бути біометричним! І за українським законодавством, і за світовою практикою біометричною інформацією вважають також фото, якщо воно записане на спеціальному чипі, вшитому в сторінку паспорта. А фото, як відомо, є навіть у паспортах немовлят. Інша річ, що нові паспорти через це логічніше було б назвати «електронними», а не «біометричними», але не нам змінювати термінологію:) До речі, звідси випливає відповідь на ще одне запитання, яке нам часом ставлять:  –  Чи діятиме безвіз для тих, хто отримав новий паспорт, але не здавав відбитки? Ознакою біометрики є не відбитки, а чип. Відсутність відбитків на ньому – не така й рідкісна штука. Навіть у колективі ЄвроПравди є людина, в якої при оформленні паспорта не могли взяти відбитки – апарат у відділенні ДМС чомусь «не читав» її пальці. Так само не візьмуть відбитки у людини з фізичною вадою – якщо пальці відсутні; або, до прикладу, якщо обидві  руки в гіпсі (погодьтеся, це ж не може бути підставою відмови у видачі паспорта!). В цьому та у подібних випадках так само діятиме безвізовий режим. Більше того, фахівці ДМС кажуть, що європейський прикордонник навіть не знатиме, що ваша біометрика «неповна» – доступ до зони паспортного чипа з відбитками мають лише українські держоргани. –  І ще, повертаючись, до «дитячої теми» - про фото. Зважайте на те, що стара система з фото дитини, вклеєним у паспорт, відходить у минуле – фото вже два роки не вклеюють, для кожної дитини, навіть для немовляти, необхідно оформлювати окремий паспорт. А з квітня 2018 року прикордонники остаточно припинять випускати за кордон дітей, що подорожують за батьківським паспортом, навіть у сусідні Молдову чи Білорусь. –  А нотаріальний дозвіл від батька/матері також не буде потрібний? Той, хто подорожував з дитиною, знає: нині на кордоні треба, щоб обидва батьки виїжджали разом з дитиною; інакше той, хто не їде, має надати нотаріальний дозвіл на поїздку свого сина або доньки. Ця вимога буде чинною і надалі. Безвізовий режим не скасовує закон Ньютона:) Так само він не змінює вимоги українських держорганів, і тут, до речі, немає «зради». Норма про те, що дитина має виїжджати за кордон лише за дозволом батьків, не є українським винаходом. Вона діє в дуже багатьох країнах і є стандартом у боротьбі з нелегальною торгівлею людьми (хай як жорстко це не звучить). І найголовніше: ця норма не пов’язана з правилами в’їзду до ЄС. На шенгенському кордоні ваша довідка нікого не цікавитиме; її перевіряють при виїзді з України. А тому – жодних змін тут не станеться. А от оформлювати паспорт для дитини може один з батьків, присутність двох не є необхідною. Про документи, необхідні для оформлення – в наступній відповіді. –  Дитині майже 14 (або майже 16) років. Краще робити паспорт до того чи після? Це дуже важливе запитання, багато хто потрапляє в халепу з оформленням. Для дітей різного віку є відмінності в оформленні паспорта. До 12 років діти не здають відбитків, але "якість" паспорта від того не змінюється, він дає право на безвіз. Для оформлення паспорта потрібне свідоцтво про народження дитини. А от з 14 років все змінюється: від цього віку закордонний паспорт видадуть лише тим дітям, хто вже має Id-картку (замінник внутрішнього паспорта), без неї документи не візьмуть; оформлення Id забирає близько 20 днів. Отже, терміново отримати закордонний паспорт в цей період неможливо. Отже, якщо дитині може знадобитися поїхати за кордон відразу після настання 14-річчя – потурбуйтеся про це наперед, оформіть паспорт до цієї дати. З 16-річчям ситуація інша, в цьому віці оформлювати паспорт стає легше, а його "якість" – вища. По-перше, дитина має право йти за паспортом сама, без батьків. По-друге, від 16 років видається паспорт, термін дії якого – 10 років. До цього діти отримують лише 4-річні паспорти. Візи та "дорослі" паспорти –  Для мене не є проблемою отримати візу; я можу піти за нею з біометричним паспортом? Ні, у вас просто не візьмуть документи. Наші сусіди з Молдови пройшли точно такий шлях; у них також поширювали чутки, мовляв, "безвіз нічого не дає", "з візою в паспорті через кордон пустять, а без візи – як складеться". Нині в Молдові знають, що це – міф, а от в перші місяці чимало людей намагалися подати документи на візу "для впевненості". Особливо ті, хто мають право на безкоштовне оформлення візи. Тоді в ЄС ухвалили рішення: всі посольства зобов’язали відмовлятися приймати біометричні паспорти на оформлення "шенгену". В Україні буде ухвалене точно таке рішення, кажуть джерела "Європейської правди". –  Що робити тим, хто має старий паспорт та візу? Ми вже не раз давали відповідь на це питання, та повторимо: для тих, хто не хоче змінювати паспорт, не відбудеться жодних змін. Діючі візи лишаться чинними, а коли їхня чинність спливе – ви знову можете податися на "шенген", якщо ваш паспорт не біометричний. Хоча масовим оформлення віз не буде, адже замовити біометричний паспорт – легше і зазвичай дешевше, аніж нову "шенгенку", а жодної переваги від наявності візи ви не матимете. Ви також маєте право оформити новий біометричний паспорт, лишивши старий у себе. Про це необхідно повідомити при оформленні паспорта, пояснивши таку потребу. Що потрібно мати на кордоні – Звідки можна їхати до ЄС без віз, тільки з України? Безвізовий режим діятиме для всіх, хто має українські біометричні паспорти для виїзду за кордон. Байдуже, звідки ви їдете до ЄС – з України, з Туреччини, з Африки чи з Америки – вам не знадобиться віза для перетину кордону. Точку в’їзду ви обираєте самі. Немає проблеми в тому, щоби заїжджати через Польщу, якщо зупинятися плануєте в Німеччині, і навпаки. І, звичайно ж, безвіз дає можливість заїжджати до ЄС багато разів. Головне – не перевищити норму 90/180 днів (про неї нижче). – Невже в Шенгені тепер не відмовлятимуть у в’їзді українцям? Звичайно ж, відмови будуть. Безвізовий режим не гарантує право в’їзду до ЄС, так само, як віза в паспорті не давала таких гарантій. Щороку на кордоні "розвертали" кілька тисяч українських подорожуючих; в тому числі тих, хто їхав із "шенгенками". Але тепер у прикордонника буде менше підстав не пустити туриста до ЄС. Досі нерідко відмовляли у в’їзді, коли прикордонник з’ясовував, що віза оформлена на фіктивні документи – приміром, людина отримала польський "шенген", "бо так легше", а насправді запланувала подорож до Італії чи Іспанії.  За безвізового режиму ця проблема зникає. Так, ми теж чули "страшилки" про те, що тепер багатьох завертатимуть на кордоні, та вони мають мало спільного з реальністю. Найяскравіший доказом того, що небезпека перевірок на кордоні перебільшена,  є досвід Грузії, для якої безвіз почав діяти півтора місяці тому. За перший місяць безвізу у в’їзді в Шенгенську зону відмовили лише 26 грузинам із 11700! Рівень відмов – 0,2%. Для порівняння: торік грузини лише у консульствах отримували 12% відмов, плюс до цього – відмови на кордоні для тих, хто має візу. Для України статистика буде іншою. Перш за все, через те, що ми маємо сухопутний кордон з чотирма країнами ЄС. Але загальна тенденція зберігається: кількість відмов на кордоні буде меншою за рівень відмов у консульствах, це можна стверджувати вже зараз. Ще одна деталь: якщо раніше була важливою візова історія, то нині її роль відіграватиме історія поїздок. До людини з кількома перетинами кордону різних країн запитань майже не виникає. "Група ризику" – ті, хто їде з пустим паспортом, але вже після першої поїздки паспорт перестає бути пустим ;)  – Як довести, що я – чесний подорожуючий? Є дві ключові рекомендації: 1) бути спокійним; 2) бути щирим. Ви маєте бути готові спокійно і переконливо пояснити прикордоннику, куди їдете, як надовго, з якою метою, як будете пересуватися та коли виїдете з Шенгенської зони або з території Євросоюзу. "Заборонених" варіантів туристичного відпочинку не існує, тому краще говорити правду – ви точно зможете її обгрунтувати.   Пакет подорожнього- які документи вам будуть потрібні? Це питання – найбільш міфологізоване. У соцмережах поширена думка, мовляв, "усі ті документи, які досі носили до консульства, тепер потрібно буде брати на кордон". Доводилося зустрічати навіть абсурдні згадки, що європейські прикордонники питатимуть про "заборгованість в жеку" та "довідку про несудимість". Словами одного з дописувачів, "хотілося б знати точний перелік "довідок з бані", які потрібні будуть на кордоні". Ми маємо відповідь на це питання, і вона підтверджена документально. В ЄС діє так званий "Шенгенський прикордонний кодекс" (Schengen border code), де зазначений порядок та правила перетину кордону іноземцями. Головний висновок з кодексу: немає жодної додаткової вимоги до тих подорожуючих, які їдуть до ЄС за безвізовим режимом. Так, європейські прикордонники перевірятимуть мету поїздки тих, хто їде за безвізом, але вимоги до них точно такі, які і до власників візи. Адже коли ви прибули на кордон із візою в паспорті, вас так само можуть не пустити до країни. Приміром, якщо прикордонник з’ясує, що ви їдете працювати за туристичною візою.   У прикордонному кодексі є п'ять вимог, які поширюються як на "візових", так і на "безвізових" іноземців. В’їзд до країн ЄС дозволений тим громадянам, які: 1)      мають на руках документ для перетину кордону (закордонний паспорт, проїзний документ дитини, диппаспорт тощо); 2)      можуть обґрунтувати мету та умови свого перебування в ЄС; 3)      мають достатні фінансові засоби як для перебування в ЄС, так і для повернення в Україну, або ж здатні отримати їх законним чином (це – пряма цитата із прикордонного кодексу); 4)      не перебувають у переліку осіб, яким заборонений в’їзд до ЄС; 5)      не становлять загрозу для громадського порядку, безпеки, громадського здоров’я та міжнародних відносин. Більш детальніше читайте у У попередній статті про безвіз   Готелі, гроші та запрошення – Скільки грошей потрібно мати для подорожі? В народі поширена думка, що на кордоні потрібно мати готівку в обсязі 50 євро на людину на день; вона є в принципі некоректною. По-перше, готівку ніхто не вимагає – на Заході взагалі не прийнято носити велику суму готівкових коштів. Головний платіжний засіб – платіжні картки, але на них треба мати наявні кошти або кредитний ліміт. По-друге, зазвичай денна норма відмінна від 50 євро – часом більша, часом менша. На сайті Єврокомісії є перелік орієнтовних сум для розрахунку вартості перебування; саме на них буде посилатися прикордонник у разі суперечки. Цей перелік не повний і не детальний; приміром, у Франції зменшена сума (32,5 євро на день) стосується тих, хто забронював "бюджетне житло". Та й ці цифри не є остаточними. Приміром, якщо ви здатні аргументовано довести, що у вас заброньоване та сплачене проживання з повним пансіоном, то ваші витрати будуть меншими за індикативні; те саме – якщо на виході з аеропорту вас можуть чекати родичі, які фінансуватимуть ваше перебування, абощо. Зрештою, на практиці перевірка наявних коштів здійснюється доволі рідко. Так, серед 26 грузинів, яких не пустили до ЄС за місяць безвізу, немає жодного, кому відмовили саме через нестачу грошей. Однак для впевненості у тому, що ви спокійно перетнете кордон, радимо мати на картці або готівкою кошти у сумі, зазначеній у цій таблиці. В разі поїздки наземним транспортом або літаком із пересадкою прикордонник, як правило, виходитиме з норми своєї країни, а не тієї, де ви плануєте зупинитися. – Як довести, що я маю кошти на картці? Прикордонний кодекс ЄС не дає однозначної відповіді на це питання, залишивши вибір шляху доведення за самим подорожуючим. За досвідом, зазвичай достатньо лише показати картки и сказати, що плануєте користуватися ними. Якщо ж прикордонник наполягатиме і ви не маєте всієї суми готівкою, у вас лишаються варіанти: чек з банкомата на прикордонному пункті (якщо банк дає можливість переглянути баланс), смс-банкінг, інтернет-банкінг і так далі (з телефонним банкінгом буде складно через мовний бар’єр, але цей шлях також можливий). Як маєте бажання – можете взяти чек з банкомата ще перед від’їздом з України, але гарантуємо, що після кількох поїздок ви кинете цю даремну звичку ;) Та найголовніше: наявність чеку, чи довідки з банку, чи іншого паперового підтвердження не є вимогою: вам не можуть відмовити у в’їзді в ЄС лише через відсутність папірця, якщо ви готові довести наявність коштів іншим шляхом. І тим більше – забудьте про довідки з роботи, виписки про рух коштів на рахунку та інші папери, які доводилося збирати для подання на візу в консульство. На кордоні вони нікого не цікавитимуть. – Як довести мету поїздки? Зазвичай на кордоні питають про зворотній квиток та про мету поїздки, буває достатньо просто назвати її. Однак у тих, хто подорожує з пустим паспортом, майже напевно попросять уточнюючі документи. Роздрукованого бронювання готелів (або записаного в телефоні/планшеті) завжди достатньо, та безвіз відкриває перед нами значно ширші можливості. Тепер готель не є обов’язковим. Поїздка до родичів чи ночівля у кемпінгу – все це є легітимною метою поїздки. Головне – відповідати відверто і впевнено. Плануєте взяти авто і їхати світ за очі, щоб зупинитися в місті M або N, куди встигнете? Це теж можливо, але ви маєте знати свій маршрут, повинні знати, що хочете дивитися, де будете брати авто, які є варіанти готелів тощо. І, очевидно, така поїздка передбачає, що ви маєте великий досвід подорожей: ніхто не повірить, що "першоразник" вирішив подорожувати таким чином. Маєте із собою намет і плануєте піти в похід по Альпах? Звичайно, тоді вам не потрібна бронь готелю, але ви маєте в деталях знати маршрут походу, знати, де зупиняєтеся (а в деяких місцевостях це дозволено лише у кемпінгах). Їдете на один день на шопінг і вже ввечері повернетеся додому? Тоді бронь готелю взагалі позбавлена сенсу; лише поясніть, коли та як повертаєтеся до України. Прямуєте до друзів чи родичів? Чудово, візьміть із дому папірець, на якому записані їхні імена, адреса, телефон, і попередьте, щоби вони були на зв’язку на той випадок, якщо прикордонник вирішить зателефонувати. А ще краще – нехай вони надішлють цю інформацію електронною поштою, а ви – роздрукуйте лист та майте його із собою в телефоні. А про офіційні "візові" запрошення, завірені печатками місцевої влади, забудьте. Немає потреби витрачатися на них. Єдиний випадок, коли варто оформити офіційне, завірене запрошення – якщо в ньому господарі підтверджують фінансування поїздки, а гість не матиме із собою коштів, та ще й не розмовляє ані англійською, ані мовою країни, до якої прибуває. Тоді подорожуючий просто дасть прикордоннику цей документ, дані господарів та зворотний квиток і уникне необхідності надавати додаткові пояснення. –  Чи потрібний поліс страхування? Часом "Європейській правді" дорікають, мовляв, ми не зазначили серед обов’язкових документів поліс страхування. Це не помилка: страхування справді не є обов’язком (хоча за візового режиму цей документ був серед обов’язкових). У прикордонному кодексі ЄС взагалі немає згадки про страхування; відповідно, через його відсутність вам не можуть відмовити у в’їзді. Водночас ми радимо не економити зайве та застрахуватися перед поїздкою. Страхування на короткий період доволі недороге, а от лікування за кордоном – дуже недешеве. До того ж, у конфліктних випадках за відсутності страхування прикордонник може прискіпливіше перевіряти вашу фінансову спроможність.  А от якщо ви подорожуєте автомобілем, то вам точно доведеться купити страховий поліс. Без страхування цивільної відповідальності, так званої "зеленої карти", автомобіль не пустять на територію ЄС. Зазвичай цей поліс можна купити на кордоні. Правила безвізу – про роботу і не тільки Про це вже йшлося, та ми не втомлюємося повторювати два головних правила безвізу: 1) Безвізовий режим дозволяє громадянам України перебувати на території країн ЄС не більше 90 днів протягом 180-денного періоду. 2) Подорожуючи без візи, ви не маєте права на оплачувану роботу на території ЄС. Для цього, як і раніше, потрібна віза. Обидва ці правила діяли також за візового режиму; їх порушення загрожує депортацією та забороною в’їзду до ЄС. –  Що означає правило 90/180? Правило 90/180 може здаватися трохи складним: мандрівник не повинен перебувати у Шенгені більше 90 днів протягом будь-якого періоду у 180 днів. Для тих, хто сумнівається, чи не перевищив він цю норму, на сайті Єврокомісії є спеціальна форма – так званий "шенгенський калькулятор". В мережі також нескладно знайти калькулятори зі зручнішим інтерфейсом, зокрема, оформлені українською. –  У мене знайомі живуть в ЄС довше, ніж 90 днів. Є винятки? Щоби лишитися в Євросоюзі на довший період, вам потрібна "довга" національна віза (приміром, робоча чи студентська) або посвідка на проживання. До слова, після завершення візи та маючи на руках чинний біометричний паспорт, ви можете лишитися в ЄС ще на 90 днів, коли робота чи навчання завершується – перебування за національною візою не враховується у правилі 90/180. Є також один екзотичний спосіб лишитися в ЄС на довший період, мандруючи між країнами. Незважаючи на те, що безвізовий режим працюватиме також у чотирьох країнах ЄС, що не входять до Шенгенської зони – в Болгарії, Румунії, Хорватії та на Кіпрі, при підрахунку "шенгенського" періоду в 90 днів вони не враховуються. Тобто ви можете пробути 90 днів в Болгарії, потім – 90 днів в Румунії, звідти поїхати на 90 днів у Шенген – і це не буде порушенням, навіть якщо весь це час ви не заїжджатимете до України. –  Будь-яка робота є забороненою, чи є винятки? Ті, хто в’їхав до ЄС без візи, не мають права на оплачувану роботу. Це правило стосується також сезонної роботи, яка формально вкладається у дозволені 90 днів перебування в Шенгені. Однак ви маєте право легально влаштуватися волонтером – виконувати роботу, за яку немає оплати, але надається їжа і житло. В ЄС є чимало таких можливостей для молоді, що хоче подорожувати світом. Але якщо ви отримаєте за роботу хоча б символічну оплату – перетворитеся на порушника міграційного законодавства. Важливий момент: бізнес-поїздки і відрядження, за які платить український роботодавець, не вважаються "роботою в ЄС" і є законним приводом для безвізових поїздок. Також ви маєте повне право поїхати до ЄС, щоби домовитися про працевлаштування. А далі – повертаєтеся до України, отримуєте робочу візу і їдете легально працювати. Зрештою, це в ваших інтересах: легальні працівники не ризикують потрапити під депортацію і заборону в'їзду, та ще й отримують більше, ніж "нелегали" на точно такій посаді. За інформацією:  Європейська правда  Дякуємо, що дочитали нашу статтю:) Сподіваємося, що поради стали слушними. Поділіться ними з друзями, адже всі ми зацікавлені в тому, щоби безвізовий режим працював за правилами і в ЄС не виникало навіть думки про перегляд візових вимог для українців.  

Посол України у Чехії Євген Перебийніс заявляє, що Прага послідовно підтримує Київ у боротьбі проти російської агресії, зокрема, у питанні санкцій. В інтерв’ю Радіо Свобода від наголосив, що у Чехії саме уряд, а не президент, визначає основну лінію та зовнішню політику країни. «Чехія є одним з наших послідовних друзів і партнерів, які цю лінію тримають, що стосується і санкцій, що стосується і російської агресії, і що стосується нашої інтеграції з ЄС, у тому числі і безвізового режиму», – сказав Перебийніс. «Чеська Республіка належить до тих країн, які наразі підтримують практично всі наші ініціативи, підтримують позицію України по основних для нас напрямках надзвичайно чітко і зрозуміло», – наголосив посол України у Чехії. Президент Чехії Мілош Земан відомий своєю прихильністю до Росії і її президента Володимира Путіна. Він неодноразово заявляв про незаконність російської анексії українського Криму, але стверджував, що схильний зрозуміти цей крок Москви. За його словами, дії Москви можуть бути виправдані тим, що «рішення Микити Хрущова передати Крим Україні було дурним» і «Крим Україні ніколи не належав». Також Земан не раз заявляв, що повернути Крим Україні тепер неможливо, і Захід мав би з цим змиритися. Крім того, Земан відомий своїми закликами скасувати з Росії санкції, запроваджені через агресію Москви проти України у Криму й на частині Донбасу. Він заперечував російську військову присутність на частині сходу України і називав події у регіоні «громадянською війною». Також він заявляв, що Україна не має вступати до НАТО, а має залишатися нейтральною і пропонував «фінляндизацію» України, тобто її добровільне обмеження своїх зовнішньополітичних прагнень і їхнє підпорядкування бажанням Росії. У Чехії, за Конституцією, зовнішня політика є прерогативою уряду, а не президента. Нинішній уряд Чехії дотримується міжнародної позиції щодо агресії Росії проти України і заявляє, що знімати санкції наразі неможливо. За інформацією Радіо Свобода 

Рішення Ради Європейського союзу про візову лібералізацію для українців – це однозначно перемога України, але й також і самого ЄС, який продемонстрував, що навіть в умовах кризи і внутрішньої політичної турбуленції здатен виконувати взяті на себе обіцянки. Це не ЄС дозволив, це ми вибороли Подобається це комусь чи ні, але за здобуття омріяного «безвізу» треба похвалити українську владу. Так, безумовно, «чернетку» документа писали ми всі разом на Майдані, але після того настала пора довгої й рутинної кабінетної роботи. Україна виконала поставлені Європейським союзом вимоги – хоч часто й під тиском, а іноді виконання обмежувалося лише зовнішньою атрибутикою, без наповнення змістом (наприклад, у формуванні антикорупційної політики). Згадайте всіх «експертів», які переконували нас, що ніякого «безвізу» ніколи не буде. Мовляв, Європа лише заграє з нами, хоче посварити з Росією, ослабити і потім використовувати як ринок збуту й дешевої робочої сили. Кожного разу, коли ЄС відкладав рішення про «безвіз» – як то було минулої осені – на телеекранах і у фейсбуці з’являлися десятки самозваних «експертів» у дорогих костюмах, які торочили тільки про одне: візи ніколи не скасують, грошей на поїздки в українців все одно немає, в разі відкритого кордону країна спорожніє, бо всі виїдуть. Насправді ж у візовій лібералізації йдеться про питання передусім престижу, визнання українців як рівних собі: ми вам довіряємо, ви такі ж, як і ми. Не гірші. Наша революція була присвячена Гідності, а гідність – це і право перетинати кордон просто в разі потреби, без принизливих допитів і черг у консулятах. Ми втратили мету А тепер – про погане. Ні, не про те, що після здобуття «безвізу» Брюссель втратить важіль впливу на нашу корумповану політичну еліту, це й без мене вже сто разів повторено. Насправді найбільша проблема, з якою ми стикнемося після 11 червня – відсутність подальшої мети. Адже ЄС не готовий до кроків на подальше зближення з Україною, ніхто не пропонує нам членства чи навіть осяжної перспективи інтеграції. Здобувши «безвіз», ми опинимося наодинці з собою і з власними політичними лідерами. У цій ситуації неминуче певне розчарування в Європі, а навіть образа: чому дорога до подальшого зближення для нас закрита? І хоча пані Моґеріні оптимістично заявила, що після брекзиту ЄС поповниться новими членами (малися на увазі балканські країни), нам на таке сподіватися наразі марно. Одна справа прийняти в Євросоюз балканську державу з мільйоном населення, і зовсім інша – сорокамільйонну Україну. До цього не готовий ані Брюссель, ані Україна (економічно, політично, ментально). У цій ситуації для українського суспільства і його лідерів постане надважке завдання: мобілізувати громадську думку на підтримку подальших реформ в Україні уже без зовнішнього тиску і «пряника» у вигляді «безвізу». Це буде нелегко, особливо враховуючи, що наш північний сусід докладе всіх зусиль, щоб розганяти настрій зради і розчарування серед українців. Вперед – малими кроками З огляду на все вищенаведене, після отримання безвізу Україні слід ставити перед собою менші, але досяжні цілі. Ті, які можуть підтримати самі європейці: по-перше, розширення економічної співпраці, торговельних відносин. Не секрет, що жорсткий і довгий контроль на кордоні пов’язаний передусім із масовою контрабандою, а її можна побороти лише шляхом побудови спільного ринку, коли ціни не будуть так разюче відрізнятися (йдеться передусім про цигарки, алкоголь і пальне, бо ціни на продукти харчування та одяг в ЄС часто нижчі за українські). З власного досвіду знаю, що балканські країни, які досить давно здобули безвіз, уже всигли забути про черги на кордоні: якщо перші кілька тижнів мету поїздки й документи перевіряли ретельно, то тепер кордон там можна проїхати, не виходячи з машини. По-друге, з ЄС треба домовлятися про інтеграцію освітніх систем та максимально інтенсифікувати програми обміну студентів та молодих науковців. Це абсолютно досяжна мета, яка дозволить знизити відтік мізків з України та дасть можливість українським дослідникам брати участь у загальноєвропейському науково-освітньому житті. Учасниця акції на підтримку інтеграції України та Євросоюзу. Київ, 5 квітня 2016 року   Студент, який рік навчання за обміном проживе в країні ЄС, не лише вдосконалить знання іноземної мови й здобуде нові знання та потрібні контакти, а й отримає вищу конкурентну кваліфікацію, що дозволить йому швидше будувати кар’єру в Україні. Та головне: на якийсь час він вгамує своє бажання емігрувати, адже поживе за кордоном, і еміграція для нього втратить свій магічний ореол. Словом, після 11 червня Україні слід змінити стратегію з тотальної євроінтеграції на тактику покрокового зближення. Як у тому анекдоті: поки в Брюсселі ніхто не хоче бачити Україну членом ЄС, у тил союзника слід інтегруватися короткими, але частими перебіжками. Євроінтегрувати українські товари й бізнес, студентів і науковців, а там, дивись, і вся держава підтягнеться. Автор: Андрій Любка – письменник, Радіо Свобода

12 травня посол Радек Матула передав двоюрідній сестрі Олега Сенцова Наталії Каплан лист чеської Асоціації режисерів і сценаристів, у якому висловлюється підтримка ув’язненому режисерові. Чеські митці своїм текстом долучилися до протестів світової спільноти кінематографістів. Посол Радек Матула попросив від його імені та від імені Чеської Республіки висловити Олегу Сенцову підтримку у його нелегкій ситуації та захоплення його вольовою боротьбою. Так само, як Чеська Республіка не визнає російської анексії Криму, не припинить також закликати до звільнення Олега Сенцова та інших українських громадян, засуджених в Російській Федерації під час процесів, що суперечили міжнародному праву й елементарним процесуальним нормам. Повний текст листа чеських кінематографістів: Міністерство закордонних справ Чеської Республіки у минулому уже декілька разів висловлювало категоричну незгоду з вироком не лише Олегу Сенцову, але й іншим українським громадянам. Чеська Республіка на міжнародній арені знову закликає до їхнього негайного звільнення. За інформацією: МЗС Чехії    «Не треба нас витягувати за будь-яку ціну – перемога від цього не наблизиться. Використовувати нас як зброю проти ворога – так. Знайте, що ми – не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати цвяхами в кришку труни тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що ці цвяхи не зігнуться». Із листа Олега Сенцова до українців, квітень 2017 10 травня минуло три роки відтоді, як співробітники російських окупаційних силових структур затримали українського режисера Олега Сенцова в Сімферополі. Його звинуватили у підготовці терористичного акту. За інформацією російської спецслужби, затримані готувалися «у складі терористичної організації до здійснення вибухів у ніч на 9 травня 2014 року саморобних вибухових пристроїв біля меморіалу «Вічного вогню» і пам'ятника Леніну в Сімферополі, а також підпалів офісів громадської організації «Русская община Крыма» та представництва партії «Единая Россия» в Сімферополі 14 і 18 квітня 2014 року». «10 травня мене затримали біля під’їзду мого будинку. Мене кинули в мікроавтобус, з мішком на голові привезли в колишню будівлю СБУ на Івана Франка. Почався дуже жорсткий допит, мене запитували, кого я знаю з активістів, хто збирався висаджувати в повітря пам’ятники. Мене почали бити ногами, руками, палицями, лежачи й сидячи. Коли я відмовлявся говорити, почали душити... Години через чотири вони стомилися і повезли мене на обшук. Тільки там я дізнався, що це співробітники ФСБ. Вони там чекали побачити терористів і зброю, а знайшли лише мою дитину – вона була присутня під час обшуку, про що в протоколі не говориться. Знайдені гроші – це гроші моєї кінокомпанії для зйомок фільму «Носоріг». Олег Сенцов. 25 серпня 2015-го Північно-Кавказький окружний військовий суд Росії в Ростові-на-Дону оголосив вирок та засудив українського режисера до 20 років ув’язнення у виправній колонії суворого режиму. Сам же Олег свою провину не визнає. Адвокати Сенцова неодноразово заявляли, що справа була сфабрикована російськими спецслужбами, а звинувачення і вирок – незаконні. На вирок суду адвокати направляли касаційну скаргу до Верховного суду Російської Федерації, однак оскарження відхиляли. Водночас Міністерство юстиції України неодноразово направляло запит до Росії про передачу Олега Сенцова Україні, відповідь також була негативною. «В’язниця – це м’ясорубка людських доль, потрапивши в яку, перестаєш вірити в справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за парканом . І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться і зміниться. Але нічого не змінюється і не вирішується. Опинившись у в’язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає. (...)Коли я востаннє заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: «Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!». Я відповів, що саме тому я туди і їду – я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що ще не до кінця. І боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу в тюрмі і, як будь-якому ув’язненому, мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: «Тату, коли ти повернешся?» Фрагменти з листа Олега Сенцова, квітень 2017-го До третьої річниці арешту українського режисера Олега Сенцова, ув'язненого в Росії, американський ПЕН-центр розпочав кампанію за його звільнення. До ініціативи приєдналися відомі письменники, художники, режисери й продюсери. У Нью-Йорку 25 квітня Олега Сенцова заочно нагородили премією американського ПЕН-центру імені Барбари Голдсміт «Свобода писати». Від імені кримського режисера премію отримала його двоюрідна сестра Наталія Каплан. На самій церемонії листа, який Олег Сенцов написав із колонії, зачитав його відомий режисер, актор і письменник Алан Каммінг. (Відео Pen America) Читайте більше на сторінках Радіо Свобода

        «В двадцять років я став на шлях Наливайка. І з того часу не відступився», – каже Левко Лук’яненко. Незалежна Україна стала для нього життєвою метою. Саме Лук’яненко ще в 1959 році заснував першу підпільну організацію партійного типу в повоєнній Україні – Українську робітничо-селянську спілку. Десятиліття підпільної діяльності й таборів були винагороджені 1991 року, коли Лук’яненко власноруч писав Акт проголошення незалежності України. Сьогодні майже 90-річний колишній політв’язень відійшов від публічної політики і не так часто дає інтерв’ю. Проте не відмовився допомогти з написанням дисертаційного дослідження. Зустрічі не скасував навіть незважаючи на нещодавню травму ноги. Левко Лук’яненко зустрічає гостей у світлій вітальні невеличкого будинку в одному з сіл неподалік Києва. Одразу домовилися – говоримо не про політику, а про правозахист і світоглядні питання. Сідаємо за стіл в оточенні книжкових полиць, на яких із педантичною акуратністю розставлені твори господаря дому.     — Всі правозахисники й опозиціонери в СРСР пройшли різний шлях до дисидентства. Для Вашого покоління досить частим явищем було захоплення комуністичними ідеалами в молодості. Цим «перехворіли», наприклад, Микола Руденко чи Петро Григоренко. Як виглядав Ваш шлях до усвідомлення того, що в державі відбуваються речі, з якими потрібно боротися?   — Це питання національної свідомості, розуміння того, що Україна повинна бути незалежна. У мене таке усвідомлення теж, звичайно, формувалося поступово. Це розмови з батьком, з матір’ю (саме мати мені розказала гімн «Ще не вмерла Україна», але одразу ж додала: «Але мовчи, щоби ніхто не знав!»).   У селі жили люди, котрі були в петлюрівській армії, в отамана Зеленого – це в період війни. Згодом були повстання по сусідніх селах. У 1930 році було повстання в селі Політрудня (нова назва), почали його чоловіки з Петрівки, а це за сім кілометрів від нашої Хрипівки. Ось вони зайшли до батька і кажуть: «Ходімо, Грицьку!» А батько якраз в той час лежав хворий. Він передав їм зброю, яку мав (зброю тоді всі ховали), а сам вже не міг іти фізично. Душею він був з ними. І чим міг, тим допомагав. Звичайно, це все впливало і на мене – щось я знав, про щось здогадувався, щось там думав… Так і формувалася та думка, що Україна повинна бути самостійною.   Якось пішли ми з батьком за город, в сторону Чернігівського шляху. А там красиво так! Жито, поле.. І з батьком говоримо, що ось, мовляв, яке жито, який урожай хороший буде! А мати в той час хліб печуть і борошна навіть нема – добавляють картоплю у хліб… Ось такий хліб у нас був. Я починав розпитувати – чого ж воно так виходить: у нас такі врожаї, а мати навіть борошна на хліб не мають... «Бачиш, бо так виходить, що оце все, що вродить – заберуть у Москву...» – «А чого ж ви віддаєте?» – «А як не віддаси, коли силою забирають? А от якби Україна була самостійна, то і борошно б було, і не потрібно було б додавати картоплю в хліб».   Ці прості пояснення дуже впливали на мене. Хоч це і була північно-східна Україна, про це багато говорилося. Було оте переконання, що «якби Україна була самостійна – було б добре».   — Згодом, підчас війни, панували такі ж настрої?   — У 1943 році знову повернулася московська окупація. У вересні, вже після жнив, ми пасли худобу разом – я і мій колега Михайло Коваленко. Ось ми женемо своїх корів разом – а він розповідає таку цікаву річ: «Прийшов батальйон у село Солонівка, зупинився там, староста розмістив їх по хатах. І цей батальйон поводився дуже добре – не так, як зазвичай поводиться військова частина. Тобто прийшли, поводяться чемно – їм пропонують їсти, а вони дивляться, чим можна допомогти у відповідь – там паркан розвалився, там фіртка, там ще щось. І ось ці солдати взялися допомагати по подвір’ю, по господарству. Були вони там три дні. Коли отримали команду йти, то все село пішло їх проводити. Проводили до лісу, який був десь півкілометра від села. І ось там ці солдати й кажуть: «Ми не радянський батальйон, ми – курінь Української Повстанської Армії, воюємо за самостійну Україну». І тим стало все зрозуміло. Ось такі історії тоді розповідали люди, котрі їх бачили. А газети, радіо – все було забите отим «бандити-бандерівці». Але ми вже розуміли, що це не бандити – це ж цілий батальйон! Бандитів не буває так багато! Вони ж воюють за самостійну Україну, он же вони – справжні які. Тоді людина починає розуміти, що газети і радіо брешуть. А ось реальність – вона перед нами.   Мене взяли в армію 1944 року. Там я познайомився з такими ж новобранцями, як і я сам – з Рівненської області. І вони розповідали про УПА на Волині, де вона справді була дуже сильна. Самовідданість, порядність, чесність – це все мене захоплювало.   Зараз така ситуація багато кому видається незрозумілою: мовляв, північна, східна Україна – там, мовляв, усе «червоне». Але яке ж «червоне», як всі ту владу лаяли – і батько, і сусіди. Всіх у колгоспи заганяють, всі голодні… Цілий рік батько працювали, а потім пішли, щоб отримати те, що заробив – йому дали мішок зерна. Він цей мішок взяв на плечі й приніс додому. Приходить і каже до матері: «Ось маєш, Наталко, нас двох прогодувати і четверо дітей... Щоби їх грім побив...» Ось такі і були настрої.   Звичайно, коли я приїхав на зону, то там одразу пояснення знайшли: мовляв, приїхав на Галичину, там набрався тих ідей – все з тобою зрозуміло. І так десь воно й виглядало – східняк, член партії... Я ж поступив до партії для того, щоби боротися зсередини. Потім зрозумів, що це неправильний шлях, і почав готуватися до підпільної боротьби. А спершу я думав вислужитися і потім з цим зробити щось добре для України. З цією ж метою поступив на юридичний факультет у Москві й вислужувався – допоки не усвідомив, що це я не на правильному шляху.   — Тоді Ви й організували Українську робітничу селянську спілку. Ви дійсно вважали, що така організація може щось змінити?   — Я би боровся за будь-яких обставин. Як юрист вивчав конституцію України і СРСР. Добре розумів, що таке право нації на самовизначення. Якби не це, я знайшов би інші методи боротьби. Але мені здавалося, що це чудова нагода! Оті конституційні принципи дали мені можливість по-іншому подивитися на ситуацію. Я взагалі тоді багато читав філософії, історії і поступово зрозумів, що продовжувати боротьбу «бандерівськими» способами нема чого. Бо є закономірність – всяку нову війну веде нове покоління. Попередня велика війна закінчилася в 1945 році. Значить, нова велика війна може бути лише через 25 років. Тому надіятися на війну нема чого – її не буде. Але боротися ж треба! Замість того, щоби точити зброю – треба боротися ідейним способом. І от на основі тієї літератури, яку я тоді читав, і дійшов висновку, що на тодішній момент це був єдиний правильний шлях.   — А яка це була література? Що за філософія чи історія? Які ідеї на Вас тоді впливали?   — Коли я намагався добитися свого переведення з Австрії в Україну (підчас воєнної служби, – Р. М.), то вийшло так, що мене в результаті перевели на Закавказзя, на кордон з Іраном. Там була непогана бібліотека, де я мав можливість брати книжки. Там і прочитав, наприклад, в енциклопедії Єфрона і Брокгауза текст про Пушкіна, якого хвалила вся радянська система. А там було написано, що було проведено опитування – і, наприклад, десь у Тамбовській області про нього взагалі не чули; в іншій області чули, але не знають, хто це такий.. Ось така-от відомість Пушкіна. Про Шевченка ж усі українці знають. От із Пушкіна хотіли щось таке зробити. І знов-таки – справа ж не в Пушкіну. Справа в тому, що це мені вкотре продемонструвало – я під впливом брехні, яку поширюють газети і радіо.   Далі я прочитав працю Клаузевіца «О войне». Це взагалі надзвичайна річ – один із найглибших творів про війну в світовій літературі. Вона дала мені можливість зрозуміти багато речей. Передусім, що людина народжується з певним масштабом здібностей. І добрий командир роти може бути поганим командиром відділу. Тобто здібності людини не безмежні. Людей універсальних практично немає. Як правило, людина має нахил до тої чи іншої діяльності. Така собі спеціалізація психологічних здібностей.   Згодом мене перевели в Нахічевань. Там я продовжував займатися самоосвітою – захопився історією дипломатії. Там до мене прийшло усвідомлення базових речей. Я зрозумів, що національний інтерес – це найвищий інтерес. Вищих інтересів у світі не існує. Інтереси будь-якої групи людей – чи сім’ї, чи будь-якої іншої, вартують менше, ніж національні інтереси. Саме національні інтереси керують усім у світі. Так само і питання всередині нації: головне – це розподіл людей у нації, ставлення людей до національного питання. Національні інтереси є вищі за будь-що. Коли ми подивимося на історію, то бачимо передусім особистостей, які прислужилися нації. І люди оцінюють саме таких людей.   Потім я прочитав Гегеля «Феноменологію духу». Звичайно, я не був достатньо підготовлений, щоби читати такі глибокі філософські твори, як «Феноменологія духу». Але я з неї для себе взяв одне: якщо людина хоче багато чого різного досягнути, то вона багато не досягне. Людина повинна знайти в собі силу волі обмежити коло своїх інтересів, якщо вона хоче справді досягнути чогось великого. Людина повинна спрямувати всю свою духовну і, якщо потрібно, фізичну енергію на досягнення якоїсь певної мети. Треба організувати своє життя так, щоби воно було направлене на досягнення однієї певної мети. У такому разі можна дійсно досягнути багато чого. Це розуміння мені дала «Феноменологія духу».   Згодом я довідався про такого грузинського психолога, як Узнадзе. Він розробив концепцію «психологічної установки». Розвиваючись, людина думає над своїм місцем у житті і змальовує собі якусь життєву картину – яке б життя вона хотіла прожити. Чого ти хочеш досягнути через 10, 20, 30 років. І так людина формує свою «психологічну установку», яка стає її спрямуванням, напрямком, яким людина йде автоматично. Якщо людина виробила собі таку «психологічну установку», то вона все підпорядковує досягненню певної мети. Кожен день, кожну годину людину повинна рухатися у визначеному напрямку.   З цього всього я завжди намагався робити практичні висновки. В армії ж різне було – і до дівчат ходили, і пиячили часом, розважалися. І тоді я почав дивитися на себе – а як, власне, я сам живу? Сьогодні одне, завтра друге – окрім служби лише розважаюся. Я марную час. Тоді почав зосереджуватися на одній меті. І цю мету я собі чітко окреслив – досягнення незалежності України. Зрозумів, що якщо я хочу цього досягнути, то повинен зосередити всі свої сили в цьому єдиному напрямку. Цьому я присвятив усе своє подальше життя.   Тоді ж я прийняв оце рішення – вступати в партію, дослужитися до якогось певного рівня і там вже робити щось добре для України. Вирішив, що маю закінчити середню  школу – поїхав у Баку, купив усі підручники. Розподілив сторінки на дні. Тоді спав по три години на добу. Відсипався в суботу. Я переклав усі ці підручники і пройшов матеріал. Тоді вступив у восьмий клас вечірньо-офіцерської школи. Далі вирішив поступати на юридичний факультет. Чому саме юридичний? Бо саме юридична освіта дає найглибше розуміння, що таке суспільство, що таке держава, що таке право, закон і як вони співвідносяться. Ані історія, ані соціологія, ані будь-яка інша наука не дає таких глибоких знань, як юриспруденція.   — Після того, як Ви повернулися з тривалого ув’язнення в 1976 році, то практично одразу включилися в роботу новоствореної Української Гельсінської групи. УГГ офіційно проголошувалася як група, яка займатиметься правами людини. Але в той час, коли аналогічні групи в Польщі чи Чехословаччині дійсно строго займалися порушенням прав конкретних громадян, в діяльності УГГ наскрізним залишалося національне питання.   — Це теж певною мірою політична гра. І в Чехословаччині «Хартія 77» добре розуміла, що в умовах диктатури захист прав людини – це політика. Але це був загальний процес. За права людини боролися греки – в них теж була диктатура. У Португалії була диктатура Салазара. В Іспанії. І в цих країнах проходила загальна боротьба за демократизацію. Права людини були тоді в «дусі часу» – ці питання обговорювали на різноманітних форумах, зібраннях і т.д.   Є Декларація прав людини 1948 року, яка гарантує нам певні права. А тут ще й 1975 Гельсінська нарада. І зокрема після цих нарад Захід змусив Московію надрукувати Декларацію прав людини. Тоді в СРСР вперше була надрукована Декларація прав людини ООН – в газеті «Известия» 2 серпня 1975 року. А наклад «Известий» тоді був 7–9 мільйонів примірників. До цього Декларацію вилучали навіть у таборах і називали антирадянським документом. А тут раптом вона офіційно скрізь надрукована. Тоді питання прав людини було підняте на світовий рівень. Питання прав людини стає «модним» – то чого б і нам не скористатися цим «духом часу»? Ось ми й написали власний меморандум. Але всі наші документи просто «дихали» політикою: це ж було зрозуміло – ми говоримо про права людини, але для нас найважливішим були права нації. І це навіть не спекуляція – це реальність. Як можна боротися за незалежність України, коли немає прав людини?   Так що в 1975–1976 році просування демократії – це була боротьба за розширення свободи слова для того, щоби ми отримали можливість звернутися до мільйонів із питанням про нашу державну незалежність.   — Ви вступили в УГГ, будучи на волі вкрай короткий проміжок часу. Однак Ви погодилися вступити в організацію, хоч було цілком очевидним, що одразу ж попрямуєте назад у тюрму. Коли до Вас з цією пропозицією приїхав Микола Руденко разом з Олесем Бердником – Ви попросили на роздуми лише півгодини. Про що думає людина протягом таких доленосних 30 хвилин, коли приймає настільки важливі рішення?   — Людина – складна істота. Між нами і небом є зв’язок. Кожен із нас випромінює певне інформаційне поле. Над Україною є власне потужне інформаційне поле, яке створили наші інтелектуали. І душа людини має з цим зв’язок.   Коли вони мені це запропонували, я одразу знав, що погоджуся вступити в Групу. А ці півгодини я просто міркував, що ще маю встигнути зробити, адже, звільняючись, мав план того, що повинен встигнути зробити на волі. Я вивіз у куфайці скоропис, таємний документ. Мені потрібно його переписати, передрукувати і передати за кордон. Для цього мені потрібен час. От над цим я і думав – що просто ще треба встигнути зробити певні речі, і було б шкода, якби перед арештом не встиглося. От над цим я і міркував.   — Тобто Вас не бентежила думка про те, що знову повертаєтеся до в’язниці?   — Та ні, я ж присвятив вже своє життя раніше. Я присвятив своє життя, коли мені було 20 років. Мені не було чого перевирішувати. Я не з тих, хто сьогодні одне, а завтра друге. Якщо я вирішив присвятити своє життя – значить вирішив. Тут немає поворотів, немає питань.   — Для багатьох дисидентів, не лише українських, у таких ситуаціях важливим був релігійний фактор. Релігійні переконання, християнство – як це впливало на Вашу дисидентську діяльність?   — Сказати, що це зовсім не має значення, мабуть, було б неправильно. Але по суті справи я на це не звертав уваги. В мене було десь так само, як коли я питав у батька, чи Бог є. То він відповідав: «А Бог його знає».   Щодо Христа, то я тут дотримувався погляду Франка. Але він не був Богом у тому сенсі, як його представляють християни. Він був людина, посвячена Творцем. І в нас ніколи в жодному середовищі ніяких суперечок з цього приводу не було. Ось Андрушко, наприклад. Коли я його спитався – він мені відкрито сказав: «Ні, я атеїст, я не вірю». Але ж це не заважало нам бути на одній дошці – ми однаково боролися.   У мене давно поставало це питання – і я довго приходив до власних висновків. Християни кажуть, що Христос – це Бог. Добре, а хто такий Будда? А хто такий Магомет? Як бути з ними? Буддистів ж теж мільйони! І мусульман – мільйони! Я вважав, що християни не вловили Бога за бороду, а є лише одним із напрямів цивілізації. Араби ж – вони теж не дурні якісь. Вони дали нам арифметику, вони дали нам шахи... А вірять по-іншому. Вірять у Магомета. Якому, до речі, не надають значення Бога.   Тому для мене було очевидним, що є кілька великих вір, кожна з яких має право на існування, кожна має своє тлумачення Бога. Я прийшов до висновку, що Творець є. Це верховна сила, яка створила світ, космос і все інше. Не Христос, не Будда, не Магомет. Творець, який є над цим всім. Вплив і присутність цього творця я відчував давно.   — Як Ви бачите роль особистості в історії? Конкретніше – часто, коли говорять про трансформації в посткомуністичних системах, наводять приклади країн, яким «вдалося». Наприклад, Чехословаччина, яку вів за собою Вацлав Гавел; Польща, яку тоді очолив Лех Валенса. У нас обрали Кравчука. Чому не Чорновола? Чому не Лук’яненка?   — Нас взагалі не можна рівняти до Прибалтики, Чехословаччини чи Польщі. В нас міг бути Гуренко, міг бути Кравчук – але ніяк не Лук’яненко чи Чорновіл. Україна значно довше була під комуністичною деспотією. В нас вбили національну свідомість, у нас вбили громадянську активність. Нас перетворили на рабів.   Галичину – так, Галичину можна рівняти до чехів, до поляків. Але це лише п’ята частина України. А долю України вирішує вся Україна. А вся Україна не була тоді готова проголосувати за націоналіста. Вона була готова проголосувати за комуніста. Ним виявився Кравчук. Міг бути хтось інший. Так само і другим президентом став представник червоного директорату.   Це був загальний стан свідомості, коли люди голосували за того, хто їм був ближчий. Але це не є якесь українське ноу-гау. В усіх республіках так було. Навіть у Литві! А це Прибалтика, яка завжди була свідоміша... Що вже казати про республіки Середньої Азії... Тобто це ширша закономірність. Україна була частиною цієї закономірності, де діяли загальні правила. Не було можливості перемогти Кравчука. Людина не може самотужки побороти історичний процес.   Розмовляв Радко МОКРИК https://zbruc.eu/node/65584