21 Листопада у річницю Революції Гідності, в бібліотеці Вацлава Гавела у Празі відбулась презентація книги, яку написали чеські науковці. Вона має назву “Російська агресія проти України” присвячена комплексному аналізу російсько-українського конфлікту.   Це цікаво: Книга стала результатом роботи спільного наукового проекту Інституту міжнародних досліджень Карлового університету, в якому взяли участь 16 авторів. Ян Шир з Інституту міжнародних досліджень та Факультету соціальних наук Карлового університету, говорить: “Ця книга – перше синтетичне наукове дослідження, узагальнення проблематики російсько-української війни чеською мовою в Чеській Республіці”. За його словами, автори роботи ставили перед собою два головних завдання: “пролити світло поза лаштунки путінської агресії та зробити аналіз розвитку ситуації в Україні після 2014 року на фоні конфлікту з Росією”.  Також, він зазначив, що: “Чехія з 2014 року знаходиться у самому епіцентрі російських операцій з посилення впливу та дезінформації в Європі, які супроводжують гібридну війну Росії проти України. Тому Кремль намагається порушити єдність західних країн з підтримки України. Росіяни використовують у Чехії весь арсенал засобів впливу, починаючи з корупції політичних еліт та втручання у виборчі процеси, через підтримку антисистемних елементів, зокрема, праворадикалів та екстремістських течій, до масованої інформаційної присутності в чеському інформаційному просторі. Оскільки громадський дискурс про Україну в Чехії - все, що завгодно, але не факти. Тому ми й вирішили написати книгу, щоб закласти основу для аргументованої дискусії про чеські інтереси у подіях, які відбуваються далеко від наших кордонів”. З провідних експертів Карлового університету у роботі над проектом взяли Карел Свобода та Любош Швец.  Що стосується українського погляду, то він був представлений заступником директора з міжнародних питань Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (Київ) Михайло Самусь. Відомий російський незалежний експерт Юрій Федоров зробив свій внесок до книги, проаналізувавши суть російської “гібридної” операції для окупації Донбасу. Самусь зазначив, що “Російська агресія проти України” є першою науковою книгою, виданою в країнах ЄС, яка системно аналізує російсько-український конфлікт. Сама книга була надрукована видавництвом Karolinum Карлового університету в Празі.

Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   

 Самобутній інді-рок гурт «Vivienne Mort» зібрав у суботу на своєму концерті у Празі поціновувачів якісної сучасної музики. Захід відбувся у музичному клубі «Футурум» з ініціативи Української Європейської Перспективи та UAPORTAL.CZ, і мав скоріше «камерний» характер. Тому цифра у майже двісті п’ятдесят глядачів потішила як організаторів, так учасників гурту. Українсько-чеська публіка на льоту підхоплювала усі композиції та неслася у емоційному музичному потоці із володарями сцени. А після концерту я поспілкувалася із солісткою і лідером «Vivienne Mort» Даніелою Заюшкіною про їхню творчість у мінорі, Прагу та сьогоденний музичний український ринок.     ПРАЗЬКИЙ КОНЦЕРТ І ЗАКОРДОННІ УКРАЇНЦІ - Дано, дякуючи празькій публіці, ви сказали, що вона для вас дуже цінна. У чому полягає ця основна цінність? - Прихід людей на концерт завжди для мене багато означає. Я дивлюся по собі - для походу на концерт мені потрібно бажання і рішення. Вони обрали нас і виділили цілий вечір, щоб провести його з нами і нашими піснями. Ми з хлопцями обговорювали концерт і виявилося, що для всіх нас спочатку було незвично чути, як наші пісні співаються так далеко від дому. Ми не знали, що пісня долітає так далеко і не чекали такої сильної віддачі. Люди прийшли слухати музику, це класно. Бо якщо її не слухати, вона зникне. Музиці потрібні слухачі. - Де ще за кордоном вам доводилося виступати, і чи відрізняються між собою різні публіки у різних країнах? - Тричі їздили до Польщі. Публіка скрізь різна, але вона завжди залежить від артиста. І тому відрізняються між собою скоріше самі концерти. Концерт створює дуже багато факторів. Вдома простіше контролювати технічну підготовку залу, на фестивалях не проконтролюєш погоду. Як це не прикро, ще один з факторів, наприклад - мій настрій, який одразу з різних боків демонструє рівень мого професіоналізму. Часом я не можу відключитися від якогось свого нав'язливого стану, попереднього наповнення, не придатного для виступу. Як мінімум, так можна підвести людей, які покладають надії на цей вечір. Глобально - доки ти не розберешся з собою, тобі нічого сказати людям, окрім того, що ти зараз знаходишся в пошуку. Друга сторона «переговорів» – публіка, – у нас хороша завжди! Люди зазвичай дуже чуйні та емоційні, чекають на щось хороше. Навіть якщо на фестивалі перед нами виступав грайнд-кор і "розбаламутив народ", я з першої пісні повинна включити своє кіно, проектор тепер мій. Кожен артист – диригент своєї публіки. Як її налаштуєш, так вона і звучить.  - Яке враження справила на вас Прага? Що відвезете звідси додому? - Празькі пейзажі - це як якийсь крем для очей. Навіть фізично відчуваєш, наскільки приємно дивитися на всі ці акварелі і помпезні архітектурні композиції.  Після подорожей в красиві міста, починаю ставитися уважніше до того, як виглядає середовище, в якому живу. Хочу, щоб в нас теж було чисто і без зайвих речей. В нас дуже красиві міста, але важко побачити красу Одеси, коли вона обклеєна рекламними банерами, як холодильник в старій квартирі. Я не політик і не знаю, як це змінити. Просто згадала після Праги, що мене це непокоїть. Поки що це привід для фрустрації, але я завжди відгукнуся на ефективні методи боротьби за зміни.  З речей купила собі магніт з Францом Кафкою, олівці, блокноти і тарілочку. - Перебуваючи у Празі, можливо і раніше, ви спілкувалися із "закордонними" українцями... Як ви ставитеся до людей, які з тих чи інших причин, залишають територію України, і їдуть жити за кордон? - Хто б що не казав, для більшості людей важлива у житті гармонія. Ми всі за те, щоб почуватися добре, навіть коли не зізнаємося собі в цьому. Для оточуючих не важливо те, що ми робимо для них. Для них важливіше, як вони почуваються поряд з нами, яку енергію ми випромінюємо. Якщо комусь для того, щоб почуватися краще, потрібно виїхати, і вони відчувають, що так їхнє життя стане більш гармонійним, то для чого лишатися? Якщо їм буде краще, то й усім оточуючим буде краще. Але не знаю, чи я колись переїду в іншу країну. Здається, мені буде недостатньо спілкування і реалізації. Мені підходить жити в Києві і подорожувати. - Про вас відомо, і це засвідчує, наприклад, відеокліп на пісню «Пташечка», що ви доволі співзвучна із культурою та філософією Індії. Що близьке вам у менталітеті індусів, і чим, на вашу думку, категорично відрізняються від них українці як нація? - Ми більше поспішаємо, у нас більше амбіцій, нам важливо якось яскраво себе реалізовувати, підкреслювати свою вийнятковість. Індуси за таке переживають менше. Їх дуже багато, місця мало, доводиться рухатися більш синхронно. Можливо, вони частіше займаються саморефлексією. Можливо, ні, але в них можна повчитися спокою, терпляче ставитися  до людей, дозволяти іншому бути іншим, поважати особистий простір сусіда. Я, наприклад, зі свого боку, якщо зустріну когось, хто мені дуже подобається, то мушу час від часу пояснювати собі, що мій друг - це ще не моя власність і він мені не належить.  Ще індуси рідко бувають дратівливі. Впевнена, що в них той самий людський набір якостей, ніяких чудес, просто вони вміють себе опановувати, більше розуміють себе. Хотілося б, щоб нас з дитинства якось вчили пізнавати самих себе. Вдома або у школі. Мені нещодавно підказали, що цей предмет міг би називатися "саморефлексія». Де діти записували б свої думки: що відбулося зі мною за день, що мені подобалося, що ні, чому я посварився з сусідом по парті, чому на мене накричала вчителька, чому я потім плакав. Тоді нам легше буде у процесі життя лишатися на одинці з собою, розмовляти з собою, розуміти свої страхи і свої бар’єри, і що важливіше – свої бажання. Тому що життя не таке довге, і глибоко в середині себе ми обов'язково чогось сміливо бажаємо, але зустрічаємося із труднощами і страхами, і тоді ці бажання відходять на другий план, і починається просто існування, перехід з дня у день через ніч.   СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СЦЕНА - Розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до закону про мовні квоти на українському радіо- та телепросторі.   - Кажуть, стало більше української музики на радіо і телебаченні. Не маю підтверджень. Знаєте, коли справа стосується музики, то я не є «за» різного роду заборони. Мені здається, що музика – це одне з небагатьох явищ, яке, навпаки, дає свободу. В музиці можна робити, що хочеш, і вигадувати, що хочеш, це поле для творчості, польоту фантазії, вона не дає нам закам’яніти, зануритися в побут. Історично склалося, що в нас двомовна країна. Мені не хотілося б, щоб талановиті музиканти, які класно пишуть тексти російською, починали писати такі собі тексти українською, щоб попасти на радіо. А музикантам по природі потрібна увага, і через квоти вони це вже роблять. - Як ви в загальному оцінюєте сучасну українську музику і сцену?   - Вона стрімко розвивається. Музиканти багато працюють.  Також радісно, що окрім феномену Олега Винника, хранителя традицій радянської естради, в нас є артисти, які цікавляться західною музикою, а деякі взагалі в свою творчість вкладають багато свого власного досвіду і самих себе, не намагаючись нічого цілеспрямовано запозичувати. - Кого із своїх колег-виконвців ви вважаєте гідними представниками сьогоднішньої української сцени? Через кого нині звучить Україна?   - Якби я хотіла поставити іноземцям українську музику, щоб передати наші етнічні особливості, я б поставила «ДахуБраху», це ідеально для такої презентації: "Це найбільше схоже на Україну". Також «Один в каное». В Ірин голос (солістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак – прим. редакції) вкладено емоційний інтелект, тому не обов’язково знати українську і розуміти, про що вона співає, щоб відчути цю творчість. Для української музики історично багато значать «ВВ» та "Океан Ельзи".    ТВОРЧІСТЬ VIVIENNE MORT - З ким, передусім, співзвучна ваша музика? Як ви бачите своїх слухачів? Які вони? - Дуже дивні люди. Я не знаю, звідки вони взялися і чому це роблять. Але у них у всіх є спільне - якась беззахисна доброта. Можливо, на час концерту, але вони стають довірливими, і потім підходять і різними способами стараються дізнатися - "а ти чесно така?" Хочуть, щоб завжди була Пташечка, втілення тендітної доброти. І я стараюся показати, що ми з ними не хороші і не погані. Ми в нулі і перед нами вибір. Хочеш - старайся бути хорошим, хочеш - будь підлим, щоб бути злим і підлим - тут взагалі, ніяких перешкод. Одне ясно: між мною і слухачами - зв'язок. - Яку високу мету несе в собі творчості VIVIENNE MORT? І чому вона у мінорі? - Мені складно говорити про творчість. В момент написання я мало що усвідомлюю. Але знаю, що в мінорі мені більше вдається. Так я відчуваю.  Думаю про мету своєї творчості і навіщо вона мені. Мабуть, це те місце, де я найкраще можу проявити свої здібності. Ще до написання пісень мені подобалося бачити красу. Я не знаю, чи приношу користь людям. Можна сказати, що я створюю свою хмару і затягую в неї інших.  - А як щодо культури, літератури, мистецтва? Хто є вашими натхненниками? Які книги читає Даніела Заюшкіна? Фільми яких режисерів дивиться? - Останнім часом дивилася Андрія Звягінцева, Сергія Лобана, Юрія Бикова, планую ще трохи подивитися Сокурова, Кончаловського, все, що не бачила Лунгіна, в кінці заполірую Братом-2 і чао. Для цього можна навіть зняти квартиру на Борщагівці з видом на осінню електростанцію. Коли мене будуть провідувати в реанімації, я попрошу записати на флешку фільми з Луі де Фюнесом, всі серії "Поліцейської академії" і пригоди Містера Біна.  Читаю зараз збірку п'єс і розповідей Дмитра Ліпскерова, раджу тим, кому подобаються твори Милорада Павича і Набокова. Оксана Мойсенюк для UAPORTAL.CZ Автор фото - Tomáš Kozel 

Процес становлення української діаспори в Чеській Республіці умовно можна поділити на чотири періоди. 1. До подій 1917 року більшість емігрантів становили представники інтелігенції та студентство, які залишали Батьківщину з політичних мотивів та з метою підвищення освітнього рівня. Українські студенти вступали до Гірничого інституту в Пршібрамі та до Карлового університету Праги. У 1902-1903 роках український професор Іван Горбачевський став навіть ректором Карлового університету. 2. Нова, велика «хвиля» української еміграції (інтелігенція, військові біженці) припадає на початок 20-х років минулого століття. Вона пов’язана з поразкою у боротьбі за незалежну Україну. У міжвоєнний період завдяки, в першу чергу, Президенту Т.Масарику Чехословаччина стала найбільшим у Європі політичним, науковим, культурним та духовним центром закордонного українства. З Відня до Праги був переведений Український вільний університет. В Чехословаччині виходили українські газети, часописи, діяли видавництва, середні та вищі навчальні заклади, музеї, товариства. В Празі жили і творили поети О.Олесь, Є.Маланюк, О.Ольжич, художник В.Касіян, багато інших визначних представників української культури. Однак, після Другої світової війни, значна частина української інтелігенції під загрозою репресій з боку місцевої комуністичної влади та СРСР була змушена від’їхати далі на Захід. Чимало представників української еміграції 20-30 рр. залишили Чехословаччину також після введення військ країн Варшавського договору в серпні 1968 року. 3. Після завершення Другої світової війни до Чехії прибували військовослужбовці сформованого в СРСР 1-го Чехословацького армійського корпусу, в якому переважали жителі міжвоєнної Підкарпатської Русі (Закарпатської України), а також волинські чехи. 4. До четвертої, сучасної «хвилі» українських мігрантів в ЧР належать наші співвітчизники, які почали прибувати в пошуках роботи до цієї країни з початку 90-х років минулого століття. Станом на кінець 2016 року на території Чехії зареєстровано близько 150 тисяч українських трудових мігрантів, частина з яких одержала дозвіл на проживання в ЧР на 10 і більше років. Українські дипломатичні установи щорічно реєструють в Чеській Республіці близько 1000 новонароджених громадян України. Із зрозумілих демографічних причин нинішня українська діаспора в ЧР, що складається, головним чином, з громадян Чеської Республіки - нащадків згаданих українських емігрантів, постійно скорочується. Значну роль тут також відіграють процеси поступової асиміляції українців до чеського суспільства. Згідно з останнім переписом населення у 2011 році до української національності зголосилося понад 54 тисячі чеських громадян, або 0,5 відсотка від населення країни (під час попереднього перепису населення у 2001 році таких було близько 22 тисяч). Переважна частина «чеських» українців - це представники інтелігенції: науковці, викладачі, підприємці тощо. Проживають вони, головним чином, у містах: Прага, Карлові Вари, Дєчін, Брно, Пршеров, Острава і Хомутов.   З метою реалізації своїх прав, які сформульовано у схваленому в 2001 році Законі «Про права національних меншин», українською діаспорою створено низку громадських організацій. В Празі, зокрема, діють:  «Українська ініціатива в Чеській Республіці» (керівник – Василь Райчинець); «Об’єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці» (керівник – Ольга Мандова); "Міжнародна громадська організація "Українська Європейська Перспектива" (керівник - Галина Андрейців) ; «Об’єднання українок в Чеській Республіці» (керівник – Марія Прокоп’юк); «Форум культур» (керівник – Ростислав Прокоп’юк); «Асоціація українців в Чеській Республіці» (керівник – Павло Бубряк); «Українські профспілки в Чеській Республіці» (керівник – Тарас Костюк); «Міжнародна асоціація українців «Євромайдан» (керівник – Михайло Топоров); «Український народний дім в ЧР» (керівник – В.Губчук); «Празький Майдан»; «Рута» (керівник – Богдан Копчак);  «Український національно-культурний центр» (керівник – Г.Базаєв); «Український бізнес-клуб в ЧР»;  «Міжнародне об’єднання «Українська свобода» (керівник – Богдан Костів); Крім того, діють самостійні громадські організації, які по своїй суті є творчими колективами: «Товариство трудової міграції українців в ЧР «Берегиня» (керівник – Марія Скиба); Танцювальний колектив «Джерело» (керівник – Дарія Любачівська); Творчий колектив «Родина» (керівник – Йосип Климкович).     Українські організації діють також у м. Градець Кралове – «Регіональне українське товариство Східної Чехії» (керівник – Н.Доценко), у м. Брно – «Українська ініціатива Південної Моравії» (керівник – Ільнара Дудаш), у м. Хомутов – «Дзвони надії» (керівник – В.Кулацький), у м. Карлови Вари – «Союз українців Богемії» (керівник – В.Роговий), у м. Ліберець – «Ліберецька греко-католицька харіта» (керівник – отець Іван Семотюк), м. Тепліце – «Українська світлиця» (керівник – Калісія Федорук), у м. Пардубіце – керівник Г.Величко. Українські діти, батьки яких тимчасово перебувають у ЧР, мають можливість відвідувати українську суботню школу «Ерудит». Цей навчальний заклад працює за угодою з Міжнародною українською школою. У 2017 році розпочав роботу "Культурно-освітній центр «Крок»", метою діяльності якого є навчання дітей, які проживають разом з батьками у Чехії українській мові, літературі, культурі, географії України. Також у лютому 2017 року, відкрився інформаційний портал українців Чехії UAPORTAL.CZ  - вся корисна інформація для українців, які живуть, навчаються, працюють та відпочивають в Чехії. Сайт буде цікавий і тим, хто тільки збирається відвідати цю країну.  У містах Прага, Ліберець та Брно діють греко-католицькі церкви, в яких служба ведеться в т.ч. українською мовою.   При чеському Уряді діє постійна Комісія з питань національних меншин, в якій українську громаду у Чехії представляє сьогодні Голова організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» Б.Райчинець. Уряд ЧР фінансово підтримує діяльність українських громадських об’єднань, а також видання україномовного журналу «Пороги» (заснований у 1993 році), та «Українського журналу» (заснований у 2005 році). Оновлено 22.05.2017 р За матеріалами МЗС України 

Після парламентських виборів у Чехії, що відбулися 20-21 жовтня, перемогу з майже 30-відсотковим результатом святкувала популістська партія «Союз невдоволених громадян» (АNО), яку очолює Андрей Бабіш. Він є другою найбагатшою людиною Чехії зі статками у майже чотири мільярди доларів та бізнес-інтересами в аграрній, хімічній та медійній галузях. Не всі партії, які пройшли до парламенту (а їх дев’ять), висловлювали готовність формувати коаліцію з АNО. І ще менше тих, хто хоче йти в коаліцію за умови що прем’єром буде саме Андрей Бабіш, проти якого відкрито справу за нібито зловживання з фондами ЄС після того, як в травні цього року він змушений був подати у відставку з посади міністра фінансів Чехії. Про підсумки чеських виборів – зокрема і для України – Радіо Свобода розмовляло з Радком Мокриком, докторантом Карлового університету в Празі, редактором часопису Na Vychod, який висвітлює східну політику Чехії.   ​– Яка найбільша сенсація цих виборів, що Вас вразило? – Те, що кидається найбільше в очі – це провал, звичайно, правлячої партії, тобто уряду соціал-демократів. Власне кажучи, в країні, де в принципі цілком пристойний рівень життя і низьке безробіття, правляча партія отримує 7%. Це досить несподівано! Звичайно, можна говорити про відносну несподіванку – достатньо високий відсоток право-радикальної партії Томіо Окамури. Все-таки соціологія давала їм дещо менший результат, ніж 11%. І, звичайно, Бабіш. Перемога Бабіша очікувалася, але в світлі тих скандалів, які були останнім часом, напевно, настільки переконливий результат все-таки став несподіванкою. Тому що 30% – це дуже серйозно. – Чи вже гарантовано партії-переможцю АNO – «Союзу незадоволених громадян» – те, що її лідер Андрей Бабіш буде прем’єр-міністром? Чи це питання ще відкрите? – Насправді тут ситуація достатньо складна. Бо перед виборами фактично лідери всіх партій заявили, що не будуть співпрацювати з Бабішем, оскільки було відкрите кримінальне провадження, і вони не уявляють собі, щоб людина під кримінальним провадженням могла бути прем’єр-міністром. Тобто мова йшла про те, що будуть якісь домовленості. Інша справа в тому, що результат дуже переконливий, і уявити собі, що Бабіш, власне, буде подавати когось іншого на прем’єра насправді складно. А те, що президент Мілош Земан його запропонує як прем’єр-міністра – це цілком очевидно. – Для багатьох зовнішньо-політичні погляди Андрея Бабіша залишаються повною загадкою. Що Ви можете сказати про його зовнішньо-політичну орієнтацію? – Насправді це так. Щоб ми розуміли, сама партія ANО – загалом достатньо такий зрозумілий проект буде для українців в тому сенсі, що цей проект зроблений під лідера і визначити якусь ідеологію партії достатньо складно. Тому що Бабіш йшов на вибори швидше як євроскептик. Він проти впровадження євро, він проти міграції, але одразу ж після оголошення перших результатів – він заявляє, що його партія європейська і вони будуть співпрацювати (з Брюсселем) тощо. Бабіш – підприємець, і він дуже практично, прагматично ставиться до політики, тому якось визначити, куди він буде рухатися, наразі складно. Я думаю, що багато чого залежатиме, власне, від складу коаліції, тобто, з ким йому вдасться домовитися і на які поступки він піде. Але, відверто кажучи, очікувати якогось серйозного розвороту в зовнішній політиці Чехії не варто. Хоча є певна схильність до таких поворотів – Бабіша часто порівнюють з Угорщиною чи Польщею та їхніми лідерами. Тобто, швидше очікування йдуть на якесь таке, можливо, не дуже сильне ускладнення відносин з Брюсселем. – Бабіш вже після виборів сказав, що не буде формувати проросійську коаліцію з комуністами і крайньою правою партією Томіо Окамури «Свобода і пряма демократія». Це важлива заява? – Знову ж таки, до заяв Бабіша треба ставитися достатньо обережно. Тому що дійсно була така заява. Навряд чи він піде в коаліцію з комуністами. Але в той же час він заявив, що він буде шукати точки дотику з усіма політичними партіями і, попри ці заяви, що він не буде співпрацювати з Окамурою. Потім він додав, що, наприклад, в питаннях міграційної політики вони можуть знайти якусь спільну мову з крайніми правими. Тобто виключати в планах Бабіша співпрацю з будь-ким напевно не варто. Хоч для нього буде непросто, адже Окамура є небажаним партнером, тому що з Окамурою не хоче співпрацювати ніхто, за великим рахунком – занадто його політика радикальна. Окамура не перший рік балансує на рівні якогось расизму, і тому альянс з ним не буде вітатися.   – Які Ви бачите відносини між Прагою за нового уряду, коли вже буде коаліція і уряд сформовані, та Брюсселем? Чи буде якась євроскептична хвиля йти з Праги? – Знову ж таки, я думаю швидше так. Бабіш – якщо він справді очолить уряд – євроскептицизм очевидно буде посилюватися, незважаючи на те, що сам Бабіш залюбки приймає гроші з Брюсселя, але ця політика якогось скепсису щодо Брюсселю загалом є достатньо популярною. Я би не драматизував, власне, якісь ускладнення з Брюсселем. Але без сумніву, що риторика Бабіша швидше є все-таки проти Брюсселя. І цю хвилю вони залюбки розганяють у суспільстві. Що оця бюрократія Брюсселя, «диктат Брюсселя» і що Чехія повинна бути міцною і самостійною... Тобто – якогось ускладнення, швидше за все, варто очікувати. Але нічого драматичного. – І якими Ви бачите, до речі, відносини між Чехією й Україною вже після цих виборів? – Знову ж таки, відносини загалом попереднього уряду були достатньо хороші. Налагоджувалися співпраця як економічна, так і зрештою після цих відомих заяв Земана про Крим практично весь політикум на чолі з прем’єром Богуславом Соботкою відмежувався від цього, засудили цю заяву. Як вже було сказано, якось визначити конкретний майбутній вектор, гіпотетичний, влади Бабіша складно. Але були в нього заяви, що санкції проти Росії не працюють. Тобто, він не виступає за скасування санкцій, але він говорить про те, що вони не дуже ефективні. Загалом він максимально обережний в питаннях зовнішньої політики. Якщо порівнювати з попереднім урядом, то можна чекати якихось ускладнень, але, знову ж таки, Бабіш – людина максимально прагматична. Я думаю, що він буде керуватися практичними і конкретними інтересами. Говорити про те, що ANО (при всій своїй суперечливості) – це якась відверта проросійська сила, я б все-таки не наважився. – Тобто, Чеська Республіка залишиться другом України і прихильником української євроінтеграції? – Можливо, лобістом української євроінтеграції Чехія не буде, але я думаю, що якась економічна співпраця і загалом політичний діалог буде триматися цілком в нормальних межах. І очікувати якихось серйозних ускладнень тут не варто. Тому що на перший план, очевидно, будуть виходити конкретні економічні інтереси в конкретних сферах. Ростислав Хотин, Радіо Свобода 

Іванка Іллєнко – балерина, вчитель мистецтва балету, українка, дуже щира й відкрита людина. Її шлях балерини розпочався у Києві, та через Росію і Німеччину привів її до Праги. Саме тут Маргарита Голобродська і зустрілась із Іванкою, аби поговорити про життя артистки балету, життя закордоном і життя у вдячності.     Маргарита: Розкажіть, як почалась Ваша історія з Прагою. Іванка: Я 5 років працювала у Штутгарті. Там був дуже добрий театр, та я розумліа, що Німеччина – це не моя країна. Просто не моя. І переді мною постав вибір, адже я на тому етапі життя вже хотіла працювати там, де мені подобається й жити. Штутгарт – це мале місто. Симпатичне, але маленьке. Мені ж були до вподоби або Прага, або Амстердам. Я собі подумала, що спробую Прагу й Амстердам, а якщо там не складеться – то я просто повертаюсь додому. Бо Київ я дуже люблю! От і спробувала. І у мене вийшло.   М.: Як відбувся переїзд до Європи, до Штутгарта? І.: Я вже певний час працювала у Києві, коли настала доба купонів і того жаху, коли грошей не було, коли не було чого їсти і не було за що доїхати на роботу. До нас тоді приїхав із Усті-над-Лабем хореограф, який набирав людей. Він обрав трьох із Київського театру й запросив нас до себе працювати. Я тоді зовсім не знала, що таке Усті-над-Лабем. І ось ми поїхали. Просто взяли і поїхали – нас троє із Києвської національної опери. Я і сьогодні люблю це місто, шматочок мого серця там є, там була дуже цікава робота з хореографом. Крім того, наш хореограф був словаком, а українці словаків зазвичай розуміють краще, ніж чехів. Ти одразу можеш зрозуміти 50-60%, того, що вони говорять. А там вже справи пішли! В Усті над Лабем я працювала три роки, а опісля поїхала до Штутгарту і пройшла конкурс, що було непросто, адже там дуже хороший театр. У Штутгарті я працювала 5 років, а потім вже вирішила, що треба кудись їхати. Чому саме Прага? По-перше, я вже розмовляла чеською. По-друге, Прагу я вже знала, бо ми часто сюди їздили – навіть просто на вихідні. Прага мені дуже подобалась, і я вирішила спробувати.     М.: Чим саме Ви займаєтесь у театрі? І.: “Ти”. (сміється) Я наразі перестала танцювати і залишилась у театрі на посаді, що називається “externí báletní místr” [“позаштатний маестро балету” - ред.]. Я веду уроки, як ми їх називаємо. Кожного ранку приходять артисти, і 1 годину та 15 хвилин вони мають великий, так би мовити, розігрів – ось це я їм і задаю. І ще я думаю, що робитиму у театрі пілатес для артистів.   М.: Скільки у тебе в театрі робочих днів на тиждень? І.: Взагалі у театрі я пропрацювала 23 або 24 роки – і у мене ніколи не було вікендів. Я так зараз радію! У мене зараз більш-менш є вікенди, і це просто клас! (сміється) Раніше завжди був тільки один день, і часто – понеділок, адже у суботу й неділю були вистави. А у понеділок – так званий “запасний вихідний”, відгул. У театрі люди працюють від ранку до вечора та від вечора до ранку.   М.: Чи мало значення твоє походження – на сцені, за кулісами, і взагалі у театральному середовищі? І.: Ні, навпаки, не мало абсолютно. Адже я взагалі ніколи не відчувала погане до мене ставлення. Я ніколи не допускала навіть на секунду думку про те, що хтось може думати, наче українка – це погано. Я думаю, що люди страшенно відчувають, коли хтось просто… недооцінює себе. У будь-якому сенсі, у тому числі й у контексті національності. Мені ніхто ніколи нічого поганого не сказав. Може, хтось щось подумав, але я ніколи не звертала на це уваги. Якось мене так навчили – я завжди пишалась тим, що я українка. Я навіть не допускаю, що хтось може про це погано думати. Просто цієї думки не існує в моїй голові. Вийшло так, що коли я була мала, я почала вчитись у києвському хореографічному училищі – це те, що тут, у Празі, називають консерваторією. А навесні стався Чорнобиль, і батьки мене відвезли до Москви й залишили там, подивившись, що я вже достатньо самостійна дитина. І я 7 років вчилась у Москві. А потім приїхала танцювати до Києва. Така ось цікава історія у моїй біографії. У Москві я вчилась у дуже хорошій школі – одній із найкращих балетних шкіл у світі, просто у топ-5, я б сказала! Це було “Московское академическое хореографическое училище”. І там теж ніколи моє походження не було проблемою… Якось я від самого дитинства не дозволяла нікому нічого з цього приводу казати. Ну як “не дозволяла”… Я сама просто про це не думала, і люди навколо мене не думали. Ми були всі діти, і це ж був Радянський Союз. Мене любили там. А от зараз вже не поїдеш...     М.: А чому не поїдеш? І.: А навіщо мені з таким прізвищем їхати до Москви, коли мій брат двоюрідний усі російські фільми заборонив в Україні? Але б я навіть не хотіла. Там класно – Пушкінський музей, наприклад, у якому можна просто жити місяць – ніхто не сперечається. Але зараз війна! Який музей?   М.: Твоя родина російськомовна, так? Чому ж, і відколи, ти розмовляєш українською? І.: Я перейшла на українську, коли почався Майдан. Іноді буває важко. (посміхається) Я завжди читала українською – це не було для мене проблемою. Але моторика – це моторика, для цього треба розмовляти.   М.: А сьогодні підтримуєш зв’язки з Україною? І.: Звісно, у мене ж там залишилась родина. Ось зараз якраз поїду. (сміється) Влітку також була. Я буваю в Києві щонайменше раз на рік – і таке бувало. Але зазвичай частіше. Крім того, я не маю чеського громадянства, хоч і давно могла б. Я вже тут досить довго, і чоловік у мене чех – тож я б уже 10 разів могла бути громадянкою Чехії. Але я не хочу. Кожен по-своєму ставиться до цього питання. Але Україна не доволяє мати два громадянства, а я не хочу якось обманювати…   М.: Кого у твоєму оточенні сьогодні більше – чехів чи українців? І.: Чехів. Дуже багато.   М.: І які ж серед них настрої стосовно українського питання? І.: Ми кожен живемо у своїй бульбашці… Тож навколо мене настрої дуже позитивні, я себе оточила такими людьми. Та звичайно, є і люди інші. Іноді людина подивиться до якихось коментарів, наприклад, на фейсбуці – і думає: “Боже, жах!” Але взагалі, на мою думку, ставлення до українців значно змінилось на краще. По-перше, нас відокремили. По-друге, я думаю, і з собою почали порівнювати. Мені так здається, адже раніше для них ми всі були однакові. Хоча, знаєте... деякі росіяни і сьогодні, дотепер, просять тут у крамничках карту Чехословаччини.   М.: Чи береш ти участь в українських заходах у Празі, у Чехії? І.: Зараз менше. По-перше, в особистому житті наразі багато змін – я відкрила свою школу, і це треба було готувати, багато цим займатись. А по-друге… Ми дуже були активні, і навіть мій чоловік – чех – він дуже був активний у цих речах. Але якось мені почалось здаватись, що ми товчемось на місці, що приходять ті самі люди, все те ж саме. Якось… А чого саме не вистачає, не знаю. Якби знала – то зробила б.   М.: А коли повертаєшся до Києва, після чергових місяців у Празі, відчуваєш зміни у суспільстві? І.: Зміни зараз дуже відчуваються. На мою думку, я б додала – адже насправді мало там буваю. Та для мене взагалі Київ такий… Я дуже люблю Київ. Я завжди кажу – це такий собі мій власний терапевт. Можна вранці вийти, ввечорі повернутись, і цілий день ходити по таких місцях! Київ завжди мене так поведе, як мені саме потрібно. Дуже люблю Київ! Зміни відчуваються, хоч і хочеться швидше. Хочеться, звичайно, швидше, але ж недарма Мойсей 40 років водив свій народ. Це ж не просто так! Потрібно, щоб багато чого змінилось докорінно. Це, на жаль, не буває так швидко. Це, як чехи кажуть – “běh na dlouhou trať” – біг на довгу відстань.     М.: У чому, на твою думку, полягає головна відмінність театрального середовища у Празі та у Києві? І.: Я дуже довго вже не була у Києві в театрі, не працювала там. Утім, контакти підтримую. У нас тут в Празі наразі дуже, дуже міжнародна компанія – тут є люди з цілого світу. Це цікаво! Там ще такого немає.   М.: А якою була найекзотичніша країна, у якій тобі доводилось танцювати на гастролях? І.: Думаю, що найекзотичнішою була… Це було з київським театром, досить давно – це була Мексика. Ми там провели, щоб не збрехати, більше місяця – десь місяць із половиною. Це було так цікаво! Це взагалі! Мрію ще колись туди поїхати – усі ці піраміди, все, що ми зазвичай бачимо у телевізорі… А ти бачиш це все на власні очі! Ось прямо перед тобою! Це одна з хороших сторінок нашої професії – можливість їздити світом.   М.: Якою була найбільша твоя жертва, на яку довелось піти, аби бути балериною? Аби бути балериною чи у Празі, чи взагалі. І.: У Празі жодних жертв уже не було. А ось взагалі… Поїхати до Москви. Це важко без батьків, коли тобі 10 років. Так сталось просто – Чорнобиль. Але їздили за мною дуже часто. Я думаю, що найчастіше з усіх. Адже Київ – Москва – це всього ніч у поїзді.   М.: Не шкодуєш? І.: Ну ні, зараз вже ні. Але я взагалі-то не хотіла бути балериною. (сміється) Мене не питали. Тоді ж був комунізм, Радянський Союз. Моя мама – сама балерина – вона перевірила, що я здібна, талановита фізично. Коли ти балерина – вже у 17 маєш свою роботу, через 20 років маєш пенсію – як у нас це все тоді було. Уяви собі, як люди раніше думали… Що я, як балерина, побачу світ! Розумієш, кудись поїхати і щось побачити – цього ж просто не існувало. Цікаво, так?… Тепер ми собі не можемо цього уявити. А київський театр дуже багато їздив! Від Японії – і аж не знаю, куди… У Мексиці ми були! Тож мене й повели на вступні іспити. І мене взяли. Вже у Москві, згадую, я насправді була здібна, але дуже довго не розуміла, що і для чого роблю. Я багато читала, щось собі мріяла. Така була замріяна, переходила з класу до класу – сама не знаю як. А потім прийшла дуже хороша професор – і якось я почала цю справу любити. Просто полюбила! Єдине, про що сьогодні шкодую – у мене там у Москві є багато людей, яким я дуже вдячна. Дуже багато. Іноді в житті хочеться “віддавати борги”. Але не виходить, бо я не хочу туди їхати, не хочу… Це так дивно! Ми раніше їздили один за другим, а зараз усе якось так… Словом, “борги віддавати” не виходить. Ось я і подумала, що буду вчителем, і таким чином зможу усе повернути. Ну ти розумієш. Можу комусь передати знання. Якщо не можу інакше.     М.: А де саме ти ділишся цими знаннями? Розкажи про свою школу. І.: У своїй власній школі я викладаю балет для дорослих непрофесіоналів, які мають бажання навчитись. Звичайно, ніхто з них потім не буде балериною, але можна прийти і трошки для постави, для свого тіла, позайматись. Також викладаю пілатес – перед цим я пішла й закінчила тут курси пілатесу. Є у моїй школі і для дітей балет, але їх я вже навчаю професійно, не роблю просту забавку. Я вмію професійно, і хочу цим вмінням ділитись. Якщо дитина прагне вступити до консерваторії, або вже туди ходить і хоче позайматись додатково – то я із нею працюю. Я також відкрила курс елегантної ходи – це цікаво! От як матимеш вільну годинку, сядь десь до кав’ярні та подивись, як жінки ходять. Адже сьогодні є багато жінок, котрі все життя ходять у кросівках, спортивних штанах і толстовках. І як ідуть раз на рік на якийсь бал – катастрофа – вони не вміють ходити на підборах. Цікавий феномен, насправді. Просто мене десь півроку тому спитала подруга, чи я б її не навчила ходити на підборах – мовляв, у мене добре виходить. А я собі думаю: “Вже мене про це питали й раніше...” Серйозно! Поки що все тільки починається – післязавтра буде місяць, як було відкрито школу. Кажуть, що потрібно пропрацювати мінімум три місяці, перш ніж реально аналізувати. Мені перед цим надійшла пропозиція від фірми “Grishko”, яка виробляє балетний одяг і взуття – їм була потрібна балерина, котра вже не танцює, аби їздила цілим світом по магазинах і розповідала про їх товари. Це просто класна робота! А я собі так думаю: “Ну добре, але ж податки вони платять Москві. Це ж російська фірма. Ну куди я піду?” Я ж собі це потім не пробачу ніколи, так не можна. Мені треба щось робити, аби я вірила, що роблю добру річ. Річ, яку я вмію, і за яку мені не було б соромно. Тож заходьте до мене, потанцюємо, позаймаємось!     Іванку Іллєнко можна впевнено назвати людиною, котра живе у пристрасті й любові до власної справи. Хіба може бути інакше, коли живеш у гармонії із самим собою?     Маргарита Голобродськадля UAportal.czФото - з особистого архіву Іванки Іллєнко