Чеські журналісти провели в Празі дослідження на предмет шахрайства щодо туристів. Вони відправили двох підставних іноземців міняти євро на крони в різних обмінних пунктах і підрахували, скільки грошей ті втратили через недобросовісних міняйл, повідомляє СВІТUA з посиланням на 420on.cz. Обмін валют досі залишається однією з головних проблем міста - поруч із нечесними таксистами. Однак, на відміну від таксистів, обмінники обманюють іноземців цілком легально і в рамках закону. Результати дослідження пригнічують: за кілька годин учасники експерименту втратили майже 50 євро з двохста, хоча практично нічого не придбали. Іноземець прилітає до Праги - і починає втрачати гроші Експеримент проходив за класичним сценарієм: іноземний турист прилітає в аеропорт Вацлава Гавела з євро і хоче розміняти їх на чеські крони. Він може зробити це в обмінному пункті відразу в аеропорту або в одному з обмінних пунктів у центрі міста. Перед відльотом з Чехії турист обмінює крони назад на євро в аеропорту. Журналісти порахували, скільки грошей іноземець може втратити на обміні валют. Спочатку вони купили 200 євро в обмінному пункті Exchange на вулиці Карповій. Цей пункт славиться одним з кращих курсів валют у Празі. Гроші віддали двом підставним іноземцям з Перу, які вирушили міняти їх вранці в аеропорту в мережі обмінних пунктів Interchange. Курс тут не найкращий: за 1 євро людина отримує всього 21,67 крони. Але виявилося, що невигідний курс - це не єдиний нюанс. Де міняти гроші в центрі Праги Найнеприємніший досвід очікував журналістів у відомому обмінному пункті Chequepoint навпроти Орлою на Староміській площі. Про цей пункт ходять чутки усією Прагою: тут за одне євро пропонують лишень 15 крон. При цьому на вході висить вивіска зі словами, що обмін проходить без комісії. Насправді ж за 40 євро журналісти отримали всього 600 крон: на 40 відсотків менше, аніж за найвигіднішим курсом обміну. Курс 15 крон за одне євро вказано в таблиці пункту. Але якщо людина не розбирається в курсах валют і щойно приїхав до Праги, вона може навіть не помітити, що втратила майже половину своїх грошей на обміні. Скасувати закінчену транзакцію не можна. Щодня до цієї пастки потрапляють десятки туристів. Але не всі обмінні пункти в центрі міста паразитують на туристах. На Целетній вулиці є обмінник Safir Crystal , який обмінює євро за курсом 24,5 крони. За 40 євро тут можна отримати 980 крон. На Карповій вулиці в обмінному пункті Exchange курс ще краще: 1012 крон за 40 євро. Цікаво, що на вивісці пункту написано Směnárna pro Čechy ("Обмінник для чехів"). Один із кращих курсів валют - у ресторанах фаст-фуду Журналісти також переконалися, що решту в кронах можна отримати й у деяких центральних ресторанах і магазинах. У KFC та магазині Žabka в центрі Праги іноземцям запропонували повернути решту за курсом 25 крон за євро. Дослідження показало, що ресторани швидкого харчування пропонують практично найкращий курс у місті. Але для обміну грошей потрібно щось придбати. За 40 євро обмінний пункт запропонував видати всього 823 крони. На питання, чому сума така мала, співробітниця відповіла, що за обмін стягується комісія в розмірі п'яти відсотків. Таким чином, реальний курс склав лише 20,58 крон за євро. Все це зазначено на таблиці з курсами валют. Але комісію неуважний турист може легко не помітити. Ще одне шахраювання на Вацлавській площі Передостанньою точкою на маршруті журналістів опинився обмінний пункт Ex.change на Вацлавській площі. Тут за одне євро пропонували 25,27 крони, однак комісія обмінного пункту склала аж 28 відсотків! Це другий найгірший варіант після Chequepoint під Орлоєм. Гроші, які залишилися, журналісти спробували обміняти назад на євро в обмінному пункті аеропорту за курсом 28,37 крон. За операцію обмінник взяв комісію в п'ять відсотків. У результаті лишень на обміні грошей кожен іноземець втратив майже по 50 євро, нічого не придбавши.

Публікуємо актуальний і важливий матеріал наших партнерів з “Інформаційного Спротиву” про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля недопустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.   Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду – і зникнення. Розподіл сил На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської Православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП). УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена в 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами. УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: “Єпископа да поставляють два або три єпископи”. Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава, який в 1990 році був обраний в Києві патріархом УАПЦ. УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово “автокефальна” в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій. При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11 000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП – приблизно 5000, а УАПЦ – близько 1500. УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Помісну Церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ. Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить в ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) в православ’ї. Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто. Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. “З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу”, – так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату. В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що. Церковно-правовий аспект У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається в спільноті настоятелів православних помісних церков лише “першим серед рівних”. Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату. Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру. Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю, і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою. У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної Церкви в Польщі про надання їм автокефалії. Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3. Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині в православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів. До 1917 року РПЦ управлялася Святійшим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором – світським чиновником, який призначається імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади – обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян. Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму. З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення “собору” і обрання нового “патріарха”. Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній. У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську Православну Церкву Московського Патріархату і проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”. Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало. Нова “православна церква” будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост. Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами, і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася в офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг. Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним “дахом”. Нахабство самозванців і неминучий фінал Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими. Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом більш широкої структури, формально визнана державою, і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето. Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене – але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України. Велика ймовірність, що приблизно те ж саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації “протесту” широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви. Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим. На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи “Метінвест”, що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити “узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні”. 2 травня, на поромі Одеса-Стамбул (точніше, Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як “православні журналісти” і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося. Того ж дня, 4 травня, у  Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви не потрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня. У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія – ​​”католицький проект”, що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими – мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані. Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричніші. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви в США, самокерованої в складі Константинопольського Патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадоюпро “розкольників”, про те, що для США і Канади “характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія” і про невизнання “законності приєднання Константинопольським Патріархатом цих розкольників”, оскільки вони “відкололися від Російської Православної Церкви і повинні повертатися в її лоно”. Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати. Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП? По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдавські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя. Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки – добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають всі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази. Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП, і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка “РПЦ ФСБ” буде взагалі нікому не потрібна. Головний московський біс в патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу. Секція «Дельта» група «Інформаційний Спротив» Джерело: InformNapalm, 11. 05. 2018 р.Переклад: Валентина Андрієнко

Не пивом єдиним! Так хочеться відповісти туристам, які вважать, що в Чехію варто їхати тільки за цим. Столиця Чехії Прага, що розкинулась на річці Влтава, - це не просто культурний та історичний центр країни, а й місце, де кожен знайде щось для себе. Батьківщина відомих на весь світ письменників Ярослава Гашека та Франца Кафки на кожному кроці дивує, захоплює та закохує у себе. Ви неодмінно відчуйте це на собі.      Знайомство з Прагою можна розпочати з Вацлавської площі. Це торговий і діловий центр, а також один з історичних районів Праги, традиційне місце для демонстрацій, святкувань та громадських зібрань. Саме тут сконцентровані елітні ресторани з вишуканою кухнею, найпрестижніші готелі та бутіки всесвітньо відомих брендів.   foto: Pixabay   Цілий калейдоскоп архітектурних стилів і напрямків представлені тут. Тільки подумайте – ар-деко, конструктивізм, футуризм, орієнталізм, кубізм, бароко, необароко, псевдорококо ... І це далеко не повний перелік! Така ось енциклопедія архітектури, але головне тут – все ж дух народу, який любить Вацлавську площу як жодну з вулиць, пам'ятників або костьолів Праги.  Далі можна попрямувати на Старомістську площу з відомою ратушею та астрономічним годинником. Він третій за віком астрономічний годинник у світі та найстаріший серед тих, які все ще працюють.     Мандруючи далі вулицями міста, можна побачити «Танцюючий будинок». У народі його називають ще «п'яний будинок». Будівництво його велося з 1994 по 1996 рік, при особистому курируванні Вацлава Гавела. Основною архітектурною ідеєю будівлі була аналогія з найвідомішим танцювальним дуетом Фреда Астера і Джинджер Роджерс, відомих як «Джинджер і Фред».     А далі пройти крізь один із найвизначніших пам’яток пізньої готики Праги 1475 року - Порохові ворота та вийти на Карлів міст. Карлів міст – це символ Праги, найпопулярніша пам'ятка всіх гостів міста і другий в історії кам'яний міст через Влтаву. Він досі привертає людей не тільки своєю красою і тридцятьма бароковими статуями XVII століття, але й безліччю легенд і загадок. Його історія пов'язана з магією, астрологією і нерозгаданими таємницями.  Тут у вас буде можливість загадати бажання, кажуть, що воно неодмінно збудеться.     І жодна подорож до Праги не може обійтись без відвідування Празького граду, який є найбільшим замком Чехії, що знаходиться на лівому березі Влтави. З різних часів на його території збереглося кілька палаців і храмів у різних архітектурних стилях. Саме тут ви знайдете величний готичний Собор Святого Віта. Сьогодні Празький град – це резиденція президента Чехії.  Кожного дня біля головних воріт змінюється почесна варта. Так що, неодмінно подивіться на це дійство, яке є частиною звичного життя пражан. Неодмінна частина прогулянок по Празі – це відвідини Єврейського кварталу у серці Старого міста. Його історія почалася в XIII столітті, коли єврейську громаду в Празі змусили залишити свої домівки і перебратися в один район, оточений стіною. Так утворилося єврейське гетто – «місто», де євреї облаштовували своє життя і розвивали свою культуру, не маючи таких привілеїв, як інші пражани.     Від колишнього гетто залишилися тільки 6 синагог, ратуша і знамените старе кладовище. Все це входить до складу другого за величиною в світі Єврейського музею. Старонова синагога – одна з найкрасивіших готичних будівель Праги і, крім того, європейська синагога (вона все ще використовується в релігійних цілях). Особливо цінна східна сторона святилища, де міститься Тора – П'ятикнижжя Мойсея, яке євреї вважають священним. З синагогою пов'язана легенда про Голема – людина з глини, створена раббі Левом. Голем був призначений для захисту євреїв і володів величезною силою. Але, боячись темної сторони Голема, рабин якось вийняв глину у нього з рота і більше не оживив. За місцевим повір’ям, Голем спочиває в Староновой синагозі.     А щоб поглянути на місто з висоти, підніміться на фортецю Вишеград, що знаходиться на правому березі річки. Ще в X столітті слов'яни заснували тут городище, а пізніше тут була зведена базиліка святих Петра і Павла. Вишеград став важливою оборонно-стратегічною спорудою і резиденцією чеських королів. Прогуляйтеся парками Вишеграду, тут тиша і спокій. Помилуйтеся краєвидами на місто з кріпосних стін. Насправді у Празі стільки цікавих місць, що не один путівник не зможе їх описати. Тут вам і Музей алхімії та магії, неймовірний Чорний театр (де ви станете частиною вистави), найменша Вуличка чеської столиці, обладнана спеціальним світлофором, щоб люди змогли на ній розійтись; музей секс- машин та пивна-депо. Багато чого вас здивує у Празі, тому не зволікайте та подорожуйте!     Феєрія мандрів

Одним із головних, але не вирішальним критерієм при оформленні іпотеки є відсоткова ставка. На сьогоднішній день в Чехії іпотечний кредит можна оформити як в банках, так і в «Stavebních spořitelnách». Пам'ятайте, що іпотечний кредит краще оформляти в банку, а не в «Stavební spořitelně». Чому? В більшості випадків кредит від банку прозоріший і не має прихованих платежів. Не дивлячись на те, що відсоткова ставка банку трохи вища ніж в «Stavebních spořitelnách».  При виборі установи для отримання іпотеки також зверніть увагу на наступні важливі моменти:  1. Прозорість іпотеки; 2. Плата за оформлення;3. Наявність додаткових непотрібних продуктів; (Кредитки, страховки та ін.) 4. Чистий відсоток без прихованих платежів; 5. Фіксація того ж відсотка; (На скільки років Вам зафіксують відсоток та щомісячний платіж) 6. Іпотечний рахунок, який повинен бути безкоштовним. З повагою Юрій Остафічук.Іпотечний і інвестиційний фахівець. Телефон: 777 08 19 19E-mail: jurij@ostafichuk.czВ портфоліо (15 банків, 6 Stavebních Spořitelen)

Та ну вас з тим Євровіжином! Ні голосу, ні слуху. І класика жанру: нема вокалу, то покажемо цицьки і дупи. Надувні. Або чесно заявимо про нетрадиційку в ліжку, бо це на євросценах помагає краще за сопрано, тенор і вміння прив`язати голосовими звязками всі ноти вищої октави. А піпл і бек-вокал схаває, ні? Моя думка така: хоч би вже навчились на тих бек-вокалах виїжджати, чи що? І таланти шукати за якимись іншими критеріями. Бо апаратура - то, ясна річ, добре. Але ж, якщо голосовий апарат працює в режимі мінету, то робіть те, що вмієте по маленькому і не пробуйте співати з великої сцени.От в нас у Кременці є Сірожа. Виходить він ночами на гору Звіринець та й співає все і любе. І таким низьким гортанно-прокуреним баритоном, що солов`ї з дерев падають, кури несуть яйця з трьома жовтками, корови несамовито дояться, а собаки бентежно по селі валують.Коли Сірожа співає на горі Звіринець, то в дівок аж на Калинівці та Бонівці майтки і станики злітають самі собою. І з багатьма відбувається непорочне зачаття. Правду кажу, бо в тих околицях купа дітей схожі на Сірожу, як дві краплі води. Цього феномену вчені і доктори кременецькі досі не можуть пояснити. Тобто: всі знають, що капнуло в Сірожі, але як воно стало дитиною на другому кінці села - ніхто не знає. От що таке бик-вокал, люди. А не те, що нам показують і дають послухати. Але то таке. Євровіжин - то так собі. Забавка. Набагато цікавіші його обговорення. Там. У них, в Домодєдовських єбєнях.Колись, як не було телевізора, то каже мій Пращур, що всі ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти сходились коло криниці. Так було, коли Маруся Чурай презентувала пісню "Ой, не ходи, Грицю!". Навіть, чоловіки тоді пішли до криниці погомоніти. З коромислами, аякже. Коромисло - то був вагомий аргумент для відвертої розмови з опонентом. Бо пан отаман забороняв у культурних дискусіях вживати шаблі та пістолі.Маруся тоді не виграла фінал. Але пісню її досі співають. Але я не про те. Я про домодєдовські канали. Це такий треш, що слів немає. Паралельна реальність.Sru.TV.Сидять в студії ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти їхні, щелепами узкими цьмакають, пики свої ̶т̶у̶п̶е̶з̶н̶і̶ музикознавчі в розумні лиця покривили, очима на суфлерське табло втупились і пальчиками "Дєньпабєди" по столу вицокують. - Ето бил сімвол домодєдовских єбєнєй! - Каже якийсь іскуствовєд по фамілії Разносол.- Даааа... Лєдяная гара на сценє і на нєй дєвачька-інвалід - ето наш Запорєбрік ... - Тягне за ним балєріна Дома офіцерів з Тобольська з рожою парторга общепіта.- Живая, пающяя душа в бесчувствєнном лєдяном океанє нєнавісті, - продовжує ̶к̶у̶р̶в̶а̶ дуже відома співачка з України.- Наши дєди нікагда б такого нє дапустілі! - Хрипить ветеран совєцкого естрадного мінету і гримає кулаком по столу.Від чого у балєріни з рожою партогра відпадає накладний ніготь.- Клєй нєкачествєнний, - вибачається балєріна.- Наши дєди нікагдаби не разрєшилі молодьожі такой клєй! - Виголошує ветеран.- Всьо такі, - перебиває їх ведучий. - Как случілось так, что ми пролєтєлі?- Ето уже ставіцца закономєрностью, пачєму-то! - Вигукує депутат Госдуми, женоподібна істота з обличчям цілковитої дури в гімнастерці і пілотці, прикрученій до шиньйону невидимками з булижниками від Сваровскі.- Нє знаю! - Кричить з монітора в студії продюсер. - Всьо же учлі. Всьо, чьто прокатіло би в Європє. Поющая дєвачька-інвалід, одьожку єй купілі у циган на вокзалє, кольца, серьожкі, коляска, несправєдлівая ізоляция страни - льод на сценє і лужа.- І чьто? - Тоном інвізитора питає ведучий.- Нє прокатіло, - червоніє продюсер.- Пачєму? Может там турнікєтов не било?- Билі, - виправдовується продюсер. - Ми на коляскє дєвачькі спєциально кальоса мєнялі в Чопє.- Дєди нікагда би нє разрєшилі такіє кальоса! - Кричить ветеран.- Нам єщьо в Чопє мєстниє сказалі, что нє прокатіт, - Витирає замацаним шмаркальником піт із чола продюсер.- Зглазілі! - Репетує депутат Госдуми. - Ето украінци нас в Чопє сглазілі.- А давайтє спросім в украінцев! - Каже ведучий.На моніторі з`являється Чопська митниця і її головний стрілочник пан Фоштер.- Пачєму ми нє прашлі? - Питає його власкор Sru.TV.- А бо я годен знати? - Каже пан Фоштер. - То ж ви поребрики по самі помідори вистроїли, а як через них калікам та убогим ходити не подумали.- Зглазілі! - Кричить депутат Госдуми. - Ето он і сглазіл! Бєшений! Смотрітє: у нево на усах красная пєна. Фашист!- Тю! Дурна, - каже пан Фоштер. - То мені юшка з паприкашу присохла. Але його ніхто не слухає. Студія зайнята голосуванням на тему: наврочили їх українці, чи ми просто фашисти. 86% кажуть, що питання можна поєднати.- Патаму я і уєхала с Украіни! - Схлипує к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка. - Нас такіх міліони. Каториє вот ето вот нє смоглі винєсті.- Бєднєнькая! - співчуває їй балерина.- Ми тєбє вєрньом всьо в зад! - Заспокоює та обіймає співачку ветеран.- Спасіба! - Каже ̶к̶у̶р̶в̶а̶ співачка і вдячно відсовується від нього.- А давайтє спросім у простих людєй! - Оголошує ведучий. - У самих простих домодєвцев.На екрані з`являється домодєдовська глибинка. На порозі багатоповерхівки, перебудованої по технології пожежі в курну ізбу, сидить мужик в камуфлі, жлуктить щось мутне з пляшки і курить чинарика. Поряд з ним на пеньку знаходяться оселедець і нещасний зашмульганий кіт.- Мущіна! - звертається до нього кореспондент. - Как ви думаєтє: пачєму ми не взялі Євровідєніє?Мужик піднімає на нього посоловілі очі, допиває з пляшки, свистить в горлечко і смачно занюхує котом.Після чого дає коту шматок оселедця, простягує ведучому пляшку і каже:- Дуй!Ведучий дує.- Да нє в бутилку, а по бутилку! - Ірже мужик. - Дєнь пабєди! - Ви нє понялі, - каже креспондент. - Я спрашиваю: пачєму ми нє взялі Євровідєніє?- Патаму шо гарючеє кончілось!- Вот она - прічіна всєх наших нєудач! - Каже ведучий в студії. І ето прі том, что сідім то ми на трубє!.- Дєди Бєрлін бралі бєз горючєго! - Наставляє ветеран.- А давайтє спросім саміх європєйцев! - Оголошує ведучий. На екрані з`являється шляхетна Варшава і пан Мар`янек- Ви знаєтє, - звертається до нього власкор Sru.TV, - чьто ми не взялі Евровіденіє?- Tak. I miałem to w dupie, proszę pana!- Чьто он гаваріт? - Питає ведучий.- Гаваріт, чьто поддєрживает Ірландію.- Ato! - Киває головою пан Мар`янек.- Ви поддєрживаєтє Ірландію? Страна консєрватівного католіцизма поддєрживаєт гєєв?- Самі ви - консерви лупані. А я підримую бійців АТО!В студії починається немислимий хаос і какофонія. У ветерана починається напад побєдобєсія, ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка нервово пригадує мову, депутатка Госдуми падає в обморок, а країна, котра плаче над цим серіалом, втрачає свідомість.Коли все трохи втихомирюється, ведучий дивиться в камеру очима дохлої камбали:- А чьто думают в самой Португаліі прастиє люді?На екрані святковий Лісабон і Хосе з радісною посмішкою.- Как ви думаєтє, дон Хосе, пачєму ми пралєтєлі на Євровідєніі? - питає його власкор Sru.TV.- Essa é a lei da madeira compensada! - Радісно відповідає Хосе.- Чьто? - Перепитує його ведучий.- О! - Лускає себе по чолу Хосе! Você não entende o idioma! - Чьто? - Не розуміє ведучий.- То в нас у Теребовлі в подібних ситуаціях так кажуть. - Пояснює Хосе.- Чьто? - Витріщається на нього ведучий? - Чьто ето?- Закон фанери! - Регочеться Хосе. - Вона завжди пролітає.В студії зависає могильна тиша. Чути, як скриплять опори Останкінської вежі і ворушаться костомахи в мавзолеї.Щось дзвенить. Ведучий дістає телефона з кишені.- Да! Да! Владімір Владімірич! Да!І зі щасливою посмішкою втонулого в пубертатних ілюзіях ідіота, оголошує на камеру:- У нас на связі наш дорогой і любімий прєзідєнт.На моніторі з`являється козявкувата постать власника Запорєбрика, який оголошує, що по приїзді дамой, дівчинка-інвалід отримає в подарунок вимпел, грамоту, перехідний прапор, якісь таблетки, рулон бумаги з його президентським портретом, право довічно співати на сходах собору Василія Блаженного і бантик з переможної стрічки.Студія ридає і голосує за мір во всьом мірє. Депутатка Госдуми обіцяє подарити їй пілотку, але без заколки. Наша ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка своє плаття з фестивалю "Червона рута -1992", якщо знайде його, а мужик із домодєдовської глибинки обіцяє написати заповіт на ізбу, оселедця і кота.Всі аплодують стоячи. - Ми єщьо всєм покажем! - Кричить депутат Госдуми. Ветеран естрадного мінету затягує :- Дєньпабєди! Как он бил от нас дальок!- Как в ізбє патухшей таял угольок! - Тягне за ним мужик.Кіт і оселедець промовисто мовчать...*****NB Я не сміюся над дівчинкою в інвалідному візку. Я, взагалі, не сміюсь. Бо це не смішно. Це страшно і показово. Колос на глиняних ногах. Країна з пробуханими і промитими дурнуватною пропагандою мізками в інвалідному візку історії. Котра розповзлась на 1/6 частину суші, але ніяк не може знайти собі місця в людській спільноті.Вони ще покажуть... Вірю - покажуть. В когось вкрадуть і покажуть. Бо на своє не здатні. ПС. А наш Сірожа, таки, краще співає! В нього такий бик-вокал, що Євровіжину вашому і не снилось! Оповідання надане UAPORTAL Дзвінкою Торохтушко Публікується мовою оригіналу з дозволу авторки. фото "День"

У Празі відбувся 25-й ювілейний міжнародний фестиваль студентських театрів. Серед численних місцевих та закордонних труп були молоді актори з України. Студенти Факультету культури і мистецтв Львівського університету представили перформанс «Так чи ні» українського режисера, випускниці Празької академії сценічного мистецтва Анастасії Торос. У програмі фестивалю був і виступ студентського етно-гурту «ЯгОди», який заспівав українські та інші слов’янські пісні. Публіка, яка складалася значною мірою зі студентів та викладачів театральних факультетів, була вражена професійним рівнем та запальною енергетикою українських авторів. Ані незнайома мова, ані спека, що стояла у приміщенні театральної студії, не стали на перешкоді успіху молодих українських акторів на фестивалі студентських театрів Zlom vaz. Назва фестивалю походить від акторського побажання перед виходом на сцену, що можна перекласти як «ні пуху, ні пера». І здається, українці своїм перформансом дійсно вирішили не лишити від своєї публіки ні пуху, ні пера – стільки енергії вони вклали у свій виступ, що публіка стежила невідривно за кожним рухом, кожним словом, кожним звуком. «Це було цікаве поєднання модерну, сучасного погляду на проблеми суспільства, з елементами українського фольклору, який був і новий, і знайомий для мене одночасно. Я не розумів все, що говорилося українською, але це і не завжди було потрібно – виступ був дуже потужний», – говорить словак Адам, який працює в Академії музичних мистецтв у Брно. Сама авторка перформансу Анастасія Торос говорить, що її дипломна робота була про те, як поєднати традицію і сучасність, як нинішнє суспільство сприймає «інакшість» – стосунки чоловіка і жінки, різних культур, як долає непорозуміння. «Я дуже тішуся, що мені вдалося поставити свою дипломну працю разом з нашими львівськими молодими акторами. Я мала можливість грати з ким завгодно, але я після кількох років навчання хотіла повернутися в Україну і залучити до праці наших акторів. Я рада, що саме цю роботу було відібрано на фестиваль. Це – велика акторська група, яка була співавтором постановки. З кимось іншим вистава була б про щось інше», – розповідає режисер, яка незважаючи на молоді роки, вже встигла повчитися і в Чехії, і у Великій Британії, і в Грузії. Одна з молодих акторок говорить, що готували виставу майже рік тому, і тоді вони отримували від режисера завдання – створити перформанс із елементів реального життя. «Я пригадую, що ми ходили по вулицях і записували діалоги, підслуховували їх, підглядали, а потім приносили до класу і якісь залишалися, якісь відпадали», – ділиться вона своїми враженнями про новий для себе досвід. Адже перформанси – відносно новий для України театральний жанр, і більшість молодих акторів вперше спробували у ньому свої сили. Зате у фольклорному співі українці могли сміливо похизуватися багатою традицією. Виступ гурту «ЯгОди» проходив в одному з найгарніших концертних залів Праги – «Дзеркальній каплиці» Климентинського монастиря. Викладачка театрального факультету Празької академії Івана Востаркова, яка викладає мистецтво володіння голосом на сцені, говорить, що дуже важливо не відмовлятися від своєї традиції, а навпаки, використовувати її в театрі. «Я це називаю «клітинною сутністю» культури, місця, мови, того, що творить місцеві культурні особливості, а також добре свідомо експериментувати, позичати з інших культур. В мене, наприклад, є одна чеська студентка, якій дуже подобається українська пісня, а от чеського голосу в ньому вона ще не знайшла. Тому мені дуже подобається фольклор, бо він є чистим джерелом. Зараз ми почули українські та неукраїнські пісні, але ви можете почути, що і, попри певну стилізацію, ви маєте справу з потужною традицією – формування голосу є дуже традиційним», – ділиться своїми професійними спостереженнями Івана Востаркова. Керівник гурту «ЯгОди» Зоряна Дибовська, яка поєднує роботу в драматичному театрі з викладанням в університеті та співом у гурті, каже, що молодий колектив, який існує заледве рік, свідомо обрав свій шлях у поєднанні різних традицій, бо відродження власної української традиції в Україні відбувається настільки потужно, що в ньому вже важко відшукати свій унікальний «голос». «Нас цікавлять східні мотиви, ми хочемо їх поєднати з українськими, і ми це робимо не лише співом, але хочемо ще ввести і нові інструменти – дудук, наприклад. Ми співаємо болгарські, сербські, македонські, маємо одну білоруську пісню. Здається, що в нас в репертуарі вже стає більше інших слов’янських пісень, ніж українських. Але, думаю, що буде половина на половину», – ділиться своїми планами співачка та акторка Зоряна Дибовська. Представити свою роботу на празькому міжнародному фестивалі є можливістю подивитися, що відбувається у студентському театральному світі, заявити про себе, нав’язати професійні контакти, говорить студентка Празької театральної академії Мар’яна Козак. Вона вчиться у Празі вже п’ятий рік, і в рамках навчання повернулася на два роки до України і вчилася у Київському театральному університеті імені Карпенка-Карого. «Мені шкода, що колеги з Києва не змогли приїхати, бо фестиваль проводиться з розмахом, тут не шкодують грошей на якісні речі. На трьох сценах постійно відбуваються якісь події – тут є майбутні актори з різних кінців світу, з Нідерландів, з Туреччини, з Ірану, університет живе зараз тільки цим», – розповідає празька студентка. «Це дуже цікаво порівнювати з тим, що відбувається в Україні, де також дуже багато робиться в театральному мистецтві. Я була у різних театрах, на «Гоголь-Fest». Мене вразив просто геніальний фестиваль «Порто Франко», що проходить в Івано-франківську, це тепер мій улюблений фестиваль і улюблений театр в Івано-Франківську, і я туди обов’язково повернуся. Але тут набагато більше театрів, ніж в Україні. У Києві є лише кілька великих сцен, а тут у маленькій Празі – десятки», – говорить Мар’яна Козак. Вона додає, що, на щастя, зараз завдяки стипендіям, українські студенти можуть подорожувати і поєднувати ці два світи, український, де пульсує нова театральна енергія, та чеський, славний своєю традицією, яку підтримує держава і суспільство. За статистикою, чехи є однією з найбільш «театральних» націй світу. За рік в театрі, яких є майже 200, хоч раз побуває 6 мільйонів осіб, що є більше, ніж половина мешканців 10-мільйонної країни. Пише: Радіо Свобода