Живучи в Україні не особливо задумуєшся про таку річ як соціальна допомога. В мене вона асоціювалась з пенсією, пільгами для ветеранів та інвалідів, допомогою при народженні дитини. І, звісно, з субсидіями або пільгами на комунальні послуги. Тому опинившись в Чехії довелося знайомитись із цією системою в дії. А тут вона досить розгалужена і складається з багатьох секцій. Далі їх коротко розглянемо. Кожна з цих секцій вимагає виконання певних умов. В Чехії під соціальне страхування підпадають майже всі аспекти життя. Починаючи з народження і до смерті. Простіше кажучи, держава допоможе, якщо раптом в тебе все летить шкереберть. Закони про соціальне забезпечення підтримують всіх, як і своїх громадян, так і іноземців. Більше того соціальне страхування у Чеській республіці є обов’язковим. Найбільш часто ми стикаємось саме з соціальним страхуванням. При влаштуванні на роботу воно спливає у формі податків. І якщо пенсійне страхування чекає нас тільки в десь далекій перспективі, то з медичним ми стикаємось часто. Тому, перш за все це мова піде про страхування здоров’я (точніша назва – матеріальне забезпечення на випадок хвороби. Тимчасова втрата працездатності у випадку хвороби – звичайна річ, яка трапляється з кожним. Елементарна простуда вкладе в ліжко мінімум на 3 дні. На роботі відкривають так зване «лікарняне» і купа грошей йде на ліки. Що цікаво, у Чехії якраз перші 3 дні не оплачуються зовсім. А в загальному схема така: 15 днів працівник отримує допомогу по непрацездатності від роботодавця; після 15 днів працівнику, який все ще хворіє – оплату здійснює медична страхова компанія. Право на допомогу має працівник, якого лікар визнав тимчасово непрацездатним. Допомога може надаватися протягом 380 календарних днів. Більш детальну інформацію можна знайти тут. Взагалі, за матеріальним забезпеченням на випадок хвороби надаються такі види допомоги: (інформацію про конкретну допомогу можна знайти перейшовши за посиланням) -         допомога по хворобі (Nemocenské) -         допомога при опіці члена сім’ї (ošetřovné) -         компенсаційна виплата по вагітності та материнству (Vyrovnávací příspěvek v těhotenství a mateřství) -         грошова допомога по материнству (Peněžitá pomoc v mateřství) Цікавою є грошова допомога по вагітності та материнству. Право на таку допомогу має наймана працівниця, яка брала участь у матеріальному забезпеченні на випадок хвороби як мінімум 270 днів протягом останніх двох років до моменту отримання допомоги по материнству. Тобто іноземкам, які щойно переїхали не вигідно відразу думати про дітей. Спочатку треба попрацювати. Державна соціальна допомога На виплату державної соціальної підтримки мають право особи: – що постійно проживають на території ЧР (громадяни ЧР); – іноземці, що мають на території ЧР постійне проживання; – іноземці, що проживають на території, а саме – з моменту, коли пройшло 365 днів з моменту реєстрації; – іноземці, молодші 1-го року, народжені на території ЧР і зареєстровані на території ЧР ; – неповнолітні іноземці, передані на території ЧР на догляд який заміняє догляд батьків або на догляд в спеціальні установи; – іноземці, що являються власниками дозволу на постійне проживання з признаним правовим статусом довгостроково проживаючого резидента в Європейському Співтоваристві на території іншої країни-члена ЄС; – іноземці, яким було видано дозвіл на довгострокове перебування на території ЧР з метою наукового дослідження; – іноземці, яким було надано додатковий захист; – іноземці, яким було видано дозвіл на довгострокове перебування на території ЧР з метою працевлаштування, яке вимагає високу кваліфікацію (синя карта). Для визнання цих пільг необхідно виконувати всі вимоги, що вони передбачають. Але все ж, основною умовою для іноземця, який не має постійного місця проживання, є проживання на території Чеської Республіки мінімум рік. Виплата державної соціальної підтримки регулюється Законом № 117/1995 Зб. зак. «Про державну соціальну підтримку» у частині подальших постанов. Згідно з цим законом надається така допомога: -         допомога на дитину (Přídavek na dítě) -         батьківська допомога (Rodičovský příspěvek) -         допомога на житло (Příspěvek na bydlení) -         допомога по пологах (Porodné) -         допомога на похорон (Pohřebné)   Бланки для заяви можете взяти у відділенні Центру зайнятості або скачати з інтернету на веб-сайті і потім роздрукувати. Майбутнє, найчастіше, пов’язане з дітьми. А народження дитини справа дорога (в будь-якій країні). Отож, трохи про допомогу на дитину. Допомога на дитину – це основна довгочасна допомога, яка надається сім’ям з дітьми. Право на отримання допомоги мають сім’ї з прибутками до 2,4 раз більшого прожиткового мінімуму. Допомога на дитину надається в трьох розмірах, залежно від віку дитини і щомісяця складає 500 крон чеських (до 6 років), 610 крон чеських (від 6 до 15 років) та 700 крон чеських (від 15 до 26 років). Проводячи аналогію з Україною, де виплачується спочатку найбільша сума з допомоги при народженні дитини, а потім так скажемо «по-трохи» кожного місяця на протязі 3х років, шукала щось подібне і тут. Таким чином знайшла, одноразову допомогу при народженні дитини, вона ж допомога при пологах. Вона надається тільки тоді, коли прибуток в родині нижче 2,7-кратного прожиткового мінімуму. Це фіксована сума: 13 тис. крон на першу дитину і 10 тис. на другу. Ще в Чехії можна отримати допомогу на житло. Зважаючи на те, якою дорогою є тут оренда квартир – ця інформація може бути актуальною. Допомогою на житло держава покриває вартість житла сім’ям і окремим особам з низькими доходами. Право на допомогу на житло має власник або орендатор квартири, прописаний в квартирі, якщо 30 % (в Празі 35 %) прибутку сім’ї недостатньо для покриття затрат на проживання і одночасно цих 30 % (в Празі 35 %) прибутку сім’ї – менше, ніж відповідні нормативні затрати, встановлені законом. Варто пам’ятати, що соціальна допомога включає в першу чергу надання допомоги при матеріальній скруті. В даному випадку кожна життєва ситуація розглядається індивідуально. Матеріальна скрута включає в себе допомогу та доплату на проживання, та негайну допомогу в надзвичайних ситуаціях. Проте, якщо у Вас немає дозволу на постійне місце проживання, або додаткову чи міжнародну охорону, можете подавати прохання лише про пільги з надання допомоги в надзвичайних ситуаціях. Заявки на пільги з надання допомоги у разі матеріальної скрути подаються до Центру зайнятості за місцем проживання. Як не дивно, але іноземці можуть звертатися у Центр зайнятості навіть за допомогою по безробіттю. Для українців, це мабуть не дуже важлива інформація, адже переважна більшість приїжджає сюди саме для того, щоб працювати. Але як кажуть «на всякий випадок». Ця допомога передбачає відсутність доходу у зв'язку з втратою роботи. Основною умовою надання допомоги по безробіттю є відпрацьованих 12 календарних місяців протягом останніх двох років. Подати заявку на допомогу з безробіття можуть зареєстровані особи, що шукають роботу, точніше іноземці з дозволом на постійне місце проживання, з дозволом на довгострокове проживання в випадку возз'єднання з членом сім'ї. Бланки на оформлення заявок можна скачати тут. Важливим показником у соціальному забезпеченні відіграє прожитковий мінімум - межа мінімальних доходів для забезпечення харчування та інших основних особистих потреб. Для іноземця, який розглядається, як окрема особа – прожитковий мінімум на місяць складає - 3 410 Kč. Для іноземця, який розглядається разом з іншими особами, частки прожиткового мінімуму розглядаються по порядку: для першої особи – 3140 Kč, для кожної наступної, яка не є не забезпеченою дитиною – 2830 Kč, далі для дітей: -         До 6 років – 1740 Kč -         Від 6 до 15 років – 2140 Kč -         Від 15 до 26 років – 2450 Kč. При чому мінімум для підтримки існування в Чеській Республіці становить – 2200 Kč. Більш детально дивитись тут.   В даній статті дуже коротко розглянуті основні моменти системи соціального забезпечення. Так би мовити для ознайомлення, щоб знати чого можна чекати і на що можна сподіватись від країни, в якій ти іноземець. Але радує, те що в Чехії дуже гарно розвинена не тільки система соціальної підтримки, а й підтримка іноземців. Пишучи цю статтю я знайшла багато джерел, у яких гарно описані всі моменти. А саме інтегрований портал для іноземців - Integrovaný portál Ministerstva práce a sociálních věcí. На чеській мові, але все чітко і коротко прописано. А також «Інформаційний довідник для іноземців у Чеській Республіці». Для тих, кому необхідна інформація у будь-якому питанні проживання на території Чехії чи просто цікаво, як все влаштовано - просто супер! При чому ще й на українській мові (файл для скачування).    Світлана Малецька  спеціально для UAPORTAL.CZ 

Нещодавні заяви президента Чехії Мілоша Земана на сесії ПАРЄ щодо Криму викликали не лише обурення української сторони, але не знайшли підтримки в самій Чехії.   Після того як від озвучених пропозицій віддати Крим Росії за грошову компенсацію офіційно відмежувалися уряд та парламент Чехії, своє слово сказало і чеське громадянське суспільство. В соціальних мережах декілька днів після заяв  Мілоша Земана триває флешмоб – чехи фотографуються з написом «Czech Republic is not Zeman” та позначають свої дописи хештегом #sorryukraine.     Однією з перших на флешмоб відгукнулася депутатка Чехії в ПАРЄ Ґабріела Пецкова (на знимці), котра опублікувала фотографію з написом «Чехія – це не Мілош Земан» ще у Страсбурзі, одразу після закінчення засідання ПАРЄ.   Z поспілкувався з Їржі Барешом, чоловіком, який «запустив» флешмоб: «Все життя я намагаюся мати чисте сумління. Коли я почув, що говорить глава нашої держави, як він рекомендує визнати російську анексію Криму а окуповані території виміняти на сировину, я не хотів, щоб будь-хто міг подумати, що це й моя позиція. Тому я просто зробив фото з написом «Чехія – це не Земан». Я радий, що моєму прикладу слідувало стільки людей і що ми таким чином хоч трішки очистилися від цього більшовицького свинства. Лише моє фото поширило понад 350 людей, десятки людей продовжують фотографуватися з подібним написом, і кожен з таких дописів має десятки поширень. Основне, що ці фотографії потрапили і в український сегмент fb, що про них дізнаються українські громадяни. Це було моїм головним наміром. Ми – це також народ Вацлава Гавела, а не лише Мілоша Земана».   Дівчата з Чехії застали заяву Земана у Києві і приєдналися до соцмережного "флешмобу"   Опубліковано на Zbruc.eu  

З 8 по 10 жовтня в Празі пройшла Міжнародна суспільно-політична конференція «Форум 2000», яка є вагомою платформою для обговорення актуальних проблем сучасності, пов’язаних з розвитком демократії у світі, правами людини, розвитком громадянського суспільства, зміцнення релігійної, культурної і етнічної толерантності. Щороку у ній беруть участь відомі політики, експерти, науковці, державні та громадські діячі з різних країн світу, які порушують та відкрито дискутують з принципово важливих питань міжнародного життя. Перша конференція «Форум 2000» відбулася в Празі у 1997 році з ініціативи президента Чехії Вацлава Гавела у співпраці з ізраїльським письменником Елі Візелем та японським політиком і філантропом Рйоіті Сасакавою. Цього року в рамках конференції було організовано дискусію на тему «Крим, три роки потому», в якій взяли участь народний депутат України та лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, кримськотатарський адвокат Едем Семедляєв, двоюрідний брат політичного в’язня Євгена Панова, заарештованого в Криму, Ігор Котельянець. Учасників Форума 2000 та громадськість Праги було докладно поінформовано про актуальну ситуацію, що склалася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, грубі порушення російськими окупантами прав людини на півострові, методи залякування та тиску на кримськотатарських та проукраїнських активістів, якими діє окупаційна російська влада, наведено конкретні приклади репресій, катувань, незаконних арештів та вироків суду. Після дискусії за участю кримськотатарського ансамблю «Мусафір» відбувся вечір кримськотатарської культури. Повідомляє Посольство України в Чеській Республіці 

Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska

Прага – У Празі в самому центрі міста в історичній будівлі колишньої митниці відкрився Музей комунізму. Його експозиція розгорнулась на 1500 квадратних метрах і розповідає про історію колишньої Чехословаччини після комуністичного перевороту – від лютого 1948 року і до демократичної Оксамитної революції в листопаді 1989 року, тобто часу падіння тоталітарного режиму. Експозицію музею можна умовно розділити на три частини: «Ілюзії», «Реальність», «Тортури». На початку серед експонатів у залах представлені, зокрема, агітаційні й пропагандистські плакати комуністичної доби з маршами молоді на першотравневих демонстраціях чи із закликами до виконання і перевиконання норм праці. В цій частині музею також можна побачити низку пам’ятників і портретів вождів – від Карла Маркса до Леніна і Климента Ґотвальда. Один з пам’ятників автори експозиції все ж показали не в оригінальному розмірі, а лише на фото. Мова про найбільший в Європі пам’ятник Сталіну, встановлений на Летенському пагорбі у Празі в 1955 році. Його висота сягала неба – 22 метри, вага – 17 тисяч тонн, в народі цю велетенську глибу каменю називали «чергою за м’ясом», після розвінчання культу особи в 1962 році пам’ятник був демонтований. І з цією історією відвідувачів знайомить експозиція музею. Значна частина експонатів розповідає про переслідування інакодумців у Чехословаччині, про долі тих, кого комуністичний режим загнав за ґрати чи утримував в таборах праці в уранових шахтах. Для допитливих в експозиції музею є навіть протоколи допитів STB – комуністичної служби безпеки, з якими можна познайомитись, чи відтворений інтер’єр камери з дерев’яними лавами і гасовою лампою. Тут також ланцюги, замки і молоти – нехитрі засоби праці і побуту тієї доби. Як розповів Радіо Свобода один із авторів експозиції Алекс Кураб: «Ми не намагаємось розповідати, починаючи від першого експонату, що це був жахливий час, поганий час, що це було щось трагічного. Ми тільки говоримо: ось так ця історія розвивалась, ідіть і самі дивіться, це – факти. На самому початку була якась думка, потім дійшло до практики, до реальності, але далі – це страхіття. Для нас найтяжчим з усього в музеї є історії про багатьох ув’язнених людей. Якщо рахувати із загиблими в таборах праці, які були відкриті саме для політичних в’язнів, то ми говоримо про 7 тисяч жертв. Люди гинули в цих таборах за нелюдських умов праці в уранових шахтах чи потім помирали від наслідків ув’язнення». Серед почесних гостей на відкритті музею був відомий чеський письменник і дисидент Їржі Странскі, який сам був двічі режимом ув’язнений і провів за ґратами близько 10 років свого життя. На думку Їржі Странского, такі музей, як Музей комунізму в Празі, сучасникам потрібні. В коментарі для Радіо Свобода Їржі Странскі, зокрема, наголосив, що важливо, «щоб люди на власні очі побачили те, що було, ніж щоб хтось їм це пояснював, тому що коли пояснюють, можна подумати, що факти або прикрашають, або роблять ще гіршими, ніж вони були насправді, тож я радий, що музей є тут, у центрі міста, тому що люди сюди прийдуть». Як зазначив Їржі Странскі, сам він часто ходить до шкіл, зустрічається з учнями, розповідає їм про свою долю і життя: «Я майже двадцять років ходжу до шкіл на зустрічі з дітьми. Відомо, що, особливо раніше, в підручниках нічого про це не писалось. Після падіння режиму сьогодні мені приносять радість і зустрічі зі студентами. Думаю, що цей музей на часі». В експозиції музею можна також познайомитись з долею інших дисидентів і борців з комуністичним режимом, наприклад, в’язня, згодом першого президента Чехословаччини і Чеської Республіки Вацлава Гавела. Діяльність Музею комунізму в Празі проводиться завдяки підтримці чеської приватної фірми.   Оксана Пеленська Радіо Свобода