Портрети перших президентів – Михайла Грушевського й Томаша Ґарріга Масарика – можна було побачити в празькій галереї «Манес».  3 серпня тут відбулося відкриття першого на теренах Чеської Республіки Міжнародного фестивалю акварелі, участь у якому взяли художники з 64 країн світу, а в експозиції представлено понад 400 робіт. Організаторкою фестивалю стала чеська художниця українського походження Олександра Брикса, а сам фестиваль присвячено 100-річчю чесько-українських відносин.  Фестиваль відкривали 13 найкращих українських акварелістів, які впродовж трьох годин демонстрували свої вміння численним відвідувачам галереї, на очах яких народжувалися нові роботи, які увійдуть у велику «живу книгу» фестивалю.  Підтримати художників з України прийшли Посол України в Чехії Євген Перебийніс з дружиною. Пан Перебийніс подякував учасникам за  представлення українського мистецтва за кордоном, а також побажав творчого натхнення та енергії.Побачити роботи видатних акварелістів можна було з 3 до 5 серпня в галереї «Манес» у Празі. Після цього 100 найкращих робіт вирушать у мандрівку галереями інших чеських міст і містечок. «Це дуже символічно: 100 років Чехословаччині, 100 років Українській Народній Республіці, 100 років нашим відносинам, 100 робіт», - пояснює свій задум Олександра Брикса. Повідомляє Посольство України в Чехії. Фото: Alexandra Bryksa

Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися. Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію. Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани... Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках. Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це. Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує». Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн. Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт. Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею. Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава… Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч... Катерина Воїнська для UAportal  

Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  

 Для початку зокрема – про польоти Європою. Адже ми із вами живемо в такому місці й у такий час, коли «пролетітись» на літаку стає так само просто, я і «проїхатись» на автобусі. Вийшли ввечері з роботи із наплічником – і за годинку ви в аеропорту. За дві – на борту літака. А за три з половиною – скажімо, замовляєте «капуччо» у кафешці на одній з венеціанських вулиць. Я пропоную вам виключно свій особистий досвід. Кожне слово у цих текстах – це моя власна історія. Це лиш мала частина того, що можна розказати про подорожі. Ще більше можна показати. І однозначно найбільше - пережити самостійно. Отже, маєте кілька вільних днів? -  готуйте паспорти ;-) Ми з вами поговоримо про бюджетні подорожі. Про ті, що дарують відчуття свободи й авантюризму. Напевно, вдалу купівлю квитка на вечір п’ятниці з повененням у неділю за вартість, скажімо, сумочки у H&M, мало із чим можна порівняти. (І таке було, чесне слово! :) ) Утім, я хотіла б розпочати серйознішими нотами: на що треба звернути увагу, купуючи квиток у лоукост авіалінії. (До речі, дещо з цього сьогодні вже стосується не тільки лоукостів). Аби бути підготовленими та уникнути неприємних здивувань, зверніть увагу на наступні моменти.   1. Уважно перевіряйте місцезнаходження аеропортів та їх режими роботи. Google maps і просто Google – ваші найкращі помічники при плануванні низькобюджетного польоту. Перш ніж купити квиток, уважно перевірте, де саме знаходяться аеропорти. Аби вам не довелось перебувати у легкому шоці, коли літак ваш приземлиться, скажімо, не зовсім у Брюсселі… а десь так у центрі Бельгії. З власного досвіду можу наголосити, що Brussels Charleroi, до якого літає компанія RyanAir, знаходиться десь за годину від самого Брюсселю і стає від цього значно менш бюджетним. Якщо квиток Прага – Брюссель нам обійшовся у 10 євро, то трансфер до Брюсселю (в один бік!) – 16-18. Дешевше вже доїхати до Брюгге або Генту. Утім, якщо в душі Ви автостопер – то сміливо діставайтесь до Брюсселю безкоштовно – і таких там немало.  Так само обережними варто бути і з ночівлями в аеропортах. Так, у аеропорті Дрездена стоять дуже зручні сидіння, практично диванчики, на яких ми прекрасно виспались. Ще й поліція походжала повз, охороняючи наш сон :) А от у тому ж Брюссель Charleroi аеропорт маленький, було холодно та постійно відчувався протяг, не говорячи вже про те, що прилягти можна було хіба що на підлозі. Особливо доссвічені лоукост туристи мали з собою каремати, що у такі моменти стають на вагу золота. І наостанок – аеропорт Ейндговена, наприклад, закривається о 9 вечора. Тож на нього просто не розраховуйте. Підсумок один – перевіряйте :)    2. Будьте обережними з check-in. Якщо ви маєте із собою велику валізу та оплачений багаж – в аеропорту прямуйте на стійку реєстрації, аби здати багаж та отримати посадковий талон. Утім, якщо ви їдете на вихідні – то навіщо велика валіза? :) Наплічник або маленький чемодан для ручної поклажі дозволять Вам добряче зекономити сили і час в аеропорту. З трьох причин: Вам не доведеться чекати у черзі на стійці реєстрації, а після прибуття – на видачу багажу; Ваші речі завжди під рукою; процедури в аеропорту стають простішими. Головне – зробити check-in самостійно, у лоукостів, як правило, онлайн. Реєстрація на рейс в аеропорту для тих пасажирів, котрі не мають оплачений багаж – не безкоштовна. Я бачила різну вартість цієї послуги - від 15 до 70 євро. Також знаю, що RyanAir взагалі не дозволяє робити check-in в аеропорту. Ви можете лиш залишити багаж, а посадковий талон вже мусите мати на руках. Словом, перевіряйте! Готуючись до перельоту, звертайте увагу на два моменти стосовно реєстрації на рейс: час відкриття/закриття реєстрації та можливість провести її самостійно онлайн. Зробивши check-in онлайн, ви: отримуєте місце на борту літака ще до прибуття в аеропорт; можете роздрукувати посадковий талон або зберегти його на мобільному телефоні (зверніть увагу, чи приймають електронні посадкові у аеропортах, з і до яких ви прямуєте); по прибуттю до аеропорту можете йти одразу на посадку. Також не забудьте уточнити, коли саме вам варто приїхати до аеропорту. Наприклад, якщо ви не любите чекати, вже маєте посадковий талон на руках та не мусите здавати багаж – то зовсім не обов’язково приїжджати до аеропорту за дві години до вильоту. Але обов’язково треба перевірити, до котрої години максимально ви зможете зайти на територію посадки. Це, як правило, полягає у скануванні квитка на вході перед перевіркою безпеки. Теоретично, як тільки ви відсканували квитки, система бачить вас присутніми, і літак чекатиме (принаймні, певний час). На практиці – раджу завжди залишати як мінімув півгодинки до закінчення реєстрації про запас. Часто аеропорти, з яких літають лоукости, маленькі, а пасажирів у них багато, тож можуть бути черги. Крім того, ніхто не застрахований від технічних проблем, втрати часу на паркуванні, спізнення міського транспорту, заторів на дорогах тощо. Для мене особисто найбільш приємна „золота середина“ – не гнати як навіжена, аби приїхати якомога раніше та бути першою у всіх чергах, але і не доводити ситуацію до „лечу в аеропорт, бо спізнююсь“.   3. Подорожуйте «налегко», пакуйтесь уважно. Лоукост авіалінії мають певні правила стосовно ручної поклажі, дозволеної до перевезення однією людиною. Звісно ж, обов’язково треба звернути увагу на розмір та кількість вашого багажу. Так, наприклад, WizzAir та EasyJet дозволять Вам безкоштовно взяти на борт лише одну валізу або сумку. І 1 у цьому випадку дійсно означає 1 – із урахуванням дамської сумочки, сумки для ноутбуку і тд. Один і крапка, що б це не було. Якщо Ви стоятимете перед посадкою на літак EasyJet із двома одиницям ручної поклажі – варіанти три: доплата (60 євро за сумку, здається), смітник або відмова від польоту. А ось у WizzAir можна докупити пріоритетну посадку, у вартісь якої входить і друга сумка на борту. Коштує це задоволення відносно недорого – приблизно 200 крон. Так само опція піоритетної посадки є у RyanAir– це єдина можливість взяти валізу із собою на борт. Але якщо це не принципово, купувати пріоритетну посадку необов’язково – RyannAir забере ваші речі до багажного відділення абсолютно безкоштовно. Деякі авіалінії чітко визначають межі із самого початку – наприклад, Volotea бере на борт 70 перших габаритних валіз ручної поклажі. Після цього – перевозить так само безкоштовно всі інші у багажому відділі.  Коли ви збираєтесь летіти тільки з ручною поклажею, пакуйте речі уважно: улюблений шампунь у літровій пляшці доведеться залишити вдома. Так само, наприклад, і манікюрні ножиці, і улюблений ножик для кемпінгу. Пам’ятайте, що для ручної поклажі на борту літака існують суворі та безапеляційні правила безпеки та перелік заборонених до перевезення речей. Якось я взяла із собою улюблену виделку, що побувала зі мною у багатьох «тимчасових домівках» у декількох країнах. Така собі наївна і неуважна сентиментальність, адже мені одразу й не прийшло в голову – що саме такого небезпечного можна зробити із виделкою? В аеропорту нікого не хвилюватиме, що це подарунок/пам’ять/сувенір/трофей/тощо - усе може відправитись до смітника. Інший варінт - доплачуйте за оформлення багажу. Збирайтесь у подорож уважно.   4. Запасайтесь горішками в дорогу. Якщо Ви звикли до того, що в літаку пасажирів годують – на часі звикати до іншого. У лоукост авіаліній харчування на борту не входить у вартість квитка, утім, є можливість придбати щось під час польоту або замовити як екстра онлайн. Вартість їжі та напоїв у літаку, звісно, вища за середню, але частенько пропонують так звані meal deals – акційні пропозиції за більш-менш прийнятні ціни (наприклад, сендвіч, cолодкий смаколик та фільтрована кава Lavazza – за 9 євро на борту RyanAir). Але також не забувайте, що ви можете взяти щось перекусити з собою. Головне – аби тара відповідала вимогам безпеки на борту. Однак, польоти Європою в середньому тривають близько двох годин – не так уже й довго.   5. Шукайте квитки креативно. Скажімо, Ви хочете потрапити із пункту А до пункту Б, і назад. Задаєте ці дані до пошукової системи та… не знаходите нічого? Спробуйте наступне. Шукайте рейси туди і назад окремо. На вартість квитків, як правило, не впливає те, що Ви обираєте функцію „зворотній“. Наголошую – як правило – адже іноді це відіграє надважливу роль. Наприклад, нещодавно іспанський лоукост Vueling проводив розпродаж по 1 євро. Єдиною умовою було придбати зворотній квиток – тоді один з них міг бути дешевше стандартного празького капучіно. Але у більшості випадків, якщо ви нічого не знайшли одразу – пограйтесь із пошуковою системою: пошукайте квитки окремо, спробуйте функцію +/- 3 дні тощо. Додайте пункт С. Спробуйте знайти варіант перельоту із пересадкою. Перевіряйте і комбінуйте рейси різних авіакомпаній. Наприклад, придбайте квиток до Мілана у Volotea, а звідти до Кельну – у RyanAir. Пошуковій системі такий варіант може здатись нелогічним, а ось нам із вами - підійти якнайкраще. Важливо! Якщо Ви купуєте два окремих рейси (у різних авіакомпаніях, на різних сайтах тощо), пам’ятайте - ви самі відповідальні за пересадку у пункті С. Тож, бронюючи квитки таким чином, залиште запас часу на "форс-мажори", спізнення попереднього рейсу, пересуваннявеликим аеропортом тощо.  Ще один варіант пересадки – це комбінування транспортних засобів. Спробуйте доїхати поїздом, автобусом, BlaBlaCar чи автостопом до якось міста, звідки дістатись до кінцевого пункту призначення буде простіше і доступніше. Наприклад, три тижні тому квиток Мілан – Прага обійшовся би мені десь у 5 тисяч крон, приблизно у 200 євро (навіть у лоукостів, адже то була неділя у розпал сезону!). А ось квиток до Берліна – всього лиш у 20 євро, тобто близько 500 крон. Додаємо до цього 680 крон за автобус StudentAgency до Берліна, і дістаємось із Мілана до Праги приблизно за 1300 крон. Ще й з прогулянкою у столиці Німеччини :) Чому так? Це загадка :) Цінова політика лоукост компаній – це квест, у якому дуже важливо опинитись на правильному місці у правильний час, уважно слідкувати за акціями та розпродажами, комбінувати. Почати раджу із пошукових систем SkyScanner, Momondo, Kiwi, Rome2Rio, також не забувати про офіційні сайти авіаліній. Варто слідкувати і за такими порталами як cestujlevne.com, lowcostavia.com.ua, vandrouki.com.ua. Це – мої фаворити, де можна знайти абсолютно неймовірні лайфхаки для придбання квитків, оренди авто або житла за копійки. Якщо плануєте літати частіше, зокрема у певному напрямку, раджу також розглянути програми лояльності авіакомпаній – як правило, реєстрація до них платна, але ці кошти повертаються буквально за пару перельотів. Після цього починаються бонуси і знижки. Дешеві подорожі можуть бути, звісно, не для лінивих – треба витратити час і енергію на пошуки вдалих квитків, бути готовим прогулятись по місту під час пересадки, зорієнтуватись у міському транспорті та інфраструктурі в цілому. Але є в цьому й авантюризм, і спонтанність, і відчуття «Є! Знайшла! Неймовірно!» І, звісно ж, набагато більше подорожей :)   Приємних вражень!   Для UAportal,Маргарита Голобродська

Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal

Згідно з даними Чеського статистичного уряду, станом на 31 грудня 2017 року, 117 061 українців проживає у Чехії. Легально. Тобто, це ті, хто мають у Чехії постійне місце проживання, дозвіл на довгострокове перебування чи довгострокову візу. Окрім того, є також українці, котрі отримали чеське громадянство. Є й такі, що у Чехії довгостроково знаходяться нелегально – не можемо на це закривати очі. Для порівняння: в’єтнамців у Чехії є 59 761, а росіян – 36 642, також у Чехії живуть 111 804 словаків, 21 261 німців та 20 669 поляків. Отже, легально проживаючі у Чеській Республіці українці за своєю чисельністю серед іноземців розділяють перше місце зі словаками.               Утім, мені частенько ставлять одне просте питання: а де вони? Особливо часто цікавляться ті, хто до Чехії переїхав нещодавно. Утім, не тільки вони. На жаль, значна частина української діаспори добровільно втрачає свої корені. Чому так відбувається? Чи це загострення уваги на економічних аспектах життя? Чи бажання асимілюватись у чеському суспільстві та перестати виділятись? Або ж непривабливий образ української діаспори? Одноманітність діаспори? Можливо, бажання відсторонитись від нав’язливого степеотипу українського «чорноробочого»? А можливо, прості людські лінощі?             Дуже хотілось би, аби українська діаспора стала привабливою. Перш за все, для самих українців. Але також, аби вона стала цікавою та інтригуючою для іноземців. Аби українська діаспора в Чехії міцно трималась власних коренів, але не залишалась у минулому. Аби українська діаспора виходила на демонстрації або організовувала івенти не лише задля поминань і протестів, але і для святкування власної самобутності.              Хочеться, аби діаспора плекала свою сучасність.             Українська культурна спадщина - могутня і важлива. Утім, Україна сьогодення – не менш вражаюча. Проживаючи певний ренесанс, сьогоднішня Україна – це сучасна музика та трендові дизайнери, це малі стартапи й успішні патенти, експериментальні театри та контроверсійні вистави, а також усе, що має запропонувати світові ХХІ сторіччя.             Тож дуже хочеться, аби й українська діаспора була такою. Аби часом була зовсім некласичною. Аби дивувала, провокувала. Аби була різною. Аби серед тих 117 тисяч українців у Чехії більшість знайшла щось "своє", і при цьому «українське».               А чого б хотіли ви? Чого бракує українській спільноті у Чехії? До чого їй прагнути?