Наша співрозмовниця – Оксана Пеленська, славіст, мистецтвознавець, культуролог, автор дослідження «Український портрет на тлі Праги». З пані Оксаною ми зустрічаємось в улюбленому кафе колишнього легендарного президента Чехії Вацлава Гавела «Славія», яке розташоване поруч з Національним театром – Народним Дівадлом, як називають його чехи. Й до сьогодні це найулюбленіше місце творчої інтелігенції Праги. – Пані Оксано, Україна та Чехія мають дещо схожі історії мовного поневолення. Як чехам вдалося виграти?– Фактично з 1620 року і аж до 1918 року, коли почалося життя нової Чехословацької Республіки, тобто без 2 років аж 3 століття чехи були під владою свого сусіда, країни набагато сильнішої у всіх відношеннях – економічному, політичному, інших. Велика потужна держава династії Габсбургів і маленька Чехословаччина. Та ці 3 століття чехи не сиділи склавши руки. Вони терпіли – терпіли, потім всередині 19 століття еліта народу (а це були філософи, письменники) зібралися докупи і стали вирішувати: як же нам рятувати мову? І почали вигадувати, наприклад, новий чеський словник, те, що навіть видається сьогодні смішно згадувати, але є такі слова, і їх дуже багато, які живуть успішно по нинішній день. Чеською мовою створили майже всю військову термінологію, вони відкинули всі ці обер-лейтенанти, запровадили своє. Весь народ в Європі грає в волейбол, чехи – в одбієну(те, що відбивається). Усі ходять на футбол, а чехи грають в копану (копають м’яча), всі – в баскетбол, чехи грають в кошікову(кидають в кошик).   – Тобто завчасно очищували мову від інтернаціоналізмів? – Вони хотіли зберегти своє і робили, здавалося б, багато штучного. Але знову ж таки: ось ми поруч із Національним театром. Усі ходять до театру, тільки не чехи. Вони ходять до дівадла, вони ходять дивитися. Було багато вигадано і чимало збереглося слів, пов’язаних з військовою термінологією, спортом, побутом від середини 19 століття. Завдяки лідерам, які відроджували, групі людей – ентузіастів, які вирішили зберегти чеську мову. Тому мовна проблематика в Чехії і по сьогоднішній день дуже й дуже чутлива. Останній приклад – всі ми працюємо на чому? На комп’ютері. А чехи – на почітачі, дослівно – це інструмент, на якому ви рахуєте. Усі сідають за комп’ютер, чех – за почітач, і йому дуже добре при цьому. У мене таке ставлення чехів до своєї мови викликає велику повагу. Скільки українців – 43 мільйони? А чехів – 10. І вони зберегли свою мову, культуру, історію. І тому кожен наїзд, якась спроба щось виправити, перекривити або сказати неправильно – тут же вас виправлять, дуже коректно, дуже гарно поправлять, скажуть, що ви не мали рації, що треба говорити ось так, так і так. І одним із тих, хто ставився до цього дуже коректно, був Томаш Гарріг Масарик, перший Президент Чехословаччини. У цьому причина, можливо, чому його поважають як першого Президента незалежної Чехословаччини. Дуже-дуже шанують. І, мабуть, ще Вацлава Гавела. Це – та людина, яка перехопила це знамено ставлення до історії, людей і по нинішній день до нього тут дуже велика повага. Будете мати хвильку часу, трішечки далі пройдіть вперед, побачите велике червоне серце біля Національного Театру. Це«серце Гавела». Він коли підписувався, писав Вацлав Гавел і креслив сердечко. І ось тепер ця площа так і називається – площа Вацлава Гавела. І там велике червоне серце. Ви на нього можете поглянути. – Чехам пощастило з Гавелом, правда? – Напевне, так. – Українці, на жаль, не мають такого рівня національного лідера…– Мені пощастило, я мала нагоду з Вацлавом Гавелом зустрічатись доволі часто. Зустрічей сім, за різних обставин. Одного разу тут, недалеко. Звідси видно пагорб, на ньому є щось таке як Ейфелева вежа. Називається Петршін, там дуже гарні парки. І коли підніматись на Петршін, де можна відпочивати, десь в половині дороги можна побачити дуже гарний пам’ятник Карелу Гінеку Масі. Маха – поет, історик, в німецький час писав чеською мовою і Гавел завжди на його день народження ходив до його пам’ятника покласти квіти. Я згадую таку зустріч, у мене були мої знайомі, яким я показувала Прагу, і запропонувала піти на Петршін. От піднімаємось, підійшли до пам’ятника Масі, я їм щось розповідаю, дивимось, прийшов Гавел з маленьким букетиком, не ті наші совєтські«мітли», а маленький скромний букетик. Гавел став собі скромно, схилив голову, поклонився, постояв 5 хвилин і пішов. У мене і у всіх інших був шок. – Це він був ще Президентом на той час?– Так. Звісно, була і охорона, але це не ті бодігарди, які вичищають площу, бо якісь VIPи мають прийти. Всі стояли в шоці. Прийшов пан Президент поклонитися поету. Поклонився й пішов. – Чехи мають добру історичну пам’ять, якщо так завзято відстоюють свою ідентичність…– Отже, що я вам розповіла про Білу Гору – 1620 і 1918, оці 3 століття – думаю, про це треба якомога більше говорити українцям, тому що подібну історію мали й вони. Не завжди вдавалося зберегти ставлення до мови чи до історії. Тому що чехи не переживали Голодомор, вони були менше на 30 років під владою більшовиків. Це колосальна для нас втрата – 30-і роки: розстріляне Відродження, багато всього. Але і чехи теж мали складні стосунки. Вони по нинішній день, скажімо, вважають: так, Німеччина – добрий сусід, але давайте будемо коректними і все. Тому що ця історична пам’ять – вона збереглася. Хоча нинішній німець від того «білогорського» німця відрізняється, між ними колосальна різниця й століття між ними, але чех пам’ятає. Вони можуть говорити: давайте зробимо як у Німеччині, але за тим немає отакого поклоніння. Просто треба раціонально відібрати те, що треба, але ми лишимося чехами. А німці хай собі живуть. Я говорю, що це було б несправедливо: українців порівнювати з чехами, тому що та історична катастрофа, яку пережила Україна – ніхто такої в Європі не переживав. Але оці уроки – ставлення до історії і прагнення понад усе зберегти своє – вони у чехів залишились. По сьогоднішній день вони працюють на «почітачі», вони вигадують всю термінологію на комп’ютері – вона вся чеською мовою. Вони шанують іноземців, але вважають себе найкращими. – В Україні довго насаджувалась думка, що українська мова – це мова селян. Чи не було чогось подібного в Чехії? Адже німецька так само, як у нас російська, була мовою освіти, бюрократії, державних установ. – Не кажіть чехові, що в нього селянська мова. Це мова цивілізованого народу. Все. Це не можна так говорити – селянська мова. Як і не можна говорити, що українська мова –селянська. Це неправильно. Є міський діалект і є діалект села, і вони між собою різняться. Те, що Україна була переважно сільською країною – не означає, що й мова сільська. І ніколи не можна так казати, це – мова цивілізованого народу, так само як і українська. Люди говорили й намагались зберегти своє. Як би не було тяжко, і в селі, і в місті. У чехів нема того, що має Україна – колосальна земля, дуже багата земля. І, відповідно, населення сільське преважало над міським. Я не знаю, яке зараз співвідношення, здається, уже немає такого. Але так бувало завжди.– Здається, зараз 31 % сільського населення в Україні, відповідно 69% – міського.– Сільське населення і в нас, і в чехів, і скрізь переважно підживлює мови. Той же фольклор – це скарб невикористаний. – А в чехів дуже популярні народні звичаї, народні гуляння. Розкажіть про це.– У кожному селі є день – свято патрона – якогось святого, чи народне. Тоді всі одягають народний одяг, і хай це буде всього 200 людей, вони будуть святкувати у себе на площі, і до них приїде телебачення, і про це село будуть розповідатиі всім показувати, який стиль одягу народного, і якою говіркою вони про щось розмовляють, кажуть, наприклад, не вино, а «вінко», або якось інакше. І з великим захопленням все це роблять, на відміну від українців. – Тобто вони кращі промоутери чеського, ніж ми – українського?– Розумієте, народна драма – поневолення на 3 століття – вона консолідувала чехів, не розбила, а консолідувала. Вони якось згуртувалися, їм було цікавіше, потихеньку. Подивіться на фото Праги кінця 19 століття: хмара вивісок німецькою мовою, але вони заходили все одно по своє «півечко», до своєї кантини і розмовляли по-своєму, по-чеськи. – Діяч чеського відродження Йосип Юнгман колись сказав, що чехом є той, хто розмовляє чеською.– Любити свою мову й культуру може будь-хто: росіянин, чех, німець. Але чомусь якщо хтось в Україні заявляє, що любить власну країну, мову й культуру, чомусь відразу прикріплюють йому ярлик націоналіста. – В Україні актуальна боротьба з суржиком. Чи є у чехів подібна проблема?– У чехів суржику нема. Престижно розмовляти чеською. Міста мають свої особливості, є, звісно, й діалекти. Дуже гарно розмовляють на Мораві – там тягуча, співуча мова. І вони надсміхаються над пражанами: мовляв, вони розмовляють, наче стріляють. Отож, ті «стріляють», а ті «тягнуть». Але є набута властивість – зберегти своє: нас мало, якщо ми не будемо себе берегти – то нас не стане. Треба своє шанувати. – Цікаво, а в часи Чехословаччини яким чином співіснували чеська й словацька? Наскільки я знаю, на телебаченні було, як у нас зараз – хтось говорить українською, хтось – російською. Так само було і тут, так?– Дуже-дуже чітко було, не можна сказати – виміряно, але вивчено співставлення. Приблизно якщо можна говорити про нинішню Словаччину – це 5 млн. Нинішня Чехія – 10 млн. Може, трішечки більше. Всі радіоканали, пригадую, говорили по-чеськи й по-словацьки, так і так. Словаки з великою радістю, коли тільки настав момент від’єднатися, чи, скажімо, мати свою країну, вони це зробили. Бо ментальність: вони відчували себе таким немовби «молодшим братом». Не хотілося їм цього. Були чехословаки, не словаки. По-різному воно відбувалося, але хотілося мати своє. Тому вони від’єдналися і зберегли мову. Розумієте? Під тим «старшим братом» вони зберегли мову, свою словацьку. – Ви як фахівець у цій сфері, культуролог, як ви вважаєте, чому мова така важлива? Чому серед політиканів вона буває таким дражливим фактором?– Я не скажу нічого нового: якщо є мова – є нація. Якщо немає мови – ви перестаєте існувати. Все. Якщо ви йдете до крамниці в Києві, заходите до книгарні – і не можете знайти книжки українською мовою, то варто задуматись, кому це потрібно і на чию це користь грає? Тут такої проблеми немає і ніколи не було. За німців, у ті часи – так. Але були ті будителі, які завжди закликали, власне, те, що ви сказали – не забувати мову. Перестане існувати чеська мова – перестане існувати чеська нація і держава. Тому вигадували, як здавалось, смішні слова. І це були недаремні зусилля, мова їх прийняла. Якщо б я знала, що ви мене про це запитаєте, знайшла б приклади – дуже й дуже смішні слова, котрими вони хотіли замінити оці інтернаціоналізми. Якось так хустинка смішно називалась, не згадаю зараз.– Але вони не прижилися?– Деякі не прижилися, інші – використовуються. Наприклад, у спортивній термінології, культурі. От є бібліотека, у чехів – «кніговна». Ми можемо, слава Богу, вже зараз говорити книгарня. А вони давно говорять. – А чому нема в українців, як Ви думаєте, отакого самодостоїнства сприйняти свою мову? Не вважається це предметом гордості, як у чехів? –Навіть якщо піти тут на уроки танців, то й там навіть іноземці з інших країн говорять чеською. У них є розуміння, якщо вони в Чехії, то їхнім обов’язком є спілкування чеською. Їх би чехи не прийняли на навчання до Чеської Республіки,це перша умова – вивчити чеську. По нинішній день. Хочете тут жити й працювати? Перше, що зроблять, вас навчать мови.  – А як щодо шкіл національних меншин?– Є повністю українські, російські і т.д. Але якщо ви тут – обов’язковою є чеська мова. Навіть ніхто не буде питатись. Спочатку мова, а потім працюйте, і т.д. Якщо ви захочете навчатись на своїй, то це вам буде коштувати дуже й дуже дорого – платне навчання.– Це дражливе питання для України: мова російської, угорської меншин…– Якщо ви вступаєте, наприклад, в Карлів університет, ви будете слухати лекції чеською мовою. Нема такого, щоб викладач Карлового університету з історії, фізики, математики чи географії читав лекції німецькою чи будь-якою іншою іноземною. Чеською, звичайно. Якщо ви хочете вчитись на загальних умовах в університеті, ви повинні володіти чеською мовою. Якщо ви цього не зробите, ви будете вчитися, скажімо, українською, англійською, але це навчання платне. Все.– Дорого платне?– Дорого. Для студентів, якщо в нього немає якоїсь підтримки, то якщо ви навчаєтесь за кордоном, мусите мати якусь підтримку. А це платне, це дуже дороге навчання. І це закон. Хочете отримати чеське громадянство? Перше, що вам треба – здати іспит з чеської мови. Без цього іспиту ви, наприклад, якщо й були б головою якоїсь великої корпорації, й у вас би тут був банк – ви повинні здати іспит з чеської мови. –  Де ще, окрім цього, запобіжники збереження мови у чехів?–  Побутує скрізь, у побуті всюди чеська мова. Ви питали, чому ми не маємо такої гордості? Бо в українців у крові ще страх, цей пострадянський, дуже важливий гіркий синдром. Він ще довго буде існувати. За захист свого загинули покоління, за захист своєї мови, історії, культури. На Сибіру – десятки тисяч, і не просто українців, а цвіту нації, відомий «матвєєвський»розстрільний список 1111 осіб. Це відомі імена. Ніхто такого не пережив, як пережила Україна. Голодомор, НКВС… Слава Богу, що зараз вже з’явилися джерела, відкрились архіви, і ми змогли про це дізнатись.В Чехії, наприклад, дуже раді піти до архіву, вивчати, писати, говорити. На чеському громадському ТБ є програма, яка називається «Історія». Вона мене дуже багато чому навчила. Йдеться про речі, які стосуються колишніх чи нинішніх фактів, але в основному це криваве 20 століття. І, звісно ж, розмовляють лише чеською мовою відомі фахівці, відомі знавці. Це півгодинна програма з повторами, дуже повчально й цікаво. І кожного разу після цієї програми мені прикро, чому в нас немає такої програми. Це по-перше. А, по-друге, нема усвідомлення того, що це потрібно. Без цього просто не вижити. Поки не будуть названі імена всіх, хто загинув, не буде чітко сказано, хто в цьому винний. – Тут ще й інше ставлення до цінності життя, мені здається. У нас культивується жертвоприношення, продукуються гасла. Напевне, визначення патріотизму у нас і тут відрізняються?– Відрізняються. Тому що тут цілком інша історія. Хоча слов’янські народи і не так дуже географічно віддалені один від одного. Але в історичному розвитку це абсолютно дві різні лінії. Цілком. І передусім це власне совєтський період, який на Україні позначився катастрофічно. Адам Міхнік висловив дуже гарну думку:  найстрашніше в комунізмі – те, що після нього залишилось. Тому що це перекручена, знищена свідомість українського народу як чогось гіршого. І страх. Оце є 2 такі фактори. От зараз народилось перше покоління. Тим людям зараз – 20 – 25 років. Вони лише входять в історію. Хоча би ще 2 – 3 покоління. Хоча б ще 20 – 25 років.– Якщо вони не втечуть.– Думаю, не втечуть. Будемо разом жити в Європейському Союзі, дружно, без кордонів. Будемо мігрувати. Але бачите, що діється в Європі – з однієї крайнощі в іншу. – Але ж Чехія займає особливу нішу щодо міграції.– Бо вони знають – що то таке, чужий у своїй хаті. Вони це мали 300 років, вони цього не хочуть. Тому вони дуже й дуже обережні. Тут є табори для мігрантів, біженців, в яких 20 осіб, докупи – 700 – 800. Багато розголосу довкола цього, ніби біженців Бог знає скільки. Чехи дуже упереджені щодо цього. І це – наслідок їхнього історичного досвіду. – Через те вони більше й залучають українців, бо ми ментально близькі.– Це по-перше. По-друге, вони мають щодо цього добрий досвід. Коли після Перщої світової війни прийшла Велика Жовтнева Революція, а після того більшовики захопили Україну, а вже опісля у 1918-у перестала існувати УНР, і ті люди, які мали можливість, вони рятувались, емігрували. Скажімо, члени Української Центральної Ради, тому що ті, які не виїхали, їхнє життя закінчилось або в ГУЛАГах, або їх розстріляли. Тож велика кількість українців, які все ж виїхали, опинилася тут, у Чехословаччині Масарика, приблизно понад 20 тисяч. Можете собі уявити, країна, яка тільки-тільки записалася на карті, почала існувати, президент Масарик розумів, що цим людям, які тікають не від того, що їм погано і вони шукають щось краще, а від того, що рятують своє життя від комуністичного режиму. Хоча уявлення Масарика про незалежну Україну не було ще до кінця сформоване, він думав, що можна було лишатись автономією у складі Росії. Але це вже інша тема. І він прийняв отих 20 тисяч українських утікачів, серед них були й поети, й письменники, вчені, науковці, педагоги. І протягом 2 десятиліть – з 1919 по 1939, до початку війни, українці тут створили Український вільний університет, Український педагогічний інститут імені Драгоманова, Українську господарську академію, Українську мистецьку академію (вона називалась Студія образотворчого мистецтва), були свої театри, школи, громадські товариства, видавництва. Українці видавали неймовірну кількість друкованої періодики. Є така Мар’яна Савка, вона про це навіть книжку написала. Тому українці мають тут своє історичне коріння. Навіть Президент Мілош Земан, я сама була свідком, чула, сказав: треба приймати на роботу українців, вони працьовиті, і вони нам культурно близькі. Так що отаке ставлення до українців має історичне підгрунтя, тут багато українських архівів, українських бібліотек і т.д. Це те, що зібрала українська міжвоєнна громада, що вдалося зберегти. – Нині, коли Чехія в ЄСі всі знають та вивчають англійську – чи немає знову проблеми збереження мовної ідентичності?– Цілком ні. Це чужа мова. Чужі мови треба знати, але свою передусім. – А в радянський період чи були утиски чеської мови?– Ні, не було. Єдине те, що серед іноземних мов превалювала російська. Старше покоління її знає.Знайома журналіст з України розповідала, що, беручи недавно в чеського посадовця інтерв’ю англійською, побачила, що той засмутився трохи, що не чеською, хоч він і прекрасно володіє англійською. В Україні ми зазвичай дуже поблажливо ставимось до іноземців і відразу переходимо на їхню мову, включно з російською. – Хотіла спитати: ви собі уявляєте подібну ситуацію в Україні, щоб там хтось так відреагував? –Наша 45-мільйонна нація не може собі такого уявити, а 10-мільйонна, з такою історією, може. Чехи пишаються своєю мовою. Розумієте, от те, що вони вижили, дало їм привід усвідомити себе народом, який здатен чинити опір і зберегти найдорожче – мову. І вони тим пишаються. Якийсь там німець приїхав. Ну Боже мій, їх 80 мільйонів, нас – 10, ну і що? –Вони пишаються й минулим, і сучасним. Українці зазвичай – минулим. Процвітає таке собі пишаторство: шаровари, глечики, вареники. Не вистачає глибинності. – Тому що треба вчити вчителів. Нема кому про це розповісти. Мало хто про це знає. І немає людей, які б про це знали. Вони лежать десь там між Москвою і ГУЛАГом в Сибіру. –Відомий чеський художник – Альфонс Муха – намагався створити фундамент ідентичності, мешкаючи у Франції. У нас є Шевченко, який теж тривалий час творив на чужині. Виходить, чужина допомагає усвідомити ідентичність.– Це питання складне. Залежить від того, з якою метою і як. В Мухи це був власний вибір, це була ще й країна, яка його навчила фаху. Але він лишився тут, для нього чеське було елементом натхнення. Візьміть,наприклад, нашого Олександра Архипенка. Якщо ви зараз поглянете в довідники, навіть в інтернет, то прочитаєте, що Архипенко – росіянин. Українці ніколи не крали і не хотіли мати чужого. Але повернути своє потрібно. Тут, в Чехії, я бачила твори Архипенка, які має Національна галерея Чехії. Чому б не поговорити тій громаді, що тут є, про ці цінності – як вони сюди потрапили, чому вони можуть нас навчити і зрештою повернути їх додому. Архипенко не російський, а український скульптор. І таких прикладів багато: українець чи росіянин? У чехів такого немає. Візьміть Божену Нємцову і її «Бабусю»: якщо читати цей твір, то з першої літери і до останнього рядочка – це дуже чеська література. І не лише в мовному відношенні. Як можна загорнути дитинку, говорити зі старшими, пройтися селом, які паралелі викликає погода? Але це все в чеському контексті. Герой цього твору ніколи не зробить порівняння з німцями, ще з кимось, тому, коли говорять про Божену і «Бабусю» – це квінтесенція чеського. Дуже потрібного, без цього не вижити, не підете далі, не будете рухатись. Чи виїдете за кордон, як Муха, але зі своїм, а не з чужим. Якби не було трагедії, яка перервала ланцюг поколінь, була б і в Україні ситуація інша. Але була перервана традиція, ланцюг традицій. У нас є люди, які поняття не мають про історію, і не хочуть знати, і не хочуть принципово до цього наближатись. Але треба, бо інакше буде тяжко рухатись далі. Ну, може, Шевченко, Франко – все. На цьому все закінчується. Називаєте в мистецтві пару імен – будуть говорити, що це російські композитори, художники. Нам непотрібно чужого брати, але своє потрібно повернути.   – Наприклад, відомий чех Франц Кафка –з єврейським корінням, при цьому писав німецькою. Яке до нього ставлення?– Чеське. Так як Бруно Шульц – український письменник, який писав німецькою. Або той же Гоголь, який писав російською.Це називається російська школа в українській літературі. Микола Гоголь не може бути однозначно російським письменником. Був тут такий поет – Євген Маланюк. До речі, дуже наполягав, щоб його називали Евген, бо колись так говорилось українською. Він говорив про Гоголя, назвав це явище – «українськість». Вийшла його «Книга спостережень», вже за кордоном, в Америці, в 1954 році, а з 1923 по 1945 рік Маланюк жив у Чехословаччині. Написав розкішне есе, яке увійшло в цю книгу, і там він пише про «українськість» Гоголя, про ланцюг української культурної традиції. – Які зараз нові виклики має українська громада в Чехії, адже хвилі еміграції інші?– Ви дуже слушно зауважили – інші покоління, хвилі. Перед нашим посольством, як ніколи, сьогодні дуже великі й серйозні завдання. Громада велика – 120 тисяч, найбільша після словаків. Тільки у Празі – 52 тисяч українців. Ці люди – переважно вихованці вже радянської школи. Мало знають про історію, але спраглі до історії, культури, і з ними треба працювати, проводити літературні вечори, є потреба запрошувати письменників, говорити про історію. Потрібно урізноманітнювати роботу. – Сприятлива економічна ситуація в Чехії спонукає українців сюди їхати?– Так, чехи шанують працю українців, вони дуже дисципліновані, у Чехії реноме успішної та цікавої туристичної країни, туризм – важливе джерело надходжень. Вони пережили економічну кризу й пішли далі. І на вістрі буму зацікавлені в робочій силі з України, щоб набрати людей і заповнити вільні місця.Загалом те мовне й культурне просвітництво, яким займається СловОпис – це дуже цікаво. В Україні загалом мала поінформованість про власну історію, культуру. І треба вчити вчителів. Я не можу уявити, щоб тут говорили викладачі з помилками. Увесь би світ уже знав, що такий професор зробив помилку, і завтра він би вже не викладав. А в нас може бути титулована особа, і за 10 хвилин зробити тисячу помилок. – Так, у нас ще відсутня лінгвоекологія.– Немає запиту, але думаю, що це прийде. Вірю в нове вільне покоління. Вони хочуть і в них це вийде. Інтерв’ю записала Тамара Куцай СловОпис

​Чеську Республіку називають країною, яка лежить у самому центрі Європи та є своєрідним містком між менталітетами Західної та Східної Європи. Саме сюди українська молодь часто виїжджає за європейським дипломом, сподіваючись в подальшому успішно працевлаштуватись. Чим чеські ВНЗ приваблюють українських абітурієнтів? Які пропонують перспективи? Що вимагають європейські роботодавці: диплом чи досвід? Чеські студенти сприймають університет як платформу для здобуття знань, а не місце, де видають «корочки» та гарантують робоче місце. Успішність працевлаштування хоч і залежить частково від рейтингу університету, головну роль грає особиста наполегливість студента. Це підтверджує магістр політичної теорії та сучасної історії в Карловому університеті Ярослав Біцан: «Якщо ми говоримо про випускника політології з Карлового університету, то це інша справа, ніж випускник якогось маленького університету з районного містечка, або ВНЗ з поганою репутацією. Але я не думаю, що пріоритетом для університету має бути забезпечення випускників робочими місцями. Основним завданням, на мою думку, є надавати якісну освіту, а працевлаштованість випускників потім прийде сама». Студенти замислюються над кар’єрою вже в університеті Значна кількість студентів починає будувати кар’єру вже під час навчання, знаходячи можливості «крутитись» у своїй сфері. Це можуть бути, наприклад, гуртки при університеті, волонтерські проекти, стажування. Ярослав Біцан наголошує, що це дуже важливо для успішного працевлаштування в майбутньому: «У більшості випадків кандидат на робоче місце мусить довести, що має ступінь принаймні бакалавра, але частіше – магістра. Існує тиск на те, щоб людина мала диплом з університету. Але його самого не буде достатньо. Друга річ – це досвід. Від кандидата вимагають практичний досвід. Це спонукає студентів до того, що одночасно з навчанням вони проходять стажування, намагаються працювати в різних неприбуткових організація, шукають роботу». Університети, в свою чергу, виступають посередниками. Наприклад, у Масариковому університеті в місті Брно існує кар’єрний центр і регулярно організовують виставки праці. Про це розповідає речник університету Тереза Фойтова: «Ми заснували спеціалізований кар’єрний центр, в якому надаємо індивідуальні консультації, проводимо семінари й тренінги. Також ми влаштовуємо ярмарки професій JobChallenge, в останньому з яких взяли участь 90 роботодавців, серед яких були малі й великі приватні та державні підприємства. Студенти мали можливість дізнатися про вільні робочі місця та можливості співпраці, серед них – можливість обрати тему дипломної роботи в якійсь із фірм та пропозиції стажування. Крім того, студенти могли з перших вуст дізнатися, як відбувається процес відбору кандидата на певну позицію». Замислюючись над кар’єрою ще за навчання, на момент закінчення університету значна кількість молодих людей вже точно знає, де буде працювати. Тереза Фойтова говорить: «Ми регулярно проводимо опитування серед випускників. За результатами останнього, більше половини з них уже під час державних іспитів знали, де працюватимуть. 70% працевлаштованих випускників стверджують, що знайти роботу було для них дуже або відносно легко. 85% випускників залишилися працювати в галузі, яку вивчали». Випускниками без роботи опікується центр занятості Ті ж випускники, котрі у напрямку свого подальшого руху не впевнені, можуть стати на облік центру зайнятості. Яна Леонтієва, доктор соціологічних наук, науковий співпрацівник Інституту соціології Академії наук Чехії пояснює: «Рівень безробіття серед «свіжих» випускників вищих навчальних закладів у Чехії вищий, ніж серед населення у продуктивному віці взагалі. Статистика 2013 року показує, що півроку після закінчення вищого навчального закладу приблизно кожний десятий чеський випускник перебуває на обліку на біржі праці. Однак, вже через рік після закінчення цей рівень безробіття зменшується наполовину. Є певний період, коли випускник не може собі знайти відповідну роботу, або взагалі будь-яку роботу, і мусить реєструватися на біржі праці». Рівень безробіття молоді в деяких країнах Європи є досить високим – в Іспанії, наприклад, він може сягати 19%. Чеські ж випускники роботу знаходять швидко. Серед молоді, яка у 2014 році шукала роботу в Чехії, безробітними залишилися лише 5%. І цю цифру можна назвати стабільною. Речник чеського центру зайнятості Катержіна Беранкова ситуацію з безробіттям випускників прокоментувала так: «Безробітними на 31 грудня 2015 року були зареєстровані близько 18221 колишніх студентів, які разом з молодими людьми до 30 років становили трохи менше 5% усіх безробітних. На ринок праці значною мірою впливають проекти, фінансовані з державних та європейських коштів. У випадку з випускниками ВНЗ до центру зайнятості найчастіше приходять ті, що вивчали економіку. Найменше приходять випускники медичних, юридичних та машинобудівних університетів». Катержіна Беранкова зазначила, що ситуація з працевлаштуванням випускників покращується, роботодавці все частіше висловлюють зацікавленість у кандидатах, яких можуть «виховати за власною подобою». Крім того, роботодавців у Чеській Республіці фінансово стимулюють приймати на роботу молодих спеціалістів. «Співпраця центру зайнятості та роботодавців заснована на фінансовій підтримці роботодавців, які беруть на роботу випускників без досвіду. Центр зайнятості може надати роботодавцеві фінансову допомогу на виплату заробітних плат або на оплату ментора на добу до 7 місяців. Центр зайнятості з 1 липня 2013 надав фінансової допомоги роботодавцям на суму 1,2 мільярда чеських крон» – додає Катержіна Беранкова. (Чеська крона й гривня на сьогоднішній день приблизно однакові за ціною). Диплом як гарантія вищої заробітної плати Актуальним для сучасної молоді є питання, чи варто витрачати час, сили й ресурси на отримання вищої освіти. Чеська статистика, за словами Яни Леонтьєвої, доводить наступне: «В середині 2015 року середня зарплата працівника з повною середньою освітою у бізнес-сфері становила 27 тисяч чеських крон. Тоді як працівник, що отримав базову вищу освіту й має ступінь бакалавра, отримував зарплатню в розмірі близько 32,5 тисяч крон. Зарплата випускника, що досяг ще вищого ступеня освіти, складала в середньому 48,5 тисяч». Таким чином, вища освіта та диплом магістра в Чехії можуть гарантувати майже удвічі вищу заробітну плату. Головною ідеєю чеської системи вищої освіти є не «навчати», а «навчатися», студент сам відповідає за результат. Тут дуже важливо усвідомлювати, що диплом відкриває лише перші двері. Далі проведуть самостійна робота та досвід за плечима. Університет, у свою чергу, – середовище, яке надає можливості цей досвід здобути.   Маргарита Голобродська для Радіо Свободаhttps://www.radiosvoboda.org/a/27516641.html

Є люди, незвичайні, надзвичайні люди цієї війни. В моій голові та серці для них є особливе місце - ці люди апріорі не можуть загинути. Ну от ні при яких обставинах. Це от якась внутрішня фішка, яка має місце при дружбі на війні. Такі люди мають жити, захищати нас, створювати сім'ї і виховувати подібних собі незвичайно надзвичайних людей.Ми з ними дружимо, спілкуємося, разом радіємо і сумуємо. Але ми разом. І по моії теорії такі люди не мають ніякого права гинути. Сьогодні у мене з під ніг вибило ґрунт. Сьогодні у мене ніби вирвали серце, пожмакали і повернули назад.Сьогодні зі списку незвичайно надзвичайних людей пішов до неба Василь...Сьогодні моя теорія в чергове зазнала хиби.Не те що дуже важко, неможливо пояснити і описати той біль, шок, дисонанс в голові. Лірику я залишу для себе, проте дуже б хотілось щоб кожен українець заради якого сьогодні Василь віддав саме цінне - своє життя, знав, яку людину, якого сина України сьогодні втратив кожен з нас. Познайомились ми з ним на сході більше року тому.Коли я побачила, а потім ще й почула вперше Василя - мене аж тіліпнуло :) це зрозуміє кожен, хто колись з ним зустрічався.  Статний, великий, мужній... З чубом та вусами. Такий собі козак, образ якого вселився в мене з книжок.Час має звичку витирати з пам'яті такі деталі як голос, тембр, риси обличчя... Голос цієї людини забути неможливо. Звичайну манеру розмови, сміх, якісь звички... Василь рідко для нас співав. Проте колись нам вдалося таки бути присутніми при його доброму гуморі, коли для нас було виконано гімн України.Василь був оперним співаком. І коли на все Водяне лунало його шаленим тембром - ЩЕ НЕ ВМЕРЛА - мурахи окуповували все тіло. Він дуже хотів, щоб ми показали нашу виставку з зони АТО у Парижі. Він показував по скайпу свою квартиру, показував де ми будемо жити як приїдемо, ми разом сміялися з того, що мене тре поселити в Діснейленді і говорили, говорили, говорили... Такі люди - вони мають жити!!! Такі люди - вони коштують сотень, тисяч отієї всієї мразі, що сьогодні побачивши по ящику чергову новину про смерть в АТО - пожме плечима, риторично спитає коли ж то все закінчиться, відкриє чергову пляшку пива і скаже що все то ігри великих... Сьогодні до війська в небо пішов ше один воїн. Сьогодні для мене не стало людини, яка була одним зі стимулів того, щоб триматися, щоб не розклеюватися... В нас є тупа звичка - говорити про людей коли вони загинули. Сьогодні плаче дві країни - Україна та Франція. Сьогодні плаче цілий світ.Друже. Я не вірю. І мені нема чого сказати.  Спогади Аліни Михайлової - волонтер АРМІЯ SOS, 29 червня 2016 року.   

Влаштувати дитину в чеський дитсадок, за словами місцевих мам, не є великою проблемою. Місць не бракує, а батьки обирають між державною та приватною установою, переважно орієнтуючись на ціну та пакет послуг. Як відбувається процес улаштування дитини в державний дитсадок у Празі та наскільки комфортним він є, саме про ми розповімо у статті.  Декретна відпустка у Чехії триває, як і в Україні, три роки. І саме з трьох років, як правило, дитину віддають у дитсадок. Туди маля ходить до початку школи, тобто до шести чи семи років. Іноді до дитсадків приймають і молодших дітей, але це, швидше, виняток, аніж правило. А ось останній рік дошкільної освіти є обов’язковим, пояснює у коментарі Радіо Свобода речник Міністерства освіти Чехії Ярміла Балажова. «У Чеській Республіці є закон, який каже, що дитина обов’язково мусить ходити в дитсадочок мінімум рік перед початком школи», – каже вона. Процес улаштування дитини в дитячий садочок в ідеальному варіанті складається із двох етапів: подання заявки та отримання рішення про зарахування. Для молодої мами Євгенії Худак процес улаштування сина – від першого знайомства із дитсадком до отримання офіційного рішення – тривав приблизно два місяці. Дитсадки в Чехії: батьки не знають, що таке черги (Відео) Ще до подання заяви батьки можуть прийти до дитячий садочок, який їх цікавить, на день відкритих дверей. Після цього необхідно скачати з інтернету й заповнити заявку із анкетою, додати медичні довідки, після чого у призначений день особисто прийти в дитсадок і подати документи. Кожен дитсадок може призначити власну дату подання заяв (як правило, у березні), так само, як і дату видачі рішення про зарахування (здебільшого у травні). Процедура зарахування У найкращих дитсадочках можуть бути черги, розповідає Євгенія, але загалом труднощів, як правило, не виникає. Крім того, цей час іноді використовують для того, щоб познайомитись із дітками: проводять ігри, готують подарунки. Чи можливо вирішити це питання повністю он-лайн? Наразі ні. Євгенія пояснює: «Ви можете скачати всі необхідні документи з інтернету, можете там слідкувати за усіма новинами й оголошеннями дитсадочка. Наприклад, ніхто не дзвонив мені стосовно сьогоднішньої дати – я просто прослідкувала в мережі, що маю прийти за документами про зарахування дитини. Але ви маєте прийти особисто й подати заяву та познайомитися із директором». Батьки можуть податися в декілька дитсадочків на випадок, якщо їх дитину не приймуть в перший обраний. «Іноді радять подавати лише одну заяву, тому що дитсадки підтримують між собою зв’язок. Якщо Ви подались у певний дитсадочок, а Вашу дитину туди не прийняли, то Вам дадуть знати, де є вільні місця», – додає Євгенія. Вона й сама подавала три заявки, а влаштувала сина, врешті-решт, у четвертий дитсадок. Причиною відмов був вік хлопчика, якому ще не виповнилось трьох років. Але натомість Євгенії порадили звернутись у дитсадочок в іншому районі міста, де ще були вільні місця. Електронних черг немає, все вирішує директор Вирішальне слово стосовно того, приймати чи ні конкретну дитину в дитсадок, має директор. Пріоритетними для нього є два критерії: вік і місце проживання. Так, старші дітки отримають місце з більшою ймовірністю, ніж молодші. А ті, хто наступного року йтиме до школи, мають абсолютний пріоритет. Наприклад, найстаршій дитині в дитсадочку, куди ходитиме Артур, наразі 7 років, а наймолодшій нещодавно виповнилось 3. Директор цього дитсадочка Ганна Томашова також пояснює, що місце проживання є важливим, але не вирішальним фактором. У випадку із державними дитсадочками засновником виступає місто. Тому пріоритетом є задовольнити потреби усіх жителів певної частини міста. А потім, якщо залишаться вільні місця, дитсадок прийматиме і дітей з інших районів і навіть з області. Що робити, якщо дитину не прийняли до жодного із дитсадочків? Існує декілька варіантів: батьки можуть подати апеляцію, чекати осені (часто місця звільняються на початку навчального року) або віддати дитину до приватного дитячого садка. У Чехії існують різні типи дошкільних освітніх закладів: державні, церковні, приватні, корпоративні тощо. Наразі у чеських дитсадочках достатньо місць, аби всі дітки провчились щонайменше обов’язковий рік перед школою – це можливе завдяки підтримці різноманітних фондів, у тому числі і європейських, зазначає речник Міністерства освіти Чехії. Крім того, у найближчі роки кількість місць планують збільшити ще на 65 тисяч. Приватний дитячий садочок у Чехії коштує до 1000 євро Ціни на приватні дитсадочки у Празі досить різноманітні: від 200 до 900 євро на місяць, вартість залежить від кількості днів на тиждень та годин, які дитина перебуватиме у дитсадку. Але й державні дитсадочки не є безкоштовними. Закон встановлює, що, крім держави, певний внесок на їхнє функціонування мають сплачувати і батьки. Утім, цей внесок становить малий відсоток від загального бюджету – витрати на те, чим дитина користується в дитсадочку (від канцелярських потреб до постільної білизни), покриває здебільшого державний бюджет, пояснює Ганна Томашова.   Вона також додає: «Плата за дитсадок у нас варіюється щороку. Минулого року вона становила 817 крон, наступного буде приблизно 820 крон на місяць (приблизно 30 євро – ред.). Плюс щодня сплачується 32 крони (приблизно 1,20 євро – ред.) за харчування. Харчування оплачується авансом, а потім гроші вираховуються, відповідно до того, скільки днів дитина фактично ходила в дитсадочок». Безкоштовних дитячих садків у Чехії не існує. Директор Томашова пояснює, що у виняткових випадках батьки можуть подати заяву, щоб із них зняли зобов’язання сплачувати внески. «Але подібне відбувається дуже рідко. Я особисто ще жодного разу нікого від плати не звільнила. Причиною для цього мають бути складні соціальні обставини, в яких опинилась родина. А ми тут, напевно, не настільки бідні», – розповідає вона.   Влаштувати дитину до дитсадочка в Празі з першої спроби цілком реально, буквально у декілька кроків. Головне – вчасно приділити цьому достатньо уваги. В Україні ж на 12 дітей – лише 10 місць. Щоправда, лібералізація законів може дозволити «квартирним» садочкам без власного харчоблоку і пральних машин стати альтернативою. Автори   Маргарита Голобродська Яна Полянська Радіо Свобода 

З метою пошуку обдарованої студентської молоді, створення умов для її творчого зростання, активізації науково-дослідної роботи студентів, набуття та обміну практичного досвіду студентами вітчизняних та іноземних ВНЗ проводиться І Міжнародний конкурс студентських наукових проектів " ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ". Захід відбудеться 18 листопада 2017 року на базі Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького.  Особливістю конкурсу є те, що за результатами І Міжнародного конкурсу студентських наукових проектів кращі команди за рішенням Міжнародного журі будуть нагороджені Дипломами І, ІІ та ІІІ ступенів, Дипломами в окремих номінаціях, а також спеціальними відзнаками організаторів та пам’ятними цінними подарунками від організаторів та партнерів заходу. Конкурс наукових проектів проводиться за участю провідних вітчизняних та зарубіжних науковців, юристів-практиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, здобувачів вищої освіти та ін. У межах проведеного заходу плануються майстер-класи міжнародних та вітчизняних відомих вчених, юристів-практиків та політиків, представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування за конкретними тематичними напрямами з актуальних проблем охорони та захисту прав людини. У конкурсі з науковим проектом запрошуються взяти участь здобувачі вищої освіти ВНЗ України та зарубіжних країн. Проект має бути пошуковим та інноваційним за своїм характером, мати наукове й практичне значення, містити положення щодо самостійно виконаного удосконалення окремих теоретичних положень та чинного законодавства з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду та бути спрямованим на вирішення проблем за наступними напрямками: - Правова держава як модель організації влади. - Сучасний стан та перспективи розвитку цивільно-правової охорони та захисту майнових та особистих немайнових прав. - Політика в сфері протидії злочинності. - Інформаційна безпека – елемент національної безпеки України. - Охорона та захист прав споживачів. - Актуальні проблеми децентралізації влади: європейський та світовий досвід. - Альтернативні форми вирішення спорів. - Професійна етика та психологія діяльності правника. - Юридична техніка у побудові правової держави. - Проблеми реформування та ефективного функціонування системи правосуддя.   Кожна команда обов’язково проходить реєстрацію в електронній формі та подає проект до 1 листопада 2017 року. Процедура реєстрації передбачає подання організаторам заявки встановленого зразка. Протягом 2-3 днів з моменту відправлення заявки учасники отримують повідомлення щодо її надходження. Заявки надсилаються на адресу: з поміткою «На конкурс (назва навчального закладу, країна)». Останній термін подачі проекту (дедлайн) – 1 листопада 2017 року.   Вимоги до оформлення проекту: титульна сторінка, зміст, список скорочень (у разі необхідності), основний текст до 25 сторінок (ураховуючи список використаних джерел без урахування додатків), додатки (у разі необхідності); шрифт Times New Roman, кегель 14, стиль – звичайний (normal), інтервал 1,5; поля: ліворуч, знизу та зверху – 20 мм, праворуч – 10 мм; абзац – 12,5 мм, вирівнювання по ширині. Посилання у тексті позначаються у квадратних дужках, наприклад [4, с. 3], [8, с. 25; 9, с. 14]. Усі проекти, які відповідають вимогам конкурсу будуть опубліковані в колективній студентській монографії (друкований варіант якої буде вручено безпосереднім часникам-командам, решта отримають електронний pdf варіант). Робочі мови: українська, англійська.   Порядок проведення конкурсу: За результатами відбору 10-ти командам з кращими науковими проектами буде надана можливість презентувати науковий проект перед міжнародним журі для визначення переможців (очна участь). Від навчального закладу на конкурсі може бути представлена одна команда (не більше 3 осіб). Команду може представляти один учасник. Детальний порядок проведення очного захисту (презентації) проектів буде повідомлено окремим листом командам відібраним для очної участі. УВАГА! Оргкомітет залишає за собою право відхилення робіт, які не відповідають вимогам або не пройшли перевірку на наявність плагіату. Не допускаються до розгляду наукові роботи, що мають менше ніж 50% оригінальності тексту. Організаційний комітет Конкурсу забезпечує команду та її наукового керівника (супроводжуючу особу) безкоштовними проживанням, харчуванням.   Участь в конкурсі є безкоштовною!   Місце проведення: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького (Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35)   Час проведення: 18.11.2017 р. 9.00-10.00 – реєстрація учасників Конкурсу. 10.00 – початок роботи Конкурсу.   Координати організаційного комітету Конкурсу: ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького: Україна, 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35; www.iful.edu.ua   Контактні особи: Бабецька Іванна - моб. +380979217382 e-mail: ivanna.babetska@iful.edu.ua     За інформацією : Департаменту міжнародної співпраці Івано-Франківської обладміністрації.   

Самі себе чехи вважають "smějícími se bestiemi", що можна перекласти як "лахаючими тварюками". Так їх нібито назвав під час другої світової війни гітлерівський протектор. Він наказав ліквідувати кількох авторів анекдотів та карикатур, які висміювали окупаційний режим. Фраза дуже добре наклалася на специфічний швейківський гумор, і нещодавно вийшла боком президентові Земану, який збирається кандидувати на другий термін. Як кандидат він повинен був відкрити прозорий рахунок у чеському банку, на який би прихильники могли надсилати гроші на кампанію. Однак прозорості рахунку використали і його різкі противники та просто сатирично налаштовані люди, які, надсилаючи мінімально можливий 1 галер (найменша грошова одиниця Чехії, яка в готівковому еквіваленті давно вийшла з обігу - її вартість майже дорівнює 1 українській копійці), мають можливість писати на цьому рахунку різноманітні послання.   foto: olser.cz    Президентові тут надсилають ці галери на квиток в один бік до Москви або на Височину (де він має дачу, тобто натяк про повернення на пенсію), або до Китаю, адже Земан протягом свого президентства неодноразово захоплювався "східним" способом правління. "Я обікрала своїх малих дітей заради Вас", - пише іронічно одна зі "спонсорок". Дехто надсилає гроші президентові на "бехеровку та цигарки", оскільки він і справді має шкідливі звички, або на відшкодування за програні суди. Хтось проводить тут рекламну кампанію на якісь вироби чи інтернет-сторінки, інші грають у "морський бій".... Банк навіть змушений був втрутитися і скасувати сервісні платежі за прийняття інших валют, бо хтось здогадався, що можна з рахунку списувати гроші, якщо надсилати євроценти - оскільки одна така трансакція коштувала 20 крон (~23 грн.). А що на те президентська канцелярія? "Галери приносять щастя" - написав речник Земана у твітері. Переглянути прозорий рахунок президента Чехії Мілоша Земана можна за посиланням: Fio banka Pohyby na transparentním účtu Автор: Олекса Лівінський  головне фото: irozhlas